Чому, коли кричать птахи над головою,

Коли з-над вулиць долинає тиша,

Коли неначе руки тірпкою кропивою

Мені за спиною зв'язала біла миша,

Що смутком серце її горювало,

Коли впадало до пожертви серед тих,

Де поначалу щастя дарувало,

Але лишило все в гнілих руках святих,

Чиє кохання, розколовшись на шматки

Лишило по собі обглодані кістки.



Чому, коли знаходжусь вдалині,

Коли лежу в своїй хатині,

Коли ходжу далеко у гостину,

Коли біжу торкнутися хмарини,

Не відчуваю радості чи сліз.

Неначе все, що зараз преді мною,

Що уповило небо й сни грозою

Забуло про безцінні почуття

Й лишило тільки страх і каяття.



Чому, коли кричать мені позаду,

Питають про мою розраду,

А потім, полишаючи, ідуть,

Забувши щось своє, мабуть.

Тоді мені стає все ясно:

Події сталися невчасно,

Коли, блукаючи думками,

Охоплюю себе руками,

Бажаю схованку свою знайти.



Але тоді, коли пішли тріщини

Над головою, оповитою в крижину

Думок безжально руйнівних і мстивих,

Що закривали розум мій у білий дим,

Тоді, саме тоді було почуто сміх,

Що знав мене давно й не міг

Багато років вишукати, бо переміг

Лише тоді, коли було почути те,

Що хтось чекає ззовні на мене.

15.12.2023