Все ніколи, говоримо, все ніколи.
Навіть ніколи, кажемо, вгору глянути.
Отож-бо листя на деревах
помічаємо лиш тоді,
коли воно починає падати.
І чим більше його лягає на землю,
тим густіше у небі птахів,
наполоханих кольором вогню,
тим частіше в поле нашого зору
потрапляють порожні гнізда,
забиті дошками навхрест вікна
та стемнілі світлини
з рідними до болю обличчями.
А листя падає, падає, падає.
І чим швидше одне відлітає за вітром,
тим повільніше інше пливе за водою.
Все повільніше і повільніше.
Адже під його тягарем
ріка смертельно втомлюється
і якоїсь миті зупиняється перепочити,
даруючи нам рідкісну нагоду
ввійти у неї, в одну й ту саму,
як мінімум - двічі.
Але ж нам усе ніколи.
То ніколи вгору глянути,
то ніколи під ноги подивитися.
Йдемо, спіткаючись на рівному місці,
і раптом опиняємося
по коліна в березневих калюжах,
і дивуємось, як ми могли не помітити
ні снігу зокрема, ні зими взагалі.
Стоїмо серед талого снігу,
а замерзлі іще наприкінці осені
і нарешті відталі сльози горобців
лікують ринвами наших домівок
простуджені гортані з їхніми
напіватрофованими голосовими зв?язками
і в супроводі всепереможного цвірінькання,
імітуючи звуки друкарських машинок,
видзьобують на асфальті тексти
обвинувального акту і смертного вироку
холоду й голоду.
Пора б і нам відігрітися, але ж ніколи,
бо глина, яку ми під нігтями
несемо із цвинтаря,
ніколи не буває теплою.
Ковтаємо на голодний шлунок
чорну каву безсонних ночей,
оскільки вже і спати ніколи,
тоді як можна було б, але ж ніколи,
посидіти біля нічного вогнища над рікою,
пересипаючи з долоні в долоню
мікроскопічні гвинтики піщаного годинника,
діждатись останнього подиху
вмираючого полум?я
і деякий час відчувати різницю
між шипінням гадюк у траві
і шипінням сліз на жаринах.
А потім, діждавшись ранку,
дивитись на сад над рікою
і пересвідчуватись на власні очі,
що солов'їне тьохкання у ньому
такого ж мінливого кольору, як і він.
І нікуди більше не поспішати.

2003