Між тобою і мною одна лиш сукенка тонка,
під якою пливе по тобі, ніби човник озерцем,
найщасливіша в світі моя найтвоїша рука,
делегована в рай моїм битим самотністю серцем.

То не вітер -- то я задираю сукенку твою,
аби ноги твої від колін цілувати до лона.
Ти купалася в морі? Моя ж ти медово-солона!
Не пручайся. Полежмо. Побудьмо обоє в раю.

То не море -- то час, наче хвилями, крильми шумить,
ще й піском шелестить, ще й вустами твоїми шепоче:
"Зачекай... не спіши...уповільни, будь ласка, цю мить...
і, можливо, тоді відлітати вона перехоче..."

А сама ти шепочеш: "Ну де ж ти?.. пливи ж... я ріка,
чиї хвилі, повір, загойдають тебе до нестями...
стань моїм... відтепер -- ні порогів, ні гребель між нами...
між тобою і мною одна лиш сукенка тонка..."

***

Кипить у жилах кров. Бурлять жадані води.
Виходить з берегів нестримна течія.
Вихлюпує весна із горла солов’я
солодку гіркоту гіркої насолоди.

Так солодко гуде гірка соборна мідь,
немов по дикий мед злетілися до вуха
бджола, оса і джміль! Так гірко вухо слуха
солодку лжу твоїх оголених суцвіть!

Ти солодко-гірка, бо не лише для мене
розквітла і цвітеш, мов наркотичний мак.
Вуста говорять: «Ні!» Вся решта плоті: «Так!»
Ще мить — і вже ти вся — як полум’я шалене.

Я в тебе увійшов, мов кисень у вогонь,
немов у землю плуг, неначе гріх у душу,
без пам’яті про те, що вивільнити мушу
твою весняну цвіть з-під снігу моїх скронь.

Така в мені печаль. Такі в мені незгоди.
В один бік тягне глузд, у інший — почуття.
Й таке в мені чуття, що все моє життя —
солодка гіркота гіркої насолоди.

***

Наче в цілому світі — нікого.
Тільки в темному сріблі ріки
темне золото тіла твойого
мерехтить, мов далекі зірки.

Може, й справді під небом зоринним
у незайманих водах земних
ми з тобою приснилися рибам,
щоб кохатись в траві і за них...

Щось подібне було вже на світі.
Всі ми вийшли з полону води
і відразу потрапили в сіті
не прим’ятої ще лободи.

Пахне берег нічною водою.
Пахне берегом темна вода.
Пахне тіло твоє лободою.
Пахне тілом твоїм лобода.



***

…І все це в повітрі, густім, як бурштин,
де забальзамована втомою птаха —
немов допотопна комаха-невдаха
в неволі в одній із твоїх намистин.

І все це в повітрі, густім, ніби скло, —
аж важко летіти в огромі скляному
стрілі блискавичній, заломленій в ньому,
неначе у хвилі дніпровій — весло.

Так світить заломлений промінь весла,
неначе твій погляд у сіні! Так світить
волосся твоє, найсвітліше у світі!
Так світиться щастя, що ти принесла!

І все це в повітрі, сутемнім від хмар,
в сутемряві проміж грімниць та скиданнями
риб фосфоричних, де начеб востаннє
просвічує тільце бджолине нектар.

І все це в сутемряві проміж грімниць,
де перша дощинка, неначе причастя,
причетнює землю до вічного щастя,
і та, ніби жінка, лежить горілиць.

І все це в повітрі, що вже палахтить,
неначе кришталь, і грімниці на часі
галузяться в ньому, як тріщини в чаші,
з якої сочиться дощевна блакить.

Сочиться, мов світло твоє із пітьми,
де нам вже несила вертатись до тями,
де раптом не стало повітря між нами,
і Бог його знає, чим дихали ми.

***

Твори, художнику, твори
святе жіноче грішне тіло —
та так, щоби воно тремтіло
на тихім килимі трави
над сірим побутом
туди,
де ні каструль, ні черг за м’ясом,
ні зморщок, виморщених часом,
ні сліз, ні горя, ні біди,
де світло матове тече,
немовби виткане із лілій,
між берегами ніжних ліній:
обличчя, шию і плече
воно заповнює,
затим
наллються перса ним, потому
у їхнім лоні золотому
те світло стане золотим,
затим рожевим,
і тоді
рожеве золото із білим
зіллється, мов душа із тілом,
і стегна матово-бліді
під ним засяють…
Боже мій,
здолай в собі свою гординю!
Зроби з натурниці богиню
і помолися,
грішний,
їй.

ПІДПИС ПІД ФОТОЗНІМКОМ БЛИСКАВКИ

Сліпуча тріщина у небі грозовому —
мов соломинка ламана.
...Солому
ми в полі скиртували.
Я купавсь
в солом’яному морі золотому,
я плив до тебе й, тонучи у ньому,
за кожну соломиночку хапавсь.
То був потоп, який іще нікому
не снився навіть.
Що було потому?
Був наш ковчег, і в ньому — я і ти.
Це ми вже поверталися додому,
коли вогонь з небесного огрому,
сліпучіший твоєї наготи,
на нього впав...
А що було потому?
Всього було до знімка, на якому
засліплений мій погляд занімів,
не блискавку у небі грозовому,
а соломинку бачачи на ньому.
Все решта — лиш очікування грому,
який давно над нами прогримів.

***

Бікфордів шнур у восковім полоні
і воском уповільнений вогонь.
Доплаче свічка в затишку долонь —
і вибухнуть заплакані долоні,
і, в пітьмі розлетівшись удвобіч,
злетяться на вогонь твойого тіла,
що розпече до болю їх, добіла —
так, що від них осліпне наша ніч.
Осліпне і навпомацки до ранку
шукатиме вікно, щоб утекти
від несподіваної сліпоти.
І ти їй допоможеш. Ти фіранку
відсунеш, наче риску підведеш,
вогонь, і жар, і попіл підсумуєш,
пилок нічних метеликів з одеж
струснеш і над останками свічі
нахилишся і хвильку посумуєш.
Зітхнеш злегенька в мене на плечі.
І спалахнеш — так само, як вночі.

***

Тепер ти молодий, а був іще молодшим.
І мед тобі тоді здавався ще солодшим.
І молодість лилась недограним вином.
І роль коханця грав ти під її вікном.

Й вона через вікно, як стрімголов у воду,
вистрибувала в ніч, в оту нічну свободу.
І в жилах кров текла, не знаючи плотин.
І юна її плоть зі всіх своїх клітин

таких дзвінких пташок на волю випускала,
що ними ніч тобі співала, мов «Ла Скала».
І мокнув у росі зім’ятий твій піджак.
Й годинник твій ішов, здавалося, навспак.

І де вона тепер, ота роса, яку ти
з гіркого полину, з солодкої цикути,
з любистку, з лободи, зі всяких інших трав
зім’ятим піджаком, як мед бджола, збирав?

МИСЛИВЕЦЬ

Ти ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, підступний та хитрий.
Я на правила гри наплював
і нарешті тебе вполював.
Сльози радості, дівчинко, витри.

Не радій мені більше. Не смій
сподіватись на мене. Я — змій.
Надто бійся моєї спокуси.
Не спіши признаватись мені,
що зі мною тобі не страшні
ні потопи, ані землетруси.

Я герой, але зовсім не той,
хто потрібен тобі. Я герой,
але знала б ти, що я накоїв!
Я до тебе на крилах летів,
та злякався таких почуттів.
Не молись на подібних героїв.

Я ікона, але не свята.
О, яка ти свята простота!
Йдеш до мене, немовби на свято.
Зупинись та отямся! Я — міф.
Я — твій сон, у якому я міг
лиш одне — обіцяти багато.

Я ніколи не стану твоїм.
Із надій побудований дім —
ненадійний притулок. У ньому
ти не матимеш затишку, ти
все гадатимеш, як би втекти
до господаря справжнього дому.

Там на тебе чекає не суд.
Там до ліжка тебе понесуть,
наче стяг відвойований. Там ти,
тільки там ти в раптовій журбі
заспокійливо скажеш собі:
«Він — герой, але з префіксом “анти”».

Ради Бога, не вір цій дурні!
Це язик мій помстився мені
за недозвіл сказати: «Кохана,
слава Богу, що ти в мене є!
Ти — мій янгол, ти — небо моє,
ти — земля моя обітована».

Звідки, дівчинко, знати я міг,
що для мене Господь приберіг
серед осені — літо з весною.
Але досвід, мій сивий двійник,
як мисливець у нетрі, проник
мені в душу і злився зі мною.

Я мисливцем себе називав,
і повір: я не фантазував.
Я і справді виходив на лови.
І летіли у сіті ловця
легковажні жіночі серця,
що легкої шукали любови.

Але ти... Ти звела нанівець
ту свободу, якою ловець
дорожив над усе в цьому світі.
Тож ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, що втрапив у сіті.

***

…А з’явитись на білий світ
було варто хоча б задля того,
аби хоч би на мить осліпнути
від усмішки щастя земного.
Життя неможливо продовжити
розповіддю про нього.
Тож, коли хто й цікавиться, як я живу,
єдине кажу: «Слава Богу!»

Бо ж не тільки пісок шелестів між пальцями,
а й коса твоя шелестіла.
Час не ждав, але ж ластівка,
та, що першою прилетіла,
останньою відлетіла.
А душа моя серед осені
так хотіла весни,
так за нею тремтіла,
неначе долоня підлітка
від дотику до дівочого тіла.

ПЕРЕСОХЛЕ РІЧИЩЕ
Де ріка протікала,
Тече борозна.
В пересохлому річищі,
темний від мулу,
час тече,
мов глибока вода прибутна,
і виорює плуг з його темного дна
дно ріки,
світлу назву її затонулу.
Плуг виорює з темряви
корені слів ,
крила стріл і надій
і на глині гончарній
від дитячої ніжки
невпевнений слід,
круг якого нанесено знаки солярні.
Стих між пальцями
сріберний голос води,
лиш луна,
як вінок на Івана Купала,
ще пливе,
ще не тоне,
ще кличе туди,
де нога не ступала...
ступала...
ступала...

ГОЛОСОМ СКІФА
Стоїть у степу
скам'янілий мій час,
мов ідол камінний,
стоїть.
І тягнеться в ньому
грабіжницький лаз,
завалений прахом століть.

Розвіявся попіл
жертовних багать,
мов курява курява,
збита конем...
Останнього разу
від мене вже тать
цим лазом
вертавсь порожнем.

Пощо ж йому,
Справді,
руків’я мечів,
та глина,
руда від іржі,
та чаша,
в котрій я вуста омочив
на гострій —
що меч мій —
межі?..

Щоб міг я в сідлі
її спити до дна,
я сонцю і степу моливсь.
Я думав чомусь, що солодка вона.
Жорстоко ж я в ній помиливсь!

Це в ній запеклася по вінця
іржа,
неначе в землі —
моя кров.
І вже не болить мені
гостра межа,
котру я колись перейшов.

Я переступив
не для того її,
щоб нині
у надрах земних
про те лиш
повідали
кості мої,
що хтось потоптався по них...


ПОЧАТОК БАЛАДИ
Впала ніч на землю круком,
крикнув сич за Базавлуком,
прокотилася луна —
і прогнулась далина.

І повищала могила,
та, що з вітром говорила.
І понижчала трава
ам, де кралась татарва.

Кінь прибіг, не став іржати,
а сказав: "Не час лежати —
в Дикім полі коней чуть:
не по-нашому іржуть".

Батько шарпа за чуприну,
каже: "Ворог близько, сину!"
Мати шарпа за рукав,
каже: "Смерті не проґав!"


А жона: “Біжи щодуху,
клич негайно повитуху!
Син на поміч нам іде,
аж земля під ним гуде".

БАЛАДА ВРЯТОВАНОГО ВІКНА
Зустрічний рух душі,
зустрічний рух вікна
з похиленим хрестом
надламленої рами…
Вгинається від сліз
дорога рятівна.
Хитається душа,
розхитана вітрами.
Розхитані стоять
ворота і тини,
і глеки на тинах –
мов голови на плахах.
Пощо душі вікно,
якщо нема стіни
і затишку за ним –
неначе кіт наплакав?
Підпалений бузком,
горить бузково світ,
за всі свої гріхи
розіп’ятий на рамі.
І наче цвях стримить –
поштар біля воріт,
що всі слова забув,
крім тих, що в телеграмі.
Пощо душі цей шлях,
оцей зворотний шлях,
якщо уже нема
зворотної адреси?
Є тільки ці слова,
і кожне – теж, як цвях.
І все єство стає
п’ятою Ахіллеса.
І сипляться шибки
гострющим битим склом,
немов на рани сіль,
на грані незітерті
між містом і селом,
котре пішло на злом,
де лиш вікно іще
рятується від смерті.
Зустрічний рух вікна,
зустрічний рух душі
із вузликом, в якім
лежить земля нетлінна.
І ріже бите скло
в густому спориші
долоні,
і вуста,
і лікті,
і коліна.
Крізь вибиті шибки
у спину лупить дощ,
і мулить, і пече
у плечі хрестовина.
Пощо душі цей хрест?
І на яку із прощ,
згинаючись під ним,
вона іти повинна?
Пощо він їй, цей хрест,
що так її зігнув,
якщо вже розгорнув
бульдозер перед нею
Голготу саману,
й до гнилища згорнув,
й до грудочки зрівняв
із рідною землею?..


ДИМ
Варить юшку на березі дід Никодим.
В бороді його сивій
заплутався дим.

Дим у вічі заходить,
нехай йому грець.
Дим пливе, як пливе до Дніпра Інгулець.

Дід стоїть над водою –
в диму голова.
Наче спомин за спомином,
дим наплива.

Наплива, мов туман,
і над світом пливе
в те село, у якому
ніжто не живе.

Схлипне хвіртка на вітрі,
і скаже їй
дим,
що живий і здоровий ще
дід Никодим…

Схлипнуть двері на вітрі,
і збреше їм
дим,
що додому ще вернеться
дід Никодим…

То сичить у вогні,
то потріскує хмиз.
Дим то вгору злітає,
то падає вниз.

Хвиля в березі човен гойдає,
гойда.
Та все ближче підходить
підземна вода.

Непомітно підходить,
бо застує дим,
між оцим пропливаючи світом
і тим…

Ніч надходить і зяє,
мов чорна діра.
Дим пливе, наче Прип’ять пливе до Дніпра.

Світ стоїть у задумі –
в диму голова.
Знав він…
знав він, що диму
без вогню не бува…

***
Зібгалася калачиком душа
і спить, укрита хмаркою тонкою.
І уві сні сама себе втіша
тим,
що до зір
подати вже рукою.
Летять під нею птахи і вітри,
тече Дніпро,
стоїть гора Чернеча,
і вся вся земля навкруг тії гори
згори —
неначе колесо лелече,
що все кудись котилося колись,
котилося,
крутилося у возі,
і вихоплена пісня з-під коліс
про чаєчку-небогу при дорозі
над ним летіла,
мов чиясь душа,
мов сива хмарка пилу степового,
що так змішався
з сіллю Сиваша,
що й досі в роті солоно від нього...

НАД БОРОЗНОЮ
Підіймалися на гору
годувати орлів печінками,
в які в'їлась нужда,
та, згадавши про голодних дітей,
спустилися у долину.
І потяглася долиною борозна,
наче довга пісня про хліб,
за який вони кров проливали,
і якого у них не було,
і надлишків якого у них шукали,
і заради якого вони
спустилися у долину,
бо діти просили їсти.
І земля, наче тісто,
місилася під ногами.
І такою вона була чорною,
ця борозна,
наче голод в дитячих очах
і наче пов'язка на очах у незрячого,
крізь яку було все-таки видко
навіть йому,
осліпленому своїм же поводирем,
що борозна тяглася долиною,
ніби черга за хлібом.
А земля в борозні бурунилась,
наче гірський потік.
Тож вони сорочки скидали,
брудні від поту,
і прали їх у землі,
і вмивали землею обличчя,
сірі, немов макуха,
і купали у ній дітей,
зелених від лободи,
і над чорним її потоком
кутали їх у свої сорочки,
що після прання ставали
білими, наче хліб,
до якого було ще далеко,
до якого рука борозни
все тяглася і тяглася.
І такою вона була довгою,
наче список померлих від голоду
і репресованих.

МЕМУАРИ
Піниться в березі Буг,
темний від крови.
Тягнуть заржавлений плуг
діти і вдови.

Вітер ворушить золу.
Холод і голод.
Крильми волочать ріллю
ворон і голуб.

Небо – як віко труни.
Поле жалоби
всіяне дітьми війни
й культу особи.

...Пам’ять сидить за столом
в хаті над Бугом.
Слово іде за пером,
наче за плугом.

***
Гірка траво моя чорнобиль!
Я весь і так прогірк, а ти
чомусь подумала, що обмаль
мені твоєї гіркоти.

Чи не тому, що я вустами
солодкими
лише про мед
співав та бджолам до нестями
кричав "ура!" або "вперед!"?

Чи не тому, що я проґавив
ту мить, коли ти перейшла
страшну межу, де я лукавив,
недооцінюючи зла?

Чи не тому, що я учора
забув траво моя гірка,
що гіркота твоя пречорна
крізь душу в гени проника?

Чи не тому, що я продати
готовий правду був гірку
за підле право оправдати
ущерб свого обов'язку?

Чи не тому, що попри совість
списати — як тут не крути –
готовий був на випадковість
закономірність гіркоти?..

НА ВІДСТАНІ СЛЬОЗИ
На відстані сльози
осінній сад стоїть,
одним один листок
шумить мені у ньому.

Шумить мені листок,
погойдується віть,
вітаючи мене
з поверненням додому.

На відстані сльози
над полум'ям рудим
стоїть холодний дим
до самого до неба.

Холодний і гіркий
іде у небо дим.
Теплішого мені
й солодшого не треба.

На відстані сльози
ідуть за днями дні,
одним одне вікно
горить мені між ними.

Горить мені вікно
у рідній стороні,
щоб я не заблукав
між вікнами чужими.

На відстані сльози
ковтаючи слова,
кладу своє лице
у мамині долоні.

І хай мені у них
життя моє сплива.
Не сплинули б вони,
від сліз моїх солоні.

ҐУДЗИК БІЛИЙ, ҐУДЗИК ЧОРНИЙ
Там, де камінь розриває
на шматки розрив-трава,
дядько грає на баяні —
наче пута розрива.

Так зв’язало!
Так скрутило!
Далі нікуди, мовляв.
Тож отак іще ніколи
він плечей не розправляв.

Голосами та басами
сипле наче з рукава —
мов туман перед собою
на два боки розсува.

Краєм берега проходить,
та ні риба у ставку,
ані хвиля вже не плеще
дядькові за музику.

Пальці бігають ладами:
хай, мовляв, згадає став,
як колись русалку дядько
біля нього лоскотав.

Дядько грає на баяні,
мов показує, яку
саме тут ловив він рибу,
коли та була в ставку.

Міх баяна розправляє,
мовби світ весь обійма –
те, що є, і те, що буде,
й те, чого уже нема.

Ґудзик білий,
ґудзик чорний,
перламутрові лади.
Що не гребля, то все більше
каламутної води.

Ґудзик білий,
ґудзик чорний,
мов за радістю журба.
Дядько грає на баяні —
наче душу розстіба.

***
Малесенька, малюсінька, маненька,
одним одна, самісінька-сама,
на яблуньці розкрила дзьобик брунька,
а навкруги — куди не глянь — зима.

Така стоїть у світі холоднеча!
Такі сніги! А брунька — за своє:
лишень розкрила дзьобик — і щебече,
витьохкує, цвірінькає, кує.

Та все про те, що літо – недалечко.
Про те, що дзьобик — це іще не все:
крім нього, в неї ж є ще і гніздечко,
в якому вона яблучко знесе.

***
Постукав дощик нігтиком у шибку:
мовляв, тихцем, але мерщій виходь.
Облиш предмети хатнього ужитку,
з нехатнього —
візьми лише оброть.

Душа даремно в затишку нюшила
те, що із неї прозу витісня.
Не у вікні ж, а в полі конюшина
вся аж цвіте, цілуючи коня.

Ступай по ній, як я по ній ступаю.
Люби її, як я її люблю.
А я за це коня тобі скупаю.
Лови його, як я його ловлю.

Він те, чого у тебе ще немає,
без чого тобі часу не збороть.
Лови його!
Він те, що не минає.
Куди ж ти знов подів свою оброть?

***
Накинь на плечі плащ —
надворі дощ іде.
Прощаючись, не плач –
ніколи і ніде.

Замолено гріхи.
Замовлено таксі.
Розходяться шляхи.
Прощайся, як усі.

Болить? Переболить.
Пора іти? Іди.
Прощайся — не на мить.
Прощайся — назавжди.

Йдучи, дверей не муч.
Ступивши за поріг,
сховай подалі ключ,
щоб він знайтись не міг.

В сирий пісок зарий
і не шкодуй за ним.
Все 'дно замок старий
заміниться новим.

Іржа той ключ найде –
не кайсь і не карайсь.
Іди — як дощ іде.
Як дощ — не озирайсь.

***
Все глибшає, глибшає
рідна земля,
рідна земля,
тече, підмиваючи берег дороги...
Круг тіні твоєї
не ворон кружля:
то в голову клюне,
то падає в ноги —
отямся нарешті! -
то тінь від хреста
(ні сльози, ні зливи не змиють котрої)
липучими крилами вже прироста,
мов пластир до рани,
до глини сирої,
що вищає, вищає,
мов прибутна
вода, у якій
уже миють лопати...
А в тебе — під нігтями глина.
Вона
повзе на думки вже твої налипати!
Тож поки тобі її в мозку нести,
ти будеш руками
і крильми
огребом
хапати цей простір,
в якому хрести —
неначе плюси між землею і небом.
***
Це небо чи ріка?
Це хмарка а чи волок?
Це слід від літака
а чи небесний сволок?
Це води чи літа,
чи плин твоєї крові?
Це серце калата
чи дзвони вечорові?

Це обрій чи рубіж?
Це ти ще йдеш до нього
чи вже на нім стоїш,
загоюючи ноги?

Це поле чи безмеж
землі, повік твоєї?
Це ти іще живеш
чи вже помер за неї?..

НАПРИКІНЦІ ЛІТА НАПРИКІНЦІ ЛІТНЬОГО ДНЯ
потоки зеленого світла трави і дерев
по литки по стегна по груди по плечі по очі
легкі золотисті одежі Адамів та Єв
піском шелестять прибережним до самої ночі
і чайки сріблисті над хвилями кольору ночі
і міст у завмерлім стрибку наче бронзовий лев

і сад над рікою і яблук натрушених рінь
на вимитій з берега бистрими водами глині
і входить у змилені води стриножений кінь
і довго стоїть по коліна у їхньому плині
і ловить губами у цьому несплинному плині
густу прохолоду і жадібно п'є свою тінь

збурунене тіло ріки до камінного дна
прохромлюють погляди і протинає проміння
наприкінці літа наприкінці літнього дня
на жовтогарячім піску бурштинове каміння
вже не обпікає і перед збиранням каміння
ще довга лишається мить на купання коня

на слухання звуків гортанних що в тишу хистку
летять наче бризки об груди розбитої хвилі
на те щоби дивлячись хоч би в дзеркальну луску
заглянути в очі собі на піщаному схилі
на погляд на сонце що нижчає на небосхилі
на те щоб годинник на слух відшукати в піску

***
із непам яті прийшло
щоб нічого не забути
точку відліку знайшло
і годинник завело
а могло інакше бути

чашу мудрості спило
щоб себе в собі збагнути
золоте своє чоло
білим світом понесло
а могло інакше бути

не помітило як зло
намішало в мед цикути
випадково повезло
що до дна не допило
а могло інакше бути

нараділось як могло
не сховалось від осмути
відгоріло відпекло
віддало своє тепло
а могло інакше бути

***
Срібна голка і нить золота.
Там, де тонко, — вже рветься...
Суєта ця — зшивати літа —
уже болем зоветься.

Що не пучка — до крові сколов,
зіпсувавши відбитки.
Все грубішим виходить мій шов,
хоч і тоншає нитка.

Хто застане мене за шиттям,
усміхнеться і скаже:
"Це заняття зоветься життям", —
скаже, мовби зав'яже.

Срібну голку і нить золоту
взявши,
пальці поколе,
та знайому мені суєту
не розлюбить ніколи.

Всі до одного зшиє літа
і згадає начало.
"Срібна голка і нить золота", -
непогано звучало.

ПОШИТИЙ У ДУРНІ
стріляним горобцем
до того ж білими нитками
аж пальці знати
курям на сміх
пришиєш кобилі хвіст
і як дурень з балалайкою
не знаючи броду полізеш у воду
наче поперед батька в пекло
туди де Макар телят не ганяв
де Сидір козам роги править
де смаленого вовка побачивши
до нових віників його пам'ятатимеш
сядеш у калюжу
сьорбнеш тієї солоної водички
накрутишся в ній наче муха в окропі
вхопишся за соломинку
вискочиш на сухе
наче Пилип з конопель
і мов горохом сипнеш
намелеш сім мішків гречаної вовни
на здогах буряків щоб дали капусти
почнеш притуляти горбатого до стіни
і як по писаному вилами по воді
сон рябої кобили розповідати
про чудеса в решеті
про те що на городі бузина а в Києві дядько
наколотивши гороху з капустою
завариш такої каші
що і в ступі її не втовчеш
зіпсуєш її маслом масляним
передаси куті меду
зуби на ній з'їси
у Бога теля з'їси
невинним ягням прикинешся
очей у сірка позичиш
шила в мішку не втаївши
ухопиш ним патоки
проміняєш його на швайку
заправиш вола за неї
віддаси її за масляні вишкварки
почувши як вітер в кишенях свище
копійку з коліна вилупиш
купиш кота у торбі
за що купиш за те й продаси
закривши цю лавочку
сядеш на улюбленого коника
з піску мотузок насукаєш
наловиш риби у каламутній воді
вхопиш бика за роги
насиплеш на хвіст йому солі
в баранячий ріг його скрутиш
три шкури із нього злупиш
глянеш на все крізь пальці
за деревами лісу не побачиш
почнеш валити через пень колоду
наламавши дров
станеш у ліс їх возити
потому в собачу ристь
гайнувши за двома зайцями
наче за вітром у полі
облизня вхопиш
як собака обметиці
ждаників не наївшись
підеш за сім верст киселю їсти
не одну пару підметок стопчеш
заблукаєш межи хатою й коморою
за словом до кишені полізеш
підлиєш масла у вогонь
напечеш раків
проковтнеш пілюлю
макогона оближеш
забажаєш пташиного молока
попадеш пальцем у небо
наловиш гав
сядеш на пташиних правах
білою вороною між ними
намотаєш на вуса
те що сорока на хвості принесе
солов'єм заспіваєш
пустиш півня
лаври пожнеш де не сіяв
ляжеш на них спочити
заснеш без задніх ніг
і прокинешся у свинячий голос

ВОРОТА
приїхали гості
на язики гострі
задля годиться питаю хто там
затим відчиняю ворота
а гостей видимо-невидимо
не бійся кажуть не битимемо
а ворота важкі як до раю
та все норовлять зачинитися
тож я їх плечем підпираю
ще й руками притримую
а гості все їдуть та їдуть
не когось а мене провідать
заодно за вечерею і поснідать
хоч вір хоч не вір
вже наїхало повен двір
вже й за столи посідали
вже й чого не було на столах поз'їдали
вже і мене кличуть
а мені все ніяк та ніколи
бо іще ж не усі приїхали
та може ж іще хто приїде
оно ще немає ні баби ні діда
а ворота важкі як до раю
та все норовлять зачинитися
тож я їх плечем підпираю
ще й руками притримую
а гості додому уже збираються
підійти попрощатися не цураються
а мені ця морока з ворітьми
наче з малими дітьми
ні руки не подати ні обійняти
ні на коня налляти
і навіщо мені ці ворота кляті
а гості уже поганяють з двору
співають не розберу котору
наче з бублика дірку пхають до рота
та все хвалять мої ворота
аж язиками прицмокують
наче копита підковами цокають
класні кажуть ворота шикарні
а ворота і справді гарні
з дуба тесані міддю ковані
наче писанка розмальовані
що й казати ручна робота
повезло ж мені на ворота

ЗА ТЕЧІЄЮ
- Куди нас ці води несуть?
- До суті.
- А де вона, суть?
- На березі вічності, друже,
Де наша продовжиться путь.

- Чи скоро той берег?
- Авжеж.
- Цікаво, який він?
- Без меж.
- А суть його можна збагнути?
- Ступивши на нього,
Збагнеш...

***
Напівсукні слова,
напіввеселі лиця.
Афіша зазива
у клуб “Кому за тридцять”.

“Піти чи не піти?” –
як “бути чи не бути?”.
Загублене знайти
чи згадане забути?

І ріже без ножа
вся в знаках запитання
іще одна межа.
Не перша.
Й не остання.

ВОРОН
Злітаю. З матір ю на пару.
Гніздо під нами кружеля.
І віддзеркалює рілля
і чорних нас, і чорну хмару.

Я буду чорним триста літ.
Я відтінятиму цей світ,
який чомусь назвали білим.
Я вчусь літати. Ще невмілим
назвати можна мій політ.

Я весь від радості тріпочу.
Тугий повітряний потік
мене жбурляє з боку в бік.
Та я не збочу, я не збочу.

Я вчусь дивитися. Мій зір
уже гостріший мого дзьоба.
Мені вже видно, як спідлоба
з кущів за мною стежить звір.

Даремно стежить. Час поволі
але усе-таки мине,
і звір, здихаючи у полі,
заплющить очі свої кволі,
аби не бачити мене.

Живому зла не заподію,
А мертвому... У тім-то й суть,
що мертві болю не імуть.
І я цій істині радію.

Я вчуся нюхати. На лапах
біда крадеться до гнізда
чи на ногах бреде біда,
мені підкаже її запах.

Мій погляд вихопить з туману
старого лиса. В бур'яні,
аби ввести мене в оману,
аби сподобатись мені,
він буде ладен день при дні
приймати позу бездиханну.

Але мій нюх мені підкаже:
"Не жди від ризику добра.
Не наближайся. Не пора.
Ця гра — смертельна. Час покаже,
хто виграє, а хто програ.

Мої широкі в небі кола,
де кожне коло — рятівне, —
не гра у піжмурки. Ця школа
навча вичікувать мене.

Я зачекаю. Я в запасі
ще маю довгих триста літ.
Я ворон. Отже мій політ
не так у просторі, як в часі,
залишить кар-р-коломний слід.

Я каркаю. І звуки срібні
голублять слух мій. Слово "кар-р-р
всесильне. Інші не потрібні.
Я не поет. Я — санітар.

Я хоч малий ще, але ж ворон.
І пір'я в мене — вороне!
Я ворон, отже маю гонор.
Не раджу клюнути мене.

Я ж воронований. Бо ж ворон!
Лечу — немов хто кинув ніж.
Здоровий ворон, юний ворон!
Чи буду я старим і хворим?
Про це ми потім поговорим.
Літ через триста. Не раніш.


ШЛЯХ
Володимиру Забаштанському

Птах летить,
Звір біжить,
Гад повзе,
день у день,
рік у рік,
вік у вік.
А мене
в Крим по сіль
віз везе.
Цим вікам
я уже
втратив лік.

Віз як віз:
рип та рип,
скрип та скрип
день у день,
рік у рік,
вік у вік,
мов питає,
чи я
не охрип
від пісень,
котрим теж
втратив лік.
Віз як віз,
та й воли
як воли:
Ремиґаючи
йдуть
спроквола.
Сивина
полину
й ковили
вже давно
і на них
перейшла.
То вона
а чи сіль
Сиваша -
не відразу
збагнеш
оддалік.
То від неї
сивіє
душа
день у день,
рік у рік,
вік у вік.
А міраж
Сиваша
не щеза.
І стоїть,
як міраж,
білий світ,
де без солі
сльоза -
не сльоза,
кров без солі —
не кров,
піт — не піт.
Хто ж мені
скаже правду
в одвіт
в час, коли
світом править
олжа,
то Сиваш
мені застує
світ
а чи дуже
велика
сльоза?
Гей, воли,
не мовчіть,
я ж бо ваш
друг і брат
споконвік
і повік.
Ну скажіть ви,
чи скоро
Сиваш.
Снам про нього
вже втратив я
лік.
Та мовчать,
ох, мовчать же
воли.
День у день,
рік у рік,
вік у вік
тягнуть віз,
як і досі
тягли,
тільки, мабуть,
уже
в інший бік.
Степ як степ:
ліг собі
і лежить.
І сліди
від коліс
поглина.
Ну а віз -
хить та хить,
хить та хить.
Він
колиска моя
і труна.


СКУБЕТЬСЯ ПІР’Я, ПУХ ЛІТАЄ
“Ще треті півні не співали...”
Й не заспівають.
Це – кінець.
Нівроку вдався холодець,
давно таким не смакували.

Ото вже буде подушок!
Літає пух, скубеться пір'я.
Кривавий сніг покрив подвір'я.
Де дух витав — повзе душок.

Ото вже спатиметься м’яко
та міцно ж, наче після маку!
Ото вже рильце у пушку
в подушку вриється пухку!

А тихо буде! Як у вусі
й т.д. й т.п. в такому ж дусі.
Скубеться пір'я, пух літа,
в степу могили заміта.

ДРУЗЯМ
Та вже ж наше та й товариство –
Як розгардіяш...
Українська народна пісня

На дні кругової чари
ні краплі уже нема.
І рвуть наше коло чвари.
І ми вже не кружкома,
як досі,
а поодинці
по закутках сидимо,
і заздрощі, мов ординці,
по одному нас в ярмо
впрягають.
Це ж нам у ньому
спокутувати вину —
по суті, здавен відому
і нині вже тим страшну,
що треба і нам спивати
одну з найгіркіших чаш
та в самотині співати
про власний розгардіяш.

***
Балачки припинились. Читаються вірші.
На майдані травинка асфальт протина.
Штукатурка осипалася — і стіна
неймовірно повищала, фреску явивши.

І осипалось листя, явивши плоди,
наче випало в осад. І в люстрі води
лиця ликами стали, і хвиля печальна,
змивши більма з очей, покотилась туди,
де повержених ідолів тліють сліди,
де іще не впадає у Лету Почайна.

Чайна ложечка правди – у морі брехні.
Сигаретний димок — в ролі диму вітчизни.
Підсолоджена істина — в кислім вині,
у гіркому вині запізнілої тризни.

Відгоренили в келихах сльози лози.
Берег Лети — те саме, що берег сльози.
А поети на ньому тому невеселі,
що у натовпі їхні гіркі голоси —
наче голос волаючого у пустелі.

***
Вовче сонце над світом горить.
Мертве сяйво на вітрі земному,
як полова, у вічі курить.
Не розгледіти зерен у ньому.

Це - люстерко в незримій руці,
помутніле від часу, в котре ми
заглядаємо, зрячі сліпці,
після довгої денної дреми.

Це – мідяк, чий орел випада,
щоб надію на решку вмертвити.
Це — Полин, не трава, а звізда,
на яку так і хочеться вити.

Це – на щит переплавлений серп,
що із свистом пройшовся по жилах.
Це — вовками оспіваний герб,
де брат брата тримає на вилах.

***
Пролетіла вона крізь мене,
озирнулася з-над Дніпра
і побачила, що у мене —
там, де серце було, — діра.

Аж заплакала, бідолаха.
Але сльози її сумні,
як в долоні, пробитій цвяхом,
не затрималися в мені.

Я на неї, мій блудний сину,
Зла не маю.
Нехай сія,
повернувшись на Україну,
необачна зоря твоя.

***
В осінніх барвах розкошує око.
Качки з води, мов до-ре-мі-фа-соль,
по висхідній злітають над бароко
плакучих верб, над готику тополь –

над рідні стіни,
найрідніші стіни,
які не перетворяться в руїни,
дарма що з них до решти обліта,
відлущуючись, мазка золота.

А ДОРОГА ЛЕТИТЬ
На сорок сорок,
на морозі тріщать осокори,
і дорога між ними
за далеччю далеч дола,
і пронизливий вітер,
проносячись мимо сороки,
вириває зухвало
пір'їну у неї з крила.

А дорога летить
і згинається на повороті,
і дванадцять копит
не дають розігнутися їй,
і тріпоче душа
у пронизаній сіверком плоті,
і радіє теплу,
що сховалось від холоду в ній.

Не питай, чи замерз,
Не питай – бо не чути, - чи скоро
Цій дорозі настане кінець
І чи буде край.
Наче сорок сорок,
на морозі тріщать осокори,
і свистить у степу,
обганяючи вітер, курай,
і, жахаючи коней,
летить навперейми дорозі,
і три пари очей
проклинають його сірину
і примушують їхній повірити пересторозі
і відчути нутром
хижі позирки із бур'яну.

Дякуй долі, якщо
народився на світ у сорочці.
"Не від страху, — скажи, —
не дивлюсь тобі в очі, бідо.
Це не вітер — мій погляд
пір'їну вертає сороці,
і вона вже на зиму
утеплює нею гніздо.

Ця дорога шпарка –
ледь помітна у часі шпарина,
крізь яку проника
вже не осінь, та ще й не зима
і яку затулити
у змозі хіба що перина,
та, на щастя, у тебе
такого нещастя нема.

Тож радій, що тобі
рух зустрічний набився у пори
і податлива далеч,
мов зашпори, в очі зайшла,
й, наче сорок сорок,
на морозі тріщать осокори,
і дорога вібрує,
неначе у леті стріла.

КУХОННА ЕЛЕГІЯ
Ті вірші писались на кухні
під брязкіт кастрюль і мисок.
І пінилось пиво у кухлі.
І пінивсь у вазі бузок.

І серце тобі не давало
варитись у власнім соку.
І друзів у тебе чимало
збиралось, мов на толоку.

І не заїдав тебе побут.
І ти не боявсь недостач.
І мав на поезію попит
духовно голодний читач.

І кухня твоя поетична
була наче перша любов.
І муза твоя симпатична
ще не диктувала умов.

Ти мав лише творчий неспокій.
І муза в сорочці нічній
ходила навшпиньках, допоки
ти не одружився на ній.

***
Ні віри, ні надії, ні любові.
І віра, і надія, і любов
згоріли, наче квіти паперові.
Уже від них і попіл охолов.

Розвій його, щоби в душі від нього
ні сліду не лишилося... Розвій.
Скажи або подумай: "Слава Богу,
ти не моя і я уже не твій".

Чого іще бажати? Помилитись
тепер-но ти не зможеш при дільбі,
адже ні з ким не треба вже ділитись
ні хлібом, ні свободою тобі.

Не треба ні покари, ні покори.
Ти сам собі — підсудний і суддя.
"Якщо вже і рубати — то під корінь", -
ти вирішив для себе завгодя.

Корінчики – і ті вже відболіли,
і слава Богу. Чом же тобі знов
запік вогонь, в якому спопеліли
і віра, і надія, і любов?..




***
Золота моя жінко, золота моя муко,
я до неба злітав, я тинявсь, як мана,
я, цілуючи подумки золоті твої руки,
і сміявся, і плакав, як дитина мала.

Ти проходила мимо золотою ходою,
зачепила крилом золотим, а затим
сіру землю зробила мені золотою.
Вже і небо над нею стає золотим.

Ти прийшла і пішла, та ще довго тремтіла
золота твоя тінь на моєму житті.
В небі серця мого, мов зоря, пролетіла
лишила на серці сліди золоті.

Золота моя птахо, золота моя осене,
так ніхто ще не міг золотіти мені.
Скільки часу минуло, а я ще і досі, -
мов листок, на твоєму золотому вогні.

***
З якої такої причини,
з якої такої печалі,
під голову томик Тичини
підклавши, він спить на вокзалі?

Невже це любов злотоцінна
йому переповнила груди?
І панна, так-так, саме Інна,
до нього на ранок прибуде?

Та правда – безжально сувора.
Для нього в нічному тумані
червона зоря семафора –
мов крапка остання в романі.

А хіба краща прикмета –
почути крізь сон свій смиренний:
де сонячні грали кларнети,
звучать міліцейські сирени?

Ця зала чекання, ця лава,
холодна, мов лава підсудних, -
хисткий, мов поетова слава,
останній притулок для блудних.

Душа, находившись по колу,
нарешті летить по спіралі –
подалі від суму та болю,
від пекла земного подалі.

Все далі вокзал із привітом
від пана міліціонера.
Душа пролітає над світом,
немов над Парижем фанера.

МИСЛИВЕЦЬ
Ти ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, підступний та хитрий.
Я на решту жінок наплював
і нарешті тебе вполював.
Сльози радості, дівчинко, витри.

Не радій мені більше. Не смій
сподіватись на мене. Я — змій.
Надто бійся моєї спокуси.
Не спіши признаватись мені,
що зі мною тобі не страшні
ні потопи, ані землетруси.

Я герой, але зовсім не той,
хто потрібен тобі. Я герой,
але знала б ти, що я накоїв!
Я до тебе на крилах летів,
та злякався таких почуттів.
Не молись на подібних героїв.

Я ікона, але не свята.
О, яка ти свята простота!
Йдеш до мене, немовби на свято.
Зупинись та отямся! Я — міф.
Я — твій сон, у якому я міг
лиш одне — обіцяти багато.

Я ніколи не стану твоїм.
Із надій побудований дім —
ненадійний притулок. У ньому
ти не матимеш затишку, ти
все гадатимеш, як би втекти
до господаря справжнього дому.

Там на тебе чекає не суд.
Там до ліжка тебе понесуть,
наче стяг відвойований... Там ти,
тільки там ти в раптовій журбі
заспокійливо скажеш собі:
"Він герой, але з префіксом "анти".

Ради Бога, не вір цій дурні!
Це язик мій помстився мені
за недозвіл сказати: "Кохана,
слава Богу, що ти в мене є!
Ти — мій янгол, ти — небо моє,
ти — земля моя обітована".

Звідки, дівчинко, знати я міг,
що для мене Господь приберіг
серед осені — літо з весною.
Але досвід, мій сивий двійник,
як мисливець у нетрі, проник
мені в душу і злився зі мною.

Я мисливцем себе називав,
і повір: я не фантазував.
Я і справді виходив на лови.
І летіли у сіті ловця
легковажні жіночі серця,
що легкої шукали любови.

Але ти... Ти звела нанівець
ту свободу, якою ловець
дорожив над усе в цьому світі.
Тож ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, що втрапив у сіті.

***
Цокають коні підковами.
Цугом годинники йдуть.
Не перейняти мені їх
і не завернути назад.
Ноги натужно гудуть.
Наближаючись, бджоли гудуть
і, мов луна, даленіють,
минувши одквітлий мій сад.

Гірко під древом пізнання,
ковтаючи слину терпку,
знати, що вже не солодкий
його заборонений плід.
Все неможливіше
вдруге ступити в ту саму ріку,
надто коли вже не тільки при березі
тягнеться лід.

Світиться над головою
лелечого колеса німб,
і розгортається в небо
земної дороги сувій.
Тягнеться погляд у небо,
дарма що залишиться в нім
він непоміченим,
як і пророк у вітчизні своїй.

***
Як висушене сіно, шелестить
сторінка за сторінкою; летить
сухий листок над висохлим лицем,
гримованим нещадним олівцем;
і крізь безлистий кущ календаря
колюча продирається зоря
і — меркне над долиною плачу,
насходившись над нею досхочу;
і каменем пощерблена коса,
як смужка світла гострого, згаса, -
дійшовши до останньої межі,
затягується плівкою іржі.

РИБНИЙ ДЕНЬ
Доброго ранку, рибонько!
Запитуєш, як рибалка?
За щучим велінням
клювало — та все у тім'ячко...
І таки піймався на гачок.
Тепер доведеться до вечора
виконувати партію карасика.
Так-так,
за багаточисельними проханнями трудящих.
А їх у черзі — мов оселедців у бочці!
Як бачиш, обставини беруть за жабра.
Працюю ліктями, наче плавниками.
Мов хек, захекався.
А тут іще ця, з риб'ячою кров'ю...
Каже мені: "Смачного!"
А я собі думаю:
"На хека мені ця риба!"

***
Безлюдне церковне подвір’я.
Ішов. Зупинився. Стоїш.
Ворушиться ангельське пір'я
з воронячим навпереміш.

І зло тебе не пожаліло,
і не обминуло добро.
Стоїш — то поглянеш на біле,
то глянеш на чорне перо.

І раптом червоне побачиш
між ними — і ледь не заплачеш.
Нахилишся, камінь візьмеш,
ворон із паркана зженеш.

І ворон зловіщо закряче.
І в серці поглибшає щем.
І ангел у небі заплаче,
і сльози, пролившись дощем,
пір'їну від крові сполощуть
на тихій долоні твоїй.

І грішники матимуть прощу
за муки в юдолі земній.

І скупане золото бризне
Із купола церкви на світ.
І над видноколом повисне
Веселка, мов арка воріт.

Це в рай, а чи в пекло ворота?
...Стоїш — а тонка позолота
стікає і кане в пісок.
Стоїш — а в паркані навпроти
рожевою піною з рота
іде крізь штахети бузок.

Стоїш і спиваєш очима
беззахисний промінь, що блима
між листям на мокрім вікні,
немовби то неопалима
горить купина вдалині.

*
Розгорни цей жорстокий папір
з ніжним текстом, написаним кров’ю,
про знамено, протерте до дір, -
на якому займались любов’ю, -

і прокотиться ним, як сльоза,
гріх товариша, друга і брата,
змитий кров’ю, пролитою за
це життя, на святині зачате.

*
Там, де степ
хвилями ковили
перехлюпується у море,
там, де море
собою підсинює
сивий степ,
будь-який слід на піску
читається,
як memento more.
Так читаються
назви ліків,
нерозбірливо вписані у рецепт.
Там серце твоє вразливе
і невиліковно хворе
на щастя між морем і степом
розриватися пополам
втішається тим, що степ –
не такий вже і сивий,
а море –
не таке вже й гірко-солоне
у порівнянні з життям.


ГОЛОСОМ СКІФА
Стоїть у степу скам'янілий мій час,
мов ідол камінний, стоїть.
І тягнеться в ньому грабіжницький лаз,
завалений прахом століть.

Розвіявся попіл жертовних багать,
мов курява, збита конем...
Останнього разу від мене вже тать
цим лазом вертавсь порожнем.

Пощо ж йому, справді, руків’я мечів,
та глина, руда від іржі,
та чаша, в котрій я вуста омочив
на гострій — що меч мій — межі?..

Щоб міг я в сідлі її спити до дна,
я сонцю і степу моливсь.
Я думав чомусь, що солодка вона.
Жорстоко ж я в ній помиливсь!

Це в ній запеклася по вінця іржа,
неначе в землі — моя кров.
І вже не болить мені гостра межа,
котру я колись перейшов.

Я переступив не для того її,
щоб нині у надрах земних
про те лиш повідали кості мої,
що хтось потоптався по них...


КОЛО
Обертається круг серцевини кора,
і повторює крона собою коріння.
Листя то підіймає себе на-гора,
то просочується крізь пісок та каміння.

Як у всякого кола, в річного кільця
ні початку знайти, ні кінця неможливо.
Як не є, починається коло з кінця.
Замикається коло, а де – не важливо.

Замикаючись, коло в собі замика
все, що в нього вписалося чітко і строго.
Навіть отвір в замку.
Навіть ключ від замка.
Навіть зліпок його.
Навіть право на нього.

Йдуть у землю дощі,
йдуть у землю сніги.
Небо в землю рікою впада голубою.
І беруться за руки усі береги –
і утворюють коло незриме собою.

І вривається в нього підземна вода,
і спливає уже у наземному світі.
За піщинами в осад ікра випада,
та беруть її в коло плотини і сіті.

У степах і лісах звір заплутає слід,
та капканом на лапі змикається коло...
О, як солодко пахне свободою світ,
коли в ньому залізо смердить, як ніколи!

І ні крові не жаль, ані лапи не жаль,
тільки б коло оце перегризти погане!
О, як тяжко нести на трьох лапах печаль
і загострений досвідом нюх на капкани...

Переймаючи досвід оцей, розірви
хоч би коло, в якому ти вічно в опалі.
Розірви і скрути у спіраль – і живи!
По спіралі живи. І вмирай по спіралі.

Хтось, по колу йдучи, тобі гляне услід –
і в словах твоїх більш не помітить крамоли.
А казав ти про те, що зловив тебе світ
і що все-таки вирвешся ти з його кола.


Гублячись у здогадках
Ти все це бачив на власні очі тоді ще,
коли зір твій був гострим і ти міг розгледіти
кожну пилинку на крильцях нічного метелика,
яких він уже соромився,
падаючи до підніжжя свічки.
Ти бачив, як чорним окисом
покривалися маятники і стрілки годинників
і як під вагою останніх
стіни давали тріщини.

Ти бачив, як люди з дерев здирали
рештки вогню, аби ним відлякати
вовків, що сплутали фреску
на стіні зруйнованого собору
з місяцем.

Ти бачив, як найнетерплячіше
перебігали життя на червоне світло.
Ти бачив, як на шаленій швидкості
дороговкази не вписувалися в повороти
і як на сірій шкірі асфальту
кров’ю скипався час.

Ти бачив, як час особливо жорстоко
поводився із своїми убивцями,
спочатку не даючи їм спати,
а згодом – і жити,
з цією метою дозволивши їхнім дітям
вирости неабияк швидко.

Ти бачив пацюків, що панічно тікали
з твого паперового кораблика.
Ти бачив кожну соломинку,
за яку можна було вхопитися.
І якщо ти помітив, що зір твій слабне,
то це означає тільки одне:
на світі є речі, які ти хотів би розгледіти,
аби не губитись у здогадах,
як зараз, наприклад,
помітивши осторонь натовпу
чоловіка, якого раніше десь бачив,
а де і коли – згадати не можеш.

Здається, тоді він стояв так само –
з широко розпростертими руками.
От і доводиться думати руками.
От і доводиться думати надвоє:
чи він обійняти кого збирається,
тоді як ніхто в обійми до нього не поспішає,
а чи скло величезне тримає,
з яким не ввійдеш ані в який транспорт.
Більше всього, що скло тримає.
Он і кров на долонях.
Таки порізався.

* * *
Життя – прекрасне.
А окремими моментами
було б іще прекраснішим,
аби,
літаючи над нами,
голуби
на нас не... як його?..
ну словом, екскрементами...





* * *
...А з’явитись на білий світ
було варто хоча б задля того,
аби хоч би на мить осліпнути
від усмішки щастя земного.
Життя неможливо продовжити
розповіддю про нього.
Тож, коли хто й цікавиться, як я живу,
єдине кажу: “Слава Богу!”
Бо ж не тільки пісок шелестів між пальцями,
а й коса твоя шелестіла.
Час не ждав, але ж ластівка,
та, що першою прилетіла,
останньою відлетіла.
А душа моя серед осені
так хотіла весни,
так за нею тремтіла,
неначе долоня підлітка
від дотику до дівочого тіла.

Заклинання
Нехай травинка наді мною,
пробивши камінь наді мною,
зелений пальчик свій тримає
на цій сторінці,
щоб недовго
її шукати довелося
усім, хто хоче повторити
услід за мною заклинання:

“Нехай же камінь наді мною
відкриті двері підпирає,
що в Дім Життя ведуть,
щоб вітер
ні перед ким не зачинив їх”.


* * *
На тиху воду, на звізду,
ясніш якої не буває,
на ніжний вітер, що гойдає
на кожній гілці по гнізду,


ти прилетиш і припадеш
крилом до рідного порога,
та лиш гукне тебе дорога –
ти знов світ за очі підеш.

Троянда вітрів
неісходимі шляхи вітрів
немислимі траєкторії
рухів повітряних мас
разом з перелітним пилом
з листям і хмарами
із зірваними дахами тощо

зухвалі задирання спідниць і хвиль
з оголенням то солодкого
то солоного лона
шмагання піском по обличчю
настирливі поштовхи у спину
часом такі що опиняєшся
у чужому житті

прозора троянда в петлиці у Того
від чиїх подихів одна із пелюсток
пролітає в незмінному напрямку
лише над перекидним календарем

* * *
Кінь під кутом то складається, то розкладається,
наче складаний, з тугою пружиною ніж,
і, замикаючись, коло в ту мить розривається,
і звертає під грифелем синім крива оця
на крейдяному папері до лісу, що між
небом та полем засніженим
жирною рискою
в ледве помітних прожилках беріз відтіня
даль, короновану хмаркою полум’янистою
над призахідною міддю, що нею вилискує
сталь воронована в кованих формах коня.

* * *
Січень, Хрещенські морози.
Віршам Святого Письма
холодно. В душах – зима.
Вимерзло все. Навіть сльози.
Авеля більше нема.
Каїнів, Боже, кишма!
Надто невтішні прогнози.
Свічка померла. Пітьма.
Слово, прийшовши сліпма,
тягне до прози.

Зимові гнізда
1
чорні зорі
в порожньому небі вітчизни
заручники вітру і тих
у кого скінчилися дрова

оберемки сухого гілляччя
сплетеного так між собою
ніби воно коріння
і все ще у нього попереду

так нитки
сплітаються у полотнище
з якого пошиється прапор

так сплітаються пальці
аби втримати свічку на грудях

2
чорне ластовиння
на блідому обличчі простору

чорні діри в кишенях долі
як доказати наших втрат
у яких так багато імен

почорнілі долоні жебраків
складені пригоршнями
в очікуванні щедрот

гангренозні плями
на ампутованій батьківщині

крапки на “і”
в історії холодного краю
де сніг висиджує сніг


* * *
Розтривоживши струни спокійні,
у шпачині вбігаючи сни,
на зимовій гітарі шпаківні
підбираю мотив до весни.

А в гітару набилося снігу,
наче в душу – сирої землі...
Задихаюсь від довгого бігу
до зеленої крові в зелі,

хлорофілові тільця якої, -
мов червоні тільця – у моїй, -
не збагнувши себе в супокої,
вже не знатимуть спокою в ній.

І тікатиме сніг з-перед мене.
І впаду я грудьми на моріг.
І шумітиме крівця зелена,
мов червона – у жилах моїх.

Вона бризне мені на коліна,
коли ними, з любові хмільній,
цілуватиму ряст України,
ще не топтаний ряст весняний.

А чорноземля маревом бризне,
наче хвилею скресла ріка.
І розірветься в небі вітчизни
ностальгія старого шпака.

Він, зрадівши за мене й за себе,
прощебече свої позивні.
Перший пролісок рідного неба
принесе він у дзьобі мені.

Написи на книзі

1
Шукайте між рядками
не знайдене в рядках.

2
Закрита книга – камінь.
Відкрита книга – птах.
*
на тлі нічного яблуневого дощу
на тлі переможного падіння білого наливу
чорний кажан метається
наче на вітрі шматок парасолі

Келих
Випий мене до дна,
на щастя мене розбий,
скалки мої збери,
жодної не залиш,
навіть тієї, котра
губ твоїх теплоту
довго ще берегти
буде в землі, куди
ти і її зарий,
щоб не поранило ніг
щастя, яке прийде..

*
Ти в пам’яті моїй –
немов іржавий цвях,
що вимучить мене,
допоки вирву з дошки.

Ти – наче прах земний,
котрий покрив мій шлях:
це знов його в мій дім
несуть мої підошви.

Ти – гостра і гірка
сльози моєї сіль,
не підсолоджена
жіночими дарами.

Ти – незатихлий біль.
моєї рани біль.
Ти – бинт, що кров спинив
і прикипів до рани.

Кухонна елегія
Ті вірші писались на кухні
під брязкіт каструль і мисок.
І пінилось пиво у кухлі.
І пінивсь у вазі бузок.

І серце тобі не давало
варитись у власнім соку.
І друзів у тебе чимало
збиралось, мов на толоку.

І не заїдав тебе побут.
І ти не боявсь недостач.
І мав на поезію попит
духовно голодний читач.

І кухня твоя поетична
була наче перша любов.
І муза твоя симпатична
ще не диктувала умов.

Ти мав лише творчий неспокій.
І муза в сорочці нічній
ходила навшпиньках, допоки
ти не одружився на ній.

Відлуння уздовж ріки
червень червінь чара чар
чом не човен чалиш чаль
чорен човен крушить рінь
креше кришить крушить рінь

червінь чирви черви чвар
чар не я а я-ни-чар
жар чи рінь жарінь черінь
кинь-но коню тінь на рінь

дінь ділінь дзілінь дзелень
дзінь дзелень день зелен день
линь луни латунь відлунь
дід і лунь іюнь і юнь.

*
В росі купається любисток.
Метелик жити поспіша.
Співає тріо бандуристок.
Летить за піснею душа.

Тремтить зелений холод м’яти.
Летять у вирій голоси.
А три вікна старої хати –
мов на долоні три сльози.

Небесна тягнеться дорога.
Все далі стежка в спориші.
І триєдиний голос Бога
переливається в душі.

*
якщо довго-довго дивитися
на встелену опалим листям
стежку батьківської хати
можна побачити мерехтливе
кам’янисте дно гірського струмка
вода в якому збігає
із швидкістю вільного падіння.

*
Безвітряний вечір. Дорога осіння.
Небесна замріяність праху земного.
Прекрасна пора для збирання каміння
опісля пори спотикань через нього.

*
і знову легкий листочок
нестиме важкий твій погляд
туди де зібгавшись калачиком
і зігрівшись на хвильку спогадом
про гарячий пісок арабатки
схожий на тебе хлопчик
засинає на килимі з листя
щоб прокинутись під ковдрою снігу.

*
Пролітаючи над листопадом,
вітер задмухує тополині свічі.
З висоти польоту відносно солодкого
вітчизняного диму
йому видно, як а долоні,
всі дороги на світі,
99 відсотків яких,
виявляється
ведуть не до Риму.
У всякого своя швидкість.
Народжений повзати равлик
далеко позаду залишив зайця,
котрого шматують круки.
Шукаючи воду,
котра іще пам’ятає
риб, що ненавиділи рибалок,
доводиться бовтатися у тій,
котрою Пілат
умив руки.
Голівками цвяхів
з долонь визирають
кісточки розчавлений ягід калини.
Слово боїться застрягти у горлі,
наче клаустрофоб – у ліфті.
Осінь вітчизни –
кольору, вологості і температури глини,
видлублюючи яку з-під нігтів,
гризеш собі лікті.

СВІДОК
Мій горішку міцненький, колись!
Все, що бачив і чув ти колись
випадково і не випадково,
з перевтоми напруживши зір,
виливай, наче кров, на папір.
Перетворюй мовчання у Слово.

Ти був свідком страшних потрясінь.
Час мости спопелив ще й осін-
ній листочок спалив напослідок.
Час не любить тебе не тому,
що ти завжди перечив йому,
а тому, що небажаний свідок

у тобі заговорить т-от.
Ось чому, щоб закрити твій рот,
час пантрує тебе без упину.
Хлібороб ти, а чи віршороб,
він, узявши на мушку твій лоб,
жде нагоди для пострілу в спину.

* * *
За стонадцять земель від столиці
кинув погляд на клаптик землиці,
важко видихнув: “Доброго дня!”

Ні одвіту нема, ні привіту.
Розкотилась по білому світу
вся моя гарбузова рідня.

На початку нової епохи
Дні минають повільніше трохи.
Особливо у ріднім селі.

Віддаюся гіркій насолоді:
вириваю бур’ян на городі –
мовби жили тягну із землі.

Провінційні вісті

світло дадуть під ранок
воду під вечір і то на годину
радіо хрипи нагадують
що десь відбувається щось

пошта зачинена
крамниця напівпорожня
медсестра у декреті
нічим дістатися до райцентру

глибина провінції
як і глибина болю
вимірюється терпінням

В очікуванні добробуту

Світло в кінці тунелю
зблисне золотом Полуботка,
За яке ані свічки не виміняти,
ані лампочки Ілліча.
А латати кишеню в темряві –
то голка тупа,
то нитка коротка,
то дірка занадто велика,
то нервів не вистача.


* * *
такі широкі вітри
такі широкі дощі
такі широкі сніги
у моєму степу

а стежка додому
така вузенька
немовби шпаринка
у скриньці поштовій

* * *
кожна річка на карті
як лінія долі чиєїсь
а кожне село чи місто
наче крапка в кінці якоїсь історії

Вечірній етюд

Ні гомону, ні гамору, ні галасу.
Німотна тиша сутінки пройма.
Налякана ліхтариком фізаліса,
в гущавині ховається пітьма.

* * *
Квіти – слова.
Бджола – мелодія.
Мед – пісня,
тягуча й солодка.

* * *
Темним кроком конокрада
підкрадається пітьма.
Наче камінь, погляд пада
в день, якого вже нема.

Тліє слово потаємне
у засліплені глуші.
Заляга минуле темне
на подвійне дно душі.

Що було – на тому крапка.
Хай Суддя за всім зорить!..
Мов на злодієві шапка,
місяць, вийшовши, горить.

Блудні

...І брели вони всі в нікуди.
І гірчили чужі слова їм.
І не ждали їх дальні люди
і ненавиділи навзаєм.

І блукання таке по світу
дуже схожим було на зраду.
І було їх, як того цвіту,
що за вітром летить із саду.

І сміялися нетямущо
як не москви з них, то стамбули.
І мовчали вони, тому що
всі важливі слова забули.

І шукали вони причину
того болю, що знову й знову
повертав їх на батьківщину,
як забуті слова – у мову.

* * *
Характер війни з вітряками –
загальнонаціональний.
На кого не глянеш – лицар
у донкіхотівських латах,
борець за свободу, чий розмір
прямопропорціональний
розмірам просвітків
не тільки в тюремних ґратах.

Метальники миттєвостей

Загострені ножі оці
метають без оглядки:
майбутній час – межи очі,
Минулий – між лопатки.

Проводи

Підводиться з колін
трава непереможна.
А біль,
котрий в душі судилося нести,
вже так закам’янів,
що нині з нього можна
тесати для могил
надгробки і хрести.

Процес

Стогне простір, привалений часом.
І залізом посвистує смерть.
І провалюється під пегасом
ненадійна повітряна твердь.

Божевільне бажання літати
з небосхилу сповзає в ковил.
І надходять нові експонати
у музей ампутованих крил.

Світ під слідством розколеться навпіл,
і до справи долучать знавці
об аорту затуплений скальпель
у сліпого хірурга в руці.

І не стане ні кращим, ні гіршим
це прозове життя, у якім
суд відмовиться вірити віршам –
найчеснішим лжесвідкам твоїм.

* * *
Безлюдне церковне подвір’я.
Ішов. Зупинився. Стоїш.
Ворушиться ангельське пір’я
з воронячим навпереміш.

І зло тебе не пожаліло,
і не обминуло добро.
Стоїш – то поглянеш на біле,
то глянеш на чорне перо.

І раптом червоне побачиш
між ними – і ледь не заплачеш.
Нахилишся, камінь візьмеш,
ворон із паркана зженеш.

І ворон зловіщо закряче.
І в серці поглибшає щем.
І ангел у небі заплаче,
і сльози, пролившись дощем,
пір’їну від кровлі сполощуть
на тихій долоні твоїй.

І грішники матимуть прощу
за муки в юдолі земній.

І скупане золото бризне
із купола церкви на світ.
І над видноколом повисне
веселка, мов арка воріт.

Це в рай, а чи в пекло ворота?
...Стоїш – а тонка позолота
стікає і кане в пісок.
Стоїш – а в паркані навпроти
рожевою піною з рота
іде крізь штахети бузок.

Стоїш і спиваєш очима
беззахисний промінь, що блима
між листям на мокрім вікні,
немовби то неопалима
горить купина вдалині.

Хронікальні кадри

Мураха солдатик червоного кольору лізе
в червоному від крові траву і маскується в ній.
Над шляхом до храму із свистом літає залізо.
Чорноземля. Суглинок. Попіл. Іржа. Перегній.

***
Луша, вогню торкнувшись, обпеклась.
Завмерла, доторкнувшись до льодини.
Оговталась і вкотре подалась
на пошук золотої середини.

***
Стояв у лісі дощ,
як спомин про дощі,
які пішли, а я –
прощатися лишився.
Горнулися до рук
дерева і кущі,
з якими я колись
і жив, і не нажився.

Стояв у лісі дощ,
стояв у лісі я.
Текла вода зелом,
немов сльоза щокою.
Я жив і схожий був
на того солов’я,
що горло полоскав
дощинкою терпкою.

Він нею захлинавсь,
і то була не смерть.
Живіше за життя
було те заклинання.
Він нею заклинав
земну й небесну твердь
повірити в його
магічне заклинання.

Ну от, мабуть, і все.
Відсиріли слова
про те, як соловей
несмертніє в ліщині.
Стоїть у лісі дощ.
Стоїть і не сплива.
На кожного із нас
у нього по дощині.

***
Вогонь, танцюючи, перескакує
з мосту на міст,
з мосту на міст,
з літніх стерень
на купи осіннього листя.

О, цей танець вогню,
що все більше мене спокушає
не стільки його підтримувати,
скільки підсилювати –
то бадиллям, то хмизом,
то щоденниками, то рукописами.

Останні горять, виявляється,
не гірше рецептів лікарських,
а чи сторінок календарних,
а чи іншого паперового мотлоху.

Вогонь поглинає відбитки слів,
затягує погляд
у вир своїх гіпнотичних рухів,
навіює думку про необхідність
приносити йому в жертву
все, що рано чи пізно піде за димом.

Вже скільки в його обіймах
згоріло нічних метеликів
та наївних облич, котрі сподівалися
хоча б на світлинах
лишитись незмінними!

Вогонь то підскакує, то присідає,
то уповільнює рухи, то шаленіє,
і все, що здатне горіти,
себе відчуває приреченим.

Сиджу біля вогнища,
і кому яке діло,
що і навіщо я кидаю в нього
і чим я тепер запасаюся:
терпінням чи попелом.

Холод тієї зими

Ми той холод назвали собачим,
бо на ньому хотілося гавкати.
Але нас рятувала мова.

Складалося враження,
що всі на світі морози,
скориставшись безвізовим режимом
на наших північних кордонах,
нахлинули до нас
у пошуках політичного притулку.

Наша вітчизна тієї зими
була настільки холодною,
що нам нічого не залишалося,
як до неї примерзнути.

Остання відлига

Низький,
непевний лет
заблудлої сніжини.
Хмеліють від води голодні горобці.
На щось іще надіючись,
крижини
пліч-о-пліч відступають по ріці.

Бліда, як смерть, зима
склада холодну зброю.
Веселий брате мій горобчику,
щебеч!
То вже не над своєю головою
висить бурулька,
мов дамоклів меч.
Дощ

Хода його – легка, і кожен його крок
нагадує про те, що одяг мій промок.
Про що він гомонить новим дороговказам,
блакитний мандрівник у золотий пісок?

***
З рідного неба накрапує дощик.
Степ шелестить, мов лавровий вінок.
Толя Кичинський, поет і художник,
любить вітчизну і гарних жінок.

Просяться фарба і слово на волю.
Щастя всміхається звіддалеки.
Жаль, що вітчизна Кичинського Толю
все-таки любить не так, як жінки.

Дует

- Бачити не хочу тебе я, тому що,
тільки-но побачу тебе я, заплачу.
- Бачити не хочу тебе я, тому що,
кинуся до тебе, як тільки побачу.
- Бачити не хочу тебе я, тому що,
знову поміж нами постане розлука.
- Бачити не хочу тебе я, тому що,
знати, що комусь ти належиш, - це мука.
- Бачити не хочу тебе я, тому що,
вже мені несила на тебе чекати.
- Бачити не хочу тебе я, тому що,
в натовпі тебе я втомився шукати.
- Бачити не хочу тебе я, тому що,
зустрічі з тобою собі не пробачу.
- Бачити не хочу тебе я, тому що,
все тобі пробачу, як тільки побачу.

Вагонний романс

Пропливає перон у вагоннім вікні,
відпливає з тобою на хвилях печалі.
Ти так близько була, а тепер – вдалині
і від мене – все далі, все далі, все далі.

Вже мій потяг летить через поле і ліс,
а над ним – журавлі, а за ними – лелеки.
Все, що поруч було, все, що рідне до сліз,
стане дуже далеким, далеким, далеким.

Пролітатиме ніч край вагонних вікон,
і осудять мене повні сліз твої очі.
Я схоплюсь – і не зразу збагну, що то он.
І так буде щоночі, щоночі, щоночі.

Підпис під фотознімком блискавки

Сліпуча тріщина у небі грозовому –
мов соломинка ламана.
...Солому
ми в полі скиртували.
Я купавсь
в солом’яному морі золотому,
я плив до тебе й, тонучи у ньому,
за кожну соломиночку запавсь.
То був потоп, який іще нікому
не снився навіть.
Що було потому?
Був наш ковчег, і в ньому – я і ти.
Це ми вже поверталися додому,
коли вогонь з небесного огрому,
сліпучі ший твоєї наготи,
на нього впав...
А що було потому?
Всього було до знімка, на якому
засліплений мій погляд занімів,
не блискавку у небі грозовому,
а соломинку бачачи на ньому.
Все решта – лиш очікування грому,
який давно над нами прогримів.

***
Бікфордів шнур у восковім полоні
і воском уповільнений вогонь.
Доплаче свічка в затишку долонь –
і вибухнуть заплакані долоні,
і, в пітьмі розлетівшись удвобіч,
злетяться на вогонь твойого тіла,
що розпече до болю їх, добіла –
так, що від них осліпне наша ніч.
Осліпне і навпомацки до ранку
шукатиме вікно, щоб утекти
від несподіваної сліпоти.
І ти їй допоможеш. Ти фіранку
відсунеш, наче риску підведеш,
вогонь, і жар, і попіл підсумуєш,
пилок нічних метеликів з одеж
струхнеш, і над останками свічі
нахилишся, і хвильку посумуєш.
Зітхнеш злегенька в мене на плечі.
І спалахнеш – так само, як вночі.

***
Вышел месяц из тумана,
вынул ножик из кармана…
Лічилка

Дитяча лічилка, де місяць виходив з туману
і ножик виймав із кишені, згадалась мені
під час написання найтоншого в світі роману –
роману з тобою під назвою “Рай в курені”.

Банальний трикутник накреслила в сутінках доля.
І, загнане в кут мій із бозна-чиєї вини,
щось схоже на щастя прокралось в курінь серед поля,
а згодом тікало, спікаючись об кавуни.

І стиснулось серце, й затіпалось в ролі мішені,
коли після тебе з’явився непроханий гість.
Він вийшов з туману – і вихопив ніж із кишені,
і по рукоятку в кавун увігнав свою злість.


Заплющеними очима

Бачити в тобі те,
чого не бачать інші.
Бачити тебе так,
як бачив у ніч безсонну
Мону Лізу Леонардо да Вінчі
або Рафаель Сікстинську Мадонну.

Друге життя тобі дати
і, зоставшись на мольберті
вдалу копію з тебе,
мати єдину потребу –
широко заплющеними очима
до самої смерті
дивитися на твій образ
і мучитися без тебе.

***
Тепер ти молодий, а був іще молодшим.
І мед тобі тоді здавався ще солодшим.
І молодість лилась недограним вином.
І роль коханця грав ти під її вікном.

Й вона через вікно, як стрімголов у воду,
вистрибувала в ніч, в оту нічну свободу.
І в жилах кров текла, не знаючи плотин.
І юна її плоть зі всіх своїх клітин

таких дзвінких пташок на волю випускала,
що ними ніч тобі співала, мов “Ла Скала”.
І мокнув у росі зім’ятий твій піджак.
Й годинник твій ішов, здавалося, навспак.

І де вона тепер, ота роса, яку ти
з гіркого полину, з солодкої цикути,
з любистку, з лободи, зі всяких інших трав
зім’ятим піджаком, як мед бджола, збирав?

***
Горіли струни, кров горіла.
Горіли крила підошов.
Винова дама говорила,
що недаремно я прийшов.

Горіла усмішка лукаво.
Горіла в погляді свіча.
І осміляло, і лякало
смагляве полум’я плеча.

Горіли квіти на спідниці.
Горів гостинець, а над ним –
смертельні коні, наче птиці,
вогнем горіли вороним!

...Вогонь циганського весілля
давно затих, та довго ще
в повітрі музика висіла,
як дим од вогнища.

***
По залізних дахах
в голубім перегоні
продзвеніли дощі,
мов підковами коні.

Блискавиці шабель
оголив ескадрон –
кров річок та озер
затопила ґудрон.

Грім іржання стиха –
даленіє кіннота.
На електрод роти
сіли сохнути ноти.

Вітер з горел півнів
мідні звуки вийма.
Та ще ринва співа,
мов похідна сурма.

І стоїть у сльозах
біля нашої хати
яблуневий садок,
мов лоша яблукате.

Кількоро миттєвостей дитинства

1. Весняна пригода
Як заграла в небі галь,
затремтіла дальня даль.
А зима – візьми та в сльози:
стало дуже себе жаль.

По наплакала калюж –
і світ за очі чимдуж.
А горобчик горобчисі
каже: “Стріха – наче душ!”

Каже кіт собі: “Мур-мур,
красота без кучугур!”
Коли бачить: перед носом
на кущі сидить снігур.

Підкрадається як слід,
Придивляється як слід.
“Здрастуй, - каже, - рукавичко!
А я думав: ти – обід...”

2. Небилиця
Йшла корова по струні...
Вибачайте, по стерні.

Йшла корова до води...
Вибачайте, не туди.

А туди, де татко
припинав телятко.

Татко шворінь забивав
молоком,
а я бублик запивав
молотком.

А було це в череду...
Вибачайте, в середу.

3. Ну ж і море!
З-за Дніпра такий вітрисько віє,
аж вода в калюжі дніпровіє.
Хвилями здіймаючись, вода
кораблі на берег викида.

Не на жарт розбурхалась калюжа,
мов питає: “Хто мене подужа?!”
Ну ж і море я собі знайшов!
Стрибнув через нього – і пішов.

4. А кому біло смачно?
З далекої далини
котилися кавуни,
а їм навперейми
бігли барани.

Кавуни – пузаті,
барани – рогаті.
Кавуни – бокасті,
барани – лобасті.

Буц! Буц! Буц!
Гам! Гам! Гам!
Кому було смачно?
Здогадайся сам.

5. Скоросорокомовка
Сорок сорок у куховарки Варки
сорок окороків украли, чотири шкварки,
сорок сирників, сорок коробок сірників,
сорок сокир і всі сорокавідерні
соковарки, сироварки та сироповарки.

6. Про вовка промовка
Як почув про нього кіт,
вмить гайнув через пліт.
Як почув про нього пес,
дременув аж у овес.
Чули дзвін, чули дзвін,
та не знали, звідки він.
Бо насправді про вовка
була тільки промовка.
- Тоді хто ж то, як не він,
між дерев?
- Та то ж лев!
- То тікаймо хто-куди,
щоб не трапилось біди!
- Чур, мов кіт,
я за пліт!
- Чур, мов пес,
я в овес!
- А я лева приручу,
бути свійським навчу.

7. Хто навлобки,
а хто навдзьобки

Де скакали гопки
двійко горобців,
билися навлобки
двійко баранців.

Бились вони, бились,
доки не втомились.
А як помирились –
наче й не сварились.

Заскакали гопки
наші баранці
там, д вже навдзьобки
бились горобці.

Бились вони, бились,
доки не втомились.
А як помирились –
наче й не сварились.

Де скакали гопки
двійко горобців,
билися навлобки
двійко баранців.

Бились вони, бились,
доки не втомились.
А як помирились –
наче й не сварились.

(І так без кінця.)

***
Небом котиться яблуко,
золоте-золоте.
Паперові кораблики,
ви куди пливете?

Ви куди відлітаєте
крізь безсоння нічні,
дерев’яних журавликів
світлі кільця річні?

Вікна
Под сосною спят сода и песок,
Как же им сказать, что они - окно?
Олександр Кабанов
Світло у вікнах тане.
Кайся. Карайсь. Молись.
Скло наших вікон стане
тим, чим було колись.

Час павутину тріщин
в кожнім вікні сплете.
Каменем кине грішний
і розіб’є – святе.

Свиснувши проти ночі
кулею над виском,
вітер засипле очі
содою та піском.

***
Лежимо на дні трави
голова до голови.
А тим часом Бог працює,
засукавши рукави.

З неба кіптяву змива,
в полі жито полива.
Як веселика, веселку
випускає з рукава.

У траві лежить сачок.
У ріці висить гачок.
Залітає в Боже око,
мов піщинка, літачок.

Лежимо, і дай нам Бог
ні печалей, ні тривог,
ані зради не зазнати
в цій траві, одній на двох.

З поля дощ іде над ліс –
наче плаче хто навскіс.
А ніде ні сліз не видно,
ані приводу для сліз.

А трава – така густа,
що долоні і вуста
ледве тягнуться крізь неї
від колиски до хреста.

Танець

Щоб душа, як нога у болоті,
не загрузла в розмові про час,
ти злітаєш! – летиш! – і в польоті
висоту набираєш взапас.

Цей політ! Ці підскоки, притопи!
Цей навприсядки взятий розгін!
Це – надія у центрі Європи
відчайдушно повстала з колін.

Грає музика! Муза вагітна
вся аж сяє від того, що ти,
зуби зціпивши, весело й гідно
зберігаєш запас висоти.

Грай, музико! Раюй, танцюристе!
Сльози щастя розмаж по щоках.
Обнадій цим танком товариство,
розчароване у гопаках.

Ти ж – коханець! Ти – долі обранець!
Твої рухи – легкі і незлі.
Тож продовжуй мажорний свій танець –
босий танець на битому склі.

ЩАСТЯ
Я знаю щастя – трудне, чоловіче.
Заради нього, певно, ми й жили.
Щоб людям чесно глянути у вічі,
А руки синові були як дві бджоли.
І щоб мій степ
Не зміг без лемеша,
Як я не зміг без тебе, Україно...
Щоб виростало щастя мого сина
Таврійським хлібом,
Сіллю Сиваша...

СОНЕТ
Папери хай полежать на столі.
То – суєта
Ходімо в ліс, братове,
До вічної травинки на розмову
Й до щебету в осінньому гіллі.

Ходімо в степ, де пісня жайворова
Провисне в серце пам’яттю землі,
Як високо у птичому крилі
Займеться вогник нашої любові.

Хижім туди, де в маревній імлі
Ріка пливе крізь тишу вечорову...
Посидьмо хвилю – не заради лову –
Над плином, що од віку не змілів.

...Нам за столом бракує вірних слів.
Отож ходім, брати, до первослова.

ЖИВА І СКОШЕНА ТЕЧЕ В МЕНІ ТРАВА
...А буде так:
принишкнуть дерева –
і всесвіт мовби нерухомим стане.
І я відчую вперше і востаннє:
жива і скошена тече в мені трава...
Таки не все в житті було даремним.
Моєї мислі пружна тятива
дала політ і рікам, і деревам.
Лиш я не знав, як пристрасно і ревно
жива і скошена текла в мені трава
жагучою зеленою рікою.
Глибока хвиля, чую, під рукою.
Висока хвиля в серце заплива!
Хмеліє і світліє голова.
Й радіє, що нема їй супокою.
Жива і скошена тече в мені трава,
лиш потім — вічно — наді мною...

СЕРПЕНЬ
У синіх затінках жадана прохолода
І дух землі в настояній траві.
Ви чуєте?
Листочки неживі
Поволі опускаються на воду.
Спішать авто на пляжні береги,
Тече асфальт під шинами,
як літепло.
Мені ж несила відірвать ноги
Од берега,
де стало менше
літа...

***
Крізь пам’ятну бузкову каламуть,
на диво всім,
колись мене покличе
твоє нестерпно знадливе обличчя
і руки голубливі позовуть.
І я піду.
На диво всім, піду.
Хоч тут немає ані краплі дива.
Буває ж так:
шукаємо біду
там, де колись
щасливими ходили.

***
Тихше, музико, - грає вино!
Ні, не грає — нівроку співає.
Молоде і веселе, воно
степове моє сонце спиває.

І горить моє сонце у нім,
і тече моє сонце у чару,
чия срібная креш — ніби німб —
над ковтком прохолодного жару,

від якого з вином заодно,
кришталевим осяяна світлом,
грає кров і співа, як вино.
То чого б це нам нудити світом?

Гей ви, друзі мої, що в біді
Не минули моєї оселі!
Ви такі ж, як вино, — молоді.
То чому ж ви такі невеселі?

Посідаймо на ряст кружкома.
Буде чара по колу кружити!
Ні безсмертя, ні смерті — нема.
Є життя, що судилось прожити.

Є земля, на якій ми живем,
та у плоті душа безпорадна,
що заплуталась в ній межи вен,
як в промінні лоза виноградна, -

аж несила повірити в те,
що схололої крові ніколи
не зігріє вино золоте
в чарі сонця, що ходить по колу.

Як вино пам’ятає лозу,
як бджолу мою — цвинтарні квіти,
як щока пам'ятає сльозу,
спом'янімо себе в цьому світі.

Спом’янімо цей світ у собі,
що віддав нам і всесвіт охоче,
і піщинки свої часові,
Що до сліз нарізають нам очі.

Спом’янімо кожнісіньку мить,
що творила і час наш на совість,
й нашу кров, що по венах спішить,
зрозумівши свою тимчасовість.

***
Пахне кропом ще й туманом
давня стежка на город.
...Ти лиш мамин ще, ти мамин.
Він же твій уже — народ.

Ти ніхто ще, ти сльозинка,
ти ще в мами на щоці.
А вона — оця стежинка —
вже твоя, і нащо ці

остроги і тривоги
в дивних маминих словах
про якісь путі-дороги,
про якийсь тернистий шлях...

Все, що буде, буде потім.
Ну а поки що душа
зачаїлася у плоті,
наче в гудинні пташа,

і не зна, чого їй треба,
і дивується, чому
так багато в небі — неба,
що аж тісно в нім йому...

НЕВІДОМИЙ ХУДОЖНИК. “КОЗАК МАМАЙ”
Біля самого біля серця,
Аж на серці — зелена тінь,
(не сполохати б!) кінь пасеться
молодий, аж зелений, кінь.

П’є росу,
не за морем вистояну, -
п’є
настояну на траві.
А трава - золота, мов істина,
що аж золотно голові!

Це ж від неї (невже не бачите?)
В довгім погляді Мамая
Золотію, травинка неначебто,
Молодий, аж зелений, - я.

КАЗКА ПРО ЗОЗУЛЮ
Жила та була собі
баба Марина,
і якось літати надумалось їй.
Востаннє собаку з котом помирила
і стала зозулею в казці моїй.

Сидить на калині
в зимовому лузі.
Летіла б у літо зелене —
так ні.
Кує, не змовкає на мерзлім галуззі.
Калині.
Собаці.
Коту.
І мені.

ДЗВЕНИТЬ ПАВУТИНКА
Ця тиша! Це дивне звучання!..
Це знову у ріднім краю
дзвенить павутинка звичайна,
якої не буде в раю.

Дзвенить і дзвенить павутинка
Про те, що, на жаль, часове...
Стоїть при дорозі хатинка,
В ній тітка Оксана живе.

“Добривечір, тітко!” Не чує...
Дзвенить павутинка, дзвенить,
неначе питає, чому є
на світі, крім вічності, мить.

Дзвенить павутинка осіння.
Солону травинку жую.
А тітка лузає насіння
і думає думу свою.

Пре повна тривожного суму,
дзвенить павутинка моя.
Я теж свою думаю думу.
Та тільки причому тут я?...

***
Горіли струни, кров горіла.
Горіли крила підошов.
Винова дама говорила,
що недаремно я прийшов.

Горіла усмішка лукаво.
Горіла в погляді свіча.
І осміляло, і лякало
смагляве полум'я плеча.

Горіли квіти на спідниці.
Горів гостинець, а над ним –
смертельні коні, наче птиці,
вогнем горіли вороним!

...Вогонь циганського весілля
давно затих, та довго ще
в повітрі музика висіла,
як дим од вогнища.

***
І без тебе не можу,
і з тобою мені
вже несила на краденім бути коні.
Потримаюсь за гриву,
мов за чорний вогонь.
Увійду, похилившись,
у байдужий вагон.
Притулюся журбою
до холодного скла.
Не заплачу.
Сльозам не повірить Москва.
Наче полум'я свічки,
гойднеться вагон.
От і вітер шумить край вагонних вікон.
От і вітер шепоче
жіноче ім'я.
Повертається вітер
на круги своя.
Повертаючись,
вітер
уповільнює час,
ну а простір,
що страшно росте поміж нас,
по коліна листами -
не пройти! —
занесе,
потім — листям по горло...
От і все. От і все.
***
Засинаю без тебе – і сниться,
між нами літа, а не дні,
що розлука з тобою — в'язниця,
де судилось каратись мені,

де в тісному квадратику неба
то зоря, то пташина майне,
де мені вже нічого не треба,
тільки б ти пам'ятала мене,

де без тебе така порожнеча,
тільки стіни глухі що не крок,
де всього лиш за думку про втечу,
як за втечу, доточують строк.

***
Наче в цілому світі – нікого.
Тільки в темному сріблі ріки
темне золото тіла твойого
над холодним світінням луски.

Може, й справді під небом зоринним
у незайманих водах земних
ми з тобою приснилися рибам,
щоб любитись в траві і за них...

Щось подібне було вже на світі.
Всі ми вийшли з полону води
і відразу потрапили в сіті
не прим’ятої ще лободи.

Пахне берег нічною водою.
Пахне берегом темна вода.
Пахне тіло твоє лободою.
Пахне тілом твоїм лобода.


КАТЕРИНА БІЛОКУР
Понасіяла квітів
край серця,
край поля колгоспного,
принесла їм напитись
на кінчику пензля роси.
Отаке воно, щастя.
А буває ж і так, що когось воно
помине і не верне,
хоч як ти його не проси.
Я і нині щаслива,
хоч і тяжко лежати без діла.
Все дивлюся
крізь квіти
на світ, у якому жила.
Он цар-колос нагнувся.
Он бджола, вся в пилку, полетіла.
Он людина пішла.
Вся в роботі.
Ну чим не бджола?..


* * *
В.Затуливітру

Конча-Озерна.
Трава заціловує ноги.
В чорноземі неба нічного –
зорі, мов зерна.

Аеродрому
турбінне безсоння за лісом.
Дифузія неба й заліза,
тиші і грому.

Шлях засинає.
Невже він, як нині в легенях,
озветься бензином і в генах?
Бог його знає!..

Знову і знову
у шибку метелики б’ються,
неначе літаючі блюдця –
в нашу розмову.

Чапля з болітця
виходить послухати вірші.
Володю, невже вона більше
нас не боїться?..

НАРОДЖЕНИЙ В СОРОЧЦІ
Зайшовши до хати,
якої давно вже нема,
шукаєш сорочку,
в якій народився,
з якої
не зовсім ще виріс,
адже після поклику:
- Ма!.. –
ще маєш можливість
не пустки торкнутись рукою.
Наповнивши вуха
куванням зозулі в гаю
і раптом збагнувши,
що нікуди більше спішити,
ти бачиш,
як мама
родиму сорочку твою
доточує днями,
які їй лишилося жити…

ПОЛІТ
Балансуємо руками,
щоб не впасти,
а здається,
що на бриючім польоті,
ледь торкаючись трави,
летимо. і твердь повітря
мирно в руки нам дається,
набиваючи собою
лопотючі рукави.

Летимо,
а наші тіні
нас хапають за підошви.
Летимо,
дарма що ноги
міцно в’яже нам трава.
Вже когось лише бажання
протриматися подовше –
лиш бажання бути з нами –
над землею ще трима.

На підйомі на крутому
забуваючи про втому,
пам’ятаючи притому
про ліміт
коротких літ,
поспішаємо летіти,
переконані у тому,
що усіх нас від падіння
зарятує лиш політ.


ВЕЛОСИПЕДНА БАЛАДА
Був той день золотим,
наче склянка травневого меду,
і тягучим, як мед,
був політ молодої бджоли.
І летіла навстріч
молоденькому велосипеду
та пора, у якій
ми дорослими дітьми були.
Оберталась земля,
і невтомно крутились педалі,
і під крила бляшані
повітря лягало туге.
І здавалось мені,
що до нас наближаються далі,
де на велосипеді
я кататиму тільки тебе.
Та мигтіли в колесах,
мов стрілки годинників, спиці,
і ставала все ближчою
невідворотна межа,
за якою тебе
"Мерседес" повезе до столиці,
а на крила бляшані
полізе голодна іржа...
Я здеру ту іржу!
Я здеру собі нігті об неї!
Я зітру ту межу!
Але гляну далеко вперед -
і побачу, як син мій
підходить до доньки твоєї,
і до них приліта
молодюсінький велосипед.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО. "АВТОПОРТРЕТ ІЗ СВІЧКОЮ".
Намалюю себе зі свічею,
поки сонця на небі нема,
поки землю і душу пітьма
чорнотою вкриває своєю.
Хоч самому собі присвічу
Хоч себе обнадію — і, може,
саме це мені і допоможе
на папері палити свічу.

І чим більше при ній серед ночі
зрячих гоїтиме собі очі,
тим скоріше у темних мине

сліпота, наче віра у Бога, -
і розвидниться їм ця дорога,
що веде через пекло мене.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО І ДІТИ-БАЙГУШІ
Папір, сепія.
Іранбеку Оразбаєву

У дверях ситої душі
голодні, босі, напівголі
казахські діти-байгуші —
дві долі крихітні і кволі,
а бути чесним — дві недолі, -
стоять і просять хліба-солі
у дверях ситої душі.

Не проганяй же їх, душе.
Вділи їм ласки, наче мати.
Збідній на зло, яким ти вже,
як і байдужістю, багата.
Побійся двері зачиняти.
Нехай благальні оченята
боліти вчать тебе, душе.

Мовчиш, душе?
Ну що ж – мовчи!
Проте затям собі навіки:
я все зроблю, щоб ні вночі,
ні вдень не застили повіки
очей, що болю вчать, мов ліки
здоров'ю вчать.
Від них утіки
даремні, хоч на ґвалт кричи.

Ти хтіла в рай?
Терпи тепер
Оці розверсті в пекло двері,
котрі мій суд страшний відпер
на забороненім папері!
Ти, мов галерник при галері,
і згинеш при оцім папері,
хоч і карайсь, і кайсь тепер.

ПОСТІЛЬ
Вже моя постіль пилом припала...
Українська народна пісня
Як я без тебе
довго не спала!
Вже моя постіль
пилом припала.
Пилом припала -
геть посіріла.
Я ж біля неї
геть постаріла.
Щастя, якого
мала замало,
теж, як та постіль,
пилом припало.
Ласки у долі
пізно молити.
Щастя — не постіль:
не відбілити.
Як я чекала тебе
хоч у гості!
Як я не спала,
знає лиш постіль.
Як я для тебе
м'яко стелила!
Зціпивши зуби,
губи стулила.
Очі стулила —
не розтулити.
Час мені постіль
іншу стелити.
Ляжу і вкриюся в ній
з головою –
і припаде моя постіль
травою...


РОЗКАЯННЯ БЛУДНОГО СИНА
О легковажні перелітні птиці,
чи вам дано збагнути до пуття,
що вороття нема без каяття,
як не буває грому без грімниці?

Така гірка розгадка таємниці
облудного солодкого пиття
жде всіх, у кого віра в вороття
висить останнім ґудзиком на нитці.

Засилена у голку патериці,
ця нить дороги — довга, як життя:
все тягнеться, мов кара за шиття —

шиття у дурні. Більшої дурниці
життя не зна. Мої вам співчуття,
о нерозумні перелітні птиці!

БІЛА ЗІРКА НА ЛОБІ ВОРОНОГО КОНЯ
Біла зірка на лобі вороного коня,
що мене засліпила серед білого дня,
над тривожним іржанням навшпиньки стає
виглядає-шукає сузір'я своє.

Виглядає-шукає і не може знайти.
І жене її в ніч дикий страх самоти.
І цілісіньку ніч її погляд блука
серед зір та сигнальних вогнів літака.

Наче метеорити, по дорогах нічних
пролітають машини, і знову на них
у стременах педалей життя обганя
білу зірку на лобі вороного коня.

Тож позаду в життя залишається луг,
де у небі трави мій товариш і друг
білу зірку на лобі узбіччям шосе,
наче краєм безодні, в майбутнє несе –

наче крапку над “і” між минулим і тим,
чиє полум'я теж перетвориться в дим.
І розтане той дим, і в сузір'ї Коня
чимсь до болю знайоме, спалахне зореня.

І загляне воно в опівнічне вікно,
тільки вже не мені нагадає воно,
як мене засліпила серед білого дня
біла зірка на лобі вороного коня.

Я лечу. Я горю. Я на попіл згорю.
Я хотів би комусь нагадати зорю.
І нехай я впаду, і нехай мене тьма
непроглядними крильми відтак обійма —

та, коли покладуть в темну землю мій прах,
хай у мене, як сон, стане кінь в головах
і нехай наді мною білий світ розвидня
біла зірка на лобі вороного коня.

***
Ніч
сича виймає із дупла,
наче стогін з рота лісника.
Листя років, спалене дотла,
ледь ворушить пам'яті рука.

Скиглить пес, нанюхавши біду.
З пальців лист останній вислиза.
На долоню всохлу та бліду
жолудева падає сльоза.

Наступа на вогнище пітьма.
Ламань димом очі напува,
полум'ям рушницю обійма,
попелом патрони набива.

Вуха, прислухаючись до губ,
мов крізь вату вчують через мить,
як собака виє і як дуб
моторошно дошками скрипить.

ТИР
цілимось цілимось цілимось
в заячу шапку що вуха пригнувши
поки що морквою в тиші хрумтить
в лисячий комір що поки що в пошуках їжі
на білій долоні зимового поля
смертельний свій колір ненавидить
цілимось цілимось око примруживши
білці в самісіньке око ми цілимось
цілимось подих тамуючи
.
тиші в самісіньке вухо ми цілимось
лані в танок тонконогий
в миттєвий брунатний пломінчик свічі
якою злітає нажаханий валюшень
цілимось цілимось дух перевівши
в сіре лататтячко качиного виводку
в рік та озер незамуленість
у кровообіг морів океанів з яких
позавчора ми вийшли на берег
ми цілимось цілимось
у серцевини дерев із яких
ми на землю позлазили вчора
дерев чиї кільця річні
перешли на мішені ми цілимось
цілимось цілимось

ШИПШИНА
Машини,
машини,
машини,
і знову — машини.
І — начебто бритвою -
трасою загнана в кут,
наївна природа
червоним сигналом шипшини
усе ще надіється
їхній змінити маршрут.

Коротка зупинка,
і знову нашіптують шини
про те, як згоряє
в залізних легенях бензин.
І в кожній машині —
по зламаній гілці шипшини.
І кожна подразнює
погляди стрічних машин.

Мигтять мимо траси
Дерева беззахисно голі.
Вразливі тіла їм лахміття пороші вкрива.
І слово "шипшина"
всиха в пересохлому горлі.
Натомість у ньому
зволожені зійдуть слова:

Рослини і звірі,
Бувайте живі і здорові
і на виживання
не смійте втрачати надій!
За ваше майбутнє
ми кольору мертвої крові
в дорозі шипшиновий
будемо пити напій.

Ці наші машини –
і крила для нас, і вериги.
І хтозна, хто нас
від таких протиріч захистить.
Спасибі, шипшино,
за колір Червоної книги,
на світло якої
в машині людина летить.

Спасибі за біль,
від якого несила мовчати.
І хай не озлиться,
вколовшись до крові,
рука!
Якщо неможливо
життя від початку почати,
продовжити решту —
з червоного мусим рядка.

Майбутнє спочатку
почати не пізно ніколи.
І скільки б дарів його
я не тримав у руці,
вклади мені в неї
шипшинову ягідку, доле, -
якщо не на радість,
то хоч би на крапку в кінці.

***
...І все це в повітрі, густім, як бурштин,
де забальзамована втомою птаха —
немов допотопна комаха-невдаха
в неволі в одній із твоїх намистин.

І все це в повітрі, густім, ніби скло, -
аж важко летіти в огромі скляному
стрілі блискавичній, заломленій в ньому,
неначе у хвилі дніпровій — весло.

Так світить заломлений промінь весла,
неначе твій погляд у сіні!
Так світить
волосся твоє, найсвітліше у світі!
Так світиться щастя, що ти принесла!

І все це в повітрі, сутемнім від хмар,
в сутемряві проміж грімниць та скиданнями
риб фосфоричних, де начеб востаннє
просвічує тільце бджолине нектар.

І все це в су темряві проміж грімниць,
де перша дощинка, неначе причастя,
причетнює землю до вічного щастя,
і та, ніби жінка, лежить горілиць.

І все це в повітрі, що вже палахтить,
неначе кришталь, і грімниці на часі
галузяться в ньому, як тріщини в чаші,
з якої сочиться дощевна блакить.

Сочиться, мов світло твоє із пітьми,
де нам вже несила вертатись до тями,
де раптом не стало повітря між нами,
і Бог його знає, як дихали ми.

БАБИНЕ ЛІТО
Вже бабине літо, а ми ще такі молоді:
І небо, і сонце, і вітер, і я, і Людмила.
Йдемо по калюжах — по їхній небесній воді,
що кожну травину від дотику вохри відмила.

Нагріта ногами та бабиним літом вода,
тихіша від себе, під нами лежить — не минає.
І я молодий ще, і ти ще така молода.
І кожну калюжу земля, ніби чашу, тримає.

І кожну ту чашу по колу пускає вона.
Йде обертом серце — і світ кружеля, мов дитина.
Вже бабине літо — пора молодого вина,
що теж відлітає за вітром, немов павутина.

І яблуко пада і землю цілує в уста.
І слід залишає на мокрій землі, мов коліно.
І слід той водою і небом у ній зароста.
І кожна травина те небо вітає уклінно.

І крапає з листя, і кола ідуть по воді.,
мов кільця річні в яблуневім податливім тілі.
Вже бабине літо, а ми ще такі молоді —
ще тільки вчимось пам'ятати літа відлетілі.

Ще все, як уперше.
Ще губи — в словах, як в меду, —
безсилі сказати про те, що зустрічна бабуся,
тобою милуючись, бачить себе молоду.
Чому ж я про це тобі навіть мовчати боюся?

***
Мов кісточка у вишні,
сьогоднішнє — в колишнім.
Мов кісточка в черешні,
сьогоднішнє — в прийдешнім.

Всихає моя вишня.
Прощай, моє колишнє!
Цвіте моя черешня.
Чолом тобі, прийдешнє!


ДОРОГА ДОДОМУ –
пряма, наче мова,
що при написанні
береться в лапки, -
тернова,
нервова,
святкова,
спадкова –
до слова останнього,
до на півслова
відтворена
пам’яті ніг завдяки.


БІЛЬ
Телевежа і малесенька травинка.
Це між ними залягли твої степи.
Ненароком
на стебельце
наступи –
заболить тобі росинка, мов кровинка.

Пахне затишком сорочка твоя прана.
І чотири бережуть тебе стіни.
Наче п’яту,
телевізор
увімкни –
заболить тобі планета, наче рана.

* * *
Так голосно кує
зозуля ковалю.
Так голосно кує
ковальконю підкову.
Так голосно мовчать
уста устам: "Люблю".
Так голосно кричать
сичі у ніч бузкову.

Так голосно цвіте
під зорями бузок.
Так голосно під ним
об серце серце гупа.
Так голосно в росі
до нитки плащ промок.
Так голосно в ріці
об камінь хвиля хлюпа.

Так голосно шумить
ріка бережини.
Так голосно свистить
коса в зеленій плоті.
Так голосно земля
повторює: "Живи!"
Так голосно живеш
на неймовірній ноті.

Так голосно дзвенить
підкова на шляху.
Так голосно іржать
в моторі кінські сили.
Так голосно скрипить
антена на даху.
Так голосно гримлять
далекі небосхили.

Так голосно в печі
гудуть вогонь і дим.
Так голосно на ній
столітній дід бухика.
Так голосно дітей
бажають молодим.
Так голосно для них
у бубон б’є музика.

Так голосно не спить
колиска в головах.
Так голосно дитя
у мами плаче моні.
Так голосно сльза
вбива у віко цвях.
Та так, що давній біль
пригадують долоні.


ЗАКЛИНАННЯ
Нехай травинка наді мною,
пробивши камінь наді мною,
зелений пальчик свій тримає
на цій сторінці,
щоб недовго
її шукати довелося
усім, хто хоче повторити
услід за мною заклинання:

"Нехай же камінь наді мною
відкриті двері підпирає,
що в Дім Життя ведуть,
щоб вітер
ні перед ким не зачинив їх".



ПОДОРОЖНИК
Із Стасіса Йонаускаса

Лізе через підвалини, пальці ніг і колодязні цямри.
На подвір’ї здірявлює стежку, забуту сокиру чи пилку.
Тротуари руйнує і строфи класичного вірша
і лагідніє у затінку – хоч прикладай до рани.

Сонця бракує усім, а корінню його – тим паче.
Роси на нім випадають, і паморозь голову білить.
Довшають ночі і тіні від коминів і журавлів.
Гояться рани, коли розумієш: так і повинно бути.

Камінь холоне побіля комори. Сіра травинко дворів,
діти в машинах роз’їхались, рани – і ті в них залізні.
Куди ж це тонкий твій листочок наприкінці літа
лізе через підвалини, пальці ніг і колодязні цямри?

СТАРА АЗБУКА
З Юстинаса Марцинкявічуса

Так сина бавлять.
Так сіно косять.
Так тісто місять.
Так воду носять.

Так хліб молотять.
Так стіни зводять.
Так глину місять.
Так тин городять.

Так рани гоять.
Так мед спивають.
А так голосять.
А так співають.

Так меч гартують
заради волі
Так вершник скаче
назустріч долі.

Так мати з битви
чекає сина
Так на могилі
шумить калина.


ВИШИВАННЯ ХРЕСТИКОМ
Поема
Присвячую мамі
Замість епіграфа
Якщо дивитись довго на стіну,
така стіна глибокою стає,
і погляд проникає в глибину,
летить, летить, а дна не дістає.
І, змушений вертатися назад,
він на собі з тієї глибини
виносить пам’ять, збільшену стократ,
щоб знову відірватись від стіни.

* * *
Колихання землі.
Колихання води.
Колихання повітря.
Колихання вогню родового в печі.
Колихання душі.
Входить вечір в село.
Як вечірня зоря,
сходить пісня нехитра.
Сходить жито в степу.
Сходить сіль в Сиваші.
Сходить тісто в діжі.
Опускається ніч.
Підіймається дух кізякового диму.
Комин гудом гуде.
Роєм іскри летять
і зірками стають.
Важко ноги гудуть
про далеку дорогу свою несходиму.
Павуки-віщуни
у халявах чобіт
павутиння снують.
В сінях коник сюрчить.
В шибку б’ється мотиль.
В ночвах світиться льоля.
Вогник лампи цвіте.
Жовтим світлом на стіл
осідає перга.
В серці голка стримить.
В пальцях нитка тремтить.
Чорну заполоч доля
засиляє всліпу,
і на білий рушник
чорний хрестик ляга.

Наче в тишу луна,
повертається час.
Навертаються сльози.
На глибокій стіні
спогадання висять,
мов картини без рам.
До загоєних ран
повертається біль,
наче після наркозу.
Натерпівшись, душа
відриває бинти,
що присохли до ран.

Колихання душі.
Колихання руки.
Колихання колиски.
Колихання двох тіней на стінах –
колиски і маятника.
Час по краплі сплива.
Крапля камінь довбе –
розлітаються бризки.
Це, напевне, від них
така вогка земля,
така мокра щока.

Крапля камінь довбе
і видовбує в ньому
глибокі дві дати.
Найгордіші слова
перед каменем цим
на коліна стають
від безсилля йому той тягар,
що на серці лежить,
передати,
на коліна стають
і надовго мовчанню себе віддають.

Крапля камінь довбе –
обліта зайвина,
залишаються жорна.
Прибуває вода.
Вічне колесо
крутить і крутить ріка,
кожна крапля в якій,
наче кожна хвилина в житті,
неповторна.
Обертаються жорна,
і сіється, білячи скроні, мука.

Сходить тісто в діжі.
Сходить жар у печі.
Сходить ряст біля хати.
Зелен-нитка тече –
під хрещатим зелом
тане сніг полотна.
Голуба протіка –
розцвітає услід їй
барвінок хрещатий
та ще біла стіна
розтуляє чотири пелюстки вікна.

Перехрестя віконної рами.
Стежок і доріг перехрестя.
Тоне в мареві даль
і, за пруг зовучи,
краєм світу страшить.
Страх у кров проника.
Але кровна земля
відливає перестрах.
Сірий тягнеться шлях.
І, як пам’ять його,
сіра тягнеться нить.

Сіра дратва доріг.
Сірий пил від чобіт.
Сірий вузлик на згадку.
Сіра грудка землі
вирушає у світ
у хустинці лляній.
І загадує степ
нескладну і непросту,
вже сиву загадку,
сіра грудка в якій
пада в рідну блакить
і щебече у ній.

Пахне димом солодким
дорога додому,
хистка, наче кладка.
І від щастя жбурля
рідну землю у вузлику
в небо рука.
І витає в душі
нескладна і непроста
раптова розгадка,
навіть камінь в якій
в ріднім небі нагадує
жайворонка.

Хрестик жайворонка
все висить і висить
на невидимій нитці.
І не видно очам
провідної зорі,
що додому вела.
Нахилившись, душа
віднаходить її
в незабутій криниці,
без чиєї води
ні зоря не змогла,
ні душа не змогла.

Колихання зорі.
Колихання води.
Колихання коріння
незасохлого дерева.
стовбур якого
по крону в землі.
Колихання круг нього
чернозему й глини,
піску і каміння.
Колихання душі
на його невидимім для ока
гіллі.

Пригинається отчий поріг.
Замикається коло
дверима.
В синій вузлик вікна
доля в’яже хрест-навхрест
небесний огром.
Доля голку бере,
й голка вушком своїм
слуха нитку незриму
між корінням і листям,
землею і небом,
гніздом і крилом.

Пахне хлібом земля.
Пахне сіллю Сиваш.
Пахне потом робота.
Сходить вечір на степ.
Нахилившись, чоло
шостим потом сплива.
Опускається ніч
і стирає з чола
краплі сьомого поту.
І, цілуючи хліб,
губи кажуть землі
найсвятіші слова.

Пахне мова м’яка
молоком материнським
і димом вітчизни.
Мерехтять небеса.
Налягає туман.
Залягає роса.
Ходить сон в головах.
Пахне сіном трава
і коханням пречистим.
Пахне тілом душа,
прихиливши душі
мерехткі небеса.


Одягає земля
золоту пектораль
опівнічного неба.
Золотими жаринами
тліють в курганах
жертовні вогні
і димлять полином.
І заходить в росу
гіркота полинева.
І – горенить роса.
І сивіє роса
на гіркім полині.

Піють перші півні.
На глибокій стіні
вітер тирсу колише.
Хмара небо вкрива.
Срібний місяць підкови
освітлює степ.
Мертва тиша стоїть.
Гостра голка іржання
прохромлює тишу.
Хилить голову кінь.
Свіжий горбик землі
під курганом росте.

Колихання землі.
Колихання пітьми
і багаття нічного.
Осідає курган.
Присідає вогонь.
Просихає щока.
Час по краплі сплива.
Крапля камінь довбе
і видовбує з нього
долю жінки, яка
на кургані стоїть
і на когось чека.

Сива нитка чекання
тремтінням зоветься:
снується – не рветься.
І ляга на рушник
не подоланий кимось,
посивілий шлях.
Сива нитка чекання
з надії і віри,
з любові снується.
І не менша любов.
І не менша клубок,
що у горлі застряг.

Піють другі півні.
Хліб сіда на черінь.
Розворушеним жаром
піч в обличчя пашить,
втомні очі ятрить,
в ночвах льолю багрить.
Доля голку бере,
й голка, пальця вколовши
незлим своїм жалом,
ціпеніє від згадки
про нитку, чий колір
на пальці горить.

На глибокій стіні
вітер попіл несе,
вітер крутить золою.
Ненажерну іржу
віддира від плугів
обгоріла земля.
Доля сіє себе
й кожне зерня своє
поливає сльозою.
Доля голку бере
й цівку власної крові
у вушко всиля.

Квітне мак у степу
і, кривавлячи даль,
крізь рушник проступає.
Запікається кров.
Час по краплі сплива.
Крапля камінь довбе –
і видовбує зірку,
Якої на жодному небі немає.
Це під нею життя
починає докупи
збирати себе.

Піють треті півні.
Сходить хліб у печі.
Сходить піна у ночвах.
Доля льолю пере,
і колиску гойда,
і співає котка.
І погойдуються
на сорочці нічній
двійко цяток молочних.
І на долин рушник
в білій нитці тече
білизна молока.

Крізь глибоку стіну
білий голуб летить
і тримає у дзьобі
і маслинову віть,
і пожовклий від часу
трикутник листа.
І – долає стіну.
І сіда на рушник.
І мовчить у жалобі.
І мовчанням своїм
він то голку, то нитку
про голубку пита.

Біла тягнеться нить –
і не видно, де сніг,
а де крила голубки,
хоч до голуба їй
вже подати крилом.
І вона – приліта.
І навпроти сіда.
І ніяк не дають
їм зійтися докупки
і маслинова віть,
і пожовклий від часу
трикутник листа.

Час листом шелестить.
Час водою шумить,
і нема йому спину.
В ночвах льоля росте.
І слова на вустах.
І сліди в спориші.
Час летить, аж свистить.
І глядить йому доля
то в очі, то в спину,
знай розплутуючи
всі нитки, що у вузол
сплелися в душі.
Розплітайтесь, нитки,
вам ще треба схреститися
на рушникові.
Сповідайтесь, нитки.
Буде чесним рушник
саме вам завдяки.
Хай не вплутаються
вам у сповідь хрещату
нитки випадкові.
Хай минають роки, -
не линяйте, нитки,
не порвіться, нитки.

СИНИ
Відхилила мати
з-перед вікна акацію
та все виглядає.
Забарилися діти.
Вже пора і вечеряти,
а з обіду і досі
жде борщ прохололий.
Проклинає дощі.
Це ж дороги усі розгрузли.
Ще промокнуть до нитки
та зляжуть
синочки...
Не дай боже!
Молока на плиту поставлю.
Раптом рипнули двері.
А у дверях –
два хлопці до стелі.
(Молока на плиту поставлю...)
Ой лишенько!
І руками сплеснула.
А вони:
- Не хвилюйтеся, мамо, -
ми шинелями сіно прикрили,
а чоботи –
в сінях...

ПОВОЄННЕ
Собака у степ шкутильга –
Висить перебита нога.
Він буде блукати в степу
І нюхати землю скупу.

Єдиний на степ колосок –
Худюсінький, мов голосок
Від хліба, якого нема.
Отож-бо просити – дарма.

Чорніє чорніша за ніч
На чорному згарищі піч.
В ній хлопчик голодний сидить
І в гільзу холодну свистить.

...Той свист, наче протяг, бува,
з душі супокій видува,
в якім я все золото нив
хлопчині тому завинив.


* * *
Розтривоживши струни спокійні,
у шпачині вбігаючи сни,
я на зимній гітарі шпаківні
підбираю мотив до весни.

А в гітару набилося снігу,
наче в душу – сирої землі...
Задихаюсь від довгого бігу
до зеленої крові в зелі,

хлорофілові тільця якої, -
мов червоні тільця – у моїй, -
не збагнувши себе в супокої,
вже не знатимуть спокою в ній.

І тікатиме сніг з-перед мене.
І впаду я грудьми на моріг.
І шумітиме крівця зелена
(мов червона – у жилах моїх).

Вона бризне мені на коліна,
коли ними, з любові хмільний,
цілуватиму ряст України,
ще не топтаний ряст весняний.

А чорноземля маревом бризне,
наче хвилею скресла ріка.
І розвіється в небі вітчизни
ностальгія старого шпака.

Він, зрадівши за мене й за себе,
прощебече свої позивні.
Перший пролісок рідного неба
принесе він у дзьобі мені.

* * *

Наполохана галич
за курганом з очей пропада.
Розвидняється далеч.
Гоїть рани цілюща вода.

Для печальної казки
так потрібні щасливі слова.
Та пробитої казки
не наповнить вода дощова.

- Прокидайся, Іване,
поки зовсім землею не став!..

- Твій Іван вже не встане
і не скаже: “Як довго я спав!..”



МУШЛЯ
далеко від сонячних пляжів
на дні повітряного океану
розгойданого радіохвилями усіх частот
в коралових заростях житломасивів
у водоростях антен і дротів для білизни
я спіткнувся об мушлю

мало не оглухнувши від шелесту газет
від сигналів “SOS”
від сирен “швидкої допомоги”
від реву надзвукових літаків
від металевого року
від пліток про відому співачку
від розмов про НЛО “Бермудський трикутник” та СНІД
затуливши одне вухо стерильною ватою
котру висмикнув з-під дерматину
неприступних дверей бюрократа
другим вухом припав я до мушлі
послухати море де вічно панує штиль

я чув його шепіт рахманний і заколисуючий
заплющивши очі дививсь як воно
голубило берег безлюдного піщаного острова
схожого н нижню наповнену чашу
пісочного годинника
якого нікому перевернути
солоним язиком лизало спроквола
леденці прибережної ріні
між якими траплялися бурштинові
камінці
то з допотопними забальзамованими комахами
то з бульбашками повітря
сьогодні
підіймаючись ліфтом на своє комунальне небо
я раптом подумав а що як цей ліфт
вже давно поминув усі поверхи
і тепер не захоче мене відпустити

квартира
куди я потрапив у пошуках затишку
мені нагадала примхливий наш ліфт
який має звичку іноді відключатися
над вхідними дверима весь вечір мовчала
електрична зозуля мовчав телефон
мовчали стіни меблі мовчали мовчали книги
мовчала вода в акваріумі риби мовчали
сіамський кіт рожевими очима
жував найжирнішу золоту рибку
перламутрова куля світильника
зверхньо дивилася на лаковану мушлю
чия господиня варила на кухні каву

отже приклавши цю мушлю до вуха
я слухав як море знайомим жіночим голосом
нашіптувало мені про безлюдний піщаний острів
схожий на нижню наповнену чашу
пісочного годинника
якого нікому перевернути
про леденці прибережної ріні
що навіть не чула про Демосфена
я слухав цей голос рахманний і заколисуючий
тож мало було не заснув та раптом
до слуху мого подолавши витки спіралі
по якій розвивалася мушля донісся
наповнений болем стогін котрий повідав
про давню глибоку рану на тілі молюска
нанесену гострою морською піщинкою
піщинкою що обростаючи перламутром
стала нарешті перлиною і забула
якою ціною дісталася вона мушлі

першим було не слово
сказав я собі і вийшов
на вулицю людну де кожна піщинка часу
летіла в пошуках болючого місця
і знайшовши його обростала на ньому
кров’ю нервами потом сльозами
глиною фарбами звуками словами
біль продовжувався


УГАМ
Жаксилику Арзимбетову
В гаю Угам на березі Угаму
казахську землю босими ногами
відчув, як небо крильми, я.
Відтак,
пускаючи коріння,
мої ноги
землі жагучій зичили вологи –
хоча б роси напитися усмак.

Земля конала –
спека небувала
окропом сонця землю напувала,
і все живе спивало той окріп.
Сліпило сонце так немилостиво,
що птах зіркий,
шукаючи споживу,
за півкрила до затінку
осліп.

Земля тяглася спекли ми губами
до явного спасителя – Угаму,
а той спішив за тридев’ять земель,
і суть його студента обпікала
людські тіла
і між пальці утікала,
шліфуючи каміння і форель.

Не акварель в тіснім полоні рами –
вода на волі грала кольорами!
В ній розчинялись гори й небеса.
І все ж не милувала мого ока
її краса,
воістину жорстока.
Вона була як виклик,
та краса.

Отак слова, буває, пишномовні –
прекрасні і всередині, і зовні –
з медових уст поетових течуть,
самі себе, хизуючись, римують,
але ні спраги серця не тамують,
ані душі не гріють,
не печуть.

2

- Як ці дерева називаються?
- Просто дерева...
Чолом вам, дерева без імені-назви,
за ваше благеньке злиняле зело,
за те, що сховали у затінок нас ви,
коли просто неба нестерпно було.

Чолом вам, дерева, за вашу невроду,
за долю, яка завела вас сюди,
за ваше невміння ходити по воду,
за ваше терпіння рости без води.

Чолом вам, дерева, за мужність, котрої
вчите і мене ви.
Чолом вам за те,
що ви, як війни безіменні герої, -
ні кроку назад – на землі стоїте.

Чолом вам за те, що ви лісові рівня.
Чолом вам за шепіт, почутий в зелі:
“Чим менше вологи,
тим глибше коріння,
тим більша любов до своєї землі”.


* * *
Пам’ять іде.
А дороги спіраль –
начебто вуж на трипільській посудині.
Пам’яті важко –
їй застують даль
випиті чаші і ледве пригублені.

По череп очку та по черепку
поміж кістками і воїв, і ратаїв, -
не поспішаючи,
не нашвидку –
ой як нелегко докупи зібрати їх.

Гори лежать їх, розбитих на прах.
Чим вони повнились?
Медом чи трутою?..
Пам’яті страшно,
і весь її страх
в тім, що, можливо, я все переплутаю.

Коло за колом,
виток за витком –
до серцевини,
до суті,
до істини.
Пам’яті важко –
нерідко повзком
довгі долати доводиться відстані.

Хто ми і звідки ми?
Де ми взялись?
Де наші корені?
Де наші витоки?

В тім, що було і забулось колись,
мусить не хтось розібратись,
а ми таки.
Все затопила вода, що спливла:
цеглу, що стала первісною глиною,
кров, що згоріла у жилах дотла,
попіл, що став сивиною полинною...

Пам’яті гірко.
Не від полину –
від мілини і набридлого спокою.
Пам’ять нарешті іде в глибину,
щоб називатись віднині –
глибокою.
Глибше і глибше –
до самого дна, -
так, щоб аж мулу його наковтатися!..
Пам’яті легко –
нарешті вона
певна, що є їй до кого вертатися.


КОЛО
Обертається круг серцевини кора,
і повторює крона собою коріння.
Листя то підіймає себе на-гора,
то просочується крізь пісок та каміння.

Як у всякого кола,
в річного кільця
ні початку знайти, ні кінця неможливо.
Як не є,
починається коло з кінця.
Замикається коло, а де –
не важливо.

Замикаючись,
коло в собі замика
все, що в нього вписалося чітко і строго.
Навіть отвір в замку.
Навіть ключ від замка.
Навіть зліпок його.
Навіть право на нього.

Йдуть у землю дощі,
йдуть у землю сніги.
Небо в землю рікою впада голубою.
І беруться за руки усі береги –
і утворюють коло незриме собою.

І вривається в нього підземна вода,
і спливає уже у наземному світі.
За піщинами в осад ікра випада,
та беруть її в коло
плотини і сіті.


У степах і лісах
звір заплутає слід,
та капканом на лапі
змикається коло...
О, як солодко пахне свободою світ,
коли в ньому залізо смердить, як ніколи!

І ні крові не жаль,
ані лапи не жаль,
тільки б коло оце перегризти погане!
О, як тяжко нести на трьох лапах печаль
і загострений досвідом нюх на капкани...

Переймаючи досвід оцей,
розірви
хоч би коло, в якому ти вічно в опалі.
Розірви і скрути у спіраль – і живи!
По спіралі живи.
І вмирай по спіралі.

Хтось, по колу йдучи,
тобі гляне услід –
і в словах твоїх більш
не помітить крамоли.
А казав ти про те,
що зловив тебе світ
і що все-таки вирвешся ти з його кола.


***
З вікна лікарні видно так далеко.
За містом – поле,
А за полем – ліс.
Ставок.
Село.
На комині лелека.
Пил на шляху.
Сліди від ніг, коліс.
Піти б – і не вернутися...
Нечутно
пройшовся містом дощ.
Асфальт підсох.
З минулого вертається майбутнє
в пісочному годиннику пісок.


***
Медовий місяць літа липень.
У сотах свіжої стерні
стоять густі,
Медові дні.
Душа до тіла
так і липне.

В меду злипаються уста.
І пахне світ, як медозбірня.
І провідна зоря вечірня –
як меду крапелька густа.

Дорога тягнеться, як мед,
і густина її медова –
солодка, наче рідна мова.

...Про що ж тоді,
йдучи,
поет
мовчить гіркавинкою слова?


НА ВЕРШИНІ
Попід небесна панорама!
Не обрій, а кардіограма.
Щасливе серце калата.
Таж під підошвами – мета!

Вершину взято – і нізащо
не віддавай її, хіба що
за лиш тобі належний приз.
Хоча лишається найважче –
за ним
спуститися
униз.


СЛАВА
І одягає, і взуває,
і ласий кусень підсуває,
і... вириває під шумок.
І знову пальцем підзиває,
немов натискує курок...


КЕЛИХ
Випий мене до дна,
на щастя мене розбий,
скалки мої збери,
жодної не залиш,
навіть тієї, котра
губ твоїх теплоту
довго ще берегти
буде в землі, куди
ти і її зарий,
щоб не поранило ніг
щастя, яке прийде..


* * *
Відчиняються двері –
мов підошви риплять.
Зачиняються двері –
мов зубами скриплять.
Як не вітер, то протяг
до хати заносить
дим, і попіл, і холод осінніх багать.

Застигає листочок –
сургучева печать –
на зачинених дверях,
що все ’дно не мовчать.
Прищемивши до болю
твій погляд у небо,
голосами гусей тобі двері ячать.


РУШНИК
Ой кінь біжить, трава шумить…
Українська народна пісня

Ніяк не вийдуть з голови
і біг коня, і шум трави,
і курява дороги,
і білий череп у траві,
і чорний холод у крові,
і відчуття тривоги…

В степу могила, як гора.
Під нею вершник помира.
А пісня – виживає:
" Ой кінь біжить, трава шумить", -
і голос тягнеться, як нить,
що пам’ять вишиває.


ВИЙШОВШИ З ТЕМНОТИ
Світло в кінці тунелю,
ріж мені очі, ріж!
Хай буде завжди гострим
твій застережний ніж.

Болем в очах нагадуй:
"Вийшовши з темноти,
хоч би на мить замружся,
щоб не осліпнути".



***
Від населення і до народу
Шлях завдовжки в любов до землі,
Де кожнісіньке дерево роду
На невсохлім гойдало б гіллі

Зелен-пам’ять про власне коріння
Та про квіт, що не раз облетів,
Та ще віру в нові покоління
Не червивих вагомих плодів.

Мій народе,
Родючий мій саде,
Хай тебе лиш плодами зігне.
Хай ніхто тебе не обікраде,
Ну хіба що тяжіння земне.

***
Світяться трави, світяться трави.
Міниться-грає проміння трави.
Трави – наліво, трави – направо.
Ген від колиски... гай-гай! до труни...

Світяться трави, світяться трави.
В кожній травині сонце шумить!
Трави – наліво, трави – направо.
Кожна травина в серці щемить.

Хто ж це так густо їх сіяв уперто?
Хто їм наплакав стільки роси?
Хто їх, мов душу свою, обезсмертив?
То все народ твій.
А хто ти єси?

Світяться трави, світяться трави.
Йдеш у вологому світлі трави.
Друже мій бравий – боже мій правий,
Світ сотворивши, себе сотвори.

Право на витвір.
О, як ти нам правий!
В муках народжуй себе – і живи.
Світяться трави, світяться трави.
Та не померкне світло трави!

ПАМ’ЯТЬ
Мости поспалюють дотла,
листи, мов листя пале, спалять,
а пам’ять лиже, мов зола, -
і не спалити вже
ту пам’ять...
І неспалиму і живу,
її, мов книгу, розгортаю.
Все пам’ятаю.
Бо живу.
Тому й живу, що пам’ятаю.

***
глибокі сніги мели
і соняшники цвіли
і ми на землі жили
і ви на землі жили

легка як перо земля
важка від зерна рілля
малесеньке журавля
над ріллями кружеля

ми знали на що ішли
інакше ми не могли
і землю в яку лягли
нікому не віддали

легка як перо земля
важка від зерна рілля
малесеньке журавля
над ріллями кружеля

***
На могилу Тараса Шевченка
мов на круги вертають своя
І мала моя Преображенка,
і велика Вітчизна моя.

То на гору, на небо неначе,
не струмок витіка, не ріка –
і вузенька стежина дитяча,
і широка дорога людська.

І широку дорогу цю братську
підіймають над плином Дніпра
і низенька могилка солдатська,
і висока Чернеча гора.

В ГОСТІ ДО МАМИ
В холодні осінні дощі,
в холодні осінні тумани,
закутані в модні плащі,
ми їдемо в гості до мами.

Позаду міська суєта
з автобусними квитками.
Позаду – літа і літа...
Ми їдемо в гості до мами.

Ми їдемо в тихе село,
в якому давно нас немає.
Ми їдемо в тихе село,
яке нас іще пам’ятає.

Ми їдемо в тихе село,
де кожне обличчя – знайоме.
Нам двічі в життя повезло:
ми їдемо з дому – додому.

І знову отам, де райцентр
ледь ледве замріє вогнями,
стрічатиме нас деревце
в дорозі до нашої мами.

І буде стежина сира.
І буде рукою подати
до нашого з вами села,
до білої нашої хати.

Ми їдемо ночі і дні.
Ну як воно сталося з нами,
що їдемо, їдемо – і
ніяк не доїдем до мами?!

***
Заболіло мені.
Заболіло мені.
В білі шати за хвилі вбираюсь.
Повертаюсь до тебе на білім коні.
І, здається, навіки вертаюсь.

Ой, на білім коні серед білого дня!
В білім світі путі не питаюсь.
Серед білих заметів ховаю коня:
непомітно для тебе
вертаюсь.

Білим снігом сади заміта –
не сліди.
Повертаюсь – землі не торкаюсь.
Знаю, в тебе нема ні трави, ні води.
Кінь цього ще не знає...
Не каюсь.

Білим полем, як болем,
так довго іти!
Запекло...
Недаремно караюсь.
Білим полум’ям наші взялися мости.
Я ж до тебе по них повертаюсь.

***
Не зміліє Дніпра течія.
Голубіє травиця під вербами.
Ми сюди неодмінно повернемо –
на широкі на круги своя.

Золотіє на сонці рілля,
мудре серце чаклує над зернами.
“Ми сюди неодмінно повернемо”, -
кожне зерня – і те промовля.

Світ мислителя, світ сівача.
Світле поле за світлими тернами.
Ми сюди неодмінно повернемо.

Світить нам тополина свіча
над світильниками над модерними,
ще й світитися душі навча...



***
Під крилами птахів та літаків
летить земля за тридев’ять віків.

Летять сузір’я сіл і міст нічних.
Й моя зоря летить в однім із них.

Летять зернята, що і ріллі лежать,
і кулі, що приорані, летять.

І та, що й досі батькові болить, -
вона летить, вона іще летить!..

І я лечу. І мій літак летить,
важким крилом тримаючи блакить.

І грім летить, і найтихіша тиш.
І ти летиш – в неспокій мій летиш.

Коли ж тепер ти спатимеш, коли ж?
Опівночі хоч сина заколиш.

Він, так і не заснувши ні на мить,
летить, мов час, якого не спинить.

І вже до мене в небо крізь дощі
летить сльоза у тебе на щоці,

немов планета в сонця на крилі,
немов планета... з кулями в ріллі,

немов мала жариночка в золі,
немов тривога на землі – землі,

Якої вже торкаються шасі...
І я лечу до тебе – по росі.

***
Тиша.
Не крони – корони.
Свято зими в сосняку.
Чорні, аж сині, ворони
грають на білім снігу.

Світить незайманий іній.
Мов чорно-біле кіно,
світиться чіткістю ліній
пам’ять, а в ній лиш одно:

начебто гільза патронна,
важко і глухо
до ніг
падає
біла
ворона
в чорний від пострілу
сніг.

ЗИМА
Біле поле, білий ліс,
біла тиша від беріз,
а в тій тиші хата біла –
ніби жінка білотіла,
біла-біла, аж до сліз.

Сиве поле, сивий ліс,
сива тиша від беріз,
а в тій тиші сива хата,
а в тій хаті сива мати –
сива-сива, аж до сліз...

***
Моя маленька іскро Божа,
пробач за те, що не тривожу,
що я лише згадати можу
свою дитячу акварель:
як зараз бачу хату отчу,
яку підняти в небо хоче
старий скрипучий журавель.

Як зараз бачу хату отчу,
таку далеку хату отчу,
(невже я плачу?) хату отчу,
де на осонні, клич не клич,
на гожий день блакитні очі,
на гожий день глибокі очі
заплющив кручений панич,

де між білизною на дроті,
немов на промені, на дроті,
на золотому тому дроті
чорнява ластівка сидить
і, відслуживши у піхоті,
віддавши молодість піхоті,
шинелька татова висить.

Цвіте акація над маєм
і те цвітіння не минає.
Цвіте акація над маєм,
ясніє стружка золота.
Це ж тато гойдалку ладнає,
оту, якої вже немає..
А мама стежку заміта.

І то між ними не горобчик.
Таки на стежці — не горобчик.
Ну хто ж тоді, як не горобчик?
Невже то я? — стоїть отой
ну так на мене схожий хлопчик,
стоїть на мене схожий хлопчик –
мій найліричніший герой.

Високий світ. Низенькі двері.
Широкий світ. Вузенькі двері.
Веселий світ. Печальні двері.
Сіріє татова шинель...
Те все було не на папері.
Те все було. Не на папері.
І звалось те — не “акварель”.

Дні западають, мов клавіші,
і життя починає нагадувати
бездарну гру на роялі,
з якого виривається
фальшива мелодія пісні
"Котилася торба з високого горба".

Грати чи не грати? -
ось де питання.

Карти роздано, ролі вивчено,
і на сцену виходить козирна шістка
і, побивши туза,
поринає в закулісні ігри,
сподіваючись прорватися в дамки.

А тим часом на сцені
валет лягає під даму,
дама ж - під короля.
(Голий король блефує.)

І як наслідок такого злягання
у фіналі з'являється
дурень у масці дурня
і на запитання "Хто ти, маско?"
під бурхливі оплески
починає носитися
з писаною торбою.

2003

Поглядом, довгим, як сірий осінній дощ,
доторкнутися до останнього журавлиного клину,
після чого за мить осліпнути
від білого-білого зимового сонця,
аби лиш не бачити чорної смуги,
що тягнеться упродовж та уздовж
сірого розбитого асфальту,
сірих облич у сірому натовпі,
сірих провінційних буднів -
усієї цієї сірості, породженої
змішуванням білого і чорного кольорів,
що лізе, і лізе, і лізе
навіть через заплющені очі в мозок,
в оцю речовину сірого кольору,
яка ладна вже вибухнути,
аби не мати нічого спільного
зі всією цією сірістю, сірятиною, сіризною,
дивитися на яку нестерпно боляче,
а тому краще осліпнути,
аби вдруге прозріти
перед сірою грудочкою землі,
перед сірим горобчиком над сірою стріхою,
перед сірою татовою шинелькою,
перед сірою маминою фуфаєчкою
і довгим, як дорога додому, поглядом
шукати себе
в сірих зіницях попелу.

2003

Червоним - по чорному.
Інакше не можна.
Тільки так:
червоним - по чорному.
На решту кольорів
ні часу більше, ні нервів.
Остання надія - на вени.
Дарма що боляче.
Дарма що пальці знати.
Червоним - по чорному!
Любов'ю - по відчаю!
І кому вона буде потрібна,
ця дактилоскопія,
коли вже і так ясно,
що криваві сліди від пучок
на чорних петриківських тарелях
ведуть до калини,
посадженої на твоїй могилі.

2003

"Рівно триста, як скло,
Товариство лягло… "

Народна пісня

Хто ти? Звідки ти? Куди ти?
Годі колами ходити!
Сядь посидь ногам на зло.
Нас далеко ще не триста,
але наше товариство
гідне теж лягти, мов скло.

Друг ти нам чи наш ти ворог?
Чи хоч раз ти нюхав порох?
Братом нашим хочеш буть?
Осуши цей повний келих
за братів своїх веселих,
у яких печальна путь.

Чим печальніша дорога,
тим сильніша віра в Бога ,
без якої нам - хана.
Ти наш відчай чи надія?
За Георгія чи змія
щойно випив ти до дна?

Всі ми тут - як на долоні.
Знають навіть наші коні,
хто за що й за кого п'є.
Не мовчи! Скажи хоч слово!
Та не дуже загадково
говори. Кажи як є.

І сказав я їм: - Панове,
в цьому світі загадкове
все, крім смерті. Головне,
щоб ніхто з сідла не випав.
Ну а хто за кого випив
і кого хто пом'яне,

мені теж цікаво знати.
Та на часі виясняти
нам не це, а те, чому
в нашім небі сонце ясне,
ще не вечір, а вже гасне,
в чорну канучи пітьму.

Ворон кряче надто низько -
знак, що ворог надто ьлизько.
Вже, можливо, опостінь.
Час вилазити з-за столу
та на битву йти посполу.
Бог на поміч нам! Амінь.

2003

Ти питаєш мене:
"Що таке чорний гумор?"
Уяви ситуацію,
коли в день нашого весілля
ти в білому платті нареченої
виходиш перед ЗАГСом
із чорного лімузина
і, як ми й домовились,
чекаєш на мене з неба.
А я в уніформі десантника
з автоматом Калашникова
і гранатою за ременем
вистрибую з літака
і за кілька секунд усвідомлюю,
що з якоїсь причини
основний парашут не розкрився,
і, геть забувши про те,
що кільце запасного
я замість обручки
подарував тобі на заручини,
машинально смикаю
за кільце гранати.
Можеш тепер сміятися.

2003

Там, у далекім колись,
ще наші душі - мов храми,
хоч увіходь і молись
дружній любові між нами.

Там, тамадуючи, ти,
чару пустивши по колу,
згладжуєш гострі кути
нашого круглого столу.

Там твоя правда - права.
Там, нас цілуючи в губи,
ще не гірчить кругова
чара, солодка до згуби.

Ще наші біди - малі.
Ще наша кров - не пролита.
Ще не стоїть на столі
чарочка, хлібом накрита…

Ходить по колу печаль.
Свічечка блимає кволо.
Скручується у спіраль
наше розірване коло.

Йти нам по ній та іти
й, чару пустивши по колу,
битись об гострі кути
нашого круглого столу.

2003

гола-голісінька
нічим не прикрита
вся як на долоні
стоїш переді мною
в чім мати народила
готова на все
аби лиш тобі я повірив
і ніде тебе подіти
і ніде тебе сховати
голу-голісіньку
нічим не прикриту
святу і чисту
гірку і жорстоку
правду про мене

2003

Надламлена гілка у шибку скребе.
Дорога додому позаду нарешті.
Таки дочекались мене і тебе
за білою хатою чорні черешні.

Сльозяться на вітрі шибки голубі.
І сумно порипують двері сінешні.
І дивляться в душу мені і тобі
за білою хатою чорні черешні.

І видно півсвіту у ріднім вікні.
І наче й не глибшали рани сердечні.
Так рясно вродили тобі і мені
за білою хатою чорні черешні.

Минатиме літо. І осінь мине.
Студитимуть душу морози прийдешні.
Та все ж відігріють тебе і мене
за білою хатою чорні черешні.

2003

Все ніколи, говоримо, все ніколи.
Навіть ніколи, кажемо, вгору глянути.
Отож-бо листя на деревах
помічаємо лиш тоді,
коли воно починає падати.
І чим більше його лягає на землю,
тим густіше у небі птахів,
наполоханих кольором вогню,
тим частіше в поле нашого зору
потрапляють порожні гнізда,
забиті дошками навхрест вікна
та стемнілі світлини
з рідними до болю обличчями.
А листя падає, падає, падає.
І чим швидше одне відлітає за вітром,
тим повільніше інше пливе за водою.
Все повільніше і повільніше.
Адже під його тягарем
ріка смертельно втомлюється
і якоїсь миті зупиняється перепочити,
даруючи нам рідкісну нагоду
ввійти у неї, в одну й ту саму,
як мінімум - двічі.
Але ж нам усе ніколи.
То ніколи вгору глянути,
то ніколи під ноги подивитися.
Йдемо, спіткаючись на рівному місці,
і раптом опиняємося
по коліна в березневих калюжах,
і дивуємось, як ми могли не помітити
ні снігу зокрема, ні зими взагалі.
Стоїмо серед талого снігу,
а замерзлі іще наприкінці осені
і нарешті відталі сльози горобців
лікують ринвами наших домівок
простуджені гортані з їхніми
напіватрофованими голосовими зв?язками
і в супроводі всепереможного цвірінькання,
імітуючи звуки друкарських машинок,
видзьобують на асфальті тексти
обвинувального акту і смертного вироку
холоду й голоду.
Пора б і нам відігрітися, але ж ніколи,
бо глина, яку ми під нігтями
несемо із цвинтаря,
ніколи не буває теплою.
Ковтаємо на голодний шлунок
чорну каву безсонних ночей,
оскільки вже і спати ніколи,
тоді як можна було б, але ж ніколи,
посидіти біля нічного вогнища над рікою,
пересипаючи з долоні в долоню
мікроскопічні гвинтики піщаного годинника,
діждатись останнього подиху
вмираючого полум?я
і деякий час відчувати різницю
між шипінням гадюк у траві
і шипінням сліз на жаринах.
А потім, діждавшись ранку,
дивитись на сад над рікою
і пересвідчуватись на власні очі,
що солов'їне тьохкання у ньому
такого ж мінливого кольору, як і він.
І нікуди більше не поспішати.

2003

Я тебе роздягаю.
Я тебе визволяю з полону
елегантної сукні,
тонкої роботи прикрас…
Я від зерен дорідних
відвіюю пил та полову.
Я з-під попелу пломінь вивільнюю,
аби він не погас.

Я тебе роздягаю.
Я із мушлі виймаю перлину.
Я викопую скарб.
Я здираю полуду з очей, а відтак
я із скіфського золота
курганну зішкрябую глину.
Я віднині, о Боже! -
найбагатший у світі жебрак.

Я тебе роздягаю.
Я колюче гілля продираю.
Я виймаю з куща солов'їху,
що на тьохкіт мене надиха.
Я крізь пекло тернове
долаю дорогу до раю.
Я вилущую зерня солодке
з горіха гріха.

2003

І світлий шлях, і темний манівець
примхлива доля зводить нанівець,
розбавивши комедією драму,
де часто-густо зрячого сліпець
вести береться начебто до храму.

Кіно і німці! Борони Господь
занапастити душу, коли плоть
в човні напівзатопленому хвилі
штовхають на блаженну тиховодь.
(Дивись картину Рєпіна "Пріплилі").

Із написом "Спориш завжди спориш!"
фанера курс тримає на Париж.
А ти і в провінційному болоті
з таким художнім свистом пролетиш,
що ахнуть ті, хто вічно у польоті.

Глибока осінь вже не золота.
Залітна пташка вже не заліта.
В солодкій чарі з осадом насподі
Дає про себе знати гіркота.
Фініта ля комедія та й годі!

Чим довший спокій, тим коротший страх.
Відлопотіли крила на вітрах.
Тримаючись подалі від спокуси,
кімнатні капці дивляться на шлях,
як дивляться у небо свійські гуси.

2003

Напхом напханий тролейбус -
бочка, повна оселедців.
За зупинкою - зупинка,
мов за жовтнем - листопад.
В парку золото сусальне,
мов "Перлина степу", ллється.
Якось дивно йти судилось:
крок вперед і два назад.

Слава Богу, є де сісти.
Вчасно Бог послав і столик.
Гера Квіт мені й сьогодні -
друг, товариш і братан.
Сидимо, блаженні духом,
православний і католик.
Під густою міддю дзвонів
сріблом дихає орган.

Розливаючи у склянки
золоту "Перлину степу",
Гера мружиться від сонця,
що іскриться у вині.
Зазираючи у пляшку,
можна втрапити в халепу.
Але ж як тоді шукати
ту із істин, що на дні?
Це не я кажу. Це Гера.
А іще говорить Гера,
що одну й ту саму чару
двічі спити не дано,
що болить йому вітчизна,
мов галернику галера,
до якої той прикутий
і яка іде на дно…

З парку золото сусальне,
мов скрізь пальці витікає.
Блудним сином сновигає
по алеях дим багать.
Всі шляхи ведуть до римів,
та не всі - до ватиканів.
І не всі, хто відлітає,
до едемів долетять.

Рим римується із Кримом,
але це не так важливо.
Крим і Рим пройти ще можна,
а хотілось би - весь світ.
На одну і ту ж дорогу
двічі вийти неможливо.
Це не я такий розумний.
Це говорить Гера Квіт.

Гарне прізвище у Гери.
Квітне Гера і не в'яне.
А йому вже, слава Богу,
з добрим гаком шістдесят.
Це життя, - говорить Гера, -
не таке вже і погане.
Хоч і дивно йти судилось:
крок вперед і два назад.

То ковтнеш "Перлини степу",
то посмокчеш валідолу.
За весною в тебе - літо,
а за осінню - зима.
Це нагадує собою
рух тролейбуса по колу,
де кінцевої зупинки
просто-напросто нема.
Той виходить, той заходить,
сподіваючись на диво,
що місця хоча б стоячі
будуть зайняті не всі.
У той самий у тролейбус
двічі сісти неможливо?
Хрін із ним, - говорить Гера, -

нашкребемо на таксі.

2003

1.Пісок

Навіщо вбивати час на пошуки вітряків,
коли стільки навколо піску?
Воюй із ним хоч до самого скону -
і нікому навіть на думку не спаде,
що у тебе не всі вдома.
А вдома ж у тебе і справді не всі.
Та й де їм усім там узятися,
якщо ти ніколи туди не повернешся?
Що з тобою і де ти тепер,
тільки тобі відомо.
Ти - в пустелі.
Ти - на війні з піском.

А все починалося з тієї піщинки,
що зненацька тобі залетіла до ока
і випливла з нього лише із сльозою.
Друга невдовзі влетіла до рота,
і перед тим, як виплюнути її,
ти піймав себе на думці,
що так на зубах може тріщати тільки пісок.
Третій вдалося лишити подряпину
на віконному склі твоєї домівки,
зведеної, як виявилось, на піску.

А потім ти збився з рахунку, адже піщинки
підстерігали тебе на кожному кроці
і вже нападали на тебе не поодинці.
Все частіше ти їх виявляв то в кишенях, то в їжі.
Все настирливіше вони проникали
в черевики, за комір.
Все відвертіше зазіхали на твою територію.
Одне слово, пісок знахабнів,
і ти йому вирішив дати
належну відсіч.

Наївно розраховуючи на вітер,
проти якого піском не посиплеш,
ти пішов необачно за ним
і, засліплений першою ж перемогою
над кількома жменьками піску,
не помітив, як ворог тебе заманив у пастку,
єдиний вихід з якої ти бачив лише у нагоді
скористатися ворожою силою з вигодою для себе.
Тож навіть піщана буря,
послана пустелею зламати твій опір,
послужила тобі піскодувним пристроєм
в очищенні залізної витримки від іржі,
а тіла твого - від бруду.

Війна з піском починалася з лютої
ненависті до нього та з оманливої надії на перемогу.

Але з часом ненависть,
як не дивно, ставала все меншою
і, як вода у піщаному ситі пустелі,
щезла невдовзі назавжди.
Натомість у душу просилося почуття,
надзвичайно схоже на те, що колись у дитинстві
підхопило тебе разом із сусідськими дітлахами
і в отакому верескливому оберемку
кинуло на купу золотого піску,
привезеного татом із піщаного кар'єру
і висипаного посеред споришевого двору.
І так довго іще по тому
щоразу, як чулося слово "щастя",
виникала перед очима твоєї пам'яті
і танула, зрівнюючись із землею,
ота давня купа твого золотого часу.

Війна з піском продовжувалася,
і ти вже майже любив свого ворога.
Без нього ти вже не уявляв свого існування,
і перемога над ним була вже тобі не потрібна,
бо, навіть коли б ти його переміг, то не знав би,
що робити з тією перемогою.
Тепер головним для тебе
була боротьба не заради перемоги,
а заради можливості якнайдовше її продовжувати.
Твій ворог пісок, тебе поглинаючи,
водночас поглинався тобою.

І його вже в тобі було стільки,
що під його тиском твоя свідомість
змушувала тебе дивитися на себе
не інакше, як на піщинку
в піщаному годиннику долі,
що якби колись не підхопила тебе
й не пожбурила в цю пустелю,
ти так би ніколи і не збагнув,
що не стільки пісок на зубах тріщить,
скільки зуби тріщать на ньому.

2.Спрага

Вода розминеться з губами,
неначе свобода з рабами, -
і спрага примусить тебе
до відчаю, до отупіння
шукати у чаші терпіння
ту краплю, що камінь довбе.

І буде та чаша гіркою,
як марево перед рікою,
як правда про мертву ріку,
як сповідь на смертній постелі,
як щастя, якого в пустелі
не вичавити із піску.

3.Міраж

Риби мигтять, мов уламки дзеркал,
в сивій сухій воді.
Виє, піску наковтавшись, шакал
з пеклом у животі.

Хвилі - круті, як верблюжі горби, -
хлюпають біля губ.
Стогнуть, свободи напившись, раби.
Скиглить свободолюб.

Виє шакал каравану услід,
а караван - іде!
Віра в новий, ще горбатіший світ
вперто його веде.

Світ неможливий без фата-морган
мріється в нім рабу
воля, з якою несе караван
кожному - по горбу.

Привид пророка пісками убрід
спраглий веде народ
у протилежному напрямку від
обітованих вод.

2003

І ступнеш ти за отчий поріг,
і наб'ється по зав'язки сніг
в черевики діряві.
Вітер виб'є дорогу з-під ніг
і гарантію дасть на нічліг
в придорожній канаві.

І заснеш ти, і довгий твій сон
не вкоротять ні зграя ворон,
ні кремлівські куранти,
ні колгоспники, ні ґеґемон,
ні вітчизна твоя, ні ООН,
ні всі інші Гаранти.

2003

Віконце в Європу мале іще.
На заході день догора.
За "Чорним квадратом" Малевича
ховається чорна діра.

Все решта - Європа і Азія -
як щось неподільне в душі, -
немов у кирилиці Аз і Я,
мов сіль і вода в Сиваші.

2003

Ранок недільний. Хрестик натільний.
Дзвін великодній.
Сяє крізь хмару з сонцем на пару
погляд Господній.

Гнана та бита, кровію вмита
віра - жива ще.
Правда - далеко. Слову - нелегко.
Вірі - ще важче.

Свічка у жмені. Дуля в кишені.
Очі - порожні.
Мрії - міражні. Душі - продажні.
Ціни - безбожні.

Храм - не крамниця. Кров - не водиця.
Серце - не камінь.
Після хрещення просить прощення
в Авеля Каїн.

2003

Стелиться лис по траві
димом рудим.
Так підкрадається смерть,
хитра, мов лис.
День переходить у ніч,
полум'я - в дим,
видих останній - в туман...
Кайсь і молись!

Стелиться лист по ріллі.
В колір вогню
перефарбовано ліс.
Птаства над ним!
як добровольців, котрі
йдуть на війну,-
наче у небо ідуть, -
легко, як дим.

Лівою! Лівою! Лі...
Віє вітрець.
Лівою! Лівою! Лі...
Виє сурма.
Ворог - запеклий, мов час.
Хай йому грець!
Глянеш у вічі йому -
в жилах зима.

Куля бере на снігу
лисячий слід.
В полисках мерзлих калюж -
вилиск ножа.
Мов у замерзлій ріці
риба об лід,
б'ється об небо чиясь
грішна душа.

2003

легендарний герой загадки
без ніг а ходить
безногий герой ходіння вперед
якого можна зупинити
але неможливо примусити
іти навспак

впертий осел очевидного факту
і податливий ґвинтик
у машині часу
при переведенні стрілок
і підкручуванні пружини

зброєносець переможця
у війні з вітряками
союзник того
хто приходить вчасно
і ворог тому
хто запізнюється

глухий від народження
він навіть не здогадується
що від його цокцокання
іноді можна збожеволіти

вимогливий учитель арифметики
на чиїх уроках
рахують лише до дванадцяти

ретельний обліковець апостолів
та зодіакальних знаків

недремне око Всевишнього
в яке іноді страшно глянути

2003

Непомітні в кривавій заграві
наче білі тільця у крові,
білі гуси в неримській державі
Рим рятують в твоїй голові.

І висвистують стріли лукаві,
і вібрують віки в тятиві,
і замінюють на переправі
мертвих коней ледь-ледве живі.

І виносить знамена плюгаві
сучий син на дороги криві,
і лежить в придорожній канаві
твоя смерть, наче ніж в рукаві.

І збиваються в натовп цікаві,
і вітають ґолґоти нові,
і не знають ні ліві, ні праві,
де шукати дороги праві.

І життя крізь долоні діряві
витікає і кане в драгві,
і трухлявіють коси іржаві
в непідвладній залізу траві.

І згинається раб у неславі,
і брати продаються братві,
і царює в неримській державі
лжепророк без царя в голові.


2003

"Ми - не поети. Поети - в землі."

Ігор Римарук

І Крим, і Рим, і Римарук,
і рима "рук" до слова "крук",
і творчих мук офсетний друк,
і чорний ринок ранку,
де ми за сонце з-під поли
останню свічку віддали,
а за мелодію бджоли -
шарманку-шарлатанку.

І побрели. І забрели
у сиву пам'ять ковили,
і сиву пісню завели
про чаєчку-небогу.
І слухав нас, набравши в рот
води із Прип'яті, народ,
котрий, здавалося, от-от
знайде свою дорогу.

Та, як сказав один мудрець,
хто звик іти лиш навпростець,
того зведе на манівець
і поведе по колу...
Була весна. Цвіли сади.
І в стільники лились меди.
І кров'ю кашляли діди.
І діти йшли у школу.

Життя продовжувало йти,
як світло серед темноти.
І ми несли свої хрести
завзято і затято.
І в ногу з нами йшов сексот
на прізвисько Іскаріот
пліч-о-пліч з тим, кого
от-от він мав поцілувати.

І відмивалась від хули
опальна слава, і пекли
пісням крамольної бджоли
осині гострі жала.
І вірші тихі і незлі
писались нам. А взагалі -
ми не поети. Ми в землі
лиш подумки лежали.

2003

І було Слово. І було сотворіння. І було диво.
І були явища. І не було предметів.
І був рай. І був гріх. І не було покаяння.
І був суд. І була кара. І не було раю.
І була праця в поті чола. І було пекло.
І було ремесло. І були предмети. І кожен мав назву.
І називалися речі своїми іменами.
І була прірва між ремеслом і сотворінням.
І було осяяння. І був політ над прірвою.
І називалися речі не своїми іменами.
І то була мова Поезії. І той, хто звертався до неї,
багатьом здавався білою вороною,
подразнюючи в них інстинкт мисливця.

2003

Божі персти
зліплять блакить
з кисню та водню.
Вкраплений в дощ
час прошумить
з неба - в безодню.

Струмом грімниць
випалить ряст.
З попелу встане.
Брата уб'є.
Друга продасть.
Вкраде останнє.

В кров увійде.
Горлом піде.
Слово вкоротить.
Вивітрить плоть
і поведе
душу на допит.

2003

Котиться камінь наріжний
схилами тисячоліть.
Начебто час зупинився -
слово у горлі стоїть.
Начебто стиснувся простір
й каменем на терези,
мовби на душу, звалився -
й не переважив сльози.
Тягнеться шлях несходимий
серед проклять та розп'ять.
Вічні, як пошуки слова,
душі над світом летять.
Вітер, прискорений часом
котить сльозу по щоці.
Слово було на початку.
Буде воно і в кінці.

2003

Пролітаючи над листопадом,
вітер задмухує тополині свічі.
З висоти польоту відносно солодкого
вітчизняного диму
йому видно, як на долоні,
всі дороги на світі,
99 відсотків яких,
виявляється,
ведуть не до Риму.

У всякого своя швидкість.
Народжений повзати равлик
далеко позаду залишив зайця,
котрого шматують круки.
Шукаючи воду,
котра іще пам’ятає
риб, що ненавиділи рибалок,
доводиться бовтатися у тій,
котрою Пілат
умив руки.

Голівками цвяхів
з долонь визирають
кісточки розчавлених ягід калини.
Слово боїться застрягти у горлі,
наче клаустрофоб – у ліфті.
Осінь вітчизни –
кольору, вологості і температури глини,
видлублюючи яку з-під нігтів,
гризеш собі лікті.

2004

Наприкінці літа наприкінці літнього дня
потоки зеленого світла трави і дерев
по литки по стегна по груди по плечі по очі
легкі золотисті одежі адамів та єв
піском шелестять прибережним до самої ночі
і чайки сріблисті над хвилями кольору ночі
і міст у завмерлім стрибку наче бронзовий лев

і сад над рікою і яблук натрушених рінь
на вимитій з берега бистрими водами глині
і входить у змилені води стриножений кінь
і довго стоїть по коліна у їхньому плині
і ловить губами у цьому несплинному плині
густу прохолоду і жадібно п’є свою тінь

збурунене тіло ріки до камінного дна
прохромлюють погляди і протинає проміння
наприкінці літа наприкінці літнього дня
на жовтогарячім піску бурштинове каміння
вже не обпікає і перед збиранням каміння
ще довга лишається мить на купання коня

на слухання звуків гортанних що в тишу хистку
летять наче бризки об груди розбитої хвилі
на те щоби дивлячись хоч би в дзеркальну луску
заглянути в очі собі на піщаному схилі
на погляд на сонце що нижчає на небосхилі
на те щоб годинник на слух відшукати в піску

2004

Відлуння уздовж ріки
червень червінь чара чар
чом не човне чалиш чаль
чорен човен чалий кінь
креше кришить крушить рінь

червінь чирви черви чвар
чар не я а я-ни-чар
жар чи рінь жарінь черінь
кинь-но коню тінь на рінь

дінь ділінь дзілінь дзелень
дінь дзелень день зелен день
линь луни латунь відлунь
дід і лунь іюнь і юнь

2004

А жінка сидить, як свічка горить...

Народна пісня

Спіткнись, і спинись, і вернись у той дім,
що був тимчасовим притулком твоїм, –
ти світло забув погасити у нім.

Спіткнись, і спинись, і вернись хоч на мить –
там жінка сидить, наче свічка горить,
чий вогник, мов серце від страху, тремтить.

Це ти запалив її в пітьмі нічній.
Не дай же дотла їй згоріти одній.
Не дай їй погаснути в долі твоїй.

Більшим без неї не стане твій світ,
бо в ньому тобі, наче докір, услід
з-під вогника свічки чорнітиме гніт.

Спіткнись, і спинись, і вернись наяву
до жінки, що схожа в цей час на вдову.
Не бійсь обпектись об сльозу воскову.

2004

За течією
– Куди нас ці води несуть?
– До суті.
– А де вона, суть?
– На березі вічності, друже,
де наша продовжиться путь.

– Чи скоро той берег?
– Авжеж.
– Цікаво, який він?
– Без меж.
– А суть його можна збагнути?
– Ступивши на нього,
збагнеш...

2004

Золота моя жінка, золота моя муко...
Золота моя жінко, золота моя муко,
я до неба злітав, я тинявсь, як мана,
я, цілуючи подумки золоті твої руки,
і сміявся, і плакав, як дитина мала.


Ти проходила мимо золотою ходою,
зачепила крилом золотим, а затим
сіру землю зробила мені золотою.
Вже і небо над нею стає золотим.


Ти прийшла і пішла, та ще довго тремтіла
золота твоя тінь на моєму житті.
В небі серця мого, мов зоря, пролетіла
і лишила на серці сліди золоті.


Золота моя птахо, золота моя осене,
так ніхто ще не міг золотіти мені.
Скільки часу минуло, а я ще і досі,
мов листок, на твоєму золотому вогні.

2004

Так голосно кує
зозуля ковалю.
Так голосно кує
коваль коню підкову.
Так голосно мовчать
уста устам: "Люблю".
Так голосно кричать
сичі у ніч бузкову.


Так голосно цвіте
під зорями бузок.
Так голосно під ним
об серце серце гупа.
Так голосно в росі
до нитки плащ промок.
Так голосно в ріці
об камінь хвиля хлюпа.


Так голосно шумить
ріка бережини.
Так голосно свистить
коса в зеленій плоті.
Так голосно земля
повторює: "Живи!"
Так голосно живеш
на наймовірній ноті.


Так голосно дзвенить
підкова на шляху.
Так голосно іржать
в моторі кінські сили.
Так голосно скрипить
антена на даху.
Так голосно гримлять
далекі небосхили.


Так голосно в печі
гудуть вогонь і дим.
Так голосно на ній
столітній дід бухика.
Так голосно дітей
бажають молодим.
Так голосно для них
у бубон б'є музика.


Так голосно не спить
колиска в головах.
Так голосно дитя
у мами плаче моні.
Так голосно сльоза
вбива у віко цвях.
Та так, що давній біль
пригадують долоні.

2004

Де ріка протікала,
тече борозна.
В пересохлому річищі,
темний від мулу,
час тече,
мов глибока вода прибутна,
і виорює плуг з його темного дна
дно ріки,
світлу назву її затонулу.

Плуг виорює з темряви корені слів,
крила стріл і надій і на глині гончарній
від дитячої ніжки невпевнений слід,
круг якого нанесено знаки солярні.

Стих між пальцями
сріберний голос води,
лиш луна,
як вінок на Івана Купала,
ще пливе,
ще не тоне,
ще кличе туди,
де нога не ступала...
ступала...
ступала...

2004