Цілує бджілка квітку, зволожену нектаром,
І обіймає крильцями ледь засолоджену тичинку.
Серця обох горять божественним пожаром,
Любов благословенна. Ніби жінка жінку
Кохає лагідно. Мов пристрасть окрилили,
Де в ейфорії ледь відчутно тане аромат!
Роса троянд на пелюстках ще несмілива,
Але в очах, ранковий сонячний смарагд
Засяяв раптом, зачароване довкілля,
З гір лазурових медоносить водограй…
Чоловіки, де наше справжнє вміння
Кохати віддано і дарувати жінці рай?
В. Вакуленко, Самвидав

Вільній переклад
Целует бабочка цветок, нектаром увлажнённый,
Тычинку крыльями обняв, её вкушает сладость,
В сердцах горит у них пожар, богами разожжённый,
Любовь благословенна. Словно пылко дарит радость
Подруга нежная подруге. Окрылённость страсти,
Где в эйфории тают ароматы, гаснут звуки!
Роса цветов ещё робка, но вот бутон во власти
Волшебной неги. Раскрывает лепестки, как руки,
И вспыхнул мир вокруг, заворожённый дивной силой,
С вершин лазурных медоносных вод кипит стремленье.
Так велика любовь. Так рай искусно дарят милой.
Мужчины настоящие, но где наше уменье?