Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.04
18:34
Напишу вам віланелу,
І частівку, і сонет…
Станцював би тарантелу -
Та не стану - я ж поет!
Я розбурхую болото!
«Рясно-згасне-передчасно»…
Ось така моя робота -
І частівку, і сонет…
Станцював би тарантелу -
Та не стану - я ж поет!
Я розбурхую болото!
«Рясно-згасне-передчасно»…
Ось така моя робота -
2026.05.04
15:38
Наша зима розлуки не минула з лютим,
а триває синіми ночами полотен,
писаних під ван Гога —
з нетанучими сніжинками теплих спогадів,
за кожною з яких — і моя нехолонуча тривога.
Вона відчутно пронизує мене,
і згасає в регістрах невгамовної німоти
а триває синіми ночами полотен,
писаних під ван Гога —
з нетанучими сніжинками теплих спогадів,
за кожною з яких — і моя нехолонуча тривога.
Вона відчутно пронизує мене,
і згасає в регістрах невгамовної німоти
2026.05.04
15:10
Не дає болоту жити
Клятий Куриловський!
Ще одна припхалась Кака -
Білгород-Дністровська!
Клятий Куриловський!
Ще одна припхалась Кака -
Білгород-Дністровська!
2026.05.04
14:15
Там вечір п’є із горщика туман,
І мама в коси заплітає літо...
Там ще не знаєш, що таке обман,
А знаєш тільки, як дощам радіти.
Там кущ порічок — розсип рубінІв,
І червень в очі дивиться так синьо,
Що вистачає тих щасливих снів
На все життя, на кож
І мама в коси заплітає літо...
Там ще не знаєш, що таке обман,
А знаєш тільки, як дощам радіти.
Там кущ порічок — розсип рубінІв,
І червень в очі дивиться так синьо,
Що вистачає тих щасливих снів
На все життя, на кож
2026.05.04
10:58
Розвиднюються обриси зникомі
Забутих міст, запилених споруд.
Не пропустивши у пророцтвах коми,
Вони прийдуть, щоб здійснювати суд.
І це говорить - забуття не вічне,
Циклічність часу знову поверне
Забуті голоси, погаслі свічі,
Забутих міст, запилених споруд.
Не пропустивши у пророцтвах коми,
Вони прийдуть, щоб здійснювати суд.
І це говорить - забуття не вічне,
Циклічність часу знову поверне
Забуті голоси, погаслі свічі,
2026.05.04
09:12
Твори уяву, Незбориме -
Овечий скарб від прабатьків
На вівцях стежкою вовків
Торує шлях до полонини.
Мовчать Пенати*, страх Господній,
Але двоногий неземний
Овечий скарб від прабатьків
На вівцях стежкою вовків
Торує шлях до полонини.
Мовчать Пенати*, страх Господній,
Але двоногий неземний
2026.05.04
08:23
Літо п'є ставки джерельні,
знищує посадки.
На розпеченій пательні
смажить день оладки.
Не тримають воду греблів
репані колоди,
журавлем курличе в небі
зношений колодязь.
знищує посадки.
На розпеченій пательні
смажить день оладки.
Не тримають воду греблів
репані колоди,
журавлем курличе в небі
зношений колодязь.
2026.05.04
06:20
Легко дихаю і вільно йду
По уже розквітлому саду,
Де пелюсток ясних мерехтіння
З ароматами поперемінно
Слабнуть тільки для того на мить,
Щоб себе сильніше ще явить
У моїм піднесеному слові,
Повному захоплення й любові...
По уже розквітлому саду,
Де пелюсток ясних мерехтіння
З ароматами поперемінно
Слабнуть тільки для того на мить,
Щоб себе сильніше ще явить
У моїм піднесеному слові,
Повному захоплення й любові...
2026.05.03
17:30
хмаровиння білий плин
і самотній пароплав
я шукав себе за цим
де-не-де або деінде
коли бачив моряків
зважувався і питав
а чи хто не зна який
пароплав прибув сьогодні
і самотній пароплав
я шукав себе за цим
де-не-де або деінде
коли бачив моряків
зважувався і питав
а чи хто не зна який
пароплав прибув сьогодні
2026.05.03
17:11
Я запитав в Ісуса: ти тут був
Чи не було тебе, і все- міський фольклор?
Почухав він потилицю: я був, але.. забув.
А я йому: Анкор, іще анкор!
Чи не було тебе, і все- міський фольклор?
Почухав він потилицю: я був, але.. забув.
А я йому: Анкор, іще анкор!
2026.05.03
16:43
Ти завела собі кота.
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.
Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.
Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
2026.05.03
15:04
Отих думок розпалене багаття
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
2026.05.03
14:44
Хитрим, кажуть, свого часу був Павло Тетеря.
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
2026.05.03
13:43
Яків Хелемський (1914-2003; народився й провів юність в Україні)
Пари у танці кружляють закохано,
серце сповняють пісні.
Рвуться у вікна нестримно, непрохано
свіжі вітри весняні.
Юність минає умить зазвичай,
Пари у танці кружляють закохано,
серце сповняють пісні.
Рвуться у вікна нестримно, непрохано
свіжі вітри весняні.
Юність минає умить зазвичай,
2026.05.03
13:26
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
2026.05.03
13:01
В котрімсь містечку раннього ранку
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анатолій Кичинський (1950) /
Вірші
З книги “Землі зелена кров” (К.: Молодь, 1982)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З книги “Землі зелена кров” (К.: Молодь, 1982)
***
Тихше, музико, - грає вино!
Ні, не грає — нівроку співає.
Молоде і веселе, воно
степове моє сонце спиває.
І горить моє сонце у нім,
і тече моє сонце у чару,
чия срібная креш — ніби німб —
над ковтком прохолодного жару,
від якого з вином заодно,
кришталевим осяяна світлом,
грає кров і співа, як вино.
То чого б це нам нудити світом?
Гей ви, друзі мої, що в біді
Не минули моєї оселі!
Ви такі ж, як вино, — молоді.
То чому ж ви такі невеселі?
Посідаймо на ряст кружкома.
Буде чара по колу кружити!
Ні безсмертя, ні смерті — нема.
Є життя, що судилось прожити.
Є земля, на якій ми живем,
та у плоті душа безпорадна,
що заплуталась в ній межи вен,
як в промінні лоза виноградна, -
аж несила повірити в те,
що схололої крові ніколи
не зігріє вино золоте
в чарі сонця, що ходить по колу.
Як вино пам’ятає лозу,
як бджолу мою — цвинтарні квіти,
як щока пам'ятає сльозу,
спом'янімо себе в цьому світі.
Спом’янімо цей світ у собі,
що віддав нам і всесвіт охоче,
і піщинки свої часові,
Що до сліз нарізають нам очі.
Спом’янімо кожнісіньку мить,
що творила і час наш на совість,
й нашу кров, що по венах спішить,
зрозумівши свою тимчасовість.
***
Пахне кропом ще й туманом
давня стежка на город.
...Ти лиш мамин ще, ти мамин.
Він же твій уже — народ.
Ти ніхто ще, ти сльозинка,
ти ще в мами на щоці.
А вона — оця стежинка —
вже твоя, і нащо ці
остроги і тривоги
в дивних маминих словах
про якісь путі-дороги,
про якийсь тернистий шлях...
Все, що буде, буде потім.
Ну а поки що душа
зачаїлася у плоті,
наче в гудинні пташа,
і не зна, чого їй треба,
і дивується, чому
так багато в небі — неба,
що аж тісно в нім йому...
НЕВІДОМИЙ ХУДОЖНИК. “КОЗАК МАМАЙ”
Біля самого біля серця,
Аж на серці — зелена тінь,
(не сполохати б!) кінь пасеться
молодий, аж зелений, кінь.
П’є росу,
не за морем вистояну, -
п’є
настояну на траві.
А трава - золота, мов істина,
що аж золотно голові!
Це ж від неї (невже не бачите?)
В довгім погляді Мамая
Золотію, травинка неначебто,
Молодий, аж зелений, - я.
КАЗКА ПРО ЗОЗУЛЮ
Жила та була собі
баба Марина,
і якось літати надумалось їй.
Востаннє собаку з котом помирила
і стала зозулею в казці моїй.
Сидить на калині
в зимовому лузі.
Летіла б у літо зелене —
так ні.
Кує, не змовкає на мерзлім галуззі.
Калині.
Собаці.
Коту.
І мені.
ДЗВЕНИТЬ ПАВУТИНКА
Ця тиша! Це дивне звучання!..
Це знову у ріднім краю
дзвенить павутинка звичайна,
якої не буде в раю.
Дзвенить і дзвенить павутинка
Про те, що, на жаль, часове...
Стоїть при дорозі хатинка,
В ній тітка Оксана живе.
“Добривечір, тітко!” Не чує...
Дзвенить павутинка, дзвенить,
неначе питає, чому є
на світі, крім вічності, мить.
Дзвенить павутинка осіння.
Солону травинку жую.
А тітка лузає насіння
і думає думу свою.
Пре повна тривожного суму,
дзвенить павутинка моя.
Я теж свою думаю думу.
Та тільки причому тут я?...
***
Горіли струни, кров горіла.
Горіли крила підошов.
Винова дама говорила,
що недаремно я прийшов.
Горіла усмішка лукаво.
Горіла в погляді свіча.
І осміляло, і лякало
смагляве полум'я плеча.
Горіли квіти на спідниці.
Горів гостинець, а над ним –
смертельні коні, наче птиці,
вогнем горіли вороним!
...Вогонь циганського весілля
давно затих, та довго ще
в повітрі музика висіла,
як дим од вогнища.
***
І без тебе не можу,
і з тобою мені
вже несила на краденім бути коні.
Потримаюсь за гриву,
мов за чорний вогонь.
Увійду, похилившись,
у байдужий вагон.
Притулюся журбою
до холодного скла.
Не заплачу.
Сльозам не повірить Москва.
Наче полум'я свічки,
гойднеться вагон.
От і вітер шумить край вагонних вікон.
От і вітер шепоче
жіноче ім'я.
Повертається вітер
на круги своя.
Повертаючись,
вітер
уповільнює час,
ну а простір,
що страшно росте поміж нас,
по коліна листами -
не пройти! —
занесе,
потім — листям по горло...
От і все. От і все.
***
Засинаю без тебе – і сниться,
між нами літа, а не дні,
що розлука з тобою — в'язниця,
де судилось каратись мені,
де в тісному квадратику неба
то зоря, то пташина майне,
де мені вже нічого не треба,
тільки б ти пам'ятала мене,
де без тебе така порожнеча,
тільки стіни глухі що не крок,
де всього лиш за думку про втечу,
як за втечу, доточують строк.
***
Наче в цілому світі – нікого.
Тільки в темному сріблі ріки
темне золото тіла твойого
над холодним світінням луски.
Може, й справді під небом зоринним
у незайманих водах земних
ми з тобою приснилися рибам,
щоб любитись в траві і за них...
Щось подібне було вже на світі.
Всі ми вийшли з полону води
і відразу потрапили в сіті
не прим’ятої ще лободи.
Пахне берег нічною водою.
Пахне берегом темна вода.
Пахне тіло твоє лободою.
Пахне тілом твоїм лобода.
КАТЕРИНА БІЛОКУР
Понасіяла квітів
край серця,
край поля колгоспного,
принесла їм напитись
на кінчику пензля роси.
Отаке воно, щастя.
А буває ж і так, що когось воно
помине і не верне,
хоч як ти його не проси.
Я і нині щаслива,
хоч і тяжко лежати без діла.
Все дивлюся
крізь квіти
на світ, у якому жила.
Он цар-колос нагнувся.
Он бджола, вся в пилку, полетіла.
Он людина пішла.
Вся в роботі.
Ну чим не бджола?..
* * *
В.Затуливітру
Конча-Озерна.
Трава заціловує ноги.
В чорноземі неба нічного –
зорі, мов зерна.
Аеродрому
турбінне безсоння за лісом.
Дифузія неба й заліза,
тиші і грому.
Шлях засинає.
Невже він, як нині в легенях,
озветься бензином і в генах?
Бог його знає!..
Знову і знову
у шибку метелики б’ються,
неначе літаючі блюдця –
в нашу розмову.
Чапля з болітця
виходить послухати вірші.
Володю, невже вона більше
нас не боїться?..
Тихше, музико, - грає вино!
Ні, не грає — нівроку співає.
Молоде і веселе, воно
степове моє сонце спиває.
І горить моє сонце у нім,
і тече моє сонце у чару,
чия срібная креш — ніби німб —
над ковтком прохолодного жару,
від якого з вином заодно,
кришталевим осяяна світлом,
грає кров і співа, як вино.
То чого б це нам нудити світом?
Гей ви, друзі мої, що в біді
Не минули моєї оселі!
Ви такі ж, як вино, — молоді.
То чому ж ви такі невеселі?
Посідаймо на ряст кружкома.
Буде чара по колу кружити!
Ні безсмертя, ні смерті — нема.
Є життя, що судилось прожити.
Є земля, на якій ми живем,
та у плоті душа безпорадна,
що заплуталась в ній межи вен,
як в промінні лоза виноградна, -
аж несила повірити в те,
що схололої крові ніколи
не зігріє вино золоте
в чарі сонця, що ходить по колу.
Як вино пам’ятає лозу,
як бджолу мою — цвинтарні квіти,
як щока пам'ятає сльозу,
спом'янімо себе в цьому світі.
Спом’янімо цей світ у собі,
що віддав нам і всесвіт охоче,
і піщинки свої часові,
Що до сліз нарізають нам очі.
Спом’янімо кожнісіньку мить,
що творила і час наш на совість,
й нашу кров, що по венах спішить,
зрозумівши свою тимчасовість.
***
Пахне кропом ще й туманом
давня стежка на город.
...Ти лиш мамин ще, ти мамин.
Він же твій уже — народ.
Ти ніхто ще, ти сльозинка,
ти ще в мами на щоці.
А вона — оця стежинка —
вже твоя, і нащо ці
остроги і тривоги
в дивних маминих словах
про якісь путі-дороги,
про якийсь тернистий шлях...
Все, що буде, буде потім.
Ну а поки що душа
зачаїлася у плоті,
наче в гудинні пташа,
і не зна, чого їй треба,
і дивується, чому
так багато в небі — неба,
що аж тісно в нім йому...
НЕВІДОМИЙ ХУДОЖНИК. “КОЗАК МАМАЙ”
Біля самого біля серця,
Аж на серці — зелена тінь,
(не сполохати б!) кінь пасеться
молодий, аж зелений, кінь.
П’є росу,
не за морем вистояну, -
п’є
настояну на траві.
А трава - золота, мов істина,
що аж золотно голові!
Це ж від неї (невже не бачите?)
В довгім погляді Мамая
Золотію, травинка неначебто,
Молодий, аж зелений, - я.
КАЗКА ПРО ЗОЗУЛЮ
Жила та була собі
баба Марина,
і якось літати надумалось їй.
Востаннє собаку з котом помирила
і стала зозулею в казці моїй.
Сидить на калині
в зимовому лузі.
Летіла б у літо зелене —
так ні.
Кує, не змовкає на мерзлім галуззі.
Калині.
Собаці.
Коту.
І мені.
ДЗВЕНИТЬ ПАВУТИНКА
Ця тиша! Це дивне звучання!..
Це знову у ріднім краю
дзвенить павутинка звичайна,
якої не буде в раю.
Дзвенить і дзвенить павутинка
Про те, що, на жаль, часове...
Стоїть при дорозі хатинка,
В ній тітка Оксана живе.
“Добривечір, тітко!” Не чує...
Дзвенить павутинка, дзвенить,
неначе питає, чому є
на світі, крім вічності, мить.
Дзвенить павутинка осіння.
Солону травинку жую.
А тітка лузає насіння
і думає думу свою.
Пре повна тривожного суму,
дзвенить павутинка моя.
Я теж свою думаю думу.
Та тільки причому тут я?...
***
Горіли струни, кров горіла.
Горіли крила підошов.
Винова дама говорила,
що недаремно я прийшов.
Горіла усмішка лукаво.
Горіла в погляді свіча.
І осміляло, і лякало
смагляве полум'я плеча.
Горіли квіти на спідниці.
Горів гостинець, а над ним –
смертельні коні, наче птиці,
вогнем горіли вороним!
...Вогонь циганського весілля
давно затих, та довго ще
в повітрі музика висіла,
як дим од вогнища.
***
І без тебе не можу,
і з тобою мені
вже несила на краденім бути коні.
Потримаюсь за гриву,
мов за чорний вогонь.
Увійду, похилившись,
у байдужий вагон.
Притулюся журбою
до холодного скла.
Не заплачу.
Сльозам не повірить Москва.
Наче полум'я свічки,
гойднеться вагон.
От і вітер шумить край вагонних вікон.
От і вітер шепоче
жіноче ім'я.
Повертається вітер
на круги своя.
Повертаючись,
вітер
уповільнює час,
ну а простір,
що страшно росте поміж нас,
по коліна листами -
не пройти! —
занесе,
потім — листям по горло...
От і все. От і все.
***
Засинаю без тебе – і сниться,
між нами літа, а не дні,
що розлука з тобою — в'язниця,
де судилось каратись мені,
де в тісному квадратику неба
то зоря, то пташина майне,
де мені вже нічого не треба,
тільки б ти пам'ятала мене,
де без тебе така порожнеча,
тільки стіни глухі що не крок,
де всього лиш за думку про втечу,
як за втечу, доточують строк.
***
Наче в цілому світі – нікого.
Тільки в темному сріблі ріки
темне золото тіла твойого
над холодним світінням луски.
Може, й справді під небом зоринним
у незайманих водах земних
ми з тобою приснилися рибам,
щоб любитись в траві і за них...
Щось подібне було вже на світі.
Всі ми вийшли з полону води
і відразу потрапили в сіті
не прим’ятої ще лободи.
Пахне берег нічною водою.
Пахне берегом темна вода.
Пахне тіло твоє лободою.
Пахне тілом твоїм лобода.
КАТЕРИНА БІЛОКУР
Понасіяла квітів
край серця,
край поля колгоспного,
принесла їм напитись
на кінчику пензля роси.
Отаке воно, щастя.
А буває ж і так, що когось воно
помине і не верне,
хоч як ти його не проси.
Я і нині щаслива,
хоч і тяжко лежати без діла.
Все дивлюся
крізь квіти
на світ, у якому жила.
Он цар-колос нагнувся.
Он бджола, вся в пилку, полетіла.
Он людина пішла.
Вся в роботі.
Ну чим не бджола?..
* * *
В.Затуливітру
Конча-Озерна.
Трава заціловує ноги.
В чорноземі неба нічного –
зорі, мов зерна.
Аеродрому
турбінне безсоння за лісом.
Дифузія неба й заліза,
тиші і грому.
Шлях засинає.
Невже він, як нині в легенях,
озветься бензином і в генах?
Бог його знає!..
Знову і знову
у шибку метелики б’ються,
неначе літаючі блюдця –
в нашу розмову.
Чапля з болітця
виходить послухати вірші.
Володю, невже вона більше
нас не боїться?..
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Із книжки “Вулиця закоханих дерев” (К.: Молодь, 1976)."
• Перейти на сторінку •
"З книги “Листоноша-Земля” (Сімферополь: Таврія, 1985)"
• Перейти на сторінку •
"З книги “Листоноша-Земля” (Сімферополь: Таврія, 1985)"
Про публікацію
