Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анатолій Кичинський (1950) /
Вірші
З книги “Землі зелена кров” (К.: Молодь, 1982)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З книги “Землі зелена кров” (К.: Молодь, 1982)
***
Тихше, музико, - грає вино!
Ні, не грає — нівроку співає.
Молоде і веселе, воно
степове моє сонце спиває.
І горить моє сонце у нім,
і тече моє сонце у чару,
чия срібная креш — ніби німб —
над ковтком прохолодного жару,
від якого з вином заодно,
кришталевим осяяна світлом,
грає кров і співа, як вино.
То чого б це нам нудити світом?
Гей ви, друзі мої, що в біді
Не минули моєї оселі!
Ви такі ж, як вино, — молоді.
То чому ж ви такі невеселі?
Посідаймо на ряст кружкома.
Буде чара по колу кружити!
Ні безсмертя, ні смерті — нема.
Є життя, що судилось прожити.
Є земля, на якій ми живем,
та у плоті душа безпорадна,
що заплуталась в ній межи вен,
як в промінні лоза виноградна, -
аж несила повірити в те,
що схололої крові ніколи
не зігріє вино золоте
в чарі сонця, що ходить по колу.
Як вино пам’ятає лозу,
як бджолу мою — цвинтарні квіти,
як щока пам'ятає сльозу,
спом'янімо себе в цьому світі.
Спом’янімо цей світ у собі,
що віддав нам і всесвіт охоче,
і піщинки свої часові,
Що до сліз нарізають нам очі.
Спом’янімо кожнісіньку мить,
що творила і час наш на совість,
й нашу кров, що по венах спішить,
зрозумівши свою тимчасовість.
***
Пахне кропом ще й туманом
давня стежка на город.
...Ти лиш мамин ще, ти мамин.
Він же твій уже — народ.
Ти ніхто ще, ти сльозинка,
ти ще в мами на щоці.
А вона — оця стежинка —
вже твоя, і нащо ці
остроги і тривоги
в дивних маминих словах
про якісь путі-дороги,
про якийсь тернистий шлях...
Все, що буде, буде потім.
Ну а поки що душа
зачаїлася у плоті,
наче в гудинні пташа,
і не зна, чого їй треба,
і дивується, чому
так багато в небі — неба,
що аж тісно в нім йому...
НЕВІДОМИЙ ХУДОЖНИК. “КОЗАК МАМАЙ”
Біля самого біля серця,
Аж на серці — зелена тінь,
(не сполохати б!) кінь пасеться
молодий, аж зелений, кінь.
П’є росу,
не за морем вистояну, -
п’є
настояну на траві.
А трава - золота, мов істина,
що аж золотно голові!
Це ж від неї (невже не бачите?)
В довгім погляді Мамая
Золотію, травинка неначебто,
Молодий, аж зелений, - я.
КАЗКА ПРО ЗОЗУЛЮ
Жила та була собі
баба Марина,
і якось літати надумалось їй.
Востаннє собаку з котом помирила
і стала зозулею в казці моїй.
Сидить на калині
в зимовому лузі.
Летіла б у літо зелене —
так ні.
Кує, не змовкає на мерзлім галуззі.
Калині.
Собаці.
Коту.
І мені.
ДЗВЕНИТЬ ПАВУТИНКА
Ця тиша! Це дивне звучання!..
Це знову у ріднім краю
дзвенить павутинка звичайна,
якої не буде в раю.
Дзвенить і дзвенить павутинка
Про те, що, на жаль, часове...
Стоїть при дорозі хатинка,
В ній тітка Оксана живе.
“Добривечір, тітко!” Не чує...
Дзвенить павутинка, дзвенить,
неначе питає, чому є
на світі, крім вічності, мить.
Дзвенить павутинка осіння.
Солону травинку жую.
А тітка лузає насіння
і думає думу свою.
Пре повна тривожного суму,
дзвенить павутинка моя.
Я теж свою думаю думу.
Та тільки причому тут я?...
***
Горіли струни, кров горіла.
Горіли крила підошов.
Винова дама говорила,
що недаремно я прийшов.
Горіла усмішка лукаво.
Горіла в погляді свіча.
І осміляло, і лякало
смагляве полум'я плеча.
Горіли квіти на спідниці.
Горів гостинець, а над ним –
смертельні коні, наче птиці,
вогнем горіли вороним!
...Вогонь циганського весілля
давно затих, та довго ще
в повітрі музика висіла,
як дим од вогнища.
***
І без тебе не можу,
і з тобою мені
вже несила на краденім бути коні.
Потримаюсь за гриву,
мов за чорний вогонь.
Увійду, похилившись,
у байдужий вагон.
Притулюся журбою
до холодного скла.
Не заплачу.
Сльозам не повірить Москва.
Наче полум'я свічки,
гойднеться вагон.
От і вітер шумить край вагонних вікон.
От і вітер шепоче
жіноче ім'я.
Повертається вітер
на круги своя.
Повертаючись,
вітер
уповільнює час,
ну а простір,
що страшно росте поміж нас,
по коліна листами -
не пройти! —
занесе,
потім — листям по горло...
От і все. От і все.
***
Засинаю без тебе – і сниться,
між нами літа, а не дні,
що розлука з тобою — в'язниця,
де судилось каратись мені,
де в тісному квадратику неба
то зоря, то пташина майне,
де мені вже нічого не треба,
тільки б ти пам'ятала мене,
де без тебе така порожнеча,
тільки стіни глухі що не крок,
де всього лиш за думку про втечу,
як за втечу, доточують строк.
***
Наче в цілому світі – нікого.
Тільки в темному сріблі ріки
темне золото тіла твойого
над холодним світінням луски.
Може, й справді під небом зоринним
у незайманих водах земних
ми з тобою приснилися рибам,
щоб любитись в траві і за них...
Щось подібне було вже на світі.
Всі ми вийшли з полону води
і відразу потрапили в сіті
не прим’ятої ще лободи.
Пахне берег нічною водою.
Пахне берегом темна вода.
Пахне тіло твоє лободою.
Пахне тілом твоїм лобода.
КАТЕРИНА БІЛОКУР
Понасіяла квітів
край серця,
край поля колгоспного,
принесла їм напитись
на кінчику пензля роси.
Отаке воно, щастя.
А буває ж і так, що когось воно
помине і не верне,
хоч як ти його не проси.
Я і нині щаслива,
хоч і тяжко лежати без діла.
Все дивлюся
крізь квіти
на світ, у якому жила.
Он цар-колос нагнувся.
Он бджола, вся в пилку, полетіла.
Он людина пішла.
Вся в роботі.
Ну чим не бджола?..
* * *
В.Затуливітру
Конча-Озерна.
Трава заціловує ноги.
В чорноземі неба нічного –
зорі, мов зерна.
Аеродрому
турбінне безсоння за лісом.
Дифузія неба й заліза,
тиші і грому.
Шлях засинає.
Невже він, як нині в легенях,
озветься бензином і в генах?
Бог його знає!..
Знову і знову
у шибку метелики б’ються,
неначе літаючі блюдця –
в нашу розмову.
Чапля з болітця
виходить послухати вірші.
Володю, невже вона більше
нас не боїться?..
Тихше, музико, - грає вино!
Ні, не грає — нівроку співає.
Молоде і веселе, воно
степове моє сонце спиває.
І горить моє сонце у нім,
і тече моє сонце у чару,
чия срібная креш — ніби німб —
над ковтком прохолодного жару,
від якого з вином заодно,
кришталевим осяяна світлом,
грає кров і співа, як вино.
То чого б це нам нудити світом?
Гей ви, друзі мої, що в біді
Не минули моєї оселі!
Ви такі ж, як вино, — молоді.
То чому ж ви такі невеселі?
Посідаймо на ряст кружкома.
Буде чара по колу кружити!
Ні безсмертя, ні смерті — нема.
Є життя, що судилось прожити.
Є земля, на якій ми живем,
та у плоті душа безпорадна,
що заплуталась в ній межи вен,
як в промінні лоза виноградна, -
аж несила повірити в те,
що схололої крові ніколи
не зігріє вино золоте
в чарі сонця, що ходить по колу.
Як вино пам’ятає лозу,
як бджолу мою — цвинтарні квіти,
як щока пам'ятає сльозу,
спом'янімо себе в цьому світі.
Спом’янімо цей світ у собі,
що віддав нам і всесвіт охоче,
і піщинки свої часові,
Що до сліз нарізають нам очі.
Спом’янімо кожнісіньку мить,
що творила і час наш на совість,
й нашу кров, що по венах спішить,
зрозумівши свою тимчасовість.
***
Пахне кропом ще й туманом
давня стежка на город.
...Ти лиш мамин ще, ти мамин.
Він же твій уже — народ.
Ти ніхто ще, ти сльозинка,
ти ще в мами на щоці.
А вона — оця стежинка —
вже твоя, і нащо ці
остроги і тривоги
в дивних маминих словах
про якісь путі-дороги,
про якийсь тернистий шлях...
Все, що буде, буде потім.
Ну а поки що душа
зачаїлася у плоті,
наче в гудинні пташа,
і не зна, чого їй треба,
і дивується, чому
так багато в небі — неба,
що аж тісно в нім йому...
НЕВІДОМИЙ ХУДОЖНИК. “КОЗАК МАМАЙ”
Біля самого біля серця,
Аж на серці — зелена тінь,
(не сполохати б!) кінь пасеться
молодий, аж зелений, кінь.
П’є росу,
не за морем вистояну, -
п’є
настояну на траві.
А трава - золота, мов істина,
що аж золотно голові!
Це ж від неї (невже не бачите?)
В довгім погляді Мамая
Золотію, травинка неначебто,
Молодий, аж зелений, - я.
КАЗКА ПРО ЗОЗУЛЮ
Жила та була собі
баба Марина,
і якось літати надумалось їй.
Востаннє собаку з котом помирила
і стала зозулею в казці моїй.
Сидить на калині
в зимовому лузі.
Летіла б у літо зелене —
так ні.
Кує, не змовкає на мерзлім галуззі.
Калині.
Собаці.
Коту.
І мені.
ДЗВЕНИТЬ ПАВУТИНКА
Ця тиша! Це дивне звучання!..
Це знову у ріднім краю
дзвенить павутинка звичайна,
якої не буде в раю.
Дзвенить і дзвенить павутинка
Про те, що, на жаль, часове...
Стоїть при дорозі хатинка,
В ній тітка Оксана живе.
“Добривечір, тітко!” Не чує...
Дзвенить павутинка, дзвенить,
неначе питає, чому є
на світі, крім вічності, мить.
Дзвенить павутинка осіння.
Солону травинку жую.
А тітка лузає насіння
і думає думу свою.
Пре повна тривожного суму,
дзвенить павутинка моя.
Я теж свою думаю думу.
Та тільки причому тут я?...
***
Горіли струни, кров горіла.
Горіли крила підошов.
Винова дама говорила,
що недаремно я прийшов.
Горіла усмішка лукаво.
Горіла в погляді свіча.
І осміляло, і лякало
смагляве полум'я плеча.
Горіли квіти на спідниці.
Горів гостинець, а над ним –
смертельні коні, наче птиці,
вогнем горіли вороним!
...Вогонь циганського весілля
давно затих, та довго ще
в повітрі музика висіла,
як дим од вогнища.
***
І без тебе не можу,
і з тобою мені
вже несила на краденім бути коні.
Потримаюсь за гриву,
мов за чорний вогонь.
Увійду, похилившись,
у байдужий вагон.
Притулюся журбою
до холодного скла.
Не заплачу.
Сльозам не повірить Москва.
Наче полум'я свічки,
гойднеться вагон.
От і вітер шумить край вагонних вікон.
От і вітер шепоче
жіноче ім'я.
Повертається вітер
на круги своя.
Повертаючись,
вітер
уповільнює час,
ну а простір,
що страшно росте поміж нас,
по коліна листами -
не пройти! —
занесе,
потім — листям по горло...
От і все. От і все.
***
Засинаю без тебе – і сниться,
між нами літа, а не дні,
що розлука з тобою — в'язниця,
де судилось каратись мені,
де в тісному квадратику неба
то зоря, то пташина майне,
де мені вже нічого не треба,
тільки б ти пам'ятала мене,
де без тебе така порожнеча,
тільки стіни глухі що не крок,
де всього лиш за думку про втечу,
як за втечу, доточують строк.
***
Наче в цілому світі – нікого.
Тільки в темному сріблі ріки
темне золото тіла твойого
над холодним світінням луски.
Може, й справді під небом зоринним
у незайманих водах земних
ми з тобою приснилися рибам,
щоб любитись в траві і за них...
Щось подібне було вже на світі.
Всі ми вийшли з полону води
і відразу потрапили в сіті
не прим’ятої ще лободи.
Пахне берег нічною водою.
Пахне берегом темна вода.
Пахне тіло твоє лободою.
Пахне тілом твоїм лобода.
КАТЕРИНА БІЛОКУР
Понасіяла квітів
край серця,
край поля колгоспного,
принесла їм напитись
на кінчику пензля роси.
Отаке воно, щастя.
А буває ж і так, що когось воно
помине і не верне,
хоч як ти його не проси.
Я і нині щаслива,
хоч і тяжко лежати без діла.
Все дивлюся
крізь квіти
на світ, у якому жила.
Он цар-колос нагнувся.
Он бджола, вся в пилку, полетіла.
Он людина пішла.
Вся в роботі.
Ну чим не бджола?..
* * *
В.Затуливітру
Конча-Озерна.
Трава заціловує ноги.
В чорноземі неба нічного –
зорі, мов зерна.
Аеродрому
турбінне безсоння за лісом.
Дифузія неба й заліза,
тиші і грому.
Шлях засинає.
Невже він, як нині в легенях,
озветься бензином і в генах?
Бог його знає!..
Знову і знову
у шибку метелики б’ються,
неначе літаючі блюдця –
в нашу розмову.
Чапля з болітця
виходить послухати вірші.
Володю, невже вона більше
нас не боїться?..
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Із книжки “Вулиця закоханих дерев” (К.: Молодь, 1976)."
• Перейти на сторінку •
"З книги “Листоноша-Земля” (Сімферополь: Таврія, 1985)"
• Перейти на сторінку •
"З книги “Листоноша-Земля” (Сімферополь: Таврія, 1985)"
Про публікацію
