Нам здавалося, що ця осінь так ніколи й не закінчиться
І дерева зі своїх сховків діставатимуть нове листя
Що, не відаючи про хмари, землю грітиме далі сонце
А ми будем іти по травах наче влітку м’яко босоніж.

Але небо змінило колір, а до нього в тон і свій настрій
Вже нема під ногами золота, бо в дерев закінчились запаси
І щоразу раніше вечір поспішає любити вікна
А вони лише тихо плачуть, що не можуть йому відповісти.

І від сліз їхніх мерзнуть руки, а в холодних руках чорнило
Замерзає, гублячи букви, і їм , мабуть, вже зовсім несила
Відігрітись ні теплим чаєм, ані свічки гарячим воском
І годинника стрілки мовчать, не спішать проміняти сьогодні

На нове невідоме завтра, бо у нього ще слабша пам'ять
Замість сонця там лише фари відбиваються в мокрім асфальті
І холодний, пекучий вітер що доводить хмари до сліз
Своїми босяцькими витівками підіймає мільйони бризок

І жбурляє їх всім у вікна і вистукує дивний ритм
Закодовані шле привіти сніговій королеві зимі.
Лише кілька самотніх листочків тріпотять на холодному вітрі
А, здавалося, що ця осінь так ніколи й не закінчиться…