Дивлюсь на того птаха я,

Котрий летить під небесами.

У світі вільний він, не я,

Боротися мені дозволено лише з вогнями.



Обпечені бока, кінцівки в крові,

Охоплюю я ними довгий меч.

Стою, хитаючись, шепочучи до долі,

Благаю її про можливий вибір втеч.



Вона сміється, стара панна,

Кричить на мене, наче я дурний.

Горлане: " Друже мій, тобі дано від давна

Зробити світ цей краще для нових надій!"



Скригочуть зуби, сповнюючи очі люттю

До того, що ніколи не благав.

Хотів колись лише зробити менше болю.

Тепер волію вбити наповал.



Скриплять під моїм тілом дошки

Розтрощеної від недавняя землі.

Плетусь, обходячи, мов кляті мошки,

Розкиданої від озорення краси.



Я бачу те, що виплило з моїх думок,

З моїх бажань, вплетаючись у тіло.

Тая істота, складаючи мій вирок

За тоє, що в середині горіло.



Ще трошки сили, я молю у бога.

Ще трошки часу все це завершити.

Зникає пред очима вся тривога,

Бо починаю у душі марити.



Зробити крок, піднять залізо,

Встромити його в серце без зусиль.

Стоїть вона, істота, зрозумівши надто пізно,

Що не пробігти їй від мене більше миль.



Вона все знає, розуміє свою частку гріху,

Що вирвався із мене навпростець.

Стоїть собі на місці, чути тільки сміху,

Що переказує нам всім простий кінець.



Клинок мій ближче вже до неї,

В повітрі махом напроти серця він.

Пора завершити, звільнити ті надії,

Котрі розвіються, несучи більше змін.



Без перепон, встромляю меч у груди,

Істота дивиться з посмішкою в очах,

Тоді коли у мене сльози всюди,

А птах лишив лиш гіркоту у відчуттях.



Тягнучи до мене одну темну руку,

Торкається мого обличчя холодом.

"Ти зміг", шепоче мені тихо мою муку,

Лишаючись в роках мені лиш спогадом.

08.01.2024