ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
05:31
Обплітало ноги осокою,
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
2024.03.29
01:44
Хай осінь принесе нам перемогу!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
2024.03.28
22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
2024.03.28
22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
2024.03.28
22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
2024.03.28
22:17
Хтось грав на струнах
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
2024.03.28
22:16
Глянула я на зоряне небо,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
2024.03.28
22:14
Стою на сцені і не можу зрозуміти,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
2024.03.28
22:12
У густому лісі стоїть непорушна гора,
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анатолій Кичинський (1950) /
Вірші
З книги “Світло трави” (Сімферополь: Таврія, 1979)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З книги “Світло трави” (Сімферополь: Таврія, 1979)
***
Світяться трави, світяться трави.
Міниться-грає проміння трави.
Трави – наліво, трави – направо.
Ген від колиски... гай-гай! до труни...
Світяться трави, світяться трави.
В кожній травині сонце шумить!
Трави – наліво, трави – направо.
Кожна травина в серці щемить.
Хто ж це так густо їх сіяв уперто?
Хто їм наплакав стільки роси?
Хто їх, мов душу свою, обезсмертив?
То все народ твій.
А хто ти єси?
Світяться трави, світяться трави.
Йдеш у вологому світлі трави.
Друже мій бравий – боже мій правий,
Світ сотворивши, себе сотвори.
Право на витвір.
О, як ти нам правий!
В муках народжуй себе – і живи.
Світяться трави, світяться трави.
Та не померкне світло трави!
ПАМ’ЯТЬ
Мости поспалюють дотла,
листи, мов листя пале, спалять,
а пам’ять лиже, мов зола, -
і не спалити вже
ту пам’ять...
І неспалиму і живу,
її, мов книгу, розгортаю.
Все пам’ятаю.
Бо живу.
Тому й живу, що пам’ятаю.
***
глибокі сніги мели
і соняшники цвіли
і ми на землі жили
і ви на землі жили
легка як перо земля
важка від зерна рілля
малесеньке журавля
над ріллями кружеля
ми знали на що ішли
інакше ми не могли
і землю в яку лягли
нікому не віддали
легка як перо земля
важка від зерна рілля
малесеньке журавля
над ріллями кружеля
***
На могилу Тараса Шевченка
мов на круги вертають своя
І мала моя Преображенка,
і велика Вітчизна моя.
То на гору, на небо неначе,
не струмок витіка, не ріка –
і вузенька стежина дитяча,
і широка дорога людська.
І широку дорогу цю братську
підіймають над плином Дніпра
і низенька могилка солдатська,
і висока Чернеча гора.
В ГОСТІ ДО МАМИ
В холодні осінні дощі,
в холодні осінні тумани,
закутані в модні плащі,
ми їдемо в гості до мами.
Позаду міська суєта
з автобусними квитками.
Позаду – літа і літа...
Ми їдемо в гості до мами.
Ми їдемо в тихе село,
в якому давно нас немає.
Ми їдемо в тихе село,
яке нас іще пам’ятає.
Ми їдемо в тихе село,
де кожне обличчя – знайоме.
Нам двічі в життя повезло:
ми їдемо з дому – додому.
І знову отам, де райцентр
ледь ледве замріє вогнями,
стрічатиме нас деревце
в дорозі до нашої мами.
І буде стежина сира.
І буде рукою подати
до нашого з вами села,
до білої нашої хати.
Ми їдемо ночі і дні.
Ну як воно сталося з нами,
що їдемо, їдемо – і
ніяк не доїдем до мами?!
***
Заболіло мені.
Заболіло мені.
В білі шати за хвилі вбираюсь.
Повертаюсь до тебе на білім коні.
І, здається, навіки вертаюсь.
Ой, на білім коні серед білого дня!
В білім світі путі не питаюсь.
Серед білих заметів ховаю коня:
непомітно для тебе
вертаюсь.
Білим снігом сади заміта –
не сліди.
Повертаюсь – землі не торкаюсь.
Знаю, в тебе нема ні трави, ні води.
Кінь цього ще не знає...
Не каюсь.
Білим полем, як болем,
так довго іти!
Запекло...
Недаремно караюсь.
Білим полум’ям наші взялися мости.
Я ж до тебе по них повертаюсь.
***
Не зміліє Дніпра течія.
Голубіє травиця під вербами.
Ми сюди неодмінно повернемо –
на широкі на круги своя.
Золотіє на сонці рілля,
мудре серце чаклує над зернами.
“Ми сюди неодмінно повернемо”, -
кожне зерня – і те промовля.
Світ мислителя, світ сівача.
Світле поле за світлими тернами.
Ми сюди неодмінно повернемо.
Світить нам тополина свіча
над світильниками над модерними,
ще й світитися душі навча...
***
Під крилами птахів та літаків
летить земля за тридев’ять віків.
Летять сузір’я сіл і міст нічних.
Й моя зоря летить в однім із них.
Летять зернята, що і ріллі лежать,
і кулі, що приорані, летять.
І та, що й досі батькові болить, -
вона летить, вона іще летить!..
І я лечу. І мій літак летить,
важким крилом тримаючи блакить.
І грім летить, і найтихіша тиш.
І ти летиш – в неспокій мій летиш.
Коли ж тепер ти спатимеш, коли ж?
Опівночі хоч сина заколиш.
Він, так і не заснувши ні на мить,
летить, мов час, якого не спинить.
І вже до мене в небо крізь дощі
летить сльоза у тебе на щоці,
немов планета в сонця на крилі,
немов планета... з кулями в ріллі,
немов мала жариночка в золі,
немов тривога на землі – землі,
Якої вже торкаються шасі...
І я лечу до тебе – по росі.
***
Тиша.
Не крони – корони.
Свято зими в сосняку.
Чорні, аж сині, ворони
грають на білім снігу.
Світить незайманий іній.
Мов чорно-біле кіно,
світиться чіткістю ліній
пам’ять, а в ній лиш одно:
начебто гільза патронна,
важко і глухо
до ніг
падає
біла
ворона
в чорний від пострілу
сніг.
ЗИМА
Біле поле, білий ліс,
біла тиша від беріз,
а в тій тиші хата біла –
ніби жінка білотіла,
біла-біла, аж до сліз.
Сиве поле, сивий ліс,
сива тиша від беріз,
а в тій тиші сива хата,
а в тій хаті сива мати –
сива-сива, аж до сліз...
***
Моя маленька іскро Божа,
пробач за те, що не тривожу,
що я лише згадати можу
свою дитячу акварель:
як зараз бачу хату отчу,
яку підняти в небо хоче
старий скрипучий журавель.
Як зараз бачу хату отчу,
таку далеку хату отчу,
(невже я плачу?) хату отчу,
де на осонні, клич не клич,
на гожий день блакитні очі,
на гожий день глибокі очі
заплющив кручений панич,
де між білизною на дроті,
немов на промені, на дроті,
на золотому тому дроті
чорнява ластівка сидить
і, відслуживши у піхоті,
віддавши молодість піхоті,
шинелька татова висить.
Цвіте акація над маєм
і те цвітіння не минає.
Цвіте акація над маєм,
ясніє стружка золота.
Це ж тато гойдалку ладнає,
оту, якої вже немає..
А мама стежку заміта.
І то між ними не горобчик.
Таки на стежці — не горобчик.
Ну хто ж тоді, як не горобчик?
Невже то я? — стоїть отой
ну так на мене схожий хлопчик,
стоїть на мене схожий хлопчик –
мій найліричніший герой.
Високий світ. Низенькі двері.
Широкий світ. Вузенькі двері.
Веселий світ. Печальні двері.
Сіріє татова шинель...
Те все було не на папері.
Те все було. Не на папері.
І звалось те — не “акварель”.
Світяться трави, світяться трави.
Міниться-грає проміння трави.
Трави – наліво, трави – направо.
Ген від колиски... гай-гай! до труни...
Світяться трави, світяться трави.
В кожній травині сонце шумить!
Трави – наліво, трави – направо.
Кожна травина в серці щемить.
Хто ж це так густо їх сіяв уперто?
Хто їм наплакав стільки роси?
Хто їх, мов душу свою, обезсмертив?
То все народ твій.
А хто ти єси?
Світяться трави, світяться трави.
Йдеш у вологому світлі трави.
Друже мій бравий – боже мій правий,
Світ сотворивши, себе сотвори.
Право на витвір.
О, як ти нам правий!
В муках народжуй себе – і живи.
Світяться трави, світяться трави.
Та не померкне світло трави!
ПАМ’ЯТЬ
Мости поспалюють дотла,
листи, мов листя пале, спалять,
а пам’ять лиже, мов зола, -
і не спалити вже
ту пам’ять...
І неспалиму і живу,
її, мов книгу, розгортаю.
Все пам’ятаю.
Бо живу.
Тому й живу, що пам’ятаю.
***
глибокі сніги мели
і соняшники цвіли
і ми на землі жили
і ви на землі жили
легка як перо земля
важка від зерна рілля
малесеньке журавля
над ріллями кружеля
ми знали на що ішли
інакше ми не могли
і землю в яку лягли
нікому не віддали
легка як перо земля
важка від зерна рілля
малесеньке журавля
над ріллями кружеля
***
На могилу Тараса Шевченка
мов на круги вертають своя
І мала моя Преображенка,
і велика Вітчизна моя.
То на гору, на небо неначе,
не струмок витіка, не ріка –
і вузенька стежина дитяча,
і широка дорога людська.
І широку дорогу цю братську
підіймають над плином Дніпра
і низенька могилка солдатська,
і висока Чернеча гора.
В ГОСТІ ДО МАМИ
В холодні осінні дощі,
в холодні осінні тумани,
закутані в модні плащі,
ми їдемо в гості до мами.
Позаду міська суєта
з автобусними квитками.
Позаду – літа і літа...
Ми їдемо в гості до мами.
Ми їдемо в тихе село,
в якому давно нас немає.
Ми їдемо в тихе село,
яке нас іще пам’ятає.
Ми їдемо в тихе село,
де кожне обличчя – знайоме.
Нам двічі в життя повезло:
ми їдемо з дому – додому.
І знову отам, де райцентр
ледь ледве замріє вогнями,
стрічатиме нас деревце
в дорозі до нашої мами.
І буде стежина сира.
І буде рукою подати
до нашого з вами села,
до білої нашої хати.
Ми їдемо ночі і дні.
Ну як воно сталося з нами,
що їдемо, їдемо – і
ніяк не доїдем до мами?!
***
Заболіло мені.
Заболіло мені.
В білі шати за хвилі вбираюсь.
Повертаюсь до тебе на білім коні.
І, здається, навіки вертаюсь.
Ой, на білім коні серед білого дня!
В білім світі путі не питаюсь.
Серед білих заметів ховаю коня:
непомітно для тебе
вертаюсь.
Білим снігом сади заміта –
не сліди.
Повертаюсь – землі не торкаюсь.
Знаю, в тебе нема ні трави, ні води.
Кінь цього ще не знає...
Не каюсь.
Білим полем, як болем,
так довго іти!
Запекло...
Недаремно караюсь.
Білим полум’ям наші взялися мости.
Я ж до тебе по них повертаюсь.
***
Не зміліє Дніпра течія.
Голубіє травиця під вербами.
Ми сюди неодмінно повернемо –
на широкі на круги своя.
Золотіє на сонці рілля,
мудре серце чаклує над зернами.
“Ми сюди неодмінно повернемо”, -
кожне зерня – і те промовля.
Світ мислителя, світ сівача.
Світле поле за світлими тернами.
Ми сюди неодмінно повернемо.
Світить нам тополина свіча
над світильниками над модерними,
ще й світитися душі навча...
***
Під крилами птахів та літаків
летить земля за тридев’ять віків.
Летять сузір’я сіл і міст нічних.
Й моя зоря летить в однім із них.
Летять зернята, що і ріллі лежать,
і кулі, що приорані, летять.
І та, що й досі батькові болить, -
вона летить, вона іще летить!..
І я лечу. І мій літак летить,
важким крилом тримаючи блакить.
І грім летить, і найтихіша тиш.
І ти летиш – в неспокій мій летиш.
Коли ж тепер ти спатимеш, коли ж?
Опівночі хоч сина заколиш.
Він, так і не заснувши ні на мить,
летить, мов час, якого не спинить.
І вже до мене в небо крізь дощі
летить сльоза у тебе на щоці,
немов планета в сонця на крилі,
немов планета... з кулями в ріллі,
немов мала жариночка в золі,
немов тривога на землі – землі,
Якої вже торкаються шасі...
І я лечу до тебе – по росі.
***
Тиша.
Не крони – корони.
Свято зими в сосняку.
Чорні, аж сині, ворони
грають на білім снігу.
Світить незайманий іній.
Мов чорно-біле кіно,
світиться чіткістю ліній
пам’ять, а в ній лиш одно:
начебто гільза патронна,
важко і глухо
до ніг
падає
біла
ворона
в чорний від пострілу
сніг.
ЗИМА
Біле поле, білий ліс,
біла тиша від беріз,
а в тій тиші хата біла –
ніби жінка білотіла,
біла-біла, аж до сліз.
Сиве поле, сивий ліс,
сива тиша від беріз,
а в тій тиші сива хата,
а в тій хаті сива мати –
сива-сива, аж до сліз...
***
Моя маленька іскро Божа,
пробач за те, що не тривожу,
що я лише згадати можу
свою дитячу акварель:
як зараз бачу хату отчу,
яку підняти в небо хоче
старий скрипучий журавель.
Як зараз бачу хату отчу,
таку далеку хату отчу,
(невже я плачу?) хату отчу,
де на осонні, клич не клич,
на гожий день блакитні очі,
на гожий день глибокі очі
заплющив кручений панич,
де між білизною на дроті,
немов на промені, на дроті,
на золотому тому дроті
чорнява ластівка сидить
і, відслуживши у піхоті,
віддавши молодість піхоті,
шинелька татова висить.
Цвіте акація над маєм
і те цвітіння не минає.
Цвіте акація над маєм,
ясніє стружка золота.
Це ж тато гойдалку ладнає,
оту, якої вже немає..
А мама стежку заміта.
І то між ними не горобчик.
Таки на стежці — не горобчик.
Ну хто ж тоді, як не горобчик?
Невже то я? — стоїть отой
ну так на мене схожий хлопчик,
стоїть на мене схожий хлопчик –
мій найліричніший герой.
Високий світ. Низенькі двері.
Широкий світ. Вузенькі двері.
Веселий світ. Печальні двері.
Сіріє татова шинель...
Те все було не на папері.
Те все було. Не на папері.
І звалось те — не “акварель”.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію