Ти пахнеш вітром й сонцем,
Безмежним сяйвом очей вдень.
Я пахну сіллю й бурхливим морем,
Римами й паперовими словами лишень.

Звучиш ти як пісня, що ллється по світу,
Дарує життя та надію усім.
Моє ж звучання тихе розноситься вітром,
Хоч інколи наростає, переходить у грім.

Даруєш надію, веселощі людям,
Стоїш ти за ними горою завжди.
Я ж бо давно вже застрягла в лютому,
Не мала змоги вилізти звідти сюди.

Так, слухай, я знаю, що не зрозумієш
Моїх всіх метафор, усіх цих висловів гарних.
То ж, просто хочу зробити так, як завжди вмію,
Зберу до купи й напишу зі слів марних.

Скажу раніше до строф цих я "дякую",
Бо я справді вдячна за життя, що можу знову жить.
Ну а наступне, боюсь, взагалі не жартую,
Бо залишу слова у вірші, бо життя знову мчить.

Я хотіла сказати раніше, що, виявляється,
Брехала собі вже пів року, не дивлячись в очі правді.
Наступний рядок тебе вже стосується,
Так як це правда, це справді, так, справді.

Здається, що знаю тебе вже давно,
Це дивно писати, ще дивніше признатись собі.
З початку весни брешу про головне, що,
Виявляється, мені подобається абсолютно все в тобі.

Я намагалась знайти недоліки,
Побачити несправжність та забути.
Як виявилось, це складно зробити,
Складніше, ніж ліхтарик зрання вимкнути.

Не буду розтягувати далі,
Не хочу писати про це я вже більше.
Я знаю те, що не отримаю відповіді зворотньої,
Але головне, що це не найгірше.

Життя складна штука, коли воно плине,
Та й доля завжди робить голові проблем.
Можливо, колись, почуття це мине,
Бо не хочу малювати нових теорем.

Ти чарівна людина, що подарувала спокій,
Я сподіваюсь, що в твоєму житті все складеться як найкраще.
Що ж, тепер, якщо зрозумів, що хотіла написати,
Не буду надокучати твоєму життю одначе.
22/07/2024