Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.13
13:29
Розвал відбудеться людини,
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
2026.09.13
08:17
ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
2026.09.13
07:47
Спокійно земля Руська спочивала.
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
2026.09.13
06:46
У природному парку в Японії
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
2026.09.13
06:31
Минають безрадісно роки,
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
2026.09.12
21:46
переконай себе у тім
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
2026.09.12
21:04
Рука ще пестить Фаберже,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
2026.09.12
21:01
Понеділок. Час до школи
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
2026.09.12
13:06
До давніх каменів я припадаю
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
2026.09.12
12:52
Хоч хилить вітер стебла до стебла,
І тирсу нагинає аж до млості,
Осіннє сонце - часточка тепла,
Як міні-літо зігріває простір.
Радіє вересневий сонцелюб,
Бо золотаві кучері шле сонце.
І для душі якийсь незвичний люкс,
І тирсу нагинає аж до млості,
Осіннє сонце - часточка тепла,
Як міні-літо зігріває простір.
Радіє вересневий сонцелюб,
Бо золотаві кучері шле сонце.
І для душі якийсь незвичний люкс,
2026.09.12
06:15
Душу змучує тривога,
Серце стиснув міцно страх, -
Потяглась моя дорога
По небажаних місцях.
Тут, де палиці в колеса
Уставляють через день,
То не в захваті від п'єси,
То байдужі до пісень.
Серце стиснув міцно страх, -
Потяглась моя дорога
По небажаних місцях.
Тут, де палиці в колеса
Уставляють через день,
То не в захваті від п'єси,
То байдужі до пісень.
2026.09.11
20:41
небосвітло вищезає
пітьма прохолоду ллє
був у тому вищий задум
що у нім було чиє
що із цих думок бездарних
із безрадних цих думок
мріями бреде ліхтарник
в сутінковий вогкий смог
пітьма прохолоду ллє
був у тому вищий задум
що у нім було чиє
що із цих думок бездарних
із безрадних цих думок
мріями бреде ліхтарник
в сутінковий вогкий смог
2026.09.11
18:51
ЦИКЛ І МЕСОПОТАМІЯ (Додаток)
«ВЕЛИЧ І ПОПІЛ НІНЕВІЇ»
(драматичний «ескіз» у ритмічній прозі на три з’яви
в дусі шумеро-аккадського епосу)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Хронос – Час Старого Світу, безпристрасний свідок епох.
«ВЕЛИЧ І ПОПІЛ НІНЕВІЇ»
(драматичний «ескіз» у ритмічній прозі на три з’яви
в дусі шумеро-аккадського епосу)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Хронос – Час Старого Світу, безпристрасний свідок епох.
2026.09.11
16:51
Сексі Сейді, чому, чого
Ти обдурила всіх і кожного
Ти обдурила всіх і кожного
Сексі Сейді, охох, чому, чого?
Сексі Сейді, зламавши гру
На показ виклала усім
На показ виклала усім
Ти обдурила всіх і кожного
Ти обдурила всіх і кожного
Сексі Сейді, охох, чому, чого?
Сексі Сейді, зламавши гру
На показ виклала усім
На показ виклала усім
2026.09.11
15:18
Кручені паничі, ой, кручені.
Як в танкУ, вигинатись научені.
По паркану плетуться з квітами,
далі — вище — вишневими вітами.
Незбагненно плетуться стінами,
щоби ті не були просто сірими.
Як в танкУ, вигинатись научені.
По паркану плетуться з квітами,
далі — вище — вишневими вітами.
Незбагненно плетуться стінами,
щоби ті не були просто сірими.
2026.09.11
13:18
Білка бігає по гілках,
Пильно дивиться донизу,
Білка знає - тут ліщина,
І готова до сюрпризу.
Білка плигає завзято,
Бо угледіла горішки,
І радіє : "Як багато!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Пильно дивиться донизу,
Білка знає - тут ліщина,
І готова до сюрпризу.
Білка плигає завзято,
Бо угледіла горішки,
І радіє : "Як багато!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анатолій Кичинський (1950) /
Вірші
З книги “Землі зелена кров” (К.: Молодь, 1982)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З книги “Землі зелена кров” (К.: Молодь, 1982)
***
Тихше, музико, - грає вино!
Ні, не грає — нівроку співає.
Молоде і веселе, воно
степове моє сонце спиває.
І горить моє сонце у нім,
і тече моє сонце у чару,
чия срібная креш — ніби німб —
над ковтком прохолодного жару,
від якого з вином заодно,
кришталевим осяяна світлом,
грає кров і співа, як вино.
То чого б це нам нудити світом?
Гей ви, друзі мої, що в біді
Не минули моєї оселі!
Ви такі ж, як вино, — молоді.
То чому ж ви такі невеселі?
Посідаймо на ряст кружкома.
Буде чара по колу кружити!
Ні безсмертя, ні смерті — нема.
Є життя, що судилось прожити.
Є земля, на якій ми живем,
та у плоті душа безпорадна,
що заплуталась в ній межи вен,
як в промінні лоза виноградна, -
аж несила повірити в те,
що схололої крові ніколи
не зігріє вино золоте
в чарі сонця, що ходить по колу.
Як вино пам’ятає лозу,
як бджолу мою — цвинтарні квіти,
як щока пам'ятає сльозу,
спом'янімо себе в цьому світі.
Спом’янімо цей світ у собі,
що віддав нам і всесвіт охоче,
і піщинки свої часові,
Що до сліз нарізають нам очі.
Спом’янімо кожнісіньку мить,
що творила і час наш на совість,
й нашу кров, що по венах спішить,
зрозумівши свою тимчасовість.
***
Пахне кропом ще й туманом
давня стежка на город.
...Ти лиш мамин ще, ти мамин.
Він же твій уже — народ.
Ти ніхто ще, ти сльозинка,
ти ще в мами на щоці.
А вона — оця стежинка —
вже твоя, і нащо ці
остроги і тривоги
в дивних маминих словах
про якісь путі-дороги,
про якийсь тернистий шлях...
Все, що буде, буде потім.
Ну а поки що душа
зачаїлася у плоті,
наче в гудинні пташа,
і не зна, чого їй треба,
і дивується, чому
так багато в небі — неба,
що аж тісно в нім йому...
НЕВІДОМИЙ ХУДОЖНИК. “КОЗАК МАМАЙ”
Біля самого біля серця,
Аж на серці — зелена тінь,
(не сполохати б!) кінь пасеться
молодий, аж зелений, кінь.
П’є росу,
не за морем вистояну, -
п’є
настояну на траві.
А трава - золота, мов істина,
що аж золотно голові!
Це ж від неї (невже не бачите?)
В довгім погляді Мамая
Золотію, травинка неначебто,
Молодий, аж зелений, - я.
КАЗКА ПРО ЗОЗУЛЮ
Жила та була собі
баба Марина,
і якось літати надумалось їй.
Востаннє собаку з котом помирила
і стала зозулею в казці моїй.
Сидить на калині
в зимовому лузі.
Летіла б у літо зелене —
так ні.
Кує, не змовкає на мерзлім галуззі.
Калині.
Собаці.
Коту.
І мені.
ДЗВЕНИТЬ ПАВУТИНКА
Ця тиша! Це дивне звучання!..
Це знову у ріднім краю
дзвенить павутинка звичайна,
якої не буде в раю.
Дзвенить і дзвенить павутинка
Про те, що, на жаль, часове...
Стоїть при дорозі хатинка,
В ній тітка Оксана живе.
“Добривечір, тітко!” Не чує...
Дзвенить павутинка, дзвенить,
неначе питає, чому є
на світі, крім вічності, мить.
Дзвенить павутинка осіння.
Солону травинку жую.
А тітка лузає насіння
і думає думу свою.
Пре повна тривожного суму,
дзвенить павутинка моя.
Я теж свою думаю думу.
Та тільки причому тут я?...
***
Горіли струни, кров горіла.
Горіли крила підошов.
Винова дама говорила,
що недаремно я прийшов.
Горіла усмішка лукаво.
Горіла в погляді свіча.
І осміляло, і лякало
смагляве полум'я плеча.
Горіли квіти на спідниці.
Горів гостинець, а над ним –
смертельні коні, наче птиці,
вогнем горіли вороним!
...Вогонь циганського весілля
давно затих, та довго ще
в повітрі музика висіла,
як дим од вогнища.
***
І без тебе не можу,
і з тобою мені
вже несила на краденім бути коні.
Потримаюсь за гриву,
мов за чорний вогонь.
Увійду, похилившись,
у байдужий вагон.
Притулюся журбою
до холодного скла.
Не заплачу.
Сльозам не повірить Москва.
Наче полум'я свічки,
гойднеться вагон.
От і вітер шумить край вагонних вікон.
От і вітер шепоче
жіноче ім'я.
Повертається вітер
на круги своя.
Повертаючись,
вітер
уповільнює час,
ну а простір,
що страшно росте поміж нас,
по коліна листами -
не пройти! —
занесе,
потім — листям по горло...
От і все. От і все.
***
Засинаю без тебе – і сниться,
між нами літа, а не дні,
що розлука з тобою — в'язниця,
де судилось каратись мені,
де в тісному квадратику неба
то зоря, то пташина майне,
де мені вже нічого не треба,
тільки б ти пам'ятала мене,
де без тебе така порожнеча,
тільки стіни глухі що не крок,
де всього лиш за думку про втечу,
як за втечу, доточують строк.
***
Наче в цілому світі – нікого.
Тільки в темному сріблі ріки
темне золото тіла твойого
над холодним світінням луски.
Може, й справді під небом зоринним
у незайманих водах земних
ми з тобою приснилися рибам,
щоб любитись в траві і за них...
Щось подібне було вже на світі.
Всі ми вийшли з полону води
і відразу потрапили в сіті
не прим’ятої ще лободи.
Пахне берег нічною водою.
Пахне берегом темна вода.
Пахне тіло твоє лободою.
Пахне тілом твоїм лобода.
КАТЕРИНА БІЛОКУР
Понасіяла квітів
край серця,
край поля колгоспного,
принесла їм напитись
на кінчику пензля роси.
Отаке воно, щастя.
А буває ж і так, що когось воно
помине і не верне,
хоч як ти його не проси.
Я і нині щаслива,
хоч і тяжко лежати без діла.
Все дивлюся
крізь квіти
на світ, у якому жила.
Он цар-колос нагнувся.
Он бджола, вся в пилку, полетіла.
Он людина пішла.
Вся в роботі.
Ну чим не бджола?..
* * *
В.Затуливітру
Конча-Озерна.
Трава заціловує ноги.
В чорноземі неба нічного –
зорі, мов зерна.
Аеродрому
турбінне безсоння за лісом.
Дифузія неба й заліза,
тиші і грому.
Шлях засинає.
Невже він, як нині в легенях,
озветься бензином і в генах?
Бог його знає!..
Знову і знову
у шибку метелики б’ються,
неначе літаючі блюдця –
в нашу розмову.
Чапля з болітця
виходить послухати вірші.
Володю, невже вона більше
нас не боїться?..
Тихше, музико, - грає вино!
Ні, не грає — нівроку співає.
Молоде і веселе, воно
степове моє сонце спиває.
І горить моє сонце у нім,
і тече моє сонце у чару,
чия срібная креш — ніби німб —
над ковтком прохолодного жару,
від якого з вином заодно,
кришталевим осяяна світлом,
грає кров і співа, як вино.
То чого б це нам нудити світом?
Гей ви, друзі мої, що в біді
Не минули моєї оселі!
Ви такі ж, як вино, — молоді.
То чому ж ви такі невеселі?
Посідаймо на ряст кружкома.
Буде чара по колу кружити!
Ні безсмертя, ні смерті — нема.
Є життя, що судилось прожити.
Є земля, на якій ми живем,
та у плоті душа безпорадна,
що заплуталась в ній межи вен,
як в промінні лоза виноградна, -
аж несила повірити в те,
що схололої крові ніколи
не зігріє вино золоте
в чарі сонця, що ходить по колу.
Як вино пам’ятає лозу,
як бджолу мою — цвинтарні квіти,
як щока пам'ятає сльозу,
спом'янімо себе в цьому світі.
Спом’янімо цей світ у собі,
що віддав нам і всесвіт охоче,
і піщинки свої часові,
Що до сліз нарізають нам очі.
Спом’янімо кожнісіньку мить,
що творила і час наш на совість,
й нашу кров, що по венах спішить,
зрозумівши свою тимчасовість.
***
Пахне кропом ще й туманом
давня стежка на город.
...Ти лиш мамин ще, ти мамин.
Він же твій уже — народ.
Ти ніхто ще, ти сльозинка,
ти ще в мами на щоці.
А вона — оця стежинка —
вже твоя, і нащо ці
остроги і тривоги
в дивних маминих словах
про якісь путі-дороги,
про якийсь тернистий шлях...
Все, що буде, буде потім.
Ну а поки що душа
зачаїлася у плоті,
наче в гудинні пташа,
і не зна, чого їй треба,
і дивується, чому
так багато в небі — неба,
що аж тісно в нім йому...
НЕВІДОМИЙ ХУДОЖНИК. “КОЗАК МАМАЙ”
Біля самого біля серця,
Аж на серці — зелена тінь,
(не сполохати б!) кінь пасеться
молодий, аж зелений, кінь.
П’є росу,
не за морем вистояну, -
п’є
настояну на траві.
А трава - золота, мов істина,
що аж золотно голові!
Це ж від неї (невже не бачите?)
В довгім погляді Мамая
Золотію, травинка неначебто,
Молодий, аж зелений, - я.
КАЗКА ПРО ЗОЗУЛЮ
Жила та була собі
баба Марина,
і якось літати надумалось їй.
Востаннє собаку з котом помирила
і стала зозулею в казці моїй.
Сидить на калині
в зимовому лузі.
Летіла б у літо зелене —
так ні.
Кує, не змовкає на мерзлім галуззі.
Калині.
Собаці.
Коту.
І мені.
ДЗВЕНИТЬ ПАВУТИНКА
Ця тиша! Це дивне звучання!..
Це знову у ріднім краю
дзвенить павутинка звичайна,
якої не буде в раю.
Дзвенить і дзвенить павутинка
Про те, що, на жаль, часове...
Стоїть при дорозі хатинка,
В ній тітка Оксана живе.
“Добривечір, тітко!” Не чує...
Дзвенить павутинка, дзвенить,
неначе питає, чому є
на світі, крім вічності, мить.
Дзвенить павутинка осіння.
Солону травинку жую.
А тітка лузає насіння
і думає думу свою.
Пре повна тривожного суму,
дзвенить павутинка моя.
Я теж свою думаю думу.
Та тільки причому тут я?...
***
Горіли струни, кров горіла.
Горіли крила підошов.
Винова дама говорила,
що недаремно я прийшов.
Горіла усмішка лукаво.
Горіла в погляді свіча.
І осміляло, і лякало
смагляве полум'я плеча.
Горіли квіти на спідниці.
Горів гостинець, а над ним –
смертельні коні, наче птиці,
вогнем горіли вороним!
...Вогонь циганського весілля
давно затих, та довго ще
в повітрі музика висіла,
як дим од вогнища.
***
І без тебе не можу,
і з тобою мені
вже несила на краденім бути коні.
Потримаюсь за гриву,
мов за чорний вогонь.
Увійду, похилившись,
у байдужий вагон.
Притулюся журбою
до холодного скла.
Не заплачу.
Сльозам не повірить Москва.
Наче полум'я свічки,
гойднеться вагон.
От і вітер шумить край вагонних вікон.
От і вітер шепоче
жіноче ім'я.
Повертається вітер
на круги своя.
Повертаючись,
вітер
уповільнює час,
ну а простір,
що страшно росте поміж нас,
по коліна листами -
не пройти! —
занесе,
потім — листям по горло...
От і все. От і все.
***
Засинаю без тебе – і сниться,
між нами літа, а не дні,
що розлука з тобою — в'язниця,
де судилось каратись мені,
де в тісному квадратику неба
то зоря, то пташина майне,
де мені вже нічого не треба,
тільки б ти пам'ятала мене,
де без тебе така порожнеча,
тільки стіни глухі що не крок,
де всього лиш за думку про втечу,
як за втечу, доточують строк.
***
Наче в цілому світі – нікого.
Тільки в темному сріблі ріки
темне золото тіла твойого
над холодним світінням луски.
Може, й справді під небом зоринним
у незайманих водах земних
ми з тобою приснилися рибам,
щоб любитись в траві і за них...
Щось подібне було вже на світі.
Всі ми вийшли з полону води
і відразу потрапили в сіті
не прим’ятої ще лободи.
Пахне берег нічною водою.
Пахне берегом темна вода.
Пахне тіло твоє лободою.
Пахне тілом твоїм лобода.
КАТЕРИНА БІЛОКУР
Понасіяла квітів
край серця,
край поля колгоспного,
принесла їм напитись
на кінчику пензля роси.
Отаке воно, щастя.
А буває ж і так, що когось воно
помине і не верне,
хоч як ти його не проси.
Я і нині щаслива,
хоч і тяжко лежати без діла.
Все дивлюся
крізь квіти
на світ, у якому жила.
Он цар-колос нагнувся.
Он бджола, вся в пилку, полетіла.
Он людина пішла.
Вся в роботі.
Ну чим не бджола?..
* * *
В.Затуливітру
Конча-Озерна.
Трава заціловує ноги.
В чорноземі неба нічного –
зорі, мов зерна.
Аеродрому
турбінне безсоння за лісом.
Дифузія неба й заліза,
тиші і грому.
Шлях засинає.
Невже він, як нині в легенях,
озветься бензином і в генах?
Бог його знає!..
Знову і знову
у шибку метелики б’ються,
неначе літаючі блюдця –
в нашу розмову.
Чапля з болітця
виходить послухати вірші.
Володю, невже вона більше
нас не боїться?..
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Із книжки “Вулиця закоханих дерев” (К.: Молодь, 1976)."
• Перейти на сторінку •
"З книги “Листоноша-Земля” (Сімферополь: Таврія, 1985)"
• Перейти на сторінку •
"З книги “Листоноша-Земля” (Сімферополь: Таврія, 1985)"
Про публікацію
