Поглядом, довгим, як сірий осінній дощ,
доторкнутися до останнього журавлиного клину,
після чого за мить осліпнути
від білого-білого зимового сонця,
аби лиш не бачити чорної смуги,
що тягнеться упродовж та уздовж
сірого розбитого асфальту,
сірих облич у сірому натовпі,
сірих провінційних буднів -
усієї цієї сірості, породженої
змішуванням білого і чорного кольорів,
що лізе, і лізе, і лізе
навіть через заплющені очі в мозок,
в оцю речовину сірого кольору,
яка ладна вже вибухнути,
аби не мати нічого спільного
зі всією цією сірістю, сірятиною, сіризною,
дивитися на яку нестерпно боляче,
а тому краще осліпнути,
аби вдруге прозріти
перед сірою грудочкою землі,
перед сірим горобчиком над сірою стріхою,
перед сірою татовою шинелькою,
перед сірою маминою фуфаєчкою
і довгим, як дорога додому, поглядом
шукати себе
в сірих зіницях попелу.

2003