***

Кипить у жилах кров. Бурлять жадані води.
Виходить з берегів нестримна течія.
Вихлюпує весна із горла солов’я
солодку гіркоту гіркої насолоди.

Так солодко гуде гірка соборна мідь,
немов по дикий мед злетілися до вуха
бджола, оса і джміль! Так гірко вухо слуха
солодку лжу твоїх оголених суцвіть!

Ти солодко-гірка, бо не лише для мене
розквітла і цвітеш, мов наркотичний мак.
Вуста говорять: «Ні!» Вся решта плоті: «Так!»
Ще мить — і вже ти вся — як полум’я шалене.

Я в тебе увійшов, мов кисень у вогонь,
немов у землю плуг, неначе гріх у душу,
без пам’яті про те, що вивільнити мушу
твою весняну цвіть з-під снігу моїх скронь.

Така в мені печаль. Такі в мені незгоди.
В один бік тягне глузд, у інший — почуття.
Й таке в мені чуття, що все моє життя —
солодка гіркота гіркої насолоди.

***

Наче в цілому світі — нікого.
Тільки в темному сріблі ріки
темне золото тіла твойого
мерехтить, мов далекі зірки.

Може, й справді під небом зоринним
у незайманих водах земних
ми з тобою приснилися рибам,
щоб кохатись в траві і за них...

Щось подібне було вже на світі.
Всі ми вийшли з полону води
і відразу потрапили в сіті
не прим’ятої ще лободи.

Пахне берег нічною водою.
Пахне берегом темна вода.
Пахне тіло твоє лободою.
Пахне тілом твоїм лобода.



***

…І все це в повітрі, густім, як бурштин,
де забальзамована втомою птаха —
немов допотопна комаха-невдаха
в неволі в одній із твоїх намистин.

І все це в повітрі, густім, ніби скло, —
аж важко летіти в огромі скляному
стрілі блискавичній, заломленій в ньому,
неначе у хвилі дніпровій — весло.

Так світить заломлений промінь весла,
неначе твій погляд у сіні! Так світить
волосся твоє, найсвітліше у світі!
Так світиться щастя, що ти принесла!

І все це в повітрі, сутемнім від хмар,
в сутемряві проміж грімниць та скиданнями
риб фосфоричних, де начеб востаннє
просвічує тільце бджолине нектар.

І все це в сутемряві проміж грімниць,
де перша дощинка, неначе причастя,
причетнює землю до вічного щастя,
і та, ніби жінка, лежить горілиць.

І все це в повітрі, що вже палахтить,
неначе кришталь, і грімниці на часі
галузяться в ньому, як тріщини в чаші,
з якої сочиться дощевна блакить.

Сочиться, мов світло твоє із пітьми,
де нам вже несила вертатись до тями,
де раптом не стало повітря між нами,
і Бог його знає, чим дихали ми.

***

Твори, художнику, твори
святе жіноче грішне тіло —
та так, щоби воно тремтіло
на тихім килимі трави
над сірим побутом
туди,
де ні каструль, ні черг за м’ясом,
ні зморщок, виморщених часом,
ні сліз, ні горя, ні біди,
де світло матове тече,
немовби виткане із лілій,
між берегами ніжних ліній:
обличчя, шию і плече
воно заповнює,
затим
наллються перса ним, потому
у їхнім лоні золотому
те світло стане золотим,
затим рожевим,
і тоді
рожеве золото із білим
зіллється, мов душа із тілом,
і стегна матово-бліді
під ним засяють…
Боже мій,
здолай в собі свою гординю!
Зроби з натурниці богиню
і помолися,
грішний,
їй.

ПІДПИС ПІД ФОТОЗНІМКОМ БЛИСКАВКИ

Сліпуча тріщина у небі грозовому —
мов соломинка ламана.
...Солому
ми в полі скиртували.
Я купавсь
в солом’яному морі золотому,
я плив до тебе й, тонучи у ньому,
за кожну соломиночку хапавсь.
То був потоп, який іще нікому
не снився навіть.
Що було потому?
Був наш ковчег, і в ньому — я і ти.
Це ми вже поверталися додому,
коли вогонь з небесного огрому,
сліпучіший твоєї наготи,
на нього впав...
А що було потому?
Всього було до знімка, на якому
засліплений мій погляд занімів,
не блискавку у небі грозовому,
а соломинку бачачи на ньому.
Все решта — лиш очікування грому,
який давно над нами прогримів.

***

Бікфордів шнур у восковім полоні
і воском уповільнений вогонь.
Доплаче свічка в затишку долонь —
і вибухнуть заплакані долоні,
і, в пітьмі розлетівшись удвобіч,
злетяться на вогонь твойого тіла,
що розпече до болю їх, добіла —
так, що від них осліпне наша ніч.
Осліпне і навпомацки до ранку
шукатиме вікно, щоб утекти
від несподіваної сліпоти.
І ти їй допоможеш. Ти фіранку
відсунеш, наче риску підведеш,
вогонь, і жар, і попіл підсумуєш,
пилок нічних метеликів з одеж
струснеш і над останками свічі
нахилишся і хвильку посумуєш.
Зітхнеш злегенька в мене на плечі.
І спалахнеш — так само, як вночі.

***

Тепер ти молодий, а був іще молодшим.
І мед тобі тоді здавався ще солодшим.
І молодість лилась недограним вином.
І роль коханця грав ти під її вікном.

Й вона через вікно, як стрімголов у воду,
вистрибувала в ніч, в оту нічну свободу.
І в жилах кров текла, не знаючи плотин.
І юна її плоть зі всіх своїх клітин

таких дзвінких пташок на волю випускала,
що ними ніч тобі співала, мов «Ла Скала».
І мокнув у росі зім’ятий твій піджак.
Й годинник твій ішов, здавалося, навспак.

І де вона тепер, ота роса, яку ти
з гіркого полину, з солодкої цикути,
з любистку, з лободи, зі всяких інших трав
зім’ятим піджаком, як мед бджола, збирав?

МИСЛИВЕЦЬ

Ти ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, підступний та хитрий.
Я на правила гри наплював
і нарешті тебе вполював.
Сльози радості, дівчинко, витри.

Не радій мені більше. Не смій
сподіватись на мене. Я — змій.
Надто бійся моєї спокуси.
Не спіши признаватись мені,
що зі мною тобі не страшні
ні потопи, ані землетруси.

Я герой, але зовсім не той,
хто потрібен тобі. Я герой,
але знала б ти, що я накоїв!
Я до тебе на крилах летів,
та злякався таких почуттів.
Не молись на подібних героїв.

Я ікона, але не свята.
О, яка ти свята простота!
Йдеш до мене, немовби на свято.
Зупинись та отямся! Я — міф.
Я — твій сон, у якому я міг
лиш одне — обіцяти багато.

Я ніколи не стану твоїм.
Із надій побудований дім —
ненадійний притулок. У ньому
ти не матимеш затишку, ти
все гадатимеш, як би втекти
до господаря справжнього дому.

Там на тебе чекає не суд.
Там до ліжка тебе понесуть,
наче стяг відвойований. Там ти,
тільки там ти в раптовій журбі
заспокійливо скажеш собі:
«Він — герой, але з префіксом “анти”».

Ради Бога, не вір цій дурні!
Це язик мій помстився мені
за недозвіл сказати: «Кохана,
слава Богу, що ти в мене є!
Ти — мій янгол, ти — небо моє,
ти — земля моя обітована».

Звідки, дівчинко, знати я міг,
що для мене Господь приберіг
серед осені — літо з весною.
Але досвід, мій сивий двійник,
як мисливець у нетрі, проник
мені в душу і злився зі мною.

Я мисливцем себе називав,
і повір: я не фантазував.
Я і справді виходив на лови.
І летіли у сіті ловця
легковажні жіночі серця,
що легкої шукали любови.

Але ти... Ти звела нанівець
ту свободу, якою ловець
дорожив над усе в цьому світі.
Тож ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, що втрапив у сіті.

***

…А з’явитись на білий світ
було варто хоча б задля того,
аби хоч би на мить осліпнути
від усмішки щастя земного.
Життя неможливо продовжити
розповіддю про нього.
Тож, коли хто й цікавиться, як я живу,
єдине кажу: «Слава Богу!»

Бо ж не тільки пісок шелестів між пальцями,
а й коса твоя шелестіла.
Час не ждав, але ж ластівка,
та, що першою прилетіла,
останньою відлетіла.
А душа моя серед осені
так хотіла весни,
так за нею тремтіла,
неначе долоня підлітка
від дотику до дівочого тіла.

* Твори розміщені редакцією Майстерень

Автор читає свої твори
https://www.facebook.com/NacionalnaSpilkaPysmennykivUkrainy/videos/1418184485026520/