Не пиши і не шли навіть смайлів личини.
Мушу сильною бути. Забути. Тепер - й поготів.
Там, де я, розмовляють думками й очима.
Й ми раніш так уміли. Та дещо змінилось в житті.

Розкололось життя. Де наївні печалі,
Коли горем невтішним здавалась розлука сумна?
Там, де я, прилітають ракети ночами,
Поверхи опадають і штори тріпочуть з вікна.

І таке все дрібне, що здавалось потрібним,
І така дорога кожна мить і життя, й доброти,
І своєї землі кожна латочка й скиба,
Що й не знаю, чи ти зрозумієш. Прощай - і прости.

Скільки мов пам'ятаєш нині?
А у мене лишилась - рідна.
...Як там осінь в твоїй країні -
Золота, не дуже ковідна?

Золота і у нас. Дощило,
Трохи небо промило зболене.
Живемо. Й де беруться сили -
Із землі? Кажуть, тут намолено.

Медом мазано. Сила ллється
Із землі, що ми точно звільнимо.
Ти не слухай брехні. Слухай серце,
Що потужно пульсує хвилями.

Знаєш, лжа, і біда, з'єднавшись,
Не питають кордонів, друже.
Слухай серце моє, як завше,
Listen to my heart, as usually.

Рідна мова
в моєму
мозку,
Зрозумієш
мою
єдину,
Нескориму:
мій ворог -
Moskow.
Чуєш,
в серці моїм -
Україна.

20.11.2022

***
Не час каміння розкидати.
Маленький світ і затісний.
Притихли, наче діти, сни,
Що позбігалися до хати.

Майбутнім снити вже не час.

Туліться, спогади, до груби,
Дивіться, мрії, на вогонь.
Тепло жарин. Тепло долонь.
І теплий щем: комусь ти - любий.

Оце і все, що є у нас.

***
...Ці книги-друзі - ні для кого.
Цей одяг - нас переживе.
А скільки зайвого й смішного
У світі, що на дно пливе!

І бог війни у небі - Марс.

Нажитися, а чи нажити -
Немає міри. Й де межа?
Летіти, йти до рубежа,
А там - "над прірвою у житі"?

Печальна правда без прикрас.

***
Серед віків, боліт і болю -
Оази світлі, острівці,
Мої коштовні камінці -
Брати по розуму і долі

В моєму серці повсякчас.

Хай сум згорить на попіл сірий -
Квітник посиплю під дощем.
Любове, дякую за щем.
За мудрий захист від зневіри.

Підкинь дровець, щоб жар не згас.

06.04.2021

***
Не час каміння розкидати.
Маленький світ і затісний.
Притихли, наче діти, сни,
Що позбігалися до хати.

Майбутнім снити вже не час.

Туліться, спогади, до груби,
Дивіться, мрії, на вогонь.
Тепло жарин. Тепло долонь.
І теплий щем: комусь ти - любий.

Оце і все, що є у нас.

***
...Ці книги-друзі - ні для кого.
Цей одяг - нас переживе.
А скільки зайвого й смішного
У світі, що на дно пливе!

І бог війни у небі - Марс.

Нажитися, а чи нажити -
Немає міри. Й де межа?
Летіти, йти до рубежа,
А там - "над прірвою у житі"?

Печальна правда без прикрас.

***
Серед віків, боліт і болю -
Оази світлі, острівці,
Мої коштовні камінці -
Брати по розуму і долі

В моєму серці повсякчас.

Хай сум згорить на попіл сірий -
Квітник посиплю під дощем.
Любове, дякую за щем.
За мудрий захист від зневіри.

Підкинь дровець, щоб жар не згас.

06.04.2021

***
Не час каміння розкидати.
Маленький світ і затісний.
Притихли, наче діти, сни,
Що позбігалися до хати.

Майбутнім снити вже не час.

Туліться, спогади, до груби,
Дивіться, мрії, на вогонь.
Тепло жарин. Тепло долонь.
І теплий щем: комусь ти - любий.

Оце і все, що є у нас.

***
...Ці книги-друзі - ні для кого.
Цей одяг - нас переживе.
А скільки зайвого й смішного
У світі, що на дно пливе!

І бог війни у небі - Марс.

Нажитися, а чи нажити -
Немає міри. Й де межа?
Летіти, йти до рубежа,
А там - "над прірвою у житі"?

Печальна правда без прикрас.

***
Серед віків, боліт і болю -
Оази світлі, острівці,
Мої коштовні камінці -
Брати по розуму і долі

В моєму серці повсякчас.

Хай сум згорить на попіл сірий -
Квітник посиплю під дощем.
Любове, дякую за щем.
За мудрий захист від зневіри.

Підкинь дровець, щоб жар не згас.

06.04.2021

Легковажносте! - Милий гріх,
Мій супутник і ворог милий!
В мої очі лин'ула сміх
І мазурку влила у жили.

Вчила: йди хоч з ким до вінця -
Не пильнуй перстенька-печатку.
Навмання починай з кінця
І спиняйся ще до початку.

Як стеблина будь і як сталь
У житті, де так мало можеш.
Шоколадом лікуй печаль
Й регочи в лице перехожим!


Переспів 26.01.22

Прощавай,
не осуди
й забудь.
Листи спали, як мости.
Хай мужньою буде й прямою путь,
Якою маєш іти.

Нехай ув імлі для тебе горить
Зоряних мрій вогонь,
Хай завжди надія грітись
летить
*(Й надія гріти долоні летить)
Біля багаття твого.

Хай будуть попереду бурі, сніги,
Дощі, ревіння громів,
Хай буде більше удач і снаги,
Ніж випаде їх мені.

Хай в грудях гримить, не змовкає бій,
Хай довгою стелиться путь.
Щасливий за тих, що в долі твоїй,
Можливо, поряд ідуть.

04.02.22

Гете

(Переклад)

Дивне дерево зі Сходу
У саду зронило лист.
Таємниці насолоду
Нам листочок цей приніс.

А чи сутність він єдину
Розділив на дві душі,
Чи з`єднались половини,
Що були колись чужі?

Не питай – лиш пісня знає,
Розповість тобі вона,
Як навпіл я душу краю,
А вона завжди одна.

Жовтень 2021

У темні часи ковідні,
Що світ тримають в напрузі,
Ріднішими стали рідні,
Дружнішими стали друзі.

Нам відстані не відомі,
Спустились й планети нижче,
А ми як в одному домі,
Коли завірюха свище.

Дарма, що все віртуально:
Цілунки, обійми, квіти.
Не все таке вже й печальне,
І є чому порадіти.

І навіть віриш у вічний
Зв'язок у космічній сфері:
Ми поруч - це фантастично! -
В ефірі (або в етері)!

22.12.20

Чумацький шлях проліг навскіс,
Моргають рідні нам зірки.
Побіля шляху видно Віз,
Там сплять небесні чумаки.
Віз перевернуто, і віл
Блукає в зоряних степах,
А з Возу нам зірковий пил
Спадає на батьківський дах,
На наш провулочок малий,
На тихе місто і на Рось...
Так стало гарно на землі!
І дуже затишно чогось.

* * *

Чумацький шлях проліг навскіс,
Моргають рідні нам зірки.
Побіля шляху видно Віз,
Там сплять небесні чумаки.
Віз перевернуто, і віл
Блукає в зоряних степах,
А з Возу нам зірковий пил
Спадає на батьківський дах,
На наш провулочок малий,
На тихе місто і на Рось...
Так стало гарно на землі!
І дуже затишно чогось.

Бузок, ви скажете, не диво,
Та поєднання – дивина:
Гранітні скелі,
Рось грайлива,
Бузок,
кохання
і весна…

13.05.2019

В запашну весну занурююсь
поволі я,
В аромати трав, нарцисів
і бузку.
Ось і сакури розквітли,
і магнолія –
І містечко прийняло
красу таку!

А колись каштан сприймали,
мов екзотику,
І вподо̀бав дивину в парку
Тарас…
Трохи лю̀дського тепла й любові
дотику,
Трохи мрій – і розквітає
все у нас!

09.05.2019

Зашарілись верболози над водою,
Де весна пройшла нечутною ходою.
Синіми – навскіс –
Тінями беріз
Пише сонце лист.

Каже сонце, що надходить переможно,
Сумувати в сірих сутінках не можна!
І в душі, мов лід,
Тане, тане слід
Неспокійних літ.

А над Россю, над шумками водограю
Про кохання білі лебеді співають.
Щедро навесні
У серця ясні
Сіються пісні.

Хай ламається скоріше лід останній,
Хочеш, сонцем весняни́м для тебе стану?
В очі голубі
Подивлюсь тобі
Й не віддам журбі!

Йде старенька – високі калоші,
Чорні валянки шиті, суконні,
Гроші в хусточці – що то за гроші!
Баба йде купувати лимони.

Урожайним був рік – аби сила.
Картоплі, огірки, патисони...
І в льоху є, і в банки закрила.
А тепер їй потрібні лимони.

Однесла докторисі яєчок,
Гарну курку прийшлось зарубати.
Ну така вона, доля стареча,
Діда треба ж свого рятувати.

То городи, то кури, то дрова...
А вмирати ніхто не боронить...
А за ліки дала, все, що в сховах...
Ось ще треба купити лимони…

Кожну дідову пенсію вбогу
Відкладали на чорну годину.
Все пішло, ще й просила підмогу
На таку дорогу медицину.

Бо такі золоті наші ліки...
Бо такі для народу закони...
Бо такі кріпаки ми довіку!
Ще й не родять в нас
кляті лимони!

11.09.2018

Чорні безсонням ночі.
З ворожих дальніх доріг
Те, що було синочком,
Занесли через поріг.
Цинкову домовину
Поставили на стільці.
Чорно стало в хатині,
Зчорнілі ввійшли бійці.
Мати заголосили:
- Сина, синочка, Саню,
В Афганістані вбили,
Вбили в Афганістані!
Гади прокляті, звірі!
Щоб їм горіла земля!
Нащо чужа нам віра?
Нащо чужі нам "друзья"?
Тягнуть неситу руку:
Грошей і хліба їм дай,
Все віддай у наругу,
І сина свого віддай!
Хто посилав на бойню?
Хто у батьків поспитав?
Ти ж не знав і любові...
За що ж ти життя віддав?!
Ой ти мій сину, сину,
Голівоньки не зберіг!
Ми берегтись не вчили –
Тільки ступнув за поріг.
Дід твій пройшов крізь війни,
Ми виросли у війну,
Ти ж в мене ріс щасливий
Й нічого ще не збагнув.
…В жовтій гітарі наче
Дзвони якісь ожили.
Мати зайшлися плачем,
Схилилися до землі…

"Їсти, їсти!" – сміються знову,
зображаючи наших мам.
Так, без зла.
Видно, там, в Айові,
"їстивного" тиску нема.
Діти фермерів з чорноземів,
що такі ж родючі, як в нас, –
"Їсти-їсти" – для них не в темі.
Діти, що вам скажеш про час,
Коли голодом нас вбивали?
Всіх селян,
щоб в колгоспи йшли?
Що не скажеш – все буде мало.
Порівняти із тим, коли
У Америці темношкірі
(тільки неграми не назви!)
Пропадали в рабстві?
Не вірять!
Бо рабі потрібні живі!
І раби не голодували!
А в радянській країні – так...
Чом корились?
Ми повставали!
Убивали нас.
Був й ГУЛАГ –
Табори для для рабів:
Безплатно,
за балАнду – за юшки ківш
Піднімали країну знатну,
і Сибір, і космос...
Облиш!
Не збагнути цим вільним дітям,
у якій ми були дірі,
Просто в чорній дірі століття.
Навіть дико і говорить.
Отже, просто ми зупинімось
на традиціях,
тож терпіть!
Українська звична гостинність!
Це святе:
"Діти, їсти йдіть"...


18.01.2019

Хтось подзвонив. Питаю: «Хто ви?
Без імені нема розмови».

І чую: «Не впізнали друга?»
Дочка злякалась: «Це злодюга!»

«Та хто ви, хто ви, як вас звати?» –
Тривога в серці, йду із хати…

А чоловік: «Це аферисти,
Що все з рахунку можуть з`їсти!»

«Не розмовляй!» – шепочуть в спину.
Та дайте спокій на хвилину!

Спішу я в сад нічний, у тишу…
Впізнала, хто у трубці дише.

А вже на виручку за мною
Моя сім`я крокує строєм,

Їм неспокійно і тривожно.
Ні, усамітнитись не можна!

Дочка присвічує смартфоном,
За нею батько – охорона,

За ним собака скаче радо,
Задерла хвіст, біжить з веранди,

Замкнувши стрій (це справді фішка!),
Проворна кривонога кішка…

«Та ну вас!» – регочу відверто.
Такі смішні, що можна вмерти!

«Пробач мені, – благаю слізно, –
Сім`я, мій друже – це залізно…»

2018

"Почепила прання біля хати -
Позривало прищіпки ураз!
Ох, цей вітер, такий вже губатий,
Ну губатий, як кажуть у нас."

Вік живу, а такого не чула!
Може, вітер привіяв любов?
Може, будить весну, що заснула?
"Та й губатий цей вітер, ій-бо!"

27.03.2018

А ми такі вже оптимісти,
Що і не говори!
Усе б до світла йти чи лізти,
Що там, в кінці нори,
В кінці труби, тунелю, шанців...
Шукаємо путі,
Коли немає зовсім шансів,
У повній темноті.
Отож, коли нас проковтнули,
То, брате, ще не край:
Хай ми в кишківнику акули,
Є дюри й там, шукай!

06.02.2018

Заходь до мене на Фейсбук
(Звучить як фейсконтроль :)),
Постав свій нік, введи пароль,
Пришли хоч "помах рук"...

У часі загубився друг -
І час пустий, мов спейс.
Усе-усе прощу Фейсбук
За твій забутий фейс...

12.08.2018

А їм не холодно удвох,
І не страшить обох ніколи,
Чи сипле дощ, чи сніг навколо,
Фонтан замерз, а чи засох…
Побачення щаслива мить,
Щасливий міст біля Янталки,
І розлучатися так жалко –
Завмерло серце і щемить...
* * *
Політ сніжинок із пітьми,
Із тиші синьої, звисока,
На вії, на вуста, на щоки –
Солодкі дотики зими…
Завмерли двоє в білім сні,
Щоб не отямитись поспішно.
Легкий і невимовно ніжний,
Цілунок перший, наче сніг…
* * *
Пуста алея, спить гора,
Забуто вигадки трагічні.
Вони прощаються. Пора,
А хочеться стояти вічно...
13.12.2017

#У_Корсуні_над_Россю

Як колись-то до́щик набридав мені!
Стукав у шибки́, гукав, кудись-то кликав...
Та в новому пластиковому вікні
Заглухає навіть заметіль велика.

І повзе по шибці дощова сльоза,
Оніміла – крутиться кіно без звуку.
Хто б оце раніше про таке сказав? –
Дощ мені, як душу, виливає муку.

Я в теплі, не знаю вітру і сльоти,
Навіть кішка вухом не веде – заснула,
А знадвору б’ється мовчазне: «Пусти!
Прочини вікно, щоб ти мене почула!»

Ходить дощ
край вікна,
Ллється пісня
сумна,
Чи то пісня,
чи плач –
Я не чую.
Пробач…

Ці спогади в бентежнім сні — неждані спами —
Ковзнули тихо по мені, немов устами…
Теплом війнуло з темноти — знайомий дотик.
Скажи, скажи мені, хто ти і де був доти?
Чому прикликав ніжну мить — ти знаєш, хто ми?
Чому пече, чому болить солодкий спомин?
...Та пам'ять вимкнуто. І все. І сну немає,
В тумани ніч його несе. А хто ти — знаю...

Липень 2017

Ми розлучились, та портрет,
Ваш образ милий, – він зі мною,
Завжди в мобілці, під рукою.
Його не старить часу лет.

Дід Іван, студент, що був під Крутами, —
З роду козаків.
Скільки їх, що відійшли забутими
У пітьму віків!
Куля наздогнала в тридцять сьомому.
Тільки б вижив син!
Дасть початок роду незнайомому...
В моїм серці — дзвін.
Діду, у мені твоя кровиночка
З волі та борні.
Правда, трохи я козак, хоч жіночка?
Ти живеш в мені...

2017

Ми перетерпимо ці дні,
Ці дні, похмурі і сумні,
Коли й зима — не як зима,
Немовби в неї сил нема.
То снігодощ, то дощосніг,
А вітер аж збиває з ніг,
І в небі вихори і рев.
Учитись будемо в дерев!
Ніщо їм буря і пітьма!
Ми перетерпимо, дарма.

Січень 2017

Ось і жовтень. А лист не жовтіє
(Чи то краще сказати “не жовкне”?),
Ранній іній його приморозив.
Що то жінка! Співає і мріє,
Хоч немає про що, а не мовкне!
(Хоч банально римуються “сльози”.)

Чи то сльози, чи біль, а чи лихо
(Може, краще згадати “кохання”?),
Чи кохання збентежило душу...
А вона собі тішиться тихо,
Ронить жінка пісні на світанні...
(Розважаючи яблуню й грушу.)

27.12.2016

З любов'ю старою стрічатись не треба:
Згадаєш, як біль наплива,
Як вчишся шептати до квітів, до неба
Не мовлені вчасно слова,
А сонячні мрії лишилися в літі
Й немає дороги туди,
І мусиш боротися в темному світі,
Щоб радість здобути з руди...

Про все не розкажеш і вже не розрадиш,
Роки — це життя, це не мить.
З любов'ю старою удруге ти зрадиш,
То хай вона в пам'яті спить.
Не ятри тепер свою визрілу душу,
Не збуриться й інша душа.
Хіба що тобі вона зовсім байдужа,
Хіба що вже зовсім чужа...

27.12.2016

1
Давно гримить страшна війна.
Моя найперша в тім вина,
Бо я кричав: – Хай буде Хам,
За нього голос свій віддам!
Хай хоч який, а все ж він наш!
А він начхав на мене, зваж.
2
А він хотів, щоб весь народ
Заткнув собі і вуха й рот,
Щоб як в Союзі, як завжди,
Були тихіше ми води.
Донбас бандитським став, не наш,
І шахтарі замовкли, зваж!
3
Коли схотів розумний люд
Позбутися московських пут,
Коли в Європу шлях проліг,
Нас Хам розвів, він переміг.
В Москву гарант подався наш.
Ми знов рабами стали, зваж!
4
Та гарна молодь, майбуття,
Бажала іншого життя.
На площу вийшли, на протест,
З піснями, дружно, як на фест...
Майдан залитий кров'ю наш!
Спецназ кричав з акцентом, зваж.
5
Ті покидьки, свої й чужі,
Місили молодь від душі,
Був кожен, наче наркоман:
Гатить кийком, в очах туман,
Телеекран скривавив наш...
Донбас не все побачив, зваж!
6
Хто совість мав, батьки, діди
Помчали на Майдан, туди,
Де б'ють студентів, ллється кров,
Де Хам надії поборов.
Чому народ страждає наш?
Піднявся він на спротив, зваж!
7
Так революція гряде,
Бо правди нам нема ніде.
І так відроджується рід,
Щоб захистить себе від бід.
Тут кожен рідний, кожен наш –
Відчув це на Майдані, зваж!
8
Там молодь і викладачі,
Чергують вдень, не сплять вночі,
Афганці, вчені, лікарі
Стоять стіною до зорі,
Не спить притихший Київ наш.
А вже зима надворі, зваж!
9
Там, на Майдані, – кожен брат,
Будують купи барикад
І провокаторів женуть:
Знайома для спецслужби путь.
Ще пам'ятає захід наш
Чекістів вигадки, ти зваж!
10
Відомий стиль, знайомий слід.
Боролися аж десять літ
Проти загарбництва Москви –
Майдан цей спротив поновив.
Підручник був брехливий наш,
А ми про це й не знали, зваж!
11
Все прибувають з різних міст
Ті, в кого є до правди хист.
Несуть бабусі їм дрівця,
Всі носять їжу без кінця.
Який народ хороший наш!
А скільки шин везуть їм, зваж!
12
Священики вкраїнські йдуть,
І паства вирушає в путь.
Все їдуть люди з міст і сіл,
А там почався вже відстріл...
Майдан оточено вже наш!
А броника спинили, зваж.
13
Горить Майдан, димить Майдан,
Вмирають хлопчики від ран,
Їх палять у страшнім вогні,
Їх труять газами – та ні,
Вони стоять! Це символ наш,
Це наша сила й слава, зваж!
14
Бруківка, шашки димові
Й палюча думка в голові:
Не відступати! Вчив Тарас
Боротися – прийшов цей час!
Читав тебе, Кобзарю наш,
Там вірменин на площі, зваж!
15
Поборемо!!! І ось фінал:
Тікає Хам, немов шакал,
Тікає свита, хазяям
У ноги падають, як Хам.
Господар їм – сусіда наш –
Вкраїни завжди хоче, зваж.
16
Казав колись Дудаєв: – Ви
Наступна здобич для Москви.
Уже і Грузія й Чечня
Зазнали, що таке війна.
Московія – це ворог наш
І всій Європі ворог, зваж!
17
Країну туга огорта,
Бо "Кача" плине й плине та...
Ніколи діти і брати
Вже не пробачать вам, кати!
Майдан увесь у квітах наш.
Там стільки жертв невинних, зваж...
18
І ось війна. Вже без забрал
Прийшов наш ворог й Крим забрав,
А звідти – до Європи шлях.
Тут майже кожен олігарх
Москві вклонився – сором наш!
І хлібом не вдавився, зваж!
19
За хліб, за золото й бурштин,
За нафту й газ, за лану клин,
Вугілля, шахти і завод –
Готові зрадити народ!
Олігархат жирує наш,
Бо з ворогом він дружить, зваж!
20
І ось сміліше суне кат,
Луганщини відтяв він шмат
І шмат Донбасу вже схопив,
Своя там "влада" і попи,
Там руський мір, Масква, кримнаш!
Вбивають патріотів, зваж.
21
Неначе мало нам зечні
Завезено в радянські дні,
Так ні: везуть іще сміття,
Для армії це прикриття.
Чужинці край вже ділять наш:
"Здесь мой земля!" І крадуть, зваж!
22
А церкву – як не зачіпай?
Це ж сіті на увесь наш край!
Затягується туго сіть,
А піп московський все хитрить:
"Язик" буває в нього наш,
Та служить ворогу він, зваж!
23
Ще Київ слухає Москву:
Суди, освіта, СБУ,
І в армії – кому скажи! –
В начальства й паспорти чужі!
...Майдан на фронт подався наш,
Багато хто поліг там, зваж.
24
Ми добровольців, як могли,
Озброїли, усіх вдягли.
Народ, як в Січ, їх споряджав,
Наш "генофонд" усе згадав!
Безстрашно доброволець наш
Повстав за Україну, зваж!
25
Так армію нещасну ми
Поволі витягли з пітьми,
Адже "скорочена" вона –
Давно ж пеклася ця війна...
Тепер є досвід гарний наш
І наша зброя власна, зваж.
26
Багато стримано атак.
Багато діється й не так:
Хтось землю захищає, хтось
Нажився – так вже повелось.
Все ж там видніше: наш – не наш,
В тилу із цим складніше, зваж.
27
Іде війна. Всі як один
Не хочуть смерті. Всіх країн
Досяг наш стогін, всі за нас,
Та ще не всім злякатись час...
Не всяк і в нас насправді – наш.
А час давно проснутись, зваж!

10.11.2016

Рондо
Ми – люди осені. Осінні,
Ми зіткані із світла й тіні,
З любові й тихого прощання,
З тепла й холодного світання.
Злітаємо у висі сині,
Та виснемо на павутині.
Повітря наше – це кохання.
А в душах – мрія і вагання.
Ми – люди осені…

Нас тішать крики журавлині,
І легко дихається нині,
І квітів радує буяння,
Цінуєш мить – немов остання,
О, миті пристрасті осінні!
Ми – люди осені…

04.10.2014

Прийшла пора листи спалити, стерти файли,
Порвати зошити старі і фото.
Це наче осінь: надійшла, змітає й палить –
Прощальна перед холодом робота.

А десь вітають вічне літо, б'ють кокоси,
Улітку – й зими, влітку – йдуть до школи.
Улітку все минає просто, навіть осінь:
Немає грані між було й ніколи.

14.10.2016

Кішка
Як, Цапе Цаповичу, справи?
Давно вас в гості жду на каву!

Козел
М-м-моє вам шанування!
Під дощ попали зрання,
Нас трохи пром-мочило,
Калюжами брели м-ми.

Коза
Так, м-ми сьогодні з м-мужем
Потрапили в калюжу.

Кішка
Привіт, співцю великий!

Півень
Моє вам кукурі́ку!

(уривок)





С.Маршак

Кицин дім

Дійові особи

Кішка
Двоє кошенят
Кіт Василь
Граки
Козел
Бобри
Коза
Поросята
Півень
Баран
Курка
Вівця
Свиня
Казкар

У дворі ― високий дім.
Дінь-дон! Ділі-дім!
Стіни пофарбовані,
Вікна розмальовані.
Сходи килим устилає,
Золотом узор палає.
По узорах тим щоранку
Сходит пані киця з ганку.

А в неї, у кішки,
Чобітки на ніжках,
На стрічка́х мережки,
У ву́шках сережки.
На чобо́тях ―
Лак, лак.
А сережки ―
Бряк-бряк.

А на ній нове вбрання,
Тисяча рублів ціна,
Та півтисячі тасьма,
Золотиста бахрома.

Вийде киця погуляти
Та провулком походжати,
Кажуть люди: "Подивіться,
Ну яка ж гарненька киця!"

Та не так вона сама,
Як гаптована тасьма,
Як гаптована тасьма,
Золотиста бахрома.

Та не так тасьма у киці,
Як будівлі та землиця.

Про багатий кицин дім
Я вам казку розповім.
Ви ж тихесенько сідайте,
Гарну казку зустрічайте!

Казкар
Слухайте, діти:
Жила собі кішка на світі,
Заморська,
Ангорська.
Жила не так, як звичайні кішки:
Спала не на поріжку,
А в покої гарненькому,
На ліжку маленькому,
Теплим покривалом
Ніжки укривала,
Поринала вушком
В пухову́ подушку.

Ділі-ділі-ділі-дім!
Був новий у кішки дім,
Стіни пофарбовані
Вікна розмальовані.
Двір широкий, наче лан,
З чотирьох сторін паркан.

Проти дому край воріт
У сторожці мешкав кіт.
Вік у двірниках служив,
Дім хазяйський сторожив,
Підмітав доріжки
На подвір'ї в кішки.
На воротях він стояв,
Всіх мітлою відганяв.

Ось прийшли до киці-тітки
Два племінники-сирітки.
Під віконцем вирізним
Просяться в багатий дім.

Кошенята
Тітко, тітко кішко,
Вийди до поріжка.
Це ми́, кошенята.
Ти живеш багато,
Обігрій нас, кішко,
Погодуй нас трішки!

Кіт Василь
А хто це там біля воріт?
Я тут двірник, суворий кіт!

Кошенята
Ми ― кицині небоги!

Кіт Василь
Тікайте геть, убогі!
Усіх вас не злічити,
Всі хочуть їсти й пити!

Кошенята
Скажи ти нашій тітці,
Що круглі ми сирітки,
Без даху в нас хатина,
А вітер дме в щіли́ни,
А миші діл сточили,
А хліб давно ми з'їли.
Ми бідні кошенята...

Кіт Василь
Ану, пішли, старчата!
Вершки вже хтось нанюхав?
Ось я намну вам вуха!

Кішка
З ким говорив ти, вірний коте,
Мій двірнику Василю?

Кіт Василь
Там кошенята під ворота
Прийшли, харчів просили.

Кішка
Яка ганьба! Були і ми
Дитятами колись-то.
Не лазили в чужі доми,
Не йшли просити їсти.

Нероби знають лиш своє ―
Просити що завгодно.
Притулки в нашім місті є
Для кошенят голодних.

Життя нема від них усім,
Аби їх потопити!

Чути дзвінок і шум голосів.
Це прийшли гості.

Ласкаво прошу, друзі, в дім,
Я рада вас зустріти!

Казкар
Прийом почався в домі.
Прийшов козел відомий
Із сивою і строгою
Козою довгорогою.

З'явився півень бойовий,
За ним дружина-квочка,
У ніжній шалі пуховій
Прийшла свиня охоче.

Кішка
Як, Цапе Цаповичу, справи?
Давно вас в гості жду на каву!

Козел
М-м-моє вам шанування!
Під дощ попали зрання,
Нас трохи пром-мочило,
Калюжами брели м-ми.

Коза
Так, м-ми сьогодні з м-мужем
Потрапили в калюжу.

Кішка
Привіт, співцю великий!

Півень
Моє вам кукурі́ку!

Кішка
Вас, квочечко-сусідко,
Я бачу дуже рідко!

Курка
Ви живете́ неблизько!
Іти і мокро й слизько,
А ми, хоч і сусіди,
Такі вже домосіди!

Кішка
А ось і тітонька свиня!
Як там живе твоя рідня?

Свиня
Спасибі, кішечко моя,
Живе незле моя сім'я.
Я вдячна за увагу,
Хро-хро, і за повагу.

Свій виводок свинячий
Воджу в садок дитячий,
Кабан господарює,
А я в цей час гостюю.

Коза
Прийшли вп'ятьох не просто так,
А подивитись, що і як:
Про дім ваш тільки й мови!

Кішка
Ах, про́шу, це чудово!
Пройдіть в їдальню, любі.
Всі меблі тут із дуба.
Оце стілець ―
На нім сидять.
Оце мій стіл ―
За ним їдять.

Свиня
Оце ваш стіл ―
На нім сидять!

Коза
Оце стілець ―
Його їдять!

Кішка
Ви помиляєтесь, однак,
Сказала зовсім я не так.
Стільці ж навіщо їсти?
На них я про́шу сісти!
Хоч меблі й не смачні,
Але вони зручні!

Коза
Ми з цапом, ніде правду діти,
Не звикли за столом сидіти,
Нам любо на свободі
Обідати в городі.

Свиня
А посади свиню за стіл ―
Я ноги покладу на стіл!

Півень
Отож про вас по праву
Не дуже гарна слава!

(Кішці)
Дозвольте запитати,
А що у тій кімнаті?

Кішка
Це двері в шафу! В шафі я
Тримаю плаття й шуби.
Ліворуч ― спаленька моя,
Лежанка, ліжко, груба.

Півень
(тихо ― курці)
Поглянь, перина пухова́!

Курка
(тихо)
Чи не курчат краде́, бува?

Козел
Що це у вас?

Кішка
Обновка ―
Сталева мишоловка.
Мишей ловити не люблю,
Їх мишоловкою ловлю.
Як тільки хлопне кришка,
В полон попалась мишка!

В краях, звідкіль я родом,
Мишей не ловлять зроду.
Я із сім'ї заморської,
Мій прадід ― Кіт Ангорський!
Його портрет висить он там,
Василю, покажи гостям.

Курка
Який пухнастий!

Півень
І пригожий!

Кішка
На мене трошечки він схожий...

А далі в мене зала,
Тут килими й дзеркала.
Це піаніно зліва,
Осел продав мені.
Щодня уроки співів
Беру я навесні.

Козел
Які дзеркала! Глянь сюди:
У кожнім цап якийсь сидить...

Коза
Та що це ти таке сказав!
Тут в кожнім дзеркалі коза.

Свиня
Вам це здається: бачу я,
Що в кожнім дзеркалі свиня!

Курка
Та ні! Яка вже там свиня!
Тут тільки півень мій і я!

Козел
Сусіди, до яких же пір
Триватиме безглуздий спір?
Шановна господине,
Зіграй на піаніно!

Курка
Хай заспіває півень мій!
Я не хвалюся марно,
Та в нього голос золотий
І слух у нього гарний.
.
Півень
Співати звик в ранковий час
На сідалі у себе.
Та разом з вами і для вас
Співатиму, як треба.

Козел
Цього́ я тільки-но й чекав,
Щоб хтось чудово заспівав:
"На городі пусто,
Виросла капуста"!

Кішка
(сідає за піаніно, грає й співає)
Ня́в-няв! Ніченька спустилась,
Місяць світить молодий.

Півень
Ах, куди ж це ви поділись,
Кукурі́ку! Куд-куди?

Коза
(козлу, тихо)
Слухай, дурню, перестань
Їсти з горщика герань!

Козел
(тихо)
Дуже смачно. Спробуй ти ―
Як капу́стяні листи.
Гарну квіточку скуштуй,
На ось горщик, поласуй!

Півень
(співає)
Ах, куди ж це ви поділись,
Кукурі́ку! Куд-куди?

Козел
(дожувавши квіти)
Неповторно! Браво, браво!
Заспівали ви на славу!
Просимо іще співати!

Кішка
Краще нумо танцювати!
Можу я на піаніно
Грати котильйон швидкий.

Козел
Ні, зіграй галоп козлиний!

Коза
Танець кізок запальний!

Півень
Пі́внячий танок завзятий,
Я прошу́, мені заграй!

Свиня
Душко, грай "Трьох поросяток"!

Курка
Курко-вальс мій "Де-воляй"!

Кішка
Всім одразу, вибачайте,
Догодить не в змозі я.
Ви як хочете стрибайте,
Аби танець звеселяв!

Усі танцюють. Раптом музика різко обривається й чути
голоси кошенят.

Тітко, тітко кішко,
Вийди до поріжка!
Поклади нас в ліжко,
Дай поїсти трішки!

Можем спати уночі
І на лаві, й на печі,
Долі можемо лягти,
Тільки нас у дім впусти!
Вкритись дай рогожу,
Тіточко хороша!

Кішка
Василю мій, завісь вікно,
Надворі сутінки давно.
Та запали дві свічки
Скоріше у їдальні.
І затопи нам пічку!

Кіт Василь
Готово! Прошу, пані!

Кішка
Ще не підводив ти ніколи.
Що ж, любі гості, сядьмо в коло,
Усім є місце біля пе́чі,
Триває наш приємний вечір.
Хай лупить дощ чи сніг у скло,
Нас гріє затишне тепло.
Запрошую казки складати.
Вам, цапе, личить починати,
А потім півень і свиня,
Коза і курка, далі ― я!

(козлу)
Ну, почали!

Козел
Давним-давно
Жив цап один...

Півень
Дзьобав пшоно...

Свиня
В гноярку ліз...

Коза
Капусту гриз..

Курка
І от він раз яєчко зніс!

Кішка
Він якось мишку в лапи ― хап...

Козел
Хто ― цап?

Півень
Та півень, а не цап!

Свиня
Свиня, свиня!

Коза
Ні-ні, коза!

Курка
Така ж бо курка, як і я!

Кішка
Була це кішка, кішка, кішка!

Козел
Помовчте, друзі, ви хоч трішки!
Прощаймось, пізня вже година,
Хай відпочине господиня.

Курка
Який прийом і антураж!

Півень
О так, курник чудовий ваш!

Курка
Як затишно в гніздечку цім!

Півень
Який прекрасний кицин дім!

Козел
Яка смачна у вас герань!

Коза
(тихо)
Тю, що ти, дурню, перестань!

Свиня
Рох-ро́х, хазяєчко, бувай,
Я щиро вдячна нині,
А ти в неділю завітай ―
У мене іменини.

Курка
А в середу я в гості про́шу
До мене на обід хороший.
В простому курнику́ моєму
Пшонця ми з вами поклюємо,
А ще на сідалі рядком
Ми подрімаємо гуртом!

Коза
А у вівторок вас прийти
Ми просимо близько шести
На мій пиріг козиний
З капустою й малиною.
Тож не забудьте, я вас жду!

Кішка
Так, неодмінно я прийду,
Хоч я і домосідка
І в гості їжджу рідко...
Й мене не забувайте!

Півень
Сусідко, так і знайте:
Я ваш слуга віднині
До смертної години!

Свиня
Ну, кішечко моя, прощай,
Мене частіше навіщай!

Кішка
Прощайте, до побачення,
Усім вам дуже вдячна я.
Я і Василь, старий мій кіт,
Проведемо́ вас до воріт.

Голоси
(зі сходів, а потім з двору)
- Помалу йдіть, держіться,
Глядіть не оступіться!
- Ліворуч тут канава ―
Будь ласка, йдіть направо!
- Спасибі, друзі, що прийшли!
- Ми гарно вечір провели!
- Усім вам дуже вдячна я!
- Бувайте! До побачення!

Казкар
Ось так не поспішали
Хазяйка й вірний кіт,
Довгенько проводжали
Сусідів до воріт.

Текло за словом слово ―
Й нова розмова знову.
А вогник з дров злетів
І килим пропалив.

І ось вже перед піччю
Все запалало вмить,
І дрова, наче свічі,
І дим навкруг летить.

В шпалерах зазміївся,
Заліз вогонь на стіл
І роєм розлетівся
Золотокрилих бджіл.
.
Ледь на поріг ступили
Хазяйка й кіт, умить
Вони заголосили:
"Пожежа! Дім горить!"

Чути тріск, шипіння, грім ―
Вибрався вогонь на дім.
Озирається кругом
І махає рукавом.

А граки на каланчі
Бачать той вогонь вночі.
Затрубили,
Задзвонили:

Ділі-ділі,
Ділі-ділі,
Ділі-ділі-ділі-дім!
Загорівся кицин дім!
Загорівся кицин дім,

Біжить курочка з відром,
Біжить півень з помелом,
Порося із ситом ―
Воду ним носити,
Цап з ліхтариком ― за ним.
Ділі-дім!
Ділі-дім!

Граки
Рятувальники, спішіть,
Щоб пожежу загасить!
Запрягайте десять пар.
Їдьмо, їдьмо на пожар.

Поспішіть іще хоч трішки,
Наливайте воду в діжку.
Ділі-ділі-ділі-дім!
Загорівся кицин дім!

Свинко, цапе, постривайте!
Очі так не витріщайте!
Воду відрами носі́те.

Свиня
Я несла вам воду в ситі,
У новому решітці́,
Розтрусила по ріці!

Граки
Чим пожежу загашати?
Звідки воду набирати?

Чи не знаєш ти, баране,
Де були пожежні крани?
Чи не знаєш ти, вівце́,
Де ріка чи озерце́?

Вівця
Ні, сказати не скажу,
Чи була тут річка зранку:
Я на березі сиджу,
Нам її не видно з ганку.

Граки
Ну, від цих нам толку мало ―
Всі прибігли з чим попало.
Гей, бобри, часу не гайте,
А сокири розбирайте.
Балки ви хисткі крушіть
І вогонь жаркий гасіть.
Бо вже скоро, мов свіча,
Запалає й каланча!

Старий бобер
Ми, бобри, народ робочий,
Греблі га́тимо до ночі.
Беручкі ми до роботи,
Помогти ми вам не проти.

Розійдіться ви, роззяви,
Приступаємо до справи!
Влаштували ви базар.
Тут не ярмарок ― пожар!

Бобри
Гей, паркани повалімо,
На землі вогонь гасімо.
Не дамо повзти тинами,
Пропаде вогонь із нами!

Кішка
Бо́бре, бо́бре, почекай,
Нам паркана не валяй!
Ви пожежу зупиніть,
Наші меблі збережіть!

Крісла, дзеркало, стілець...
Піде все це нанівець.
Попроси ти їх, Василю,
Наші меблі щоб носили!

Бобри
Не врятуєте добра ―
Рятуватися пора.
Вилізати час давно
На горищі у вікно.
Там ставайте на карниз,
А з карниза ― прямо вниз!

Кішка
Килимів нам перських жалко!

Бобер
Поспішай! Бо вдарить балка ―
Килимів ти не знайдеш,
І сама ти пропадеш!

Старий бобер
Бережись! Покрівля рухне!

Свиня
Що таке? Не чую! Рух-рух...

Бобер
Розбігайтесь хто куди!

Курка
Ой, біда! Куди-куди?

Кицин дім падає

Півень
Ось і рухнув кицин дім!

Козел
Погорів з добром усім!

Киця
Де тепер ми будем жити?

Кіт Василь
Що я буду сторожити?

Казкар
Чорний дим за вітром віється,
Плаче киця-погорільця...
Ні будинку, ні подушки,
Ані ковдри, ні дерюжки!

Кішка
Ох, Василю мій, Василю!
У курник нас запросили.
Чи піти до півня й курки?
Є перина в шкабатурки.
Курчин пух такий жорсткий,
Та мені вже хоч який!

Кіт Василь
Що ж, хазяєчко, ходім
Ночувати в курчин дім!

Казкар
Ось чалапає дорогою
Кіт бездомний клишоногий.
Він спіткається, бреде,
Кицю кіт старий веде.
На віконце ледь замуркав:
"Півень тут живе і курка?"
Так і є, уже стрічають:
В сінях півники співають.

Кішка
Ох ти, кумо моя, квочко,
Пожалій нас серед ночі!
Все згоріло в нас дотла.
Вже немає в нас житла...
Я й Василь тут, мій двірник.
Ти пусти нас у курник!

Курка
Я взяла б вас серед ночі,
Та когу́т мій не захоче.
Він завжди тремтить від злості,
Коли в нас бувають гості,
Бо такого злого роду ―
Кохінхінської породи...
І такі у нього шпори,
Що боюся з ним я спору!

Півень
Ко-ко-ко́-ко! Кукурі́ку!
Спокою нема одвіку!
Спати я лягаю з вами,
Прокидаюся з півнями.
Уночі не стулиш очі:
Я співаю опівночі.
Закуняєш ― де там спати,
Треба вже зорю стрічати.
І утретє на зорі
Я співаю: "Ку-ку-рі!"
Так на варті я щоднини,
Спокою ж ані хвилини!

Курка
Чуєш, вже кричить, хвостатий.
Гарно чує все із хати.
Коли він буває вдома,
Навіть курочка знайома
Не зайде посокоріти,
Щоб часину скоротити!

Кішка
Чом на середу ти, мила,
На обід нас запросила?

Курка
Звала я не назавжди,
Й довго ще до середи.
Живемо́ ми тіснувато,
Підросли у нас курчата.

Ці півники крикливі,
Задиристі й битливі,
Одне лише ― скубуться,
Від ранку тільки й б'ються,
Й вночі немає спасу:
Співають не до часу.

Ось дивися ― б'ються знову!

Молоді півники
- Кукурі́ку! Бий рябого!
- Тім'ячко йому проб'ю!
- Кукурі́ку! Заклюю!

Курка
Ах, розбійники, бандити!
Краще, кумо, поспішити:
Візьмуться вони до бою ―
Попаде і нам з тобою!

Півники
Гей, тримай кота і кішку!
Дай їм проса на доріжку!
Рви у кішки і кота
Пух і пір'ячко з хвоста!

Кішка
Що ж, тікаймо вже Василю,
Поки нас тут не побили...

Курка
Далі йдіть ― живуть за рогом
Цап з козою довгорогі.

Кіт Василь
Ох, невесело бездомним
Уночі блукати сонним!

Казкар
І далі кіт Василь бреде,
Під руку киценьку веде.
Ось перед ними дім старий
Побіля річки на горі.
У домі тім коза з козлом
У дурня грають за вікном.

Козел
З глузду з'їхала коза ―
Б'є десяткою туза!

Коза
Бурчиш ти безтолково.
Десяткою бубновою!
А бубни ― козирі у нас.

Козел
Були вони в минулий раз.
Ото ж бо трефами ходи!

Коза
(позіхаючи)
Та з ними разом пропади!
Уже мені набридла гра,
І спати вже давно пора!
За день набила п'ятку...

Козел
Ні, почнемо́ спочатку!
Зіграємо востаннє:
Хто ж зараз дурнем стане?

Коза
Мені й без карт відомо, хто ти!

Козел
Я ж можу й ро́гами сколоти!

Коза
Борода у тебе довга,
Та короткі в тебе роги,
Бо у мене довші вдвоє ―
Швидко справлюся з тобою.
Не жартуй зі мною ти!

Кішка
(стукає у хвіртку)
Гей, хазяєчко, впусти!
З Василем я, двірником...
Звала ти нас на прийом.
Довго ждати не могли,
Тож раніше ми прийшли!

Коза
Добрий вечір! Пізній час,
Що потрібно вам від нас?

Кішка
Дощ із снігом взявся йти,
На ночівлю нас пусти.

Коза
В нас немає ліжка в домі.

Кішка
Можна спати й на соломі.
Ти б куточок нам дала!

Коза
Ви спитайте у козла.
Мій козел хоч і безрогий,
А хазяїн дуже строгий!

Кішка
Мов, сусіде, від душі...

Коза
(тихо)
Місця мало в нас, кажи!

Козел
Ось коза мені сказала,
Що у нас тут місця мало.
Проти йти ― не маю змоги,
Бо у неї довші роги.

Коза
Він жартує, бородатий!
Так, у нас тут тіснувато.
Ви б до паці завітали ―
Місця в неї є чимало.
Від воріт наліво йдіть,
Недалеко хлів стоїть.

Кішка
Що ж, Василику, ходім
Стукати у третій дім.
Тяжко без житла й покрову!
Будемо проситись знову.
Прощавайте!

Коза
Будь здорова!

Кішка
Що ж робити нам, Василю?
На поріг нас не пустили,
Не знайшлось у друзів місць...
Що свиня нам відповість?

Кіт Василь
Ось її паркан і хата.
За віконцем ― поросята.
Бачу десять поросят,
Всі на лавочках сидять,
Всі на лавочках сидять,
З полумисочків їдять.

Поросята
(розмахують ложками й співають)
Я ― свиня, і ти ― свиня,
Всі ми, братці, свині.
Мама нам дає щодня
Повний чан ботвиння.
Ми на лавах сидимо,
З полумисочків їмо.
Ой-люлі́,
Ой-люлі,
З полумисочків їмо.

Їжте, чавкайте, гей-гей,
Братці-поросята!
Схожі ми вже на свиней,
Хоч іще малята.
Наші хвостики гачком,
Наші рильця п'ятачком.
Ой-люлі́,
Ой-люлі,
Наші рильця п'ятачком.

Ось несуть відерце нам,
Пійло аж парує!

Свиня
Поросята, на місця!
Хто мене не чує?
В пійло попере́д батьків
Рильцями не лазьмо!
Тут десяток п'ятачків,
Скільки ж буде разом?

Поросята
Ой-люлі́,
Ой-люлі,
Тут полтина разом!

Кіт Василь
Ох, як весело співають!

Кішка
Видно, добре серце мають!
Може, пожаліють трішки.

Свиня
Хто там стука?

Кіт Василь
Кіт і кішка!

Кішка
Ти впусти мене, подружко,
Буду я тобі, як служка,
Мити посуд й діткам рильця...
Що ж робити погорільцям!

Свиня
Не тобі мороку мати ―
Поросяток доглядати.
А помийне це корито
Нам гарніше, як немите.
Я не можу вас впустити
У свинарнику гостити.
Нам самим тут місця мало ―
Повернутись ніде стало.
Величенька в нас сім'я:
Мій кабан та я, свиня,
Та іще у нас десяток
Малолітніх поросяток.
Є просторіші хати,
Раджу вам туди піти!

Кішка
Ох, Василю, мій Василю,
І сюди нас не пустили...
Увесь світ ми обійшли,
А притулку не знайшли!

Кіт Василь
Ось навпроти ― темна хата,
І стара, і тіснувата,
І убога, і мала,
В землю нібито вросла.
Хто живе в тій хаті скраю,
Звісно, сам іще не знаю.
Спробую у цій будівлі
Попроситись на ночівлю!

Казкар
Ось чалапає дорогою
Кіт-прислужник клишоногий.
Він спіткається, бреде,
Кицю кіт старий веде.
Вниз і вгору йде доріжка,
Ледь протоптана вона,
І не знає тітка кішка,
Що в хатині край вікна
Двоє тихих кошенят,
Двоє тихих кошенят
Під віконечком сидять.
Чують дітки, наче хтось-то
Завітав до них у гості.

Голос одного з кошенят
Хто стукає біля воріт?

Кіт Василь
Старий двірник я, кицин кіт.
Візьміть нас на ночівлю,
Сховайте під покрівлю!

Кошенята
Василю, наче й справді ти?
З тобою наша тітка?
А ми ж у вас до темноти
Просились в дім, сирітки.
А ти, старий двірник, нас гнав
І до воріт не підпускав!

Кіт Василь
Який без двору я двірник?
Нема двора, і дім наш зник...

Кішка
Простіть мене, якщо була
Колись-то винувата.

Кіт Василь
Тепер наш дім згорів дотла,
Впустіть нас, кошенята!

1-е кошеня
Забути можу назавжди
Образи я дошкульні,
Але ж в притулки йдуть коти
Голодні й безпритульні!

Кішка
В нічліжник я не добіжу.
Я ледве йду і вся дрижу!

Кіт Василь
Якщо в обхід ― туди путі
З чотири кіломе́три йти.

Кішка
А навпростець якщо піти,
То можна й зовсім не дійти!

2-е кошеня
Хай вирішить мій старший брат.
Відперти їм ворота?

Кіт Василь
Сказати правду, то назад
Іти нам неохота...

1-е кошеня
Ну, що ж! У дощ і сніговій
Надворі не прожити.
Хто сам просився в дім чужий,
Це може зрозуміти.
Хто знав, як мокнути в воді,
Який мороз дошкульний,
Той не залишить у біді
Нещасних безпритульних!

2-е кошеня
Але ж у нас убогий дім,
Ні печі, ні покрівлі.
Ми змерзли просто неба в нім,
Підлогу миші з'їли.

Кіт Василь
Учотирьох, малята,
Підправимо цю хату!
Я вам і тесля, і пічник,
А ще мишей ловити звик!

Кішка
Я буду вам як мати.
Мишей навчусь ганяти,
Вершки знімати вмію
І тарілки помию.
Пустіть же в хату ви рідню!

1-е кошеня
Та я вас, тітко, не гоню!
Хоч у нас і тісно,
Хоч у нас і тяжко,
Та знайти нам місце
Для гостей неважко.

2-е кошеня
Тут у нас ні грубки,
Ані покривала.
Тулимось докупки,
Щоб тепліше стало.

Кішка
Мерзнуть лапи й вушка?
Бідні кошенята!
Шко́да, що подушки
Не дали ми в хату...

Кіт Василь
Не дали ряднини
І перини з пуху...
Нині би в перині
Всі ми гріли вуха!

Змерзла ваша тітка,
Я вже застудився...
А у вас, сирітки,
Хлібчик не лишився?

1-е кошеня
Ось черствий шматочок,
Можу поділитись.

2-е кошеня
Ось води ковточок,
Можете напитись.

Кошенята
(разом)
Хоч у нас і тісно,
Хоч у нас і тяжко,
Та знайти нам місце
Для гостей неважко.

Кішка
Спати хочу ― сил немає!
Я знайшла нарешті дім.
На добраніч... Засинаю....
Ділі-ділі... ділі... дім!

(засинає)

Хор
Дінь-дон! Ділі-дім!
Був на світі кицин дім.
Справа-зліва ― ґанки,
Вишиті фіранки,
Стіни пофарбовані,
Вікна розмальовані.

Ділі-ділі-ділі-дім!
Погорів у кішки дім.
Не знайти його й у сні.
Чи то був він, а чи ні...
Але є в нас новина ―
Киця наша не одна,
А в племінників своїх,
Хазяйнує киця в них.

І така вже домосідка!
За ворота ходить рідко.
Няньчить з радістю дітей,
Ловить у льоху мишей.

Розумнішим став і кіт.
Не кричить біля воріт,
На роботу ходить зрання,
А вночі ― на полювання.

Вечорами він охоче
Пісеньки́ малим муркоче...
Скоро виростуть сирітки,
Стануть більшими за тітку.

Тісно вчотирьох усім ―
Треба ставити їм дім.

Кіт Василь
Нам потрібен дім чудовий!
Нумо, дружно! Нумо, знову!
Ми збудуємо свій дім,
Разом житимемо в нім!

Кошенята
За колодою колоду ―
Стіни рівно кладемо́.

Кіт Василь
Двері ставимо і сходи,
Прорізаємо вікно.

Кішка
Вікна розмалюємо,
Стіни пофарбуємо!

1-е кошеня
Ось і пічка і лежанка.

2-е кошеня
Ось і два стовпи для ґанку.

1-е кошеня
Зведемо горище.

2-е кошеня
І покрівлю вище.

Кішка
Стіни зашпаруємо.

Усі
(разом)
Дім новий будуємо!

Кішка
Ось уже й готовий дім,
Завтра вхідчини у нім.

Кіт Василь
На всю вулицю в нас свято,
Завітайте й ви, малята!

Усі
(разом)
Ділі-ділі-ділі-дім!
У новий приходьте дім!

13.09.2016

Самотня жінка в тиші край вікна.
Чому самотня? І чому сумна?
Про те мене даремно не питай...
Пірнуло сонце вже за небокрай,

У сутінки дорога порина...
Бузок як пахне з вулиці – весна!
Когось-то зачекався тихий гай.
Ось таки би і полинула в той рай
Самотня жінка...

Здаля чиясь-то пісня долина,
Її здогнала інша, як луна, –
З самого серця ллється через край.
Весна іде. Виходь, її стрічай,
До тебе недаремно йде вона,
Самотня жінко!

Сіли лебеді на дзеркало Росі,
Наче матінці, вклонилися усі,
Мов додому повернулися здаля.
Тут у них своя ріка, своя земля,
Де вони колись зростали у красі.

Крижаної попили води з Росі
І збудили її трепетом крилят –
Лебідь річку від морозу визволя.
Сіли лебеді....

Білим пухом натрусили у лозі,
Тихо плавають – не чути голосів,
Тільки хвилі розтривожені шумлять,
Ніби радо хвиля хвилі промовля:
На холодне синє дзеркало Росі
Сіли лебеді...

Уночі похиливсь на моє плече:
- Як пече мені кров моя, як пече!
Чи повернеться спокій до мене і віра,
Коли в жилах тече кров скаженого звіра?
Як пече, і болить, і судомить судини...
Розірвати б усі. Я людина, людина!
Росіянин... І соромно й боляче знов... -
Чоловік мій заплакав. Пече йому кров...

Лугань-2
«Загадки» истории


* * *
Сосед мой молился: "Россия – мессия".
А ты покажи мне на карте Россию!

Да нету России. И не было сроду.
Есть память орды и жандарма народов.

Ведь даже в совке эта "русская нация"
Страны не имела – была федерация.

Кого не писали – аж от Сахалина –
Там русским народом: и чукчу, и финна.

Московия сильной петровскою дланью
Украла Руси золотое названье.

Осколки Руси – там, где Киев-столица,
Которого каждый рашист так боится.



* * *
И русская речь – из Руси, не России!
Кто скажет, как встарь разговаривал Киев?

Отнюдь не по книгам церковным, конечно.
Но был наш язык и певучим, и нежным.

И много ему было послано свыше
От мовы, которую каждый тут слышит.

Прислушайся к сербам, словакам и чехам,
Послушай их мовы – истории вехи.

Как много там братьев по крови, по славе!
"Молімо, любімо", – поют югославы.

Загадки истории? Нет, преступленья,
Сокрытая правда и чьё-то веленье...

Август 2014


* * *

Рашисты – они и на Марсе рашисты.
Узнать из нетрудно – в мозгах у них чисто,

Ну, то есть, извилин в мозгах маловато,
Как в кукол, напихана в головы вата,

Как в зомби, заложена раша-программа.
Они не приемлют ни чести, ни сраму.

Программа одна: "Мы – Великая Раша.
НАШ Крым, НАШ Кавказ, Украина – всё НАШЕ!!!

Весь мир нас боится, живёт, беспокоясь:
Мы мирные люди, но наш бронепоезд…

Мы мирные люди, но в земли чужие
Идём, как ордынцы, во славу России.

Мы мирные люди, но всюду по свету
На наших врагов навели мы ракеты.

Мешают нам “укры”, и “чехи”, и Нато.
Убей, завоюй! Доберёмся до Штатов!"

Повсюду враги – знаем с детства по книжкам
(А чтоб не рвались за кордоны детишки).

Повсюду враги – и народному стаду
О бизнес-партнёрстве дознаться не надо...




Лугань- 3
Рассказ о моём оболваненном соседе



* * *
Великая Раша... Сосед мой, луганец,
Взял водку, бельишко, у сына взял ранец –

Пошёл воевать. Говорил, что заплатят.
Живёт ведь, как бомж: на заплате заплата.

Так всё пропивает! Теперь – “ополченец”.
Чуть ухо ему не отрезал чеченец,

Как-будто за то, что колечко с убитой
Тянул он себе, не отдавши бандиту.

Сбежал мой сосед. Не убили злодеи.
И ходит героем: страдал за идею.

– Скажи, – говорю я, – идея какая?
Страну защитить, за неё умирая?

А он по программе твердит: – Россияне,
Великая Раша над нами сияет,

Мы русского мира частица родная!
– А нас, Украину, пускай распинают?

России достались наш Курск, Прикубанье,
Теперь вот и Крым. Что с твоим, брат, сознаньем?

Ведь нам защищать Батькивщину пристало!
– Я за ЛНР, – он долдонит устало.



* * *
Как робот, завёлся, а сам без понятья:
Какая республика, кто ему братья?

– Ты всё уже сделал, чтоб зек был главою.
Теперь прикрываешь бандитов собою?

– А я не за этих. И не за укропов.
Я за ЛНР. Чтобы против Европы.

Россия придёт сюда, сделает чудо,
Создаст ЛНР, заживём тут нехудо.

А может, хочу я – имею я право? –
Пойти в президенты Луганской державы?

– Твоя ЛНР – для несчастных приманка,
С тобою, сосед мой, играют в обманки.

Подумай хоть каплю! Не думал ни разу!
Война развернулась за рынки для газа,

Агрессор ведёт сюда войско большое,
Горит Украина! – Мне дело какое?

– Так ты ж в Украине! Твой дед осуждённый
Когда-то сюда был доставлен в вагоне –

Одном, что из тысяч, – на стройки Донбасса.
Ты рос в Украине, ешь сало и мясо.



* * *
Ты водку пшеничную смолоду дудлиш –
И носишь в кармане для родины кукиш!

– Не пудри мозги – это бредни столицы.
– Тогда за рюкзак – и езжай за границу!

Не хочешь? Ты ждёшь, когда Збройные Силы
Прогонят рашистов, что город бомбили?

Когда разминируют всё, что "родные"
Разрушить хотели во имя России?

Тогда в магазин ты помчишься спокойно!
Беда… Ничего-то сосед мой не понял.

Обиделся – я не ценю его смелость.
Ему перед теликом выпить хотелось.

Таким телезрителям – сотни уловок...
Беда, коль в сознанье идёт кодировка,

И я лишь рукою махнул. Надоело
С такими, как он, говорить то и дело.

Как только увижу ребят-нацгвардейцев,
Скажу: – Украиной живёт моё сердце.

Скажу: – Вы возьмите меня из запаса.
Пойду добровольцем за волю Донбасса!

04.08.2014.


Лугань-4
Рассказ об оккупации города N
на Луганщине

* * *
Ну вот. Доигрались. В аду мы как-будто.
Грохочут по улице танки и “Буки”.

Село при границе, где матушка наша,
Сравняли с землёю – бомбили из Раши.

Не знаю, где мама, убита, жива ли...
Мы сами с женою ночуем в подвале

И днюем в подвале, средь стонов и слухов.
Должна была мама уехать к сеструхе,

На юг, в Мариуполь. Но нет у нас связи...
Как крысы, сидим в темноте среди грязи.

Уборная – общая яма, параша.
Пришла в Украину Великая Раша!

Наш дом уцелел – благодарны за это!
Одну лишь квартиру разбило ракетой.

И всюду побитые окна и щели.
Не выехать больше, уж как ни хотели.

Дорог больше нету. Где бусы, машины?
Бандиты забрали весь транспорт с бензином.

Хватают людей, заставляют батрачить.
Последний наш час наступил, не иначе.


* * *
Одно только тешит, что дети-студенты
Таки осознали трагичность момента:

Успели, уехали из-под снарядов
И нынче с друзьями надёжными рядом.

Учёбу в Луганске пускай забывают.
И наш городишко уже не узнают.

Немае Донбасу... Лишь гарь за ордою...
И жены прощаются с нами и воют...

Тут выйдешь на воздух – осколком уложит.
Но воду носить для питья кто-то должен!

(Колодец есть в частном дворе средь развалин.)
И хлеб поискать – есть на рынке, сказали.

Опять же – убитые. Кто их зароет?
Вчера хоронили под вечер “героя”,

Соседа, что так выступал за Россию.
Не знаю – за водкою, что ли, носило.

Упал возле дома – осколок ли, пуля...
В простынку чужую его завернули,

На клумбе пока прикопали, где мягче,
И дверь положили – могила тут, значит.


* * *
А рядом, в кустах, – туалет из фанеры
На случай затишья... Так кончилась вера

В тот рай, что слепым обещали бандиты.
Кто выжил из нас – все морально убиты.

Хотя и доныне рабы агитпропа
Твердят, что равняют с землей нас “укропы”,

Что Бог нас карает... Про Бога согласнен.
Мы верим в брехню. Этим враг и опасен.

Иные прозрели, что Раша – иуда,
Хоть “Градом” наш дом не накрыло покуда...

“Поребрики” правят и наши “титушки”.
На выжженном поле – российские пушки.

И бьют, отрезают кусок Украины...
А мы ни к чему им. От ужаса стынем.

Мы в страхе животном пред смертью несытой.
Как в 37-м, только бьют нас открыто.

Спасите нас, люди! Армейцы, столица,
Европа, спасите!!! Кому нам молиться?!

Кого нам просить? Украина, родная,
Одна ты у нас! Защити, погибаем...

15.09.2014

* * *
Мій перший лист в житті – до тебе,
Туди, де «гради» ріжуть небо,
Де ворог люто йде вбивати,
А в тебе в серці – батько й мати,
А біля серця – лист мій буде.
Бог Україну не забуде!

* * *
Тобі, солдате, мужній, сильний,
Малюю сонце й небо синє,
Внизу – трава і гарні квіти,
Стоїть матуся, з нею діти.
Ти захищаєш нас, солдате!
Тебе ми будемо чекати!

* * *
Тобі, солдате молоденький,
Готує передачу ненька,
Бо ми тепер – одна родина,
І наша доля – Україна.
Сплету я жовто-синю стрічку,
Тобі вкладу у рукавичку.

* * *
Тобі, солдате, що на Сході
Виборює мою свободу,
Я намалюю танк, гармати
І два великих автомати,
Щоб ти готовим був до бою.
Все буде добре! Я з тобою!

* * *
Писати перші букви легко,
Коли мій лист, немов лелека,
Сьогодні полетить до тата.
Ще мало вмію написати:
«ТАТО – АТО». Він зрозуміє
Мої бажання і надії!

* * *
Солдате, славний мій герою!
Я так пишаюся тобою,
Ти захисник, мій старший брате,
Козак нескорений, солдате.
Тобі малюю щире серце –
Твій оберіг в жорстокім герці.

* * *
Збирали наші мами гроші,
Щоб берці закупить хороші,
Батьки бронежилет купили,
Бо армія – це наша сила
І незалежності надія.
А діти малювали мрії.

Жовтень 2014.

Переселенцями -
В який Нью-Йорк?
Вселенську ненависть
Взяли на горб.

Йдемо - ведмеді ми,
Йдемо - татари ми!
Вошима з'їдені,
Вперед - з пожарами.

Хай поки - в борг іще,
А там, з пітьми,
За нами - полчища
Таких, як ми.

Напіврозкосими
Очима - в ціль.
З-за спини космами
В нас заметіль.

- Во ім'я Господа!
Во ім'я Розуму! -
Адже й короста ми,
Адже й проказа ми.

Вовками рискаймо
Крізь віхол сміх -
Зоря російськая:
Супроти всіх!

Ми батьковбивцями –
У глуш доріг.
Хай всесвіт схилиться
Під наш батіг!

Гей ви, оратаї,
Вставайте з вилами!
І вже з карателем
Бреде розстріляний...

І дружно папертю -
Злидні - біді:
«Ти, білоскатертний!
Ось ми тобі!»

20.07.2014

Рассказ участника митинга
за федерализацию в городе N
на Луганщине

* * *
– У нас, – объяснял горожанин востока, –
По-правде, народ осмелел «тока-тока».

Мы стали копировать ваши майданы.
Нас что подрывает? Пустые карманы!

Везде после «бати» – как после Мамая.
И давит сосед, на мозоль наступая.

Протест как протест – возвели баррикады.
Хозяевам жизни давно мы не рады.

Подъехали парни – бабло, автоматы.
– Давай митингуй! – говорят. Вот мы с братом

И вышли. Мы как бы за русский, за фе…
Короче, за то, чтобы с нами эР Фэ.

Чтоб с ними мы жили, как в СССРе.
А то перебьют нас
бандеры!

Нам сказано: «Эти порежут вас мигом».
Да что ты мне – Харьков, Черкассы, Чернигов!

Какая мне разница, кто там откуда
И как у Бандеры вербуются люди!

Так что же, что лет шестьдесят его нету.
Они ж, патриоты, по целому свету…

И в сговоре с ними ЕС и Обама.
А кто договаривался, братцы, с нами?

Конкретно – с Толяном, с Петром,
с Константином?
А меня уважаешь ты,
Украина?


* * *
Так слышишь иль нет? А ведь мы на распутье.
Такое в умах… В телевизоре – Путин.

А где украинские телеканалы?
…Под флагом России нас, братцы, собрали.

Мужик с пистолетом, башка в балаклаве,
Тризуб сковырнул и цепляет двуглавый.

Наш флаг разорвали. И дали нам гривны.
Но стало мне страшно: ведь флаг –
не партийный!

Державный! Позвали нас: – Парни, вы с нами?
Дадим вам «Донецкой республики» знамя!

Опять Попандопуло чей-то на крыше.
«Донецкий» там стяг. И российский повыше.

– Ура! – закричал кто-то рядом. – Россия!
Теперь мы Россия! – Ну прям истерия.

Тверские, рязанские – скинули маски.
А где же бандеры? Так всё-таки сказки?!

И рядом – известные тут «криминалы».
Ты глянь, как сбежались. Ликуют, шакалы.

Бандитов всё больше, свои и чужие,
За ними, выходит, спецназ из России.


* * *
Тут я протрезвел. Нас – за что уважать-то?!
За что мы стоим, очумелые браться?

Россия захáпала Крым наш и море,
А мы расплясались при их триколоре.

А что, помогли нам соседи, когда мы
Терпели при власти бандитов с ворами?

Так нет! Приютили их нежно в Ростове,
Герои сидят в телевизоре снова.

И снова разгул бандитизма повсюду,
Открыто, с оружьем. Испуганы люди.

…Где дети? В Луганске. Звонили вчера им.
Просили не рыпаться хоть вечерами.

А детки – на митингах за Украину!
Так что же я – враг моей дочке и сыну?!

И мама звонила: «Ой, плачу я, діти.
Синочки, мені б в Україні дожити.

Солдатики наші стоять на кордоні,
Носила їм борщ, огірочки солоні.

Підтримка маленька від кожної хати.
Аби ж не судилося їм воювати!

А як доведеться – піду в Оборону.
Село наше, діти, – вкраїнське до скону…»

* * *
…Так что ж, мужики, мы не с этого края?!
Луганщина – наша отчизна родная!

Мы мову забыли, пахали на дядю,
А нынче и землю отдать свою рады.

Царь-Путину сами сдаёмся наивно –
За сказку, за рюмку, за дозу, за гривню.

Э нет, ты хоть кум, а слезай с моей вишни.
И флаг свой сымай – надо мною он лишний.

И пусть твои, цáрю, спецназы-солдаты
Нас снимут с прицелов своих автоматов.

И пусть нас не манят российским корытом –
У Путина шахты закрыты-забыты.

А мы -то России – металл и ракеты,
Продукты, энергию… Вот нам за это:

У Путина брешут про нас небылицы,
Народ, мол, чихнуть без России боится!

Забыли, как наши Тюмень поднимали,
Сибирь и другие «российские» дали?

Куда там ни кинь – украинцы при деле.
А мы, мужики, что ль, совсем обалдели?

Своей Украине мы что – не опора,
И рады сидеть у неё под забором?


* * *
Не, я за державу. Где всяк будет сытым.
Своих мы отловим воров и бандитов,

Кто «каждого слышал» – не нужен тут снова,
Майдан его свергнул, разбиты оковы.

Царя не зовём! Защитим свои хаты –
Луганск и Донецк, Запорожье, Карпаты...

Тут будет свобода. Тут будут законы.
Ребята, возьмёмся, ведь нас миллионы!

Так я за майданы – под правильным флагом.
За нашу державу, за нашу присягу.

Чего же мы ждём? Избавителей, что ли?
Мы сами тут дров, мужики, напороли.

Мы сами сглупили, поехали крыши…
Пока ещё можем, поддержим детишек.

Даёшь Украину! Для дочки, для сына –
Для всех нас, родные, – даёшь Украину!
МОЮ УКРАИНУ!

19, 21. 04.2014.

Плине кача… Сльози плинуть…
Полягли за Україну.
Другу сотню добирають
До Небесного Вираю.

Другу сотню… Хто відомий…
А скількох чекають вдома?
Плине кача, світ ридає.
Я сумнішої не знаю...

* * *

Ти йдеш до мене із автоматом –
«Брате»?!
Забрати землю мою і хату? –
Кате!

В моє пробудження, у світанки –
Танком?!
На пісню зболену і крилату –
Матом?!

Ти ворог лютий мого народу
Й мови.
Зневолить хочеш мою свободу
Знову.

Проспися, очі протри і вуха,
Слухай!
Тут відродилась свобода духу –
Духу!

Й твого, до речі, тут пранароду
Сила.
А ти своєї згубив свободи
Крила.

А ти забув, що і ти людина
Нині.
А завтра станеш ти в Україні
Тінню,

Безславним уркою, як в Беслані
Й всюди,
Де проклинають тебе і ганять
Люди.

Державна пісня до волі кличе –
Вивчи!
Про те, що згинуть всі воріженьки
Неньки.


Березень 2014.

Ой, дівчата, ну що за горе?
Він мені: – Ви же прєлєсть, Люба!
Может, в отпуск махньом на морє?
І стіхі ваши так мнє люби!

Ми сойдьомся с вамі, наверно... –
Пише й пише мені півночі.
А мене зараз так і верне
Від російської – чуть не хочу!

Познайомилися на сайті.
Симпатичний такий мужчина.
Та якби ж не почав писати
Свої «мислі» про Україну!

Він мені: – Наркомани, ляді…
І когда у вас тіхо станєт?
Я пишу йому: – Слухай, дядю,
Не чіпай ти мого Майдану!

Він мені: – Да нє слушай СМІ ти...
- Що там слухати?! Я живу цим!
Й не тобі мене вчити жити,
Їдь сюди, сам повчись науці!

Вже проснулася й сонна Європа.
…На задимленому Майдані
Медсестра, сестра моя, штопа
Вогнепальні криваві рани.

Так відпустку свою «гуляє».
А у тебе – нахабний писок!
Бачу, й розуму геть немає.
Одчепись. Іди в чорний список!

21.03.2014

О, твій портрет знайшла у мережі.
Дивлюся в очі, стомлені й сумні,
Не можу упізнати, як у сні!
Де той юнак, що вірші слав мені?
Де пристрасть у куточках губ, скажіть?

Де той вогонь закоханих очей,
Гаряче сяйво і бажань, і мрій?
Сидиш собі, поважний і нудний,
Такий чужий – то й добре, що не мій.
Як місяць, що не гріє й не пече...

* * *

Над Феодосією згас
Навіки день оцей весняний.
Малює тіні невблаганно
Чудовий надвечір’я час.

Бездумно я дивлюсь навкруг
І, захлинаючись від туги,
Іду самотня. Недолугі
Мої тоненькі пліті рук.

Іду вздовж генуезьких стін,
Стрічаю вітру поцілунки,
Шовкові плаття візерунки
Колишуться навкруг колін.

І скромний персня обідок,
І крихітний – так щемно й жалко –
Букетик із кількох фіалок,
І біля скроні завиток...

Іду вздовж кріпосних валів,
У тузі вечора весняній.
Зростають тіні невблаганно,
І безнадія просить слів.

22.07.2013

5

Порухи губ ловлю.
Першим не став говорити.
– Не любите? – Ні, люблю.
– Не любите! – Вдосталь спитий,

Стерзаний, зведений всім...
Орлом озирнувся – чесно:
– Помилуйте, це ваш дім?
– Дім – в серці моїм. – Словесність!

Любов – це і плоть, і кров.
Напоєні кров’ю долі.
Ви думаєте, любов –
Балакати через столик?

Зійтись на часинку там,
Немов ті пани і дами?
Любов означає...
– Храм?
Дитя, замініть на шрами

На шрамах! – Під нагляд слуг
І бражників? (Я, без звуку:
„Любов означає лук
Натягнутий: лук – розлука”.)

– Любовь – це зв’язок. А в нас
Роти і життя – нарізно.
(А я ж в сокровенний час
Тобі – не зуроч! Та пізно.

В той час на верху гори
І пристрасті... Пам’ять – паром:
Любов – це завжди дари
У вогнище – всі задаром!)

Щілина в мушлі сумна –
Не усмішка. Губи білі.
– І перш за все, це одна
Постіль.
– Ви прірва хотіли

Сказати ? – І пальців бій
Вже стримати він не може.
– Не гори зсувати...
– Мій.
Я вас розумію. Отже?

______________

(Майдан, ешафот). Росте
Бій барабанний у тиші.
Він: – Їдьмо! – А я на те:
Вмерти, надіюсь, простіше!

Вже змучила суєта
Рим, номерів і вокзалів.
– Любов означає: життя.
– По-іншому називали

У древніх...
–Отже? –
За кут
Хустинку ловлю, як рибу.
– То їдьмо? – Який маршрут?
Отрута, свинець – на вибір!


І путь до смерті – легка!
– Життя! – Полководцем римським
Оглянув свої війська
Розбиті.
– Тоді простімось.

19-20.07.2013



6

– Я зовсім так не хотів.
Не так. (Але потяг рушив!
Хотіння – це справа тіл,
Ми ж одне одному – душі

Віднині...) – І не сказав.
(Так, в мить гірку розставання
Жінкам ви, немов бокал, –
Печальне право прощання...)

– Це марення? Щось не те?
Я недочув, можливо?
(Коханці, немов букет,
Скривавлену честь розриву

Вручаєте...) – По складах,
Розбірливо: ви сказали –
Проститися? (Так спада
В хвилину жаги і шалу

Хустина...) – У цім бою
Ви – Цезар. (О, випад наглий!
Трофеєм – мені ж мою
Назад повернути шпагу!)

І далі: – Двічі вклонюсь,
Бо вперше не перший, схоже,
Іду на розрив. (Сміюсь.)
– Ви так говорите кожній?

(А світ захитався весь...)
Помста і жест Ловеласа
Гідні і роблять вам честь.
Мені ж – відділяють м'ясо

Від кістки. – Усміх. Крізь сміх –
Смерть. Бо померли хотіння.
(Хотіти – це справа тих,
Ми ж одне одному – тіні...)

Останній гвіздок – ні, гвинт –
В труну свинцево-дубову.
– Останнє прохання: ви...
Ніколи, прошу, ні слова

Про нас... нікому із… ну...
Наступних. (Так стогнуть ноші
Поранених – у весну!)
– Так само і я вас прόшу.

А перстень на згадку? – Ні. –
(І погляд – бездонні версти
В далі, відсутньо-сумні.
Печать на серце – мій перстень,

На руку твою... Із'їм!
Без сцен!) – Чи варто спитати:
– А книгу тобі? – Як всім?
Не треба зовсім писати.
Книг...
_______

Значить, не треба.
Значить, не треба.
Сльози – не треба.

В наших бродячих
Братствах не плачуть,
Скачуть – не плачуть.

П’ють, а не плачуть.
Кров’ю гарячою
Платять – не плачуть.

Перли у склянці
Плавлять – і світом
Правлять – не плачуть.

– То `я полишаю вас? –
Наскрізь дивлюся і бачу
Один спектакль повсякчас,
Ганебну першість. (Не плачу.)

П’єретті так Арлекін
Кидає першість – як кістку,
За вірність платить один.
Чекайте жесту завіси.

А краще – в груди свинець:
Жаркіше було б, чистіше.
Принизлива честь – кінець.
Губи зубами ріжу –

Міцно втискаю
В губи гарячі.
Я не заплачу.

Мертвих ховають
В попіл гарячий
В братствах бродячих.

– Перша, як в шахи? Ну от,
Мій хід – не буду втрачати.
Нас навіть на ешафот
Першими просять –
до страти.

(Сльози, зрадливі такі, –
Як їх загнати в очі?!
Ось-ось потечуть річки.
Побачите ви – не хочу!)

–Прошу, не треба дивитись!!!

Гордо – очима
Лечу в вишину.
– Милий, ходімо,
Ридати почну!

5 -7.12.2006


8

О – станній міст.
(Руки не віддам, загину)
Останній міст,
Остання його мостовина.

Во – да і твердь.
І я дістаю монети.
Плат – ня за смерть.
Харонова мзда за Лету

Мо – нети тінь
В руці тіньовій. Без звуку.
Монети ті
Беру, ніби тінь, у руку.

Мо – нети тінь.
Без відблиску і без дзвяку.
Мо – нети – тим.
З померлих достатньо маків.
Міст.


14

Стежиною з кручі –
У місто, у гам.
Три дівки назустріч
Сміються. Сльозам

Сміються у вічі –
Регочуть щосил!
Сльозам чоловічим,
Що ти обронив.

Сльозам не на часі,
Крізь дощ – два рубці!
Ганебні прикраси
На бронзі бійців.

Сльозам твоїм першим,
Останнім – о, лий!
Сльозам твоїм – перлам
В короні моїй!

Очей не потуплю
Назустріч дівкам.
Розпусні і глупі,
Дивіться! А нам

І сум наш, і змова,
І біль – над усе!
Позичила мову
Нам Пісня Пісень.

Нам, птáхам безвісним,
Чолом Соломон
Б’є – більше сумісний
Наш плач, аніж сон!
_______

І образ твій тоне
В імлі поміж скель –
Безслідно, безмовно,
Немов корабель.

19-20.07.2013

Костянтин Родзевич пережив Марину Цветаєву
на 47 років: "У Празі відбулася моя зустріч
з Мариною Цветаєвою, пам'ять про яку я бережу
і несу крізь все більше наростаючу гущавину часу..."

Про "Поему Кінця" вражений Б.Пастернак писав М.Цветаєвій:
"Який ти великий, диявольськи великий артист, Марино!" (1926 р.)

Пада дощ на поріг.
Добрий вечір, Новий рік!

Снігу й досі ще нема.
Де ж ти, зимонько-зима?

Де снігами ти метеш,
Чом до Корсуня не йдеш?

Ось такі дива природи.
Скоро вже й орать городи,

Скоро квіти розцвітуть..
Зимо, вже збирайся в путь!

Завітай хоч після свят,
Снігом звесели малят!

Отак і трипільці …
cвистіли
Глиняній пташці під хвіст.
А мали ж і розум, і сили,
Талан хлібороба й хист.
А зайда,
радіючи спису,
З якого стікала кров,
Позбавив їх поля і лісу.
Напевно, й гени зборов.

Ля–
гай –
І мовчки, бо ми ж культурні.
Співучі і мудрі трудяги.
Та
знай:
У чомусь ми крупні дурні
Й не маємо самоповаги.


Ле–
жи
І вдúхуй пилюку кволо.
Про страх цей казав нам генетик.
Дри –
жи,
Немов над нами – моголи
Чи в лапах катів – пістолети.

Май–
дан
Уперше цей страх розвіяв.
Ми бачили – нас не здолати.
Та
план –
Убити спочатку надію,
Узяти на сміх «нас багато!»

За–
тим –
Пануй, розділивши простір,
Жируй, поділивши багатства,
У–
сім
Убивши у мозок просто,
Що ми – не країна, не братство!

Зі
шпальт
Ізнову тече отрута.
Плетуть перелякано сітку.
В ас–
фальт,
В асфальт – це тепер так круто,
В асфальт закатають нас швидко.

Ля–
гай.

Че–
кай.

Поза обрії: версти, милі…
Нас роз–ставили, роз – садили,
Аби тихо собі жили
В протилежних кінцях землі.

Поза обрії: версти, далі…
Нас розклеїли, розпаяли,
І не знали, хто розлучав,
Що дарма розділяти сплав

Наших злетів, натхнень і жилок...
Розгубили, розпорошили,
Розселили: стіна і рів,
Як для змовників – двох орлів.

Поза обрії: версти, милі…
Розіпхали – не розсварили –
Нас по нетрях широт земних,
Наче сиріт – в кутках чужих.

Розбили нас, розвели. Мина
Вже котра, котра – отак – весна?!
17.07.2010

Моїм віршам, написаним так рано,
Що і не знала я, що я − поет,
Які злетіли бризками фонтана,
Іскринами ракет,

Які ввірвались, чортенята вперті,
В святилище, де сон і фіміам,
Присвяченим і юності, і смерті,−
Нечитаним рядкам! −

Розкиданим в пилюці магазинів,
(Де не бере ніхто їх і не брав!),
Моїм віршам, немов коштовним винам,
Прийде своя пора.

27.12.2007

О ностальгіє! Вже давно
Ти мною викрита, мороко!
Мені байдуже, все одно –
Де абсолютно одиноко,

Якими бруками брести
Додому з кошиком базарним.
Мій дім… Чужий для мене ти,
Немов шпиталь або казарма.

Мені однаково – серéд
Якого натовпу пропавши,
Як звіру, їжити хребет
І витісненим бути завше

У себе, в почуття, на дно.
Ведмедем білим без крижини
Де не прижитись – все одно,
І де принижуватись нині.

Не втішить мови рідна суть
Молочним покликом одвічним.
Однаково мене не чуть,
Мене не зрозуміти стрічним.

Читач мій - поглинач новин,
Газетних тонн пліток і бруду,
Двадцятого століття – він.
А я – до всіх століть вам буду!

Колода мертва – от і все,
Що залишилось від алеї.
Все рівно все втрачає сенс,
І, може, найрівніше – теє,

Далеке, як душа моя,
Що народилася колись-то:
Гублю ознаки й мітки я,
І дати зірвані, як листя.

Так не зберіг мене мій край!
В лиху годину навіть кату –
Як мою душу не розкрай –
Ні родимки не відшукати!

Всяк дім і храм мені пусті,
Усе одно, і все єдино.
Але як встане на путі
Мій кущ, і кущ отой – калина…

20.11.2006

Лицарю чорний,
лицарю білий,
Ви моє серце навпіл розбили…
Хай до вас доля буде ласкава,
Хай посміхнуться щастя і слава!

Свіча у віконці не гасне до ранку –
Не спить до схід сонця прекрасна панянка,
Вдивляється в зорі й молитву шепоче,
Побачити швидше коханого хоче:
Того, що волошки вплітав їй у коси,
Й того, що троянди розкішні приносив…
Того, що русявий, із поглядом ніжним,
Й того, що чорнявий, палкий і поспішний…

Панянка сміялась, обох проганяла,
Полишили замок обидва васали.
Сказала їм гордо: «Ідіть хоч навіки!
Хто славу здобуде – назву чоловіком».
І легінь русявий подався за море,
Тож крається серце дівоче від горя.
А легінь чорнявий за гори полинув,
І плаче і тужить за милим дівчина.

Віки пролетіли, та й досі у вежі
Згорьований голос молитву мережить,
Там тіні літають, спалахує свічка,
І сльози збігають до темної річки,
Поскрипують сходи старезного ґанку –
Блукає ночами прекрасна панянка,
Сумує та долі щасливої просить,
Той голос печальний відлуння розносить:

«Лицарю чорний, лицарю білий,
Ви моє серце навпіл розбили.
Хай до вас доля буде ласкава,
Хай посміхнуться щастя і слава!»


2011

Весна буяла понад світом,
Весна буяла понад часом.
Нам так хотілося пожити,
А ми були гарматним м`ясом.
А ми були гарматним м`ясом!
Без згоди нашої й вини –
Солдати війни.

Прийшов наказ: узять висотку.
Навкруг – болотиста рівнина.
То смертна надійшла година.
Прощай, прощай, життя коротке.
Прощай, прощай, життя коротке!
Без згоди нашої й вини –
Солдати війни.

У взводного на грудях – клунок,
Задача – прапор встановити,
До Першотравня подарунок.
А нам не жити, нам не жити.
А нам не жити, нам не жити!
Без згоди нашої й вини –
Солдати війни.

Горілки в розпачі сьорбнули,
Все написали, як звеліли.
Йдемо ми на ворожі кулі,
А спини – в наших на прицілі.
Ми на прицілі, на прицілі!
Без згоди нашої й вини –
Солдати війни.

Весна буяла понад світом,
Весна буяла понад часом.
Нам так хотілося пожити,
А ми були гарматним м`ясом,
А ми були гарматним м`ясом!
Без згоди нашої й вини –
Солдати війни.

* * *
Як хороше, що ваш кумир - не я,
Як хороше, що хвора я не вами,
І що ніколи ця важка земля
Не попливе під нашими ногами.
Як хороше, що я – смішна й проста,
Розкута – і не граюся словами,
Не червонію, стиснувши вуста,
Торкнувшися зненацька рукавами.

Як хороше, що вільно при мені
Мій ніжний, ви голубите другую,
Не даєте в пекельному вогні
Мені згоріти – бо не вас цілую.
Як хороше, що ви моє ім'я
Вночі і вдень не згадуєте всує,
Що у церковній тиші – ви і я –
Ніколи не почуєм: алілуя!

Від серця вдячного – уклін низький
За те, що з ним ви – у таємній змові! –
Мій спокій зберігаєте нічний,
За зустрічі вечірні – випадкові,
За наші не-гуляння в сяйві дня,
За зорі не над нашими серцями,
За те, що біль ваш – як не жаль! – не я,
За те, що хвора я – на жаль! – не вами!
7.12.2006

1.
Та що багаття схолодніле,
Коли розлука – ремесло!
Спочатку хвилею накрило,
А потім в море понесло.

Не поповзу я за коханим
У гніві раболіпнім вслід -
Колисана я океаном,
Морського лона гордий плід!

І хоч всю землю, доли й гори,
Мов яблуко, з боків кусай,
Коли звертаєшся до моря, -
Зі мною розмовляєш, знай.

Я не складу навхрест долоні,
Як дівам личило б земним,
Бо виношена я у лоні
Не материнськім, а морськім.

Ні, наші жони вслід не плачуть,
Не пишуть і листів не ждуть.
І знову я піду, рибачка,
Без невода – в рибальську путь.

Мій голос полетить над світом,
Якась–то сила є у нім –
Я в лоні виношена світлім,
Не материнськім, а морськім.

Колись на струмінь швидкоплинний
Поглянеш з борту корабля
І скажеш: «Я любив Марину –
Морську, що канула в моря!»

Серед коралів, скель придонних
Не твій, срібляста, тихий дім?
Дочка, що викохана в лоні
Не материнськім, а морськім!
11.07.2010

2.
Учора в очі зазирав,
А нині – погляда на сторону!
Учора до пташок гуляв –
Всі жайвори віднині – ворони.

Розумний – а немов здурів!
Я ж – глупа, плачу, остовпілая.
О, крик жінок усіх часів:
«Мій милий, що тобі зробила я?!»

І сльози їй – вода, і кров –
Вода, – в крові , в сльозах умилася.
Не мати – махуча –Любов:
Не ждати ні суда, ні милості.

Коханих крáдуть кораблі,
Жене від нас дорога білая…
І стогін по усій землі:
«Мій милий, що тобі зробила я?!»

Учора – біля ніг лежав,
Рівняв з Китайською державою.
Долоні розтулив – упав
Мій світ – копійкою іржавою.

Я дітовбивцею в суді
Стою – немилою, несмілою.
І в пеклі крикну я тобі:
«Мій милий, що тобі зробила я?!»

Скажіть, і ліжко, і стілець:
За що тепер мені каратися?
«Націлувався – і кінець,
Щоб з іншою націлуватися!»

Привчив горіти у вогні,
Жбурнув – у ніч задубенілую!
Ось милий що зробив мені.
Мій милий, що тобі зробила я?

Я стала зрячою ізнов –
Все некоханій відкривається.
Де відступається Любов, –
Смерть-садівниця підкрадається.

Не треба й дерево трясти –
Свій час для яблука дозрілого.
За все, за все мене прости,
Мій милий, – що тобі зробила я!
11.07.2010.

Марина Цветаєва, переклад

СПРОБА РЕВНОЩІВ

Як живеться вам з чужою?
Легше вам? – Удар весла! –
Смугою береговою
Швидко пам’ять відійшла?

Лину я плавучим островом
В небі синьому ізнов.
Душі, душі! Вічні посестри,
Не судилась вам любов!

Як живеться вам з простою?
Без божеств і без дурниць?
Геть царицю із престолу –
І самі упали ниць…

Як живеться вам – клопочеться,
Як банальна метушня?
Ще світ за очі не хочеться?
Як справляється бідняк?

Переборів, перебоїв –
«Досить вже! Наймаю дім!»
Як живеться – з будь-якою –
Вам, що обраний – моїм?

Як годівля? Чи вподобали?
Час прийде – не нарікай.
Як живеться вам з подобою –
Вам, що підкорив Синай!

Чи не важко бути ніжним?
Бо – з ребра, своя прийшла?
Сором, як Зевеса віжка,
Не обхльостує чола?

Як вам можеться-здоровиться,
Як співається пісень?
Із довічним болем совісті
Як живеться день у день?

Як живеться вам з товаром,
Що з базару? Без страхý?
Після мармуру Каррари –
Мати гіпсову труху?

(Бога знищено, розтрощено,
Був – із скелі моноліт!)
Як – з 100–тисячною, з кожною,
Вам, що вже пізнав Ліліт!

Ярмарковою новинкою
Ситі? Блиск не облетів?
Як живеться вам із жінкою,
Що без шостих почуттів?

Ви щасливі? Серцю – дешево?
В спокої, на глибині…
Як живеться, милий? Легше вам,
Чи так само, як мені?

9.01.2010

О, горе всім нам, хто має розум і мав надію!
Моя країна - іще ж дитина! - пішла в повії...

Полита брудом, закута блудом - аби мовчала!-
Моя дитина попід московським стоїть вокзалом...

Зоря над світом - могла б відкрити новітню еру!
Загасла тихо і носить долари сутенерам...

З Анни Ахматової
Скорилася тобі? О ні, дарма!
Покірна я лише Господній волі.
Не хочу я ні трепету, ні болю,
Бо чоловік - це кат, а дім - тюрма.

Але - як бачиш! Я прийшла сама.
Почався грудень, вітер вив у полі,
Було так світло у твоїй неволі,
За вікнами нас темінь стерегла.

Так лине пташка у мороз до скла,
І б'ється, проситься у передпокій,
А кров стікає з білого крила...

Тепер в мені і затишок, і спокій.
Мій милий,прощавай! Повік не зможу
Забути, що впустив ти перехожу.
26.06.2009

З Анни Ахматової
* * *
Вже не часто снишся, слава Богу,
Не ввижаєшся щомиті,як тоді…
Затягло туманами дорогу,
І побігли тіні по воді.

І весь день не замовкали дзвони,
Над полями линуло мені –
Найсильніше чути від Іони
На дзвіницях Лаврських вдалині.

На гілках бузкових підстригаю
Кетяги, що нині відцвіли;
Старовинними валами скраю
Два ченці задумливо пройшли.

Світе рідний, оживи, тілесний!
Душе моя зцілена, прозрій!
Дарував, як милість, Цар Небесний
Нелюбові спокій крижаний.
05.07.09.

З Анни Ахматової
* * *
У Києві, в храмі Премудрості Бога
Перед образами тобі поклялась,
Що буде моєю твоя дорога,
Куди б відтепер вона не повилась.

Те янголи чули вгорі легкокрилі,
У білому гробі те чув Ярослав.
Немов голуби, ті слова злетіли,
І нині вони біля сонячних глав.

Коли мені тяжко, то сниться ікона
І сходинок дев’ять я бачу на ній,
У голосі грізнім софійського дзвона
Вчувається голос стривожений твій.
25.06.2009р.

Винограде, ручку дай!
На балкона вилізай,

Покажи листки лапаті -
Стане зелено в кімнаті.

Восени зірву з балкона
Золотаві стиглі грона!

Плач, Америко, плач!
Він був твоїм темношкірим генієм,
Королем поп-музики й часу.
А хотів поборотися з генами.
Хлопчик прагнув змінити расу.
Плач, Америко,
й Африко, плач!


Мої діти малі –
Менша дочка підкручує кучері,
А старша – рівняє надміру.
Ми завжди недосяжністю змучені!
Але він змінив свою шкіру…
Плач, Америко,
й Африко, плач!


Плачте, люди Землі!
Він був дитям із пісні народної,
Очі – сумом чорним налиті.
Він хотів позмагатись з природою.
І хотів дуже довго жити.
Плач, Америко,
й Африко, плач…

1.
Понад Россю заграва – ляхи Корсунь спалили,
Порубали козачок, їхніх діток згубили.
Уклонімося, браття, нашій спаленій хаті!
Ми йдемо на загибель – стережіться, трикляті!
2.
Наша сила безмежна, наша сила у гніві.
Військо повниться славне, наче річка у зливу.
Нас покликала слізно Україна, як мати,
Годі, годі над нами ворогам панувати.
3.
Ми йдемо на загибель – кров скипіла гаряча.
Над крутими ярами крук із вороном крячуть,
Крук із вороном крячуть, красну битву віщують.
Ніч останню у замку п’яні ляхи ночують.
4.
Ой, недовго гуляти! Нагулялися вдосталь,
Час додому вертати вам, непрохані гості.
Панували, а нині – переможені й ниці,
Ви злякалися помсти і козацької криці!
5.
Ідемо ми за Хмелем, ой за Хмелем Богданом,
Визволяти Вкраїну, на віки Богом дану.
Ось і берег над Россю височіє скелястий,
Там і слави здобути або голови скласти.
6.
З нами найманці скачуть – відчайдухи-татари,
З краю в край піднімають в небо чорнії хмари.
Ви повірите нині козаку Галагану,
Що катів не злякався, коли вводив в оману!
7.
У фортеці палають смолоскипи і свічі.
«Перебіжчики» хитро під тортурами свідчать:
«Суне військо велике, вам умерти в облозі.»
Гарнізон сполошився і готує обози.
8.
Не врятує фортеця, хідники-підземелля,
Утікати зібрались полководці від Хмеля.
Срібло-золото в скринях, з самоцвітами зброю
Тягне жадібне панство на вози за собою.
9.
Стали в полі над Россю, окопалися ровом.
Кривоніс обійшов їх, поспішив до діброви –
Через Рось за Стеблевом. Іще й сонце не сіло,
Як обіцяно Хмелю, він узявся до діла:
10.
Ось дорога широка, що убік Богуслава,
Тут козацькому війську і пошана і слава!
Перекопано шлях той, всюди – пастки-завали,
Тихо в засідках гостя козаченьки чекали.
11.
А Тугая тим часом не злякали гармати –
Наказав йому гетьман ворогів дратувати.
Ще й козацькі загони на той берег запекло
Подалися до ляхів, влаштували їм пекло.
12.
І тятиви дзвеніли, і гриміли у полі
Гаківниці й рушниці, і мушкети й пістолі.
Вже у спалений Корсунь входить гетьман із раттю.
І вівторок настав... Помолімося, браття!
13.
Від Росі прохолода піднялася туманом.
Чути скрегіт і стогін над укріпленим станом –
Знявся табір ворожий та й пішов на засіки,
Утікають від Хмеля, скрині кидають в ріки.
14.
Оточили ми валку й почалася робота:
Гнали ворога, гнали і загнали в болото,
У яругу загнали, в темні хащі, у балку.
Збились в купу кіннота, піхотинці і валка,
15.
Розкотились колеса, і розбіглися коні.
Залунали вітання від козацьких загонів.
І бенкет розпочався – погуляли ми вільно,
Досхочу розливались там кривавії вина,
16.
Роздавали ми щедро українські гостинці,
Звідусіль оточили й пригощали чужинців:
Наші списи тріщали, затупились шаблюки,
Напилися заброди і вина і багнюки,
17.
Танцювали до смерті і співали до крику,
Аж допоки імлою вкрило битву велику.
Заплатила нам щедро за банкет Посполита:
Половина – в полоні, половину – убито.
18.
Тисячі полонених з балки вийшли Крутої.
Витягали гармати, в купи зносили зброю.
А татари лісами, поки небо сіріло,
Полювали за кіньми, втікачів полонили.
19.
Всюди стала сторожа понад яром на чати.
Буде слава про битву переможну лунати!
Гетьман раду скликає, йде під дуба старшина.
Так скінчився вівторок, переможная днина.
20.
Спочивають гармати. Так скінчилася битва.
З нами зброя гаряча і святая молитва!
З нами сила небесна і земля наша чорна,
Що живить і рятує, й наостанок огорне!
21.
У диму після бою всюди чути благання.
Ми живих підібрали і промили їм рани,
А братів, що померли, окропили сльозами –
Вже не встати до бою козакам поруч з нами.
22.
Поховали й високі насипали могили,
Окропили сльозами і хрести встановили.
Три могили чорніють, видно їх звідусюди,
Припадуть до них трави і поклоняться люди.
23.
Й ворогів поховали – всюди яма до ями –
І розвіяли пам’ять про чужих між ярами.
Полонених і зброю віддали ми татарам,
І ясир був великим, бо наймались недаром.
24.
Калиновський з Потоцьким, втікачі-воєводи,
Повсідалися смирно на татарські підводи.
Плаче Річ Посполита, на Богдана лютує,
А козацтво у краї дорогому панує.
25.
Гей, і в нашій скарбниці вітер вільний не свище!
Почали будувати місто на попелищі.
У фортеці палають смолоскипи до рану,
Звідусіль їдуть в Корсунь посланці до гетьмана.
26.
Тут і слава Богдану, тут йому і вінчання:
До козачки кохання – найвірніше, останнє.
А попереду – знову і війна і тривога,
Нам судилося далі гнати ворога злого.
27.
Ми підемо за Хмелем, ой за Хмелем Богданом,
Визволяти Вкраїну, нам навік Богом дану.
Нас покликала слізно батьківщина, як мати,
Годі, годі чужинцям на землі панувати!
28.
У високому небі ворон голосно кряче.
Вірну шаблю ховати рано, рано, козаче!
Наша доля козацька – боронити Вкраїну.
Всюди слава про Хмеля і про Корсунь полине!


Славко Морозенко.

Битва під Ко́рсунем {15-16 (25-26) травня 1648} – битва між військами Речі Посполитої та її найманцями з одного боку і українськими козацько-селянськими військами Богдана Хмельницького та його кримсько-татарськими союзниками – з другого під Корсунем в ході національно-визвольної війни 1648 – 1654 років.

(З С.Маршака)
Ходили під хатами
Муркота і Дрімота.
Муркота забігала
У хвіртку і ворота.
У вікна заглядала,
Дивилась крізь гардини
І ніжно муркотала
До кожної дитини.

Дрімота ж їм казала:
Хто перший в ліжко ляже,
Дрімота «на добраніч»
Йому на вушко скаже.
Тому ж, хто не захоче
У ліжечко лягати,
Муркота і Дрімота
Накажуть позіхати!
01.12.2007

Моя державо,центр Європи!
У всіх містечках і містах
Стоять бетонні остолопи,
Показують Вкраїні шлях:
В очах просвердлені зіниці,
Руками тичуть хто куди...
Ми й досі перед ними ниці,
Як перед знаками біди.

Благословляю ту годину,
И год, и месяц, и число,
Когда меня на Украину
Счастливым ветром занесло.
Как приблудившегося цапа,
Она меня не прогнала,
Але як щирого кацапа,
В свою родыну приняла.
«Живи, − она сказала, −друже,
Бувай здоров, одет и сыт».
Живу и знаю − этот суржик
Она, конечно же, простит.
Не связан с ней единой кровью,
Да я бы сучьим сыном был,
Коль бесконечною любовью
Украину не полюбил!
За добродушное «будь ласка»,
За ласковое «на добро»,
За благодатный край Черкасский,
За Рось, за Корсунь, за Днипро,
За взгляд малечи безеневинный,
За те, що «все, як у людей»,
И за печальные седины
Её прекрасных матерей,
За речи мудрые старечи,
За бескорыстное село
И за подставленные плечи,
Когда мне было тяжело.
Люблю за усмишки дивочи,
За працю тяжкую день в день
И за барвистые виночки
Её улюбленых писень.
А разве быть могло иначе!
Мне тяжко от её турбот,
Печёт от слёз её горячих
И скорбно от её скорбот.
Её желанья мне желанны,
Её я радостями рад,
А незагоенные раны
Так само и мени болят.
…Нехай зарыта пуповина
В тебе, российская земля.
Я твой навеки, Украина.
А ты, Украино, моя.

Валерий Шмаренков

Я фізику славлю − найкращу з наук,
Бо звуки − це хвилі. А голос твій − звук.
Відтак розумію без зайвих вагань:
Залежить усе від його коливань.

Коли ти смієшся, ця хвиля летить
І боляче б’є мене в груди умить.
Коли ти говориш, ця хвиля легка
Голубить і гріє, як ніжна рука.

Коли промовляєш сердиті слова,
Ця хвиля убивча, немов булава.
Коли ти мовчиш…
Коли просто без слів
Тривожиш мене амплітудою брів

І поглядом скоса пробуджуєш шал −
Тоді-то дев’ятий накочує вал.
У хвилях магічних одразу тону
І їхню природу ніяк не збагну!

1.
Про тебе й про мене говорять…

На парту сусідню я ледве дивлюся,
Долонею очі собі прикриваю –
А раптом хто-небудь побачить, вгадає,
Що я і дихнути на тебе боюся?
Та все видає мене. Як це стерпіти!
Мовчу, наче раб, занімілий в кайданах.
Про тебе й про мене говорять в романах.
Про тебе й про мене – всі формули світу.

2.
Лицар
Дражни мене, смійся. Штовхни мене в груди.
І я подражню тебе – злегка, довільно.
За коси посмикаю трохи, не сильно, –
Нехай не подумають лишнього люди.
Якби тобі хтось заподіяв лихого,
Я так покарав би − ніхто б і не пискнув.
Тебе ж би на руки узяв і притиснув,
І ніс би, і ніс би − далеко і довго…

3.
Якщо почуття моє зветься коханням…

Нема тебе. Пустка заходить у душу,
І щось відбувається в мертвому класі:
Немов попливли і розтанули в часі
Учителька, друзі, портрети байдужі.
Я бачу, як дошка пливе із завданням,
І парти пливуть, загубили причали…
Якщо почуття моє зветься коханням,
Скажіть же, чому в ньому стільки печалі?

4.
Твій голос у телефоні
Хоч скільки дивися – пуста твоя парта,
І я байдужію, тупію, сумую.
Твій профіль на кожній сторінці малюю,
А ти ні сьогодні не прийдеш, ні завтра.
А ти захворіла. Мені ж всемогутній
Чаклун віднедавна наклав заборони
На пошту твою і твої телефони.
«Алло?» – ось і все, що я можу почути.

5.
Невже так буває?
Це мука. Немає ні жартів, ні злості.
Я робот. А живлення – тільки на рухи.
Та хтось підмикає мене до напруги:
– Ходімо, зібрались до подруги в гості…
До тебе? Додому? Невже так буває?
Тебе, і твій дім, і батьків я побачу?!
Від думки такої я мало не плачу.
Так просто – не можу. Я просто тікаю...

6.
Ти - сонце
Сиджу я і вірші про тебе «шифрую»,
І тоскно дивлюся на парту четверту.
Аж ось обпекло і звеліло завмерти
Те сяйво, що я навіть спиною чую.
Ти входиш, як сонце. Просте порівняння.
Так сяє веселка у свіжім озоні,
Так промінь пробуджує котики сонні.
Ти – сонце, та й все. Моє сонечко раннє!

Невідомий із твого класу

V. Nabokov
What is translation...

1.
Що є переклад? На тарелі
Несуть нам голову митця,
Папуги верескливі трелі,
Кривляння мавпи круг мерця.

Простити можна паразитів,
Аби міг ТИ мене простити…
Роками спокою не мав -
Секрети творчі пізнавав.

О Пушкіне! Я без упину
Снагу з твого коріння пив,
Троянду старанно ростив,
Та виплекав просту шипшину:

Квіток різняться пелюстки,
Як проза і пісень рядки.

2.
Що є переклад? Бляклі тіні,
Всього лиш відблиски крихкі,
Далеких вогників тремтіння
В туманнім дзеркалі ріки.

Чому і досі − сам не знаю −
Тетяні сèрги я шукаю,
А дивний твій герой сумний
Повсюди вже супутник мій.

Милуюсь римами відверто,
Красу алітерацій п’ю.
Як восьмий розділ я люблю,
А особливо вірш четвертий!

Моє ж творіння довгих літ −
На монументі лиш послíд.

27−30.12.2007

Впав туман на нашу хату,
На дерева, на паркан.
Із туману, волохатий,
Вийшов сірий кіт Туман.

Прочинив повільно двері,
Обійшов усі кути:
− Що ж, чекатиму вечері.
Я ваш кіт. А хто тут ти?

Я, звичайно, розгубився:
− Розумієш, це мій дім.
В ньому я давно прижився,
Та живи і ти у нім!

Тільки що нам скаже тато?
Хто повірить в те, що ти,
Велетенський, волохатий,
Із туману міг прийти?

Кіт спокійно потягнувся,
Кіт поважно позіхнув,
Покрутив антени-вуса,
Вимкнув очі… і заснув.

Я таких ніде не бачив,
Не бува таких котів.
Він прибулець тут, неначе
Із прадавніх комишів.

Я вщипнув себе за щоки −
Може, я насправді сплю?
Я протер обидва ока −
Чом кота я вже люблю?

Що за казка, що за чари
Полонили білий світ? −
Кіт, пухнастий, наче хмари,
Загадковий сірий кіт.

Я йому погладив вуха.
Котик спить, а вуха − ні.
Він антенами порухав
І замуркав уві сні.

Я через дотики і подих
Впромінююсь в твою природу,
Невпинно підкоряюсь полю
Твоїх печалей, твого болю.
О, як пронизливо пече
Благальна німота очей!
О, як нестерпно в груди б’є,
Мов дзвоном, дихання твоє!
Як сипонули ненавмисно
Цілунки зірваним намистом….
07.2007

Срібляста нитка пришити хоче
Блакитні мрії до сині неба,
Бабине літо лоскоче очі.
А я, мій жовтню, трава-нетреба.

В пісні вбираю ліси і трави,
Для них не зайва. І не колишня.
Свічуся тихо, горю без слави,
Як серед жовтня розквітла вишня.

Бентежить вітер притихлі віти.
Мій жовтню світлий! Пречисте небо,
Куди ти кличеш мене летіти?
Кому співає трава-нетреба?

Так, це ті, що кричали «Для свята
Нам Варраву віддай!» Так, це ті,
Що вливали отруту в Сократа
У тюремній глухій тісноті.

Їм би трунком оцим же залити
Лицемірні брехливі роти–
Цим майстрам катувати і вбити
І сиріток пускати в світи.
03.10.2007

Була наша дружба міцна, наче криця,
А сфера кохання – уся в таємницях.
Сміюся, бувало, а серце страждає:
То де ж вони, принци? Ніхто не кохає!

Ті хлопці, що в класі, – брати бездоганні.
…А правда, Мишко, що дочка в тебе – Анна?
Миколко, і в тебе? Я досі не знала…
Сергійку, а що тобі жінка сказала?!

Вітьку, слава Богу, у тебе – синочки.
В дружини і в мене – однакові очі,
Казав, довелось таку довго шукати…
Ой, хлопці, ой друзі… Якби ж було знати.

Хай в душах незаймані лишаться ніші.
Спасибі, що стали з роками рідніші.
Відкрий, як братам, чоловіче мій, двері!
Дочка моя, Анна, подасть нам вечерю…

"Хоч як вдивляйся - жодної пилинки
На білосніжних квітах хризантем!" -
Немов немає інших гарних тем,
Лише японських віршів намистинки.

Немов немає інших трав і квітів,
Людських проблем і клопоту в житті,
Лише ці вірші, вічні і прості...
(А я ж люблю їх, наче подих вітру:

Двома рядками – про кохання диво,
Одним рядком – про вічність і буття –
За сотні літ до нас, і де знаття,
Що після нас не скажуть так цнотливо?

І хризантем – боюсь, що заяложу –
Тендітні стрілки з запахом терпким,
Вони мої: на іменини в дім
Заносила їх мама... Ні, не можу.

В морози гріло нас квітіння літа,
Осяйність Сходу – у відрі, в піску –
Зродитися б в пелюстці і в листку,
Щоб найтемніші дні перетерпіти...

Ось що в собі ця квітка-символ носить,
Ось що ті вірші – перли, послання
До нас – і просто в вічність, навмання.
Але про це не вголос. Досить, досить.)

Немов би знову, у школярськім дусі,
Вивчаємо майстрів прадавніх злет.
Чи скаже краще хто, аніж поет,
Якщо поет - Мацуо Мунефусі?
09.07.2007

Давайте ми станемо всі в хоровод,
Хай пісня злітає до синіх висот!
По колу, по колу, таночок поплив,
Сплітаймо віночок із наших голів.

Вогні веселкові сіяють з небес,
Пливуть видноколи у дзеркалі плес,

По колу, по колу і ліс закружляв,
Це наш хоровод увесь світ об’єднав.
Хай літепло нас понесе до зірок,
І сонечко стане із нами в танок!

По вічному колу іде хоровод,
Лиш той, хто танцює, не знає турбот!

– Туп-туп!
– Хто там ходить,
Хто малину переводить?
Поламав гілки зелені,
Зараз матиме у мене!

– Туп-туп!
Не злякались!
За кущами заховались!
Це ведмеді завітали,
Повні кошики набрали!

– Туп-туп!
– Хто в малині?
Бачу очі карі й сині.
На оцих ведмедів диких
В мене дубчик є великий!

Гей, ведмеді, йдіть до хати,
Дайте ягід скуштувати!

Коли до вас додому привозять холодильник,
Дивіться, щоб коробку ніхто не викидав.
Коробка прямокутна, картонна і квадратна,
І кращої хатинки ніхто не будував.

В одній стіні широкій прорізуєте двері,
А спереду віконце і збоку − про запас.
Сідаєте на стільчик і гарно вам в хатинці,
Бо там ніхто на світі не потурбує вас.

Коли приходять Саник, Вадимко і Маринка,
Даєте їм шпалери і ножиці свої.
І дім ваш розквітає, яскравий, як картинка,
Або театр ляльковий чи навіть пост ДАІ.

Він схованка і башта, і терем, і в’язниця.
А уночі у ньому дрімає ваша киця.

Тато працює.
Комп’ютер ввімкнув,
Кави узяв
І про мене забув.

Мультик скінчився,
До тата − не йди.
Сумно тиняюсь
Туди і сюди.

Потім рішуче
Іду в кабінет.
Там викриваю
Скандальний секрет:

Тато працює?
Ага, чи не так!
Грає в стрілялки,
Ганяє він «Страйк»!

Мама приходить:
− Де хлопці мої?
Тиша і спокій,
Не чути сім’ї.

Біля комп’ютера
Бачить обох:
Дружно працюють
Віднині удвох!

− Олесику, дощик! Іди-но до хати!
Даремно, матусю, Олесика звати.
На грядку побіг він, узяв парасольку
І дивиться, як проростає квасолька:
Долоньками вгору, на дощик, на мжичку,
Росте-поспішає напитись водички.

Пісня-скакалка

Зробив татусь мені коня −
Коня-коня-коня-коня!
Сідлаю коника щодня −
Щодня-щодня-щодня-щодня!

Ви чуєте копитець звук?
Тук-тук, тук-тук, тук-тук, тук-тук!
Мій коник сам іде до рук −
До рук, до рук, до рук, до рук.

Мій коник, як стріла, летить −
Летить-летить-летить-летить!
Не зупиняється й на мить −
На мить, на мить, на мить, на мить!

Отак довгенько він скакав,
Стомився й на травичку впав.
Люблю я коника свого −
Пора й спочити! І-го-го!

Гарну мову знаю.
Віриш чи не віриш,
Та мене вітають
І птахи, і звірі.
Приспів:
Віє-віє вітер
Ла-ла-ла - ласкавий,
Шу-шу-шу-шу - віти,
Шу-шу-шу-шу - трави.
Синь-синь-синь - синичка,
Сень-сень-сень - весела,
Бурлі-бурлі - річка,
Жив-жив-жив - джерела.

Щирим серцем треба
Інших розуміти,
А земля і небо
Будуть тебе вчити.
Приспів.

Так передаються
Настрої між нами.
Так вітри сміються,
Так співає мама!
Приспів.

Все частіше я думкою лину
До Кавказу, де скелі юрмляться,
Де живуть іще справжні мужчини,
Які навіть жінок не бояться.

Під прицілами гори і села,
Трубопровід підірвано з газом,
А вони не заклякли в оселях,
І лише згуртувалися разом.

От якби і братів моїх – києм,
Як грузинів: в літак - і додому!
В ешелони - з Москви та на Київ,
Щоб вони не годили чужому.

З Воркути і Тюмені, з Уралу,
Заполяр’я – і ще звідусюди –
От якби журавлями вертали
В Україну найкращії люди!

Щоб докупи – і розум, і руки,
Щоб розхмарили небо до краю,
Почорніле від кібців та круків.
Козаки наші, де ви? Не знаю…
03.2007

Проліски білі,
Проліски білі -
Ніжні, як дотик,
Чисті, як іній.
Сонця шукали.
Що вони стріли?
Землю холодну,
Сніг, заметілі.
Візьмеш, як пам’ять,
З лісу додому -
Зразу зів’януть
В теплих долонях.
Ніжні створіння
Звикли до стужі.
Квіти для сильних,
Квіти для мужніх.

(За L. Hughes)
Тому, що усмішкою сяю,
Тому, що пісня з горла б’є, -
Не знаєш ти, як я страждаю,
Як серце змучилось моє.

Я біль свій реготом маскую -
Не чути, як душа кричить.
Ти думаєш, що я танцюю,
А я вмираю у ту мить.

Теплішають зорі, примружують очі,
Вода із-під льоду весняно дзюркоче.

Ніяких ще квітів, бруньки іще сонні,
Та в лютому вітер вже пахне, як спомин,

Як спомин бентежний, як подих натхнення.
У небі безмежнім – весняні знамення.

Шукаю назву – і даремно.
Поезія – чуже ім’я.
І не почую слово я,
Що сплинуло в століття темні.

Коли мій пращур в берег вийшов
Стрічати сонце і життя,
І серце славило буття, -
Як звалося це? Пісня? Вірші?
2007

Із юних літ – так безкорисно -
Із непрощéння й небуття
Моя любов злетіла в пісню.
Тобі – любов,
йому – життя.

Уже лягла на серце втома.
Як поділить його биття?
Все береже любов – як спомин.
Йому – любов,
тобі – життя.

А у житті – зростають діти,
І з ними – в юність вороття,
Коли ніяк не розділити
Ані любов, ані життя.
І вже ніяк не розділити
Ані любов, ані життя.

Спасибі, друзі, знані і незнані – всі:
Тепло струмує в моє серце звідусіль.
Я відчуваю, що душа моя мала
Для усього принесеного в дар тепла.
Та мушу зберегти і множити його,
Інакше все – навіщо ? І живу – чого?

Чому безсилі ми – роздрібненість краплин,
Яким не злитися заради гарних змін?
2006

Котик джмелика схопив
І поніс до хати.
Хай летить, куди летів,
Джмелик волохатий.

Виплюнь, котику, жука,
Він вкусити хоче!
Буде гуля о-о-ось яка!
Чуєш, як дзигоче?

Ти заплачеш, так і знай,
Побіжиш до мами.
Відпусти джмеля й тікай,
Не жартуй з джмелями!
2006

Води клекотіння, трави шепотіння і тіні
Біблійні снують у священнім твоїм бурмотінні.
Творіння вірша – це вершина, горіння пророче.
Не хочу – а йду на вогонь і вбираю у очі,
У сполохи пам’яті йду. У думок плутанину.
Загину! Свідомість мою розминаєш, як глину,
І ліпиш – людину… Так от воно – слово в основі!
Так ось де наш код, де людська таємниця, – у слові!
Де «л» прохолодне і лине, і любить, і ллється,
Сміється, голубить і коле, і грається з серцем,
Де первісне «о» - наче коло чарівне, й ніколи
Не вийти з твого нам чаклунського вічного кола.
По колу… Жерці і пророки, волхви і шамани –
Це стани, поетів душевні піднесені стани!
Осанна…
02.01.2007

Як засвітять зірочки
І малята ляжуть спати,
Вийдуть з нірок їжачки –
По садочку погуляти.

Приспів:
Хто сунички наші їсть,
Хто ласує досхочу?
Тільки й чути: трісь та трісь,
Тільки й чути: чуф-чуф-чуф.

Шурхотять трава й гілки,
Йдуть колючі тато й мама,
А за ними малюки, -
Бо у них така програма.

Тато каже: - Вчись, синок!
Мама каже: - Вчися, дочко!
Як зайде хто у садок,
Позгортайтеся в клубочки.

Знають їжаки давно,
Що лякати їх не будуть,
Поглядають на вікно -
Там живуть хороші люди.

Кротик виорав городик,
Їжачок скосив траву,
Білка груші носить з гілки -
Так на дачі я живу.

Дятлик длубає горішки,
На даху вмостився кіт,
У льоху гуляють мишки,
Цуцик сів біля воріт.

Задзижчало на горищі -
Рій осиний прилетів.
На шовковиці і вишні
Горобець сім’ю привів.

Скочив півник на ворітця,
Закричав: “Ку-ку-рі-ку!”
По доріжці б’ють копитця –
Ходить цапик у садку.

Он лелека чистить грядку,
Кури пораються теж.
Я спитаю для порядку:
Хто живе тут, врешті-решт?!

Чули про секретний ліфт?
Коли знаєш чари,
Він несе тебе в політ
Через дах, до хмари.

...Я лечу, лечу, лечу
На хмаринку сизу.
Надивлюся досхочу
На усе, що знизу.
Бачу вулиці усі,
Наче план читаю.
Іграшкові мчать таксі,
І повзуть трамваї.
Бачу тисячу дахів
На будинках-вежах,
Бачу купи дітлахів,
Що за мною стежать.
Он, маленька і сумна,
Кравченко Маринка.
В небо дивиться вона
На мою хмаринку.

Ліфт спускається швидкий –
Вийду в двір зелений.
Бачу натовп гомінкий,
Всі біжать до мене.
Мить – і в мене вже беруть
Інтерв’ю в газети:
– Чи збираєтеся в путь
На чужі планети?
Потрапляє мій портрет
На усі екрани.
Та не видам я секрет
І найближчі плани.
(Плани ж ось які мої:
Я гукну Маринку
І кататиму її
На свою хмаринку!)
2006

Тебе любила я - було.
Ніхто не знав про це ніколи,
Та розвиднялись видноколи,
Ставала пісня на крило.

Чом нині боляче тобі?
Не дорікай, що я мовчала.
У серці музика звучала,
Що не струна – то сум і біль.

Тебе любила… А мене
Любило все: дерева, трави
І сонця промені ласкаві,
І небо зоряне сумне.

Щасливим був самотній лет –
Тепер я все це розумію.
Не вмію так, не дам надію,
Мої слова – сухий букет.

…Тебе любила. В чарах тих
Могла століттями чекати,
Своє життя тобі віддати.
Усе в минулому. Прости.

Новини щойно світ побачив:
Знамено – колір помаранчу –
Якісь-то наймані вандали
Армійським чоботом топтали
І чорну вішали тканину.
Що там, не череп? – Дзьоб орлиний.
Здалося, ми самі в багнюку
Попадали і склали руки –
Топчіть, оббріхуйте, вбивайте,
І стяг піратський піднімайте.
А всі канали, як навмисне, –
Лише про злочини і вбивства…

Ми таїлись, як перші люди,
По печерах – своїх хатах,
І лилася брехні облуда
У газетах, церквах, цехах:
– Вас чужинці хочуть скорити,
Та за вами – Москва, хлопи.
А що ви німі і неситі,
То схиляли б нижче лоби!
І сміялося зло у вічі,
І настали нестерпні дні.
Я тоді помаранчеву стрічку
Прив’язала на темнім вікні...

Пам’ятаєш, як запалалали
Помаранчем дерева враз?
Не дістали і не зірвали -
Посміхався вогник до нас.
Отруїти можна і вбити,
І в обличчя кинуть брехню,
Та ніхто не зміг загасити
Помаранчевого вогню.
І коли гляне зло у вічі,
І настануть нестерпні дні,
Я візьму помаранчеву стрічку,
Засвічу на своєму вікні

Не забути тривожні ночі.
Разом з "п’ятим" – ми ТАМ були.
І у наші безсонні очі,
Як любов, надії текли.
Піднялися ми разом з бруду,
Подивились в майбутнє враз –
Скільки праці! Як тяжко буде!
Аби б в душах вогонь не згас.
І коли гляне біль у вічі,
І настануть нестерпні дні,
Я візьму помаранчеву стрічку,
Засвічу на своєму вікні.
Січень 2005

Метелику білий,
склади свої крила...
Ганна Осадко, Самвидав

Кульбабки восени – такі ж, як в травні,
Не пропадай, метелику, не треба!
Вирує річка, та сріблинки плавні
Заштопують її латками з неба.

Та що кульбабки – он яка богема
Цвіте на просторах ясної днини!
Аж вітер завмирає в хризантемах,
Цілує айстри, сальвії, жоржини -

Він любить осінь. Наче теплий котик,
Все бавиться травинками у гаї,
Суниці пізні на стежину котить,
Де-де листочки з дерева збиває.

Не опадайте, ростіть зелені...
На цій березі, на тому клені...
Ще буде теплим осіннє літо...
І ти, метелику, будеш жити...
13.11.06

Ти, звісно, далі сподіваєшся – дарма.
Вже листопад, передбачається зима,
А наш був – жовтень: зустрічі наскоком,
Тарас дивився скоса хмурим оком
І, видно, заздрив. Надивився наче,
Але таких, як ми, мабуть, не бачив.
…Немає місця на алеях – сонні
Студенти дозрівають на осонні.
Осіннім літом лагідним зігріті,
Вони вже знають, що любов – це миті,
Вона уся складається з моментів,
А ми дурніші за своїх студентів.

Ми сподівались на продовження – дарма.
Для всіх миттєвостей часу уже нема.
В житті минулому, в гарячім шалі,
Звикали до розлучень і вокзалів,
Очима очі вчилися читати,
Як шпигуни чи справжні телепати.
Тепер чуже "інформаційне поле"
Вже не зчитати повністю ніколи.
Печаль і пристрасть очі нам лоскочуть...
Сховаємо світлини наших дочок.
Ти скоро знову полетиш в чужі світи,
І я не знатиму – не схочу знать, де ти.
13.11.2006

Я вірю, що колись жила.
І сподіваюсь, буду жити.
Душа – краплиночка тепла,
Що гріє землю й буде гріти.
…Топтались, чередою йшли
Цивілізації й розрухи,
І племена, як ті осли,
Брели, порозпускавши вуха.
Куди брели? Куди вели
Царі, месії і пророки.
Та в кожнім крапельки жили
Тепла, що падало звисока.
Мільйони літ воно спада
І будить нам серця і руки.
Все та ж біжить з гори вода,
Одні і ті ж пласти пилюки,
І ми все ті ж: любов і гнів –
Усе під місяцем незмінне.
У кругообігу часів
Душа не може бути тлінна...

Йдуть мурашки. Саме йдуть – походом,
Крок за кроком рій торує шлях,
Наче переселення народу
Діється у світу на очах.
Обминають двері і віконця,
Вище й вище прокладають путь,
По стіні крутій ідуть до сонця,
Чи кудись-то далі ще ідуть.
Заповзають в непомітні діри,
Десь-то спочивають, а чи й ні,
Засилають розвідки в квартири,
Вої відчайдушні й мовчазні.
На маленьких альпіністів дружних
Вітер налетіти може злий,
Кожній пташці видно відчайдушних –
Шлях на п’ятий поверх немалий.
А вервечка в’ється без упину,
І якщо впаде один із них,
Інший підставляє чорну спину
З мужністю паломників святих.
Та ні втоми, ні вагань миттєвих:
Крок за кроком, вгору, до небес!
Це здолання сходинок життєвих,
Кожна – мурашиний Еверест.
Що їх кличе від землі, від житла,
Де у всіх обов’язки чіткі?
Чи замало їм, безкрилим, світла,
Чи втрачають розум вожаки?
Чи позвала мурашина мати ?
Поклик найпотужніший – любов,
У кохання час вони крилаті,
То дарма, що не злітати знов.
Хто ж вони – німі раби слухняні,
Чи в свободу втілений протест?
Вгору, вгору, по стіні вапняній
Тягнуть на собі незримий хрест.
Скільки порівнянь філософічних
Викликає мурашина путь!
Є в ній потяг до життя одвічний.
Крок за кроком йдуть мурашки, йдуть.

Цілує бджілка квітку, зволожену нектаром,
І обіймає крильцями ледь засолоджену тичинку.
Серця обох горять божественним пожаром,
Любов благословенна. Ніби жінка жінку
Кохає лагідно. Мов пристрасть окрилили,
Де в ейфорії ледь відчутно тане аромат!
Роса троянд на пелюстках ще несмілива,
Але в очах, ранковий сонячний смарагд
Засяяв раптом, зачароване довкілля,
З гір лазурових медоносить водограй…
Чоловіки, де наше справжнє вміння
Кохати віддано і дарувати жінці рай?
В. Вакуленко, Самвидав

Вільній переклад
Целует бабочка цветок, нектаром увлажнённый,
Тычинку крыльями обняв, её вкушает сладость,
В сердцах горит у них пожар, богами разожжённый,
Любовь благословенна. Словно пылко дарит радость
Подруга нежная подруге. Окрылённость страсти,
Где в эйфории тают ароматы, гаснут звуки!
Роса цветов ещё робка, но вот бутон во власти
Волшебной неги. Раскрывает лепестки, как руки,
И вспыхнул мир вокруг, заворожённый дивной силой,
С вершин лазурных медоносных вод кипит стремленье.
Так велика любовь. Так рай искусно дарят милой.
Мужчины настоящие, но где наше уменье?

- Однополчани, відгукніться!
А їх немає вже, нема...
Розлого котиться луна,
Сигналять з неба блискавиці.
Сліпі зіниці сполох бачать.
Рвонуло серце, як снаряд,
Летить він у війну, назад,
І цілить в молодість хлопчачу.
Та молодість перемагає
Війну і все, що по війні...
– Вже час спочити і мені.
Озвіться, хто живий, гукаю!
А може, бачив хто Марусю? -
Сльоза упала на рукав, -
Я все життя її шукав,
Хоч на прощання усміхнуся.
То де ж ви, хлопці, як узнати?
Рідніше братства не було...
Аж десь у небі загуло,
Як звук останньої гранати.
Однополчани, відгукніться!
Луна у тиші йде, луна...
А їх нема.

Від мами лист. Підсліпувато
Сповзають букви й буквенята:
Все про погоду, огляд цін,
За тиждень низочка новин
З життя котів, сестер, сусідок,
З часів минулих – спогад-свідок,
Поради мудрі і прості,
Аби підтримати в путі,
Усім найкращі побажання,
На скору зустріч сподівання…
З перервою на день, на два
З'являються нові слова:
Злягла недужа, але встала,
Зібрала сили й дописала.
Миттєва слабкість аж до сліз,
Та вслід – бадьорий оптимізм.
За тими щирими листами –
Самотнє існування мами,
Яке по крихтам, щохвилинно,
Старенька поділяє з сином.

Мені так хочеться розповісти,
Як осінь сумно мене голубить,
І клен лягає на плечі листом,
І вітер тепло цілує в губи.

Мені так хочеться у конверта
Покласти серце і відіслати
Тобі, мій любий. Бо легше вмерти,
Аніж самотньо тебе чекати.
25.09.2006

Був перший гріх – жага пізнання.
Сміливий крок назустріч змію
І перше пристрасне кохання –
То наслідки, я розумію.

Що їй від мужа? Сильні руки,
Щоб огортали в час гарячий;
За це їй будуть біль і муки,
Наплачеться. І все пробачить.

Стерпівши сором і обмови,
Взяла за руку чоловіка,
Приміряла йому обнови
І повела у світ великий.

Там разом збудували хату.
Варила, ткала, сповивала…
І у часи матріархату
Усім по праву керувала.

Воно і зараз так. Усюди
Її рука, порада, сила.
В усьому винна, – кажуть люди.
Усе на ній. Тому й згрішила.
24.09.2006

Був теплий дощ, і теплий вечір,
Іще вночі тепло було,
А вже на ранок нам на плечі
Пожовкле листя потекло.

Воно спадає у знемозі,
А вниз, до мосту, до ріки,
По фіолетовій дорозі
Каштани котяться лункі.

І дивна тиша, й ранок світлий
Прошепотіли нам про те,
Що перевтілилося літо
В осіннє диво золоте.

Догорав камін, напливала тінь,
Промовляли подихи і руки…
Душі піднялись в темну височінь
І страждали від німої муки.

Двоє за столом...Біль їх розділив,
Бо несила бути так далеко!
Поклику магніт їхні пальці сплів,
Пульс зірвався й перейшов на клекіт.

Губи – спраглий жар, очі – як слова.
…Впав він перед нею на коліна,
Линула вона – ближче не бува,
Тільки й є, що злитись воєдино.

Догорів камін, прокидався день.
Спали двоє, всміхнені, як діти.
Засвітився світ Піснею Пісень,
У якій любити – значить жити.
06.09.2006

Напливала тінь,
Догорав камін…
Розлюбила – кинь.
Я і так один.
А моя любов –
Наче та зола:
Як прилинеш знов,
Жарко запала.
Пута не люблю,
Ти для мене – мить.
(Господи, молю…
Як без неї жить?)

Вже вересень. Переді мною сад,
Далекий грім нагадує про літо.
Воно стомило нас. Час відлетіти
Птахам, що з'їли синій виноград,

Пора забути спеку, гомін гріз.
Нехай некошена трава приляже
І річечка прозора дно покаже,
І стане вищим небо, ближчим – ліс.

Ясніше все. І це – початок див…
Вже вересень нарешті. Ось і душі
Вже наливаються, як стиглі груші,
Смаком медовим зрілих почуттів.
06.09.2006

Метафора мене щасливить –
Я мружусь ласо, наче кіт.
Але коли “тропічну зливу”
Вихлюпує віршем піїт,
Втрачаю насолоду звіра.
Де стежка зла, а де – добра?
Світи злилися в недовірі,
Подвійне дно, подвійна гра.
І словеса, як той орнамент
В палаці хитрого паші,
Сплітаються в подвійну браму
У передпокої душі.

…Я знаю правду: всі інші правди – пусте!
Не треба людям з людьми на землі боротись.
Погляньте – вечір, погляньте – вже ніч іде.
Про що – поети, коханці і полководці?!
Вже вітер стелеться, уже земля в росі,
Вже скоро зоряні застигнуть заметілі,
Ще мить - і під землею заснемо усі,
Усі, хто спокою не мали й не хотіли.

Усе забулося, пішло.
Ти – попіл спалених конвертів.
Прадавній сон. Та - виклик смерті -
В мені живе твоє тепло.

Ударить в серце, як в вікно,
Обпалить, нагадає світлом,
Що ти живеш іще на світі,
А де живеш - то все одно.

І з ким живеш – та хоч би з ким!
Аби жила ти завжди, мила!
Живи!Існує дивна сила -
Я бережу твоє тепло.

Місяченько сумно світить
На вузьку стежину,
Приріка мене любити
Чужую дружину.
Чом я поночі блукаю
В світлі неживому?
Заблукав уже до краю,
Хоч тікай із дому.
Знаю муку і наругу –
Вже і дні, як ночі:
Не давати руку другу,
Не дивитись в очі,
Пісню щиру не співати,
Людям не радіти
І тобі не дарувати
Світанкові квіти...
Ой ви, квіти запізнілі,
Крадена утіха,
Похилилися, змертвілі,
І зів’яли стиха.

Ні,знову не мани
Глибинами очей.
Не линь в тривожні сни,
Іди з моїх ночей.
Ось так лякає смерч
Передчуттям біди.
То відгук порожнеч,
Падіння в нікуди.
То путь сумна й складна.
А в дійсності - проста:
До самого до дна -
Обман і суєта.
Було багато слів,
Наївних і пустих,
Та це вже не пісні,
І те не варто їх.
...Так на круги своя
Ми сходимо з небес.
Робота, дім, сім'я
І будень без чудес.

Хто учив лелеку
За моря літати?
Нащо так далеко
Доленьку шукати?
Може, там і краще,
Та давно відомо:
Те далеке щастя
Завжди буде дома.
А бентежне птаство
Тягнеться у вирій.
Кажуть – зим бояться,
Тільки я не вірю.
Кажуть, там, де тепло,
Хочуть жити тихо.
Тільки ж путь далека –
В боротьбу і лихо.
То вже, видно, вдача
Випала такою:
Все чогось шукати
І не знать покою.
…Твої дужі крила
Не мені спиняти.
Й нащо птаха вчили
За моря літати?

Любов, любов, - легенда мовить, -
Союз споріднених сердець
І душ єднання виняткове,
І єдність, що завжди у змові
Із вічним викликом на герць.
І серце, що було ніжніше,
У боротьби нестерпну мить
Страждатиме від ран сильніше,
Згасатиме в сльозах скоріше,
Аж поки зовсім не згорить.

Все те, що тихо стало снами
Чи звуками пісень моїх
(І найсумнішими із них),
Незримо тане поміж нами.
А щастя привидом не ходить,
Реальну набуває суть.
І ми – не ми, і нас несуть
По колу дивні хороводи…

Так щиро радіти кожній хвилині
Щастя земного – травині й пташині,
Так мужньо нікого не турбувати,
Щоб нам того болю зовсім не знати,
Щоб вчилися й ми щохвилини радіти,
Коли вже й не бачиш нічого, крім світла…
І той календар спостережень природи –
Це сонце зустріти щоденна нагода,
І чоловікові – мудрість остання:
Не ліками жити, а сонечком раннім.
Ось день, ми живі! Розквітає віконце.
Привіт тобі, світе! Привіт тобі, сонце!
Запис останній безхмарної днини
Рухом тремтячим: “Померла дружина.
Сьогодні вночі її не стало”.
Дата і час. Сонце більш не вставало.

Візьми уривки фраз чи слів. Забудь про рими.
Якесь слівце солоне домішай.
Торкнись безпрограшно того, що незбориме, -
Із сексуальним потягом пограй.
Удай, що з психікою в тебе негаразди,
Що в підсвідомість входиш, як шаман.
Встроми пір’їною філософічну фразу,
Про історичний не забудь туман.
Тепер у колі друзів прочитай
І привітання стримано приймай.
10.06.2006

1.
Я розчинилася. Мене нема.
І навкруги лише одна пітьма.
- Куди зникаєш? Де твої статті?
Так пропадеш у повнім забутті
І безгрошів’ї! – Та не в тому суть,
Бо саме віршів пагони ростуть,
Уперто з тихих закутків душі
До сонця пнуться, наче комиші.
Я звичним жестом вимкну телефон,
До шафи з книгами кивну – прощай!
Пірну в комп’ютера – і день, і сон
Замінить щедрий віртуальний рай.

2.
Минаю швидко куций ряд новин
Якусь рекламу… Ось, знайшла один,
За нім іще. Ці клуби вже мої,
Єднає братство, наче у сім’ї.
Самотні серед натовпу й зими,
Немов за кавою зустрілись ми.
Я зависаю в довгих сторінках
Поетів знаних і простих невдах,
Та в клубах віртуальних – всі рідня,
Всі рівні тут, нас більшає щодня.
Заглянемо в черговий каталог.
Та стільки ж сотворив митців мій Бог!

3.
Вони й самі, що схочеш, сотворять.
Окремі імена до нас зорять
З часів далеких і часів страшних,
І ми себе не мислимо без них.
О друзі, то нічого, що роки
Нас розділили. Інші є зв’язки.
Як дивно, що людина не живе,
Але її енергія пливе,
Шле випромінення добра і сил,
Щоб інші напувалися краси,
Щоб між зірок далеких і планет
Живе кохання здійснювало лет!

4.
Вплету й свої я віршики легкі
В поезії комп’ютерні вінки,
Нехай струмить у світ моє тепло…
(А правда ж, вдало про вінки пішло?
Я "павутину" викреслю з рядків,
Бо просто не люблю я павуків –
Приходили в страшні дитячі сни.
А втім, літають гарно восени.)
Так от, без "павутини", краще "сіть" –
Моє ім’я у ній, як лист, висить,
Так просто у тенетах й не знайдеш,
А як знайдеш, то, може, збережеш.

5.
Тепер підемо в світ солодких пут
І зазирнемо, що нового тут.
...Ось долинає стогін чийсь і щем –
Тут все відверто, бачиш стільки тем,
Ще не розкритих нібито…Та мить –
І здалеку подібний вірш летить,
Немов серця вистукують у такт:
- І ти так думаєш? І відчуваєш так?!
...А тут сховався хтось, як у граніт,
У величі словесних пірамід
І мостить маячню із мудрих фраз,
Аби – на сміх – пошити в дурні нас.

6.
Та критик клікнув весело: - Агов,
Я зрозумів, ти пишеш про любов!
Це почуття без віку і без меж,
Тепер мене послухай, друже, теж!
І виплив вірш… О магія творця!
Зуміти б так! Читаю до кінця,
Спішу скопіювати в свій архів
І захлинаюся нектаром слів.
...Мандруймо далі. Ось англійський сайт,
Там гурт поетів також зависа,
Представники різноманітних кіл
Спілкуються й летять за виднокіл.

7.
...А що в нас з гумором? Не це, о ні.
Та десь же є поезії смішні!
Якщо ж вони не викликають сміх,
То маю право не читати їх…
Знайдуться й гумористи в добрий час,
Самі, напевно, вже шукають нас.
...Люблю іронію. Вбираю в себе плин
Сторінки запашної, як полин.
Цікаво, для оглядин тільки хист,
Чи й фото показав цей іроніст?
Торкну «контакти» - руку, друже, дай,
Ти не самотній в світі, так і знай!

8.
Верлібрів сайт шпаківнею гуде,
Натхнення паростком до зірки йде.
Крихких верлібрів підлітковий стан,
Буває, в гарну крону вироста.
Її зламати важче, ніж оте,
Нестрижене, як дихання, просте,
Що вибігло з прочинених дверей…
Ще встигне свою душу – у хорей.
Собі скажу тим часом: зупинись,
Чи рим немає схожих, подивись,
Чи плавний хід мелодій і думок,
Складів по десять котиться в рядок?

9.
Писати легко, та важкі стільці
У клубі, де зібрались фахівці.
Буває, хтось когось-то ущипне -
Таке і в Інтернеті не мине.
Тут можна і побитись, далебі!
Але синців не буде на тобі.
І школярам, і геніям поез
Із критикою краще, аніж без.
Вона помалу встала із колін,
Тут простір є, тому й бере розгін.
Несе просвіту, лине в височінь -
Тільки й читай, і віршувати кинь!

10.
- Веб-клубу ідилічний сопілкар,
А де ж проблем і сумнівів тягар?
Чи ходиш - очі в небо - по сміттю?
Ходжу.І вчуся гідному життю:
Проблеми маєш - мужньо їх знеси,
Й не тикай, наче кульшу, під носи.
Одна завжди до нас біжить сама:
Натхнення є, але грошей нема.
Вергілію, щоб солодко співав,
Сам імператор спонсора шукав.
Та нашим меценатам не до нас -
Згризе їх податкова водночас!

11.
...Мені щось млосно в мегаcайті ru,
Ще трохи - і від співчуття умру.
Хтось виставив душі похмільне ню -
На вірші як "пробило" алкашню!
І дружно йде у ряд за матом мат,
Тут збіглися всі радісно на чат
Обсмоктувати кайф, ульот, приход -
Усе в один поскидано город.
Забуті стилі, техніка вірша…
Тут справжній наркоман дав відкоша:
- Якби насправді так, як я, літав,
Про це б ти, дилетанте, не співав…

12.
Я на свободу слів не зазіхну,
Але із того шарварку чкурну.
Вшаную клуб, де кухарем – гурман,
Який до віршів не подасть дурман.
П’ємо натхнення, бо зустрілись ми,
Самотні серед натовпу й зими,
Без страху, привілеїв і квитків,
І кожен вільно свої квіти вплів
У ті вінки, невічні, як усе.
Потік Інетний їх кудись несе...
На щастя, є комп’ютерні мости -
Тебе почуто враз, і чуєш ти!

13.
...А тут – чужа образа вигляда.
Хіба ж це горе? То ще не біда!
І так і хочеться, немовби над листом,
Над кожним сперечатися рядком:
Все буде ще у нас. Все промине...
Тим часом вже будильник зве мене,
Приходить ранок, а за ним і день.
А скільки ж недослухано пісень!
Екран згасає і стихає шал –
Поезії розмріяної бал.
У щастя, що дарує мережа,
На жаль, існує і своя межа.

* * *
Та між зірок застиглих і планет
Живе кохання здійснює свій лет!
05.2006