Дві прямі, що ніколи не перетнуться
Дві струни, що співають мелодію руху
І вогні – метеори, що згори осипаються
Заворожують погляд Прометея дарунком.

Тут всередині є свій власний простір
Своє життя, норми і правила
За вікном поспішають люди серйозні
Вони завжди за склом. Їм до нас нема справи.

Нам до них теж. Бо ми зараз разом
Бо на 30 хвилин це є наша домівка
Іменами малюєм на склі декорації
Вони вистигнуть – сліду не буде на вікнах.

На хвилинку наш вектор руху співпадає
Із рухом трамваю. І на карті накладаються
Дві прямі, і ніхто не помічає
Цього імпульсу, що по дротах обганяє час

У вікнах будинків малесенькі сонця
І кожне свій світ дуже хоче зігріти
І фари машин, лишаючи слід на бруківці
Немов пролітають в просторі хвостаті комети.

* * *

Якщо б трамвай їздив не до кінця зупинки
А значно далі – до заходу сонця
То можливо прямі перетнулися б
І не було б кінцевих зупинок і руху по колу
І можна було б не виходити в холод
А грітися разом, коли на окраїні міста
В старенькім трамвайчику світло
Крізь марево снігу
Ледь зблисне.