Ідеальне суспільство

1
Мене звуть Євген. Я їду в своєму сто разів добитому «Опелі» додому. Живу в однокімнатній квартирі на околиці міста сам, якщо не рахувати двох кактусів та золотої рибки Лакі. В кишенях порожньо, вдома холодно, Лакі вже дні три, як голодний, а кактуси, мабуть, рвуться додому, кудись в пустелю – там води набагато більше, ніж в їхніх горщиках. Я пошкріб своє давно не голене підборіддя. Ех, втомився же, як собака.
Трішки раніше я на життя заробляв собі тим, що сидів біля телефону в будівельній компанії, де працював ось вже рік по дванадцять годин на день. Влаштувався туди одразу після універу, щоб хоч якось сплачувати оренду квартири та витрачатись на бензин для цієї клятої таратайки. Але то не важливо, бо тієї роботи в мене вже нема. Важливо зараз тільки увімкнути вдома обігрівач, підлити братів-кактусів, всипати чогось у стоячі води для Лакі, може й самому чого-небудь перекусити… І спати. Довго, щоб відіспатися за ці всі божевільні три дні.
…А почалося все з того, що мій дорогий шмат металобрухту знову не хотів заводитись, тож на роботу я не встигав у будь-якому випадку. Я з досади садонув ногою колесо і пішов на зупинку, щоб хоч маршрутку спіймати.
Знайомою мелодією загарчав телефон. Як же вона невчасно… Це ж саме моя маршрутка. Пропущу її – на роботу спізнюсь, не пропущу – теж спізнюсь, хоч і на менше часу. Доки я вагався, маршрутка проїхала повз мене, привітно хляпнувши на мене з калюжі від учорашнього дощу. Ну і чорт з нею. Я врешті взяв слухавку:
Привіт, мала.
Привіт, Жусику! Ти ще не на роботі? Маєш хвилинку?
Маю, в мене сьогодні з машиною проблеми, от і спізнююсь.
Прекрасно, тоді слухай: мені набридли твої проблеми, розумієш? Мені потрібен твій час, увага, а ти цього не можеш… – вона змовкла, а потім іншим голосом продовжила: – Я розумію, такі обставини, але я вже нарешті хочу сімейного тепла! Мені вже двадцять чотири, ти це розумієш?! Я більше так не можу, ти ж мене розумієш? Ти завжди мене розумів, правда?
Та пішла ти, – байдуже промовив я, хоч в горлі стояв величезний клубок.
Жусику, вибач, я й правда… Розумієш, я…
Котися. – я вимкнув телефона.
Що й казати, день обіцяв бути чудовим. Проїхала ще одна маршрутка, така заповнена, що я вирішив іти пішки, а заодно й провітрити голову. Я мав бути на роботі хвилин десять тому, тож гірше вже не буде. Цікаво, а що, як на запитання шефа, чого це я сьогодні невчасно, я скажу голосом моєї… ні, вже не моєї малої: «Машина зламалась, ти ж мене розумієш?». Чорний гумор, звичайно, але краще вже такий, аніж ніякого.
…На роботі мене чекав приємний сюрприз. «Зверху» прийшла вказівка про скорочення штату, і мудрі голови саме сушилися думками, кого би такого хорошого звільнити.
Мені, звичайно, видали зарплату, і навіть невелику грошову компенсацію. Цікаво, думав я, розгублено стоячи біля дверей до бару навпроти колишньої роботи. Цікаво, що може трапитися іще. Хіба що мене по дорозі додому зіб’є сміттєвоз. То буде достойна кончина для такого джентльмена, як я.
Пиво виявилось на диво гидке – тепле, солодкаво–гірке пійло.

2
…Я саме замовляв третю пляшку жовтавої отрути, що тут чомусь звалась пивом, коли до мене підійшов чоловік, років так під сорок. Чисто виголений та добре вдягнутий, він зовсім не виглядав на постійного клієнта цього закладу.
Не заваджу? – його голос був досить приємним, та мені не сподобались вкрадливі нотки. Бійка, похмуро думав я. Ось чого мені зараз не вистачає для довершеності. Я відчував, що в голові вже гуде, і хильнув ще раз. Бійка в барі і нічка в тюремній камері. Точнісінько, як в американських фільмах. Востаннє я піднімав на когось руку ще в школі. Я глянув на нього, подумки приміряючись. Він дивився кудись у вікно, наче й не помічаючи мене.
Кому ми взагалі потрібні? – відсторонено пробурмотів цей тип і раптом різко обернув голову в мій бік. Йому б іще темні окуляри, і можна зніматись у фільмі «Люди в чорному». Ця думка змусила мене кривувато всміхнутись.
Я – нікому, – і поставив порожню пляшку на стійку, з викликом дивлячись в його сірі очі.
От і добре! – зрадів невідомо чому незнайомець. – Хочеш бути супергероєм?

3
Як не дивно, але супергероєм я бути хотів. Після третього пива всі хочуть бути супергероями, але я не вдавався в такі деталі.
Ми вийшли з бару разом, сіли в його автівку (BMW, здається), і поїхали в напрямку мого будинку. Чоловіка звали Вадимом, і ми досить гарно розговорились про те, що людству й справді не вистачає якогось Бетмена, чи Супермена, чи хоча б якоїсь Людини–Павука. Вадим вів машину на рідкість плавно і віртуозно, рухаючись по вулиці з видимим задоволенням. Потім розповів йому про свою дівчину, і він сказав, що легко підшукає мені нову. Мені це здалось страшенно кумедним, і я попередив, щоб дівчина була не занудою. Ми звернули на мою вуличку, якраз щоб побачити, як евакуатор волочить за собою мого «Опеля».
Гей! От козли, га? Вадиме, це ж моя машина! Це ж… нечесно… А, коли так хочуть, хай забирають. Бісовий брухт і так не заводився… – і тут на мене накотила така сонливість, а в сидінні BMW було так затишно…

4
…Прокинувся, чомусь сидячи на кріслі. Крізь сон побачив, як якийсь чоловік розставляє дивні чорні прилади навколо мене, що матово поблискували в не дуже яскравому світлі від моєї настільної лампи.
Хто ти? – видушив я із себе, хоча хотів запитати «де я?»… Але то без різниці. Чоловік повернувся до мене обличчям. «Вадим», – спливло десь у свідомості.
Спи, – наказав мені він, і я покірно заснув.

5
Прокинувся я в металевому кріслі, обмотаному різнокольоровими дротами. Навколо – сірі стіни, просто переді мною – такі ж сірі двері. Спробував встати, і відчув, як щось тисне в лоба. Підняв неслухняні руки вгору, зняв обруча.
Непростий якийсь цей «обруч». Весь в дротах, як і моє крісло.
Встати я не встиг. Двері відчинились, і зайшли двоє в білих халатах. Один – Вадим, це я впізнав одразу. З ним була жінка років сорока, з абсолютно чорним волоссям і якимись паперами в руці.
Як себе почуває мій супергерой? – бадьоро спитав мене він, водночас пошепки питаючи щось в жінки. Та кивнула головою, і заходилася знімати з мене якісь присоски, що були, виявляється, розклеєні по всьому моєму тілу. Розгублено помітив, що з одягу на мені хіба сірі труси в червоні безладно розкидані трикутнички.
Я тупо мотнув головою, збираючись з думками. Як я себе почуваю? Ну, десь так, наче ночував на вокзалі, причому заснув в страшенно незручній позі. Все тіло стерпло, і вимагало дії.
Та нормально, – пробубонів я, не впізнаючи власного голосу.
Тим часом Вадим зробив рух, наче відганяючи комара і притиснув руку до лівого вуха.
Так. Так. Нормально. Зараз проведу. Зв’язки перевірено, хлопець абсолютно чистий. Об’єкт номер два в нормі. В тренажерному залі. Добре. Через дві години.
Вадиме, де це я? – Нарешті вирвалось в мене, коли жінка нарешті зірвала з мене останню присоску, і вказала пальцем на згорток одягу, з вигляду схожого на спортивний.
Головне, не де ти, а хто ти, – в його голосі звучала якась урочистість, і в той же момент здавалось, що через мить він присне зі сміху. – Підійди-но до дзеркала… Не бійся, встигнеш іще вдягнути свого костюма.
Дзеркало виявилось позаду мого крісла. Велетенська, ледь срібляста поверхня займала всю стіну. Я спочатку не зрозумів, ХТО там відображається, а потім…
Мої м’язи дивним чином набули ідеальної форми. В конкурсі з бодібілдингу я б не переміг, але з іншої сторони дзеркала на мене дивився підтягнутий, спортивної статури хлопець. Суттєвих відмінностей наче нема, але ж…
Подобається? – з посмішкою спитав мене Вадим. – А тепер спробуй–но число 632 піднести до кубу.
252 мільйони 435 тисяч 968, – випалив я, не встигнувши здивуватись. – Ух ти… І що мені тепер з усім цим добром робити?
Люди за природою своєю дивні, – дивлячись на мене, виголосив він. – Просять, мріють, а як отримують те, чого хочуть – розгублюються. Добре, для початку підемо в спортзал, подивимось, на що ти здатен. Вдягай своє шмаття.

В залі вже тренувалась дівчина в такому обтягуючому костюмі, що аж дух захоплювало. Хоча, треба визнати, сам я виглядав не краще. Навіть соромно трохи…
Цікавий тип обличчя, – відмітив я подумки. Злегка грубі риси поєднані в якійсь дивній гармонії, і її м’язисте тіло не було позбавлене дівочої чарівності. Каштанове волосся, що мало б доходити їй максимум до пліч, зібрано ззаду в безглуздо маленький пучок.
А дівчина витворяла… Так, мабуть, це – найбільш влучне слово. Саме «витворяла». Дуже й дуже сумніваюсь, що олімпійські чемпіони здатні бодай на щось схоже.
Ну як? – Вадим хитрувато підморгнув мені. – Спробуй що–небудь повторити, впевнений, що в тебе вийде не гірше.
І я спробував. Спочатку невпевнено, а потім все більше і більше, нарощуючи темп, відчуваючи, що всі мої м’язи наче співають, вперше за все життя розминаючись на всі сто. Я виявив, що можу зігнути руками здоровенний сталевий прут, підстрибнути з місця майже на три метри… Коротше кажучи, настрій з кожною секундою покращувався.
Ей, ти! – почувся різкий дівочий голос з іншого кінця залу. – Чувак! Ти тоже такий, як я? – Вона схопилася руками за перекладину, роблячи сальто на прямих руках. Я спостерігав за нею десь із хвилину. Так, нічого не скажеш, вражаюче...
Зрештою вона зупинилась і очікувально глянула на мене. Я, почуваючись трохи незручно, глипнув на Вадима, але той тільки мотнув головою – дій, мовляв. Здвигнувши плечима, я вже рушив до перекладини, як за моєю спиною почувся твердий жіночий голос:
Ну що, набавились? А зараз зайдіть до мого кабінету. Ти, Вадиме, теж підійди.
Я обернувся, та позаду нікого не було. Мабуть, прихований динамік… і камера тут десь теж мала би бути…
Вадим глянув на нас, набрав у груди повітря і гаркнув:
Євгене! Усте! За мною!
Мене звати Ящірка, – похмуро буркнула Устя.
Вадим підвів погляд догори, глибоко вдихнув, збираючи увесь свій запас терпіння. Я усміхнувся про себе. Мабуть, Ящірка добре-таки його припекла.

6
Вадим сказав, що ми йдемо до начальства.
Симпатична блондинка зустріла нас в коридорі, усміхнулась білозубо–рекламною посмішкою і провела до порожнього кабінету. Вона стала скраєчку столу, перебираючи якісь папери, диски, ще якийсь мотлох...
І... коли буде те саме начальство? – врешті не витримав я.
Секунду... – не обертаючись, кинула блондинка. Потім знайшла якогось конверта, зімнула його, викинула в смітник, і, полегшено зітхнувши, всілася на крісло, одразу ж почавши цокати по клавіатурі ноутбука, якого відкопала з паперів на столі. – Отож, Євгене... І Устино... Не помиляюсь? Я і є те саме начальство, для вас – Вікторія Семенівна. У нас багато роботи, тому кажу все одразу. Ми зараз знаходимося в... ну, скажу тільки, що тут працює багато вченого народу. Щойно відкрили шлях до іншого виміру, і на вас покладена дослідницька місія. Ви достатньо молоді, щоб адаптуватись в чужому світі, фізичний та інтелектуальний розвиток ми вам забезпечили. Тут ніхто не помітить вашої відсутності. Без родичів, навчання, роботи, близьких друзів... Скажу тільки, що ви вмудрилися бути найнепотрібнішими молодими людьми в країні. У вас є три дні на вивчення чужого світу. Якщо повернетесь, ми зчитаємо з вашого мозку інформацію та враження. Нам потрібно знати, чи можливо колонізувати нові землі, а також аномалії та решту сюрпризів. Все ясно? Питань нема? Тоді вперед!
Є питання! А чьо... – почала було Ящірка, але блондинка з милою посмішкою перебила:
Дорогенька, твої питання нікого не цікавлять. Вадиме, видай їм спорядження, Ворота відчинять через кілька хвилин. Проведи їх...
Ми мовчки вийшли за двері.
Значить, супергерой? – в’їдливо спитав я Вадима. Той винувато стенув плечима:
Робота така, Євгене.
Ми йшли довгим синім коридором без вікон. Нескінченна черга білих дверей поволі рідшала, аж доки їх не стало зовсім. Залишились тільки холодні стіни та згусток темряви попереду.
І чьо ми тепер, тіпа маєм лазити три дні фіг знає де? – подала якийсь жалібний голос «напарниця».
Дивись на це, як на туристичну поїздку. Три дні відпустки! Мені таке не світить... – Вадим явно хотів нас підбадьорити, але виходило якось кисло.
Давай поміняємось, – запропонував я. Він скривився. Я спитав безнадійно:
Втекти не вийде?
Прийшли, – замість відповіді сказав Вадим, раптом звертаючи в маленький коридорчик зліва, якого я одразу не помітив. – Ось ваші наплічники та плащі. Тут ви знайдете все необхідне для себе.
Я почувався досить–таки тупо. Мене не полишало враження, що все це – розіграш. Або сон. Або марення. Реальність просто не могла бути ТАКОЮ. А ще мене непокоїла Ящірка. Вона йшла, тупо дивлячись собі під ноги, байдужа до всього. Ну не в’язалася її манера розмови з отакою овечою покірністю..
Вадиме... чого нам чекати?
Ми вийшли назад, до головного коридору, прямуючи до темної стіни.
Аналізатори показують, що жити там можна. Тобто повітря, вода, помірна радіація, ні одного небезпечного вірусу. Та не хвилюйся ти, повернешся. Поле там таке... невідомо, з чим то пов’язано, але всі предмети, що ми посилали через «ворота», через сімдесят годин повертались. Теорії є різні. Ввелося навіть нове поняття – «еластичність простору». Але вам то ні до чого...
Біля «темної стіни», тобто кінця коридору, Вадим зупинився:
Далі ви самі. Оце і є «ворота».
Так просто? – не повірив я. – Без охорони? Сюди ж може будь–хто потрапити! І... знаєш, не виглядає воно на досягнення вчених... де апаратура?
Насправді «ворота» – це природна аномалія, ми навчилися лише їх відчиняти та зачиняти, – Вадим раптом штовхнув Ящірку, і вона зникла в чорній порожнечі. Я розгублено дивився на Вадима, не вірячи в таку підступність. – А охорона не потрібна. Хто сюди полізе? Ми ж не самогубці...
Потім я на мить втратив свідомість. А коли нарешті розплющив очі, то побачив Ящірку.
Ми прибули в інший світ.

7
Чорт, – пошепки вилаявся я, витягуючи ногу з грязюки.
Навколо нас була така собі пасторальна картинка – спекотний день, літо, перед нами – чисте поле, котре закінчується десь вдалині ланцюжком голубих вершин невідомих гір, а ми – на розкислій від недавнього дощу дорозі, що веде в… гм, місцевий населений пункт. Правда, мені здалося, що я побачив там якісь вежі, але все було надто далеко, тож роздивитись звідси було ніяк. Звідкись подає свій голос овеча череда, позаду нас – дубовий ліс, чистий, без молодняку… Поблизу будинків видно якісь наче постаті – напевне, косарі траву косять. Все таке гарне, а повітря!!! Ммм, таким чистим, смачним повітрям дихати – сама насолода.
І все ж мене тут щось насторожувало. Ну не може все бути так добре.
Шнуруєм в село? – оптимістично подала голос Ящірка.
Ага, – відповів я.
Ми зачалапали по теплому болоті, раз-по-раз стиха лаючись. Йти таким чином – справа кропітка навіть для супертренованих, тому ми і пропустили той момент, коли нас ззаду наздогнала двійка коней, запряжених у воза.
Тпррру! – спинив коней дядько на возі. Вигляд у нього був, хоч зараз малюй ілюстрацію до «Кайдашевої сім’ї» – типовий український селянин років тридцяти-тридцяти п’яти, часів ще, напевне, Запорізької Січі. Полотняна сорочка, такі ж широкі штани, солом’яний бриль на голові, довгі чорні вуса спускаються нижче підборіддя, проте решта обличчя чисто виголена. Чіпкий погляд темно-карих очей, ледь помітна усмішка… Єдина річ, що не вписувалася в загальну картину – маленька, із десятикопійкову монетку металева пластина, що якимось дивом тримався біля лівої скроні.
Слава Ісусу, – доброзичливим тоном привітався він.
Навіки слава Богу, – здається, рефлекторно вирвалося в Ящірки.
Ви щойно прибули, люди добрі? – продовжував він, посуваючись на козлах. – Сідайте, до села підвезу, та й розкажу все по дорозі.
Ящірка глянула на мене, питаючи поглядом поради. Я знизив плечима і одним скоком опинився поруч з дядьком. Не варто було так… Він осудливо глянув на свою сорочку, котру я ненароком обхлюпав болотом і провів рукою за кілька сантиметрів над рукавом. Там, де він провів, бруд зник. В мене щелепа відвисла від такого. Магія, чи що? Хоча за останню добу я бачив і дещо крутіше… Себе в дзеркало, наприклад.
Щойно ми з Ящіркою всілися, дядько прицмокнув язиком:
Вйо!
І ми рушили. Якусь хвилю мовчали, а тоді над нами щось пронеслося із, напевне, надзвуковою швидкістю. Я повернув голову, слідкуючи за цим «чимось». Воно зробило чималий гак, зменшуючи по дорозі швидкість, і підлетіло до нас. Виявилося, що це – людина, з ніг до голови вдягнута в щось блискуче, на кшталт фольги. На голові в людини був дзеркальний шолом. Постать зависла десь за два метри від нас:
Привіт, Василю!
Здорова була, Роксано, – відповів дядько. – Знов не сидиться тобі?
Та що вдієш, така вже я є. А це з тобою – новенькі? Щось я їх ще не бачила тут.
Та так і є, – відказав він. – Правда, я й сам з ними ще гаразд не познайомився.
Ну, тоді успіху вам! Якщо чого треба – звертайтеся, не церемоньтеся. Любові! – і Роксана, набираючи швидкість, зникла за обрієм.
От непосидюча, – похитав головою дядько. Я ж тихенько сидів і обмірковував те, що побачив. Якимось дивом тут уживалися віз десь із XVI століття і технології… майбутнього? Причому – досить непогано уживалися.
Мене Василем звуть, – по деякій мовчанці перервав мене дядько.
Я – Євген, – відрекомендувався я.
Ящ… е-е… Устина, – пробелькотіла Ящірка.
Василь нахмурився:
Чекай, дівчино… Як би ти хотіла називатись?
Ящірка, – насторожено відповіла та.
Отак краще, – видихнув Василь. – Є імена, котрі людина не хоче носити – то хто ж її присилує? Я й сам колись звався Владленом, але хіба то ім’я?
Ми з Ящіркою, не знаючи, що сказати, мовчали. Отак, в мовчанці, й заїхали до села. Правда, то було не зовсім село…
Про нього треба сказати окремо. Тут змішалися всі стилі, буквально від кам’яного віку і до неоархітектури. Маленькі халупи і невеликі палаци стояли поряд, люди в найрізноманітнішому одязі почувалися вільно і без комплексів. Всі ходили, бігали, їздили, літали, сиділи, стояли, розмовляли, просто лежали на траві і між деревами, в гамаках… Не те, щоб тут було надто людно, просто всі тут були інакшими, не схожими на інших, всі притягували погляд.
Ну, тут я вас залишаю, – сказав Василь біля дверей, що стояли біля дороги. – Вам сюди, тут вам допоможуть і все влаштують. А мені треба додому, мене чекає пейзаж.

8
Двері були, як двері – нічого особливого, якби вони були в будинку. Але самі по собі вони виглядали дико навіть в цьому різношерстому кошмарі. Ні, все гаразд, всі хороші і привітні, але… дивні, м’яко кажучи.
Диви, це довідка, – показала пальцем вгору Ящірка.
Угу, справді, над дверима просто в повітрі висів напис печатними буквами: «ДОВІДКА».
Ну то шо, ідем? – доки я розглядав напис, Ящірка відчинила двері. Всередині була абсолютна чорнота. Ні-ні-ні-ні, я таке вже бачив.
Та ідем, куда вже гірше, – Ящірка ступила крок в порожнечу і зникла.
Я безпомічно глянув навколо, зітхнув, і пішов за Ящіркою.

Ми потрапили до офісу – стандартного типового офісу, де за комп’ютером діловито цокала білява секретарка в обтягуючому костюмі з мініатюрною синьою краваткою. Знов офіс, зітхнув я про себе. Здається, я скоро зненавиджу всіх білявих секретарок.
Щойно забачивши нас, вона розплилася в привітно-рекламній посмішці:
Доброго дня! Вас раде вітати довідкове бюро. Ви в нас вперше? Заповніть, будь-ласка, анкету… Ще не влаштувались? Почнемо з будинку. Жити будете разом? Ось вам каталог архітектури, виберіть собі щось до душі, а тоді я поясню деталі.
…але…
Вибачте, будь-ласка, спочатку будинок, потім – питання, – білявка ще раз мило усміхнулась і зникла за своїм монітором.
Каталог містив у собі практично все те, що ми вже бачили дорогою сюди, плюс плани, рисунки, варіанти…
Нашо то всьо? – пошепки спитала Ящірка.
Нам, здається, – так само пошепки відповів я. – По-моєму, вони хочуть збудувати нам хату.
Нам? Тіпа нам двом?
Ну… десь так.
Ми на таке не напрошувались, але коли вже вони самі таке пропонують… Коротше кажучи, зупинились ми на невеличкому усучасненому будиночку, що мав, проте, дві мініатюрні вежі, зроблені з поляризованого скла.
Вибрали? – білявка була самою люб’язністю. – Чудово! А тепер чим би ви хотіли зайнятись? Одне ваше слово – і у вашому будинку буде все обладнання, яке побажаєте.
Зайнятись? – я запитально глянув на Ящірку, лише для того, щоб виявити, що вона так же запитально дивиться на мене. – Ну, для початку тренажерний зал, якщо не важко, – раптом знахабнів я, – а там видно буде.
Добре, з вибором можете не поспішати. А поки що візьміть оце, – вона протягнула нам на відкритій долоні металеві пластинки, точнісінько такі, як у Василя.
І… що воно таке?
О, це просто данина прогресу. Ця наносхема допоможе вам з вибором ідеальної професії, ну і взагалі спрощує життя. Кріпиться воно ось так, – невловимим рухом вона приліпила пластинки мені та Ящірці до голови. – А зараз вас чекає транспорт, що довезе вас до вашого нового дому. Відпочивайте, влаштовуйтесь… Всього найкращого! Творчих успіхів! – блондинка подарувала нам іще одну фірмову посмішку і всілася назад, за комп’ютер.
Е… до побачення, – сказав я, і ми вийшли.

9
Транспортом виявився невеличкий автомобіль на два місця. Я за звичкою сів зліва, але керма там не було. Дверцята зачинились і залізяка підлетіла вверх метрів на двадцять, а тоді набрала швидкість в кінець «села».
Скажу чесно, я вже втомився від всього цього – місцеві диковинки майже перестали вражати. Напевне, мозок просто перевантажився і відмовлявся сприймати все підряд. Дошкуляв тільки наплічник, якого я не зняв, коли залазив до автівки.
Будинок виявився просто мрією – невеликий, але чистий і затишний. Цікаво, вони його щойно збудували чи тримали про запас? Я при вході роззувся, потім зняв брудний одяг і пішов випробовувати найближче ліжко. Добрів до дивана у вітальні, бухнувся на нього і заплющив очі. Чесно кажучи, мені було чхати, що подумає про мене Ящірка, коли побачить в трусах і футболці. В голові гуло.
Так, спробуємо навести лад в думках. Ми в невідомому світі, аборигени тут – люди привітні, добрі і щедрі до неможливості. Мене чомусь зачепила остання фраза блондинки. «Творчих успіхів»? Ага, де я, а де творчі успіхи. Стоп! Василь щось казав… «Мені треба додому, мене чекає пейзаж»?
А взагалі суспільство нагадує добре просунутий комунізм. З деякими відступами, правда, але – комунізм. Творчий комунізм, хай йому чорт.
А ця пластина в мене на скроні… Зовсім про неї забув. Спробував зняти, але клята штуковина наче приросла. Я всміхнувся. Якщо вони читають мої думки, всі їхні компи полетять к бісовій матері. Я сам не можу зрозуміти, що в моїй голові твориться, не те що…
Євген? – перебив мої думки жалібний голос. – Мені страшно…
Я розплющив очі. Ящірка стояла наді мною, часто кліпаючи очима. Ну все, зараз розреветься, подумки зітхнув я. Посунувся на дивані, ляснув долонею по звільненому місці:
Сідай.
Вона сіла, раз по раз шморгаючи носом. Про себе я відмітив, що її одяг чистий… Ну нехай, потім з цим розберусь.
То в чому справа? – спитав я най лагіднішим голосом, на який був здатен.
Ми нєнормальні? Ти тоже то видиш, шо я? Ну… це всьо? – вона обвела рукою велике коло, що мало би охоплювати весь світ… цей світ.
Двоє одночасно з розуму не сходять, – переконано сказав я.
А може, ми ше в тих учених, і вони ставлять на нас свої опити?
Навряд. Якщо це – фантазії, те ж тоді Руслана для мене і Діма Білан для тебе?
Якусь мить ми серйозно дивилися одне одному в очі, а тоді розреготалися на всю горлянку. Емоційна розрядка, чи як там її, але нам одразу стало легше.
Я проголодалася, – заявила раптом Ящірка і пішла до наплічника.
«Час обіду ще не настав, але ви можете перекусити на кухні. Другі двері наліво», – сказав приємний чоловічий голос з усіх боків одночасно.
Чув? – повернулася до мене Ящірка.
Ага, – погодився я.
Ніби з-за спини хтось підсмотрює, – пожалілася вона.
Це комп’ютер, – впевненим голосом сказав я. Таким впевненим, що й сам майже повірив.

В кухні й справді виявилась їжа – на будь-який вибір, варто лише ткнути пальцем на сенсорному дисплеї, і в стіні відчиняється ніша, де все вже готове. Ми подумали, що якщо розважатися – так на повну, і тож обідали чимось на кшталт курчати в пряних водоростях, а запивали старим бунгурдським – улюбленим вином Атоса з «Трьох мушкетерів» Александра Дюма. І одяг в шафах – наче на нас шитий. Ідилія!
Потім ми висунулись надвір, пройшли мимо шляхетського будинку, хатини під солом’яною стріхою та криницею-журавлем, скляної піраміди… Навколо нас були люди, люди, люди…
Ідем додому, – раптом попросила Ящірка. – Устала я…
Гаразд, – мені й самому набридла прогулянка, і крім того, я був по зав’язку ситий враженнями.
Сутеніло. В кімнатах, компенсуючи наростаючу темряву, м’яко загорілася стеля, наче єдина велетенська лампа денного освітлення. Ми лягли на королівських розмірів ліжко, і лежали так мовчки, плече до плеча.
Скільки тобі років? – раптом вирвалось в мене.
Тобі нафіга? – не повертаючись, видала Ящірка. – Некультурно дєвушек таке спрашувать.
Та я так, – вона мала рацію, і я зараз почувався трохи незручно. Справді, нафіга мені?
А-а… – розуміюче протягнула вона. – У вас, мужиків, одно на умі. Нє, я не малолєтка. Довольний?
Я не…
Ящірка різко підвелася і вийшла. Тепер я почувався винним. Може, наздогнати її, сказати, що це не так? Чи я зроблю ще гірше? Зрештою, вона – єдина людина з мого світу. Хоча… Їхня система налаштована так, ніби вони щодня приймають тут таких, як ми. Що сказав Василь? «Новенькі»? Ага… Може, вони всі – з мого світу? Тоді що це за світ? Питання, питання…
Стоп. Ящірка. Треба будь-що розшукати її зараз – хтозна, що їй стукне в голову тут витворити. Ускочить же в халепу, думав я, виходячи зі спальні.
Я знайшов її в спортзалі. Ящірка осідлала велотренажер, і тепер відчайдушно крутила педалі. Я став на бігову доріжку і увімкнув помірну швидкість. Біг розміреним кроком, мовчки, не дивлячись на неї. Так тривало хвилин п’ять. Зрештою вона не витримала, зупинилась, підійшла до мене і лунко вдарила по щоці. Я заточився, доріжка вислизнула в мене з-під ніг, і я гепнувся на землю з грацією мішка картоплі.
Йдем вечерять? – спитала мене Ящірка, допомагаючи підвестись.
Дивні ці створіння – дівчата…

10
Нам з життям треба покінчить, – ні з того ні з сього сказала Ящірка після вечері.
Я остовпів.
Ти чого? Жартуєш?
Сам подумай, народ, шо нас сюда послав, хоче ці землі колонізірувать. Ми прибудем назад, вони посмотрять, шо з нами всьо добре, і начнеться бойня.
Не думаю, – повільно промовив я. – Люди, котрі організували все це, мають мати досить сили, щоб не пустити сюди наших. В них же прогрес – сама бачиш, який.
Ти тут хоть один пістолет видів? – з сарказмом перепитала Ящірка. – І вообщє, наші ж всьо одно сюда сунуться, і сунуться вооружонні. Сколько народу вони покладуть перед тим, як їх витурять?
Я задумався. В її словах був сенс.
То що ти пропонуєш?
Вона серйозно глянула мені у вічі.
Я уже сказала. Ми повинні вмерти.
Слухай, а чого ти впевнена, що ми взагалі коли-небудь повернемось додому?
Тепер настала черга Ящірки задуматись.
Утро вєчера мудріше, – зрештою сказала вона. – Я йду в спальню, а ти будеш спать в гостінной, на дівані. Поняв?

11
Прокинувся я, коли сонце було вже високо. Запізнююсь! Схопив мобільного, що як завжди, валявся на підлозі біля дивану. Дев’ять тринадцять, ну все, гаплик, спізнився!
Я зіскочив з дивану, і… А, ну так, мене ж звільнили, до того ж я в такому місці, звідки до роботи маршруткою не доберешся. Я потягнувся, підстрибнув, вдарився головою об стелю… Чорт, плюс до всього зовсім забув, що з мене супермена зробили. Зате виспався, подумки втішив я себе і поплівся вмиватись.
Після ранкових гідропроцедур зайшов до кухні, де застав дивне видовище: на стільці сидить Ящірка у зеленому махровому халатику, в руках – здоровенна морквина і ніж, збоку – глибока тарілка з дрібно нарізаною цибулею.
Доброго ранку, подружко, – привітався я.
І тобі, дружок, – відповіла, не відриваючись від морквини, вона.
Чим займаєшся? – поцікавився.
Фігньою страдаю, – Ящірка поклала на місце ножа, взяла вдвічі меншого і заходилась длубати ту морквину із максимально зосередженим виглядом. – Я так лучче думаю. Хотіла салат робить, та тут…
І що то в тебе виходить? – я спробував розгледіти морквину з-за її плеча і присвиснув: – Та це ж Дід Мороз! Правдоподібно… А де ж верхній шматок голови? Ти ж йому череп вище очей знесла!
Щас, не кіпішуй, – задоволено сказала вона, поставила Мороза біля салатниці і чайною ложечкою акуратно намазала йому на голову шапку з густого майонезу: – Ну как?
Краса! – щиро видихнув я. Очі в Ящірки засяяли. – А як ти дістала продукти?
На дісплєї є папка «Готуємо самі», так шо всьо просто. Ти сідай, щас кофе пить будем.
Будинок легенько трусонуло, і кава, котру Ящірка несла в чашках до столу, хлюпнула через край на її руки.
А! Блін!!! – чашки, на вигляд фарфорові, маленькими друзками розлетілися по підлозі. – Кіпяток!
Обпеклась?
Та фігня… Кружечки жалко. Шо то було?
«До вас гості», проінформував нас той же чоловічий голос, що вчора запрошував нас до столової.
Ніфіга собі гості… в таку рань і з таким стуком, – пробурмотіла Ящірка, витерла руки об халат і пішла до вхідних дверей.
Вітаємо з вибором заняття! – сказав усміхнений молодий хлопець з текою в руках, що стояв у нас на порозі. – Ми зробили вихід із вашого спортзалу до нової майстерні, де є всі необхідні речі, література, матеріал… Ми пишаємося тим, що ви співпрацюєте з нами! Творчих успіхів! – і зник. Отак просто, щойно говорив, мить – і розчинився в повітрі.
Окосіть можна, – вражено видихнула Ящірка, зачиняючи двері. – Ну шо, ідем, подивимся, шо вони там натворили?
…В спортзалі й справді виявилися двері, хоч я точно пам’ятав, що раніше на їх місці була глуха стіна. А коли ми їх відчинили, то потрапили в повністю обладнану майстерню скульптора. Все прекрасно освітлене, на полицях – інструменти, книги і каталоги, в кутку – невеличка коробка із написом «Проектор для голографічних зображень. Методичка для скульптора». Біля іншої стіни рядочком виставлені мішечки з гіпсом, валики вологої глини, кам’яні заготовки, мотки дроту…
О-фі-гєть! А-а-а!!! – запищала щасливим писком Ящірка і кинулась мені на шию. – Я так мічтала про це! Але… – раптом охолонула вона, – звідки вони узнали?
Дід Мороз, – сказав тихо я. – Плюс ця штучка, – я торкнувся металевої пластинки в неї біля скроні.
А я і забула, – прошепотіла Ящірка. – Знаєш, я не вмію… але посидь тут зі мною, я хочу спробувати тебе зліпить. Певно, більш нічо вже не вспію, в нас ше осталось дня півтора …
Дня півтора, – тупо повторив я. – Гаразд, я буду з тобою.

12
Я сидів і спостерігав за роботою Ящірки. Час вів часу вона зосереджено висовувала кінчик язика, кидаючи на мене швидкі оцінюючі погляди, і поверталася до глини. Вона вся вимазалася (і коли встигла?!), і тепер була схожою на чортеня.
Моя шия вже давно стерпла, але я стійко не порушував пози. От ніколи не думав, що з мене коли-небудь ліпитимуть погруддя… Ящірка щось незадоволено прохрипіла, уважно глянула на мене і продовжила працювати. Я страшенно сумнівався, що в неї що-небудь вийде (все-ж таки вона вперше серйозно взялась за це діло), і складав промову на тему «Краса, а як для початківця – то й просто геніально». А шлунок все вимогливіше просив чогось… ну хоч чогось!
Та ладно, всьо одно мені краще не зробить, – зрештою втомлено сказала Ящірка і витерла руки ганчіркою. – Готово!
Я підійшов до її творіння. До цього я бачив тільки недбайливо зроблену власну потилицю, а зараз… Я голосно видихнув.
Не то, шо ти чекав, га? – по-своєму зрозуміла мене Ящірка. – Я знала, шо устану робити всьо точно, і зробила вот так, – з її тону було ясно, що вона пишається своїм творінням.
І, правду кажучи, їй було чим пишатися. Я, тобто я з глини, був зроблений досить грубо, але… Точна лінія, що окреслювала мої губи, невиразної форми ніс, і, звичайно, очі. Очі – єдина деталь, над котрою вона попрацювала найбільше. Одне око злегка примружене, і погляд якийсь… І отут я зрозумів брак слів у своєму лексиконі. Неможливо описати! Одночасно доброта, розуміння, невеличка зверхність, і… чорт, Ящірко, це й справді геніально! Здається, останні слова я сказав вголос, бо вона пошепки спитала:
Ти так думаєш?
Ти й справді мене таким бачиш? – відповів я питанням на питання.
Вона здвигнула плечима.
Ну, в мене получилось не дуже…
Я підійшов до неї й обійняв. Ящірка чмокнула мене в шию, а коли я спробував глянути їй в очі, вона вирвалась з обіймів:
Йдем обідать, я голодна, як вовк. Іскуство робить мене такою галодною…

13
Я хотів смаженої картоплі – такої, як мені смажила мама, коли я збирався до школи в молодших класах. Вийшло дуже схоже. Правда, в мами вона іноді пригорала, а мені якраз подобалася отака, чорна з одного боку… Але то деталі. Головне, що цю картоплю почистила і власноруч посмажила Ящірка.
Ну не було в моєї мами сковорідки з тефлоновим покриттям!
Їж, Мурзік! – сказала Ящірка, і перша накинулась на картоплю. Я хотів образитись – який з мене Мурзік?! Але виявилося, що ображатись з набитою пащекою не так вже й просто…
Потім ми вилізли на дах, котрий виявився майже не похилим, і лежали, дивлячись на хмари, впираючись ногами в ринву. Не знаю, чим тут вкривали дахи – з вигляду наче пластик, але м’який на дотик. Теплий. Давно, дуже давно я не лежав отак, і не уявляв, на що схожа ота хмара, що збоку від тієї, схожої на бегемота. Я якось недолуго жартував, але Ящірка сміялась, і я сміявся разом з нею.
Здається, вперше в житті я був щасливий.
Ми були щасливі.
Слухай, – Ящірка раптом звелася на лікті і пильно глянула мені у вічі. – Я, кажецця, влюбилась.
Я поміркував трохи, а вона дивилась на мене, очікуючи, що я скажу.
Шкода, що завтра прийдеться вмирати, бо я теж… влюбився, кажецця, – беззлобно передражнив я її.
Ти ідіот, – вона вщипнула мене за носа і дзвінко засміялась

Вечоріло. На даху ставало прохолодно, ми спустились і рушили до спортзалу.
.То всьо-таки, ти так можеш? – вона зробила кілька сальто на перекладині на прямих руках, але перекладина тріснула, і Ящірка полетіла ногами вперед, роблячи ще одне сальто в повітрі. Приземлилась вдало – в тому сенсі, що нічого собі не зламала, зате в’їхала щокою в клямку дверей до своєї нової майстерні. Я, звичайно ж, кинувся до неї:
Ти як, мала?
Вона нахмурилась, потім полізла пальцями собі до рота.
Блін… Зуб вибила, – Ящірка з жалем дивилася на маленький уламок кістки в себе на долоні. Сплюнула кров’ю.
Мені в ванную треба… і анальгін, – вона схопилась за щоку.
Пульс в мене підскочив. Чорт забирай, нам і так довго не залишилось, то чом би…
Ящірко, – я нахилився до неї. – Цей… анальгін в мене при собі.
Да-а? – здивувалась вона. – Нафіга ти його за собой носиш?
Я нахилився ближче і поцілував її. Чесно кажучи, першою була думка, що тепер я схожий на вампіра, такого собі недосвідченого кровососа… Але через секунду всі думки залишились позаду. Ящірка в першу мить остовпіла з такої нахабності, але видно, їй сподобалось, і зуб був забутий.
Нас перервав всюдисущий чоловічий голос із тією ж фразою, що зранку: «До вас гості».
Відкриєш? – спитала Ящірка, а потім голосно засміялась: – В тебе губи кроваві.
Я обтерся просто рукавом.
Вампірячі ікла не виросли? – поцікавився я, чим викликав нову хвилю сміху.
Сайдьот, – врешті сказала вона. «До вас гості», повторив голос. От зануда! Прийшлося відчиняти.

14
На порозі стояв той же хлопець, що й вранці, але цього разу в компанії статечного дядька в костюмі-трійці, золотих окулярах і з невеличкими вусиками. На вигляд йому років десь так сорок…
Дозволите зайти? – запитав дядечко і зайшов, не чекаючи відповіді.
Ага, – збентежено промимрив я.
В нас отут накладочка вийшла, – сказав він. – Розмова неприємна, але коротка.
Він взяв теку з рук хлопця, погортав її. Зупинився на одній сторінці, пхикнув собі у вуса, і продовжив:
А де панна… Ящірка?
Я тут, – Ящірка з’явилась за моєю спиною, тримаючи мішечок льоду біля щоки. Дядько вигнув брову, але таким же рівним голосом продовжив:
Як я розумію, вас не ознайомили з місцевими порядками. Ну що ж, це зроблю я. Цей вимір є мистецькою територією вашого світу, і я, так би мовити, його Директор. Наше… товариство здійснює контроль і надає послуги різним вимірам, і так трапилося, що людство… ваше людство надто жорстоке, тому була скликана рада, яка постановила про додаткове влиття мистецтва у ваші маси. Ми шукаємо талановитих людей, що потрапили у критичну, я б сказав, смертельну ситуацію, і відсилаємо їх сюди. Ми забезпечуємо їх усім необхідним, і чекаємо, що ж вони створять. Після перевірки на придатність – цензури жорстокості, я б сказав – ми відсилаємо все це мистецтво назад, у ваш вимір, під вигаданими іменами авторів, літературу завантажуємо до Інтернету – теж, до речі, нашої розробки. Облагороджуємо, так сказати, людство. Так от, а що стосується вас… Ви тут незаконно. В панни Ящірки є потенціал, показник таланту 1,46. Далеко більше за одиницю – значить, вона може залишитись. А ви, Євгене… У вас кількість таланту десь 0,38…
Мені не можна повертатись живим, – твердо сказав я.
А, ви про ту дірку, – махнув рукою він. – Ми її вже ліквідовуємо. Ніхто не застрахований від таких аномалій, і деякі працівники місцевої Служби Безпеки вже отримали прочухана за халатність. Не хвилюйтесь, ви опинитесь там і так, як захочете, в розумних межах, звичайно… У своєму світі.
А я? – ледь чутно спитала Ящірка.
Я вже сказав, ви можете залишатись. Так от, Євгене, де б ви хотіли зараз опинитись?

15
…Як я вже казав на початку, мене звуть Євген. Одразу після питання Директора я опинився біля своєї колишньої роботи навпроти тієї триклятої забігайлівки, де до мене причепився Вадим, просто за кермом свого «Опеля». Годинник показував дев’яту вечора.
Я не знав і знати не хотів, як моя таратайка опинилася тут, хоч за всіма правилами мала бути на штрафмайданчику… Я просто стиснув міцніше зуби і гепнув кулаком по «бардачку». Не варто було того робити, я зовсім забув, що я – супермен, силач і розламувач «бардачків» побитих життям «Опелів». А що я хотів?! Вічного щастя? Ідіот, дебіл, придурок наївний… Скінчилася казочка, фініта ля комедія!
Посидів так із хвильку. Сльози душили горло. Мене викинули, як пса паршивого. Я – безталанний невдаха. «Десь 0,38», гірко усміхнувся крізь сльози я.
Глибоко вдихнув. Ну що ж це я розкис, справді? Мене вдома чекає мій вірний друг Лакі. Хоч він і золота рибка, а таки хороший хлопець. І – не забути про братів-кактусів. Хороша, блін, сім’я.
Я крутанув ключем, що, як виявилося, вже був на місці. Мотор одразу ж загурчав – приємно так, басовито… Ну, не все так погано, думав я, вирулюючи на дорогу.
Позаду почулось негучне «бум», і я з несподіванки різко загальмував, і, звичайно ж, в мене ззаду врізалась автівка. Ч-чорт!
Прівєт, герой! – сказала Ящірка.
Ти?! – я різко повернувся назад… Справді, на задньому сидінні мого драндулета сиділа моя Ящірочка! І усміхалася на весь свій тридцять один зуб.
Ти би видів, шо я їм устроїла! – захоплено затарабанила вона. – Спочатку я…
У моє вікно вимогливо затарабанили:
Мужик, тваю мать, ти шо, абарзєл?
Я приречено відчинив дверцята – скло в мене вже рік, як не опускалось.
Пацан, да ти знаєш, шо я тє щас здолаю? – продовжував надриватися худий лисий тип в шкіряній куртці. – Да я…
Того хватіт? – Ящірка просунула кілька стодоларових купюр в мої відчинені двері.
Ну-у… – невпевнено протягнув він.
Бери, мудак, поки дают, ти сам дистанцію не соблюдаєш, я щас ментів позову, – переконливо порадила Ящірка. Мужик, напевне оцінивши пораду, швиденько зник.
Круто ти його, – зрештою видавив я. – Слухай, а гроші в тебе звідки?
Взяла как компенсацію, – спокійно відповіла Ящірка. – Я їм таке устроїла, шо вони ше довго чухаться будуть, і дякувать, шо я ісчезла. Вони мені того добра дали – о! – і вона показала непоганих розмірів мішечок.
Позаду нетерпляче засигналили – ми ж так і продовжували стояти серед дороги.
І скільки там? – спитав я, рушаючи.
Ну де-то пів лімона, – прикинула на око Ящірка. – А куда ми їдем?
Додому, – з усмішкою відповів я. – Познайомлю тебе з Лакі.
Хто такий Лакі? – підозріло спитала вона.
О-о, Лакі… Лакі – от такий хлопець! А ще в мене живуть два брати…
Ти живеш в комуналці?
Ну…
Сто чортів йому в пельку, як лаявся Карабас-Барабас, а я й справді щасливий!

Небо

Коли лежиш на спині посеред лісу, дивлячись замріяним поглядом кудись в небо, то відчуваєш, як твоя душа розчиняється в неозорих просторах Всесвіту. Відчуваєш себе мізерною часткою чогось надзвичайного, глибокого і вічного. Спокій приходить в серце, і вже не існує ні страху, ні проблем, ні минулого, ні майбутнього… є тільки ця мить, і ти живеш, насолоджуєшся нею, вдихаючи її разом із свіжим повітрям на повні груди.
Ти тоді не людина. Принаймі не в сучасному значенні цього слова. Ти – крапля в морі, листок на дереві, травинка в полі; ти – все, і ти – ніхто. Коли погляд спрямовано в глибину такого спокійного і такого синього неба, то рамки, що сковують твої вільні мрії, розчиняються. Тоді можна повністю змінитись, бути таким, яким ТИ захочеш, а не яким вимагає наскрізь гидке та брехливе суспільство… ні, ні, не думай про низьке, ці думки недостойні Неба.
Блакитна глибінь.
Галузки дерев м’яко підтримують тебе. Чіпляєшся за них, щоб не втопитись, не загубитись назавжди в безодні простору.
А звуки… ти врешті закриваєш очі, але почуття миру й спокою не покидають тебе.
Шум вітру поміж деревами, молодими і столітніми… спів птахів – пересвист, туркотіння, щось схоже на викрики, мелодійні викрики, що закладають в душу щось таке хороше і таке ніжне. Усмішка блаженства з’являється на устах, ти – сам на цілому світі. Ти – частинка одвічної, цнотливої гармонії…
Це глибоке почуття можна порівняти хіба що з коханням – чистим, щирим, міцним, і, що найголовніше, взаємним.
Тиха радість…


Нічого собі, скільки часу пройшло… треба вставати.
І, кидаючи востаннє погляд на таку милу серцю місцину, обіцяєш подумки: «Я повернусь. Обов’язково повернусь…».
Обтрусивши светра, йдеш додому.
Ти з жалем залишаєш місце, де тобі було так добре. Але мир, що його отримав тут, буде з тобою. У важку хвилину ти прийдеш сюди, і Небо заспокоїть, підтримає тебе.
А птахи продовжують співати, і вітер велично гойдає дерева, такі любі дерева – старі й молоді…

ЖУ-130

Було темно. Я сховався за каменем. Інші були хто де – якщо ти хороший солдат, ти знайдеш собі укриття, де б ти не був. Я дозволив собі трохи заснути, коли через мій камінь просто на мене звалилось мертве, жахливо податливе тіло. Запахло горілим м’ясом, але звуку не було – напевне, якась новомодна штучка типу бластера…
Тривога! – гаркнув навушник в правому вусі. Я придивився до мертвого тіла. На його нагрудній блясі було викарбовано «ЖУ-130». Я пам’ятав його. Це був прапорщик з іншої бойової групи. Посміхався завжди… І от тепер він лежить на землі, руки й ноги неприродно викручені, а в голові жахлива рана. Та в мене не було емоцій.
Мене для цього готували.
Були лише накази, тренування, здорова їжа і прокляте буквенно-циферне позначення всього, чого я бачив. А ще – «свої» і «їхні».
Раптом чиясь рука затулила мені рота, а в потилицю вперлося щось тверде.
Дуло бластера.
Ну от і все. Зараз мене вб’ють, і я відправлюся у Відпустку. Все на світі було таким противним для мене, так набридло, що я чекав смерті. Стріляйте собі, воюйте, учіться вбивати…
Але без мене.
Позаду мене хтось приглушено зойкнув, і рука, що затисла мені рота, ослабла. Свої врятували – здогадався я. Ворог падав дуже повільно, чіпляючись за мене, як за ниточку життя. І в останній момент він все-таки натиснув на спусковий гачок – видно, більше рефлекторно, аніж осмислено.
Мою голову пронизав пекучий біль, та я не видав ні звуку. Хороша школа, хороший солдат. Я затулив рану рукою, і обернувся до вбитого ворога. Жінка років тридцяти, здається, гарна, в темному обтягуючому костюмі, а в руці – мініатюрна штучка, якою вона забрала разом з собою у Відпустку моє вухо.
Не дивлячись на тренування, я скривився.
Суча дочка.
Я глянув на руку, котрою затискав рану. Вона була вся в крові. Накотилася дивна слабкість, і я ліг на землю. Як мені це все остогидло…

Прокинься, солдат. – Голос прапорщика ЖУ-130 був незвично м’яким.
Де я? – Місцевості я не впізнавав. Ми були в голому світло-сірому коридорі. Тут при всьому бажанні не було де сховатись. Торкнувся свого вуха – воно було на місці. Це означало лише одне.
Ми у Відпустці – гордо виголосив прапорщик, посміхаючись своєю вічною посмішкою. – Зараз начальство підпише наказ про розподіл – кому нагору, а кому вниз. Це – тільки Коридор.
Знову начальство, накази… А хіба Відпустка – це не Воля?
Прапорщик нахмурився.
За Волю ми всі боремося. А що таке Відпустка – я ще не знаю.
«СК-6591, на ваше ім’я прийшов наказ. Вам – вниз, в темряву» – цей голос, що нічого не виражав, забрав останню надію. Кажуть же – Воля Світло, а Темрява – рабство.
Прапорщик востаннє посміхнувся мені, і я провалився в пітьму.

Навколо танцювали вогні бластерів, я стискав рукою те, що лишилося від мого вуха, а біля ніг лежало тіло прапорщика.
За що мене знову послали сюди?!!
Мого бластера ніде не було видно, і я вихопив з руки мертвої жінки ту іграшку і почав стріляти навколо себе, не цілячись, знищуючи все навколо.
Я пізнав лють.

…З мене зняли Маску Січмонда і поставили на ноги.
Вибачте, ви не пройшли психологічного тесту.
От і все. Я знову не здобув роботи. Навіть в солдати не прийняли! Здається, ще трохи – і я елементарно здохну з голоду.
Дійшовши до свого закутка в загальній спальні, ліг на дерев’яну підлогу.
Під час тесту я мріяв про Волю. Хіба я міг знати, що вона ТАКА? Ось за що вмирали солдати в тридцять шостому році.
Але то нічого.
Я ще повоюю.
Я знав, де можна дістати бластер.

Безсоння

Я люблю місяць. І ось сьогодні, дивлячись з відчиненого вікна своєї багатоповерхівки на нічне місто та на повний місяць над ним, я пригадав давню історію, що трапилась зі мною багато років тому. Тоді я був ще студентом, життя било через край, і в мене було достатньо друзів, щоб я почувався цілком щасливим. Ми пили пиво й хвилювалися перед кожним приходом сесії. І ось, одного разу йдучи в гості до Михайла…
…пива. Добре би «Старопрамен», та якщо не буде, то хоч би «Оболонь», абощо.
Гаразд – відповів я, натиснув червоного ґудзика на своєму мобільному й пішов до найближчого магазину. Взяв пива й сухариків, скептично глянув на копійки в долоні (хоч малюй картину «Залишки стипендії»), й пішов звичною дорогою через парк.
Мою увагу привернули дивні рухи в хащах. Приглушені голоси з явною натугою бурмотіли щось… звичайна справа, подумав я. Закохана молодь не знайшла квартири, а парк – таке традиційне місце… але ні. Раптом почувся звук, ніби когось ляснули по щоці, жіноче надривне «пустіть!», чийсь хрип. Справа явно нечиста. Я підійшов ближче, щоб роздивитись, й побачив, як двоє молодиків зв’язують молоду, і здається, гарну дівчину. Я й сам не втямив, чому я зробив саме так… лицар довбаний. В моїх руках було по пляшці пива, їх я і опустив на голови «хлопчикам», вклавши в удар всю силу. Пляшки луснули, «хлопчики» попадали, місія виконана. Адреналін в крові! Але, повернувшись до врятованої Дами Серця, раптом замість її личка побачив вввеличезну пащеку. Мені перед очима все попливло, і я з грацією мішка з кукурудзою ляпнувся на землю. «Оце вляпався» - тільки й подумав я.
Прийшов до тями десь в лікарні, з перев’язаним горлом. Там мені сказали, що мене покусав собака, і я чудом вижив. Кілька разів мене навідували панове міліціонери, та якось все замнулось. От тільки з того часу погано сплю за повного місяця. Інколи прокидався в ліжку якимось дивом весь брудний, а одного разу помітив глибокі рівненькі подряпини. Дружина мене заспокоює, каже, що від лунатизму страждало багато людей. Та з часом воно відійшло в минуле, і зараз в такі ночі в мене просто безсоння. В мене двоє дітей, чудова дружина, не така вже й погана робота…
Та цієї ночі щось мені незатишно. Потягнувся до цигарки, запалив. Не палив ще із студентських років, та цигарки були в квартирі завжди – для гостей. Закашлявся. Видихнув дим в нічне місто. Що за чорт, що мене так турбує? Невже той клятий місяць?
Раптом я обернувся через плече. В кімнаті ще хтось був. Серед густої темряви вгадувався силует сина.
Ерік? – тихенько гукнув я. Він не відповів. Із сином щось було не так… От тільки що? І тут я зрозумів: його завжди карі очі відсвічували зеленим. Мій хлопчик впевнено підійшов до вікна, і перш, ніж я встиг щось зробити, стрибнув з четвертого поверху. Внизу завила сигналізація якогось флаєра, яку одразу ж приглушило вовче виття. Тінь істоти, що вдень була моїм сином, зникла за рогом.
Цигарка догоріла до кінця й затухла. По моїх щоках котилися сльози. Еріку, я не хотів… Вибач мене, старого дурня. Я ж хотів, як краще…
Крізь сльози я глянув на байдужий місяць, що й далі світив над великим містом. Безсило опустився на підлогу. Древнє, як світ, прокляття. Таких, як ми, вбивати треба. Та я – не самогубець, і на сина рука не підніметься.
Завтра в газетах знову в рубриці «кримінал» напишуть про наглу смерть… чи дві, а може, й три.
Безвихідь.
Хоч вовком на місяць вий – невесело всміхнувшись, подумав я.


29.11.2027p.

Чаю хочеш?

Я зв’язаний. Приречений. Мені дуже страшно. Жах проймає мене. Раптом серед рідкої темряви з'явилося щось таке, від чого я...
...прокинувся, важко дихаючи. Перед очима все ще стояло те жахливе, розпливчате "щось". Мій мозок не міг, не хотів вірити, що то був усього лише сон. Усього лише...
Я вмостився у своєму, мокрому від поту ліжку, і спробував заснути, хоч добре розумів, що не вийде. Та через годину втома взяла своє, і я знову спав.
Цього разу без снів.

Зранку я прокинувся від відчуття, що щось негаразд. Можливо, то сонце світило крізь вікно трохи не так. А може...
І тут я зрозумів, що саме негаразд. Я був у ліжку сам. Я точно пам’ятав, що сьогодні неділя, а Катя не мала звички вставати зранку у вихідний день. Спробував пригадати, чи була вона зі мною, коли я прокинувся серед ночі від кошмару, та не зміг.
- Катя? - невпевненим голосом покликав я. - Кать, ти де? - Я відчув, що в моєму голосі пробиваються нотки страху.
Я намагався заспокоїтись. Це всього лише через той кошмар, казав я собі. Підвівшись з ліжка, підійшов до дверей, що вели у вітальню та відкрив їх.
То було ще страшніше, ніж в кошмарі. Під моїми ногами простяглася до самого горизонту безкрайня пустеля. Гарячий вітер, згрібаючи пісок, увірвався до кімнати.
Раптом я звернув увагу на власні руки - зморщені, порепані, наче в старого дідугана. Я різким рухом закрив двері, але руки, о Боже, руки, вони залишились зі мною.
Боязко підійшов до дзеркала. На мене дивився сивий, з довгим розпатланим волоссям древній дід. Зморщене суворе обличчя зі страхом дивилось просто на мене.
Раптом я почув якийсь звук позаду себе. Не повертаючись, в дзеркалі я спостерігав за якоюсь бабцею.
- Ти кликав мене? Чаю хочеш? - тихо спитала мене бабця.
- Катя?! - я з жаху закричав. Кричав довго, доки не захрип. Ще ніколи в житті мені не було ТАК СТРАШНО. Сльози заслали мені очі.
Я відчув, як вона обіймає мене, й інстинктивно відштовхнувся.
- Що з нами трапилось? - врешті більш-менш виразно пробурмотів я. Та замість відповіді вона тільки поцілувала мене в шию старими, зморщеними губами.
Цього разу я не відштовхнув її. Стрес дав про себе знати, і я її обійняв, як ніколи раніше.
Ми стояли отак удвох, і я зрозумів, що був ТАКИМ ДУРНЕМ! Адже в нас із Катею в нормальному... чи минулому... чи якому б то не було житті все було якнайгірше. Ми вже майже подали документи на розвід...
А може, то я збожеволів? Чи то - знову сон?
Все ще нажаханий, я влігся в ліжко, й загорнувся в ковдру, подалі від цього божевільного, жахливого світу. Ця стара, що колись була Катею, моєю Катею, лягла зі мною. Ми міцно обійнялись і заснули.

А коли я прокинувся, то мені знову було двадцять сім, а біля мене, солодко посопуючи, спала Катя.
"Все-таки сон" - з полегшенням подумав я.
Тихенько, щоб не розбудити Катю, я піднявся з ліжка, і з острахом відкрив двері до вітальні. Вітальня була на місці. В дзеркалі теж був я. Поголитись би…
Я вже думав повернутись до ліжка, коли побачив, що Катя прокинулась. Вона з недовірою дивилась на мене:
- Ти куди зібрався?
В її мелодійному, майже дитячому голосі вчувались металеві нотки.
"Ну знову, з самого ранку" - роздратовано подумав я. Та одразу пригадав сон, і мені стало моторошно, коли проти власної волі я відповів їй її ж словами з кошмару:
Чаю хочеш?
Катя трохи здивовано глянула на мене і ствердно кивнула. А за кілька хвилин, забувши всі сварки, ми лежали в ліжку, обійнявшись, точнісінько, як уві сні. І я чомусь точно знав, що тепер все буде добре.
Здригнувся, коли вона поцілувала своїми молодими, повними життя губами мене в шию. А потім - трішки нижче... нижче...
В нас був цілий вихідний день.
А потім - ціле життя.




…Більше ніколи не їстиму на ніч м’яса.

Воля

Холодно. Болить, ой, як же нестерпно болить. Куди ж це ви мене… а-а-а-а…

Прокинувся я від нестерпного головного болю. Хотів поворухнутися, та одразу ж холодними голками штрикнуло ногу й груди. Та злякало мене не це.
Де я? Хто я?
Мені здалося, що я крикнув, та насправді я тільки прошепотів ці два коротенькі запитання пересохлими губами. Відчай і страх, тваринний страх підхопили мене.
Хто я?! – вже голосніше вирвалось із мене. Та в той же момент голова та груди вибухнули снопом болючих іскор. Моя голова, що на мить відірвалась від вологої подушки, знову впала на неї.
Сестра! – раптом скрикнув хриплий жіночий голос.
Потім я, здається, знепритомнів.

Я погано спав тієї ночі. Все думав про те, навіщо я живу. От кожного дня я вдягаюся, їм, розмовляю з кимось, кудись їду… А навіщо все це? І чи те, що ми робимо кожен день, так уже й важливо? Я думав, і не знаходив відповіді. Це видавалося мені життєво важливою справою. Коли людині щось дається, вона використовує те «щось» - правильно чи неправильно. Що ж тоді робити з самим життям?
Поклавши собі обов’язково подумати над цим питанням завтра на свіжу голову, я все-таки ліг спати. «Тим більше, що на завтра в мене планів все одно нема ніяких» - вже засинаючи, подумав я.

Коли я наступного разу розплющив очі, світло різонуло промінням з такою силою, що я знову їх закрив. Потім обережно, промінчик за промінчиком я почав бачити. Кімната з голими стінами. Не надто чиста постіль. Відчув, що майже нічим не можу поворухнути. Ліва рука ще сяк-так рухалась, а от решта тіла… І що найжахливіше, я нічого не пам’ятав. Я мусив знати хто я, що зі мною, і головне – ЗА ЩО Я ТУТ? Чому? І чому так болить?
Раптом наді мною схилилася якась молода жінка, на вигляд років двадцяти п’яти. Мене вразив скорботний вираз її обличчя.
Ну як ти? Живий? Пити хочеш?
Мене страшенно вразив її голос. В ньому було стільки любові! Пити я хотів страшенно, та лякався думки, що відпущу її. Вона була абсолютно незнайомою мені, проте я відчував до неї безмежну вдячність, і… любов. Хотів покликати її ближче до себе, та не знав, як до неї звернутися. І вирішив ткнути пальцем в небо:
Мамо?
Раптом вона заплакала:
Ти не впізнаєш мене? Не впізнаєш своєї..? – зірвалася на крик вона.
Я не знав, що сказати. Від шуму в мене знову нестерпно заболіла голова. На крик прибігла якась огрядна молодиця в білому халаті:
- Лікаря! – скрикнула вона, водночас втішаючи молоду жінку.
А вона таки гарна, та, моя… - подумав я. – Якби ще мене не так боліла голова…

Прокинувшись, я одразу вирішив пройтись містом. Вмився, вдягнувся, посмажив собі яєчню. Після сніданку взув кросівки. Оглянув себе в дзеркало. Звичайний юнак, не гірший і не кращий за інших. Переможно всміхнувшись своєму відображенню в дзеркалі, я вийшов на вулицю.
Отож, дилема: навіщо я? І потім: як мені поводитись? Мені набридли усталені норми, а кращих я поки що придумати був не в змозі. Як бути вільним від суспільства, водночас не перетворюючись на звіра, що керується тільки інстинктами? Суцільна філософія…
А навколо мене вирувало життя. Сотні й тисячі людей ішли мені назустріч, обганяли, штовхались, вибачались, лаялись…А навіщо живуть вони? – раптом подумав я. І тут побачив Її.
Вона йшла, похиливши голову, мабуть, задумавшись про щось важливе. Я вирішив: ЗАРАЗ АБО НІКОЛИ. Я не знаю, навіщо я живу, та я дізнаюсь. Зараз.
З нечуваною сміливістю я підійшов до неї й зупинив її рукою. Вона наче й не здивувалась, лише подивилася на мене сумним розуміючим поглядом. Вона була абсолютно незнайомою мені, проте я відчував до неї безмежну вдячність, і… любов.
Я поцілував її.
Через секунду після поцілунку, вона очманіло сказала: «блін», і вдарила мене по щоці – не боляче, просто задля годиться.

Виявилось, що та молода жіночка – це ось вже рік як моя дружина. «Поталанило» - подумав я.
А в мене самого справи були кепські. Не тільки струс мозку й кілька переломів, а ще й амнезія на додачу. «Розбився на автомобілі» - сказав лікар. Хоч одразу й запевнив, що через півроку я вже танцюватиму.
Наступного дня до мене прийшли кілька моїх родичів – різних людей, котрі весь час питали, як я себе почуваю, й чи то правда, що я не можу їх пригадати. Мені не дозволялось говорити, і за мене говорила моя Іра. Вони зчиняли багато галасу, хоч як намагались бути тихше. Я дуже зрадів, коли вони пішли й залишили мене наодинці з моєю Ірою. Моєю чарівною…
…як же я стомився… ти не проти, якщо я засну?

Ми сиділи в кафе, і я думав, що саме так має виглядати воля. Я не знав її імені, а вона не знала мого. Навіщо це нам? Ми – зовсім різні люди. Проте нам було добре – ми багато сміялися. Говорили про неістотні речі, жартували, і ні слова – про нас самих. Ми отримували насолоду одне від одного, від музики, від дешевого хотдогу та холодної коли. Потім ми пішли до парку й довго там сиділи на лавці під старим каштаном. Я обійняв її, а вона задрімала, поклавши голову на мої коліна. Я ніжно пестив її волосся, і думав, що найважливіше в нашому житті – це воля. Воля робити те, чого прагнеш, не зважаючи при цьому на такі репліки як «ти божевільний» чи «зовсім з глузду з’їхав». Адже, якщо проаналізувати мій сьогоднішній день, все це більше скидалося на божевілля, ніж на щось осмислене. І, що найголовніше, мені це подобалось. Та зараз це не важливо, подумав я. Зараз на світі залишилась тільки Вона. І Її волосся.

Коли я прокинувся, то знову страшенно хотів пити. Вже споночіло, й Іра заснула біля мене на незручному кріслі. Яка ж вона гарна – вкотре подумав я. Наче стомлене лисенятко, що набавилось за день, і зараз зворушливо посопує. Не хотів її розбудити, тож потягся здоровою рукою до мінералки.
Корок однією рукою відкрутити не так то й просто, коли працює тільки ліва рука, та й та ослабла, проте я впорався. Скрегочучи від болю зубами, я зробив кілька ковтків, та тут, вислизнувши з слабкої руки, підступна пляшка, розхлюпуючи воду по обличчі, ковдрі, ще по чомусь, з несподіваним серед нічної тиші гучним стуком впала на підлогу.
Іра відкрила очі.
Вона підхопилась, побачивши, що я прокинувся. Мені було шкода, що я її розбудив, та водночас радісно – вона ж тут, зі мною! Я всміхнувся, і вона всміхнулась у відповідь. І вже не мало значення, що там десь, під ліжком, з пляшки виливаються останні краплі води просто на підлогу.
Я відчув, як я її кохаю.
Мабуть, це воля, чомусь подумав я.

На парк опустився вечір, а Вона все ще спала. Холоднішало. Раптом її плече здригнулось й вона прокинулась. Рвучко випроставшись, вона озирнулась навкруги. Потім всім своїм тілом притиснулась до мене й поцілувала так, як ніколи досі. І втекла. Вона просто розчинилась в темряві парку. Як привид. Як мрія.
Я не зупиняв її. Долю не наздоженеш.
Раптом глибокий смуток стис мені горло. Я ж навіть не знаю, хто вона, не знаю, як Її звуть…
Мабуть, це воля, чомусь подумав я.
ЇЇ воля.

Двадцять другий

Глибокі сутінки вкрили гори. Маленька хижа виглядала аж надто ненадійно під сильним вітром. Всередині виднівся маленький вогник, та чулися віднесені вітром уривки жіночих голосів – одна майже істерично благала про щось, інша її заспокоювала.
Біля однієї стіни щось поворушилось. Тепер стало видно, що то – чоловік, що підвівся з лавки біля стіни. Він нервово ступив кілька кроків проти вітру, ледь тримаючись на ногах, постояв так трохи, і повернувся назад.
Нервуєш? – насмішкувато почулося в нього над вухом.
Чоловік різко повернувся на голос. Біля нього просто в повітрі зависла мініатюрна фігурка дракончика, що відливала золотом. За розміром він не був більшим за долоню чоловіка.
Нервую – з викликом кинув він. – Ти б також нервував, якби мав зараз стати батьком.
Розслабся, все буде нормально – по-панібратськи всміхнувся дракончик. – Твій малий схожий на тебе, і теж буде магом, як і його перший син, і син його сина... Ну і так далі.
Він же іще не народився! І... магічні здатності не передаються... Чекай, звідки ти знаєш, на скільки він буде на мене схожий? – раптом схопився чоловік.
Пророцтво... – повагом відповів дракончик і видихнув кілька іскорок. – Ну, знаєш, я заглянув у майбутнє, і побачив, як твій малий... – і тут дракончик підлетів до самого вуха чоловіка і щось таємниче зашепотів, під кінець захихотівши, наче розповівши непристойність.
Обличчя чоловіка втягнулось в гримасі крайнього подиву.
Ругре, ну ти й паршивець! – врешті видихнув він, доки дракончик давився сміхом. Змахнув рукою, наче збираючись приплеснути його, як набридливцу муху, та дракончик із приглушеним хлопанням зник.
З хижі почувся дитячий плач.
Хлопчик! – крикнула повитуха.
Чоловік вбіг до хижі, щоб поглянути на свого сина. Дитина була неймовірно маленькою. «І де в нього береться стільки голосу?» - ще встиг подумати чоловік, коли немовля сплеснуло рученятками. Коротенький зблиск, що йшов від його долоньок до батькового обличчя, і...
Чоловік стояв посеред хижі, потираючи вуса, яких в нього зроду не було.
«Паршивець» – з ніжністю подумав він.
Ругр не збрехав. Його синочок, здається, теж буде магом.

Кілька тисяч років потому.
7:00. Це – перше, про що я подумав зранку. Чому завжди о сьомій? Чому...
А ну його к бісу. Накрив голову подушкою і постарався не чути... не бачити... не...
7:47. Чорт! Чорт, чорт, чорт, чорт!!! Не встигаю!!! Намагаючись одночасно вдягнути сорочку і штани, я вкінець заплутався і рванув до ванної кімнати вмиватись та чистити зуби. Сніданок... Який іще сніданок?
Ліжко би застелити... Ну, це – вже легше. Клацнувши пальцями, вибігаю на вулицю, краєм вуха ловлячи шурхіт ковдри, що стає на своє місце. Влітаю до свого авто, дістаю із салону шашечки, кладу їх на дах (не надто рівно, але нехай вже), дивлюсь на годинника... 7:59. Встиг. Вмикаю рацію. Якийсь час там чутно тільки шум і тріскотіння, та з часом пробиваються голоси:
...товий.
Двадцять перший – центр – готовий.
Двадцять другий – площа Шевченка – готовий.
Так, двадцять другий – це я. Звуть мене Остап, і я – водій таксі. Мені двадцять три роки, і я...
Двадцять другий, вулиця Сковороди 17.
Рація... Я позіхнув, та все ж треба відповідати – я на роботі...
Це двадцять другий, прийняв вулицю Сковороди 17.
Щасливої дороги, двадцять другий – побажала рація.
Еге ж, дорога щаслива... Дякую аж підскакую – похмуро думав собі я. Кому як, а о восьмій годині ранку своє щастя я бачив тільки в осиротілій без мого вуха подушці...
Привіт, як настрій? – почулося справа. Цей насмішкувато-єхидний голос міг належати тільки одній істоті.
Здоров, Ругр – відповів я кисло.
Що трапилось із найвеличнішим магом усіх шести континентів? – невинно кліпаючи очиськами, пафосно виголошував він. Потім, стишивши голос, змовницьки додав: – Може, дівчина?
Яка ще дівчина? – підозріло зіщулився я. – Ругре, я тебе добре знаю. Що ти там надумав?
Є одне пророцтво – і він захихотів, що мені сподобалось іще менше. – Ой, а можна, я вікно відкрию?
Ругре! Яка дівчина?
Яка, яка... Симпатична. О, дивись, приїхав... Сковороди 17. О’кей, мен, а’л бі бек – і він щез із приглушеним хлопанням.
Недоучка нещасний – пробурмотів я.
Клієнта чекати прийшлося досить довго. Врешті з під’їзду вийшли чоловік років сорока в строгому костюмі-трійці та дівчина мого віку. Непогана така – світле волосся, що за кольором чимось нагадувало Ругрову луску, злегка крупні риси обличчя, проста темна футболка та вільні бриджі... Біля самого авто чоловік схилився, чмокнув її в щоку, відчинив їй дверцята – чомусь поруч зі мною, а не позаду – побажав щасливої дороги і відійшов.
Знову це «Щасливої дороги» - подумав я. Потягнувся до рації.
Двадцять другий, Сковороди 17, зустрів.
Щасливої дороги – відповіла рація. Я ледь не завив від цих двох слів. Глибоко зітхнув, і тільки після того повернувся до дівчини:
То куди будемо їхати?
Вона не відповіла. І тут трапилось щось незвичайне. Її голівка наблизилась до мене, і... впала мені на груди. Ну, я звичайно, знав, що я симпатичний, але ж не до такої степені... І тут помітив ще одну деталь.
Зовсім дрібничку.
В її шиї з іншого від мене боку – з боку відчиненого вікна – стримів метальний ніж. З рани фонтаном била кров. Я очам своїм не вірив. І я зробив те єдине, на що був тоді здатен. А саме – заволав не своїм голосом:
Рууууугрееееее!

...Через деякий час дівчина сиділа на сидінні поруч, нервово потираючи вже здорову шию – якщо ви не помітили, ваш покірний слуга має деякі вроджені магічні здатності... ну, і хороших друзів. Доки дівчина займалася перевіркою власної шиї на життєздатність, я зашипів на дракончика:
Ругре, ти чому відчинив вікно із пасажирської сторони?
Ну, ти знаєш... видіння... пророцтва... – непевно бурмотів Ругр, вимахуючи передньою правою лапою. – А взагалі, треба ж вам якийсь привід для знайомства.
Вухам своїм не вірю! Привід для знайомства? Оригінально... Ти б іще ядерну війну влаштував!
Ти чого напався? Бачиш, юна леді дивиться на тебе з ноткою недовіри – вона ж мене не бачить, а розмовляти з невидимим драконом в салоні власного авто – це, вибач... – і він виразно покрутив лапою біля скроні.
Я не знайшов нічого кращого, як гаркнути:
Ну то покажись їй!
Дракончик зітхнув, та скорився:
Привіт! Я – Ругр, цей телепень – Остап, а ти, мабуть, Солька?
Дівчина знову похилилась в мій бік.
Нервове потрясіння – спокійно констатував Ругр. – Тебе б ото майже вбили, зцілили і одразу вперше показали живого дракона...
Я нервово зиркнув на дракончика:
І що тепер робити?
Слушно, юначе, питати поради в старших – голосом лектора почав він, та одразу зірвався на веселий рик: – Як то що? Приводи панянку до тями та гайда в ресторан на Перше Побачення!
Я його ледь не придушив.

Дівчина сиділа навпроти нас із Ругром, сьорбаючи міцну каву, нервово позираючи то на мене, то на дракончика. Кілька разів намагалася щось сказати, та щоразу ще міцніше стуляла губки і швидко-швидко кліпала очима, напевне сподіваючись, що це їй мариться.
Дракончик якийсь час спостерігав, та врешті не стерпів:
Вір очам своїм. Остап – справжній, та якщо ти ще маєш сумніви, о дочко невірного Хоми, можеш торкнутись до нього.
Ругре, здається, вона має сумніви щодо ТВОГО існування.
Ги-ги, – почулося з боку дівчини.
Та пішов ти, – незлобно кинув Ругр.
Отож, я – Остап, ця помилка природи – Ругр, а ви… - я принаймі пробував зав’язати розмову.
Сам ти помилка природи! – моментально скипів дракончик.
Я – Соломія…
Казав! Я казав, що вона – Солька! – переможно заволав Ругр.
Хлопці, не знаю хто ви, та мабуть маю вам подякувати… І ще, я, часом, не сплю? Бо таких глюків, як ви двоє, в мене ще не було.
Чув, Остап, ми з тобою – глюки. Так, плати за каву і йдем звідси. Тут нас не поважають…
Хлопці, почекайте! Хоч поясніть мені, що трапилось, бо я вже… - і дівчина схопила голову обома руками.
Не хвилюйся, кицюню, ми з тобою! Ми тебе не залишимо ніколи-ніколи! – дракончик кружляв навколо Сольки, намагаючись зазирнути їй в очі.
Я божевільна… – пошепки сказала дівчина і приречено зітхнула.

Дрейк зітхнув, як зітхав кожного разу, коли в нього виникали подібні проблеми. Е, ні, поправив він себе, ПОДІБНИХ проблем ще не було. Цього разу він проколовся таки істотно.
Піднявся на горище, хильнув склянку коньяку – для хоробрості, – і почав читати заклинання виклику. Спочатку не відбувалось нічого. Згодом блідий туман застелив підлогу, згущуючись в центрі. Обриси фігури, які виникли з туману, були наче з якогось кошмару – висока темна постать в каптурі, що закривав обличчя... Дрейк про себе називав істоту демоном, звертаючись про те до неї, як до господаря.
Чого тобі, смертний? – шипінням озвався демон.
Я... е-е... вийшла помилка, господарю. Дівчина... вона не загинула... тобто все було гаразд, доки...
Я чув достатньо, – перервав його демон. – Достатньо для твоєї смерті.
Дрейк зблід. Його нижня губа трусилася, видаючи весь тваринний жах.
Але це іще можна виправити. Може, воно й на краще... – демон, вочевидь, задумався. – Гаразд, я не показуватиму свій гнів на тобі... поки що. Хай твоє жалюгідне існування буде мені уроком – якщо хочеш щось зробити добре, зроби сам. Та твоя наступна помилка буде останньою.
С-слухаю, господарю...
Демон зник, залишивши після себе клаптик туману. Дрейк дістав з кишені піджака хусточку і витер краплі поту з обличчя. «Легко відбувся» - подумав він. Спустився вниз, глибоко вдихнув, кожною клітиною свого тіла відчуваючи, що він іще живе, хоча щойно був на волосину від смерті.
Сонце цього дня світило особливо яскраво.

…Врешті-решт нам вдалося переконати її в тому, що все це з нею трапилось насправді. На той час дівчинка вже була в мене вдома, озираючись навколо.
Вибачай, тут злегка не прибрано – я, напевне, виглядав зніченим.
Та ні, все гаразд. Це – барліг типового холостяка? Завжди мріяла побувати в такому приміщенні. А де порожні пляшки з-під пива? О, знайшла, під ліжком! А що ще є цікавого?
Вважаєш, даремно ми її сюди притягнули? – пошепки спитав мене Ругр.
Хто ж знав, що вона виявиться такою язвою – так само пошепки відповів я, а вголос спитав: – Послухай, Соломіє, а чого власне на тебе підняли руку?
Дівчина раптом перестала безцеремонно розглядати весь мій «творчий безлад» і всілася з ногами на моє напівзастелене ліжко. «Напівзастелене» - відзначив я подумки. «Кляте заклинання працює тільки тоді, коли я вдома. Треба буде попрацювати над цим».
Пройшла, мабуть, хвилина, а вона все сиділа, обперши своє зовсім дитяче підборіддя на коліна, дивлячись задуманим поглядом у вікно. Я не квапив її. З одного боку, їй треба дати час, а з іншого...
...з іншого боку не так часто на моєму ліжку сиділи ОТАКІ дівчата.
Я підслухала одну розмову. Випадково, звичайно. Спочатку подумала – маячня якась, та зараз починаю впевнюватись... Бачив чоловіка, що проводив мене до твоєї машини? Звуть його Дрейк МакКалістер, він – американець із тутешнім корінням, відкрив тут свою фірму, що займається якимось новітніми технологіями. А я просто шукала роботу, і от... – дівчина шморгнула носиком – далі ти знаєш...
Стоп, все це прекрасно, та що ти почула? Я про розмову – по деякій мовчанці майже пошепки спитав Ругр.
Ну... Я підійшла до кабінету, і почула голоси. Спочатку я хотіла постукати, та потім почула, як чийсь голос сказав:
« - Ти знаєш про Рівновагу – завжди було Добро і Зло, Світлі і Темні. Проста людина – от як ти, наприклад – можеш забрати силу в Світлого, лише поклавши йому руки на плечі і виразно вимовивши своє ім’я. З часом я вкажу тобі на Світлого.
Гаразд, Хазяїне.
А зараз я зникну, а ти замов таксі. За дверима стоїть дівчина. Вона щось чула. Скажи, що вона прийнята на роботу, і одразу...»
Після отого «і одразу» я нічого не чула. Через кілька секунд двері відчинились, і там був лише пан Дрейк. Він сказав мені, що я працюватиму з ним – отак, без співбесіди... що я йому сподобалась... Потім до нього прийшли, і він викликав для мене таксі. Провів мене до авто, і...
Здавалось, іще хвилинка – і вона розплачеться.
Я сів біля неї. Ми отак сиділи, а за вікном за горизонт будівель сідало сонце. А швидко день минув – подумав я. І тепер мене, мабуть, таки звільнять із роботи.
- Ким ти хоч мала там працювати? – по тривалій мовчанці спитав я.
- Секретаркою... – тихо відповіла дівчина.
Ми водночас важко видихнули, і... самі не знаючи, чого, розреготались. Відсміявшись, я важко підвівся, і рішуче виголосив:
Я зараз на кухню, зготую «чо-ніть пажрать», а потім – спати. Цієї ночі я тебе нікуди не відпущу, спатимеш на цьому ліжку. Ми з Ругром – на кухні. Питання є?
Ти маєш телефона? Я подзвоню мамі, а то буде хвилюватись...

Якщо зовсім чесно, то не можна сказати, що я запропнував їй переночувати, лише хвилюючись за її життя. Вона мені подобалась, і...
Я лежав на підлозі, в шпаринку між шторами світив сумний і яскравий місяць. Мене непокоїла одна річ. Чому отой американець хотів її вбити в отакий оригінальний спосіб? Наче довго вагався, чи щось йому заважало... Так, Солька казала, що до нього хтось прийшов. Але таксі... коли збираєшся вбити людину, таксі їй не викликаєш. І Рівновага. Вперше чую, чес-слово. Та якщо таке справді існує, то... ех, надто багато інформації.
- Що ти думаєш про те, щоб піти і розібратись в усьому просто зараз? – почувся шепіт біля мого вуха.
- Ругре! Ти чого не спиш?
- Міг би вже помітити – ми, дракони, не спимо ніколи. Ну то чого б тобі зараз не зганяти на Сковороди 17, і не розпитати в містера Дрейка, що й до чого?

Не питайте мене, яким чином цьому божевільному вдалося мене вмовити. Фактично, він купив мене на довгий чорний плащ, без якого не обходиться ні один супергерой, і «легкий» меч, що так гарно сяяв в місячних променях, і через якого я ледь не надірвався. Я – хлопець двадцять першого століття!!! Та Ругр наполягав, і я, визнавши, що цей пройдисвіт ще ні разу на моїй пам’яті не помилявся, все ж таки почепив його собі на пояс. При кожному кроці він боляче ляскав мене по литці, та дракончик того, здавалось, не помічав. Всі приготування велись в максимальній тиші, щоб не розбудити дівчину. Все було добре, доки я не помітив на своїй чорній футболці під плащем зображення мішені – десь навпроти мого серця.
Що то за мішень? Це ти намалював, художник бісовий, щоб ворогам легше цілитись було? – в моєму приглушеному голосі, напевне, вчувались істеричні нотки.
То не мішень – образився Ругр. – То, якщо хочеш знати, перша буква твого імені. «О» означає «Остап». Красиво, правда? Я сам придумав!
Негайно прибери! – загарчав я на нього.
Отак завжди – старайся для нього, а він, невдячний...
Ругре!
Гаразд, гаразд...
Раптом кухню залило яскраве світло, і доки ми із Ругром мружились, намагаючись зрозуміти, хто, що, і чому, мелодійний голос, що міг належати лише одній моїй знайомій дівчині, промуркотів:
Привіт, хлопчики! Далеко зібрались? Ой, а можна мені з вами?

Коротка, але палка суперечка нічого не дала. Ви ніколи не сперечались із дівчиною, коли та чого-небудь дуже-дуже хоче? Ні? І не варто. Даремна втрата часу й енергії. Потрібно або одразу твердо показати, хто в хаті господар, або втекти, або здатися.
Ми із Ругром здалися.
Власне, я якраз переходив до пункту «втекти», коли Ругр ні з того ні з сього став на її захист:
Та гаразд вже, хай іде. Так буде навіть цікавіше...
Ми ж ідемо до небезпечного темного мага! – запротестував не своїм голосом я, мабуть, розбудивши увесь наш будинок.
Угу – погодився Ругр.
Ми навіть не знаємо, на що він здатний!
Угу.
І беремо з собою дівчинку?!
Угу.
В якої не вийшло стати навіть секретар... а-ай! А, а... пусти... а-а...
Останні мої слова і вигуки пояснюються тим, що Соломія зробила невловимий рух, і в наступну мить я лежав на підлозі власної кухні, без можливості вирватися із чіпкого захвату. Мені в горло врізалося її коліно, що істотно заважало мені приймати подальшу участь в нашій милій бесіді.
Вражає... де ти такому навчилась? – Ругр, здається, був щиро захоплений видовищем.
А ще друг називається.
Курси самозахисту. Недавно закінчила.
Маєш визнати, що вона таки виборола собі право розважитись разом із нами – сказав десь із неосяжної висоти Ругр.
Гаразд, гаразд – сказав вже нормальним голосом я, все іще лежачи на підлозі. Солька, набираючи в легені повітря, щоб запищати, була вже десь біля стелі. Якщо хто іще не помітив, я трохи володію магією, і левітація – один із найпростіших «фокусів» із мого арсеналу.
Остапе, «подушка»!
Для різноманітності цього разу я послухався Ругра. Заклинання «подушка» глушить всі звуки. Доки дівчина беззвучно пищала, відчайдушно брикаючись, я обережно опустив її назад на підлогу, підвівся і благально глянув на Ругра:
Послухай, друже, може, ми все-ж таки залишимо її вдома?

Двоє супергероїв одночасно вийшли з будинку. Вдягнуті в одинаковий чорний і страшенно стильний одяг, ми виглядали впевнено і... гм... супергеройськи.
Ругр летів поруч.
До світанку залишалось іще дві з половиною години.
Е... я б не хотіла бути надто настирливою, та як ми дістанемося... туди? – Солька здавалась злегка розгубленою.
На таксі – бадьоро відповів я.
На таксі? Але ж супергерої не їздять на таксі!
А ми будемо. Таксі №22 до ваших послуг! – я зобразив легкий уклін.
...Ми зупинилися трохи ближче, щоб ніхто не почув звуку двигуна мого авто. Останню сотню метрів ми йшли навшпиньках, перемовляючись лише зрідка і пошепки. Біля дверей сімнадцятого будинку я підізвав поближче Ругра:
Послухай, друже, на тебе покладається велика і небезпечна місія розвідника. Тільки ти один можеш...
Якщо ти хотів зробити з мене шпигуна, то трохи спізнився – змовницьки прохрипів дракончик. – Я вже все розвідав. Так-так, твій старий друг набагато швидший, ніж ти звик про нього думати.
І що? – випалив я.
А нічого! – раптом весело гаркнув він. – Дуй сходами на саме горище!
Тихше! – шикнула на нього Солька.
Я посіпав за ручку дверей. Зачинено. Повернувся до Ругра:
І що далі?
Зараз я тобі покажу, як супергерої вирішують цю проблему. Діяти треба з умінням і... м’якістю, якщо завгодно. Відійдіть-но...
Ми відійшли. Треба сказати, що я одразу відчув щось нехороше. З його почуттям гумору, коли Ругр починає говорити про м’якість...
Неправдиво великий сліпуче-яксравий струмінь полум’я, що вирвався з його мініатюрної пащі, змів вхідні двері, наче пушинку.
Ого... ото й маєш м’якість... а що трапилося з нашим планом пробратися непоміченими?
А в нас був якийсь план? – щиро здивувався дракончик. – І крім того, ну де ви бачили, щоб супергерої прокрадалися, наче злодії? Ви повинні з’явитися в хмарах спецефектів, котрі забезпечу вам скромний я.
Може, досить? – нарешті вибухнула Соломія. – То ми йдемо, чи ні?
Вона мені подобається – виголосив Ругр. – Отже, вперед?
Уррааа! – чогось заволав я, і кинувся на сходи. За мною побігла Солька і полетів Ругр. Якщо там і справді є небезпечний ворог, то вибухом ми все одно його попередили. Не прокинутись від такого міг хіба що мертвий...
Тож, поки Ругр не придумав іще чого «супергеройського», треба було діяти.
Кажуть, дурням щастить...
Я ж сподівався лише на чудо.

...Горищем виявилась величезна кімната, зі смаком обставлена кількома скульптурами. З дальнього кутка виднівся диван і скляний письмовий столик. В центрі кімнати просто на підлозі зображено пентаграму, де поволі матеріалізувалась постать в каптурі. Зліва, стоячи навколішки, показував на мене пальцем Дрейк:
Хазяїне! Це він? Він?!
Постать повернулась в мій бік. І хоч через каптур я не бачив його обличчя, та можу закластись на що завгодно, що маг в каптурі посміхався.
Так, це він. Але спочатку ним займуся я.
Я не сумнівався ні хвилі, що то був маг. Від нього струменями била якась сила, що явно переважала мою. Краєм ока я побачив, що Ругр загнав в кут Дрейка, а Солька розгублено стояла посеред кімнати. І тут я відчув, що мене сковує сила того мага. Я не міг поворухнутись. Хотів крикнути, та не почув власного голосу. Заклинання «подушка», з гіркою посмішкою подумав я. І тут час мовби зупинився. Я побачив Сольку, котра кинулась до мага, Ругра, котрий все ще знущався із Дрейка, самого Дрейка, на обличчі якого завмерла гримаса жаху.
І раптом голос зазвучав у мене в голові. Це... це був не просто голос, а наче картинки... чужі спогади... це складно передати. Все тривало одну мить і – цілу вічність. Ось що я почув: «Привіт, сину. Не бачив тебе сто років! Ох, як же ти виріс! Змужнів... Я теж був колись таким же. Мушу тобі дещо розповісти... Щоб ти міг мене пробачити.
Двісті років тому на світ з’явився чарівник – сильний, вправний, яких не було до нього. З часом він наживав собі ворогів своїм нестримним норовом. І легко перемагав їх, ніби граючись. Він здобув еліксир життя, що дозволило йому якщо не жити вічно, то принаймі настільки довго, наскільки потрібно, щоб згубити всіх. За двісті років він збожеволів, зненавидівши весь світ. Так, він був божевільний, але чаклував ще краще, ніж раніше. А коли тобі виповнилось три роки, мене завербували в армію, що зібрала усіх магів з усього світу, щоб нарешті покінчити з ним. Війна тривала аж досі, і я – єдиний, хто вцілів з усіх магів. Та коли надто довго борешся зі злом, озлоблюєшся сам. Я боюся стати схожим на свого ворога. І... я так втомився. Та я хотів іще раз побачтит тебе. А оця невеличка вистава лише заради того, щоб передати Сольці мою силу, мою магію. Її батько був моїм хорошим другом, і не раз рятував мені життя. А я його тоді врятувати не зміг... Ми боролися до останнього пліч-о-пліч. Я гадаю, що це – найменше, що я можу зробити. Передай їй все, що я тут говорив... Спробуй її навчити, як користуватись новою силою. Так, і ще: передати свої магічні здібності може тільки сам маг. В нього забрати їх не може ніхто. А зараз... прощавай, сину. Прощавай... і попрощайся за мене із Ругром».
Час знову відновив свій рух. Соломія стрибнула на мага, і одразу впала на підлогу – постать в каптурі просто зникла. З вікна почулося завивання сирен. Мабуть, міліцію хтось викликав, почувши вибух, влаштований Ругром – байдуже подумав я.
Блідий американець раптом блискавично підвівся, поклав руки на мої плечі, і щосили крикнув:
Дрейк МакКалістер!
Та годі тобі вже! – не стерпів Ругр, стрімко змінюючись в розмірах. Через кілька секунд він вже ледве вміщався на горищі. Це було прекрасне видовище – величезний дракон, що весь сяяв золотом – від насмішливої милої морди до кінчика загостреного хвоста. Це трохи вивело мене із заціпеніння:
Ругре! Чого ти мені ніколи не показував, що ти так вмієш?
Часу не було – відмахнувся той. А потім наблизив свою вражаюче зубату пащеку до Дрейка, і лагідно вимовив:
Гав!
Дрейк закотив очі й повалився на підлогу.
Нервове потрясіння – констатував дракон.
Це чомусь видалось мені знайомим.
А тим часом почулися кроки на сходах.
Ну то що, чекатимемо на міліцію, чи втікаємо? – Ругр вдарив хвостом, пробивши чималу дірку в даху. – Ну, хто хоче політати?
Велетенський золотий дракон летів понад містом. А на драконі, тримаючись хто за що може, сиділи ми із Солькою.

Десятиліття тому

Мене звуть Люда, і я щойно закінчила університет. Маю диплом, в якому записано, що я – програміст, і я точно знаю, де буду працювати. Там мені буде добре. А ще там буде мій Данило… хоч він ще не мій… чи мій? Ой, геть заплуталась… не звертайте уваги, то я так… від хвилювання. Сьогодні мене повідомили, що мене прийнято на роботу в Інститут Досліджень Просторово-Часових Властивостей! І хоч ніяк інакше не могло бути, я все ж така рада! Це так чудово!
І так, радіючи, стрибаючи по кухні (Обережно! Ти ж весь посуд там переб’єш! – гукнула з іншої кімнати мама), я подумала: все, завтра почнеться нове, Нове, НОВЕ ЖИТТЯ!!!
=====
Папери… Формули, обчислення, біганина… Робота. Як я втомився! Швидше б вихідні – забутися, відпочити. Не бачити того компа на очі! Та зараз тільки почався четвер, і до вихідних ще, як до Марсу пішки. Одне тільки й розважило: нова молоденька співробітниця. Від таких більше проблем ніж користі – така собі новоспечена випускниця, всезнайка… Але ж гарненька, зараза! Як її там? Люда? А може, Ліда? Ні певне все-таки…
- Дан, щоб через півгодини той модуль був дописаний! – перебиває мої думки Павло Степанович, шеф мій дорогий.
- Ок’ей, Павле Степановичу, тут мені ще трохи.
Ми всі любимо нашого шефа. Хороший дядько – зрозуміє, підтримає, і з гумором все гаразд. Тільки суворий дуже. Та то нічого, жити можна. От би вихідні пошвидше…
- Дідько, ну чого ти..? – то я вже до комп’ютера.
- Легше, хлопче – сказав хтось біля вуха.
Я різко обернувся, і там стояла вона – та сама (Люда?) із чашкою кави в руці. Чарівна посмішка, ясне насмішкувате обличчя…
- Гей, чого ти… Не можна ж так лякати людей!
- Треба ж якось познайомитись. Я – Люда («Все-таки Люда!» – чомусь задоволено про себе констатував я). Працюватиму за сусіднім комп’ютером. Чи ти не цікавишся своїми співробітниками?
- Чому ж, цікавлюсь… Я – Дан.
- Дуже приємно.
- Мені теж…
- А зара закінчуй свого модуля. Ти ж зайнятий, чи не так?
- Угу – промимрив я, миттю згадавши про шефа.
- Ну, працюй, Даниле – сказала вона, і, підморгнувши, всілася на своє робоче місце.
Прийшлося знову взятися за клавіатуру. Робота не клеїлась, і я, сяк-так докінчивши модуля, відпросився в шефа додому, пославшись на сильний головний біль.
І тільки одна думка не давала мені спокою: Данило… так мене називає тільки батько. Приємно, коли тебе називають твоїм повним іменем – відчувається власна значущість чи що…
Надворі починалось літо. Тихий, теплий вечір.
А вона нічого, та Люда. Цікава. Щось в ній таки є.
Як я хочу спати…
=====
Коли я зранку прокинувся, то відчув: сьогодні щось напевне трапиться. Сонечко світило лагідно, як ніколи, і я з якогось доброго дива зробив ранкову зарядку. Ух, кайф! Ну що ж, чого Вам, пане Даниле: чаю? Кави? Може, канапки зволите?
В квартирі я живу сам, тож їсти робити доводиться теж самому. Та це, певне, й на краще: люблю спокій.
Вмиваюсь, розчісуюсь (постригтись би нарешті! Заріс вже так, що на рок-зірку схожий!), вдягаюсь, п’ю гарячу каву (А-а-а! Язик!), тоді йду до роботи. Хотів вже за звичкою піймати маршрутку, та раптом так захотів прогулятись сонячними вулицями, вдихаючи на повні груди поки що таке свіже повітря…
=====
Я знала практично кожен його крок. Його настрій, улюблений колір, стиль музики… все.
Насправді він любить щось Справжнє. Тому я була просто сама собою.
Я точно знала, як діяти. І я діяла.
Я не втрачу його знову…
=====
Я прийшов на роботу, спізнившись на десять хвилин. Моя новенька сусідка вже сиділа за своїм робочим місцем, щось заклопотано набираючи. Поздоровкавшись із своїми друзями, підбадьорливо всміхнувшись Олі – секретарці шефа, опускаюсь на власне крісло. Кидаю поглядом на Люду… а нічого, здається таки справді працює. Не халявить, як би то зробили інші. Поважаю… 
- Привіт, Людо!
- Угу. Привіт, Даниле… - відповіла вона, не відриваючись від комп’ютера.
- Як ся маєш? – продовжив я, подумки лаючи її за таку відсутність уваги до мене, красивого.
- Та нічого, от тільки… та ну його! – і вона зробила ображений вираз личка. – Воно не працює!
Де? Покажи, зара миттю виправимо!
=====
Мені так подобається, коли він схиляється наді мною… Ось ще кілька секунд, і він мені посміхнеться, скаже, що я розумна дівчина, от тільки компілятор чогось комизиться…
Йому подобаються мої парфуми. Це дуже важливо.
Який же він хороший…
=====
Я схилився над Людою. Її парфуми… яка ніжність… агов, хлопче! – подумки гукнув я сам себе. Глянувши на монітора, всміхнувся:
- Все добре. Ти розумна дівчина, от тільки компілятор чогось комизиться…
Швиденько все виправивши, взявся за свою роботу. Та все одно чув запах її парфумів. Вони були всюди. Здавалося, весь світ пахнув, як вона.
Чи я, бува, не з’їхав з глузду?
Непорядок…
=====
Закінчивши черговий робочий день, а з ним і тиждень, я дозволив собі розслабитись. Поїхав до лісу, на природу, походив між деревами, що були старими вже тоді, коли я ще пішки попід стіл ходив… так добре, так мирно стало на душі. Свіже, незаймане повітря, що наповнювало мої легені, лікувало від усіх негараздів на світі.
Запах лісового моху, землі, терпкі пахощі кори ялиці – все це разом із легеньким пересвистом птахів створювало якусь особливу гармонію. Я з огидою згадав свого компа. Хотілося залишитись тут назавжди.
Хоча…
Все-таки щось було не так. Не вистачало чогось такого невловимого…
=====
В понеділок я йшов до роботи з підозрілою для самого себе легкістю. Накрапав дощик, і я радо підставляв прохолодним краплям своє обличчя. Щастя клекотіло в моїх грудях.
- Мої найщиріші вітаннячка, Павле Степановичу! – гукнув шефу я, забігаючи до робочої кімнати.
Шеф, глянувши на мене поверх окулярів, розгублено кивнув головою. Ну не звик дядько до…
- …Ой! Ну що ж ти за…
Милуючись розгубленим виглядом шефа, я й не помітив, як майже збив з ніг… Люду. Вона явно несла якісь папери, що тепер розлетілися по кімнаті, як то кажуть, «від Сяну до Дону». Я кинувся їй допомагати…
Словом, наступного дня я запросив її на каву. На місці виявив, що її вечірня сукня може звести з розуму, а її музичні уподобання страшенно близькі до моїх. Потеревенивши години зо дві, я провів її додому, і… ні-ні, був тільки цьомчик. В щічку, як і належить малознайомим, добре вихованим молодим людям.
Пізній вечір вкрив місто. Пританцьовуючи, я побіг додому, безсоромно щасливий.
- Агов, хлопче, а вона тебе таки справді зачепила – сказав я сам собі, раптом зупинившись посеред вулиці. – Таки зачепила. Ну добре, а зараз спокійно… СПОКІЙНО йди додому.
Та хоч як я намагався йти спокійно, виходило це в мене ой як погано. З мого обличчя не сходила зрадлива посмішка. Я просто був щасливий.
Тієї ночі я заснув пізно.
=====
Я знала все, що відбувається з Даном. І я точно знала, що робити. Нам залишився тільки один місяць…
Але то нічого. Така вже історія. Здається, пора йому розповісти… але ж він не сприйме! Чи… ну добре, завтра ж йому все розкажу. Хай знає. І потім… в мене ж завжди є друга спроба.
=====
Наступного дня, коли я прийшов на роботу, застав Люду якоюсь засмученою. Мої жарти не смішили її, вона лише вимушено посміхалась. На обідній перерві вона підійшла до мене:
Дан, поговоримо після обіду, га? Маю дуже важливу розмову.
Людо, щось трапилось?
Ще ні. Я все розповім.
Довелося чекати. Після роботи Люда взяла мене за руку й повела до парку. Там ми сіли на лавку, і якийсь час сиділи мовчки.
То що все-таки трапилось? – запитав я.
=====
Ми сиділи в парку. Я тихенько поклала свою руку на його, і ми так мовчали десь із хвилину.
То що все-таки трапилось? – запитав Дан.
Ти пам’ятаєш, де ми працюємо?
Ну…
- Через місяць я просто зникну. Просто зі свого робочого місця. Мабуть, наші генії все-таки винайшли оту машину часу, чи як там її… не знаю. Знаю тільки те, що вранці я прокинусь у своїй кімнаті 1997 року, тобто 10 років тому, на 10 років молодша. Я вчитимусь, піду сюди на роботу, а потім… потім – все спочатку. Це вже вдруге таке зі мною. Я так втомилась… ти мені віриш?
І тут сталося непередбачуване. Не знаю, чому, та я заплакала.
- Вірю, вірю, ну звичайно вірю… ну-ну, не плач… - і він обійняв мене. З ним так спокійно – ще подумала я. - Чому ж ти нічого не зробиш?
- А що я можу?
- Ну, не знаю… чому ти тут працюєш?
І тут я дуже серйозно глянула йому в очі. Як пояснити майже незнайомій людині, чому ти робиш, здавалось би, таке безглуздя?
- Бо я… кохаю тебе. А інакше ми б просто не зустрілись. Або, що ще гірше, ти б не закохався в мене.
=====
Ні, вона таки й справді божевільна! Або просто насміхається з мене. Розповіла купу байок, поплакала… і сказала, що кохає мене. Ну, я вже ж постарався зробити вигляд: так, це все – правда, ти з минулого (чи майбутнього? Тут й справді, «без бутылки не разабраца…»), і я – твій Ромео… хоча вигляд вона мала, ніби каже правду… Значить, таки божевільна. А виглядає – ніби нормальна дівчина… Навіть фантастична.
І байки в неї теж фантастичні.
Ну, як кажуть, що полюбив, те й цілуй.
А може, то вона просто Рея Бредбері начиталась?
=====
Він провів мене додому. Ми ще довго стояли під моїм під’їздом і розмовляли про всілякі дрібниці. Потім він вперше серйозно поцілував мене. Хоч, мабуть, так мені й не повірив… та хто й повірить в таке марення? Певне, подумав, що я якась божевільна. Добре, хоч одразу не втік… ну навіщо я йому все розповіла? Дурепа, я ж хотіла як краще…
Вдома я без сил опустилась на ліжко. Мама вже спала. З вулиці крізь незастелені фіранки світили ліхтарі. Проїхав самотній автомобіль. Мабуть, його водій теж стомлений…
Потім я заснула.
=====
Я повважав за благо поводитись так, ніби нічого й не трапилось. Люда час від часу кидала на мене неспокійний погляд, та я намагався тільки заспокійливо всміхатись.
Так минуло три тижні. Та розмова в парку забулася, затерлася в свідомості. Ми й далі багато жартували, і загалом були хорошими друзями на роботі, і весь час разом – поза роботою. Романтика лилась рікою, і ми були щасливі, як ніколи. Ми весь час рвались на природу, до лісу, і на вихідних все-таки втекли від цивілізації. Розпалили вогнище, сіли на повалене дерево і просиділи отак всю ніч. Місяць був уповні, і ми лякали одне одного всілякими байками про вовкулак, вампірів та іншу нечисть. Вже ближче до світанку вона поклала голову мені на коліна і тихенько заснула. Я сидів у дуже незручній позі, але боявся поворухнутись, щоб не розбудити її.
Коли ми вранці прокинулись, то довго не могли підвестись – все тіло стерпло і не бажало коритись. Стогнучи й сміючись, здригаючись від ранкової прохолоди, ми якось добрались до міста, і розбрелись по домівках – досипати.
А наступного ранку я прокинувся з жорстокою нежиттю та головним болем. На роботу того дня не вийшов. Лежав у ліжку, тихо страждаючи та лаючи все на світі... незчувся, як заснув.
Розбудив мене телефон, волаючи на всю квартиру, що мені прийшла SMSка. Люда... ”Зайду до тебе після роботи. Не розкисай. Випий аспірину і не вставай з ліжка”. Дідько, ну звідкіля вона може все знати? Взагалі-то приємно, що вона про мене так турбується, але...
Зітхнувши, я поплентався на кухню – хоч би чайника поставити та справді пошукати аспірину, хоч точно знав, що його в мене немає... Та нічого, обійдуся й самим чаєм. Ох, моя голова...
Ввечері, як і обіцяла, прийшла Люда, принісши із собою цілий пакунок всякої всячини. Чмокнула мене в щоку, подивилась таким довгим поглядом, що... Ні, це неможливо описати. Це треба відчути.
А через мить вона вже господарювала в мене на кухні. Не пройшло й двох хвилин, як Люда увійшла до кімнати, несучи тацю з чаєм, акуратно зробленою канапкою та якоюсь таблеткою невідомого походження.
- Ось і я. Підводься, герой.
- Мала б совість – спробував віджартуватись я. – Який же з мене герой?
- А хто вчора був для мене у ролі подушки? – раптом посерйознішала вона.
- Завжди до ваших послуг, мем. Наша фірма – зразкове обслуговування і без чайових.
- І все йому смішно. Вибач, то все я винна. Не треба було взагалі йти до того лісу...
- Агов, ти чого так мене оплакуєш, наче покійного? За нас – молодість і життя, під нашими ногами увесь світ, і...
- Все це триватиме тільки чотири дні.
- Людочко, ну знову ти за своє? Все буде добре. Правда ж? Ну?
- Правда. – І вона раптом рішуче підняла голову. – Правда. Все буде добре.
=====
Чотири дні минуло, і з кожним днем в Люди настрій все гіршав. Вчора вона прийшла пізніше, ніж звичайно. Сліди від сліз на її личку я помітив одразу. Того вечора ми розмовляли мало. В мене залишилось враження, ніби вона... прощалась, чи що. Дівчина справді чимось зажурилась, і мої безглузді жарти більше не діяли. Вона намагалась бути веселою, але в неї це виходило погано.
Мені стало трохи краще, і хоч я ще не повністю оклигав, все ж я йду зараз до роботи. Я їй там потрібен.
Як тільки я зайшов до робочої кімнати, Люда, що прийшла трохи раніше за мене, просто кинулась мені в обійми з такою силою, що я заточився і ледь не впав.
- Легше, дівчинко! Я ж програміст, а не атлет!
- Ти прийшов!
- Ну звісно, прийшов. За тобою скучив, та й працюю я тут, коли не надто хворію...
- Але тоді ти не приходив...
- Коли це – ”тоді”?
Та якраз тут нас перервав шеф, котрий одразу привітав мене з одужанням і почав перераховувати мені список роботи, що я мав зробити. Я ніби й не був проти – набридає довго сидіти самому вдома, наче під арештом, без улюбленої роботи. І я вже хотів з головою стрибнути в той швидкий робочий темп, коли раптом почув розпачливий Людин зойк:
- Дан!!!
Коли я обернувся до Люди, її тіло світилось легеньким золотистим сяйвом. Я інстинктивно вхопив її за руку...
Це було останнім, що я пам’ятаю.
=====
Дан вхопив Люду за руку, і за мить вони обоє впали на підлогу. Одразу викликали «швидку», та було вже пізно. Їх серця просто зупинились – сказав лікар. Вони були хорошою парою. «І померли вони в один день». Жаль, що такі молоді.
Тільки… щось було неправильно. Павло Степанович, чи просто «шеф», всміхався. Хитрувато так, ховаючи посмішку в прокурені вуса, щоб ніхто не помітив, але дарма – було видно, що він стримується, щоб не розреготатись.
За спиною в нього чулося шепотіння:
- Як можна бути таким жорстоким?! – схвильовано питалась секретарка.
- Шеф наш просто… того. Зовсім дах поїхав. Це з горя. – переконував якийсь програміст.
- А Дана так жаль… і цю… молоденьку…
=====
Задзеленчав старий добрий будильник... Я, не розплющуючи очей, ляснув його долонею, і той замовк. Він же давно зламався – крізь сон з подивом подумав я.
Дивний, давно забутий запах розлився по квартирі. Запах гарячих дерунів, тих самих, особливих, котрі вміла смажити тільки мама. Ні, не може бути. Мої батьки загинули в автокатастрофі років дев’ять тому, і відтоді я живу сам. Але... ні, я ж виразно чув, що хтось навшпиньках пройшов повз моє ліжко. Очей я так і не розплющував:
- Людо, це ти?
- Яка я тобі Люда? Знов за дівчатами бігаєш? Краще б вчився. Данило, швидко вставай і марш на кухню, а то до школи спізнишся.
Це змусило мене відкрити очі. Такий знайомий голос... Але ж як... Ні!..
- Мама?!
- Мама, мама... Вставай, кажу.
Далі було щось неймовірне. Виявилось, що надворі 1997 рік, я – щасливий десятикласник, що в даний момент спізнюється до школи, поруч – моя найкраща мама (як же я за нею скучив!), а тато...
- Мам, а де тато? – спитав я голосом, що зривався від хвилювання.
- Та де ж, на роботі, звичайно...
Я розумів її. Для неї все – так само, як вчора, а тут я почав збуджено розпитувати про найбуденніші речі... Мама ще раз скоса глянула на мене і вийшла на кухню, бурмочучи під ніс щось про шкоду перегляду бойовиків на ніч: ”Виросте потім отаке знервоване...”. Я ж вкотре вщипнув себе за руку, щоб переконатись, що не сплю (Ауч! Боляче!), і поплівся за мамою – снідати.
В школу я не пішов. Натомість вирушив шукати Люду. Місто здивувало мене – я й не уявляв, що за десять років воно так може змінитись.
Зупинився я біля Людиного будинку, і... не наважився зайти. Отак вагаючись, я простояв доти, доки вона не повернулась зі школи. Коли ж врешті я її побачив, то ледве впізнав: маленьке худюще дівча дибало додому з непомірно великим рюкзаком на плечах. Личко в неї було явно невеселе, на щоках – брудні доріжки від сліз. Коли вона, опустивши голову, пройшла повз мене, я гукнув:
- Дівчинко, чия ти?
Цікаво було спостерігати за її реакцією. Вона так і застигла на місці, а потім повільно, повільно повернулась до мене всім тілом. Вдосталь надивившись на її розгублений вираз обличчя, я всміхнувся й мовив:
- Отакої. Ти що, не впізнала мене?
Вона просто підійшла до мене й обійняла. Я подумав, що це, мабуть, дико виглядає – десятикласник обіймає просто на тротуарі дівчинку так десь класу…
- До речі, ти в якому класі? – спитав я її.
- В сьомому.
- А я в десятому.
- Дан, як же це ти? Чому ти тут? Тобто я рада, але все ж…
Поки я закінчив розповідати їй всю історію, ми вже сиділи в парку, і незчулися, як надійшов вечір.
- Людо…
- Що?
- Залиш мені хоч свій мобільний…
- Дурненький, надворі 1997 рік. Ти справді хочеш, щоб в семикласниці вже був мобільний?
- Справді. Ну тоді хоч домашній.
- Зараз… Ох, Дан, тепер все буде по-іншому.
- Ага. Ми – творці власної долі, так? – іронічно всміхнувся я.
- І натворили такого, що засиділись тут допізна. Мене мама сваритиме. Ну добре, ось мій номер. Дзвони мені. Ти подзвониш?
- Ma cherie, я твій назавжди. Давай, я проведу тебе додому.
А загалом, життя починалося добре. Через деякий час всі вже знали, що ми з Людою завжди і всюди разом, тож ровесники дражнились, як діти (та вони і є діти!), а наші батьки тільки посміювалися за нашими спинами.
Я став значно краще вчитись в школі. Мені все давалось легко, адже «в минулому житті» я мав диплома про вищу освіту. Батьки вважали, що це моє знайомство з «тією дівчинкою» так вплинуло на мене, а я й не заперечував, розуміючи, що якраз це і було правдою.
Влітку наші сім’ї поїхали разом на море, а ми з Людою не розлучались ні на мить. Одного разу, коли нікого не було поряд, ми спробували підрахувати, скільки хто прожив, і… виявилось, що Люда старша від мене на 17 років. Ми подивилися довгим поглядом одне одному в очі і розреготались на все горло. Певне, ми за життя не сміялися стільки, як того разу, хоч я й досі не можу сказати напевне, чого.
=====
…Літо промайнуло, як мить. Я пішов до одинадцятого класу, і все було би добре, якби я з жахом не очікував 7-го вересня. Там, в минулому, саме цієї дати мої батьки по дорозі до тітки Марти (в якої саме були іменини) загинули в автокатастрофі… і я не знав, як цьому зарадити.
Люді я не хотів нічого казати, але вона відчувала, що щось не так. Вона намагалась мене розрадити, та я чомусь вперто мовчав – певне, не хотів її лякати. Мене гризла одна думка: «Треба щось зробити, треба щось зробити…» – постійно бурмотів я.
Зранку сьомого вересня до мене підійшов тато:
- Данило, я ж бачу, з тобою щось коїться. Може, то не мої проблеми, але чи не хотів би ти чимось поділитися зі мною?
Ось такий у мене тато. Ніколи не лізе з питаннями в душу, але завжди потурбується. Я теж хочу колись таким бути…
Як мій тато.
Я мовчки встав, вдягнувся, вийшов з кімнати. Тато вийшов за мною. І тут мене охопило дивне відчуття – те, що я надумав, правильно. В коридорі я взувся. Тато без слів зробив те ж саме.
- Куди це ви? – гукнула з кухні мама.
- Мам, ми зараз. Дай-но мені ножа.
- Ножа? Що ти збираєшся робити?
- Мамо, ми зараз… Ось цей підійде – я вихопив з маминих рук ніж, яким вона якраз чистила цибулю. Ніяково всміхнувшись від власної нахабності, я вибіг з квартири.
Тато мовчки пішов за мною.
Вже надворі він спитав:
- Отож, молодий чоловіче, що ви збираєтесь робити? Та ще й з ножем?
- Тату, тільки не дивуйся… – я раптом побіг до нашої старенької Ауді та зі злістю ввігнав ножа в шину. Стиснуте повітря, вириваючись з прорізу, віддавало запахом прілої гуми. Те ж саме я зробив із другою шиною. І тут я зрозумів, що стою навколішках перед автомобілем, ніж все ще стирчить в другій шині, а з очей в мене течуть сльози.
Тихий, люблячий голос тата повернув мене до реальності:
- Дан… з тобою все гаразд? Може поясниш, нащо ти так зробив?
Крізь сльози в мене раптом полились слова. Я казав, як я люблю тата, маму, що не треба сьогодні нікуди їхати, і що я буду кращим…
Хвилин за десять ми увійшли до квартири. Тато підійшов до мами, обійняв її за плечі, і сказав:
- Знаєш, я тут подумав… не поїдемо ми сьогодні до Марти. Обійдеться вона і без нас. А я так давно не ходив до кінотеатру… що скажеш? Дан, підем в кіно? – це вже до мене.
- Я – тільки за. Мама?
- Але ми вже сказали Марті, що будемо… Я не можу так!
- Мамо! – гукнули ми з татом в один голос.
- Ох, демократія… Фільм хоч як називається?
- Щось ти підозріло швидко здалася – хитро мовив тато.
- Ти ж знаєш, як я люблю застілля… – скривилась мама. – Хоча Марта й моя сестра, і взагалі, так робити негарно…
- А… Люду можна з собою взяти? З її мамою, звичайно… - швиденько виправився я, побачивши насмішкуватий погляд мами.
- Ну добре, біжи… подзвони їм… герой.
Я ж казав: в мене – найкращі в світі батьки.
=====
Відтоді, як Дан з’явився в моєму світі, я відчувала постійне щастя. Що б я не робила, про що б не думала – він був зі мною, завжди такий уважний, і такий… близький, мабуть. Мама та батьки Дана якось дивно здружились, отож ми з Даном були майже весь час разом. Я, напевне, одна з тих не багатьох людей, що можуть про себе сказати: «Я щаслива!».
=====
Дні складалися в тижні, тижні – в місяці, і ось я вже змушений вибирати, в який ВУЗ та на який факультет я хочу вступити. Я довго радився з Людою, думаючи, чи йти знову на свій факультет прикладної математики, чи деінде, і… не знаю, що на мене найшло, та я твердо глянув на факультет журналістики. Я й раніше щось писав, навіть десь друкувався, але то було якось несерйозно. Мама скептично поставилась до такого рішення. Тато тільки сказав: «Це – твоє життя. Сподіваюсь, ти добре подумав» - і знову повернувся до читання своєї вічної газети. Люда сказала: «Гаразд», і… я вступив.
А рівно через три роки туди ж вступила і вона сама. Я тоді трохи пожартував з неї:
- А-а-а, сподіваєшся користуватись моїми конспектами? От хитрюща!
Та вона лише подивилась на мене довгим поглядом – мені аж незатишно стало – і тихо сказала:
- Я просто хочу завжди бути поруч з тобою.
І вона була.
=====
Коли я закінчив універ, то одразу ж знайшов хорошу роботу, а ще через рік ми одружились. Потім закінчила навчання і Люда – на червоний диплом, між іншим – і ми з страхом й цікавістю чекали десятилітньої позначки.
Та нічого не трапилось.
Ввечері ми пішли до ресторану, взяли по келиху шампанського…
Раптом Люда широко розплющила очі, і поставила шампанське на стіл. Вона дивилась кудись позаду мене. Я різко обернувся. До нас йшов…
- Шеф! – за старою звичкою вигукну я.
- Ну то як, молодята, живете? У вас все вдалося? – спитав Павло Степанович, наш шеф дорогий… з минулого життя.
- Угу – тільки й спромігся мугикнути я. Люда як сиділа, так і продовжувала сидіти – мовчазна і здивована.
- Оце я радий чути! Так і має бути! Ловіть кайф від життя! – весело підморгнув старий, і, чомусь шкутильгаючи, пішов до свого столика, де його чекала якась жінка. Павло Степанович обійняв її, сів поруч…
Я взяв Людину руку в свою:
- В нас буде довге й щасливе життя. Обіцяю. Як в них…
- Добре – тихенько погодилась Люда.
Ми пили шампанське, а за вікном на місто тихо опускалась літня ніч.

Іще одна правдива історія

Ідея цієї історії була безсоромно запозичена в однієї
чарівної дівчини, за що совість автора аніскілечки не мучить.

Розділ перший

Комодор Бейн летів на Землю, прокручуючи в голові події минулого місяця. Невелика сутичка на Альдебарані переросла в справжню маленьку війну. Місцеві жителі, вихідці з кошмару, виявились розумними… в певних межах. Вісім разів кращі спеціалісти намагалися встановити з ними контакт – і щоразу безуспішно, щоразу з новими жертвами. Цивілізація в них була, це точно, інакше звідкіля би в них взялися ці «храми»? Але «храми» не цікавили військову душу Комодора. Їхня зброя – справжнє диво, на вигляд наче уламок каменю, але випускає кульки світла, що запросто пробивають потрійну броню наших космічних шлюпок. Наші хлопці так і не зрозуміли, як воно діє. «Магія» – похмуро пожартував якийсь там вчений на його крейсері. Комодор при самій згадці про це нервово гмукнув. В магію він не вірив.
Їхнє судно доставило Комодора до бази на Місяці, а вже звідти він добрався й на Землю, точніше – на Соломонові острови, до Міжнародного Університету Точних Наук. Він все ще не розумів, навіщо він тут, але наказ є наказ, а Комодор, як хороший солдат, накази не обговорював.
…Перше, що відчув Комодор на свіжому повітрі – це надзвичайну легкість і просто-таки дитяче щастя. З моря налітав теплий бриз, гойдаючи всілякою тропічною рослинністю. Він був удома. Тобто, правду кажучи, в цій точці Землі він не був ніколи, але після дев’яти років в консервній бляшанці він би й Антарктиду назвав домом.
Із замріяного стану Комодора вивів щупленький лисий дідок, на голову нижчий за нього.
Комодор Бейн? Я – Міністр з Питань Колонізації Ешлі Сіменон. Прошу за мною.
Сам Міністр! Друга людина Землі після Імператора! Поки Комодор слухняно йшов за міністром, раз у раз пориваючись збитись із простого кроку на урочистий марш, той продовжував говорити:
Мені добре відома ситуація на Альдебарані. Там потрібні кращі з кращих, і тому саме ви служите Землі там. Але через надзвичайні обставини вас відкликали сюди, буквально на день. Справа в тому, що професор Гайнс викопав щось там серед законів фізики, і стверджує, що це буде для нас справжнім відкриттям. Прошу направо… Так от, ми з ним домовилися про польові випробовування апарату, і хочемо, щоби все пройшло під вашим керівництвом. Ось ми й прийшли.
Комодор опинився в маленькому тісному кабінеті, заваленого, здається, без всілякої системи якимись приладами, книгами, паперами, і всюди – якісь мікросхеми, дроти… Сам професор сидів в кутку просто на клавішах середнього розміру «чогось», зосереджено малюючи в зошиті огризком олівця. Це був на диво молодий чоловік, років двадцяти семи, а може й молодший – точно визначити не можна було, бо на обличчі красувалася багатоденна щетина, що чудово гармоніювала із синцями під очима.
Ккг-ккг, – шумно прочистив горло Міністр. Професор нарешті нас помітив, швиденько зліз на підлогу і почав поглядом шукати, на що б це всадити дорогих гостей. Серед того барахла нічого схожого на крісло не знайшлося, тому він просто глянув на нас винуватим поглядом, потім швиденько у запилюжене вікно, напевне, щоб перевірити, який зараз час доби, і знічено видав скоромовкою:
Доброго-дня-Міністре.
Гайнсе, це – Комодор Бейн. Він ще нічого не знає, тому коротко поясни йому. Людською мовою. – Останні два слова Міністр вимовив з притиском. Йому, видно, молодий професор вже набрид зі своєю науковою тарабарщиною.
Все дуже просто – знизив плечима професор. Міністр нахмурився. Комодор зітхнув про себе. Якщо просто, то хоч ЩОСЬ може він й зрозуміє. А професор вже тріщав своєї: – Ми вміємо будувати кораблі, що набирають величезну швидкість, але користі від них ніякої – людське тіло не витримує перенавантажень, тому ми й літаємо зі швидкістю до 6g. І тут я наткнувся на древнє рівняння Максвела. Чим більша швидкість – тим швидший час. Відповідно, менша швидкість – час сповільнюється. За останній місяць ми склепали космічну шлюпку, звичайну на вигляд, але з деякими додатками. Там потужніший двигун – взяли найновіший, який могли, протонний – і в обшивці зробили шар сталі, охолодженої майже до абсолютного нуля. Правда, половина енергії йде на охолодження… Так що термін експлуатації без дозаправки складає приблизно вісім років. Вражає?
Комодор кивнув. Він починав розуміти всю простоту і геніальність ідеї.
- Разом зі сповільненням молекул в обшивці сповільниться час всередині шлюпки, що в свою чергу дає змогу прискоритися до неймовірної швидкості. Для нашого суб’єктивного часу все буде як завжди, і ніяких перевантажень… – професор співав солов’єм, осідлавши улюбленого коника.
- Ви сказали «майже до абсолютного нуля». А що буде, коли все ж до абсолютного? – Комодор хотів знати все до кінця.
- Не буде. Технічно неможливо – категорично відрубав «учений муж».
- Ну то як, спробуєте цю магію? – посміхаючись, спитав Міністр.
Комодор хмурився. Він вже вдруге за тиждень чув слово «магія», і це йому не подобалось.


Розділ другий

Арчі, востаннє питаю: де мій лівий тапок?
Величезний рудий кіт сумно глянув мені в очі. Ну просто як Кіт в Чоботях з мультику «Шрек». Це – не звичайний кіт. Дивний він хоча б тим, що ніякий кіт, що поважає себе, не став би тягати невідомо куди тапки господаря.
Махнувши рукою на Арчі й на тапок заразом, заходжу до кімнати. Наближається вечір. День був важким, і я, забувши про вечерю, вмикаю музику. Хочеться чогось спокійного. Ось… мій диск з інструментальною музикою. Та тільки-но я вмощуюсь на дивані, як кіт дає про себе знати: зробивши неабиякий стрибок (і як з такою вагою можна стрибати?), він опиняється просто в мене на грудях, забивши мені подих.
Мяяяу – повідомив мене Арчі, що на його мові означає: «Може ти і на дієті, але я голодний!».
Прийшлося мені підійнятися та йти на кухню.
Ви часом не знаєте, як його навчити готувати собі їжу самому?

* * *
Чесне слово, сумно коту самому в квартирі, коли його хазяїна довго немає вдома. Хоч-не-хоч доводиться розважатися, як, вибачте за слово, людині. Ні-ні, проти хазяїна я нічого не маю, та решту… от і по телевізору те ж саме кажуть: глобальне потепління, авіакатастрофи, теракти… Мій хазяїн точно таким не займається.
Я – хороший кіт, а от тапок… невже хазяїн забув – сьогодні ж Перше квітня! Та що вже з ним вдієш…
Коли наступного ранку хазяїн знову пішов на роботу, ледь випивши каву (так і до виразки шлунку недовго!), я знову залишився сам. Підскочивши до комп’ютера та натиснувши на чарівну клавішу «POWER», перш за все витягнув диска з інструменталкою. Як то можна слухати?!
Ви, певне, здивуєтесь: як звичайний кіт може працювати на комп’ютері? Відповідаю. Так от, спробуйте-но днями сидіти вдома самому, ще й не того навчитесь. Підгледів дещо в хазяїна, як він те робить, і от… перед вами кіт, що кладе в дисковод диск із шикарною музикою від Evanescence. Кррруто! Мурррр…
«I’m going under…» - підспівував кіт.
Раптом з-під дивану почувся дивно знайомий звук, що нагадував…
Миша! – презирливо мовив Арчі, скривившись, як середа на п’ятницю. – слухай, подружко, я сьогодні не голодний, та як тебе побачить хазяїн – буде тобі погано. І мені також… - додав про себе кіт.
Насправді Арчі не розумів, як можна їсти щось живе. Це був пацифіст від природи, і від самої думки про те, щоб загризти живу, рухливу та негігієнічну мишу, вселяла в його котячу душу жах.
Махнувши на мишу лапою, Арчі заглибився в гущавину Інтернету. Тааак… вводимо адресу…
За хвилину кіт вже дивився на фотки з Всесвітньої Виставки Котів.
Оце так кішечки! – захоплено бурмотів кіт.
Раптом монітор комп’ютера блимнув… і згас. Десь, невідомо звідки, почувся приглушений потойбічний голос:
Так… мова… чотири кінцівки… волосяний покрив… внутрішній скелет. Гм. Явно ссавець. Помилки бути не має. – І тут голос прокашлявся і зазвучав виразніше: - Вітаю тебе! Не лякайся нас, ми не зашкодимо тобі. Чи згоден ти вступити з нами в… гм… контакт?
«Пришельці» - здивовано подумав Арчі. «І я, здається, перший в світі кіт, що контактує з ними! Мені світить слава!»
Отож – не вгамовувався голос. – То ти щось казатимеш? Чи мені звернутись до кого іншого?
Стоп! Стоп! Я з вами! Я… Я згоден!
- О! прикольно! Перший контакт – і канає! Так. Значить ти і є розумна форма життя цієї планети?
Спробуй мене назвати дурним – очі видряпаю – похмуро пообіцяв кіт. – Ну в принципі є розу…
НІЯКИХ ЗАПЕРЕЧЕНЬ! Не будь таким скромним. На комп’ютері працював ти?
Ну добре, тут ти мене спіймав на гарячому. Та тільки не надумай розказати про то хазяїну!
Хазяїну? У вас рабовласницький лад?
Ну… я б не сказав. – розсудливо муркнув Арчі. – Хазяїн мій – людина. Homo sapiens.
То ти в полоні?! Не хвилюйся, брате по розуму! Ми тебе визволимо!
І перш, ніж Арчі встиг занявчати, він вирушив у подорож до своїх інопланетних «друзів».

* * *
Арчі… Арчі… ти живий?
Мамо… - жалібно нявкнув кіт, не розплющуючи очей. – Відчуття, наче після пляшки валер’янки. Моя голова…
Арчі! – вже твердіше мовив голос.
Де я?!
Кіт схопився на лапи й засичав. Навколо були істоти, що чимось нагадували вовків, котрих Арчі бачив хіба на каналі «Discovery». А найдивнішим було те, що найближчий до нього «вовк» нявчав по-котячому!
Арчі, не клей дурня. Заспокойся. Ми – твої друзі.
«Друг-вовк, що нявчить, наче кіт» - апатично подумав Арчі, лягаючи назад на своє місце (до речі, доволі м’яке місце). «Все це – сон. Точно сон! В житті такого не буває».

* * *
Прокинувся Арчі на своєму дивані. В нього боліло все тіло, а голова… ох, і насниться ж таке! Кіт із зусиллям піднявся на всі чотири лапи та пошкандибав до кухні. Дорогою подумав: молока зараз би було якраз в тему. Не встиг він додумати цю думку, як з прочинених дверей кухні донісся ніжний, запаморочливий запах свіжого молочка. Кіт з недовірою підійшов до своєї миски. Він точно знав, що молока у них в хаті не було вже давно. Потім згадав дружніх «вовків», і вирішив після того вже нічому не дивуватися.
Дах може поїхати з цим усім – пробурмотів Арчі, заходячись біля миски.
Після молока йому стало краще. Глянувши на годинник, кіт зрозумів, що до приходу хазяїна залишилося ще як мінімум три години, і… через кілька хвилин кіт знову сидів в Інтернеті, а Evanescence співала на повну гучність.
Оце кішечки! – захоплено бурмотів кіт.
Раптом в нього з’явилось різке почуття дежа вю.
Але нічого не сталось.
Щоб залишити позаду всі неприємні думки, Арчі вголос сказав:
О! Ось цю кішечку сюди б зараз!
Привіт, Арчі! – сказала фотка на моніторі. З фотки в кімнату вискочила чарівна біленька кішечка. – Як ся маєш?

* * *
…Коли я прийшов додому, одразу відчув щось нехороше. Посеред кімнати Арчі разом з якоюсь білою кішкою, яку я в очі ніколи не бачив, гризли… смажене курча!!! Комп’ютер на повну гучність волав голосом Evanescence, і вся кімната нагадувала більше поле бою, ніж мою затишну спальню, якою я її знав, коли зранку йшов на роботу.
Та найбільше мене вразив не розгардіяш, і навіть не чужа кішка (хоч квартира була весь час замкнута на ключ), а смажене курча. Звідкіля? Я сам не часто дозволяю собі такі розкоші, а тут… як то кажуть без слів.

* * *
…Коли хазяїн повернувся додому, то застав нас із Лізою, м’яко кажучи, не в дуже красивому положенні. Не знаючи, як хазяїн відреагує на Лізу, я мав би поводитись обережніше, та хороший настрій взяв верх. Ми слухали музику, доїдали курча, говорили на загальні теми, і незчулися, як хазяїн вже стояв над нами, вмудрившись зобразити на своєму обличчі подив і незадоволення одночасно. Потім він стомлено зітхнув і поплентався на кухню, певне, зробити собі щось поїсти.
В нього сьогодні був важкий день.
Можливо, ви скажете: стоп, тут щось не те. Звідкіля взялося смажене курча? І Ліза…
Сам не знаю. Може, то «вовки» виконували мої бажання? Бо якщо це й справді так, то ті хлопці – просто молодці.
Все це звичайно, добре, але хазяїн стомлений і злий, що саме по собі світить неприємностями передусім мені. Пішов на кухню. Голодний, мабуть…

* * *
Запрацювався зовсім. Сиджу от на кухні, мов вигнанець який, а мій кіт разом із якоюсь кішкою бенкетують в моїй спальні. Я ж за весь день в роті не мав й…
…відчинивши дверцята холодильника, я так і застиг з відкритим ротом. Якщо раніше там щось інколи було, то зараз там чого тільки НЕ було. В моїй квартирі, здається, оселився домовик. Або дух мого прадідуся. Чи чорт. А може, янгол – гадав я, розігріваючи котлети, що пахли так по-домашньому. Наче повернувся назад, в дитинство.
Коли через півгодини я зайшов до кімнати, смажене курча зникло, Арчі з подружкою лежали біля дивану, а комп’ютер тихенько награвав мою улюблену «Місячну сонату».
«Все-таки чортівня», – чомусь полегшено подумав я і вклався в ліжко, намагаючись не думати, яким чином вимкнеться компютер. Я так втомився…
Надобраніч, Арчі – прошепотів я, поринаючи в сон. І вже засинаючи, почув, як хтось прошепотів мені у відповідь: «прокидайся…».

* * *
…Прокидайтеся, лінюхи, через три хвилини перекличка в Головному Залі! – гримів з динаміка над вухом голос капітана корабля.
Тьху, чортівня яка. Наснилося, що я – кіт. Чи його хазяїн? Я позіхнув, роблячи спробу підвестися з лежанки і дістати уніформу з вішака одночасно.
- Одна хвилина! Якщо когось із вас до цього часу не буде на місці, понюхаєте, чим пахне вакуум!
Вакууму я, звичайно, не понюхаю, але поспішити варто. В капітана, судячи з його голосу, не найкращий настрій, тож не варто його злити.
В Головному Залі корабля зібралася вся команда, від офіцерів до останнього бортмеханіка. Годинник на стіні показував пів на шосту, а значить, трапилось щось особливе. Команда нашого корабля, весь час позіхаючи, виглядала жалюгідно. Через якийсь час до нас вийшов капітан, котрий представив нам Комодора Бейна, одразу надавши йому слово.
- Якщо коротко, – почав Бейн – то мені потрібні двоє добровольців. Це мають бути пілот для шлюпки та механік. Місія важлива, і тому…
Далі полилася промова про честь і славу Космічних Сил Землі. Не знаю, що там Комодор мав на увазі під словом «коротко», та мені раптом до смерті захотілося назад, на лежанку. Я заплющив очі. Голос Комодора був таким монотонним… спочатку я сперся до стіни, а потім, вже крізь сон відчув, що падаю. Щоб хоч якось зберегти рівновагу, широко загріб рукою повітря…
Перший доброволець є. – Комодор втішено мугикнув. – Будуть ще бажаючі?


Розділ третій
Ас:
Я якраз порався біля куща троянд, коли відчув поколювання в лівому зап’ястку. Це не віщувало нічого доброго. Швиденько окинув поглядом зимовий сад, що розмістився на веранді мого заміського будиночка. Я знав, що поруч не може бути нікого, та багатовікова обережність взяла своє. Зітхнувши, увімкнув інтерком. Переді мною, просто в повітрі зависла масивна фігура Доктора. Я напівсхилився в шанобливому поклоні.
- Моє вітання, Докторе.
- Вітаю, виконавець Аскольд. Сектор 43-57B, негативні емоції місцевих мас. Ти знаєш, що маєш робити.
- Зрозумів. Негайно беруся до роботи. – Я був сама готовність. Зображення Доктора блимнуло, але не щезло, як зазвичай.
- Аскольде, вибач, що відправляю тебе так часто, але ти молодий і розумний, а головне винахідливий, і щоразу краще виконуєш свою роботу…
І тут я спалахнув:
- Док, я її не вибирав! Мене хтось питався, чи мені до вподоби кар’єра миротворця?
- Але ж глянь, – розвів руками Доктор – в тебе є практично нескінченне життя і здоров’я, власний розкішний дім, і усвідомлення того, що ти рятуєш невинні життя. Ти, простий смертний, і уявити не міг…
- Я не просив життя, яке я трачу на стрибки між світами, дім, в якому я майже не живу, та й «невинні життя» складають переважно солдати армії – вбивці від народження. – Аскольде, припни язика, думав я. Це була вже відкрита неповага, і я міг нарватися на щось гірше від чергового завдання.
- Те, що ти кращий, ще не дає тобі права… - почав був Док, та я досить грубо перебив його, намагаючись не наламати ще більше дров:
- Я впораюсь. Я виконаю завдання – і відключив зв'язок.

* * *
… Кілька тисяч років тому Центральний Сенат проголосив створення Внутрішньої Служби Безпеки Світів, Що Розвиваються, в обов’язки якої мало би входити захист менш розвинутих вимірів від міжусобних воєн. «Ми не можемо дозволити, щоб наші брати із менш розвинутих вимірів загинули, так і не вступивши до нашого Союзу. Наш обов’язок – відвертати найменші катастрофи із шляху їхнього розвитку» - ці слова Імператора Всіх Світів стали золотим правилом. І тут вступаю в гру я.
Близько восьмиста років тому я був звичайним собі хлопцем-селянином одного із світів феодального ладу, не в міру цікавим і дурним. А, нема зараз настрою переповідати все те. Довга історія. Головне, що зараз я відправляюсь в сектор 43-57B, щоб навести там порядок. І для початку непогано було би дізнатися дещо про місцевих аборигенів.
Та-ак, погортаємо довідник. Торкнувся зап’ястка, і витягнув з Всесвітньої Бібліотеки «Книгу Всіх Світів», сектор 43… 43-57В. Завантаження. Чудо техніки, років тому десь із сотню мені приходилось на цю операцію витрачати години три, якщо не більше. Що тут у нас? Пер.-ф.с., поч.рел., у: н.ф.ж, маг.
Негусто. Первісно-феодальне суспільство, початки релігії, увага: небезпечні форми життя… маг? Що ще за «маг»?! Магія? Та ні, магії не буває. Може, магістральні шляхи? Угу, з первісно-феодальним ладом в’яжеться просто супер. Маг… магазини? Ас, припини, – наказав я собі. –Просто якийсь лопух допустив опечатку.
Через годину, востаннє критично оглянувши себе, скептично зітхнув. Шкіряні штани, взуття, полотняна сорочка, кожух, при поясі – меч та лук зі стрілами та мішечок із сріблом. Добре, в такому вигляді я цілком зійду за мисливця. Розсунувши, куди тільки можна, метальні ножі, навіть посміхнувся.
Ножі – моя слабкість.
Ну що ж, в дорогу. Телепорт вже завантажив усі дані про місцевість, де мав мене висадити, вибираючи щось малолюдне і затишне, щоб ні в кого не виникло питань на кшталт «Дядьку, а ви шо, з неба впали?».
«Ваше очікуване перебування в іншому світі складатиме десять місцевих днів» - повідомив динамік над телепортом.
Іще десять днів. Я вже й забув, коли ночував вдома – якщо, звичайно, це можна назвати моїм домом.
Я себе тут не відчував, як вдома.
Я взагалі ніде себе не відчував, як вдома.
Вічний «бомж».
«Повернусь – обов’язково попрошу Дока про відпустку хоч би на місяць» - безнадійно подумав я, вступаючи однією ногою в дзеркало телепорта.
Як я задовбався рятувати світи.

* * *
…З іншого боку порталу на мене чекав сюрприз – весна. І не тільки тимчасове потепління, а й усі атрибути, такі як гаряче сонце, що якимось дивом миттю пробралося під мій кожух, щебет птахів, зелені дерева й болото просто під ногами. Роззирнувся навколо, помітив темно-сірий шмат дороги. Ех…
Через півгодини я вже сидів у придорожньому трактирі, потягуючи кисле винце та прислухаючись до порожніх балачок. Перше, що кидалось в очі – довге волосся всіх присутніх, включаючи корчмаря. Мода така напевне, біс їх розбере…


Розділ четвертий
Ейлен:
В кузні було жарко – як і всі ці дванадцять років, що я приходила сюди.
Ейлен, невже ти підеш? – стурбовано дивлячись на мене, спитав коваль Лу, примружуючи й до того вузькі очі. Дивним він був ельфом – чужинець, з чужими поглядами, чужою вірою... Та майстерність і небагатослівність дозволили йому прижитися серед нас. Хтось його побоювався, хтось глузував, більшість просто обходили стороною, звертаючись тільки при нагальній потребі.
Мені ж він став, наче батько.
Піду, звичайно. – Я взяла меча, що був викуваний спеціально для мене, й заходилась вимахувати ним, повторюючи основні випади, що їх навчив мене Лу. Ніхто з наших ніколи не намагався поєднати фехтування із кулачним боєм.
Раптом Лу підставив мені ногу, вдаривши іншою під лівим коліном. Я впала, інстинктивно змахнувши мечем в його бік. Меч дзенькнув, наткнувшись на щось металеве, і силою віддачі відскочив – Лу блискавично вихопив свою незмінну палицю, що завжди стояла припертою до стіни кузні. Зараз я лежала на підлозі, з мечем, відведеним назад, а наді мною, посміхаючись, зі своєю палицею стояв Лу. Я не придумала нічого кращого, як метнути меча хоч би й рукояттю вперед, в груди Лу. Доки той відбивав його палицею, я вдарила його двома ногами в незахищений живіт, і, коли він зігнувся, щоби хоч якось вдихнути після удару, я додала по носі, з якого моментально пішла кров.
Лу сидів на землі, намагаючись спинити веселе дзюрчання з розбитого носа, а я стояла біля нього, не знаючи, як бути.
Постарів я, – вимовив нарешті коваль. – Раніше я би не купився на той фокус із мечем.
Ти просто не хочеш визнавати, що я добре впоралась. Вибач, Лу, та я все ж піду на змагання.
Вперта коза, – буркнув він.
Трухлявий пеньок! – не залишилась в боргу я.
Погляд Лу посвітлішав. Він все ще сидів на підлозі, тримаючись за носа, та вже посміхався.
Бережи себе.

* * *
На площі перед Королівським Замком зібралося багато народу. Король любив розваги на манір всіляких турнірів. Цей турнір – особливий. Бути учасниками на ньому могли всі – незалежно від походження, віку чи статі. Як висловився котрийсь із придворних, «король проводить пошук нових талантів». Правило на турнірі одне – битися лише один на один до того моменту, поки хтось не попросить пощади чи загине. Дозволялася будь-яка зброя, крім магії. Магії король бачив достатньо.
Турнір обіцяв бути кривавим, отож натовп охочих все зростав. Гул від їхніх голосів заважав зосередитись, та все ж я глибоко вдихнула і попростувала до намету, в якому проводився набір добровольців.
В наметі за столиком із пергаментом та чорнилом сидів старий дідуган з лисою головою та неймовірно кошлатими сивими бровами. Він запитально глипнув на мене, і здивовані брови, наче живі, самі собою полізли вверх.
- Чого тобі, дочко? – глухо проскрипів він.
- Я – Ейлен, вихованка коваля Лу, і я хочу… – почала говорити, гордо випнувши підборіддя. Та тут зустрілася поглядом із старим писарем, і змінила тон: – Прошу вас, запишіть мене.
- Ти така молода… – скрушно хитнув головою він.
До мене знову повернувся холодний голос:
Не треба нотацій. Просто запишіть, та й по всьому.
Писар схилився над пергаментом, бурмочучи щось недоброзичливе на рахунок сучасної молоді.
Я почувалася, наче ступила крок у прірву. Але я вже все вирішила.
Я битимусь.


Розділ п’ятий
Арчі:
На борту шлюпки нас було троє – я, Комодор Бейн та бортмеханік Аті. Перш за все, бортмеханік-дівчина – це вже ненормально. На мою консервативну думку, слова «бортмеханік» і «дівчина» поруч виглядають в кращому випадку кумедно, вам не здається? Можна довго дискутувати про досі збережену гендерну нерівність, але…
Я не забігатиму наперед, постараюсь розповісти, як було. Наш експериментальний політ мав бути на якісь сім сотень мільйонів кілометрів. Головною відмінністю від звичних шлюпок була шкала швидкості, що закінчувалася позначкою «с», тобто швидкістю світла. За перші десять хвилин ми мали розігнатись, потім сорок хвилин йти зі швидкістю 0,9с, після чого 15 хвилин гальмування.
Старт пройшов нормально, тобто всі працювали, стежачи за приладами. Ілюмінаторів не було, їх закривала охолоджуюча обшивка корпусу, і візуально спостерігати за польотом було ніяк. Комодор сидів на місці першого пілота, я зайняв місце другого, Аті влаштувалася на місці радиста. В принципі, на такій маленькій шлюпці бортмеханік не передбачався, та в рамках нашого експерименту мусів бути – так, про всяк випадок. Коли вийшли на швидкість «0,9», всі полегшено видихнули. Комодор одразу ж зайнявся записом приладів… цікаво, навіщо це йому? Летимо то й летимо, і так кожен наш рух реєструється «чорним ящиком», принцип якого не змінився з ХХ століття. Тож я, не особливо соромлячись, потягнувся в кріслі, розминаючи стерплу спину. Глипнув на Аті, яка… наче ніде й нічого, підпилювала собі нігтики мініатюрною пилочкою! Я, звичайно, теж не перенапружувався, але ж всьому є свої межі! Я спостерігав за нею, і, як це не парадоксально, все більше зацікавлювався. В ній було щось таке невловимо-хуліганське… Враження дівчиська, що вважає своїм обов’язком всунути свого носа всюди, де тільки можна. Власне, через неї все й трапилось… Хоча я знову забігаю наперед. Тоді вона здавалась просто цікавою – в міру гарною та абсолютно неприступною.
Розважаєшся? – спитав я, намагаючись від нічого робити зав’язати розмову. Вона була дівчиною із ефектною зовнішністю та вогненно-рудим волоссям.
І чьо? – безпосередньо відповіла вона. Я помітив, що вона жувала жуйку… Судячи із запаху, фруктову, мабуть.
Так, розмова не виходить. Спробуємо з іншого боку:
Гарні нігтики.
Угу. Це добре, що він так про вас… – судячи з того, що вона не підводила голови, її більше цікавила розмова зі своїми нігтиками, ніж зі мною. Раптом вона мені підморгнула і притиснула свого пальчика до яскраво-червоних чутливих губ, даючи мені знак затихнути. Я згідливо кивнув головою, і в її очах застрибали бісики. Повільно підвелась із свого місця, тихенько підійшла до Комодора, нахилилась над його вухом, і тихенько сказала:
Бу.
Комодор від несподіванки аж підскочив, зачепивши по дорозі ручку управління швидкістю. Останнє, що я пам’ятаю – як стрілка на шкалі швидкості впевнено переповзає позначку «с».

* * *
Свідомість мені повернув механічний голос бортового комп’ютера: «Неправильна функція двигуна, здійснено аварійну посадку». Комодор був ще у «нокауті». Аті, як це не дивно, вже переглядала щось на моніторі. Швидше за все, дані про те, куди ми потрапили. Я важко підвівся, скривився – голова все ще жахливо боліла, і став позаду Аті.
Що… там? Де ми?
Коли вона глянула на мене, я злякався. На обличчі ні кровинки, зіниці величезні… так виглядають люди, котрі або щойно пережили найбільший шок свого життя, або божевільні. Самими губами вона прошепотіла:
Наша енергія майже на нулі… Ми на планеті земного типу… Але це не Земля. Вперше в історії… – вона притиснула мене до себе так, що її голівка опинилась на моїх грудях. Я ще не на стільки прийшов до тями, щоб розуміти хоч що-небудь… але її відчай виявився заразним.
Арчі, – лише тепер я помітив, що вона плаче. Туш розмазалась і текла брудними патьоками по її щічках, залишаючи сліди на моїй блакитній сорочці. – Арчі, мені страшно.
Я ж лише гладив її по рудому волоссі. А що я ще міг вдіяти?..

* * *
ЯК? Як таке могло статися? Ми з вами були на завданні всесвітнього масштабу! І через вашу дурну витівку воно ПРОВАЛЕНЕ!!! ТЕПЕР ви задоволені?! – Комодор був явно не в дусі. Він волав на Аті, зриваючи на ній всю свою злість. Злість, що набралась в нього за всі роки служби, злість, яку він ніколи не випускав назовні.
Заспокойтесь, Комодоре Бейне, – я сказав це якомога твердішим голосом, хоч і сам був на межі зриву. Підійшов до Аті, обійняв. Її плечі дрібно трусились. – Що трапилось, того не повернути назад. Питання, що робити далі. Пропоную вийти з… гм… дослідницькими цілями. Планета пристосована до життя, ми там обійдемось без скафандрів. Азотно-киснева атмосфера, плюс трохи гелію, решта – як на Землі. Кількість ультрафіолету трохи вища за норму, але годиться. Кількість бактерій допустима, є лише одна невідома форма, не шкідлива для життя. Клімат хороший – плюс шістнадцять за Цельсієм, вітру майже немає. У нас відпустка, поки розберемось, що робити. Хто хоче позбирати гриби, половити рибу в заповіднику розміром із планету?
Запала нехороша мовчанка.
Йдем, – врешті вичавив із себе Комодор.
От і прекрасно! – навмисне життєрадісно вигукнув я, клацаючи клавішами на стіні, готуючись відчинити люк.


Розділ шостий
Ас:
Аскольд змушений був визнати, що в цьому трактирі знали, як готувати баранину та яке до неї подавати вино. Першим етапом в кожному завданні було, як завжди, дізнатися, про що йдеться. Коли рятуєш світ, головне – втертися в довіру «місцевим». Десять днів на виконання завдання – це ж вам не жарти. Робота така, самі розумієте…
А «місцеві» виявились таки своїми хлопцями, вино лилося рікою. Чарки пилися із надзвичайною легкістю то за короля, то за корчмаря, і навіть за гостя – тобто за нього, за Аса! Асу здавалось кумедним, що в Ера, що постійно його пригощав, такі гострі вуха. Ер логічно зауважив, що то в Аса вуха надто круглі, і Ас згідливо захіхікав. Коли Ас зрештою зміг говорити, то спіймав Ера за плече, і сказав, що той схожий на справжнісінького ельфа. Весь трактир зайшовся з цих слів реготом, і Ас, хоч і не знав, чого це вони, теж сміявся разом з ними, бо ж це такі хороші хлопці, такі свої… друзі…

* * *
Прокинувся Ас в якійсь кімнатці з низькою стелею, на якійсь ковдрі, набитій сіном. В роті відчувався гидотний присмак. Коли спробував підвестися, у вухах загуло, голова затріщала, руки й ноги рухались з величезною неохотою. Вийшов надвір, вмився крижаною водою. Впився, туди його так… Сонце тільки сходило, і йому просто хотілося отак постояти проти нього, дочекатися, поки перші промені потепліють, зігріють його.
А ти нічого тримаєшся… свій хлопець, хоч і дивний.
Ас обернувся. Він вже із хвилину відчував, що за ним спостерігають.
Привіт, Ере. Як ти після вчорашнього?
Зі мною все гаразд. А от ти… ти ж не ельф? І на вовка вночі не перекинувся, отже, і не вовкулака. Не те, щоб я наривався на неприємності, але все ж… хто ти? Маг якийсь, чи…
Коли часто стрибаєш між вимірами, звикаєш нічому не дивуватися. Ас глибоко вдихнув. Ельфи. Вовкулаки. Гаплик.
Чим ти тут займаєшся? – зслизнув із теми Ас.
Е-е… зараз нічим, а трохи згодом влаштуюсь де-небудь пастухом… Пастиму там єдинорогів, чи ще що…
Єдинороги. Спокійно, Ас.
Цікавить робота? Моїм охоронцем, на дев’ять днів, оплата – по срібному в день.
Що треба робити? – Ер, вочевидь, був сама готовність «не випустити халяви». За дев’ять срібних він пішов би хоч за упирем.
Ось тобі десять срібних, сторгуй нам двоє коней, трохи харчів і каптура для мене. На все маєш півгодини.
Півгодини?
Доки сонце не підійметься над он тією горою. – він іще не договорив, а ельфа вже наче вітром здуло.
І вже сам до себе, обдумуючи ситуацію, Аскольд тихенько промовив: «Багато є на світі, друже Гораціо, що і не снилось нашим мудрецям».

* * *
Король у наших місцях нормальний, а от від його придворного мага краще триматись подалі. Такий чорний весь, очі горять вогнем… Сказано ж – магія! Не проста, котрої навіть я трохи знаю, а якась там вища. Ну, кажуть, вміє він і демонів викликати для того, щоб вони йому служили, і серед ночі в нього таке робиться… Та ельфи різне говорять, кожному вірити не можна. Але мені один казав, а він на тих справах добре знається…
Ер виявився страх, яким балакучим, і через годину я вже знав про цей світ все. Події, звичаї, чутки і легенди, сучасні і тисячолітньої давності, сипалися з нього, як з дірявого мішка. Ми їхали на двох сумирних, але сильних і гарних конях по битому шляху, що вів до столиці, що гордо іменувалася Зореградом.
…війна. Сірі завжди були своїми хлопцями, і я спочатку…
Стій, Ере, я прослухав. Яка війна?
Я йому розповідаю, а він… думав, тобі й справді цікаво. – Ер, здається, не на жарт образився.
Ер, чуєш, ну вибач, гаразд? Розкажи мені, що ти там казав про війну.
Не буду.
А за додатковий срібний?
Ер із хвилю вагався, та потім його обличчя просвітліло.
Давай його сюди. Оп! Спіймав! Дивись, як світиться проти сонця! – захоплено бурмотів він.
Війна, Ере, – похмуро нагадав йому я.
Війна? А, так… так то ж самі дурні чутки! Скажи, ну хто ж в здоровому глузді піде битись із Сірим Народом? Та кажуть, що двом расам стало тісно в одному світі. І король набирає собі армію, влаштовує турніри «для підняття бойового духу населення»… Кажуть, тут не обійшлося без придворного мага, але я гадаю, це вже надто. Не можна ж усі гріхи цього світу спихати на одного ельфа? Крім того, укази підписує король, а такої магії, щоб керувати живими істотами, просто немає. Легенда, щоправда, така була… хочеш, розкажу? В одному…
Досить, Ере, ти вб’єш мене легендами… Зажди… Стій! Ти часом не чуєш того звуку?
Гудить щось… – прислухавшись, із сумнівом протягнув Ер.
І це може бути… – спробував підказати йому я.
Не знаю, – чесно розвів руками ельф.
Ере, цей світ твій, а не мій.
Та знаю я, але ТАКОГО ніколи не бачив! – заволав не своїм голосом Ер, тикаючи пальцем у щось велике і кулястої форми. – Але я чув про них! Це, напевне, демони! Тролі, люди, чорти, або ще якась нечисть…


Розділ сьомий
Арчі:
Ех, велика сила – природа! – я вдихнув запашне повітря на повні груди. – Цікаво, а тут живуть люди?
Якщо іще люди… – Комодор був явно не в дусі.
Комодор, ви чого? Завоювались уже, мабуть, так, що забули, заради чого все це… Сонечко, небо, травичка…
…квіточки! – почувся захоплений писк Аті десь зліва, за кущами. – Дивіться, які вони… Які!..
Отруйні, мабуть, – Комодор похмуро схопився кінчиками пальців за вухо, закусив губу, і, з усього видно, тяжко замислився.
Як така краса може бути отруйною? – праведно обурилась Аті, навіщось назбируючи великий букет блідо-жовтеньких квіточок.
Раптом я щось помітив.
Комодоре, Аті, в нас гості. Там, за деревами, хтось є.
Не знаю, як правильно діяти в такій ситуації, та сподіваюсь, що роблю правильно… я пішов вперед, широко розкинувши руки, показуючи, що в мене немає ніякої зброї. Зупинився за кілька кроків від кущів. Тільки зараз я помітив дорогу, що сховалась за кущами. Постояв так трохи, руки вже стерпли, коли кущі знову заворушились, і з-за них виїхало двоє вершників, що їхали на звичайнісіньких конях. Середньовічний одяг, я одного разу бачив такий 3D-фільм. Першим виїхав той, що на більшому коні й у каптурі. За ним якось боком підтягувався інший.
Привіт! Ми прийшли з миром! – напружено усміхаючись, старанно вимовив я перше, що прийшло в голову. Напружено тому, що помітив неймовірну кількість ножів у того, що в каптурі.
Кодо дрехтуміх? – спитав «каптур». Інший, напевне побачивши вираз мого обличчя, щось пробурмотів і змахнув рукою.
Ну як зараз? Розумієш мене? – спитав «каптур».
Розумію, а що воно було?
Легенька магія, звичайно. Фокус із розумінням мови, – просвітив мене «каптур». – Ви хто?
Ну… Почати з того, що ми – люди… Зажди, ти сказав «магія»?
Люди?! – з жахом перепитав той, що без каптура.
Як ти й казав, Арчі, у нас гості, – втрутився Комодор, киваючи головою в сторону дороги. Там показалось кілька вершників в костюмах «іспанці вирушають до хрестового походу».
Патрульні, – втягнувши голову, видушив із себе вершник без каптура. – Нам торба… Нам прийшла велика, повна торба…
Іменем його величності вас заарештовано, – почувся голос одного з патрульних.
Стійте, ми ж нічого не зробили, – спробував щось сказати я, та мабуть, даремно.
Ви підозріло виглядаєте, дивно вдягнені. За новим указом короля і цього вистачить. В’яжіть їх, хлопці…

* * *
В підземеллі було так, як ми й очікували – холодно, темно і незатишно. Нас кинули до маленького «приміщення» (це – най лагідніше визначення, що спадало на думку), даючи можливість краще познайомитися.
От і природа, і відпустка – додала хорошого настрою Аті.
Вибач-будь-ласка-я-не-знав-що-так-трапиться, – знервованою скоромовкою відповів я.
От навіщо існують правила, – вставив своє вагоме слово Комодор.
Запала нехороша мовчанка.
Ас, а чим ви займаєтесь? Ну, взагалі? – Аті, здається, всюди почувалася, як вдома.
Світи рятую, – знехотя буркнув Ас.
Світи? Ой, це так… цікаво! А можна, я з вами? Ну будь-ласка! Я зараз заплачу, і ревтиму доти, доки не погодитесь! – чесно попередила дівчина.
Світи? – із сумнівом гмикнув Ер. – А звідси нас зможеш витягнути?
Не зможу, – сказав Ас, підводячись із холодної підлоги. – За нами вже прийшли.


Розділ восьмий
Ейлен:
Я якось впоралась із велетнем на самому початку, потім був низенький лисий недомірок, що, зрештою, непогано орудував кинджалами. Виходячи на арену втретє, я вже, здавалось, була готовою до всього. Та хто ж знав, що там буде таке…
З іншого боку арени стояв і знервовано-широко всміхався хлопець. Він тримав меч, причому одразу впадало в око, що тримає він його наче вперше. Дивний якийсь… Не вовкулака, звичайно, але й ельфом не назвеш. Порівняно грубі риси обличчя, що світились якось…
Коли він побачив мене, то поклав меч собі до ніг, переступив через нього, наче через непотріб, підійшов до мене, і, так же всміхаючись, розвів руками, показуючи, що беззбройний:
Привіт, мене звуть Арчі. Не вбивай мене, га? Я тут випадково…
Ага, а я – принцеса Лаордія, – спробувала похмуро пожартувати я. – Сюди випадково не потрапляють. Бери меча.
Та я ж і тримати його гаразд не вмію! – щиро здивувався він. А нічого такий, приємний… Це що, така гра? Увійти в довір’я до суперника, а тоді завдати підступного удару?
Бери меча, кажу, – самими кутиками губ прошипіла я. – Якщо ми не будемо битися, обом буде гірше. Не бійся, я легенько.
Він взяв до рук меча, спробував замахнутись, і закінчилось все тим, що я заледве встигла відбити його удар. Натовп навколо загудів.
Ой… вибач, тобі не боляче? – це ж треба, яка турбота!
Все гаразд, – кинула я, заодно роблячи випад, в останній момент повертаючи меча пласкою стороною леза. Рана чи не рана, а синець буде добрячий. Не хотілося його перемагати одразу… Бідолаха скривився, та одразу посміхнувся тією ж посмішкою.
Ти… й справді принцеса? – ні, він таки дивний.
Насправді мене звуть Елейн, і я така принцеса, як ти людина… – і чого мене раптом так потягнуло на відвертість?
А я і є людина. Розумієш, я вже ж казав, я тут випадково…
Та ти ще й божевільний…
Та ні ж бо, Елейн! Глянь на мене! Я не ельф! Я – людина!

* * *
Арчі:
В підземеллі було темно – в маленьке віконечко зазирали всього лише кілька зірочок, на чому й закінчувалось місцеве освітлення. Приглушені голоси тихенько перемовлялися між собою:
…здається, вони таки докумекали.
Ти про те, що ми – не ельфи?
Угу. От тільки чому вони й цю ельфійку кинули до нас?
Вона розмовляла зі мною. Напевне, хтось не хоче, щоб інформація про нас просочилась. Вона з нами напевне так, про всяк випадок… – я подав голос, здається, вперше за весь вечір.
Але, якщо не хочуть, щоб про нас дізналися, навіщо було випускати Арчі на арену? – резонно зауважив Комодор.
Перевіряють… Поєдинок також був свого роду перевіркою, – голос Елейн ледь здригнувся. – Про вас, людей, ходить стільки легенд… Ніхто досі серйозно не вірив у людей, тих самих людей, що замінили магію чимось… ну, що кожен може тим користуватись… Монітори, кнопки й інші технічні вигадки. А про те, що ви люди, стало відомо, як тільки вас привели до замку.
Як? – «прокинувся» Ас.
Магія, – почулося з іншого кутка, де сидів Ер. – Повірити не можу, я сиджу в темниці із справжніми живими людьми!
Взаємно, – буркнула Аті. – Асе, як вам ідея вибратись звідси?
Неможливо, – безнадійно прошепотів Ер. – Решітку вікна, як і двері не виламаємо, надто сильне магічне охоронне закляття.
А ми магію – технікою! Всі так сподіваються на магію, що навіть не обшукали нас… Де тут у нас лазерна пилочка для нігтів? Якщо виставити потужність на максимум…
Аті! – захоплено вигукнув я. – Це ж… геніально! Чому ти мовчала раніше?
Втікати із в’язниці вдень? – округлила очі дівчина. – Арчі, мають же бути якісь правила етикету! В кінці кінців, це – вульгарно і абсолютно не романтично!
…Як мені набридли анекдоти про жіночу логіку...


Розділ дев’ятий

Король ельфів Лоніель Другий був іще порівняно молодим ельфом. Зараз він саме допивав кубок вина у Зеленому Кабінеті, заспокоюючись після прийому Сірих послів. Ці вовкулаки його вже дістали. Він і сам би не міг пояснити, чим викликана така неприязнь. Просто… як ці звірі можуть називатися рівними його високому Народу?
Раптом до королівських покоїв зайшов церемоніймейстер:
Ваша Величносте, у Вас просить скромної аудієнції Ваш придворний маг Фроліус.
Хай заходить, – широким помахом руки дозволив монарх. – Фроліусе, друже мій, як почуваєтесь?
Дякую, мій королю, все гаразд. Як справи із послами?
Маг був приємним на вигляд ельфом, трохи молодшим за короля. Він носив довгий чорний плащ, в якому по ідеї мав би виглядати загрозливо, але його вічна посмішка вкупі із світлим волоссям та синіми очима псували весь ефект.
Посли… – скривився король. – Та ну тих собак, давайте поговоримо про цікавіші речі. Як просувається робота із заклинанням, що мало би освітити все небо на кілька хвилин різними кольорами? Я хочу, щоби день народження моєї дорогої Лаордії пройшов якомога ефектніше. З того часу, як не стало моєї дорогої дружини, я думаю лише про доньку… А вона в мене… То як там із тим заклинанням? – схопився король, розуміючи, що перед магом виливати душу – не надто хороша ідея, навіть якщо цей маг – вірний Фроліус.
Смію запевнити Вашу Величність, що заклинання до того часу буде готове і перевірене.
От і добре. Фроліусе, розповідайте нарешті, з чим прийшли? Ви ж не просто заскочили побесідувати зі своїм королем?
Ви як завжди праві, Ваша Величносте, – усміхнувся маг.
Фроліус клацнув пальцями і вимовив слово на Мові Древніх. Хоча «слово» не надто добре це описує, радше це був набір звуків, що їх можна було відтворити, лише маючи правильний баритон, такий, як у придворного мага. Лоніель Другий завмер на місці із блідим обличчям. Після цього Фроліус підійшов до короля, і сказав, посміхаючись просто йому в обличчя:
Ну що, Лоніелю, повоюємо? Накажи, щоб війська були готові одразу після дня народження твоєї дочки.
Маг клацнув пальцями, і король глибоко вдихнув:
Фроліусе, ви щось казали?
Нічого, Ваша Величносте. Вам, напевне потрібен відпочинок… Не смію Вас більше затримувати. Дозвольте відкланятись…
Придворний маг уклонився Його Величності, і швидким кроком вийшов із Зеленого кабінету, залишивши розгубленого короля самого.


Розділ десятий
Арчі:
Елейн привела всіх нас до коваля. Вузькоокий Лу піднявся посеред ночі, бурмочучи собі під ніс щось лайливе.
Елейн, дівчинко моя, ти що, хочеш впустити весь трактир гуляк до старого коваля?
Лу, я тобі зараз усе розповім. То ти нас впустиш, чи так і залишиш на порозі? – голос Елейн був серйозний і втомлений.
Лу якусь хвилю розглядав нас, а тоді широко відчинив двері. Через якусь годину ми вже були ситі, а Лу знав про нас все. Навіть те, що ми люди, сприйняв порівняно спокійно.
Назріває війна, всі вже про це говорять. Вам треба тікати, по можливості на нейтральні території, найкраще – в Теплі гори.
Чому «Теплі»? – перебила Аті.
Через кілька згаслих вулканів, – пошепки відповів, штовхаючи її ліктем в бік, Ер, за що і заробив каблучком по нозі. Ер зашипів з болю, тримаючись за ногу, а я вкотре подивувався своїй неуважності: Аті – в чобітках і з каблучком? І Комодор мовчить, дивлячись на таке? А як же «святий» устав?
Дочекавшись, поки всі затихнуть, Лу продовжив:
З вами була Елейн, тож завтра зранку в кузні будуть охоронці. Візьміть собі їжі в дорогу, і всього, що треба… Бережіть мою дівчинку.
Елейн прощалася з Лу дуже сухо, потім раптом рвучко обійняла його, і вийшла, не оглядаючись. За місто вийшли мовчки. Елейн знала лаз, яким ми вибрались за міську стіну. Не через ворота ж нам іти…
Біля узлісся Ас зупинив нас:
Ми із Ером бажаємо вам щасливої дороги, але ми не можемо втікати. У нас тут іще справи…
Це ж які такі справи тобі дорожчі за життя? – спитав Комодор. Він весь час був у поганому настрої, через крок лаючи всіх і все у цьому вимірі.
Світ рятувати буде, – впевнено сказала Аті. – А можна, я з вами? Один раз лише світ врятую, і все? Я ще ніколи-ніколи не рятувала світ!
Якби він був іще точно впевнений, що такий паскудний світ треба рятувати… – гнув своєї Комодор.
Він правду каже, повертатись – це самогубство, – додав Ер.
То я з вами? – аж підстрибнула Аті.
Залиште мене! – скрикнув Ас, тримаючись за голову, і кинувся в хащі. За ним, викрикуючи кожен своє, побігли Ер та Аті. Ми іще з хвильку постояли, дослухаючись до тріскоту галуззя та стихаючих криків.
Вони божевільні? – глипнула на нас із Комодором Елейн.
А… з якого боку Гарячі гори? – питанням на питання відповів я, уникаючи її погляду. Роздумувати про психічне здоров’я дівчини з нашої команди біля ельфійки… чесно кажучи, я й у власному здоровому глузді не був впевнений.
Теплі. Теплі гори. Вони на південь звідси. Підемо…
Знаєш, Елейн, в мене є краща ідея – Комодор посміхнувся, здається, вперше з того часу, як став на тутешню землю. – Навіщо нам йти, коли можна полетіти?

* * *
Аті:
Ми сиділи в трактирі біля в’їзду до міста. Я, бідна дівчинка в чужому світі, ельф, котрий вважався тут нормою, і «рятівник світів». До всього хорошого, нас ще й шукала місцева влада. Про те, що це насправді я у всьому винна, мене не хвилювало… А навіщо, скажіть, хвилюватись? Я певною мірою фаталістка.
Підстаркуватий і абсолютно лисий суб’єкт похмуро розглядав своїх перших відвідувачів із-за барної стійки, час від часу голосно відсьорбуючи зі своєї склянки мутно-червоне вино.
Ми сяк-так перекусили холодним м’ясом, і мовчки потягували таке ж гидке пійло зі своїх, правда, на порядок чистіших, склянок. Всі робили вигляд, що про щось думають. Я намагалася не відставати від них в цій справі, наморщивши лоба і час від часу поглядаючи у вікно на схід сонця.
Чим далі займемось? – врешті не витерпів Ер.
Поняття не маю, – Ас не відводив розсіяного погляду від вікна. – В інших вимірах все було просто – знайшов проблему, ліквідував, застосував щось із трішечки сучаснішої техніки – звичайно, так, щоб цього ніхто не помітив – і знову на кілька днів можна розслабитись. А тут магія якась… Ельфи… Війна з вовкулаками… Не знаю, може це я збожеволів?! – він зробив великий ковток із своєї склянки і знову втупився у вікно.
Тим часом сонце вже встало. Страшенно хотілося спати, я заплющила очі і безапеляційно вмостилася на Асовому плечі. Вже крізь сон пожалілась кудись в простір:
Нудно з вами. От задрімаю на годинку, а тоді піду до того вашого короля, спитаю його, може, він… якийсь… нормаль… й…
Останнє, що я пам’ятаю, перед тим, як остаточно провалитись в солодку пітьму – це чиясь сильна рука, що обіймає мої плечі. Приємно так, затишно…


Розділ одинадцятий
Арчі:
Нашу шлюпку ми знайшли на диво швидко. Сонце щойно піднялося із-за горизонту, і її обшивка сліпуче відблискувала вранішніми променями. Ейлен сказала, що це місце якраз і є нейтральна територія між ельфами і вовкулаками. Ельфійка довго не хотіла заходити на борт шлюпки, в «саме серце чорної Техніки», як вона казала. Але Комодор іще дужче нахмурив брови, я видав своє найніжніше «ну будь-ласка», і вона здалася.
Ми з комодором зайняли свої місця, Ейлен сіла в крісло Аті, заворожено слідкуючи за нами і намагаючись зайвий раз не дихати, щоб чого-небудь ненароком не зачепити.
Комодор усміхався. Видно було, що він щиро радий опинитися у своїй стихії, щоб навколо було хоча би щось звичне. Я ж просто хотів спати. «Нічого, прибудемо на місце – і я захроплю так, що ніякою магією мене не розбудять як мінімум до післязавтра» – подумки втішав себе я.
Ну що, Арчі, як там у нас із герметичністю? – майже весело гаркнув він.
Порядок, Комодоре Бейне! – гаркнув я у відповідь, із силою широко розплющуючи очі.
Центральний двигун?
В нормі!
Кількість енергетичного палива?
Відповісти я не встиг. Наша шлюпка раптом дрібно затрусилася, і в мене з’явилось враження, наче якась гігантська рука відірвала нас від землі. Чомусь в цей момент я глянув на Ейлен: губки міцно стиснуті, побілілі пальчики вчепились в крісло…
Арчі, що це таке?.. – якось розгублено пробубнів Комодор, повертаючи мене до реальності. Сам Комодор відчайдушно щось клацав на пульті управління, щоправда, без видимого результату.
Все закінчилось так само раптово, як і почалось. Шлюпка здригнулась трохи сильніше, мабуть, опустившись на ґрунт, а ми сиділи кожен на своєму місці, тихенько, наче мишки, чекаючи, що буде далі.
Що… воно? – чомусь пошепки спитав Комодор. Я знизив плечима, і десь тут голос, що здається, заповнив весь простір, сказав: «Виходьте».
Що робити будемо? – так само пошепки спитав я Комодора.
Виходити, – прохрипів він. – Якщо їхня сила дозволяє підняти шлюпку, то краще здатися.
Це вовкулаки, – вставила своє слово Ейлен. – Війна з ними іще не почалася, але хтозна, як воно буде далі…
Як це вовкулаки могли підняти нашу шлюпку в повітря? – засумнівався я.
Магія, – просто відповіла вона, і тут я побачив, як в Комодора сіпнувся кутик губ. – Давайте вийдемо, а там побачимо, як воно буде… Попри все, вони непогані істоти.
Комодор скептично підняв брову і натиснув клавішу, що відчиняла люк.
Виявилось, що шлюпка наша приземлилась на галявину посеред соснового лісу. Перед нами, переважно в чорно-зеленому одязі стояли кілька чоловіків невизначеного віку. Невизначеного тому, що всі, як один, були зарослі чорною густою бородою по самі очі.
Так я і знав, – сказав один із них. – Ельфи. Отже, чутки правдиві, і вони й справді озброюються такими штуками проти нас.
Протріть очі, – вибухнув Комодор. – Я не ельф. І Арчі не ельф. Ми люди! І ніякі ельфи не мають нічого схожого на наші шлюпки! Залиште нас в спокої!
Люди… Але ж це тільки легенда!
Ти мені це кажеш? – скептично поцікавився Комодор.
Якщо ви – люди… І ця річ – він показав пальцем на нашу шлюпку – породження Техніки, а ви служите ельфам…
Хай тобі чорт!!! Ми не служимо…
Десь в цьому місці я й зрозумів, що розмова заходить занадто далеко.
Це все дуже цікаво, і я не хочу видатись настирливим, – впхав свого носа до розмови я, – але я голодний і хочу спати. Зробімо так: ви нам дасте шматок хліба з майонезом, покажете наші ліжечка, а говорити будемо потім? Я серйозно, ви чудові хлопці, тільки гостей приймати не вмієте. Коли вже запросили до себе…
Один з бороданів підійшов до того, що говорив з нами, і пошепки йому щось сказав. Той підняв голову:
З вами ельфійська дівчина.
А хіба вже війна? – здивувався я. – Чи це привід для того, щоб бути таким жаднюгою і не поділитись із нами шматком хліба? Особисто я згоден вже й без майонезу.
Бородань замислився – це було видно з того, що він наморщив лоба і погладжував свою бороду, що розвівалася на всі боки.
Добре, – врешті сказав він. – Ми вас нагодуємо і дамо відпочинок, а тоді на нас чекатиме серйозна розмова.

* * *
Коли я прокинувся, Комодор і Ейлен вже снідали. Ночували ми в старенькій з вигляду хижі, абсолютно непомітній знадвору. Всередині неї все було вистелене різними шкурами, на котрих, як виявилось, страшенно приємно спати. Сонце ще не зійшло, але на сході небо вже червоніло. Ого… це ж ми проспали, напевне, не менше, як добу. Я зліз із лежанки, позіхаючи та сонно мружачись, і подався розвідувати, чим же ті двоє так смачно хрупотять. Виявилось, що поки я не вмиюсь, сподіватись на сніданок нема чого, тож я наперед лаяв холодну воду, човгаючи надвір.
Після сніданку я тихцем підійшов до Комодора:
Я щось проспав?
Та ні, «серйозної розмови» поки не було. Знаєш, Арчі, – він подивився на мене довгим уважним поглядом, – говори з ними ти. В тебе це непогано виходить… ну, дипломатія.
Я мовчки кивнув. Озирнувся довкола, глянув у вікно, де самотньо стояла наша шлюпка, і додав:
А власне, що говорити?
Правду, – втрутилась Ейлен.
Не повірять, – безнадійно видихнув я.
Не забувай, це – вовкулаки. Вони відчувають неправду. Тим більше, що тобі нічого проти них приховувати… адже так?
Клята магія… – пробурмотів Комодор.
До хижі зайшли троє – двоє бороданів і невисока молода жінка. Сіли проти нас на лаві, вчепившись в нас колючими поглядами.
Ну, розповідайте, – сказав один із них.
Я почувався, наче студент на екзамені перед суворим викладачем. Почав із самого початку, з часом розпалюючись, хоч і розумів, що якби мені хтось розповів подібну маячню, я б нізащо не повірив. Але вони наче не заперечували… Коли я закінчив, пройшла приблизно година. Сонце встало, кидаючи косі промені через шибку. Комодор обхопив голову руками, Ейлен дивилася на мене величезними очима, тільки вовкулаки залишились, здається, незворушними. Врешті котрийсь із бороданів (я їх досі не міг розрізнити), сказав:
Нічого собі, оце ви влипли…
Ну, відверто кажучи, я сподівався від них трохи іншої реакції, але з іншого боку, він охарактеризував ситуацію на диво влучно.
Я одного не можу зрозуміти, – по недовгій мовчанці сказала жінка з роду вовкулак. – Як ви могли залишити самою вашу товаришку, та й тих двох інших, знаючи, що вони підуть прямісінько до Темного Ельфійського Мага?
Все через демократію? – невпевнено припустив я.
Це я винен, – буркнув Комоддор, все іще тримаючись за голову. – Я капітан нашого судна, і мав наказати їй зупинитись! Ми летимо до тих клятих ельфів, витягати з біди Аті. Космічний Флот Землі своїх в біді не залишає…
Я поплескав Комодора по плечі, сподіваючись, що це його хоч трохи заспокоїть, і пошепки звернувся до бороданів:
Ви нам дозволите вилетіти якнайшвидше? Гадаю, енергії долетіти до ельфів в нас вистачить… До речі, скільки до них добиратись?
Два дні пішки до Зореграду. Чи можемо ми чимось допомогти вам?
Не забувай, вони – люди, і хтозна, чи ми й справді відчуваємо щодо них неправду, – озвався інший бородань, що досі сидів мовчки.
Ельфи також не наша раса, а ми їх відчуваємо добре. Крім того, їхня історія так скидається на божевілля, що може бути тільки правдою, – він підморгнув мені, а тоді повторив:
То ми можемо допомогти вам, люди?
Дякую, ви й так дуже допомогли, – підняв голову Комодор. – Арчі, не сиди на місці, готуй шлюпку до зльоту.
…Коли ми вже піднімались на борт шлюпки, та сама жінка, що була в хижі, схопила Ейлен за рукав, зазираючи їй в очі:
Еельфійська дівчино, бажаю тобі удачі. Ніхто з нас не хоче війни… – рвучко обернулась і пішла геть. Ейлен ще із хвильку постояла, дивлячись їй услід, а тоді рішуче увійшла досередини шлюпки.

* * *
Вовкулаки дивилися, як породження Техніки здійнялося в повітря. Радник підійшов до Старійшини з питанням:
Чому ти відпустив їх? Ми ж і справді не можемо бути впевненими в тому, що саме вони зроблять.
Старійшина помовчав, за звичаєм погладжуючи бороду, а тоді тихо сказав:
Чому ти не хочеш дивитись в суть речей? Скористатись із Техніки ельфи не зможуть – це все одно, якби люди захотіли вчитись магії. Потрібні довгі роки, щоб опанувати це мистецтво. А ще Люди цікавлять ельфійського мага, а він – сильний супротивник. Люди йдуть проти нього, і якби їхній слід урвався у Вовкулак, війна могла би розгорнутись швидше. Ми ще не готові до війни.


Розділ дванадцятий
Ас:
Аті заснула в мене на руках, і я, не чекаючи від неї такої підлості, розгубився. Хоча… в дечому вона була права – після їжі я відчув, що стомлений, як ніколи. Іще один срібний полетів в Ера, він його вправно, як завжди, спіймав, і вже через хвилину я ніс дівчину по крутих сходах на другий поверх, де мала бути наша кімната.
Коли я зайшов, Ер впівголоса, щоб не розбудити Аті, лаяв корчмаря за здирництво – в крихітній кімнатці було лише ліжко та кособокий столик. Корчмар флегматично жував нижню губу, час від часу бурмочучи щось про відсутність бліх. Поки вони сперечалися, я вклав Аті в ліжко, сам ліг на єдиний запилюжений килимок поруч і загорнувся плащем. Сон прийшов одразу…

* * *
Прокинувся я від тихих, майже нечутних кроків. Наші двері відчинились, легенько поскрипуючи. Хтось увійшов, тихо і якось обережно дихаючи. Я потай дістав один із своїх ножів, розплющив очі і… нервово видихнув, змушуючи напружене тіло розслабитись. Це був всього лише Ер, що проносив до нашої кімнатки запилюжену пузату пляшку вина. Біля вікна вже стояли дві такі ж, тільки порожні. Вочевидь, Еру чомусь не спалось…
Ельф зубами витягнув корок з пляшки, сплюнув, тихцем лайнувся і зробив величезний ковток. Потім сів біля стіни, поклав пляшку поруч і так завмер, звісивши голову собі на коліна.
Поділишся з другом? – пошепки спитав я, підводячись. Аті іще солодко спала… Ну і нехай, поки в мене нема чіткого плану дій.
Ер мовчки простягнув мені пляшку. Вино було куди кращим, ніж зранку… Я сів поруч нього, дорогою глянувши у вікно. Сонце вже сіло, залишивши по собі гарячу пляму в холодному небі.
Я завжди хотів подорожувати, – врешті вимовив ельф. – І як тільки дізнався, що мені, як графу, як спадкоємцю мого старого, треба привчатися керувати всім отим добром, одразу ж втік. Це було давно… Але я радий, що все так трапилось. Я вільний… Мене носило по таких хащах, де не ступала нога… ні навіть лапа. – В його останніх словах я почув гірку посмішку. – Я бачив істот, в яких давно не вірять… Водяники… Тролі… Можна сказати, життя поклав на те, щоб знайти Драконів, але не бачив жодного… Лише один відпечаток лапи, один-єдиний! – Ер знову приклався до пляшки, і пив доти, доки в пляшці не залишилась тільки половина. – І тут з’явились ви… Ти, вона, і ще ті двоє… Розповідаєте про інші світи…

* * *
Аті:
Я прокинулась від голосу Ера, хоч він і був дуже тихим. Ледь-ледь потягнулась в ліжку, не розплющуючи очей, і знову притихла. Я ще досипáла, і зараз не дозволила би нікому й нічому розбудити мене, змусити якось рухатись… Той же ритмічний голос, котрий мене розбудив, як не дивно, заколисував. Десь тут я почала ловити сенс…
… один відпечаток лапи, один-єдиний! – сказав Ер, і по недовгій паузі додав: – І тут з’явились ви… Ти, вона, і ще ті двоє… Розповідаєте про інші світи… На мене це діє, як місяць на вовкулаку. Виявляється, я стільки ще не бачив… Слухай, я дуже не… Коротше кажучи, ти можеш мені допомогти? Ну, я маю на увазі, втекти в інший світ?
Останні слова були сказані пошепки, але тон був такий, наче смертник просив про помилування. Я обережно, щоб не помітили, розплющила одне око… Хлопці сиділи біля стіни, Ер дивився на Аса, чекаючи, поки той щось відповість. Ас забрав раритетну пляшку з Ерових рук, і зробив великий ковток. Ну так, так, справжні чоловіки, без пляшки ніяка розмова в них не клеїться – роздратовано думала я, але мовчала. Надто цікаво послухати, що той неземний пройдисвіт скаже…
Ас глибоко зітхнув:
Колись я теж був отаким, як ти… Цікавим до всього. Вісімсот років тому мене перестрів один із таких… ну, як я зараз, і сказав, що в мене є всі дані – сміливий, витривалий, із гнучкою свідомістю… Спитав, чи хочу я вічно жити і мати все, чого забажаю. Я, звісно ж, хотів – в мене тоді було препаскудне життя хлопчика на побігеньках. Він віддав мене до Школи, де за допомогою всілякої техніки через два дні моя голова була напхана знаннями, а тіло – силою. Той, що мене підібрав, пішов на пенсію, і я зайняв його місце. І ось зараз я – з прекрасним тілом, ще порівняно молодим розумом, але стомлений. Хочу тиші і спокою. В мене нема відпусток – тільки постійне очікування чергового завдання. І тут ти буквально випрошуєш остогидлу мені роботу. Подумай добре, воно тобі й справді треба? Потім буде пізно… – Ас хильнув іще раз, передав пляшку Еру, і продовжив: – Я хочу нарешті осісти, мати кохану жінку, котра буде зі мною постійно, хочу поратись біля своїх троянд, котрі періодично сохнуть через мої часті відрядження… Я просто не можу їх весь час підливати, – якось винувато закінчив він. Запанувала тиша, котра перервалась лише приглушеними голосами на першому поверсі – це робочий люд стікався до корчми після роботи, щоб випити чарку та послухати останні новини.
Гм, «хочу нарешті осісти, мати кохану жінку»… Аскольд – явно перспективний хлопець, хоч і хиляє того вина надто багато, – якось із насолодою подумала я. Ні, я, звичайно, завжди мріяла про величезну купу троянд, котрі буде доглядати безстрашний чоловік, але Ас мені й просто так подобався… Гарний, впевнений у собі, з чуттєвим голосом… Все, вирішено: його треба спокусити.
Негайно!
Умм-у-а-а-ах! – промуркотіла я, вигинаючи спинку. Ас був до ліжка ближче, тож він встиг нахилитись до мене швидше, ніж Ер:
Доброго ранку, Аті, вже вечір надворі, – і усміхнувся такою ніжною-ніжною посмішкою… Ер розчаровано опустився назад, на підлогу, де його чекала майже порожня пляшка. А я дивилася в очі Асу, і…
…і чмокнула його в кінчик носа, одразу ж заховавшись під ковдрою, давлячись зі сміху. Він тільки встиг сказати «Ах ти ж…», і помстився мені тим, що залоскотав майже до смерті. Ідилію перервав Ер, котрий чомусь похмуро нагадав, що сонце давно вже сіло, а в нас поки що немає й натяку на план дій. У-у-у, зануда…

* * *
Ас:
Ми прокрались до палацу. Сонце сіло приблизно години чотири тому, а нам іще треба було відшукати покої короля. З охороною проблем не було – я «знімав» солдатів Його Величності мініатюрним пістолетом, зарядженим капсулами зі снодійним – дієво і гуманно. Ер йшов попереду, оскільки тільки він один серед нас відчував згустки охоронної магії. Нейтралізувати їх було практично неможливо, приходилося обходити, в найважчих випадках використовуючи мій лазерний промінь. Принцип той же, що в пилочки для нігтів Аті, але ще менший і відчутно сильніший. Ми просто пробивали ним стіни…
В одному з вікон я побачив, як із-за горизонту піднімається сонце. Погано, дуже погано… Сподіваюсь, король має свої маленькі слабкості, як-от поспати довше, ніж годиться. В усіх вимірах королі – лінюхи, виключення з цього правила рідкісні.
Врешті-решт після довгих блукань ми наткнулись на королівську опочивальню. Король Лоніель Другий спав сном немовляти у величезному ліжку, прикрашеному шовком та різьбою золота, що тьмяно виблискувало в місячних променях. Ер запитально дивився на мене, однією рукою сколупуючи зі ліжка золоті прикраси. Взагалі складалося враження, що він цілком захоплений пригодою, і чхав на будь-яку відповідальність…
Ер, перестань! – пошепки спробував його зупинити, але цей негідник глянув на мене такими невинними очима…
Та він і не помітить, а ці фінанси допоможуть мені в…
Шшш!!! – зашипіла на нас Аті. – Гляньте, ви розбудили його.
Так і планувалося, – буркнув про себе Ер, продовжуючи обдирати ліжко.
Король і справді заворушився. Я за старою звичкою увімкнув диктофона, захованого за ремінною пряжкою. Надворі раптом щось загуркотіло. Ми здивовано перезирнулись…
Хто тут? – мляво спросоння запитав король, все іще не розплющуючи очей.
Люди, – нахилившись над ним, муркнула Аті. – Шановний, вибачайте, що перериваємо ваш сон, та в нас є кілька питань… – Ельфійський король підстрибнув у своєму ліжку, величезними очима дивлячись то на Аті, що сиділа поруч нього, то на Ера, котрий марудився, виколупуючи зеленого камінця з його ліжка – смарагда, напевне, то на мене, темну фігуру в кутку… Я ж насолоджувався видовищем.
Так от, – продовжувала Аті, – що це за воєнні дії починаються в королівстві? Війна – це передусім масове вбивство, а вбивати не можна. Це погано, – і Аті помахала пальчиком перед королівським носом.
Охорона! – пискнув Лоніель Другий.
Та сплять вони, – пробурмотів Ер, приміряючи свого кинджала до смарагда… Здається, виколупати його важче, ніж здається. Щось бабахнуло, і Ер відлетів на два кроки назад, приземлившись на спину.
І тут охоронна магія, – ображено простогнав Ер, тримаючи, втім, смарагд в руці.
Ось ви де, – почувся з дверей голос. Там, посміхаючись, стояв молодий ельф із світлим волоссям, яке підкреслював довгий чорний плащ.
Фроліусе, тут, здається, люди… Чи я зовсім збожеволів?! – пробелькотів король.
Усе гаразд, Ваша Величносте, це – друзі, – так само посміхаючись, сказав молодик.
Я саме хотів випустити в нього капсулу снодійного, позбавляючи нас проблем, та він почав читати якесь заклинання, що одразу позбавило мене можливості рухатись. Краєм ока я бачив, що щось подібне коїться і з Аті. А от Ер разом із королем, здається, просто впали в транс. Якийсь різновид гіпнозу, чи що… Маг підійшов до мене:
Гм… свідомість залишилась неушкодженою, але тіло паралізоване. Дивно воно діє на вас, людей. Жаль, виходить, я не можу вас використати… Прийдеться від вас позбавитись. Спочатку я витягну з вас усі знання про техніку, а потім… Зрозумійте мене, передусім я – учений, – в його голосі прослизнули нотки вибачення. – Мені й справді дуже прикро, що так сталося… Слухай, а де решта? Двоє людей, і, здається, з ними була ельфійка? – він раптом замовк, наче прислухаючись до чогось. – Гм, здається, от і вони… Агресивні якісь… Зараз нашої компанії побільшає.
Я прислухався. І справді, за дверима ледь чулися кроки.
Вперше за вісімсот років я відчув, що місія за крок від повного провалу. Жаль, що я не впорався. «Бідолашна Аті» – чомусь подумав я перш, ніж кімната наповнилась блискавками.


Розділ тринадцятий
Комодор Бейн:
Вперше за багато часу я відчув, що сповнений сили і рішучості. Напевне, через те, що добре виспався… Думки зібралися в моїй голові, створюючи якийсь цікавий, але впорядкований безлад. Дивно, та мені вся наша пригода починала подобатись. Зараз життя нашої команди були залежні від мого керівництва. І цей юний Арчі має прекрасні перспективи… Голова в нього на місці, моральні якості на висоті, дипломатія і разом із тим простота… Якщо ми потрапимо додому, підвищу його на два… чорт з ним, одразу на три ранги. Аті треба витягнути будь-якою ціною… Ех, зараз повеселимося!
Арчі, заходимо на посадку!
Де сідати будемо?
Та просто перед дверима їхнього палацу!
А ми не пошкодимо їхні будівлі? – із сумнівом протягув Арчі.
Хлопче, накази не обговорюються, забув? Крім того, що тобі важливіше: їхні халупи чи наша Аті?
Слухаю, Комодоре.
От так би й одразу. Ні, три ранги йому забагато, хай і за два спасибі скаже.
Арчі, з посадкою, мабуть, я впораюсь і сам, а ти відчини скриньку з написом «Надзвичайна ситуація», і витягуй на світ всі бластери. Перевір їх готовність. Буде жарко. Ейлен, ти з нами?
Я з вами, – почувся напружений голос ельфійки. – Тільки до Технічної зброї я не торкатимусь.
Біс із тобою. Арчі, що там з бластерами?
Порядок, Комодоре!
Гаразд. Хапайтесь хто за що може, посадка буде жорсткою.
Слідкувати за навколишнім я міг лише через прилади і одну відеокамеру, що давала досить-таки убоге зображення. Нас кинуло вліво (я заледве не вибив собі зуба об панель приладів), і все стихло. Нормально, могло бути й гірше.
Арчі, люк! – гаркнув я, і лише тоді помітив, що він вже його відчиняє. Молодець хлопчина, ловить темп.
Ми вибігли назовні. Виявилось, що шлюпка частково протаранила одну із «неприступних» стін. Ну що ж, принаймі не втратимо час на пошук дверей…
Ми бігли по, здається, нескінченних коридорах, раз-у-раз спотикаючись об тіла охорони та прислуги, що лежали на підлозі. Ні одного мертвого, всі вони наче одночасно заснули. Це насторожувало… Важкі бластери заважали бігти. Арчі молодший, йому легше, через те так трапилось, що очолював нашу групку саме він. Я хотів наказати йому триматись позаду, та чомусь лише сильніше стиснув зброю і намагався не відставати. Кілька разів ми бачили свіжі проломи в стінах, і Ейлен сказала, що краще бігти саме через них. Арчі спитав, чому так, на що вона відповіла коротко: «Магія». Я лайнувся крізь зуби, і ми полізли в пролом. Зрештою ми добігли до величезних, оббитих чимось дорогоцінним дверей, і перш, ніж я встиг щось вдіяти, Арчі сказав «нам сюди», і забіг всередину.
Я тільки встиг побачити, як хтось в довгому чорному плащі витягнув руку назустріч нам, і кулька світла полетіла Арчі просто в груди. Я рефлекторно натиснув на гашетку бластера. Той, в чорному плащі, здивовано глянув на мене, потім на дірку в себе на грудях розміром із мій кулак, вимовив одне-єдине слово «Техніка…», і повільно, наче в сповільнених кадрах фільму, опустився на коліна, винувато усміхнувся, і… впав обличчям униз.


Розділ чотирнадцятий
Ейлен:
Я побачила, як Арчі впав, і одразу все зрозуміла. Бойова магія! Після такого пульсару не виживають. Якось відсторонено спостерігала, як Комодор вбив найсильнішого ельфійського мага просто в королівській спальні, як наче після довгого ступору всі почали приходити до тями, включаючи самого короля, що так і сидів у себе в ліжку… Арчі мертвий. Згадалась чомусь його посмішка, коли ми вперше зустрілись – тоді, на арені, коли він відмовився битися зі мною. І раптом всередині мене щось увірвалось, і я крикнула на весь голос:
Всі геть з кімнати!
Дівчинко, ти чого? – співчутливо спитав Комодор. Тільки зараз я помітила, що всі дивляться на тіло Арчі, всі… крім короля. Він крутив головою навсібіч:
Пояснить мені хто-небудь… що тут коїться?! – істерично вигукнув він.
Я страшенно розлютилася. Не можна ж гаяти ні хвилини! Вихопила меча, і крикнула знову:
Всі геть, інакше я за себе не відповідаю!
Першим мене зрозумів Ер:
Гадаю, нам справді слід вийти, – сказав він, виштовхуючи всіх по одному в коридор. – Дівчинка знає, що робить. Я вам потім все поясню, ви ж не знаєте… А ти чого розлігся, Лоніелю? Тобі особисте запрошення потрібне? Або виходиш, або… – Ер виразно показав королю ельфів кулака.
Ти не посмієш! – крикнув Лоніель.
Рахую до трьох – процідив крізь зуби Ер. – Один…
Коли всі були вже в коридорі, він сказав, зачиняючи за собою двері:
Ти там той… ну, скажеш, коли можна вже заходити… – я суворо глипнула на нього, і він швиденько додав: – Мовчу-мовчу… Мене вже нема! – і зачинив двері.
Я торкнулась однією рукою лоба Арчі, іншу поклала навпроти його серця, і почала тихенько наспівувати древнє, як світ заклинання, що його вчать кожну ельфійську дитину, і яким можна скористатись лише раз в житті.

* * *
Ас:
Коли ми всі вийшли з королівської спальні, я замислився. Виходить, насправді головним винуватцем усього був маг, котрий на даний момент вже мертвий. Отож, моя місія тут… закінчена? Якось не так я уявляв це собі. Вийшло просто і банально – оцей чоловік з іншого виміру, Комодор, насправді зробив мою роботу одним пострілом. Підійти б до нього, подякувати, чи що…
Лоніель Другий в довжелезному білому халаті нервово тупцяв збоку. Врешті підійшов до мене, і якось невпевнено, пошепки спитав:
То… чого ж ви насправді хочете від мене? І як ви примудрилися обійти охорону? Ви вбили всіх?
Заспокойтеся, Ваша Величносте. Охорона спить, і спатиме ще приблизно до вечора. А хочемо ми від Вас одну маленьку дрібничку: не розпочинайте війну проти вовкулак.
Війну? – зробив здивовані очі король. – Навіщо мені воювати? Я ж іще при тверезому розумі.
Ну-ну, – із сумнівом пробубнів Комодор.
І тут мою увагу привернула Аті, що уважно слухала, як їй щось тихенько розповідав Ер:
…сім років. І якщо якийсь ельф помре від наглої смерті, і його тіло іще не вистигло, можна прочитати це заклинання, і мертвий оживає. Не знаю, чи подіє це на людину…
Арчі може ожити? – перебив Ера Комодор.
Хтозна, – здвигнув плечима Ер. – Це заклинання, крім душі Арчі в його тіло додасть іще щось від душі Ейлен… Не знаю, що з того вийде, але після такого обряду ельфи зазвичай утворюють міцну сім’ю…
Сім’ю? – нахмурившись, перепитав Комодор.
Ну, це питання більш філософське… У вас, людей, є таке почуття, як кохання? Ну от, а що таке кохання, ніхто з вас, звісно, не задумувався. В нас кажуть, що це – одна душа в двох тілах. Як показує досвід – правильно кажуть…
…Через кілька хвилин із-за дверей вийшла Ейлен.
Він зараз спить. Якщо можна, перенесіть його на ліжко, бо ж простудиться іще.
Сама ельфійка виглядала блідою й виснаженою. Ер та Комодор вклали Арчі на королівське ложе, а тоді вмовили Ейлен прилягти поруч нього. Сам король дивився на все те дійство, остаточно відчуваючи себе лишнім у власній спальні. Потім якось знічено пробурмотів: «Піду я, перевдягнусь, чи що…» - і почовгав шукати слуг, що поховались невідомо де, тихцем лаючи їхню лінь та боягузтво. Ніхто його не зупиняв…

* * *
Бачив? – вже надворі запитав мене Комодор. – Я про Арчі. Вуха в нього той… якимись гострішими стали, ну, як у них всіх.
Я помовчав із хвильку, мружачись проти яскравого сонця.
Головне, що хлопець вижив.


Епілог
Три дні потому:
У Великій Камінній залі з самого ранку точилася суперечка:
Вісімсот років неодружений! Ні, так не можна. Бери мене заміж, будемо жити разом, поливати твої троянди і разом йти на завдання. Вісімсот років, подумати тільки! Розпустився зовсім!!!
Аті, але ж я…
Я вже вісімнадцять років Аті!
Хіба вісімнадцять? – недовірливо примружився Ас.
Мені завжди вісімнадцять, старий негіднику! І де тебе вчили манерам? Ти ще за це отримаєш!
Аті, але ж я не можу отак, не попередивши начальство…
Ах, начальство?! А не взяв би ти своє начальство…
За цією сценою трохи збоку спостерігали Комодор, Ер, Арчі та Ейлен.
Аті додому точно не полетить, – чомусь задоволено констатував Комодор. – Ну а ти, Арчі?
А хіба в нас є паливо для повернення назад? – здивувався він.
Є, як не дивно. Коли я пояснив королю, чого мені треба, він зігнав цілий полк магів, щоб тільки спекатись цієї «Техніки». Я спочатку не хотів підпускати їх до бойової машини Землі, але гірше вони б і так не зробили… Як не дивно, прилади показують, що в нас пального повен резервуар. Будемо лише сподіватися, що крім палива вони там нічого не понастворювали.
Та ні, Комодоре, я залишаюсь. Ми тут з Ейлен подумали, і… Подамся я, мабуть, до старого коваля Лу в учні. Стану ковалем, винайду чорнильну ручку, ще якісь дрібниці…
Ковалем? – скептично перепитав Комодор.
Все ж краще, ніж рядовий.
А я хотів тебе підвищити до майора…
Не піде.
Ну тоді до…
Все одно не піде, – Арчі усміхнувся, дивлячись на Аті з Асом. – Комодоре, я твердо вирішив.
Двох членів екіпажу посіяв невідомо де… – пробубнів Комодор. – Це ж трибунал! А я так хотів спокійної пенсії…
А візьміть з собою мене! – втрутився Ер. – Ну, я ж ельф… Як я зрозумів, у вашому світі з ельфами негусто, і магії нема… А я все-ж таки знаю кілька фокусів, може, й знадоблюсь, коли що.
Ех, гуляти то гуляти, – скривився Комодор. – Лізь до шлюпки, тільки не тисни ніякі клавіші, поки не дозволю, чув мене? Зліт через годину.
Слухаю! – клацнув каблуками Ер. – Дозвольте виконувати?
Та йди вже… – кислим голосом дозволив Комодор. Та коли ельф відійшов на пристойну відстань, самовдоволено усміхнувся: – А хтось сумнівався, що з ельфа може вийти хороший солдат. Головне – вміти навчити! А все решту… – Комодор зробив жест рукою, наче відганяючи муху. Десь там далі чулись голоси:
Ти й справді ніколи не чув про сині троянди? І ти хочеш, щоб після того я тобі довірила квіти?
Аті, але ж це мої квіти…
Нічого подібного! Коли ти вже зібрався одружуватись на мені, то й квіти будуть не твої, а наші!
Аті, дорогенька…
Аті подивилась на Аса ніжним-ніжним поглядом:
Ас… Візьми мене додому, добре? Я так хочу до тебе…
Добре, Аті. Добре…
Уявляю собі, як виглядатиме мій звіт про експериментальний політ на столі у начальства, – сказав, підводячись, Комодор. – Ну гаразд, я йду, подивлюсь, як там Ер… Вже й летіти би пора. Принаймі сподіваюсь, що я потраплю в свій вимір…– І, коли Комодор вже виходив за двері, Арчі краєм свого загостреного вуха спіймав його бурмотіння: «Клята магія».

Казка на ніч

Сонце вже давно сіло, і на гори опускалась тиха літня ніч. Якщо прислухатись, можна було почути багато дивних звуків, незвичних для жителів міста. Та кому охота слухати якісь там звуки, коли весела компанія вже розставила намети, хтось розпалив вогнище, хтось витягував із рюкзаків всілякий мотлох… Загалом вони, як завжди, створювали надзвичайно багато шуму.
Я не знаходив собі місця. Відійшовши на пристойну відстань від братів-студентів, тихенько по-вовчому завив. Чомусь прийшло таке почуття суміші волі та суму, навіть відчаю, що в мені прокинувся давній інстинкт. Принаймі я так думав.
Веселі голоси раптом змовкли, а потім хтось несміливо покликав:
Віталіку, це ти?
Я видав звук, що мав би виражати мою зневагу до вияву такого боягузтва й поплентався до своїх. Усі непомітно полегшено зітхнули, а я відкрив пляшку вина й ковтнув з горла, ледь не розхлюпавши на себе. Яка скотина купила таке погане пійло?!
Раптом Філу обернулась через плече, вдивляючись в темряву. Потім торкнулась моєї руки (нічого такого, просто я найближче стояв), і сіпнула головою в напрямку лісу. Там була якась постать, що в темряві виглядала доволі страшно. Ми напружено мовчали.
До вас можна? – почувся приємний юний голос. При світлі вогню всі побачили невисоку, симпатичну, зі світлим волоссям дівчину приблизно нашого віку. Червона футболка з написом «Do you believe me?», джинси, стандартні кросівки. Очі… Її очі притягували, як магніт. Навіть при такому поганому освітленні вони здавались дико-зеленими, незвичними, загадковими…
Підходь – першим ожив Олексій. – Ти хто і чому тут так пізно?
Дивна річ, слова начебто і не дуже лагідні, проте зазвучали так мирно і спокійно, як це вміє сказати тільки Олексій. Всім одразу стало спокійніше.
Мене звуть Катріна, можна просто Кет. Я туристка з Польщі, а тут тому, що відбилась від групи й заблукала в лісі години три тому. Є у вас щось попити? Спрага замучила жахливо, – якось наївно пожалілась дівчина.
Дивна вона. Може, це через ледь помітний акцент, чи через постійну посмішку, чи ще через щось. Вона ж зовсім не втомлена…
А тим часом дівчата вже прийняли Кет до своєї компанії, і щось там мило щебетали біля намету. Хтось поклав руку мені на плече. Я так злякався, що ледь не впав, перечепившись через корінь старезної сосни. Все нерви, подумав я. Конче треба розслабитись, так і дахом поїхати недовго.
- А вона нічого – філософськи сказав Малюк, затягуючись цигаркою.
- Непогана, – нервово погодився я, відчуваючи дивний неспокій.
- Облиш, старий, розслабся. Вдихни глибше, заспокойся. Ну, що з тобою?
- Мабуть, ти правий. Розслабитися. – Я вдихнув терпкий запах хвої, змішаний з тютюновим димом. І раптом помітив, що дівчачий гурт перемістився до вогнища, а хлопці потрохи приєднуються до них. Якось незвично тихо приєднуються. Хмикнувши, підійшов до Славка.
- Щось не так?
Славко, не відриваючи погляду від Кет, вертикально приклав пальця до губ, ненав’язливо пропонуючи заткнутися і слухати. Під поглядами всієї чесної компанії я сів просто на землю, й сам мимоволі зацікавлюючись. Кет щось розповідала, і ми слухали. А послухати справді було що. Ось що я почув:
«…напівлегенду-напівказку мій прадід переказав моєму діду, а той – мені. Це було в той період, коли розквітла раса Драконів. Як людина – розумна істота серед всіх ссавців, так і Дракон – серед ящурів. За розміром вони сягали до чотирьох метрів, а очі мали смарагдові або темно-карі. І в одному селі жила собі дівчина на ім’я…»

Галю! Галиночко! Де ти знову запропастилась, що тебе вдень і з вогнем не знайти? – донісся хриплий голос із-за хати.
Йду вже, йду – пробурмотіла я собі під ніс, виходячи з кущів малини, де збирала ягоди. Це був дядько Панас, енергійний дідок з вусами, що їх пізніше назвуть «козацькими». Він щойно пригнав нашу єдину корову Маньку з паші, і зараз сидів на лаві перед хатою, лузаючи гарбузове насіння.
А я тим часом занесла горщик з малиною до хати і, добре знаючи за останні два роки, що тут жила, дядьків характер, сіла біля нього.
- Дракон – замріяно почав дядько і стих, дивлячись довгим поглядом у небо, на якому проступали перші зорі. Через довгих дві хвилини мовчанки крекнув і почав розповідати новину: – Дракон, що його бачили люди на Заході, верстов за тридцять звідси. Білий Дракон. Старі люди кажуть – то є добрий знак, дочко.
- Білий? Той самий, котрий не забирає нашу худобу, не краде дівчат, не палить села і не нищить врожай? Дядьку, я вас дуже поважаю, але білих Драконів не буває! Є тільки чорні, зажерливі тварюки, і вони нищать все на своєму шляху! Добрий знак… Мої батьки пішли на Гору до Драконів, намагаючись хоч якось домовитись із ними, і де вони зараз? Їх нема! Вони не повернулись! А Дракони спалили все наше майно, і завдяки їм я зараз сирота-жебрачка.
- Твої батьки – великі люди! – насупивши брови, гаркнув старий.
- Були великі! І божевільні! З Драконами неможливо домовитись! – скрикнула я, вибігаючи з подвір’я в бік лісу. Дядько щось кричав мені вслід, здається, щоб я не сміла називати себе жебрачкою, та я його вже не чула. Добігла до своєї місцини, сіла в дерево й задумалась. Злість помалу переходила у відчай.
Моє «сіла в дерево» виглядає приблизно так: біля лісового струмка ріс старезний дуб, що майже біля свого кореня розходився на чотири стовбури, формуючи надзвичайно зручне сидіння з видом на тоненьку стрічку крижаної джерельної води. Тихенький плюскіт потічка заспокоював, майже заколисував. Так і сиділа, аж доки не відчула, що геть змерзла. Мабуть, скоро буде дощ… З неохотою піднялась і пішла до хати.

Розбудив мене серед ночі тихенький стук у вікно. Дядько міцно спав, тож не почув нічого. Cон дивний якийсь… Я глибше загорнулася в стареньке покривало, та сила стуку все зростала. Ну чого йому знову треба? Тихенько лаючи все на світі, я піднялась з лежанки і вийшла надвір. Надворі було холодно. Дощ, здається, пройшов стороною – земля була суха, але десь далеко раз-у-раз спалахувала блискавка.
Грицько? – пошепки покликала я. – Ти тут?
Моя дівчина – як вишня, я постукав – вона вийшла – співаючи, відповів тихий голос.
Ч-чого тобі? – Цокаючи зубами, спитала я, іще раз встигнувши із жалем подумати про покинуту лежанку.
Лише почути голос твій – солодко протягнув мій «коханий».
Поч-чув? А тепер дай мені поспати. Дядько мені к-казав, що якась мудра книга писала т-таку річ: «Кожна людина має право н-на відпочинок».
Ну, золотце моє… – невпевнено протягнув хлопець. – Якщо це тобі дядько казав, то тут звичайно… Глянь! – раптом вигукнув він. – Глянь на небо, що то за спалах?
Йди вже додому, т-телепню, там тільки блискавиця-а-уа – позіхаючи і потягуючись, я хотіла зайти до хати, але кинувши погляд на небо, враз передумала. Скидалось на велику пожежу з іншого кінця села. Я ступила кілька кроків від дверей, щоб краще роздивитись, але тут на мене впало щось таке велике… раптом дядькова хата стала маленькою, наче іграшковою, а потім все розчинилось в темряві під ногами. Холодне повітря довго шарпало мою нічну сорочку, я хотіла щось кричати, та мої груди стиснуло з такою силою, що здавалось, ще трохи – і світ полетить в Чорну Безодню. Не можу вдихнути… не… повітря…

Десяток людей лежало у траві на березі ріки. Всі живі, тільки без свідомості – хто надихався отруйного диму, а хто знепритомнів ще в процесі польоту. Четверо з них, що прийшли до тями швидше за інших, з лементом дременули геть. Ще восьмеро зберегли силу духу, і не тільки жахливо пручались всю дорогу, а й втекли одразу, як тільки відчули землю під ногами. Ну, принаймі, я зробив все, що можна – евакуював з небезпечної зони, кого встиг. Чорні Дракони спалили село вщент, не жаліючи нікого. Вкотре задумався, а чи варто було їх рятувати, продовжуючи страждання на землі. Вони ж втратили все – домівки, рідних, все, заради чого жили і працювали. Милосердя – це поняття настільки широке, що… уй!
Останнє в мене вирвалось ненароком, коли невеликий камінь стукнув мене просто по голові. Мені це особливо не зашкодило, моя броня і не таке б витримала. Я обернувся, шукаючи нападника, та якраз в цей момент отримав ще один заряд просто поміж очей, в яких моментально потемніло.
Тайм-аут! Перестань! – скрикнув я, інстинктивно затуляючись білим крилом. Коли я знову отримав можливість бачити, то зрозумів, що трохи збоку мене стоїть дівчина з розгубленим виглядом, стискаючи проте іще один снаряд в руці. Непогана така, як на людське око. На Драконяче її могло би бути і більше.
Ти вмієш розмовляти? – вражено спитала вона.
Гм… а якщо я тобі відповім, ти перестанеш мене бомбардувати? – підморгнув я їй.
Ти з’їш мене? – в її голосі було стільки розгубленої наївності, що я всміхнувся. Упс… я зовсім забув, що моя посмішка показувала майже всі мої зуби, що не додавало дівчині душевної рівноваги. Я добросовісно подумав, і відповів:
Ну, хіба на десерт.
Не варто було того казати. Дівчина відповіла мені таким шквалом прицільного вогню, що прийшлось відступати.
Досить, досить! – сміючись, крикнув я. – Здаюсь! Помилуй!
Здаєшся? – вона здивувалась до того, що випустила черговий камінь з руки, і той, скоряючись всім законам, бухнувся їй просто на ногу. Дівчина скривилась. Я підійшов до неї ближче.
Як тебе звуть?
Галя…
А я – Аякс. На твоє село напали Дракони. Вони спалили там все, я зміг врятувати лише кількох.
Дівчина втомлено сіла на землю, потираючи забиту ногу. Коли вона знову заговорила, її голос був спокійний і якийсь порожній.
Значить, це кінець. Дракони забрали в мене все. Навіщо ж ти врятував мене? Щоб з’їсти, чи… - вона не договорила, та в її голосі явно вчувався жах.
Я пацифіст-вегетаріанець.
Мої слова прозвучали дико як на Дракона, та враження чомусь не справили.
Що? – не зрозуміла та.
А, облиш. Я сьогодні не голодний. Йди до своїх односельчан, разом ви щось придумаєте. А мені вже час. Ну, біжи – і я вказуюче махнув хвостом в бік, де… нікого не було. Що й не дивно, за останні кілька хвилин ми з цією красунею здійняли такий шум, що підняв би й мертвого, а переляканих селян наче вітром здуло.
Не можу. Я не можу йти – вона все ще сиділа на траві, потираючи забиту ногу.
Добре, я тобі допоможу – після короткого роздуму я нагнув шию. – Залазь на мене, покатаю тебе на власному горбу, пошукаємо твоїх. Тільки не розповідай про це нікому – додав я вже тихше.

Я ще й досі не могла повірити в те, що розмовляю із справжнісіньким Драконом. А коли Аякс підставив мені шию, я злякалась. Це був гарний, навіть симпатичний білий Дракон. Хоча, як на мене, він міг би бути не таким колючим – гострі шипи досить густо вкривали його тіло, через що перспектива залізти на нього мене зовсім не тішила. Та коли я все ж наважилась спробувати, виявилось, що шипи гострі тільки з вигляду.
- Тримайся добре! – попередив мене Дракон.
- Гаразд! – крикнула я йому в гостре вухо, що кумедно стало сторчма.
Аякс на пробу змахнув крилами, і відчувши силу цього руху, в мене ніби клубок став у горлі, а в грудях похолонуло. Я заплющила очі. Страшно. Та коли врешті ми піднялись в повітря, залишивши внизу знайомий струмок, ліс, то й мій страх якимсь чином залишився там, внизу. Забувши про все, я розкинула в боки руки, загорлавши від тої нестримної волі, що переповнювала мене, і тут же вивалилась від наступного дужого помаху крил Аякса. Цього разу злякатись я не встигла. Дракон підхопив мене на льоту, але не втримав, потім був удар, потім іще один, і мене все-таки вдарило землею. Чи землю мною…

Дурне дівчисько! Казав же – тримайся! – лаявся я про себе, повертаючись до печери, в якій лежала непритомна Галя. Значних ушкоджень в неї не було, вона випала якраз над лісом, і гілля дерев пом’якшило удар. Власне, саме через дерева я не встиг її добре спіймати, і тепер по всьому її тілу розповзлися синяки. Нічна сорочка ледь витримувала всі ті негаразди, треба буде щось придумати з одягом.
Щоб принести води, прийшлося прийняти людську подобу. Сам не знаю, чому я так турбуюся про неї. Я ж Дракон, врешті-решт. А Дракони зазвичай менш емоційні за людей. Неправильний я якийсь…
В людській подобі я виглядав не найкраще – невисокий хлопчина із запалими карими очима й темним волоссям. Давно не латаний одяг, а лівий чобіт вже просив їсти.
Коли я врешті зайшов до печери, то побачив, що дівчина опритомніла і звелася на лікоть, з цікавістю спостерігаючи за мною. Я хотів дати їй попити, та вона спитала слабким, ледве чутним голосом:
Хто ти і де Аякс?
Насправді Аякс – це я. –відповів їй з посмішкою.
Ти ж був Драконом – з недовірою почала вона, але не договоривши, закрила очі, миттєво заснувши. Як же вона втомилась – з сумною посмішкою подумав я. І стільки, бідолашка, пережила… Спостерігаючи за її рівним диханням, я подумав, що…
…Добре би було хоч ковдру яку знайти – уже в подобі Дракона, вилітаючи з печери, додумав я.

Кет замовкла, обвівши очима «аудиторію». Дехто встиг заснути просто там, де сиділи, заколисані розповіддю, дехто пішов до намету, а хтось слухав. Дівчина, здавалося, не стільки переказує, скільки згадує. Її абсолютно не хвилювала ні їжа, ні сон, ніби вона прийшла навмисне, щоб розказати щось тим, хто захоче слухати.
Тож Аякс і Галя, щиро кохаючи одне одного, одружилися і жили довго і щасливо, і померли в один день від старості, маючи безліч дітей та онуків – сонно спробував закінчити Малюк.
Непогано. Гарний, хоч і банальний кінець для казки – після тривалої паузи сказала Кет. – Все би було добре, і ми б пішли спати, якби після двох тижнів, проведених в печері, лікуючи рани тіла і духу, Галя не загорілась би бажанням помститись. Одного дня вона все ж вмовила Аякса показати їй лігво чорних Драконів. Ним виявилось місто, розташоване серед скель – з кольоровими вогнями, що горіли на чорних стінах замків та палаців небаченої величі. Місто не в’язалося зі скелями навколо – якесь неправдиве, наче казкове, якби не відчувалася така гнітючість. Місто без простих будинків – самі палаци та замки. Все навколо ніби вимерло – Аякс сказав, що Чорні вдень сплять. Розміри його вражали. Дівчина ледь дихала, спостерігаючи за ним, почуваючи себе маленькою комашкою. Вона майже плакала від безсилля…

Ходімо. Ну, йдем. Взагалі, поганою ідеєю було показувати тобі все це. Ти маєш пристати до людей, і почати якось жити. Я тобі не в’ючна скотина, щоб носити тебе туди-сюди. Скажи тільки, де б ти хотіла бути, і я тебе донесу туди.
Тоді залиш мене тут.
Ти не виживеш в цьому місці!
Я спробую.
Я не для того вбив стільки часу, рятуючи тебе, щоб залишити тут на корм Драконам! – і з цими словами я вхопив дівчину в лапи і злетів в нічне небо. Моя луска відблискувала матово-чорним. Це не було перетворення, як тоді, коли я перетворювався в людину, а звичайне маскування. Оскільки будова тіла між Чорними Драконами і мною невелика, а довгочасне перетворення забирало багато сил, маскування – краще, що я міг придумати.
Будь-хто з Драконів володіє чарами. А просту зміну кольору луски навіть чарами називати соромно – так, розвага…
Я ніколи не бачив інших Білих Драконів. Залишились хіба що спогади, настільки туманні, що швидше скидалися на фантазію. Скільки пам’ятаю себе – а це близько п’яти десятків років – був вигнанцем, навіть ім’я взяв собі людське. Чудом не попадався до Чорних Драконів, від них мені завжди хотілося втекти. Боявся їх. Потім сила прокинулась в мені, і я відчув, що можу змінюватись і змінювати деякі речі довкола, не торкаючись їх. Мабуть, це була магія. Що ж іще…
І ось тепер я самотній, нікому не потрібний дивний Дракон без минулого, а в моїх лапах вредне дівчисько, що пручається й кричить, наче злий дух вселився в неї. Я обережно стиснув її, боячись роздушити, і та притихла. Навіщо вона мені? Що вона принесла мені доброго?
Каменюку межи очі. І якщо не послабиш свої пазурі, на землі скуштуєш ще одну.
Стоп. Це ж не я подумав. Враження, ніби хтось думав замість мене… неприємне таке враження. Я повільно почав опускатись донизу, в тінь від урвища над річкою.
Як це в тебе вийшло? – опустившись на землю й звільнивши полонену, спитав я.
Хочеш, щоб я сказала? Прийми спочатку людський вигляд, зверху нас можуть побачити. – Вона чомусь хитро всміхалась.
Я хотів щось сказати, та цікавість взяла верх. Галя підійшла до мене, вже в людській подобі, змовницьки підморгнула, злегка посміхаючись, і…
…лясь!
Аж луна пішла. А я сидів на землі, тримаючись за щоку, гадаючи, в чому мене визнали винним. Удар трохи розвернув мене, а щока горіла пекучим полум’ям. Глянувши на дівчину благально-невинним поглядом, побачив в її очах зелене полум’я. Це ніяке не порівняння, я ніколи не бачив, щоби в неї були такі очі, як зараз.
А може, то через те, що я ніколи не дивився на неї знизу вверх?
- Ти чого? – все ще тримаючись за щоку, ображено промимрив я.
- Ах ти ж ящірко крилата! За що?! Ти хоч знаєш, за що так зручно вхопив мене своїми пазурами? Збоченець! – враження, ніби люта вовчиця накинулась на мене.
Тепер в мене горіли дві щоки. Я ж не міг… ні, напевне все ж таки міг. Скрушно похитавши головою, підвівся із землі.
Вибач… – потупивши погляд, ледве чутно пробубнів голосом розкаяного грішника. – Ну то як там з думками? Ти що, їх на відстань можеш передавати? – я швиденько заговорив, відволікаючи її від неприємної теми.
Не знаю. Воно якось само. Ти мене так сильно стиснув, що я нічого не могла крикнути. І тут я почула, як ти щось ніби… думаєш… і… слухай, а ти справді думаєш, що я така вредна? – благально глянувши на мене, майже прошепотіла вона, запитально звівши брови.
Я зітхнув, так і не призвичаївшись до її раптових змін настрою.
Вредна. Але хороша. А будеш ще кращою, якщо хмизу назбираєш. А я піду – в цій річці має бути непогана риба… – з останніми словами я вже виламував собі палицю на гарпун.
Ну, за деякої фантазії вечір можна було вважати вдалим – от тільки від річки тягнуло холодом. Я заснув у подобі Дракона, а Галя вмостилася у мене під крилом – мило, чи не так? І тепло, і в межах високої моралі…

Вранці я прокинулась першою. Обережно вилізши з-під білого крила тут же і залізла назад – здоровенний ящір і не поворухнувся. Тут, біля дракона, хоч тепло…
Мені не давала спокою одна річ. Хтозна, чому, та мені іноді снився той самий сон. Сама того не помічаючи, почала наспівувати мотивчик зі сну:

Якщо бачиш ти цей сон -
значить, в тобі спить Дракон.
Наші чари розжени,
тоді станеш вільна ти.
Ніби вільні, та закуті,
ми страшні, безжальні, люті.
Та на світлі, в сонця час
ти побачиш вільних нас.
В темряві тебе зжерем.
Обережно! Ми ідем!

Ще одна лічилка про Драконів? – почувся приглушений голос.
Я аж скрикнула від несподіванки. Виявляється, Аякс давно вже не спав, тихенько спостерігаючи за мною. Ну що ж, в деякій мірі це мені навіть лестило. Хоча показувати цього не збираюсь. Ну от і як наслідок, я замість «Доброго ранку» почала виголошувати гнівну тираду:
- З усіх підлих…
І тут сталося непередбачуване. Дракон почав реготати.
Дракони ніколи не сміються. Вони регочуть. Дуже заразно, між іншим. А ще дуже образливо, адже в мене зростала підозра, що регочуть з мене. Мій гнів все зростав і зростав, аж поки не вибухнув, і… я зареготала теж. Як я вже казала, його сміх був ДУЖЕ заразним.
Через кілька хвилин, насміявшись до кольок під ребрами, я видушила з себе:
Ти чого?
Після цього ідіотського питання почалася наступна хвиля сміху, що ледь мене не вбила. Та на моєму місці будь-хто би вдушився – бачити Дракона догори дриґом, що тримається за живіт од сміху – видовище не для слабкодухих.
Нарешті, взявши себе в руки (чи, вірніше, лапи), дракон підвівся, часто-часто заморгав очима і склав лапи «долоньками» одна до одної, імітуючи стійку «Принцеса соромиться», солодким голосочком мовив:
О, він спостерігає за мною! Це мені так лестить!
І одразу впер руки в боки, страшно округлив очі та гаркнув:
- З усіх підлих…
Мені здалось це ну дуже знайомим. І підозрілим.
Ну добре, здаюсь. Але як ти дізнався про те, що я думаю?
Пам’ятаєш, які фокуси ти видавала вчора? – озвався голос просто в моїй голові. – До речі, та пісенька, яку ти насвистувала… це ж не просто лічилка?
Не знаю. Скидається на якусь божевільну загадку. Та годі вже, що робитимемо далі?
Далі? Від того самого моменту, як я усвідомив себе, мені нічого робити. Я сам, і в мене нічого нема. Я звик. Чи, може, в тебе є щось на думці?
Теж нема. Мене ніщо не тримає – в цьому світі все, що можна, в мене забрали Дракони… Чорні Дракони. І єдине, чого я зараз хочу – поїсти чого-небудь.
А, так, справді – раптом заметушився дракон. – Я полечу і щось нам вполюю. Не йди нікуди. Я скоро повернусь. Чекай мене.
То було востаннє, що я його бачила – мого кращого друга, Білого Дракона Аякса.

Кажуть, надія помирає останньою. Тиждень я чекала Аякса на березі річки, розпалюючи на ніч багаття, як маяк, ризикуючи привернути увагу Чорних Драконів. Аякс сказав, що повернеться. Щоб я чекала його. І я чекала, вірила що він прилетить. Потім – сподівалась. Я не знаходила собі місця, питаючи себе: «Що ж з ним трапилось?». Він був єдиним, що в мене залишилось.
Та ночі все холоднішали, і я вирішила йти. Цілий день працювала, складаючи з каменюк стрілку, на південь, куди й збиралась йти. В мене майже не було надії на його повернення, та здається, це мій характер – вірити в краще, якщо треба – в чудо, навіть розуміючи, яке воно неможливе.
В неділю зранку (дні тижня якимось чудом збереглися в моїй голові) я зібралась з духом і пішла в напрямку своєї ж стрілки вздовж ріки. Приблизно опівдні я сіла біля великого куща пізньої лісової ожини на узліссі. Гарно ж як, думала я, дивлячись на зустріч ріки та лісу. Вже де-не-де жовті дерева лагідним переходом вбирали в себе русло ріки, і та спокійно текла під тінь їх листя.
Привіт, Галю.
Аякс? – Я рвучко обернулась, але то був не він. На мене зверху вниз, всміхаючись, дивився приємний чоловік років сорока із зовнішністю аристократа. На ньому були проста, але яскраво-зелена сорочка й коричневі штани, підперезані жовтим поясом. Псували гармонію лише грубі руки та босі ноги, що аж ніяк не підходили людині заможній. Та я збиралась це з’ясувати по-іншому:
Ви хто? І звідки знаєте мене?
Ви дозволите? – замість відповіді спитав він, ще ширше розтягуючи посмішку й сідаючи біля мене. Я одразу сторожко відсунулась від нього.
Отож, – почав він, ніби не помічаючи мого поруху – тобі потрібен Аякс? Спочатку я представлюсь: Лісовик, володар всіх лісів, вже ж дозволь без титулів.
Лісовик? – перепитала я, сміючись. Востаннє я сміялася разом з Аяксом, і мені треба було розрядитись.
Ти чого? – ображено перепитав дядько.
Та з тебе лісовик – як з мене королева.
А ти чекала чогось такого? - В’їдливо запитав той, миттю перекидаючись на старого зморщеного дідугана, що наче вже й мохом поріс. – Ти як хочеш, – проскрипів старий, повертаючи собі попередній образ – та я надаю перевагу здоровому духу в здоровому тілі.
Ти можеш мені допомогти?
Існує одна легенда, що говорить про Добро і Зло, Драконів і Людей. Суть в рівновазі, яку одного разу, близько півстоліття тому порушив Вищий Чорний Дракон. Він створив якесь закляття, що перетворювало Білих Драконів на Чорних. Але то не були справжні Чорні – не Мудрі Хижаки, а безмозкі пожирачі всього. Єдине, що ними керує – лють, та ще, може, голод.
Аякс – дракон, що тримає цей світ в хиткій рівновазі. Але Вищий вислав його з цього виміру… – я заперечно хитнула головою, показуючи, що не зрозуміла – …з цього світу. Світів є безліч, і Аякс – в одному із них.
Як ви знаєте, що він живий?
Ми б всі це відчули, як відчуває все тіло втрату руки чи ноги. Порушилась би Рівновага, і наш світ би зруйнувався. Вищий Чорний Дракон знає це, але бажання влади… Він обдарував Аякса силою народжуватись і вмирати знову й знову, але забрав у нього пам'ять. Він може бути де завгодно і яким завгодно. Зручно, чи не так? Ніякої, навіть найменшої загрози, і Рівновага в порядку. Ти можеш спробувати його знайти. Якщо хочеш, я навчу тебе, як змінюватись і переходити з виміру у вимір. Такі правила гри. Ставка – життя всіх нас. Зіграєш?

Нестерпно пекло сонце. Пісок був усюди – під ногами, в повітрі, противно скрипів на зубах і змушував сльозитись очі. Я йшла з безліччю таких же дівчат, як я, і всі ми мали померти. Жахливо, але це – звичай. Помер фараон Ментухотеп Другий, і ми мусіли піти за ним в загробне царство, щоб слугувати йому. Його піраміда була на правому березі Нілу, навпроти Фів, а це означало, що прийдеться річку якось перепливати цьому всьому народові. Річка – то нічого, а от крокодили…
Ненавиджу крокодилів.
Лісовик сказав, що я впізнаю Аякса, та його все не було. Я вже два роки в цій клятій країні, і – нічого. Самий пісок. І рис. Я нічого не мала проти рису... перші три сотні разів підряд, на сніданок і обід. Вечері тут не було як такої. Ех, Аякс-Аякс, знав би ти, який рис я терпіла заради тебе…
Рабів – тобто нас – заштовхали на невеликі плоти і почали переправляти на іншу сторону. Я, наче зачарована, дивилась у воду, а звідти мені у відповідь дивились кілька пар голодних очей. Раптом зліва від мене забилася в сльозах істерики зовсім молоденька, років чотирнадцяти, дівчинка. Вона не хотіла вмирати, і плакала, проклинаючи і Ра, і Осіріса, а разом з ними й решту богів, котрих лише могла пригадати. До мене прийшла думка, що бодай когось із цих нещасних я зможу врятувати, Лісовик же навчив мене переносити людей в інші виміри. Я тихенько почала підбиратись до дівчинки, та тут, сама не знаю як, мене штовхнули. Місця на плоті було мало, і за манерами ніхто не слідкував. Мить – і я опинилася серед крокодилів.
Саме час для аварійного виходу.

На сході ледь почервоніло небо. Було дивно, що ми, народ від природи нестримний, так виховано проводили час. Спали тобто. Ніхто не впився до чортиків, всі мирно сопіли хто де вмостився, вдихаючи цілюще гірське повітря. Тільки Кет все ще розповідала, а я все ще слухав.
Перед світанком похолоднішало, і так сталося, що ми з Кет загорнулися однією ковдрою. Збоку це, напевне, виглядало кумедно – сидять собі двоє прикупці над згаслим багаттям, і дівчина розповідає щось хлопцю, надтріснуто шепочучи ледь не в його вухо. Кет жахливо захрипла, і мені було жаль її, та водночас я навіть не дихав, боячись перервати розповідь. Щось в цій розповіді було…ну, не знаю… Якось все так детально…
Якщо це їй дідусь розповідав, то скільки ж часу вбив старий на цю багатосерійну казку?
«…Кілька разів я знаходила Аякса, та він нічого не пам’ятав, а я не могла йому нічого пояснити, рідше – не могла зустрітись із ним. Проста дівчина ніколи не доб’ється аудієнції в короля, а якщо і доб’ється, що йому сказати? «Ваша Величність, Ви – Дракон»?! Я знаю й коротші шляхи на шибеницю.
Одного разу я побачила Аякса в одному дідові, що збожеволів від старості, іншого – на полі бою. Тоді я не встигла, і він помер просто на моїх руках…».
І тут дівчина зупинилася, а на її очах були сльози.
Мене наче холодною водою облили. Скільки разів я прокидався в холодному поту із криком болю, хапаючись за правий бік, переконуючись, що він цілий. Єдине, що я пам’ятав – сумні зелені очі, що дивилися на мене з любов’ю й розчаруванням. З силою ковтнувши клубок, що так несподівано підступив до горла, я здивовано прошепотів:
Галю?

- Я зовсім забув, як це робиться.
Ми йшли по високій траві, невиспані і мокрі від ранкової роси. Йшли не до якоїсь конкретної мети – я просто хотів зібратись із думками. Думати є про що. Не кожен день дізнаєшся про свою драконячу сутність.
Я більше не дракон.
Складалося враження, що я нию. Мабуть, через те, що я справді нив. Кет, чи то пак Галя, мовчала. Вона раділа, що знайшла мене, що я повірив. Але я був іншим. Вона мене пам’ятала, але – не такого.
Слухай, чому я сьогодні вночі завив по-вовчому?
Розумієш, справа в тому, що в одному з життів…
Досить. Не хочу знати.
Ми йшли, і мені потихеньку передавався її відчай. Вона так довго шукала мене, а я…
Не думати про погане. Я всміхнувся.
Вона мене довго шукала і врешті знайшла.
Приємно, хай йому чорт.
Після довгої мовчанки я врешті спитав:
- Галю, а та скоромовка-загадка… ти вирішила її?
- Ну як тобі сказати – змовницьки підморгнула вона мені. – В одному з вимірів, куди я щойно потрапила, був ліс, в якому водилась нечисть. Одразу кудись далі перескакувати не хотілося, навіть не почавши шукати твою персону, тому прийшлось вдатися до крайніх методів, і… – Галя швиденько озирнулась навколо, переконавшись, що за нами ніхто не спостерігає, та перетворилась на білосніжного Дракона. Мені перехопило подих від почуття сили і краси, що йшли від істоти, котра щойно була такою беззахисною на вигляд дівчиною. Дракон випустив язик полум’я, і знову став дівчиною в червоній футболці, що хитро так всміхалась. Та-а-ак, як кажуть, перше враження оманливе. – Що ж до іншої частини віршика, то я весь час чомусь була зайнята іншим, і навіть не думала над тим.
- Як ти це робиш?
- Що?
- Ну, ти кажеш, що я колись був драконом, та я всього лише простий хлопець, і не знаю цього фокусу з перетворенням. Слухай, а ти точно впевнена, що Аякс – то я? Ти часом не помиляєшся?
- Хтозна – вона безтурботно знизила плечима – може й помиляюсь.

З усіх життів цей Аякс був найбільш розгубленим і довірливим. Коли я вирушала на його пошуки, то хотіла знайти лідера, а не переляканого хлопчика.
Власне, чому я йшла його шукати? Я багато разів запитувала про це в себе, і найкраща версія звучала так: вдячність. Аякс кілька разів рятував, а я йому й спасибі не сказала. З мого боку було б негарно кинути його в біді. І ось я його знайшла, та що з ним робити? В будь-якому разі треба повертатись додому.
Ти мені так і не відповіла – Аякс знову вирішив заговорити. Я впіймала зайчика, і зараз на вогні смажилося запашне м'ясо. Коли я летіла на полювання, мене охопило надзвичайно сильне відчуття дежа вю, але нічого не трапилось.
Про що? – неуважно кинула я, думаючи, що моя сутність дракона вимагає більше їжі, отже треба після «обіду» полетіти в ліс ще раз і вполювати щось істотніше. А ще клята конспірація… уявляю, якого шелесту нароблять тутешні аборигени, якщо побачать Дракона.
Про скоромовку – нагадав про себе Аякс, тикаючи в зайчикове м'ясо галузкою, перевіряючи його на готовність. – Перша ж її частина збулась… Слухай, а де ти так навчилась вогнище розпалювати, й так класно готувати в польових умовах?
Ти навчив, геній. А щодо скоромовки – там же ясно сказано: вивести Чорних на денне світло. І в мене поки що немає ідей, як це зробити.
Після «обіду» Я вже хотіла ввести в дію власну постанову – наїстися краще тобто, як Аякс, смішно наморщивши лоба, видав:
Я тут все думаю, а чи не пропустив чого Лісовик. Послухай, з нашим світом нічого не ставалося, поки я там був, вірно? Коли я зник, там все було теж нормально. Я зараз про Рівновагу – ти ж казала, що поки є хоч один Білий Дракон, зі світом все гаразд. Але ж ти теж Білий Дракон. А може, Вищий Чорний не хотів тримати світ в Рівновазі, і він знав про твоє існування… Може, він просто знайти тебе не міг – ти ж ніколи не перетворювалась на Дракона, навіть не знала, хто ти насправді. Він міг би відправити кудись мене, знаючи, що рано чи пізно ти підеш за мною. Чорні Дракони мають стадний інстинкт, чому б його не мати Білим? Так і сталося. Ти ніколи не хотіла перевірити, як там він, вимір наш, без Білих Драконів?
З кожним словом він запалювався все сильніше і сильніше. Мене гризло сумління, але тут було щось не так.
- Чому ж Вищий Чорний просто не вбив тебе, а потім і мене?
- Не знаю… ну взагалі, те, що я тут нарозказував – так тільки, теорія… Може, краще перенесемось в наш світ і вияснимо?
- Зачекай трохи. В цьому вимірі в мене є ще одна справа.
Через півгодини я прилетіла, миттєво перекинулася на людину і знервовано сказала:
Хотів пригод? За хвилину рушаємо в наш вимір.
Але ж я думав… Може, хоч з батьками попрощаюсь?
Нема часу. Не знаєш, чому тутешні жителі так не люблять драконів? Мене, здається, помітили кілька дядьків у формі і з кулеметами. Ні привіт тобі, ні здоров… Добре хоч стріляти не вміють. Кажу тобі, в усіх вимірах солдати одинакові.
Солдати? – Аякс аж рота роззявив.
Угу – невинно так мугикнула я. – Мабуть, до польського кордону надто близько підлетіла. Ну добре, ти готовий? Поїхали!

Галя взяла мене за руку, закрила очі. Губи її ворушились – заклинання якесь читала, не інакше – і раптом з силою стала мені на ногу.
Я скрикнув.
Вона теж.
Ми були вдома. Тут було не так, як я уявляв. Передусім, я не чекав, що ми потрапимо сюди вночі. Навколо був ліс, і це мені не подобалось.
Галю?
Чого тобі?
А ми точно там, де треба?
Точно.
А чому тут ніч?
Так буває, коли день закінчується – роздратовано почала пояснювати вона. – Не знаю, твоя розповідь здалася мені цікавою, і я вирішила повернутися трохи назад.
І де ми зараз?
Звідки мені знати? Лісовик розповідав мені про подорожі в часі тільки дуже приблизно, і нічого конкретного. «Застосовуй це лише в крайньому випадку, це дуже небезпечно. Ти навіть не уявляєш, які наслідки…» - почала перекривлювати Лісовика Галя. – Та я ж не профі! І ніколи не хотіла, щоб мене втягували в цю… А ти також хороший – повірив мені аж на… ти хоч знаєш, в скількох вимірах я тебе шукала? І навіщо?! Щоб зараз… – в її голосі вчувалися сльози, змішані з відчаєм. – Я так втомилась…
Я насмілився її обійняти.
А за хвилину ми осіли просто на землю. Було прохолодно, та то нічого.
- Тепер все буде добре – сказав я.
- Правда?
- Обіцяю.
Мені було трохи моторошно в цьому іншому світі. Уявляю, як почувалася вона, коли вперше перетнула границю між двома світами – а вона ж тоді була сама-одна, і ніхто їй не міг порадити, що і як зробити, щоб не тільки вижити, а й мене знайти. Вона терпіла за мене рис – всміхнувся подумки я.
Там був ще горох – відповіла на мої думки Галя.
Горох?
В Єгипті. Я ж казала, що ми можемо обмінюватись думками, хіба ти того не чув?
Але ж… - почав я, та десь тут помітив, що розмовляю сам із собою.
Галя спала.

Я прокинувся, коли сонце було вже високо. В горлі дерло, в очах двоїлося… мабуть, підхопив застуду. Ой, невчасно, товаришу, невчасно... Ще не відкриваючи очей, подумав, який дивний бачив сон. Дракони…
І тут я рвучко підвівся. Навколо незнайомий ліс, і більше нічого. На сон не було схоже, якщо…
…якщо хлопці не пожартували зі мною.
Є хто живий? – крикнув я. Про всяк випадок імен я не називав... А раптом то справді не сон?!
Ти чого кричиш? – визирнула з-за кущів Філу.
Значить, сон. Якщо в цьому світі є Філу, то все гаразд. Я із задоволенням оглушливо чхнув. Поганою, поганою ідеєю було спати на землі просто неба.
Філу, а де всі?
І де вона? – проігнорувавши моє питання, якось змовницьки прошепотіла вона.
Хто? – щиро здивувався я.
Кет – з любов’ю в голосі повідомила Філу. – Ти ж бачив, куди вона пішла?
Не бачив – я не на жарт розгубився. – Філу, а ти звідки тут взялася?
Я підозріло дивився на неї, і тут мене осяяло розуміння.
Почну з того, що все це – не сон. Згадалось раптом все – і її тонкі романтичні вибрики, і те, як мило вона хапала мене за руку кожного разу, як тільки трапиться нагода, і її погляди… Вона робила все, щоб бути разом зі мною. І навіть в цей похід, куди її ніхто не кликав, впросила мене її взяти. Я думав, що то просто захоплення. Дівчинка вона нічого, просто я ніколи не думав про щось серйозне. Просто звик до неї, а вона була весь час зі мною. Ідеально, щоб… Галю, де ж ти в біса пропала?!!
Я стежила за тобою – солодко протягнула вона, бавлячись невідомо звідки взятим мініатюрним револьвером. – Гадаєш, Вищий Чорний відпустив би тебе без охорони? Він знав, що ця … тебе знайде. Він все знав наперед, крім того, як вона виглядає. Та це нічого. Я зараз вб’ю тебе, почекаю, доки вона прийде, і вб’ю її теж. Гарненька сімейна могилка вийде… Чим тобі не подобалась я?! – вона зірвалася на крик. – Ми б жили разом, і нас би ніхто не знайшов – Філу глибоко вдихнула, заспокоюючись. – Та то нічого. Зате я виконаю волю Хазяїна.
Довго я був у тому вимірі?
Всього кілька місяців.
Але ж мої спогади…
Вигадані й нав’язані – просто відповіла Філу. – Не без моєї допомоги, між іншим.
Було видно, що вона пишається собою.
Ти Дракон? – видихнув я.
Ні, інакше навіщо би мені було ось це? – Філу помахала перед моїм носом зброєю. – Та якщо хочеш знати, Вищий Чорний обіцяв мене зробити Драконом.
Драконом не стають, ним народжуються – сумно зітхнув я. – Обманув тебе Чорний.
Брешеш! – вона закрила очі й, цілячись мені в голову, натиснула на спусковий гачок.

Зробивши розвідувальне коло над лісом, я побачила річку й полетіла туди – пити хотілось нестерпно. Аякса я залишила там, де він так солодко спав.
Холодна вода зробила своє діло, зігнавши весь сон. Напившись досхочу, хотіла вже летіти назад, коли побачила знайомий силует. Лісовик.
Моє вітання! – гукнула я йому.
Доброго здоров’я! – відгукнувся той. – А я вас знаю?
Звичайно, знаєте, ми ж… – я затнулася, і швиденько спитала: - Який сьогодні день?
Неділя – спокійно сказав Лісовик. – А що?
Я коротко розповіла йому всю історію, закінчивши словами:
- Отож, після того експерименту з часом я опинилась тут. Добре би було, якби ви мене зустріли ще раз там, на узліссі, щоб я знала, що робити…
- Не хвилюйся, я все зроблю – Лісовик був сама люб’язність.
- Чи не могли б ви переказати мені, щоб я не затримувалась в Єгипті? – благально попросила я. – Все одно там нічого, крім рису, не знайду.
- Міг би. Але не буду. Поки що все складається вдало, а мої слова можуть все змінити. Ти ж не цього хочеш? – підморгнув мені він.
- Не хочу. Ну добре, а що мені робити зараз? Аякс тут, але він не пам’ятає, як перекинутись знову на дракона. Тож…
«Галю, де ж ти в біса пропала?!!» – почулося просто в моїй голові.
Поспілкуємося потім, щось трапилось з Аяксом – останні слова я вимовила вже піднімаючись в повітря в тілі Дракона.
Куди його знову занесло?!!
Обережність в мені зробила своє діло, і я спустилась за кількасот метрів від місця, де залишила Аякса. Далі йшла в людській подобі, продираючись крізь густий ліс якомога тихіше. Виходило це в мене не дуже – все ж я дуже хвилювалась. Скоро почулись приглушені голоси, і коли я виглянула з-за куща, то зрозуміла, що спізнилась. Аякс стояв біля мене, а навпроти нього стояла дівчина зі знайомим обличчям, тримаючи в руці револьвера. Судячи з виразу її обличчя, наміри в неї були серйозні. «Брешеш!» - вигукнула вона, напружуючись. Я закрила очі, й одночасно гримнув постріл. Щось ніби дзенькнуло…
Чомусь очі розплющувати я не наважувалась. Аякс… Я ж могла ще…
Та тут почувся здавлений вигук і пролунав ще один постріл, а за ним одразу ще один дзенькіт. Це вже було надто цікаво, і я розплющила очі.
Дівчина розряджала револьвера, випускаючи одну за одною кулю в броньовану голову Білого Дракона, а той дивився на неї спокійним поглядом, ніби не помічаючи маленьких шматочків свинцю, що з дзенькотом відбивались від броні.
Клац… клац… - озвався револьвер.
- Кажеш, в екстремальній ситуації можна пригадати, як робити цей фокус? – повернувши до мене голову, спитав Аякс.
Я, сторопівши, вийшла з кущів, вже теж в образі Дракона. Філу, збліднувши, впустила зброю на землю.
- Що будемо робити з цією? – кивнула я на неї.
- А що ти можеш? Ти ж її не вб’єш? Мабуть, відпустимо.
- А ти точно не голодний? – я непомітно підморгнула Аяксу.
- Ну… шлях неблизький… – з сумнівом протягнув Аякс. – А ти смачна?
Бідна дівчина з ентузіазмом замахала головою в різні боки. Аякс підійшов до неї впритул, зігнувши колючу голову, що їхні носи майже торкалися. Він що, справді її з’їсти хоче?
Киш звідси в інший вимір! Побачу ще раз – голову відкушу! Полізеш до Чорних – під землею знайду.
Вона ніби тільки цього й чекала. Мить – і її не стало.
З поверненням, Аякс. Рада знову бачити тебе в звичному образі.
Дякую. Знаєш, поки те та се, в мене з’явилась непогана ідея на рахунок…

- Аякс, а ти впевнений, що ця ідея хороша? – я помітно нервувала.
- Хоч спробувати треба.
- А якщо нас зжеруть?
- Ну що ж, так ляжуть кості – пролунала спокійна відповідь. Аякс явно загорівся своєю божевільною ідеєю. Не підкажете, чому згадка про невинні гральні кубики викликала в мене такі неприємні асоціації?
- Прийшли.
Ми стояли біля Міста Драконів. Світало. План Аякса був до геніальності простим – напустивши мару, приєднатись до інших Чорних драконів. Ранок для Чорних – все одно, що для Білих вечір, тож з’ївши по листочку споришу – на удачу – ми злетіли в повітря. Наш телепатичний зв'язок ми вирішили не розривати, тож зараз спілкувалися подумки:
Аякс, як я тобі?
Така ж гарна, як я – буркнув він. Нічого собі комплімент.
І все ж? – я вміла вгризатись в печінки.
Ой, в ім’я білої раси, не починай – скривився Аякс.
Ну що ж, мені теж не подобалось бути схожою на вбивць, котрі забрали в мене все, але ж я мовчала! Всі вони такі – думала я, наздоганяючи Аякса, котрий вирвався вперед. Хлопці… самозакохані, вперті, незадоволені нічим – навіть власним планом!
Я теж тебе люблю – пролунало в моїй голові насмішливо. Весь час забуваю, що цей паскудник чує мої думки! За що ж це кара така?!
Ми вже долітали до першого замку міста, як на нас кинулися два Чорні Дракони, притискаючи до землі. От і весь наш план.

Спочатку все йшло добре – сонце сходило, і Драконів у Місті не було видно. Мабуть, всі спали. Але якраз в той момент, коли я розслабився, побачив двох Драконів. Варта! Дурень, як я не подумав!!! Вони були набагато більшими за нас, і їхні кігті… Моя уява вже малювала мені, як… ну, та це не важливо. Словом, я знову почув чиїсь думки, та цього разу думки Дракона, що летів просто на мене: «Тільки сядь на ту терасу, ну ж бо, ну ж…». Я глянув вниз – там і справді була тераса, на якій розмістилися кілька кущів сліпуче-червоних троянд. Чорний Дракон не наказував мені туди спуститись. Було враження, ніби він не знав, що я чую його думки. Дивно якось… все ще не перестаючи дивуватись, спустився на терасу. Галя – за мною.
- Я хочу знати, хто ви.
- Мене звуть… - почав я, та Чорний мене перебив:
- Людський вигляд, будь-ласка. І ніяких фокусів з марою чи іншими чарами!
Правду кажучи, в мене був намір в разі чого хитрувати, але здається, з цими двома краще не жартувати. Ми з Галею мовчки стали хлопчиком і дівчинкою, маленькими й беззахисними перед двома чудовиськами.
То це все-таки ти! – найближчий Чорний кинувся до Галі. Я лицарськи посунув напереріз, як був, збираючись голими руками зупинити Дракона. Але тут відбулося щось неймовірне. Дракон раптом став ридаючою від щастя жінкою, що кинулась в обійми Галі. Не зумівши до кінця погасити силу інерції, я врізався в них збоку, перетворивши милу сімейну сцену на «купу малу». Все б було нічого, якби на нас зверху не навалився дядько, який щойно був іншим Драконом. Через кілька хвилин, розібравшись, де чиї руки-ноги, мені пояснили, що Галя знайшла своїх батьків. Виявляється, до них в гості прийшла ця сама, що й мені, розумна ідея прикинутись Чорними, щоб знищити їх зсередини.
Але як ви дізнались, що то я? – Галя потихеньку прийшла до тями і вже вмудрялася попри охання і запевнення типу «Ми так хвилювались!» і «Як ти подорослішала!» вставляти розумні питання.
Телепатія – коротко пояснив її батько. – Проявляється тільки між найближчими родичами, або… закоханими. Ми почули чиїсь думки, а це могла бути тільки ти, бо…
В мене до вас питання – не зовсім культурно перебив я. Три пари очей зацікавлено глянули на мене, наче щойно побачили. – Як тоді я почув ваші думки? Ну, про терасу, і все таке… Про Галю – я ще можу зрозуміти, а ви…
Згадай мені, як тебе звуть? – вимогливо запитав дядько.
Аякс… - я дещо розгубився. Погляд в дядька був такий, ніби прошив мене наскрізь.
Аякс? – голос в дядька раптом став хриплим. – Аякс, мій син?
Тепер я розгубився остаточно, зробившись раптом новою мішенню для обіймів. Не знаю, скільки б це тривало, якби дядько… чи, правильніше сказати, батько, не перервав все це:
Годі, потім налижетесь. Ходімо в замок. Тут, під відкритим небом, небезпечно. Ви двоє взагалі поки що виходити з нього не будете – вас тут ніхто не знає, можуть піти розмови, підозри…

- …Півстоліття тому двоє Білих Драконів жили на фермі, що була розташована за тиждень ходи на південь від того села, де ти знайшов Галю.
Ми розмістились в залі біля каміну, де тихенько потріскували огорнуті полум’ям дрова. Панувала напівтемрява – віконниці були наглухо зачинені. Батьки… гм, я ще не звик до того слова… батьки сиділи на дивані, а ми з Галею у величезних м’яких кріслах. Батько вирішив розповісти нам свою історію. Обвівши відстороненим поглядом свою невеличку аудиторію, помовчав із хвилину, збираючись з думками, і продовжив:
Ми жили, як прості селяни. Нам подобалося таке життя – тихе, спокійне, розмірене… Коли в нас народився син, стався перший напад Чорних Драконів на людей. Під час пожежі ми втратили сина… – кивок в мій бік – …але він повернувся.
Мені стало незатишно. Я ще не звик до нової ролі.
Село було спалене до останньої хати, і ми врятувались тільки тому, що Були Драконами. Переїхавши на нове місце, ми спробували почати все спочатку, але та ж біда трапилась вдруге. Ходили чутки, що Білі дракони масово почали зникати, і ми вирішили покласти тому край. Ми ледве витягнули дочку з полум’я, і вирішили більше не ризикувати. Залишивши тебе, Галю, на бабу Варвару, поклали перед собою за мету знищити вищого Чорного.
Я жила у дядька Панаса – тихо вставила Галя.
Що? – нахмурився батько.
Через два тижні після того, як ви пішли, приїхав дядько, котрий заявив, що приходиться тобі двоюрідним братом і забрав мене до себе.
Запанувала довга мовчанка.
Нема в тебе ніякого дядька – врешті вимовив батько до Галі.

Я собі місця не знаходив. Подумати тільки – сестра! До існування батьків ще можна звикнути. Не скажу, що я почував до неї щось аж таке надзвичайне, але сестра…
Йшов третій тиждень нашого перебування в Місті Драконів. Ми не робили абсолютно нічого, і це мене просто бісило. Батько розповів, що Вищий Чорний буває в Центральному Палаці вкрай рідко, і завжди з охороною. Де він проводить решту свого часу, не знав ніхто, та точно відомо, що поза межами міста. Його ніхто не бачив в людському вигляді, до того ж він володів магією краще за інших і легко міг змінити зовнішність. Поза Містом легше знайти вітра в полі, аніж його. Та-ак, непогано влаштувався. Підібратися до Вищого Чорного Дракона здавалось нереальним.
Саме Місто було взірцем маленької імперії, зі своїми законами і культурою. Нічні прогулянки в пошуках людської поживи було свого роду привілегією місцевої знаті – якби на «полювання» могли летіти всі, людство було б знищене; досить розвинута економіка, прогрес – на рівні кінця ХІХ ст. в тому вимірі, де я колись був студентом… І ніякої романтики, що невідступно переслідувала мене досі разом зі словом «дракони».
А жаль…
Я сидів в бібліотеці й читав фентезі про ельфів. Ще недавно я отак читав про Драконів – і от я сам став Драконом. Тепер черга гостровухих. Я сумно всміхнувся – краще вже ельфи, ніж гноми. Абетка Драконів не так вже й відрізнялась від людської, та певні незручності були, тому читав я зосереджено й повільно, і не відчув, що позаду мене хтось стоїть.
- Вибач, що відриваю тебе від книги, та я гадаю, ти маєш право знати.
Переді мною стояла мати, стискаючи в руках щось схоже на сувій.
Що це? – я рефлекторно закрив своє фентезі і випрямився в кріслі, стоїчно готуючись до нової порції пестощів з її боку, що невпинно лилися на нас із Галею. Ну не звик я до ТАКОЇ ніжності.
Та цього разу мати була серйозною, як ніколи.
Батько був проти того, щоб я це казала, і все ж… Це – пророцтво про те, що цей світ звільнять від влади Чорних двоє Білих Драконів. Вищий Чорний, знаючи це, спочатку вбивав всіх Білих. Потім, бачачи, що рівновага порушується, почав накладати на них чари. Закляття, що забирає пам'ять плюс мара чорної луски – і Білий стає стовідсотковим Чорним. Білі всюди,, вони навколо нас, тільки ми не знаємо, хто саме. І вони теж не знають. Лісовик був неправий, кажучи, що Рівновага є, поки є хоч один Білий – Чорних і Білих має бути приблизно порівну. Якщо не буде Рівноваги, настане ера Хаосу, а навіть Чорним треба чергування Світла й Темряви, Доброго й Поганого. Сенс життя – в контрасті…
То що там в пророцтві? – перебив я.
Так, пророцтво. Чорний має померти від руки двох Білих. Ми з батьком думали, що це маємо бути ми – на той час з Білих, наскільки відомо, пар більше не було…
Та я вже біг до Галі.
Вона, як не дивно, була на кухні. По запаху, наче печиво…
Аякс, як добре, що ти прийшов. Я вже збиралась…
Твоя лічилка… повтори її, будь-ласка.
Нащо це тобі? Забудь, я печу такий торт, що…
Лічилка – мій тон був невблаганний. З хвилину вона дивилась на мене важким поглядом, а потім, видно вирішивши, що сперечатися з дурнями – лиш час втрачати, почала потойбічним голосом:
Ну, якщо ти так хочеш…
{Те, що вона продекламувала, спокійнісінько можна прочитати, перегорнувши кілька сторінок назад. Вибачте за незручності – автору просто ліньки передруковувати всю ту маячню.}
Чари Вищого Чорного діють тільки в темряві – пробурмотів я. – Місто розташоване серед високих гір, і сонце звідси видно лише одну годину на добу. Отож, треба зробити так, щоб… здається, в мене є план.
Ой! – не знаю, хто з нас двох це вигукнув, але наступної миті я зазнав жорстокого удару рушником. Запахло смаленим – в усіх значеннях цієї фрази.
Ти все зіпсував! – в її голосі чулися щирі сльози.
Зіпсував? – я ошелешено дивився на неї.
Мій торт! – трагічно кинула Галя. – Згорів! Лічилка йому в голові! Та хіба ти знаєш щось про мистецтво? Тобі не зрозуміти…
І чого це всі без настрою сьогодні?
Магнітні бурі, не інакше.

Нудно тут, в цьому кам’яному мішку. Спочатку все здавалося таким таємничим – темні зали замку, в яких під пильними поглядами древніх драконів і людей з не менш древніх портретів, перед якими я почувала себе дрібною комашкою; високі башти та глибокі підвали, і звичайно, величезна кількість кімнат, де від старості майже все перетворилось на порох. Кімнати були різні за розміром – від маленьких «кімнат самотності» - батько пояснив, що Дракони дозволяють собі розкіш бути насамоті скільки захочеться – і до гігантських «їдалень», де відбувалися трапези Драконів в їхніх істинних виглядах. Ми з Аяксом мали безліч вільного часу, так як батьки повинні були, як повторював весь час батько, «займатись корисними справами». Деякий час я тільки те й робила, що наче цікаве щеня, винюхувала все і про все. Але зрештою всі кімнати було перевірено, підкорено всі башти і вивчено всі підземелля… і якось неочікувано прийшло почуття суцільної нудьги і меланхолії. Рятувала мене тільки бібліотека, де посеред всіх томів з алхімії та астрології знайшлися:
1)хороше фентезі;
2)«Всесвітня Історія Розвитку Нашої Раси» - про Драконів, звичайно;
3)«333 рецепти випічок зі скарбниці “Кухня Дракона”».
Останнє було подарунком моїй любові до солодкого. Ну не можу я жити без пригод, романтики і шматка торта. І коли якраз я намірилась підкорити найвищу вершину мрії кондитера, як увірвався цей божевільний, братик мій новоспечений (вибачаюсь за каламбур), і зіпсував мені все задоволення.
Пройшло ще два занудних дні (чи швидше ночі), і… нічого не трапилось. Ми з Аяксом сиділи в бібліотеці. Я читала Історію Драконів, Аякс – якісь рукописи, що більше були схожими на гору запилюженого паперу. Раптом він підвівся, часто дихаючи. Лоб нахмурений, руки в кишенях. Знайомі симптоми…
В мене є ідея – виголосив він.
Ну нарешті. Я думала, ти цього ніколи не скажеш.
Аякс, стомлено глянувши на мене, тяжко зітхнув.
Ми вирушаємо в мій вимір.

Що ми шукаємо?
Аякс проігнорував моє питання. Ми йшли вулицями якогось міста. Дрібно сіяла мжичка, змушуючи втягувати голову в плечі по самий комір. В нього був рішучий вигляд людини, котра знає, що робить. Врешті його величність зволили заговорити:
Я прочитав одне пророцтво, в якому написано про двох Білих, що зрівноважать Білих і Чорних. І жодного слова про те, як це зробити. Я почав вивчати всі старі рукописи, котрі знайшов, і наткнувся на ось це. – Аякс витягнув з кишені куртки кілька листочків, зітлілих від древності. Мене все це цікавило все більше, і я вирвала їх з його руки, але так і не змогла нічого прочитати – ми йшли дуже швидко, і в автора був препаскудний почерк.
Що це? А ще, Аякс, я все хотіла спитати. Звідки взявся наш одяг? І звідки ти знав, яка тут погода?
Про це і мова. Всіх нас вчили, що ти можеш все, якщо знаєш закони природи. В цих рукописах говориться, як створювати такі закони. – Аякс зупинився, перевів подих і продовжив, відкриваючи двері в темний під’їзд: – Я перетворив старий одяг. Пам’ятаєш, як ми наводили на себе мару, щоб здатися Чорними? Так от, це – тільки початок. Магія є, і її повно в кожному вимірі, треба тільки вміти нею користуватись. Але всюди вона різна. Ми прибули в цей вимір по місцеву магію.

Ми зайшли до квартири. Це був мій дім на час навчання – я винаймав її разом з другом на пару. Я вдало вибрав час, мого «співкамерника» не було вдома. Найперше запустив компа й увімкнув тихеньку музику. Enigma, що завжди так розслабляла, не підвела й цього разу. Комп, рідний комп, друже, як же я за тобою скучив! Галя сіла біля нього й із зацікавленням роздивлялася ярлички на моєму робочому столі.
Бачила таку штуку? – я ткнув в монітор пальцем.
Поскачеш по вимірах з моє, й не таке побачиш.
Могла би прикинутись здивованою, хоч би для вигляду – вже з кухні гукнув я, запарюючи на двох каву. Вона тільки незрозуміло мугикнула. Не втримавшись, зазирнув до кімнати: – Галю?
Тут написано, що… – не відриваючи очей від рукопису, пробурмотіла Галя.
Ага – підтвердив я.
Але ж тоді можна…
Звичайно – я здвигнув плечима і знову пішов на кухню. – Так тобі одну ложечку цукру чи дві?
Три можна?
А чарівне слово?
Абракадабра.
Я люблю свою сестричку.

Повернулися ми в наш вимір з трофеями – двома лампами денного освітлення, кількома батарейками та зварювальними касками. Було вже темно, і Місто почало оживати. Ми з Галею стояли на пагорбах з двох сторін Міста, тримаючи в руках по лампі. «Думаєш, спрацює?» - почув я благальну думку. «Повинно. Ну, давай, на рахунок “три”. Раз…»
«…два…» – почув я, ніби через якийсь шум. Ми обоє хвилювались, через що страждав зв'язок. Тільки б магії не перешкодило.
Я перевірив контакти – лампа світилася, натягнув на очі каску, а потім («…три!») збільшив лампу разом з батарейками разів так в ...надцять тисяч – доки міг. З обох боків Міста зійшли два сонця.
Спрацювало.
Я ліг, де стояв. Жарт із освітленням забрав у мене всі сили, і провалився кудись в… не знаю, куди, але там я ще не був.

Аякс, вставай, все скінчилось.
Я відкрив очі. Галя стояла наді мною, мило всміхаючись. Спробував підвестися, та коли звівся на один лікоть, відчув, як розколюється голова.
- Що трапилось? – я спитав пошепки, але й це далося досить-таки важко.
- Ти перестарався. Викинув надто багато життєвої енергії, щоб запалити ту лампу, а коли впав, то сильно вдарився головою.
- Не те… нам вдалося?
- Ага – вона ледве стримувала задоволення. – В даний момент ведуться переговори між Білими і Чорними на рахунок поділу влади. Але напевне, ділити ніхто нічого не буде.
- Чому?
- Розумієш, Білі ніби прокинулись від сну. Це були дуже міцні чари. Вищий Чорний каже, що хотів тільки миру між Двома Народами. Мабуть, це йому вдалося. Каже, що чари були тільки тимчасовим засобом…
Галя щебетала, як вранішня пташка. Все це було би добре, якби моя голова… я скривився від болю.
Довго я спав?
Добу… може, півтори.
Дай, будь-ласка, пити. Мир, кажеш? Мені здається, Білі й Чорні не надто добре ставились одне до одного.
Правда, але за той час, що Білі й Чорні жили разом, утворилося багато змішаних сімей, і їхні діти… тобто майже вся сучасна молодь… тобі краще це побачити. Підвестись можеш?
Спробую.
Галя взяла мене попід руку й підвела до вікна. Мені чомусь згадався той холодний ранок в лісі, де ми з Галею, тоді ще Кет, так само притулилися плече до плеча. Я розумів, що це – моя сестра, та все одно мені приємно було торкатись своїм плечем до її плеча.
А подивитись справді було на що. Нащадки Чорних та Білих Драконів літали по місту різнобарвними потоками, що переливались в світлі незвично яскравого сонця. Тут були Червоні, Зелені, Сині, Лілові, Рожеві, Жовті, Фіолетові Дракони. Складалося враження постійного свята. Ми з Галею мовчки стояли й дивились. Раптом я помітив ще щось.
- Галю, то мої глюки чи гори справді поменшали? Раніше сонячного світла тут майже зовсім не було, а зараз…
- Все то він помічає… Ти колись був на вершині ТИХ гір? Вищий Чорний зробив мару, збільшивши вже існуючі гори. Не збільшив реально, як ми оті лампи, а тільки наклав образ.
- Ти його бачила?
- Кого?
- Вищого Чорного.
- Ні. А навіщо?
- Не знаю. Якщо він сам такого наробив, то він має бути могутнім чарівником. Цікаво, що з ним буде?
- А нічого – відповів приємний баритон позаду нас. Галя, що й досі підтримувала мене, різко обернулась на звук голосу, від чого я заледве не впав.
- Дядьку?
- Професор Половинко?
Ми з Галею це вигукнули водночас, здивовано глипнувши одне на одного. Моя репліка означала тільки те, що я його теж знаю. Але як же мій викладач з іншого виміру…
То це ви? Ну… Вищий Чорний? – Галя отямилась першою.
Я – він клацнув пальцями, і на столі з’явилась кафарка вина та три бокали. Подумати тільки, він міг Творити! В рукописах щось таке згадувалось, але так розмито і заплутано… А тим часом Вищий вже розливав вино по бокалах.
Ну що ж, друзі мої, вип’ємо за перемогу, що дісталася нам так нелегко!
Нам? Ви ж програли! Часом, отруїти нас не хочете? – Я молов щось несусвітнє. Злякався. Переді мною стояв всього-на-всього Дракон, що тримав владу над всім нашим виміром. Але він тільки посміхнувся.
Здається, якщо би я хотів тебе вбити, я б це зробив уже разів із сотню.
А Філу? – Я розійшовся не на жарт, забувши про головний біль, що розривав мою голову на дрібні шматочки.
Підштовхнула тебе в правильному напрямку. А Галя тебе знайшла у вимірі, де можна придбати лампу денного освітлення, а не десь в Єгипті. До речі, ти якраз і був там тим самим фараоном Якимось-тепом, ніколи не міг вимовити це ім’я.
Але чому? Невже не можна було зробити якось інакше?
Подумай сам. Я – володар всього, чого захочу. Всі речі, чари, втіхи – все це моє. Ти не уявляєш, як це набридає. Іноді хочеться просто випасти просту корівоньку… – і він підморгнув у сторону Галі.
Але спалені села… це було теж забавою?
Ні, це була не забава – Вищий нахмурився. – Проти мене готувався заколот. Був один бунтівник… щось на зразок Брута проти Гая Юлія Цезаря. Я добре поморочився, доки з’ясував, хто то був. Але з цим покінчено.
Галя, що весь цей час мовчки стояла збоку, підійшла до нього і, дивлячись йому просто у вічі, спитала:
Чому ми маємо вірити вам?
Не знаю – просто відповів Вищий, піднімаючи келиха. – Я прийшов, бо хотів випити з вами. Ну то що, за перемогу?

Ми летіли на схід, не маючи абсолютно ніякої мети. Я спостерігав за Галею, за її розміреними змахами крил. Було в ній щось особливе. Досі не вірилося, що вона – моя сестра. «Сестра-сестра, можеш не турбуватись». Клятий зв'язок подумки. Ніякого права на самотність!
Я почав знижуватись, і врешті приземлився на край урвища, за яким простягся аж до горизонту безкрайній степ. Прибрав людського вигляду і сів, звісивши ноги в безодню. Біля мене сіла Галя. Ми дивилися й мовчали.
Надворі вже почало темніти, коли вона сказала:
То що, повертаємося до замку?
Ні. Я не повернуся. Мені тут не місце. Я Дракон, але спогади в мене з іншого виміру. Там моє життя. Коли ми були в моїй квартирі, ти бачила, як я дорвався до комп’ютера.
Ми можемо перетягнути його сюди.
Не в тому річ. Справа в суспільстві. Я не виріс серед Драконів.
Знову запанувала довга мовчанка.
Нам буде тебе не вистачати. Особливо мені.
Ти знаєш, де мене знайти. – Я обійняв її, одночасно зробивши наші куртки теплішими. За всіма подіями я абсолютно перестав стежити за часом, і незчувся, як настала глибока осінь. І от вже перша сніжинка сіла на її рукав. – До речі, а ти не знаєш, що трапилось із Вищим Чорним?
Він зник. Ведуться пошуки, але без успіху. Може, він з іншого боку планети, а може, в іншому вимірі. Хтозна.
Добре, вставаймо, бо зараз примерзнемо. Ти ж не хочеш перетворитись на крижинку?
Може, все ж зайдеш до замку? Мама обіцяла щось особливе на вечерю… – Галя хитро всміхнулась.
Не спокушай мене. Я тебе тільки проведу, а потім зникну. Забігай в гості. І не забувай: там я – Віталік.
Було вже зовсім темно, коли ми долетіли до замку. Падав м’який лапатий сніг, і Місто мало таємниче-казковий вигляд.
Побачимось, Галю. Дракони живуть довго, набагато довше, ніж люди. Ми ще обов’язково побачимось.


Сонце вже давно сіло, і на гори опускалась тиха літня ніч. Якщо прислухатись, можна було почути багато дивних звуків, незвичних для жителів міста. Та кому охота слухати якісь там звуки, коли весела компанія вже розставила намети, хтось розпалив вогнище, хтось витягував із рюкзаків всілякий мотлох… Загалом вони, як завжди, створювали надзвичайно багато шуму.
Я не знаходив собі місця. Відійшовши на пристойну відстань від братів-студентів, тихенько по-вовчому завив. Чомусь прийшло таке почуття суміші волі та суму, навіть відчаю, що в мені прокинувся давній інстинкт. Принаймі я так думав.
Веселі голоси раптом змовкли, а потім хтось несміливо покликав:
Віталіку, це ти?
Але цього разу голос не належав до братів-студентів.
Він міг належати тільки одній людині.
Галі.
Ти що тут робиш? – пошепки спитав я.
Привіт, я тебе так давно не бачила!
Як це «давно»? Я ж тільки-но прибув сюди…
Ну, це в твоєму часі. А насправді минуло вже два роки.
І ти весь цей час не показувалась мені на очі? – Накинувся на неї я.
Ну, тобі не вгодиш. Стій, є розмова. Ти знаєшся трохи на магії?
Ну… – підозріло протягнув я. – Що на цей раз?
А те, що практично всі знання з цієї галузі втратились, а ті рукописи десь щезли. Ти потрібен нам! Як ти знаєш, в Головному Палаці є купи золота й коштовного каміння. Інші, навіть найбагатші палаци виглядають просто купою каміння в порівнянні з ним. А на нас з іншого виміру напали гноми. Мені вдалося вкласти союз проти них з ельфами, але сили все одно нерівні.
Гм, а що я казав тоді, в бібліотеці?! От і маю тепер «фентезі».
Союз… Зачекай, хто ти така, щоби укладати союзи?
Ой, ти не знаєш? Мене обрали Вищим Драконом. Тебе теж хотіли обрати, але ти був тут…
Ага, як обирати Вищими – то ти впораєшся, а як біда – то ти до мене?
Ну Аякс… зрозумій, я все виправлю. Ну будь-ласка…
Зліва тріснула гілка, і з-за кущів виглянув…
Професор… Вищий… – Я якось не одразу зорієнтувався, як його називати, та Чорний тільки махнув рукою:
Можна просто Данеб. Як мене задовбали всі ці титули!
Ми з Галею знічено перезирнулись.
Та не стійте як стовпи, янголята ви мої! – гаркнув Данеб. – Ми знову вирушаємо рятувати світ. Ну, може, все це – надто пафосно, але… ну, ж бо, вирушаймо.
Ніхто не бачив, як три постаті зникли в темряві.

- Стоп. Якщо Кет ще не прийшла, і нічого не розповіла мені, то ми не врятуємо Білих Драконів, і тоді не буде… зажди, я геть заплутався.
- Облиш. Щось придумаємо.
- Не можна так ставитись до…
- Можна.
- Ти нестерпна!
- Така, як завжди.
- Та перестаньте ви вже обоє!
- Він перший почав!
- Бо, на відміну від декого, я думаю про те, що роблю!
- Ти не змінився – все той же зануда, яким був.
- Я теж тебе люблю.
- НУ ДОСИТЬ ВЖЕ!!!