Є місто сотень вогнів і шаленої музики
В ньому безліч стежок і шляхів і відкритих дверей
В ньому кроки вкарбовані в тиші ясну акварель
В ньому пам’ять зав’язана міцно на тисячі вузликів.

І якщо ти потрапиш сюди, то залишиш назавжди
В ньому частку себе, і тоді вже шукай-не-шукай
Будеш в нього щоразу вертатись, лишивши печаль
На пероні. Й згубившись у вулицях, часі і кованих брамах.

Будеш жити його життям, будеш дихати його ритмом
У тобі будуть говорити його мрії тисяччю слів
І куди б не пішов – в слід з тобою буде ходити
Дух забутих легенд – вартовий міста сотні вогнів.

Я сьогодні проспала весь дощ
Він співав, а я доганяла в снах літо
Він шукав мене десь серед площ
Не знаходив… Не міг зрозуміти чого ж
Він під ноги стелив жовті квіти
Й розсипався сльозами на вікнах.

Дощ над містом висів – він чекав, що б не рушити сон
Він хотів першим бачити, як я прокинуся вранці
Струменіти по жилах першим кавовим ковтком
Він хотів цілий день нині бути зі мною разом
Прикрашати волосся моє у кришталь й діаманти
І кружлять навкруг мене нечутно у танці.

Але в мене є гумовий плащ і аж дві парасолі
Я ховаюсь під ними від світу, дощу і людей
Й пробігаю так швидко, лише підставляю долоні
Ніжним краплям дощу, їх збираю, щоб пити поволі
Може сльози, чи воду святу із небесних очей
Зачинивши увечері дім свій на сотні дверей.
2009

Ніч така чорна й тягуча, мов кава із карамеллю
Солодка, гірка, гаряча і пара неначе подих
Торкається уст несміло, цнотливо, думки не знімають одяг
Думки не вкладаються спати на сам краєчок постелі.

Лиш б’ються крильми у вікна і в’язнуть в чорній патоці
Хмеліють від запаху кави, танцюють гаряче танго
І їм ні злетіти ні впасти з тонкого шматка порцеляни
Не вільно, лише по спіралі робити малесенькі кроки.

А хочеш твоє майбутнє вгадаю по чорній каві
Що було, що є, що буде – я скажу лише хороше
Хороше теж має право, щоб жити цієї ночі
Щоб гріло щось аж до ранку, нереальне і тепле, як пара.

04.10.2009.

Ванільно-вінілове небо всміхається сонцю на зустріч
Прогнавши зажуру з чола сивооких хмарин
Зірки навкруг місяця взявшися міцно за руки
Танцюють свої хороводи під звуки дзвінких мандолін.

Від краю землі і до краю летять поцілунки небесні
Коштовними краплями падають сльози п’янкі, мов вино
Тамуючи спрагу душі і гоячи рани тілесні
Міняються тихо так дні як в німому кіно.

Земля примостилась на кінчику променя сонця
Зігріта його почуттями народжує ще один день
А в небо закохані крила летять розмикаючи простір
Лишивши далеко внизу важкість тіл і застиглість ідей.

У небі автограф лишають хіба лиш поети й пілоти
Одні – щоб назад повернутись, а інші – щоб рухатись далі
Закохані в сонце і вітер , пізнавши безмежні висоти
Вони покладають над світом для нас магістралі.

Над містом вечірнім і сонним, як символ спокою
І вічності в русі, хаосі й швидкій метушні
Ванільно-вінілове небо, золочене сонця струною
Засвітить невдовзі зірок неясні ліхтарі.

Над гомоном вулиць, шумним, наче шепіт прибою
Гойдаючи тишу, сповиту у ніч аж до ранку
Мов ковдрою затишком вкутавши нас з головою
Співатиме небо над нами свою колисанку.

А вранці, прокинувшись першим, так ніжно розбудить
Міняючи барви, немов приміряючи сукні,
Йому до лиця гарний настрій, його нам дарує
Щоб ми малювали у колір небес сірі будні.

Його просто ще треба було дочекатись
Чорноокого красеня-вітру, що зміни приносить
Не спішити й мерщій відкопати таланти –
Після вітру цілунків вони добре сходять.

І не треба його виглядати надвечір
Він приходить зненацька, приносячи шаль
Серпанкову з туману і вкутує плечі
Вислуховує розповідь, з серця знімає печаль.

І для нього турботи давно вже не мають ваги
Він розвіє мов попіл думки десь далеко за обрій
І нема більш нікого, тут лиш вітер і ти
Дві зірниці яскраві летять по галактиці чорній.

А назавтра, десь посеред міста і справ,
В гомінкій метушні доторкнеться раптово
До чола поцілунок із запахом трав
Залишивши малюнки у снах кольорові.

Час ніде не спішить
Втім його ніде й не чекають
Всі лиш наздоганяють,
Або поспішають втекти
А йому може просто
Кортить випити чаю
З кимось поговорити
Розповісти останні плітки

Він би, може, відкрив
Одразу і всі таємниці
Розказав би про те,
Що насправді у кожного з нас
Є мільйони моментів
Сотні вічностей щоб бути щасливим
Як не тут то де-інде
Головне пам’ятати
Що всьому свій час.

Та для того, щоб слухать
Треба трішечки зупинитись
А хто ж собі дозволить
Отак витрачати час
Тож й надалі кудись
Ми мчимо крізь віки і століття
А Час мовчки проходить
Непоміченим тихо крізь нас.

Не відривати руки, не шукати думок поміж хмарами
Не ховати очей, що закохані в синяву неба
Понад краєм води понад вечір завжди ходять парами
Заблукалі сліди. Їх додому гукати не треба.


Хай втішаються волею й спокоєм хоч до світанку
Підсолоджують ніч медом липи і запахом квітів
Їм так мало лишається, щоб найголовніше сказати
Тихо цокає Час: «Скоро сонце все змінить…»


Чітко все розмежує, не залишить для відступу місця
Тут розставить акценти, там – підкреслить контрасти
Світло й тінь такі різні, і, водночас, так близько.
Та лиш вечору є до снаги поєднати їх разом.

Холодно, мокро і сиро
І хочеться бути котиком
Таким, що купається в променях
Із шерстю кольору сонця.

Що ходить собі щасливий
Десь там, на даху, під небом
І хмари кошлаті, сиві
Для нього не більш, ніж теплий
М’якенький улюблений коцик.

Дощу не боїться котик
І лапками ловить краплі
Він з ними хотів би погратись
Та в них важливіші справи.

А йому, як завжди залишається
Будувати яскраву веселку
Позичати у сонця забарвлення
Й виглядати погоду теплу.

Вже зовсім літо, шепоче листя
Колише тіні і місить тісто
Із пахощів, пилку і квітів
Пече з них паляниці й дітям
Маленьких янголів солодких.

Шукає літо нові дороги
Мякенький килим стелить під ноги
З трав і волошок. За виднокраєм
Здається знайдеш, те, що шукаєш
Та де ж він, край той.

І сотні квітів в нових уборах
Співають пісні Купалу й в коло
Вінки сплітають і їх купають
В небесних зорях, що вниз падуть
І землю рутою засівають.

А запах липи бентежить ночі
І сон од вікон жене. Неспокій
Якийсь розлитий в повітрі, наче
Крізь сміх щасливий от-от заплаче
Росою яблуня в дворі.

Шумлять потки, співають літу
Холодну пісню снігів і криги
Та їм ніхто вже в ці дні не вірить
І важко котять могутні хвилі
Аж в Чорне Море із синіх гір.

Я не хочу музики, я хочу обіймів
Щоб сильно і назавжди і тиша
Така, як до створення світу
Хай буде нам замість світла.

Я не хочу нових, модних фільмів
І їх нереальних історій
Коли мені сумно й самотньо
Ти кажеш, їх треба дивитись
Та вони не бажають залишитись
Десь біжать, їх ніяк не спинити
А я хочу свою історію
Не наслідувати, чи узгоджувати
Просто кожну секунду, що кадру
Жити й знати, що буде ще завтра

Зупинити на хвильку сьогодні
Бо завтра багато ще віршів, малюнків, роботи
І робота – це навіть не стимул
Просто банальне бажання встигнути
Прозвучати, відбутися, стільки ж ще
Ксерокопій із серця лежить на складі
Хтось подумає що це спам
І поставить нові паролі
І щоб вийти на вищий рівень
Треба грати для когось ролі
І не лишиться зовсім часу
Щоб відзняти власні хроніки.

Сьогодні постукала в шибку самотня зоря
Запросила з собою літати – удвох веселіше
Долати ці чорні, засіяні златом поля
Чекати на зустріч одну аж на ціле століття.

В холодному й чорному небі, змахнувши крилом
Лишаєм позаду все те, що не встигло відбутись
Й малюємо, наче комета яскравим хвостом
У небі прадавні, забуті із зір візерунки.

І вже в вишині розглядаєм, як світиться місто
І фари машин певно теж хочуть стати зірками
Перемішуєм чорне, з родзинками золота, тісто
Й випікаємо з нього на щастя маленькі сухарики.

Разом коротаєм цю ніч, мов патока в’язку
По-дружньому тихо, спокійно, за чашкою чаю,
А зорі над місяцем, наче по срібнім містку
Стрибають додолу – спішу загадати бажання.

Хай в зорі буде хтось, хто для неї завжди
Залишатиме шпарку у вікнах і чай у горнятку
І розкидавши в небі сузір’я-сліди
Допоможе зорі розгадати одвічну загадку.

Як то бути самому і знати, що ти є не сам
На весь простір безмежний, іще десь чекають на тебе
І коли ти приходиш, стає все на свої місця
І у Всесвіті кожна душа має десь свою зірку на небі.

Весняна ніч розцвітає фіалками
І зорі пахнуть, немов бузок.
Про новий день ворожать на каві
Бо ж не побачать – а їм цікаво
Вони підглянули хоча б разок
Через шовкові світанку фіранки

Але даремно, бо так вже влаштований світ
Що зорям дорогу завжди переходять ранки
Їм лишається вірити теплому вітру
Він, щоб справити враження, трішки прибріхує
Для зірок кожен день – це одвічна загадка
Вони б’ються над нею уже стільки літ!

І чудні ці історії, наче фата із пліч
Опадуть до схід сонця, змінивши пейзажі у рамках
Світ закутавши шлейфу п’янким ароматом
Більш нічого йому не лишивши на згадку
Тільки з’являться зранку маленькі фіалки
Там рясно-рясно, де слід залишила ніч.

Пробивається сонце несміле крізь туман і ранковий ще холод
Золотить у будинків дахи, а в церков – куполи із хрестами
Ловить перших, несмілих і сонних іще перехожих
Що спішать в новий день, на ходу розпрощавшись із снами.

Дзеленчать, мов будильник, вже перші ранкові трамваї
Всім, хто досі ще спить, приводячи сонце у гості
Все вперед і вперед, по блискучій, мов ртуть, магістралі
Що бере свій початок у місці народження сонця.

В літнім парку дерева так солодко й млосно зітхають
Шелестять темним листям й розказують всім свої сни
Снилось їм, що й до них завітало кохання
Як до тих, хто всю ніч цілувався під ними.

В місті повно ще снів, що хотіли б поглянуть на день
Але тануть на сонці, мов сніг, у відлигу весняну
То ж ховатися мусять у дуплах стареньких дерев
Доки ніч не опустить на місто своє покривало.

Чорне кошенятко ловить яскравих метеликів
Воно ще не знає, що виросте чорним котом
Воно ще не вірить у різні погані прикмети
Де зустріть забобонну людину – це велика халепа
Тут тікати чимдуж і подалі, махнувши хвостом,
Й попадать таким людям на очі ніколи не треба.

А поки вилежує боки на сонці і золотом вуса
Фарбує. Вмивається часто й пригладжує шерстку
Ганяє двором, доганяє набридливу муху,
А потім, хвоста налякавшись, тікає щодуху
І якщо повезе й хтось сміливий знайдеться
То в котика будуть домівка і лагідні руки.

А як ні – не біда, він підкручує вусики хвацько
Гордо хвіст підіймає трубою й на високому даху
Заспіває пісень й зробить збитки не злі, а босяцькі
І про те, що йому наболіло, він нікому не скаже
Лиш чекає, коли перестануть невдахи
На дорозі, де сонечко світить, йому попадатись.

Обіймаюся з тишею, й сон відганяю до завтра
По краплинах на вікнах відгадую, що несе день
Цокотять й поспішають кудись наче вектори стрілки
У годиннику. Їм би аж так не спішити
«Ви б почекали годинку чи дві!» та вони так азартно
Й невмолимо летять, наче стріли, що цілять в мішень.

Загортаюсь у хмару, хай світ зачекає ще трохи
Поки не розгадаю майбутнього й не вимию вікна до блиску
Щоб знов можна писати і можна хоча б щось змінити
У подіях, в житті і у розкладі, якому не сила коритись
Збираю ці краплі у чашу й до лоба притулю вологі
Холодні компреси із сліз, їх від дум процідивши.

Залишаю минулому ключ, а майбутньому двері
Ледь прочинені, хай завітає в гостину.
Я наллю йому чаю з жасмином і медових цукерок
Покладу досхочу. А натомість секрети
Ті, що дощ нашептав намалюю собі аквареллю
Й заховаю до завтра в альбом цю ранкову годину.

В повітрі вже пахне весною, хоч поки ще лютий
Та скоро бурульки на гіллі білітимуть бруньками
Вже топиться сніг і до блиску дахи полірує
Із шафи пора діставати заховані й певне забуті

Весняні плащі і яскраві кофтинки й спідниці
Вдягтися й зайти у стару іграшкову крамницю
Купити в ній крейди й на вимитій снігом бруківці
Казки малювати, такі, як раніше, в дитинстві.

А потім із вітром обнявшися бігати містом
І, мабуть, дозволити вітрові більше ніж іншим
Хай ніжно цілує й лишає веснянки на шкірі
І щоки від цих поцілунків ледь-ледь зашарілись.

Дивитись, як вітер у хмарах міняє відтінки
Мов кадри в німому кіно, чи в альбомі картинки
Вдихати морозне, хоча вже весняне повітря
Із запахом пролісків, сонця й прийдешнього літа.

Така зараз тиша панує в північнім місті,
Що чуть, як шепочуться поміж собою думки
Сердешним тут надто самотньо і тісно
Вони би хотіли складатися в вірш чи пісню,
Чи просто забувши про все танцювать під місяцем
Заплівши в зелене волосся із квітів вінки.

І навіть ліхтар он на розі приглушує світло
Щоб не налякать їх бува. Від нескромних очей
Ховає їх в тіні старенька, крислата липа,
Вони ж свої шати скидають липовим цвітом
Не скуті нічим, що завадило б їм летіти
У небо високе, подалі від світу людей.

І можна побачити пізно вночі аж під ранок
Коли треті півні порушать застиглу цю тишу
Думки як летять крізь все небо додолу зірками
До вікон постукавши сивим, ранковим туманом
Додому вернувшися після нічного гуляння
Щасливі і сонні вмостились на краєчку ліжка.

Запалена свічка, зашторені щільно вікна
Тебе дочекалась я, стомлений мій Пілігриме,
Сідай і розказуй, шляхами якої країни
Сьогодні пройшов ти, і що ти назавжди покинув,
А що віднайшов, у далеких своїх мандрівках.

Яке незнайоме, з чужими зірками небо
Вночі накривало тебе, немов ковдра з шовку
На мовах яких безліч слів промовляв твій голос
І скільки стежок , сіл, доріг і мостів пройшов ти
Перш, ніж доля тебе привела до мене.

Які буревії сріблили твоє волосся,
І звідки в очах десь глибоко на дні взявся сум
Чом не відігнав ти, як коней на випас грум
Докучливих тих, і похмурих, суворих дум
Що зморшки назавжди залишили в уст куточках.

А про те, що не можеш сказати – тоді промовчи
Я не стану про це питати, слова до завтра
Хай спочинуть разом зі зброєю й срібними латами
Бо єдине, що має вагу і що хочу я знати
Головне що до мене ти знов повернувся живий.

…Дивись, вже світає, свічка помалу згасла
Сльозами зійшла від твоїх оповідок тихих
Знов чекають на тебе дороги нестримні ввіхи
Я не буду тебе тримати, не ділитиму з світом
Лише прошепочу услід тобі: «Повертайся…»

Весна прилітає завтра, змінивши імідж
Я вийду її зустрічати аж за ворота
Вона ступить на зустріч, вийшовши з тіні,
Упізнає, сплакне росою, міцно обійме
Ми не бачилися так довго – з минулого року.

І за зустріч ми з нею хильнемо по чарці
Із березовим соком замішаних сонячних днів
Захмеліємо, й взявшись за руки у танці
Палко й пристрасно, наче шалені коханці
Потривожимо сон ще зимових, замерзлих полів.

І впадемо знесилені вниз яблуневим цвітом
Хай в вінки заплетуть і складуть обрядові пісні
Хай засіють поля і освятять їх ніжним співом
І народжені зранку з веснянками сонячні діти
У віночках маленьких з барвінку радіють весні.

Твій швидкий поїзд засвітить зелене світло
У моїм місті. І може скоріше весна
Сюди завітає, не знаючи, що це помилка,
Що всюди навколо панує ще поки зима.

Скоріш приїжджай, он бачиш – в депо ліхтарі
Немов новорічні гірлянди чекають, коли буде свято
На кожнім вокзалі, у кожнім маленькім вогні
У темінь задивлені очі не сплять і когось виглядають.

Мерщій принеси із собою легкий запах диму
Це вітер з далеких мандрівок, це ватра з Карпат.
Крізь ніч поспішає твій поїзд, минають години
До ранку ще довго, але ти не можеш вже спати.

І стрілка годинника лічить швидкі кілометри,
Які розділяють і з’єднують, просто біжать
Біжать з-під коліс у майбутнє кудись срібні рейки
Заслухавшись в їхні пісні подорожні не сплять.

І поки не спиш – я з тобою. Ми їдемо разом.
Крізь ніч доганяючи ранок спішить швидкий поїзд.
Минаючи відстань й вокзали, усупереч часу
Закінчаться ці паралелі й зустрінуться двоє.

Тебе тут немає – кімната пуста, наче Всесвіт
Лишився лиш запах парфумів твоїх і здається,
Що зараз до мене із тиші кімнати озвешся
Підійдеш, обіймеш і міцно пригорнеш до серця.

Але час минає, і запах втікає в квартирку
У рамці вже вицвіло фото і вже зацировані дірки
В фіранках, які пропалить не хотів ти. –
Так вийшло… на щастя! –
Ну що ж, буде привід купити

Нові. Але серця не купиш нового
У всіх магазинах чомусь зараз йде переоблік
І не залатаєш(зламалися раптом всі голки)
А всі магазини… -- та це наперед вже відомо.

«Серця в дефіциті! В Вас часом нема запасного?
Це кепсько – бо інколи таки замало одного»
Лишається якось навчитися жити без нього
Або на гуртівні собі їх замовити оптом.

…Флакони парфумів рядками стоять на полицях
Куплю собі запах і буду в кишені носити
Завжди біля себе. І ще б не забути купити
Хоч плюшеве серце, якщо вже такі в дефіциті.

Дахами гуляють поважно коти березневі
Всміхаються й гублять із вусів іскриночки сонця
Напевно вони десь дістали весняне варення
Із квітів кульбаби й фіалок, духмяне і жовте.

І, певне, варення те діє на них незвичайно,
Бо, замість на сонечку спати й вилежувать боки,
Вони непокоять все місто своїми піснями,
Забравши у мешканців сон опівнічний і спокій.

Бо пісня існує на те щоб її проспівати,
Котам невідомо, який зараз місяць чи день.
Цього їм ніхто не казав, їм то знати до лямпи
Вони на весь голос горлають котячих пісень.

Навіяних вітром, що пахощі носить весняні,
Ці запахи волі й кохання лоскочуть у серці,
Вливає по крапельці сонце у них свої чари
І рвуться з душі в світ шалені котячі концерти.

Третю ніч в місті падає дощ
Відбиваючи вікна в калюжах
І в асфальті обличчя також
Відбиваються сонно-блайдужі.

Третю ніч ця небесна вода
Заливає ущерть спраглу землю
Наче море без краю і дна
Стало всім нам за нову оселю.

І на небі зірки третю ніч
Вже не бачили світла у вікнах
Сльози падають з-під їхніх віч
З теплим шелестом в воду блакитну.

Під ногами вода і над нами вода
І внизу десь взялось друге небо
Так незвично по ньому ступає нога
Над зірками проходячи легко.

Все змішалось під теплим дощем
Задзеркаллям під куполом світу
Обернулось, сховавши лице
Під вуаль із дощу рідне місто.

А в Австралії зараз літо
І, між іншим, найдовший день
І засмаглі, як ніч, австралійці
Там горлають веселих пісень.

Об’їжджають підводні рифи
На приручених, добрих дельфінах
І читають увечері книжки
Про країни, засипані снігом.

І дивуються – як то можливо
Білий пух – але зовсім не гріє
Трохи схожий на морську піну
Що вкриває прозорі хвилі.

Засмагають під сонцем дочорна
Пють газовану з бульками воду
Не потрібен їм теплий одяг
І щоденні прогнози погоди.

І здається їм неймовірним
Що у сонячний день цей теплий
Є найдовша у світі ніч
Десь на іншому боці планети.

Певне там люди теж не вірять
Що у іншій частині світу
Цілий день тепле сонечко гріє
І буяє яскраве літо.

Їм здається, що ще так довго
До весни і до сонця чекати
А воно майже зовсім поруч
Лише кілька листків календарних.

Вітер
Шумить у дерев верховітті
Тополя
Співає нам пісню про долю
Каштани
Так радісно діляться снами
А явір
На струнах гілок пісню грає.

Берези
За щастям закоханих стежать
Волошки
Дарують кохання у кожнім листочку
Любисток
Вбирає у синє намисто
А клени
У сотні кофтинок зелених.

Модрини
Килимом встелили стежину
Суниці
Ледь-ледь проглядають з-під глиці.
Дубочки
Навіюють їм холодочок
А вишні
Співають сонети їм ніжні.

Вусата кішка цілується з вусатим котом,
Їхні вуса у носики ніжно лоскочуть
Він її обнімає теплим, пухнастим хвостом
А вона його в шийку цілує і стиха муркоче.

Сонно мружаться очі, серця лунко бються у такт
І немає на світі істоти рідніше і ближче
Може завтра вони розбіжаться по своїх кутках
Ну а може назавжди разом залишаться.

Шум дощу, гуркіт міста й сигнали машин
Їм зливаються в пісню, фари – в танець вогнів
В них до ранку лишається кілька годин
Але може це вічність для цих двох котів.

Їхні лапки ступають над містом вершками дахів
Тихо-тихо, так, певно, кохання ступає
Підкрадається мовчки до вікон, заходить до снів
Котик його пильнує,
На ліжку вмостившися скраю.

Блищить роса на яблуневім цвіті
То певно сльози ніжних пелюсток
Які в ранковий сон іще сповиті
Та скоро їх уже розбудить сонце.

Чи може то виблискують зірки
Які попадали вночі на землю
І ці пахучі, ніжні пелюстки
Їм стали за нову, ясну оселю.

А може то є напій для коханців
Духмяно-ніжний, наче дотик уст
Що несміливо будять на світанку
Який п’янить й втамовує жагу.

Та скоро цю росу вже сонце вип’є
Обтрусить вітер, визбирають бджоли
Крізь листя, мов через зелене сито
Просіється вона униз сльозою.

Впаде додолу і розбудить тих
Хто цілу ніч не спав, обнявшись міцно
Хто з неба обтрусив усі зірки
На своє ложе із духмяних квітів.

Неначе кришталевий водопад
Зупиниться зірками у волосся
Життя – квітучий, яблуневий сад
Блищить в очах, немов роса на сонці.

Привіт, сонечко, мені зараз дуже скучно.
У мене безсоння, і я не люблю префікс «без»
Без нього було б набагато простіше і зручно
Ночами шукати загублені коди небес.

Вже пів-третя ночі і жодних зелених вогнів
Ні в місті, ні в небі, ні в нетрях всесвітніх мереж
Уже дві години, а може дві сотні віків
Я пишу послання на безліч незнаних адрес.

У тебе все добре. Ти спиш, загорнувшись у ковдру
Сховавшись від світу, у снах бачиш море і квіти
Забувши на мить, те, що завтра йти знов на роботу
Крізь холод ранковий, дощі і пронизливий вітер.

Я, напевно, походжу із Роду Нічних Хижаків
Гуляю ночами, шукаючи сон поміж вікнами
Розминаюся з ним, загубившись у треках шляхів
А ловці вільних мрій у небі його ловлять сітками.

Наші ночі пахнуть пелюстками диких троянд
Ніжний запах нічний все п’янкіший стає десь під ранок
Квіти без колючок не лишають ні сліду, ні рани
На руках, на устах, у серцях і гарячим туманом
У закоханих вікон на приступках сльози бринять.

Постіль з диких троянд огортає розжарену шкіру
Там де кожна пелюстка – невидимий оку цілунок
Залишає на шкірі містичний, незнаний малюнок
І стікає по краплі кохання не випитий трунок
Все ясніший стає той вогонь, у якому горіло

Й не згасало бажання, палало щоразу сильніше
Переплетені руки відбилися в світлі на стінах
Доторкались й тремтіли в жару наші губи й коліна
Розчинилися в сутінках ночі тіла, наче тіні.
І світанок, що був нам за свідка, чомусь зашарівся…

Так, чомусь, завжди легко з вікна виглядати зірки
Наче вперше щоразу їх бачу, чи, може, востаннє
Кожен раз сподіваюсь побачити щось надзвичайне
Чиюсь зустріч на небі, чи, може, самотнє прощання
І зірки, що летять, наче вказують нові шляхи

Тим, хто ще не спромігся розкрить свої крила
Хто чекає на сонце, на щастя, на ранок
Хто гуляє всю ніч під дощем і тримає руками
Чиїсь руки. Й мовчить, захлинувшись словами.
І не знає, що в ньому прихована сила

Що зірки вже давно все за нього владнали.
Що планети зійшлися в парад й сформували сузір’я
Для яких ще не складено назв, і прикмет і прислів’їв
Колись знайдуться люди, які в них, можливо, повірять
Ну а поки до них дотягнутися можна лиш снами…

Завари мені кави міцної, гіркої, як чорна ніч
Буду пити малими ковтками… Щоб стало надовго… Назавжди…
Щоб у пам'ять мою вкарбувались з усіх протиріч
Лише смак твоїх уст. Солодких… Гарячих… Спраглих…

Загорни мене в пухову ковдру із ангельських крил
Наче в кокон. Може й в мене теж виростуть крила.
Я чекатиму, гріючись ними, приходу весни
А навесні вже зможу тебе відігріти своїми.

Зустрічай мене вітром, дощем і коктейлем із хмар
По дорозі додому зірками всміхайся ласкаво
Зігрівай мої руки, туман напустивши, мов пару
Скоро буде гаряча вода, ну а поки – звари мені кави…

Летіло листя… Летіло золото…
Летіли златники, драхми і соліди
Скарби додолу дерева сипали
Модрини й клени, дуби з осиками.

І кожен радий був свою віддати
Частину радості й щирої дяки
За теплі, лагідні, сонячні промені
Що обіймали багряним полум’ям.

Летіло листя й сміялось тихо
І ліс дзвенів весь від цього сміху
Немов на струнах Еола вітер
Весь світ піснями хотів накрити.

І завмирало десь під ногами…
Музика вітру, ставши словами,
Щось шепотіла на дивній мові
Казки чудові, ще не зимові

Та вже й не літні. Всі таємниці
Розповідало чарівне листя
Про ті скарби, що щедра осінь
Подарувала всім перехожим.

Нам здавалося, що ця осінь так ніколи й не закінчиться
І дерева зі своїх сховків діставатимуть нове листя
Що, не відаючи про хмари, землю грітиме далі сонце
А ми будем іти по травах наче влітку м’яко босоніж.

Але небо змінило колір, а до нього в тон і свій настрій
Вже нема під ногами золота, бо в дерев закінчились запаси
І щоразу раніше вечір поспішає любити вікна
А вони лише тихо плачуть, що не можуть йому відповісти.

І від сліз їхніх мерзнуть руки, а в холодних руках чорнило
Замерзає, гублячи букви, і їм , мабуть, вже зовсім несила
Відігрітись ні теплим чаєм, ані свічки гарячим воском
І годинника стрілки мовчать, не спішать проміняти сьогодні

На нове невідоме завтра, бо у нього ще слабша пам'ять
Замість сонця там лише фари відбиваються в мокрім асфальті
І холодний, пекучий вітер що доводить хмари до сліз
Своїми босяцькими витівками підіймає мільйони бризок

І жбурляє їх всім у вікна і вистукує дивний ритм
Закодовані шле привіти сніговій королеві зимі.
Лише кілька самотніх листочків тріпотять на холодному вітрі
А, здавалося, що ця осінь так ніколи й не закінчиться…

Якби ти був зі мною поруч
То ми б гуляли алеями
Збирали жовті листочки
І з них складали б букети.

Шаруділи б ногами у листі
Й доганяли один одного
У заплутаних лабіринтах
Осінніх, сонячних променів.

А надвечір вили б на місяць
Рахували на ньому кратери
Й перегукувались з селенідами
Усю ніч не даючи їм спати.

Або, може, і в гості заскочили
Прихопивши у подарунок
Кілька жовтих, кленових листочків.
І зібравши із зір пилюку

Наліпили б з неї кераміки
З візерунками неймовірними
І розкидали б по галактиці
(Хай не сплять по ночах дослідники).

А на ранок з туману теплого,
Що закутав заснуле місто
Я би виплела тобі светрика
А на ньому – два наші імена

Вишивала би сонця золотом
Щоб зігріло тебе у холод.
І тебе б не лякали морози
Якби ти був зі мною поруч…

Спочатку ми були рибами,
Перш, ніж стати мавпами
В темних глибинах плавали
І залягали на дно
Коли на горі було вітряно
І океан скував лід
Нам було тепло і затишно
Ховатись на глибині.

Ми мчали срібними стрілами
Наввипередки, мов діти,
І почувалися вільними
Під тиском шаленим води.
Кричали любовні меседжі
Від берега і до берега
І дотиками по шкірі
Холодно-гарячим тілом
Свої позначали слова.

А на ніч спати вкладалися
Водою укрившись з зірками
По черзі місяць ковтали
І вени золотом повнились
Стікали краплями поту
На дно золотими монетами
Де вибиті наші портрети.

На зміну приходять епохи
І через тисячі років
На місці моря – пустеля
І дивні малюнки, наскельні
Зображують танець закоханих
Людей, чи то риб довкруг сонця.

В таку ніч на землі має ходити Любов
Бо інакше тоді ж для чого
Свої шати вбирають дерева
Немов сукню з мінливих зірок
І щоранку скидають чергове
Покривало.
І вже скільки лежить по травах
Багрянцю і парчі й оксамиту
Що примхлива нічна богиня
Не схотіла прийняти в дар...

Бо інакше, виходить, даремно
Залишають для неї світло
У напів прочинених вікнах
Щоб бува вона не заблукала...
І даремно тоді світлофори
Демонструють мінливий свій колір
Хоч на цих магістралях самотніх
Вже давно не було нікого.

Бо навіщо б тоді годинники
Рахували кожну секунду
Коли можуть лічити століття
Та бояться, мабуть, пропустити
Ту одну, неповторну мить зустрічі.

І прозоре нічне повітря
Пахне димом, і трошки медом
Це любові парфумів шлейф
Отже десь вона тут, недалеко
Заглядає зірками у вікна,
Шарудить під ногами у листі
І співає мелодії вітру.

Вона може ще тут залишитись
Треба тільки побачити тишу
І зібрати гербарій зірок
Заварити міцний чай із листя
І на вікнах повісити шовк
З кольорової павутини...

Вона завше приходить там
Де її терпеливо чекають
Підсолоджує медом чай
І обмінюється зірками
Бо збирає для себе рідкісні
Щоб десь дуже-дуже далеко,
Десь на іншому краю світу
З кимось ними теж поділитися
Хто її терпеливо чекає...

Ти не сумуєш від того, що зникають за обрієм хмари
Що не можеш приборкати память,
Що ховаєш під одягом крила
Твої кроки з дорогою за панібрата,
Відірватись від неї не сила, хоч вона й не коханка
Твій маршрут насміхається з карти
А в очах твоїх втома засіла...

Відчуваєш нескорену волю
На даху балансуючи з вітром
На краю над рядами балконів
І під євро закошених вікон
Знаєш кожну з зірок поіменно
Їм співаєш на ніч колискову
І щоранку у парку дерева
Проводжають тебе на роботу.

Помічаєш тепло в тих істотах,
Де вони ще про нього не знають
Хоч й без інфрачервоного зору...
Відкриваєш нові горизонти
І коли в них доходиш до краю
Твоє небо не застує стеля...

Ти не носиш з собою нічого
Що було б тобі важче за мрію
Що було би шкода залишити
І фарбуєш її кольоровим
Як на стінах стареньке графіті.
І так тихо, буває, проходиш
Залишивши лише по собі
Невловимий для решти слід
Із осінніх, привялих листків...

Коли серед осені раптом запахне весною
І в небі, мов казка, кружлятиме згадка про літо
Коли за вікном дощ співатиме пісню про море
А одяг дерев такий теплий, що може зігріти

Поранену душу і зболене серце і крила
Свої дарувати, коли вже не сила іти
Підняти в повітря, румянцем цілуючи шкіру
З якої стікають на землю вчорашні листи.

Тоді можна поглядом зорі світити на небі
Дивитись, як захід фарбує у сутінь дахи
А погляд над ними летить десь далеко-далеко
В майбутнє, над містом, закоханим в запах весни.

Такий незвичайно замріяний, зоряний вечір
Свій погляд останній кидає з-під хмари на світ
Щасливий, бо в ньому і осінь, і літо, і весни
Вміститися можуть в любові сльозинці одній.

Падають дні, падають ночі,
В трави, мережані срібними росами
Їх підбирає Зоряний Хлопчик
В кошик малесенький із верболозу.

Наче скарби він збира без упину
Пильно шука, не лишаючи жодного
Він їх ховає в Чарівній Хатині
В скриньку дубову, у срібло заковану.

Стій, зачекай, залиши хоча б декілька
Може на згадку, а може на щастя
Може колись хоч на хвильку повернеться
Днів цих легка безтурботність і радість.

Та не спиняється біг днів і років
Скриня вже повна скарбами незнаними
Сів на хвилиночку Зоряний Хлопчик
Спочити на призьбі Чарівної Хати.

Тепло...
Закотилось кудись, де його не знайдуть
Тільки пара із чайника вишиває узори
По непарних дають теплу воду
В душі, що мов спіраль в’ється в коло
Зігріває і б'є по очах благодаттю
Холод змиває, а по венах тече теплий чай...
З медом, зелений, із запахом квітів жасмину
Тепла вода зігріває напружену спину
Мед на губах перетвориться швидко на цукор
Сніг за вікном холодить незахищені руки
Чай з першим снігом зігріє їх зімкнене коло
Вічне, як синій, маленький вогонь на конфорці
Що своїм світлом фарбує цей вечір у колір
Вітрин, ліхтарів і яскравого світла бігбордів
Кожен предмет залишає незлічені тіні
Їх ненаписані ролі йдуть на екранах у вікнах
Може новинах, мультфільмах чи просто німому кіно
Про світ, що замерз і скучає за літнім теплом...

Прогулянки вечірнім Львовом
В обіймах запахів гіркої кави
Спацери неквапливі, гонорові
На все життя мені запам*ятались.

Із Замку видно тисячі вогнів,
Яку запалює щоночі місто
І космос бачить міліон життів
Мікрогалактику Нового Світу.

Вечірній дзвін костелів і церков
Немов співає місту колискову
Трамваїв дзвін, що бігають по колу
Сплітається з годинниковим дзвоном.

Веселий сміх із затишних кав*ярень
Швидкий політ цигарок-світлячків
Холодний блиск вітрин яскравих
Парфумів шлейф і стукіт каблучків.

На все це дивляться величні леви
Міського Духу вічні вартові
В тремкім, нічнім повітрі кришталевім
Старі легенди все іще живі.

«Розчиняються запахи, лінії, барви і звуки»,
Проростає у кроки мої тихий шелест дерев
Мої очі – як небо, як хвилі трави мої руки,
Що в обіймах тримають і не відпускають тебе.

Тихим подихом вітру так легко торкнуся обличчя
Ніжним щебетом птахів розвію самотні думки
Подарую тобі поцілунок із присмаком вишні
Щоб здавалися сном всі що були минулі роки..

...Ціле літо ми п’яні були від сонця і квітів
Світ шукатиме нас – ми йому не розкажемо де ми.
Прийде осінь – ми листям яскравим летітимем з вітром
І проллємось на землю з гори веселковим дощем...

Сірий кіт, кольору дощу
Жовті очі, кольору блискавки
Сидить на вікні і слухає шум
Води, що стікає по шибці вниз.

Він дивиться вниз, на світ дощовий
На мокрі дерева, будинки, людей
Так пильно й уважно. А може він спить
Й муркоче тихенько котячих пісень.

У темній кімнаті, загорнутій в тишу
На стінах танцюють невидимі тіні
І котик їх лапками ловить, як мишку
Й складає в рядочок в гербарій осінній.

Пухнасті клубочки сірих котів
Летять в хмарнім небі, лишаючи тільки
В калюжах невидимі оку сліди
Які розвіває пронизливий вітер.

Знаєш, зараз нічим не гірше ніж колись
Воно відноситься з ним майже так само
Як швидкий потяг до весняних снів
Що прагне їх дізнатись обганяючи
На вузькій колії, що оминає гору
Мов хоче у майбутнє так проскочити.

Як світло місяця до тих календарів,
Які у древніх каменях і знаках
Про місяця майбутнє й зір читали
Коли ніхто іще читать не вмів.

Як подих вітру до нових вітрил
Червоних, синіх, білих, золотих
Які радіють своїм волі й силі
І ловлять разом з вітром смак надій.

Та зараз все ніяк не настає
І потяг завжди прибуває вчасно
Стандартними хвилинами прощання
Вплітається у такт людських сердець.
Лишаючи лише весняні сни
У памяті про щастя дні й хвилини...

Ховає місяць іншу свою сторону
Завжди двозначний попри всі стандарти
Сьогодні трошки інший, аніж завтра
Припливами керуючий на морі.

Вже вітер полонили вітряки
І він не може вирватися з кола
Вітрила замінили вже мотори
Однакових машин, без кольорів.

І може все ще зміниться колись
У кольорових фарах світлофорів
Лунатимуть, мов класика, мотори
Для місяця співаючи сонату
Що вітер стуком рельсів підказав
Підслухавши її в весняних снах...
Тоді...
Чому б цьому всьому не статись зараз?

Я щаслива кожного дня
Кожного кроку, кожного подиху
Кожного ранку бачити світ.
В ньому – себе, сонце, небо і хмари
Бігти кудись, йти чи просто гуляти...

Кожної думки і кожного слова
Пити холодне повітря ранкове
Як еліксир, що дарує життя
Вічне, прекрасне, єдине, моє
В тут і тепер. Я радію, що є!

Я в цьому світі. І світ цей для мене.
Що на дорозі є світло зелене
Моїм думкам, планам, мріям, бажанням
Хоч вони інколи випереджають
Місце і час, там де будуть доречні
Я не встигаю записувать речення
Ті, що могли б колись стати відомими
Бо вони зразу ж міняються новими
В такт моїх кроків, що йдуть тротуаром
Стукіт підборів стає в них словами
І я не можу ніяк зупинитись,
Щоб не втрачати чарівної миті
Лету душі і народження слова
Знаю, що це все є не випадково.

Та всі дороги завершують двері
(шафи, трамваю, коханого серця)
Доля всіх віршів – сліди на папері
Це все, напевно, і є паралелі
Світу, що крутиться навколо сонця.
Це все так є,
Або так лиш здається...

Мабуть Ви іще мене не знали
Я ще теж про Вас ні сном, ні духом
Та над містом плавно танцювали
І сплелись у вальсі наші душі.

Ми по вулицях ходили сотні раз
Крок-у-крок, по тих самих дорогах
Що прокладені були, мабуть, для нас
Кимось ще до нашого народження.

Ви так довго не могли наважитись
Підійти і запросить на танець
Я не знала, як на Вас поглянути
Та в душі ми з Вами танцювали.

Кожен крок мій був для Вас дарунком
Мої руки Вас лиш обіймали
Ви ставали кожним моїм рухом
З ким би я тоді не танцювала.

Ви так ніжно моїх рук торкнулись
Я так легко йшла за вами в крок
Мабуть десь нам ангели всміхнулись
Сидячи на небі між зірок.

Ми сиділи в затишній кав’ярні
При свічках десь серед центру Львова
Ми іще із Вами дивувались
Наче вже була десь ця розмова.

Ми ішли додому нічним містом
Ми мовчали більш, ніж розмовляли
Та й про що? Коли обнявшись міцно
Наші душі все за нас сказали...

Дощ приносить вночі чарівні, тихі сни
Тихо так шарудить і співає «кап-кап»
Засинай, засинай і не думай про завтра
Завтра будуть нові мрії, справи, думки.

А сьогодні полинь у далекі світи
Де всі мрії твої здійснить хресна-весна.
Дощ приносить вночі чарівні, тихі сни
Тихо так шарудить і співає «кап-кап».

Колискова дощу – танець сліз на стіні
Нагадає дитинство, що згубилось в казках
Коли бігала влітку по забутих стежках
Ті щасливі часи знов присняться мені
Дощ приносить вночі чарівні, тихі сни...

Дні так швидко минають
Я загублю годинник
Щоб не чути й не знати
Як години й хвилини
Пробігають крізь пальці,
Як пісок, і зникають...

То ж хіба не на краще
Жити в кожній хвилині
Наче день, або вічність
Бо не має більш цінних
Або менш, ніж моменти,
Що фіксую, як фото,
У життєвім щоденнику.

Хочу кожну хвилину
Записати в альбомі
Щоби потім на стінах,
У режимі слайд- шоу
Розглядати неквапно
Наче давні історії
Що залишу для когось,
Хто прийде в світі новім.

Світ мандрує у Вічність
На Великому Возі*
По Чумацькому Шляху
Вечір тихо приходить
І так гарно це знати
Що в цю мить, в цю секунду
Сотні пар очей вгору
Поглядають і зорі,
Як секунди, рахують.

Моє дев’ятнадцяте літо
Десь поділось, сплило за водою
Мов на небі змінилися хмари
Інший образ – хоч хмари ті самі.
Так швидко кудись відлетіли
Конвалії, грози, віднайдення світу
Яке у примарному місяця світлі
Йдучи по бруківці, дощами умитій
В принишклого міста опівнічній тиші
Крізь запах акацій в гарячім повітрі
Почула в церковному дзвоні на хвильку.

Та легкість буття, що була його стилем
В горняточку чаю, що єднало зі світом
Що пахло терпким ароматом країн
Тропічних, незнаних, іще не відкритих
Які ще чекають, мабуть, свого часу
Немов у шкатулці коштовні прикраси,
Коли їх спокійне життя у собі
Вплететься у мій зачарований світ.

І в радіохвилі на мові чужій
Яка відкривала невидимі двері
В незвіданий світ, загадковий, новий
Де були нові сподівання й ідеї
Де буть одночасно у різних місцях
Буденна реальність, що залежить від тебе
Де в музиці, нотах, акордах,словах
Сплітаються долі мільйонів людей.

Розмови за північ на всі вічні теми
Такі всі важливі що кожна з них певно
Могла би змінити назавжди весь світ
Здавалося зміст цього світу так близько
Що можна вхопити – та тільки не варто
Бо прийде ще завтра, за ним післязавтра
Сократ з Кортасаром сідали край ліжка
І слухали Джаггера, Статус і Флойда
До ранку шукали в словах нові змісти,
Відмінності світу у ребус складали.
І їли пахучі суниці з вершками.

Якби я мала крила
То я би полетіла
В Париж в цей тихий вечір
Щоб в затишній кав’ярні
Пити каву з вершками
Й жувати круасани.


Або десь до Мілану
На показ мод відомих
Під ніжний скрипки голос
Силіти біля моря
Дивитися на зорі
І смакувать вино.


Чи в Лондон загадковий
Вимитий дощами
Мережаний туманом
Тут назви всі знайомі
З підручника у школі
Вздовж Темзи на паромі
Між вулиць загадкових
Дивитись як в воді
Мов кольорові зорі
Сіяють ліхтарі.


Чи в танці запальному
Кружлять на карнававлі
В Венеції яскравій
В золоченій гондолі
Летіти по каналах
В словах незрозумілих
Що ніжно так наспівує
Засмаглий гондольєр
Розгадувать загадки
Будинків із гербами
Що з’єднані мостами.


Чи у класичнім Відні
Десь в Опері на балі
При світлі канделябрів
У золоті й парчі
З прикрасами у косах
З найкращим кавалером
Я відкриваю бал
І всі за нами в крок йдуть
Під Штрауса й Шопена.


Або десь на тропічнім пляжі
В Копакабані, біля моря
Де теплі хвилі лижуть ноги
А океан співає морни
Заслухатись в чарівну казку
Яку розказує природа.


Або десь в неповторнім Ріо
Де карнавал вогнів яскравих
Закрутить думку п'яним шалом
і ти забудеш всі печалі
Назустріч світлу будеш мчати
Така спокусливо-красива
Якби ж я тільки мала крила!

Залишаю позаду кілометри
Розчарувань,самотності й неправди,
Мої мешти червоного кольору
Йдуть по нових життя квадратах.

Через бровки, як через кордони
На дистанції дня чергового
Подолали усі перешкоди,
Мої мешти червоного кольору.

Стук підборів дзвінкий, життєрадісний,
Десь літає над міста гамором,
Що в такт пульсу мого і подиху
Заявляє всім, що я ще жива.

Білі смуги – межа пішоходів,
А водіїв – світлофора триколірнІсть,
А для моїх мештів червоних
Цілий світ веселковий відкритий.

І не важливо дощ, чи сонце,
Бруківка, дорога, чи просто стежка
Йдуть по ній ходою переможця
Мої червоного кольору мешти.

Шаную дуже я котів
Вони мені пісні муркочуть
А я пишу про них вірші
Одним з них поділитись хочу.

Хтось любить звірів лісових,
А хтось підводний диво-світ.
Для мене ж наймиліший з них
Сіренький мій пухнастий кіт.

Хтось засинає під хропіння
А вранці їх будильник будить.
Я ж сплю собі під муркотіння
Мене мій котик дуже любить.

Зі мною він книжки читає
По нету бродить. Пише вірші.
І всіх гостей перевіряє
Чи справжній друг – чи гірш за мишу.

Когось з роботи жде обід
Хтось зовсім не спішить додому
Мене ж завжди чекає кіт
Він зніме стрес, нудьгу і втому.

Хтось у людей порад питає
Хтось у щоденник пише мрії
Мене мій котик пожаліє
Він помурчить і зрозуміє.

Хтось любить шуби дорогі
А хтось – шерстяні рукавички
Мене ж завжди зігріє кіт
Така у нього мила звичка.

Отак біжить кудись цей світ
Його усі наздоганяють
Лиш філософський чудо-кіт
За цим усім спостерігає.

Затишок живе на сторінках словника
Серед тисяч цікавих слів
Що мають сотні прихованих значень
І старовинних, таємних знаків,
Кожен з яких то є ціла історія
Роман, оповідання або повість.

І під теплим, плетеним светром
Що памятає мандрівки далекі
До сивих гір і старовинних замків
Він пахне димом пригірклим ватри
І в ньому зорі в нитки заплетені
З хвостів комет і сузірїв далеких.

А ще він ночує в квітах
Під пелюстками, закритими наніч
І їх напівсонний, ледь чутний запах
Наповнює чисте, холодне повітря
А з нього удосвіта народяться хмари
Ніжно-рожеві, на сонці золочені
Що кажуть, що завтра буде так само
Іще один ранок, чарований спокоєм.

Сучасна мода не лишає вибору
Крім вибору зразка чужих стандартів
Саме тому, можливо, іноді
Так хочеться сховатись під вуаль.

Пройтися не ховаючи ні посмішки,
Ні суму, ані блискіток в очах
Не впізнаній лишитись перехожими
Пройти мені лише відомий шлях.

На маскараді вуличних акторів
Міняти ролі, або просто бути
Собою-і-водночас-не-собою
Ловити погляди так званих «друзів»

Чарованих ходою Незнайомки
Легкою, всіж бо тягарі життя
Обовязки, печалі і морОки
Замінює одна легка вуаль.

Вдивлятись пильно в очі незнайомцям
Цинічно, звабливо, чи ще хто-знати як
Ловити на собі байдужі погляди
Що проводжають постать без лиця.

Дозволити собі у кожній миті,
Без поспіху здолавши протиріччя
Знайти приховані у ній можливості
Й змінити сотні виразіва обличчя.

Зайти в кафе під ліхтарем на розі
Де сивий бард співає тихо джваз
І у його чарівнім напівмОроку
Перенестися в інші вимір й час.

Коли у кожнім русі, кроці, погляді
Вчувалися шляхетність, смак, порода,
Століттями і звичаєм формовані
Які змінили нині стиль і мода.

Запах сіна, терпкий та прозорий, мов олія
ефірна із трав, що на березі моря
колишуться стиха під вітром,
що вирішив, мабуть, не спати ніколи
й бадьориться бризками, роздягаючи хвилі,
знімаючи з них покривала шовкові
з коштовних перлин і піни морської,
солоними краплями розкидані рано,
коли тепле сонце забарвлює море,
зелене і сонне, ще повне зірками,
зі шлейфу богині якоїсь нічної,
що від доторків місяця несмілих упали,
й погасли з зітханням у темную воду,
глибоко на дно, де скарби затонулі
лише одні знають правдиву історію,
людей, що колись тут ловили мушлі,
співочі, й надвечір тремкою луною
розносили пісню подяки над світом
вечірнім і повним затишку й любові,
загорнутих в ковдру із запаху сіна.

На світі багато сонця –
У вікнах, калюжах, дзеркалах, очах...
Настільки багато, що можна
Всю зиму ходити одягнутим в щастя.

І кожного ранку рудим кошенятком
Ловити проміння і гратись клубочком
Що котиться небом від ранку до ночі
Чи просто – сидіти на сонці й мурчати.

Весняним теплом фарбувати міста
В зелений, червоний, оранжевий, жовтий
Тоді і думки може стануть яскраві
Як скло вітражів, крізь які світить сонце...

Це не професія – бути просто хорошою
В світі ж є стільки відтінків хорошості
Меж досконалості ще ніхто не встановлював
І не означував мірила майстерності.

В хорошім слові є сила каменю,
Що дасть відбутися і прозвучати
Яскравим світлом в глибинах памяті
Відкрити розуму сейфи-квадрати.

Від вміння Майстра залежить житимуть
Чи ні його герої. І їхні ролі,
Які вони несвідомо вибрали,
Комусь поможуть змінити долю.

Хороші руки в глину і дерево
Життя вдихають, вкладають душу,
Й живуть у знаках і оберегах,
Тепло і захист людям даруючи.

В хорошій пісні сховані формули
Життя народу і всі фрагменти
Сумні й веселі його історії
Нам нагадають, куди ми йдемо.

Дві прямі, що ніколи не перетнуться
Дві струни, що співають мелодію руху
І вогні – метеори, що згори осипаються
Заворожують погляд Прометея дарунком.

Тут всередині є свій власний простір
Своє життя, норми і правила
За вікном поспішають люди серйозні
Вони завжди за склом. Їм до нас нема справи.

Нам до них теж. Бо ми зараз разом
Бо на 30 хвилин це є наша домівка
Іменами малюєм на склі декорації
Вони вистигнуть – сліду не буде на вікнах.

На хвилинку наш вектор руху співпадає
Із рухом трамваю. І на карті накладаються
Дві прямі, і ніхто не помічає
Цього імпульсу, що по дротах обганяє час

У вікнах будинків малесенькі сонця
І кожне свій світ дуже хоче зігріти
І фари машин, лишаючи слід на бруківці
Немов пролітають в просторі хвостаті комети.

* * *

Якщо б трамвай їздив не до кінця зупинки
А значно далі – до заходу сонця
То можливо прямі перетнулися б
І не було б кінцевих зупинок і руху по колу
І можна було б не виходити в холод
А грітися разом, коли на окраїні міста
В старенькім трамвайчику світло
Крізь марево снігу
Ледь зблисне.

Ксерокопією розмножу посмішки
Подарую їх всім перехожим
Щоб шукали в них десять відмінностей
І в метро оплатили проїзд.

Сфотографую запах кави ранкової
В діапазоні інфрачервоного кольору
Нехай ескорт галереї бігбордів
Проводжає мене на роботу

Проведу нові сезони моди
На даху будинку, як на подіумі.
Модна власна думка в новому сезоні
Можна виготовити оптове замовлення.

Перекладу всі цифрові коди
На музику. Це буде опера.
На прем’єру чисел Фібоначчі
Не залишиться вільних контрамарок.

Пейзаж за вікном – це лише інсталяція
Через тисячу років вона буде інакша
Проводячи конкурс дитячих малюнків
Варто задуматись, яким буде майбутнє.

Боляче-лоскотно по серці акордами
Світло розіб’ється сотнею крапель
Може води, може ртуті чи олова,
А може золота нових стандартів.

В венах залишиться вічною згадкою
Що відгукнеться словами і рухами
В кожній клітині, яскраво забарвленій,
Колір міняючи в такт ритму музики.

Стануть продовженням кола і лінії
Арки, мости, переходи, фонтани,
Вежі дахів – це проекція рук моїх,
Зведених вверх, щоб до сонця дістати.

Від інфра- до ультрачастотних тональностей
То чорним, то білим двійковими кодами
Закручений світ в безконечній спіралі
Збереженій в Часі паролем мелодії.

Я живу на шостому поверсі
Моя six floor натерта воском
До блиску. Вікна чисто-прозорі
І запах кави в темних покоях.

Під теплим пледом з шерсті казкових
Істот пустельних і загадкових
П’ю чай з думками про тепле літо
Колись вони і мене зігріють.

В моїй шухляді думок уривки
З них, мабуть, вийшла б вже ціла книжка :)
І хтось тримав би її на полиці
І коли сумно – в неї б дивився.

На стінах моїх висять картини
Маленькі вікна у інший вимір
Вони живі – треба тільки побачити
Скромне життя їх персонажів.

...А кожне рано мене сонце будить
Я знаю – воно мене не згубить
Посеред інших вікон і поверхів
Для нього -- квіти на підвіконні.

Із вікон видно небо і стіни
На них – мозаїку денного світла
І кожне світить у свому світі
Стандартних метрів в стандартнім місті...

Теплий вітер дмухає в шибку
Теплохвилею бухає в груди
Певно вітру тут занадто тісно
Він хитає свої амплітуди.

Між будинками монолітними,
Що заснули на сонці назавжди
Тисячолітніми мегалітами
І не хочуть ніяк прокидатися.

Обнімає розжареним маревом
Перспективу від нас віддаляючи
Розкладає все тіло на атоми
І будує нас в іншій реальності.

Він дарує легку невагомість
Чеше коси й вкладає по-своєму,
Ніжним шлейфом із запахом моря
Обгортає мене, наче шовком.

Там де дзвінкоголосі цикади
Тихо грають пісень сонцекрилих
Він будує із хмар естакади
Над дахами висотних будинків.

Він хотів би весь світ залучити
До польотів не в снах, а на волі
Та його, чомусь, не розуміють
І ще глибше занурюють корені...

Ось вам Джунглів закон, правдивий, як небо старе.
Вовк, що шанує його – живе, Вовк, що зневажить його – помре.
Як ліана по стовбуру взад і вперед виростає
Сила Зграї – у Вовку, Сила Вовка – у Зграї.
Мийся щоденно, від носа до хвоста, пий глибоко, та не вглибину
І пам’ятай – ніч є для полювання, не забувай – день є для сну.
Залиш підбирати за Тигром плаксивим шакалам,
Пам’ятай що Вовк це мисливець і їсть їжу власну.
Дотримуй миру з панами Джунглів – Ведмедем, Пантерою і Тигром
Не турбуй мовчазного Слона і Кабана у його лігві.
Коли Зграя зустріне Зграю у Джунглях і ніхто не піде услід
Залиш Вожакам домовлятись, знайти перевагу ввічливих слів.
Коли б’єшся з Вовком із Зграї, мусиш битись один в строні,
Якщо інші візьмуть участь у чварах, то Зграя загрузне в війні.
В Лігві Вовк у своїм сховку, і ніхто не сміє зайти
Ні чужинець, ні сам Вожак, ні з Ради інші вовки.
В Лігві Вовк у своїм сховку, та як він не годиться
Шле Рада йому звістку, що слід його змінити.
Якщо вб’єш до півночі, на весь ліс про це ти не вий
Налякаєш оленя в лісі, і голодним залишиться брат твій.
Можеш вбити, щоб нагодувати себе, сім’ю і дітей
Та ради забави не смій убивати і ніколи не вбивай людей!
Якщо грабуєш здобич слабкого, то їж її достойно,
Право Зграї малих захищати – залиш йому шкуру і голову.
Здобич Зграї належить Зграї, ти їж її де вона є
Та як хтось віднесе м’ясо до свого Лігва, він помре.
Здобич Вовка належить Вовку, хай робить з нею, що хоче
Та коли він не дасть згоди, Зграя не з’їсть і шматочка.
У вовченят протягом року є право отримати від Зграї
Щоб кожен, хто ситий і їх підгодував, щоб вони не голодували.
Право Лігва – це право Матері. Протягом року їй належить
Одне стегно з кожної здобичі і хай ніхто їй в цім не перечить.
Право Печери – це право Батька – все впольоване його власність
Він вільний від зборів Зграї, та його може судити Рада.
Тому що його життя, спритність, розум і силу
Закон словом Вожака відкриває, як книгу.
Осьвам Джунглів Закон, могутній й всесильний для вас
І хай всі голови, ноги, спини й хвости йому завжди підкоряються.

* * *

Now this is the Law of the Jungle -- as old and as true as the sky;
And the Wolf that shall keep it may prosper, but the Wolf that shall break it must die.
As the creeper that girdles the tree-trunk the Law runneth forward and back --
For the strength of the Pack is the Wolf, and the strength of the Wolf is the Pack.
Wash daily from nose-tip to tail-tip; drink deeply, but never too deep;
And remember the night is for hunting, and forget not the day is for sleep.
The Jackal may follow the Tiger, but, Cub, when thy whiskers are grown,
Remember the Wolf is a Hunter -- go forth and get food of thine own.
Keep peace withe Lords of the Jungle -- the Tiger, the Panther, and Bear.
And trouble not Hathi the Silent, and mock not the Boar in his lair.
When Pack meets with Pack in the Jungle, and neither will go from the trail,
Lie down till the leaders have spoken -- it may be fair words shall prevail.
When ye fight with a Wolf of the Pack, ye must fight him alone and afar,
Lest others take part in the quarrel, and the Pack be diminished by war.
The Lair of the Wolf is his refuge, and where he has made him his home,
Not even the Head Wolf may enter, not even the Council may come.
The Lair of the Wolf is his refuge, but where he has digged it too plain,
The Council shall send him a message, and so he shall change it again.
If ye kill before midnight, be silent, and wake not the woods with your bay,
Lest ye frighten the deer from the crop, and your brothers go empty away.
Ye may kill for yourselves, and your mates, and your cubs as they need, and ye can;
But kill not for pleasure of killing, and seven times never kill Man!
If ye plunder his Kill from a weaker, devour not all in thy pride;
Pack-Right is the right of the meanest; so leave him the head and the hide.
The Kill of the Pack is the meat of the Pack. Ye must eat where it lies;
And no one may carry away of that meat to his lair, or he dies.
The Kill of the Wolf is the meat of the Wolf. He may do what he will;
But, till he has given permission, the Pack may not eat of that Kill.
Cub-Right is the right of the Yearling. From all of his Pack he may claim
Full-gorge when the killer has eaten; and none may refuse him the same.
Lair-Right is the right of the Mother. From all of her year she may claim
One haunch of each kill for her litter, and none may deny her the same.
Cave-Right is the right of the Father -- to hunt by himself for his own:
He is freed of all calls to the Pack; he is judged by the Council alone.
Because of his age and his cunning, because of his gripe and his paw,
In all that the Law leaveth open, the word of your Head Wolf is Law.
Now these are the Laws of the Jungle, and many and mighty are they;
But the head and the hoof of the Law and the haunch and the hump is -- Obey!

Одно, друге, третє,
Гарненько, рядочком,
Слоники рожеві
Гуляють по садочку.

Для того, щоб заснути
Порахувать їх маю
Вони ж ворушать вухами
І йдуть не по порядку.

Зривають квіти хоботом
І чухаються спинами
Об дерев’яні стовбури
І кущики малини.

На місці вперто топчуться
І створюють затори
А їх лукаві посмішки
Геть відганяють сон.

Таецюють навкруг клумби
Виводять піруети
Чи сальси, а чи румби
Так по-слонячи «легко».

Пустують і гасають
Так мило, наче діти
В своїм слонячім Раю
І роблять тільки збитки.

А ще до того ж крила
У них звідкись узялись
І слоники щасливі
Злетіли попід хмари.

Тепер вже в теплій Африці
Гуляють по савані
На сонці вигріваються
Й вимахують хвостами.

Вже там хтось непокоїться
І мусить рахувати
А я з чистою совістю
Нарешті можу спати! :)

Я думаю, що знаю чий це ліс
Он дім його в селі неподалік
Він не побачить, як я зупинивсь
Глянути на ліс, загорнутий в сніг.

Так здивувавсь малий мій кінь
Що в домі тім вогонь горить
Поміж дерев й дзеркал-озер
В цей вечір, найтемніший на землі.

Так гучно дзвонить своїм дзвоником
Немов пита, чи це не помилка
Та більш не чуть пісень, крім співів
Сніжинок пухнастих і вітру легкого.

Лісу розкіш темно-глибока,
Але я маю триматися слова
І до спочинку ще довга дорога,
І до спочинку ще довга дорога.

* * *


Whose woods these are I think I know.
His house is in the village though;
He will not see me stopping here
To watch his woods fill up with snow.

My little horse must think it queer
To stop without a farmhouse near
Between the woods and, frozen lake
The darkest evening of the year.

He gives his harness bells a shake
To ask if there is some mistake.
The only other sound's the sweep
Of easy wind and downy flake.

The woods are lovely, dark and deep.
But I have promises to keep,
And miles to go before I sleep,
And miles to go before I sleep.

Ти вже спиш – а я ще пишу вірші,
Шукаю рими, підбираю ноти
Які нашіптує попідвіконню листя
Ти спи собі. Добраніч, моє сонце!

У твоїх снах заквітнуть дивні квіти
Під синім небом, вбраним у веселку
А я збиратиму докупки літери
Посію їх уранці, досвітанку.

Хай проростуть і знову стануть снами,
Яскравими, чудни`ми, незвичайними,
Щоб потім знов складатися словами,
Ключем-паролем відкривати пам’ять.

...Годинник цокає, відлічуючи тишу,
Хроносекунди змінюються літерами,
Зустрічаю світанок не снами, а віршами,
І збираю зірки, ті, що впали під вікнами.

Ніжний дотик по шкірі морозом, і жаром, і холодом
Вибиває з-під ніг тверду землю, кордони ламає,
Наповняє ущерть мої вени трунком хмелю і солоду
Над землею пустельним зефіром мене підіймає.

А внизу світ неначе мозаїка з древніх руїн
Що віднайдені з таємних знаків кимось давно
Де із сотень шматочків складається ціле
І минуле свої відкриває загадки крізь випукле скло.

Ніжно-ніжно, мов вітер з гірського повітря,
Легко-легко, як кола дощу по воді
Так раптово, й водночас нестерпно повільно,
Відкриваються ще невідомі вершини в мені.

Павутиною срібною міцно так сковує волю
Опиратись – даремно, бо затягує в вир швидка течія,
Що наповнює кожну клітину живою водою,
Аж за край переллється, знесе перешкоди до щенту.

Мені тебе треба інколи вдень
І майже завжди вночі,
Бо ти вмієш гарно тлумачити сни
Навіть ті, що страшні,
І щоночі одні й ті самі.
Бо для тебе вони просто
Купка картинок-сюжетів,
Не пов’язаних із життям.

А ще ти знаєш багато історій
Усі з хепі-ендом
Казкові лав-сторі
Я слухаю їх щоразу перед сном
Хоча й знаю –
Ти все це придумав
І так не буває
Але я так хочу повірити в диво,
Що слухаю ці нереальні казки
І вірю у них на хвилину чи дві.

А ще, коли світло лишає на стінах
Невидимі тіні
І тиша у місті стає все густіша
Тоді так гарно лежати і мріяти
І слухати, як ти дихаєш
У ритмі Всесвіту.

А ще інколи, коли мені холодно,
Навіть під пледом, чи пуховою ковдрою
Коли навіть зелений з медом чай
Не гріє так, як той, що з твоєї чашки
А на вулиці дме пронизливий вітер,
Тоді лише ти, мабуть, можеш зігріти.

На небі місяць
Відображення світла
Вогнів в калюжах
Розплавлене золото
Поцяткувало одяг.

* * *

Стіни зітхають
Поскрипує на сонці
Нагріте дерево
Розкажуть казку наніч
Із запахом живиці.

* * *

Щербаті зорі
Підглядають крадькома
За нами в вікна
І спати не дають їх
Тихі про нас розмови.

* * *

Десь ранок, десь ніч,
А на вокзальнім табло
В музичній скриньці
Замість мелодій – розклад
Список кодів до серця.

* * *

Сон у літню ніч
Туманом над річкою
Подихом вітру
Вкриває всіх місяця
Срібляста павутина.

Таке буває лише влітку
Десь між туманом і грозою
Коли ангЕльською сльозою
Вечірнє небо чисто вмите.

Запрошені на танець квітів
Любов приносимо з собою
Таке буває лише влітку
Десь між туманом і грозою.

Я з липи виріжу сопілку
Забарвлю небо серця грою
Хай вітер хмари кольорові
Несе акордами над світом.
Таке буває лише влітку...

Яка відрада
Через літню річку
Убрід іти з сандалями в руці
Ногами по гладесеньких камінчиках
В водичці теплій, наче в молоці

Скупатись, сидячи на пласкім камені,
Що пам’ятає ще початок світу,
І в цій імпровізованій купальні
Віддатися в полон Купалу-літу.

Віддати данину йому вінками
Із квітів польових і маків
Зав’язаних віршами і піснями
Що збирані уранці, досвітанку.

Сховатися у тінь зелених верб,
Що вкриють і від світу, і від спеки
Крізь листя їхнє видно синє небо,
Задивлене у річку, мов у дзеркало.

Дивитись тихо, як тече вода,
Прозоро-лагідно лоскоче пальці
Невпинна й невблаганна, наче час,
Лишаючи лише цілунки-краплі

Що діамантами вкривають шкіру,
На сонці, мов прикрасу, позолочену,
Яку в майстерні викувало літо,
Щоб принести її в дарунок осені.

Між коштовних розсипів міліардів зірок
На межі двох галактик, що єднаються світлом
На космічних просторах, де ніхто ще не ставив свій крок
Між чужими світами віє сонячний вітер.

Він розвіює хмари галактик й дощами комет
Загоряється небо далеке над чужими містами
Він приносить життя до окраїн незнаних планет
Де сьогоднішні мрії стануть завтра новими шляхами.

Я не знаю, на весь Всесвіт одні ми, чи ні
Може теж чиясь думка долає простори відкриті
Тож нехай ці далекі світи поєднає в собі
І несе звістку Розуму далі теплий, сонячний вітер.

На даху, там де зорі можна руками дістати
Видно, як унизу люди бігають, наче мурашки,
Десь спішать, нарікають, що їм, бачте, важко,
Важко – повзати, а вже могли би літати.

Унизу ліхтарі ланцюгами скували все місто,
І тримають усе, що живе, під прицілом,
Цей ліхтар – це полон для всіх тих, хто боїться,
Темноти, бо давно вже згасив своє світло.

Із розчинених вікон доносяться звуки гітари,
Непотрібні слова й не доказані кіноуривки
Так багато думок, коли хочеться просто мовчати
Й цигарковими зблисками лічити пульсацію дихання.

А вгорі пролітають чудні фіолетові хмари
Розглядають уважно цю дивну, життєву виставу,
Обіймаються з місяцем, він їм віддає свою ауру,
А вони десь народять його, веселково, дощами.

Чекаю тепла...
Сумую дощем
Нічний хіт-парад
Закритих очей
У міста квадратах
Музею ідей.
Акварель туману
На вікнах плете
Життя панораму.
Я – у центрі неї...
А дощ голограми
Малює на стелі...

Ще далеко до ранку,
Ще спить навіть удосвітна тиша,
Тільки вогник на Замку
Блимає маяком в середмісті
І годинник на Ратуші
Вартовим відганяє десь сни.

У гарячім від спеки повітрі
Чути запах прив’ялого листя
Що шурхоче балади про літо
В романтичній манері написані
Із яскравих, неонових літер
На сучасних, хай-теківських вивісках.

Спить бруківка, розпечена сонцем
Сняться їй шурхотіння тих кроків
Що не йдуть, а летять в невагомості,
Так, як вміють ходить лиш закохані
У яких власний час є і простір.
Без обмежень пробігу і років.

Ліхтарі, мов ряди самоцвітів,
Це модерна міська геометрія
Хаотично-напрямлених ліній
Зовсім нового світу проекція
Капіляри, судини, що світяться,
Мов пульсація мегаполісу-серця.

А по чорній, небесній екліптиці
Переходять парадом сузір’я
Хороводи ведуть навкруг місяця
І керують погодньою зміною
На світанку стожарами сиплються
Феєрверкои додолу рубіновим.

Швидко котяться краплі, розбиваючи з дзенькотом шибку
На кусочки у сотні каратів, на життєві уривки
І збираються вранці під вікнами в синій туман.

На губах осідають цілунками терпко-кусючими
Ніжно так обіймають руками з кришталю каблучками
І в асфальті вітрини відбиток-міраж, мов обман.

Стукотять електричками, рельсами, доганяючи західний вітер,
Відбиваючи такт ритму серця, у загальній симфонії світу,
Заспокоюють думку міцними, дитячими, снами.

Десь шепочуться з листям у парку, осипаючись квітами,
На стареньку бруківку і ковану лавку, мов снігом,
Між землею і небом, на сонці, засяють скарбами.