Казка на ніч

Сонце вже давно сіло, і на гори опускалась тиха літня ніч. Якщо прислухатись, можна було почути багато дивних звуків, незвичних для жителів міста. Та кому охота слухати якісь там звуки, коли весела компанія вже розставила намети, хтось розпалив вогнище, хтось витягував із рюкзаків всілякий мотлох… Загалом вони, як завжди, створювали надзвичайно багато шуму.
Я не знаходив собі місця. Відійшовши на пристойну відстань від братів-студентів, тихенько по-вовчому завив. Чомусь прийшло таке почуття суміші волі та суму, навіть відчаю, що в мені прокинувся давній інстинкт. Принаймі я так думав.
Веселі голоси раптом змовкли, а потім хтось несміливо покликав:
Віталіку, це ти?
Я видав звук, що мав би виражати мою зневагу до вияву такого боягузтва й поплентався до своїх. Усі непомітно полегшено зітхнули, а я відкрив пляшку вина й ковтнув з горла, ледь не розхлюпавши на себе. Яка скотина купила таке погане пійло?!
Раптом Філу обернулась через плече, вдивляючись в темряву. Потім торкнулась моєї руки (нічого такого, просто я найближче стояв), і сіпнула головою в напрямку лісу. Там була якась постать, що в темряві виглядала доволі страшно. Ми напружено мовчали.
До вас можна? – почувся приємний юний голос. При світлі вогню всі побачили невисоку, симпатичну, зі світлим волоссям дівчину приблизно нашого віку. Червона футболка з написом «Do you believe me?», джинси, стандартні кросівки. Очі… Її очі притягували, як магніт. Навіть при такому поганому освітленні вони здавались дико-зеленими, незвичними, загадковими…
Підходь – першим ожив Олексій. – Ти хто і чому тут так пізно?
Дивна річ, слова начебто і не дуже лагідні, проте зазвучали так мирно і спокійно, як це вміє сказати тільки Олексій. Всім одразу стало спокійніше.
Мене звуть Катріна, можна просто Кет. Я туристка з Польщі, а тут тому, що відбилась від групи й заблукала в лісі години три тому. Є у вас щось попити? Спрага замучила жахливо, – якось наївно пожалілась дівчина.
Дивна вона. Може, це через ледь помітний акцент, чи через постійну посмішку, чи ще через щось. Вона ж зовсім не втомлена…
А тим часом дівчата вже прийняли Кет до своєї компанії, і щось там мило щебетали біля намету. Хтось поклав руку мені на плече. Я так злякався, що ледь не впав, перечепившись через корінь старезної сосни. Все нерви, подумав я. Конче треба розслабитись, так і дахом поїхати недовго.
- А вона нічого – філософськи сказав Малюк, затягуючись цигаркою.
- Непогана, – нервово погодився я, відчуваючи дивний неспокій.
- Облиш, старий, розслабся. Вдихни глибше, заспокойся. Ну, що з тобою?
- Мабуть, ти правий. Розслабитися. – Я вдихнув терпкий запах хвої, змішаний з тютюновим димом. І раптом помітив, що дівчачий гурт перемістився до вогнища, а хлопці потрохи приєднуються до них. Якось незвично тихо приєднуються. Хмикнувши, підійшов до Славка.
- Щось не так?
Славко, не відриваючи погляду від Кет, вертикально приклав пальця до губ, ненав’язливо пропонуючи заткнутися і слухати. Під поглядами всієї чесної компанії я сів просто на землю, й сам мимоволі зацікавлюючись. Кет щось розповідала, і ми слухали. А послухати справді було що. Ось що я почув:
«…напівлегенду-напівказку мій прадід переказав моєму діду, а той – мені. Це було в той період, коли розквітла раса Драконів. Як людина – розумна істота серед всіх ссавців, так і Дракон – серед ящурів. За розміром вони сягали до чотирьох метрів, а очі мали смарагдові або темно-карі. І в одному селі жила собі дівчина на ім’я…»

Галю! Галиночко! Де ти знову запропастилась, що тебе вдень і з вогнем не знайти? – донісся хриплий голос із-за хати.
Йду вже, йду – пробурмотіла я собі під ніс, виходячи з кущів малини, де збирала ягоди. Це був дядько Панас, енергійний дідок з вусами, що їх пізніше назвуть «козацькими». Він щойно пригнав нашу єдину корову Маньку з паші, і зараз сидів на лаві перед хатою, лузаючи гарбузове насіння.
А я тим часом занесла горщик з малиною до хати і, добре знаючи за останні два роки, що тут жила, дядьків характер, сіла біля нього.
- Дракон – замріяно почав дядько і стих, дивлячись довгим поглядом у небо, на якому проступали перші зорі. Через довгих дві хвилини мовчанки крекнув і почав розповідати новину: – Дракон, що його бачили люди на Заході, верстов за тридцять звідси. Білий Дракон. Старі люди кажуть – то є добрий знак, дочко.
- Білий? Той самий, котрий не забирає нашу худобу, не краде дівчат, не палить села і не нищить врожай? Дядьку, я вас дуже поважаю, але білих Драконів не буває! Є тільки чорні, зажерливі тварюки, і вони нищать все на своєму шляху! Добрий знак… Мої батьки пішли на Гору до Драконів, намагаючись хоч якось домовитись із ними, і де вони зараз? Їх нема! Вони не повернулись! А Дракони спалили все наше майно, і завдяки їм я зараз сирота-жебрачка.
- Твої батьки – великі люди! – насупивши брови, гаркнув старий.
- Були великі! І божевільні! З Драконами неможливо домовитись! – скрикнула я, вибігаючи з подвір’я в бік лісу. Дядько щось кричав мені вслід, здається, щоб я не сміла називати себе жебрачкою, та я його вже не чула. Добігла до своєї місцини, сіла в дерево й задумалась. Злість помалу переходила у відчай.
Моє «сіла в дерево» виглядає приблизно так: біля лісового струмка ріс старезний дуб, що майже біля свого кореня розходився на чотири стовбури, формуючи надзвичайно зручне сидіння з видом на тоненьку стрічку крижаної джерельної води. Тихенький плюскіт потічка заспокоював, майже заколисував. Так і сиділа, аж доки не відчула, що геть змерзла. Мабуть, скоро буде дощ… З неохотою піднялась і пішла до хати.

Розбудив мене серед ночі тихенький стук у вікно. Дядько міцно спав, тож не почув нічого. Cон дивний якийсь… Я глибше загорнулася в стареньке покривало, та сила стуку все зростала. Ну чого йому знову треба? Тихенько лаючи все на світі, я піднялась з лежанки і вийшла надвір. Надворі було холодно. Дощ, здається, пройшов стороною – земля була суха, але десь далеко раз-у-раз спалахувала блискавка.
Грицько? – пошепки покликала я. – Ти тут?
Моя дівчина – як вишня, я постукав – вона вийшла – співаючи, відповів тихий голос.
Ч-чого тобі? – Цокаючи зубами, спитала я, іще раз встигнувши із жалем подумати про покинуту лежанку.
Лише почути голос твій – солодко протягнув мій «коханий».
Поч-чув? А тепер дай мені поспати. Дядько мені к-казав, що якась мудра книга писала т-таку річ: «Кожна людина має право н-на відпочинок».
Ну, золотце моє… – невпевнено протягнув хлопець. – Якщо це тобі дядько казав, то тут звичайно… Глянь! – раптом вигукнув він. – Глянь на небо, що то за спалах?
Йди вже додому, т-телепню, там тільки блискавиця-а-уа – позіхаючи і потягуючись, я хотіла зайти до хати, але кинувши погляд на небо, враз передумала. Скидалось на велику пожежу з іншого кінця села. Я ступила кілька кроків від дверей, щоб краще роздивитись, але тут на мене впало щось таке велике… раптом дядькова хата стала маленькою, наче іграшковою, а потім все розчинилось в темряві під ногами. Холодне повітря довго шарпало мою нічну сорочку, я хотіла щось кричати, та мої груди стиснуло з такою силою, що здавалось, ще трохи – і світ полетить в Чорну Безодню. Не можу вдихнути… не… повітря…

Десяток людей лежало у траві на березі ріки. Всі живі, тільки без свідомості – хто надихався отруйного диму, а хто знепритомнів ще в процесі польоту. Четверо з них, що прийшли до тями швидше за інших, з лементом дременули геть. Ще восьмеро зберегли силу духу, і не тільки жахливо пручались всю дорогу, а й втекли одразу, як тільки відчули землю під ногами. Ну, принаймі, я зробив все, що можна – евакуював з небезпечної зони, кого встиг. Чорні Дракони спалили село вщент, не жаліючи нікого. Вкотре задумався, а чи варто було їх рятувати, продовжуючи страждання на землі. Вони ж втратили все – домівки, рідних, все, заради чого жили і працювали. Милосердя – це поняття настільки широке, що… уй!
Останнє в мене вирвалось ненароком, коли невеликий камінь стукнув мене просто по голові. Мені це особливо не зашкодило, моя броня і не таке б витримала. Я обернувся, шукаючи нападника, та якраз в цей момент отримав ще один заряд просто поміж очей, в яких моментально потемніло.
Тайм-аут! Перестань! – скрикнув я, інстинктивно затуляючись білим крилом. Коли я знову отримав можливість бачити, то зрозумів, що трохи збоку мене стоїть дівчина з розгубленим виглядом, стискаючи проте іще один снаряд в руці. Непогана така, як на людське око. На Драконяче її могло би бути і більше.
Ти вмієш розмовляти? – вражено спитала вона.
Гм… а якщо я тобі відповім, ти перестанеш мене бомбардувати? – підморгнув я їй.
Ти з’їш мене? – в її голосі було стільки розгубленої наївності, що я всміхнувся. Упс… я зовсім забув, що моя посмішка показувала майже всі мої зуби, що не додавало дівчині душевної рівноваги. Я добросовісно подумав, і відповів:
Ну, хіба на десерт.
Не варто було того казати. Дівчина відповіла мені таким шквалом прицільного вогню, що прийшлось відступати.
Досить, досить! – сміючись, крикнув я. – Здаюсь! Помилуй!
Здаєшся? – вона здивувалась до того, що випустила черговий камінь з руки, і той, скоряючись всім законам, бухнувся їй просто на ногу. Дівчина скривилась. Я підійшов до неї ближче.
Як тебе звуть?
Галя…
А я – Аякс. На твоє село напали Дракони. Вони спалили там все, я зміг врятувати лише кількох.
Дівчина втомлено сіла на землю, потираючи забиту ногу. Коли вона знову заговорила, її голос був спокійний і якийсь порожній.
Значить, це кінець. Дракони забрали в мене все. Навіщо ж ти врятував мене? Щоб з’їсти, чи… - вона не договорила, та в її голосі явно вчувався жах.
Я пацифіст-вегетаріанець.
Мої слова прозвучали дико як на Дракона, та враження чомусь не справили.
Що? – не зрозуміла та.
А, облиш. Я сьогодні не голодний. Йди до своїх односельчан, разом ви щось придумаєте. А мені вже час. Ну, біжи – і я вказуюче махнув хвостом в бік, де… нікого не було. Що й не дивно, за останні кілька хвилин ми з цією красунею здійняли такий шум, що підняв би й мертвого, а переляканих селян наче вітром здуло.
Не можу. Я не можу йти – вона все ще сиділа на траві, потираючи забиту ногу.
Добре, я тобі допоможу – після короткого роздуму я нагнув шию. – Залазь на мене, покатаю тебе на власному горбу, пошукаємо твоїх. Тільки не розповідай про це нікому – додав я вже тихше.

Я ще й досі не могла повірити в те, що розмовляю із справжнісіньким Драконом. А коли Аякс підставив мені шию, я злякалась. Це був гарний, навіть симпатичний білий Дракон. Хоча, як на мене, він міг би бути не таким колючим – гострі шипи досить густо вкривали його тіло, через що перспектива залізти на нього мене зовсім не тішила. Та коли я все ж наважилась спробувати, виявилось, що шипи гострі тільки з вигляду.
- Тримайся добре! – попередив мене Дракон.
- Гаразд! – крикнула я йому в гостре вухо, що кумедно стало сторчма.
Аякс на пробу змахнув крилами, і відчувши силу цього руху, в мене ніби клубок став у горлі, а в грудях похолонуло. Я заплющила очі. Страшно. Та коли врешті ми піднялись в повітря, залишивши внизу знайомий струмок, ліс, то й мій страх якимсь чином залишився там, внизу. Забувши про все, я розкинула в боки руки, загорлавши від тої нестримної волі, що переповнювала мене, і тут же вивалилась від наступного дужого помаху крил Аякса. Цього разу злякатись я не встигла. Дракон підхопив мене на льоту, але не втримав, потім був удар, потім іще один, і мене все-таки вдарило землею. Чи землю мною…

Дурне дівчисько! Казав же – тримайся! – лаявся я про себе, повертаючись до печери, в якій лежала непритомна Галя. Значних ушкоджень в неї не було, вона випала якраз над лісом, і гілля дерев пом’якшило удар. Власне, саме через дерева я не встиг її добре спіймати, і тепер по всьому її тілу розповзлися синяки. Нічна сорочка ледь витримувала всі ті негаразди, треба буде щось придумати з одягом.
Щоб принести води, прийшлося прийняти людську подобу. Сам не знаю, чому я так турбуюся про неї. Я ж Дракон, врешті-решт. А Дракони зазвичай менш емоційні за людей. Неправильний я якийсь…
В людській подобі я виглядав не найкраще – невисокий хлопчина із запалими карими очима й темним волоссям. Давно не латаний одяг, а лівий чобіт вже просив їсти.
Коли я врешті зайшов до печери, то побачив, що дівчина опритомніла і звелася на лікоть, з цікавістю спостерігаючи за мною. Я хотів дати їй попити, та вона спитала слабким, ледве чутним голосом:
Хто ти і де Аякс?
Насправді Аякс – це я. –відповів їй з посмішкою.
Ти ж був Драконом – з недовірою почала вона, але не договоривши, закрила очі, миттєво заснувши. Як же вона втомилась – з сумною посмішкою подумав я. І стільки, бідолашка, пережила… Спостерігаючи за її рівним диханням, я подумав, що…
…Добре би було хоч ковдру яку знайти – уже в подобі Дракона, вилітаючи з печери, додумав я.

Кет замовкла, обвівши очима «аудиторію». Дехто встиг заснути просто там, де сиділи, заколисані розповіддю, дехто пішов до намету, а хтось слухав. Дівчина, здавалося, не стільки переказує, скільки згадує. Її абсолютно не хвилювала ні їжа, ні сон, ніби вона прийшла навмисне, щоб розказати щось тим, хто захоче слухати.
Тож Аякс і Галя, щиро кохаючи одне одного, одружилися і жили довго і щасливо, і померли в один день від старості, маючи безліч дітей та онуків – сонно спробував закінчити Малюк.
Непогано. Гарний, хоч і банальний кінець для казки – після тривалої паузи сказала Кет. – Все би було добре, і ми б пішли спати, якби після двох тижнів, проведених в печері, лікуючи рани тіла і духу, Галя не загорілась би бажанням помститись. Одного дня вона все ж вмовила Аякса показати їй лігво чорних Драконів. Ним виявилось місто, розташоване серед скель – з кольоровими вогнями, що горіли на чорних стінах замків та палаців небаченої величі. Місто не в’язалося зі скелями навколо – якесь неправдиве, наче казкове, якби не відчувалася така гнітючість. Місто без простих будинків – самі палаци та замки. Все навколо ніби вимерло – Аякс сказав, що Чорні вдень сплять. Розміри його вражали. Дівчина ледь дихала, спостерігаючи за ним, почуваючи себе маленькою комашкою. Вона майже плакала від безсилля…

Ходімо. Ну, йдем. Взагалі, поганою ідеєю було показувати тобі все це. Ти маєш пристати до людей, і почати якось жити. Я тобі не в’ючна скотина, щоб носити тебе туди-сюди. Скажи тільки, де б ти хотіла бути, і я тебе донесу туди.
Тоді залиш мене тут.
Ти не виживеш в цьому місці!
Я спробую.
Я не для того вбив стільки часу, рятуючи тебе, щоб залишити тут на корм Драконам! – і з цими словами я вхопив дівчину в лапи і злетів в нічне небо. Моя луска відблискувала матово-чорним. Це не було перетворення, як тоді, коли я перетворювався в людину, а звичайне маскування. Оскільки будова тіла між Чорними Драконами і мною невелика, а довгочасне перетворення забирало багато сил, маскування – краще, що я міг придумати.
Будь-хто з Драконів володіє чарами. А просту зміну кольору луски навіть чарами називати соромно – так, розвага…
Я ніколи не бачив інших Білих Драконів. Залишились хіба що спогади, настільки туманні, що швидше скидалися на фантазію. Скільки пам’ятаю себе – а це близько п’яти десятків років – був вигнанцем, навіть ім’я взяв собі людське. Чудом не попадався до Чорних Драконів, від них мені завжди хотілося втекти. Боявся їх. Потім сила прокинулась в мені, і я відчув, що можу змінюватись і змінювати деякі речі довкола, не торкаючись їх. Мабуть, це була магія. Що ж іще…
І ось тепер я самотній, нікому не потрібний дивний Дракон без минулого, а в моїх лапах вредне дівчисько, що пручається й кричить, наче злий дух вселився в неї. Я обережно стиснув її, боячись роздушити, і та притихла. Навіщо вона мені? Що вона принесла мені доброго?
Каменюку межи очі. І якщо не послабиш свої пазурі, на землі скуштуєш ще одну.
Стоп. Це ж не я подумав. Враження, ніби хтось думав замість мене… неприємне таке враження. Я повільно почав опускатись донизу, в тінь від урвища над річкою.
Як це в тебе вийшло? – опустившись на землю й звільнивши полонену, спитав я.
Хочеш, щоб я сказала? Прийми спочатку людський вигляд, зверху нас можуть побачити. – Вона чомусь хитро всміхалась.
Я хотів щось сказати, та цікавість взяла верх. Галя підійшла до мене, вже в людській подобі, змовницьки підморгнула, злегка посміхаючись, і…
…лясь!
Аж луна пішла. А я сидів на землі, тримаючись за щоку, гадаючи, в чому мене визнали винним. Удар трохи розвернув мене, а щока горіла пекучим полум’ям. Глянувши на дівчину благально-невинним поглядом, побачив в її очах зелене полум’я. Це ніяке не порівняння, я ніколи не бачив, щоби в неї були такі очі, як зараз.
А може, то через те, що я ніколи не дивився на неї знизу вверх?
- Ти чого? – все ще тримаючись за щоку, ображено промимрив я.
- Ах ти ж ящірко крилата! За що?! Ти хоч знаєш, за що так зручно вхопив мене своїми пазурами? Збоченець! – враження, ніби люта вовчиця накинулась на мене.
Тепер в мене горіли дві щоки. Я ж не міг… ні, напевне все ж таки міг. Скрушно похитавши головою, підвівся із землі.
Вибач… – потупивши погляд, ледве чутно пробубнів голосом розкаяного грішника. – Ну то як там з думками? Ти що, їх на відстань можеш передавати? – я швиденько заговорив, відволікаючи її від неприємної теми.
Не знаю. Воно якось само. Ти мене так сильно стиснув, що я нічого не могла крикнути. І тут я почула, як ти щось ніби… думаєш… і… слухай, а ти справді думаєш, що я така вредна? – благально глянувши на мене, майже прошепотіла вона, запитально звівши брови.
Я зітхнув, так і не призвичаївшись до її раптових змін настрою.
Вредна. Але хороша. А будеш ще кращою, якщо хмизу назбираєш. А я піду – в цій річці має бути непогана риба… – з останніми словами я вже виламував собі палицю на гарпун.
Ну, за деякої фантазії вечір можна було вважати вдалим – от тільки від річки тягнуло холодом. Я заснув у подобі Дракона, а Галя вмостилася у мене під крилом – мило, чи не так? І тепло, і в межах високої моралі…

Вранці я прокинулась першою. Обережно вилізши з-під білого крила тут же і залізла назад – здоровенний ящір і не поворухнувся. Тут, біля дракона, хоч тепло…
Мені не давала спокою одна річ. Хтозна, чому, та мені іноді снився той самий сон. Сама того не помічаючи, почала наспівувати мотивчик зі сну:

Якщо бачиш ти цей сон -
значить, в тобі спить Дракон.
Наші чари розжени,
тоді станеш вільна ти.
Ніби вільні, та закуті,
ми страшні, безжальні, люті.
Та на світлі, в сонця час
ти побачиш вільних нас.
В темряві тебе зжерем.
Обережно! Ми ідем!

Ще одна лічилка про Драконів? – почувся приглушений голос.
Я аж скрикнула від несподіванки. Виявляється, Аякс давно вже не спав, тихенько спостерігаючи за мною. Ну що ж, в деякій мірі це мені навіть лестило. Хоча показувати цього не збираюсь. Ну от і як наслідок, я замість «Доброго ранку» почала виголошувати гнівну тираду:
- З усіх підлих…
І тут сталося непередбачуване. Дракон почав реготати.
Дракони ніколи не сміються. Вони регочуть. Дуже заразно, між іншим. А ще дуже образливо, адже в мене зростала підозра, що регочуть з мене. Мій гнів все зростав і зростав, аж поки не вибухнув, і… я зареготала теж. Як я вже казала, його сміх був ДУЖЕ заразним.
Через кілька хвилин, насміявшись до кольок під ребрами, я видушила з себе:
Ти чого?
Після цього ідіотського питання почалася наступна хвиля сміху, що ледь мене не вбила. Та на моєму місці будь-хто би вдушився – бачити Дракона догори дриґом, що тримається за живіт од сміху – видовище не для слабкодухих.
Нарешті, взявши себе в руки (чи, вірніше, лапи), дракон підвівся, часто-часто заморгав очима і склав лапи «долоньками» одна до одної, імітуючи стійку «Принцеса соромиться», солодким голосочком мовив:
О, він спостерігає за мною! Це мені так лестить!
І одразу впер руки в боки, страшно округлив очі та гаркнув:
- З усіх підлих…
Мені здалось це ну дуже знайомим. І підозрілим.
Ну добре, здаюсь. Але як ти дізнався про те, що я думаю?
Пам’ятаєш, які фокуси ти видавала вчора? – озвався голос просто в моїй голові. – До речі, та пісенька, яку ти насвистувала… це ж не просто лічилка?
Не знаю. Скидається на якусь божевільну загадку. Та годі вже, що робитимемо далі?
Далі? Від того самого моменту, як я усвідомив себе, мені нічого робити. Я сам, і в мене нічого нема. Я звик. Чи, може, в тебе є щось на думці?
Теж нема. Мене ніщо не тримає – в цьому світі все, що можна, в мене забрали Дракони… Чорні Дракони. І єдине, чого я зараз хочу – поїсти чого-небудь.
А, так, справді – раптом заметушився дракон. – Я полечу і щось нам вполюю. Не йди нікуди. Я скоро повернусь. Чекай мене.
То було востаннє, що я його бачила – мого кращого друга, Білого Дракона Аякса.

Кажуть, надія помирає останньою. Тиждень я чекала Аякса на березі річки, розпалюючи на ніч багаття, як маяк, ризикуючи привернути увагу Чорних Драконів. Аякс сказав, що повернеться. Щоб я чекала його. І я чекала, вірила що він прилетить. Потім – сподівалась. Я не знаходила собі місця, питаючи себе: «Що ж з ним трапилось?». Він був єдиним, що в мене залишилось.
Та ночі все холоднішали, і я вирішила йти. Цілий день працювала, складаючи з каменюк стрілку, на південь, куди й збиралась йти. В мене майже не було надії на його повернення, та здається, це мій характер – вірити в краще, якщо треба – в чудо, навіть розуміючи, яке воно неможливе.
В неділю зранку (дні тижня якимось чудом збереглися в моїй голові) я зібралась з духом і пішла в напрямку своєї ж стрілки вздовж ріки. Приблизно опівдні я сіла біля великого куща пізньої лісової ожини на узліссі. Гарно ж як, думала я, дивлячись на зустріч ріки та лісу. Вже де-не-де жовті дерева лагідним переходом вбирали в себе русло ріки, і та спокійно текла під тінь їх листя.
Привіт, Галю.
Аякс? – Я рвучко обернулась, але то був не він. На мене зверху вниз, всміхаючись, дивився приємний чоловік років сорока із зовнішністю аристократа. На ньому були проста, але яскраво-зелена сорочка й коричневі штани, підперезані жовтим поясом. Псували гармонію лише грубі руки та босі ноги, що аж ніяк не підходили людині заможній. Та я збиралась це з’ясувати по-іншому:
Ви хто? І звідки знаєте мене?
Ви дозволите? – замість відповіді спитав він, ще ширше розтягуючи посмішку й сідаючи біля мене. Я одразу сторожко відсунулась від нього.
Отож, – почав він, ніби не помічаючи мого поруху – тобі потрібен Аякс? Спочатку я представлюсь: Лісовик, володар всіх лісів, вже ж дозволь без титулів.
Лісовик? – перепитала я, сміючись. Востаннє я сміялася разом з Аяксом, і мені треба було розрядитись.
Ти чого? – ображено перепитав дядько.
Та з тебе лісовик – як з мене королева.
А ти чекала чогось такого? - В’їдливо запитав той, миттю перекидаючись на старого зморщеного дідугана, що наче вже й мохом поріс. – Ти як хочеш, – проскрипів старий, повертаючи собі попередній образ – та я надаю перевагу здоровому духу в здоровому тілі.
Ти можеш мені допомогти?
Існує одна легенда, що говорить про Добро і Зло, Драконів і Людей. Суть в рівновазі, яку одного разу, близько півстоліття тому порушив Вищий Чорний Дракон. Він створив якесь закляття, що перетворювало Білих Драконів на Чорних. Але то не були справжні Чорні – не Мудрі Хижаки, а безмозкі пожирачі всього. Єдине, що ними керує – лють, та ще, може, голод.
Аякс – дракон, що тримає цей світ в хиткій рівновазі. Але Вищий вислав його з цього виміру… – я заперечно хитнула головою, показуючи, що не зрозуміла – …з цього світу. Світів є безліч, і Аякс – в одному із них.
Як ви знаєте, що він живий?
Ми б всі це відчули, як відчуває все тіло втрату руки чи ноги. Порушилась би Рівновага, і наш світ би зруйнувався. Вищий Чорний Дракон знає це, але бажання влади… Він обдарував Аякса силою народжуватись і вмирати знову й знову, але забрав у нього пам'ять. Він може бути де завгодно і яким завгодно. Зручно, чи не так? Ніякої, навіть найменшої загрози, і Рівновага в порядку. Ти можеш спробувати його знайти. Якщо хочеш, я навчу тебе, як змінюватись і переходити з виміру у вимір. Такі правила гри. Ставка – життя всіх нас. Зіграєш?

Нестерпно пекло сонце. Пісок був усюди – під ногами, в повітрі, противно скрипів на зубах і змушував сльозитись очі. Я йшла з безліччю таких же дівчат, як я, і всі ми мали померти. Жахливо, але це – звичай. Помер фараон Ментухотеп Другий, і ми мусіли піти за ним в загробне царство, щоб слугувати йому. Його піраміда була на правому березі Нілу, навпроти Фів, а це означало, що прийдеться річку якось перепливати цьому всьому народові. Річка – то нічого, а от крокодили…
Ненавиджу крокодилів.
Лісовик сказав, що я впізнаю Аякса, та його все не було. Я вже два роки в цій клятій країні, і – нічого. Самий пісок. І рис. Я нічого не мала проти рису... перші три сотні разів підряд, на сніданок і обід. Вечері тут не було як такої. Ех, Аякс-Аякс, знав би ти, який рис я терпіла заради тебе…
Рабів – тобто нас – заштовхали на невеликі плоти і почали переправляти на іншу сторону. Я, наче зачарована, дивилась у воду, а звідти мені у відповідь дивились кілька пар голодних очей. Раптом зліва від мене забилася в сльозах істерики зовсім молоденька, років чотирнадцяти, дівчинка. Вона не хотіла вмирати, і плакала, проклинаючи і Ра, і Осіріса, а разом з ними й решту богів, котрих лише могла пригадати. До мене прийшла думка, що бодай когось із цих нещасних я зможу врятувати, Лісовик же навчив мене переносити людей в інші виміри. Я тихенько почала підбиратись до дівчинки, та тут, сама не знаю як, мене штовхнули. Місця на плоті було мало, і за манерами ніхто не слідкував. Мить – і я опинилася серед крокодилів.
Саме час для аварійного виходу.

На сході ледь почервоніло небо. Було дивно, що ми, народ від природи нестримний, так виховано проводили час. Спали тобто. Ніхто не впився до чортиків, всі мирно сопіли хто де вмостився, вдихаючи цілюще гірське повітря. Тільки Кет все ще розповідала, а я все ще слухав.
Перед світанком похолоднішало, і так сталося, що ми з Кет загорнулися однією ковдрою. Збоку це, напевне, виглядало кумедно – сидять собі двоє прикупці над згаслим багаттям, і дівчина розповідає щось хлопцю, надтріснуто шепочучи ледь не в його вухо. Кет жахливо захрипла, і мені було жаль її, та водночас я навіть не дихав, боячись перервати розповідь. Щось в цій розповіді було…ну, не знаю… Якось все так детально…
Якщо це їй дідусь розповідав, то скільки ж часу вбив старий на цю багатосерійну казку?
«…Кілька разів я знаходила Аякса, та він нічого не пам’ятав, а я не могла йому нічого пояснити, рідше – не могла зустрітись із ним. Проста дівчина ніколи не доб’ється аудієнції в короля, а якщо і доб’ється, що йому сказати? «Ваша Величність, Ви – Дракон»?! Я знаю й коротші шляхи на шибеницю.
Одного разу я побачила Аякса в одному дідові, що збожеволів від старості, іншого – на полі бою. Тоді я не встигла, і він помер просто на моїх руках…».
І тут дівчина зупинилася, а на її очах були сльози.
Мене наче холодною водою облили. Скільки разів я прокидався в холодному поту із криком болю, хапаючись за правий бік, переконуючись, що він цілий. Єдине, що я пам’ятав – сумні зелені очі, що дивилися на мене з любов’ю й розчаруванням. З силою ковтнувши клубок, що так несподівано підступив до горла, я здивовано прошепотів:
Галю?

- Я зовсім забув, як це робиться.
Ми йшли по високій траві, невиспані і мокрі від ранкової роси. Йшли не до якоїсь конкретної мети – я просто хотів зібратись із думками. Думати є про що. Не кожен день дізнаєшся про свою драконячу сутність.
Я більше не дракон.
Складалося враження, що я нию. Мабуть, через те, що я справді нив. Кет, чи то пак Галя, мовчала. Вона раділа, що знайшла мене, що я повірив. Але я був іншим. Вона мене пам’ятала, але – не такого.
Слухай, чому я сьогодні вночі завив по-вовчому?
Розумієш, справа в тому, що в одному з життів…
Досить. Не хочу знати.
Ми йшли, і мені потихеньку передавався її відчай. Вона так довго шукала мене, а я…
Не думати про погане. Я всміхнувся.
Вона мене довго шукала і врешті знайшла.
Приємно, хай йому чорт.
Після довгої мовчанки я врешті спитав:
- Галю, а та скоромовка-загадка… ти вирішила її?
- Ну як тобі сказати – змовницьки підморгнула вона мені. – В одному з вимірів, куди я щойно потрапила, був ліс, в якому водилась нечисть. Одразу кудись далі перескакувати не хотілося, навіть не почавши шукати твою персону, тому прийшлось вдатися до крайніх методів, і… – Галя швиденько озирнулась навколо, переконавшись, що за нами ніхто не спостерігає, та перетворилась на білосніжного Дракона. Мені перехопило подих від почуття сили і краси, що йшли від істоти, котра щойно була такою беззахисною на вигляд дівчиною. Дракон випустив язик полум’я, і знову став дівчиною в червоній футболці, що хитро так всміхалась. Та-а-ак, як кажуть, перше враження оманливе. – Що ж до іншої частини віршика, то я весь час чомусь була зайнята іншим, і навіть не думала над тим.
- Як ти це робиш?
- Що?
- Ну, ти кажеш, що я колись був драконом, та я всього лише простий хлопець, і не знаю цього фокусу з перетворенням. Слухай, а ти точно впевнена, що Аякс – то я? Ти часом не помиляєшся?
- Хтозна – вона безтурботно знизила плечима – може й помиляюсь.

З усіх життів цей Аякс був найбільш розгубленим і довірливим. Коли я вирушала на його пошуки, то хотіла знайти лідера, а не переляканого хлопчика.
Власне, чому я йшла його шукати? Я багато разів запитувала про це в себе, і найкраща версія звучала так: вдячність. Аякс кілька разів рятував, а я йому й спасибі не сказала. З мого боку було б негарно кинути його в біді. І ось я його знайшла, та що з ним робити? В будь-якому разі треба повертатись додому.
Ти мені так і не відповіла – Аякс знову вирішив заговорити. Я впіймала зайчика, і зараз на вогні смажилося запашне м'ясо. Коли я летіла на полювання, мене охопило надзвичайно сильне відчуття дежа вю, але нічого не трапилось.
Про що? – неуважно кинула я, думаючи, що моя сутність дракона вимагає більше їжі, отже треба після «обіду» полетіти в ліс ще раз і вполювати щось істотніше. А ще клята конспірація… уявляю, якого шелесту нароблять тутешні аборигени, якщо побачать Дракона.
Про скоромовку – нагадав про себе Аякс, тикаючи в зайчикове м'ясо галузкою, перевіряючи його на готовність. – Перша ж її частина збулась… Слухай, а де ти так навчилась вогнище розпалювати, й так класно готувати в польових умовах?
Ти навчив, геній. А щодо скоромовки – там же ясно сказано: вивести Чорних на денне світло. І в мене поки що немає ідей, як це зробити.
Після «обіду» Я вже хотіла ввести в дію власну постанову – наїстися краще тобто, як Аякс, смішно наморщивши лоба, видав:
Я тут все думаю, а чи не пропустив чого Лісовик. Послухай, з нашим світом нічого не ставалося, поки я там був, вірно? Коли я зник, там все було теж нормально. Я зараз про Рівновагу – ти ж казала, що поки є хоч один Білий Дракон, зі світом все гаразд. Але ж ти теж Білий Дракон. А може, Вищий Чорний не хотів тримати світ в Рівновазі, і він знав про твоє існування… Може, він просто знайти тебе не міг – ти ж ніколи не перетворювалась на Дракона, навіть не знала, хто ти насправді. Він міг би відправити кудись мене, знаючи, що рано чи пізно ти підеш за мною. Чорні Дракони мають стадний інстинкт, чому б його не мати Білим? Так і сталося. Ти ніколи не хотіла перевірити, як там він, вимір наш, без Білих Драконів?
З кожним словом він запалювався все сильніше і сильніше. Мене гризло сумління, але тут було щось не так.
- Чому ж Вищий Чорний просто не вбив тебе, а потім і мене?
- Не знаю… ну взагалі, те, що я тут нарозказував – так тільки, теорія… Може, краще перенесемось в наш світ і вияснимо?
- Зачекай трохи. В цьому вимірі в мене є ще одна справа.
Через півгодини я прилетіла, миттєво перекинулася на людину і знервовано сказала:
Хотів пригод? За хвилину рушаємо в наш вимір.
Але ж я думав… Може, хоч з батьками попрощаюсь?
Нема часу. Не знаєш, чому тутешні жителі так не люблять драконів? Мене, здається, помітили кілька дядьків у формі і з кулеметами. Ні привіт тобі, ні здоров… Добре хоч стріляти не вміють. Кажу тобі, в усіх вимірах солдати одинакові.
Солдати? – Аякс аж рота роззявив.
Угу – невинно так мугикнула я. – Мабуть, до польського кордону надто близько підлетіла. Ну добре, ти готовий? Поїхали!

Галя взяла мене за руку, закрила очі. Губи її ворушились – заклинання якесь читала, не інакше – і раптом з силою стала мені на ногу.
Я скрикнув.
Вона теж.
Ми були вдома. Тут було не так, як я уявляв. Передусім, я не чекав, що ми потрапимо сюди вночі. Навколо був ліс, і це мені не подобалось.
Галю?
Чого тобі?
А ми точно там, де треба?
Точно.
А чому тут ніч?
Так буває, коли день закінчується – роздратовано почала пояснювати вона. – Не знаю, твоя розповідь здалася мені цікавою, і я вирішила повернутися трохи назад.
І де ми зараз?
Звідки мені знати? Лісовик розповідав мені про подорожі в часі тільки дуже приблизно, і нічого конкретного. «Застосовуй це лише в крайньому випадку, це дуже небезпечно. Ти навіть не уявляєш, які наслідки…» - почала перекривлювати Лісовика Галя. – Та я ж не профі! І ніколи не хотіла, щоб мене втягували в цю… А ти також хороший – повірив мені аж на… ти хоч знаєш, в скількох вимірах я тебе шукала? І навіщо?! Щоб зараз… – в її голосі вчувалися сльози, змішані з відчаєм. – Я так втомилась…
Я насмілився її обійняти.
А за хвилину ми осіли просто на землю. Було прохолодно, та то нічого.
- Тепер все буде добре – сказав я.
- Правда?
- Обіцяю.
Мені було трохи моторошно в цьому іншому світі. Уявляю, як почувалася вона, коли вперше перетнула границю між двома світами – а вона ж тоді була сама-одна, і ніхто їй не міг порадити, що і як зробити, щоб не тільки вижити, а й мене знайти. Вона терпіла за мене рис – всміхнувся подумки я.
Там був ще горох – відповіла на мої думки Галя.
Горох?
В Єгипті. Я ж казала, що ми можемо обмінюватись думками, хіба ти того не чув?
Але ж… - почав я, та десь тут помітив, що розмовляю сам із собою.
Галя спала.

Я прокинувся, коли сонце було вже високо. В горлі дерло, в очах двоїлося… мабуть, підхопив застуду. Ой, невчасно, товаришу, невчасно... Ще не відкриваючи очей, подумав, який дивний бачив сон. Дракони…
І тут я рвучко підвівся. Навколо незнайомий ліс, і більше нічого. На сон не було схоже, якщо…
…якщо хлопці не пожартували зі мною.
Є хто живий? – крикнув я. Про всяк випадок імен я не називав... А раптом то справді не сон?!
Ти чого кричиш? – визирнула з-за кущів Філу.
Значить, сон. Якщо в цьому світі є Філу, то все гаразд. Я із задоволенням оглушливо чхнув. Поганою, поганою ідеєю було спати на землі просто неба.
Філу, а де всі?
І де вона? – проігнорувавши моє питання, якось змовницьки прошепотіла вона.
Хто? – щиро здивувався я.
Кет – з любов’ю в голосі повідомила Філу. – Ти ж бачив, куди вона пішла?
Не бачив – я не на жарт розгубився. – Філу, а ти звідки тут взялася?
Я підозріло дивився на неї, і тут мене осяяло розуміння.
Почну з того, що все це – не сон. Згадалось раптом все – і її тонкі романтичні вибрики, і те, як мило вона хапала мене за руку кожного разу, як тільки трапиться нагода, і її погляди… Вона робила все, щоб бути разом зі мною. І навіть в цей похід, куди її ніхто не кликав, впросила мене її взяти. Я думав, що то просто захоплення. Дівчинка вона нічого, просто я ніколи не думав про щось серйозне. Просто звик до неї, а вона була весь час зі мною. Ідеально, щоб… Галю, де ж ти в біса пропала?!!
Я стежила за тобою – солодко протягнула вона, бавлячись невідомо звідки взятим мініатюрним револьвером. – Гадаєш, Вищий Чорний відпустив би тебе без охорони? Він знав, що ця … тебе знайде. Він все знав наперед, крім того, як вона виглядає. Та це нічого. Я зараз вб’ю тебе, почекаю, доки вона прийде, і вб’ю її теж. Гарненька сімейна могилка вийде… Чим тобі не подобалась я?! – вона зірвалася на крик. – Ми б жили разом, і нас би ніхто не знайшов – Філу глибоко вдихнула, заспокоюючись. – Та то нічого. Зате я виконаю волю Хазяїна.
Довго я був у тому вимірі?
Всього кілька місяців.
Але ж мої спогади…
Вигадані й нав’язані – просто відповіла Філу. – Не без моєї допомоги, між іншим.
Було видно, що вона пишається собою.
Ти Дракон? – видихнув я.
Ні, інакше навіщо би мені було ось це? – Філу помахала перед моїм носом зброєю. – Та якщо хочеш знати, Вищий Чорний обіцяв мене зробити Драконом.
Драконом не стають, ним народжуються – сумно зітхнув я. – Обманув тебе Чорний.
Брешеш! – вона закрила очі й, цілячись мені в голову, натиснула на спусковий гачок.

Зробивши розвідувальне коло над лісом, я побачила річку й полетіла туди – пити хотілось нестерпно. Аякса я залишила там, де він так солодко спав.
Холодна вода зробила своє діло, зігнавши весь сон. Напившись досхочу, хотіла вже летіти назад, коли побачила знайомий силует. Лісовик.
Моє вітання! – гукнула я йому.
Доброго здоров’я! – відгукнувся той. – А я вас знаю?
Звичайно, знаєте, ми ж… – я затнулася, і швиденько спитала: - Який сьогодні день?
Неділя – спокійно сказав Лісовик. – А що?
Я коротко розповіла йому всю історію, закінчивши словами:
- Отож, після того експерименту з часом я опинилась тут. Добре би було, якби ви мене зустріли ще раз там, на узліссі, щоб я знала, що робити…
- Не хвилюйся, я все зроблю – Лісовик був сама люб’язність.
- Чи не могли б ви переказати мені, щоб я не затримувалась в Єгипті? – благально попросила я. – Все одно там нічого, крім рису, не знайду.
- Міг би. Але не буду. Поки що все складається вдало, а мої слова можуть все змінити. Ти ж не цього хочеш? – підморгнув мені він.
- Не хочу. Ну добре, а що мені робити зараз? Аякс тут, але він не пам’ятає, як перекинутись знову на дракона. Тож…
«Галю, де ж ти в біса пропала?!!» – почулося просто в моїй голові.
Поспілкуємося потім, щось трапилось з Аяксом – останні слова я вимовила вже піднімаючись в повітря в тілі Дракона.
Куди його знову занесло?!!
Обережність в мені зробила своє діло, і я спустилась за кількасот метрів від місця, де залишила Аякса. Далі йшла в людській подобі, продираючись крізь густий ліс якомога тихіше. Виходило це в мене не дуже – все ж я дуже хвилювалась. Скоро почулись приглушені голоси, і коли я виглянула з-за куща, то зрозуміла, що спізнилась. Аякс стояв біля мене, а навпроти нього стояла дівчина зі знайомим обличчям, тримаючи в руці револьвера. Судячи з виразу її обличчя, наміри в неї були серйозні. «Брешеш!» - вигукнула вона, напружуючись. Я закрила очі, й одночасно гримнув постріл. Щось ніби дзенькнуло…
Чомусь очі розплющувати я не наважувалась. Аякс… Я ж могла ще…
Та тут почувся здавлений вигук і пролунав ще один постріл, а за ним одразу ще один дзенькіт. Це вже було надто цікаво, і я розплющила очі.
Дівчина розряджала револьвера, випускаючи одну за одною кулю в броньовану голову Білого Дракона, а той дивився на неї спокійним поглядом, ніби не помічаючи маленьких шматочків свинцю, що з дзенькотом відбивались від броні.
Клац… клац… - озвався револьвер.
- Кажеш, в екстремальній ситуації можна пригадати, як робити цей фокус? – повернувши до мене голову, спитав Аякс.
Я, сторопівши, вийшла з кущів, вже теж в образі Дракона. Філу, збліднувши, впустила зброю на землю.
- Що будемо робити з цією? – кивнула я на неї.
- А що ти можеш? Ти ж її не вб’єш? Мабуть, відпустимо.
- А ти точно не голодний? – я непомітно підморгнула Аяксу.
- Ну… шлях неблизький… – з сумнівом протягнув Аякс. – А ти смачна?
Бідна дівчина з ентузіазмом замахала головою в різні боки. Аякс підійшов до неї впритул, зігнувши колючу голову, що їхні носи майже торкалися. Він що, справді її з’їсти хоче?
Киш звідси в інший вимір! Побачу ще раз – голову відкушу! Полізеш до Чорних – під землею знайду.
Вона ніби тільки цього й чекала. Мить – і її не стало.
З поверненням, Аякс. Рада знову бачити тебе в звичному образі.
Дякую. Знаєш, поки те та се, в мене з’явилась непогана ідея на рахунок…

- Аякс, а ти впевнений, що ця ідея хороша? – я помітно нервувала.
- Хоч спробувати треба.
- А якщо нас зжеруть?
- Ну що ж, так ляжуть кості – пролунала спокійна відповідь. Аякс явно загорівся своєю божевільною ідеєю. Не підкажете, чому згадка про невинні гральні кубики викликала в мене такі неприємні асоціації?
- Прийшли.
Ми стояли біля Міста Драконів. Світало. План Аякса був до геніальності простим – напустивши мару, приєднатись до інших Чорних драконів. Ранок для Чорних – все одно, що для Білих вечір, тож з’ївши по листочку споришу – на удачу – ми злетіли в повітря. Наш телепатичний зв'язок ми вирішили не розривати, тож зараз спілкувалися подумки:
Аякс, як я тобі?
Така ж гарна, як я – буркнув він. Нічого собі комплімент.
І все ж? – я вміла вгризатись в печінки.
Ой, в ім’я білої раси, не починай – скривився Аякс.
Ну що ж, мені теж не подобалось бути схожою на вбивць, котрі забрали в мене все, але ж я мовчала! Всі вони такі – думала я, наздоганяючи Аякса, котрий вирвався вперед. Хлопці… самозакохані, вперті, незадоволені нічим – навіть власним планом!
Я теж тебе люблю – пролунало в моїй голові насмішливо. Весь час забуваю, що цей паскудник чує мої думки! За що ж це кара така?!
Ми вже долітали до першого замку міста, як на нас кинулися два Чорні Дракони, притискаючи до землі. От і весь наш план.

Спочатку все йшло добре – сонце сходило, і Драконів у Місті не було видно. Мабуть, всі спали. Але якраз в той момент, коли я розслабився, побачив двох Драконів. Варта! Дурень, як я не подумав!!! Вони були набагато більшими за нас, і їхні кігті… Моя уява вже малювала мені, як… ну, та це не важливо. Словом, я знову почув чиїсь думки, та цього разу думки Дракона, що летів просто на мене: «Тільки сядь на ту терасу, ну ж бо, ну ж…». Я глянув вниз – там і справді була тераса, на якій розмістилися кілька кущів сліпуче-червоних троянд. Чорний Дракон не наказував мені туди спуститись. Було враження, ніби він не знав, що я чую його думки. Дивно якось… все ще не перестаючи дивуватись, спустився на терасу. Галя – за мною.
- Я хочу знати, хто ви.
- Мене звуть… - почав я, та Чорний мене перебив:
- Людський вигляд, будь-ласка. І ніяких фокусів з марою чи іншими чарами!
Правду кажучи, в мене був намір в разі чого хитрувати, але здається, з цими двома краще не жартувати. Ми з Галею мовчки стали хлопчиком і дівчинкою, маленькими й беззахисними перед двома чудовиськами.
То це все-таки ти! – найближчий Чорний кинувся до Галі. Я лицарськи посунув напереріз, як був, збираючись голими руками зупинити Дракона. Але тут відбулося щось неймовірне. Дракон раптом став ридаючою від щастя жінкою, що кинулась в обійми Галі. Не зумівши до кінця погасити силу інерції, я врізався в них збоку, перетворивши милу сімейну сцену на «купу малу». Все б було нічого, якби на нас зверху не навалився дядько, який щойно був іншим Драконом. Через кілька хвилин, розібравшись, де чиї руки-ноги, мені пояснили, що Галя знайшла своїх батьків. Виявляється, до них в гості прийшла ця сама, що й мені, розумна ідея прикинутись Чорними, щоб знищити їх зсередини.
Але як ви дізнались, що то я? – Галя потихеньку прийшла до тями і вже вмудрялася попри охання і запевнення типу «Ми так хвилювались!» і «Як ти подорослішала!» вставляти розумні питання.
Телепатія – коротко пояснив її батько. – Проявляється тільки між найближчими родичами, або… закоханими. Ми почули чиїсь думки, а це могла бути тільки ти, бо…
В мене до вас питання – не зовсім культурно перебив я. Три пари очей зацікавлено глянули на мене, наче щойно побачили. – Як тоді я почув ваші думки? Ну, про терасу, і все таке… Про Галю – я ще можу зрозуміти, а ви…
Згадай мені, як тебе звуть? – вимогливо запитав дядько.
Аякс… - я дещо розгубився. Погляд в дядька був такий, ніби прошив мене наскрізь.
Аякс? – голос в дядька раптом став хриплим. – Аякс, мій син?
Тепер я розгубився остаточно, зробившись раптом новою мішенню для обіймів. Не знаю, скільки б це тривало, якби дядько… чи, правильніше сказати, батько, не перервав все це:
Годі, потім налижетесь. Ходімо в замок. Тут, під відкритим небом, небезпечно. Ви двоє взагалі поки що виходити з нього не будете – вас тут ніхто не знає, можуть піти розмови, підозри…

- …Півстоліття тому двоє Білих Драконів жили на фермі, що була розташована за тиждень ходи на південь від того села, де ти знайшов Галю.
Ми розмістились в залі біля каміну, де тихенько потріскували огорнуті полум’ям дрова. Панувала напівтемрява – віконниці були наглухо зачинені. Батьки… гм, я ще не звик до того слова… батьки сиділи на дивані, а ми з Галею у величезних м’яких кріслах. Батько вирішив розповісти нам свою історію. Обвівши відстороненим поглядом свою невеличку аудиторію, помовчав із хвилину, збираючись з думками, і продовжив:
Ми жили, як прості селяни. Нам подобалося таке життя – тихе, спокійне, розмірене… Коли в нас народився син, стався перший напад Чорних Драконів на людей. Під час пожежі ми втратили сина… – кивок в мій бік – …але він повернувся.
Мені стало незатишно. Я ще не звик до нової ролі.
Село було спалене до останньої хати, і ми врятувались тільки тому, що Були Драконами. Переїхавши на нове місце, ми спробували почати все спочатку, але та ж біда трапилась вдруге. Ходили чутки, що Білі дракони масово почали зникати, і ми вирішили покласти тому край. Ми ледве витягнули дочку з полум’я, і вирішили більше не ризикувати. Залишивши тебе, Галю, на бабу Варвару, поклали перед собою за мету знищити вищого Чорного.
Я жила у дядька Панаса – тихо вставила Галя.
Що? – нахмурився батько.
Через два тижні після того, як ви пішли, приїхав дядько, котрий заявив, що приходиться тобі двоюрідним братом і забрав мене до себе.
Запанувала довга мовчанка.
Нема в тебе ніякого дядька – врешті вимовив батько до Галі.

Я собі місця не знаходив. Подумати тільки – сестра! До існування батьків ще можна звикнути. Не скажу, що я почував до неї щось аж таке надзвичайне, але сестра…
Йшов третій тиждень нашого перебування в Місті Драконів. Ми не робили абсолютно нічого, і це мене просто бісило. Батько розповів, що Вищий Чорний буває в Центральному Палаці вкрай рідко, і завжди з охороною. Де він проводить решту свого часу, не знав ніхто, та точно відомо, що поза межами міста. Його ніхто не бачив в людському вигляді, до того ж він володів магією краще за інших і легко міг змінити зовнішність. Поза Містом легше знайти вітра в полі, аніж його. Та-ак, непогано влаштувався. Підібратися до Вищого Чорного Дракона здавалось нереальним.
Саме Місто було взірцем маленької імперії, зі своїми законами і культурою. Нічні прогулянки в пошуках людської поживи було свого роду привілегією місцевої знаті – якби на «полювання» могли летіти всі, людство було б знищене; досить розвинута економіка, прогрес – на рівні кінця ХІХ ст. в тому вимірі, де я колись був студентом… І ніякої романтики, що невідступно переслідувала мене досі разом зі словом «дракони».
А жаль…
Я сидів в бібліотеці й читав фентезі про ельфів. Ще недавно я отак читав про Драконів – і от я сам став Драконом. Тепер черга гостровухих. Я сумно всміхнувся – краще вже ельфи, ніж гноми. Абетка Драконів не так вже й відрізнялась від людської, та певні незручності були, тому читав я зосереджено й повільно, і не відчув, що позаду мене хтось стоїть.
- Вибач, що відриваю тебе від книги, та я гадаю, ти маєш право знати.
Переді мною стояла мати, стискаючи в руках щось схоже на сувій.
Що це? – я рефлекторно закрив своє фентезі і випрямився в кріслі, стоїчно готуючись до нової порції пестощів з її боку, що невпинно лилися на нас із Галею. Ну не звик я до ТАКОЇ ніжності.
Та цього разу мати була серйозною, як ніколи.
Батько був проти того, щоб я це казала, і все ж… Це – пророцтво про те, що цей світ звільнять від влади Чорних двоє Білих Драконів. Вищий Чорний, знаючи це, спочатку вбивав всіх Білих. Потім, бачачи, що рівновага порушується, почав накладати на них чари. Закляття, що забирає пам'ять плюс мара чорної луски – і Білий стає стовідсотковим Чорним. Білі всюди,, вони навколо нас, тільки ми не знаємо, хто саме. І вони теж не знають. Лісовик був неправий, кажучи, що Рівновага є, поки є хоч один Білий – Чорних і Білих має бути приблизно порівну. Якщо не буде Рівноваги, настане ера Хаосу, а навіть Чорним треба чергування Світла й Темряви, Доброго й Поганого. Сенс життя – в контрасті…
То що там в пророцтві? – перебив я.
Так, пророцтво. Чорний має померти від руки двох Білих. Ми з батьком думали, що це маємо бути ми – на той час з Білих, наскільки відомо, пар більше не було…
Та я вже біг до Галі.
Вона, як не дивно, була на кухні. По запаху, наче печиво…
Аякс, як добре, що ти прийшов. Я вже збиралась…
Твоя лічилка… повтори її, будь-ласка.
Нащо це тобі? Забудь, я печу такий торт, що…
Лічилка – мій тон був невблаганний. З хвилину вона дивилась на мене важким поглядом, а потім, видно вирішивши, що сперечатися з дурнями – лиш час втрачати, почала потойбічним голосом:
Ну, якщо ти так хочеш…
{Те, що вона продекламувала, спокійнісінько можна прочитати, перегорнувши кілька сторінок назад. Вибачте за незручності – автору просто ліньки передруковувати всю ту маячню.}
Чари Вищого Чорного діють тільки в темряві – пробурмотів я. – Місто розташоване серед високих гір, і сонце звідси видно лише одну годину на добу. Отож, треба зробити так, щоб… здається, в мене є план.
Ой! – не знаю, хто з нас двох це вигукнув, але наступної миті я зазнав жорстокого удару рушником. Запахло смаленим – в усіх значеннях цієї фрази.
Ти все зіпсував! – в її голосі чулися щирі сльози.
Зіпсував? – я ошелешено дивився на неї.
Мій торт! – трагічно кинула Галя. – Згорів! Лічилка йому в голові! Та хіба ти знаєш щось про мистецтво? Тобі не зрозуміти…
І чого це всі без настрою сьогодні?
Магнітні бурі, не інакше.

Нудно тут, в цьому кам’яному мішку. Спочатку все здавалося таким таємничим – темні зали замку, в яких під пильними поглядами древніх драконів і людей з не менш древніх портретів, перед якими я почувала себе дрібною комашкою; високі башти та глибокі підвали, і звичайно, величезна кількість кімнат, де від старості майже все перетворилось на порох. Кімнати були різні за розміром – від маленьких «кімнат самотності» - батько пояснив, що Дракони дозволяють собі розкіш бути насамоті скільки захочеться – і до гігантських «їдалень», де відбувалися трапези Драконів в їхніх істинних виглядах. Ми з Аяксом мали безліч вільного часу, так як батьки повинні були, як повторював весь час батько, «займатись корисними справами». Деякий час я тільки те й робила, що наче цікаве щеня, винюхувала все і про все. Але зрештою всі кімнати було перевірено, підкорено всі башти і вивчено всі підземелля… і якось неочікувано прийшло почуття суцільної нудьги і меланхолії. Рятувала мене тільки бібліотека, де посеред всіх томів з алхімії та астрології знайшлися:
1)хороше фентезі;
2)«Всесвітня Історія Розвитку Нашої Раси» - про Драконів, звичайно;
3)«333 рецепти випічок зі скарбниці “Кухня Дракона”».
Останнє було подарунком моїй любові до солодкого. Ну не можу я жити без пригод, романтики і шматка торта. І коли якраз я намірилась підкорити найвищу вершину мрії кондитера, як увірвався цей божевільний, братик мій новоспечений (вибачаюсь за каламбур), і зіпсував мені все задоволення.
Пройшло ще два занудних дні (чи швидше ночі), і… нічого не трапилось. Ми з Аяксом сиділи в бібліотеці. Я читала Історію Драконів, Аякс – якісь рукописи, що більше були схожими на гору запилюженого паперу. Раптом він підвівся, часто дихаючи. Лоб нахмурений, руки в кишенях. Знайомі симптоми…
В мене є ідея – виголосив він.
Ну нарешті. Я думала, ти цього ніколи не скажеш.
Аякс, стомлено глянувши на мене, тяжко зітхнув.
Ми вирушаємо в мій вимір.

Що ми шукаємо?
Аякс проігнорував моє питання. Ми йшли вулицями якогось міста. Дрібно сіяла мжичка, змушуючи втягувати голову в плечі по самий комір. В нього був рішучий вигляд людини, котра знає, що робить. Врешті його величність зволили заговорити:
Я прочитав одне пророцтво, в якому написано про двох Білих, що зрівноважать Білих і Чорних. І жодного слова про те, як це зробити. Я почав вивчати всі старі рукописи, котрі знайшов, і наткнувся на ось це. – Аякс витягнув з кишені куртки кілька листочків, зітлілих від древності. Мене все це цікавило все більше, і я вирвала їх з його руки, але так і не змогла нічого прочитати – ми йшли дуже швидко, і в автора був препаскудний почерк.
Що це? А ще, Аякс, я все хотіла спитати. Звідки взявся наш одяг? І звідки ти знав, яка тут погода?
Про це і мова. Всіх нас вчили, що ти можеш все, якщо знаєш закони природи. В цих рукописах говориться, як створювати такі закони. – Аякс зупинився, перевів подих і продовжив, відкриваючи двері в темний під’їзд: – Я перетворив старий одяг. Пам’ятаєш, як ми наводили на себе мару, щоб здатися Чорними? Так от, це – тільки початок. Магія є, і її повно в кожному вимірі, треба тільки вміти нею користуватись. Але всюди вона різна. Ми прибули в цей вимір по місцеву магію.

Ми зайшли до квартири. Це був мій дім на час навчання – я винаймав її разом з другом на пару. Я вдало вибрав час, мого «співкамерника» не було вдома. Найперше запустив компа й увімкнув тихеньку музику. Enigma, що завжди так розслабляла, не підвела й цього разу. Комп, рідний комп, друже, як же я за тобою скучив! Галя сіла біля нього й із зацікавленням роздивлялася ярлички на моєму робочому столі.
Бачила таку штуку? – я ткнув в монітор пальцем.
Поскачеш по вимірах з моє, й не таке побачиш.
Могла би прикинутись здивованою, хоч би для вигляду – вже з кухні гукнув я, запарюючи на двох каву. Вона тільки незрозуміло мугикнула. Не втримавшись, зазирнув до кімнати: – Галю?
Тут написано, що… – не відриваючи очей від рукопису, пробурмотіла Галя.
Ага – підтвердив я.
Але ж тоді можна…
Звичайно – я здвигнув плечима і знову пішов на кухню. – Так тобі одну ложечку цукру чи дві?
Три можна?
А чарівне слово?
Абракадабра.
Я люблю свою сестричку.

Повернулися ми в наш вимір з трофеями – двома лампами денного освітлення, кількома батарейками та зварювальними касками. Було вже темно, і Місто почало оживати. Ми з Галею стояли на пагорбах з двох сторін Міста, тримаючи в руках по лампі. «Думаєш, спрацює?» - почув я благальну думку. «Повинно. Ну, давай, на рахунок “три”. Раз…»
«…два…» – почув я, ніби через якийсь шум. Ми обоє хвилювались, через що страждав зв'язок. Тільки б магії не перешкодило.
Я перевірив контакти – лампа світилася, натягнув на очі каску, а потім («…три!») збільшив лампу разом з батарейками разів так в ...надцять тисяч – доки міг. З обох боків Міста зійшли два сонця.
Спрацювало.
Я ліг, де стояв. Жарт із освітленням забрав у мене всі сили, і провалився кудись в… не знаю, куди, але там я ще не був.

Аякс, вставай, все скінчилось.
Я відкрив очі. Галя стояла наді мною, мило всміхаючись. Спробував підвестися, та коли звівся на один лікоть, відчув, як розколюється голова.
- Що трапилось? – я спитав пошепки, але й це далося досить-таки важко.
- Ти перестарався. Викинув надто багато життєвої енергії, щоб запалити ту лампу, а коли впав, то сильно вдарився головою.
- Не те… нам вдалося?
- Ага – вона ледве стримувала задоволення. – В даний момент ведуться переговори між Білими і Чорними на рахунок поділу влади. Але напевне, ділити ніхто нічого не буде.
- Чому?
- Розумієш, Білі ніби прокинулись від сну. Це були дуже міцні чари. Вищий Чорний каже, що хотів тільки миру між Двома Народами. Мабуть, це йому вдалося. Каже, що чари були тільки тимчасовим засобом…
Галя щебетала, як вранішня пташка. Все це було би добре, якби моя голова… я скривився від болю.
Довго я спав?
Добу… може, півтори.
Дай, будь-ласка, пити. Мир, кажеш? Мені здається, Білі й Чорні не надто добре ставились одне до одного.
Правда, але за той час, що Білі й Чорні жили разом, утворилося багато змішаних сімей, і їхні діти… тобто майже вся сучасна молодь… тобі краще це побачити. Підвестись можеш?
Спробую.
Галя взяла мене попід руку й підвела до вікна. Мені чомусь згадався той холодний ранок в лісі, де ми з Галею, тоді ще Кет, так само притулилися плече до плеча. Я розумів, що це – моя сестра, та все одно мені приємно було торкатись своїм плечем до її плеча.
А подивитись справді було на що. Нащадки Чорних та Білих Драконів літали по місту різнобарвними потоками, що переливались в світлі незвично яскравого сонця. Тут були Червоні, Зелені, Сині, Лілові, Рожеві, Жовті, Фіолетові Дракони. Складалося враження постійного свята. Ми з Галею мовчки стояли й дивились. Раптом я помітив ще щось.
- Галю, то мої глюки чи гори справді поменшали? Раніше сонячного світла тут майже зовсім не було, а зараз…
- Все то він помічає… Ти колись був на вершині ТИХ гір? Вищий Чорний зробив мару, збільшивши вже існуючі гори. Не збільшив реально, як ми оті лампи, а тільки наклав образ.
- Ти його бачила?
- Кого?
- Вищого Чорного.
- Ні. А навіщо?
- Не знаю. Якщо він сам такого наробив, то він має бути могутнім чарівником. Цікаво, що з ним буде?
- А нічого – відповів приємний баритон позаду нас. Галя, що й досі підтримувала мене, різко обернулась на звук голосу, від чого я заледве не впав.
- Дядьку?
- Професор Половинко?
Ми з Галею це вигукнули водночас, здивовано глипнувши одне на одного. Моя репліка означала тільки те, що я його теж знаю. Але як же мій викладач з іншого виміру…
То це ви? Ну… Вищий Чорний? – Галя отямилась першою.
Я – він клацнув пальцями, і на столі з’явилась кафарка вина та три бокали. Подумати тільки, він міг Творити! В рукописах щось таке згадувалось, але так розмито і заплутано… А тим часом Вищий вже розливав вино по бокалах.
Ну що ж, друзі мої, вип’ємо за перемогу, що дісталася нам так нелегко!
Нам? Ви ж програли! Часом, отруїти нас не хочете? – Я молов щось несусвітнє. Злякався. Переді мною стояв всього-на-всього Дракон, що тримав владу над всім нашим виміром. Але він тільки посміхнувся.
Здається, якщо би я хотів тебе вбити, я б це зробив уже разів із сотню.
А Філу? – Я розійшовся не на жарт, забувши про головний біль, що розривав мою голову на дрібні шматочки.
Підштовхнула тебе в правильному напрямку. А Галя тебе знайшла у вимірі, де можна придбати лампу денного освітлення, а не десь в Єгипті. До речі, ти якраз і був там тим самим фараоном Якимось-тепом, ніколи не міг вимовити це ім’я.
Але чому? Невже не можна було зробити якось інакше?
Подумай сам. Я – володар всього, чого захочу. Всі речі, чари, втіхи – все це моє. Ти не уявляєш, як це набридає. Іноді хочеться просто випасти просту корівоньку… – і він підморгнув у сторону Галі.
Але спалені села… це було теж забавою?
Ні, це була не забава – Вищий нахмурився. – Проти мене готувався заколот. Був один бунтівник… щось на зразок Брута проти Гая Юлія Цезаря. Я добре поморочився, доки з’ясував, хто то був. Але з цим покінчено.
Галя, що весь цей час мовчки стояла збоку, підійшла до нього і, дивлячись йому просто у вічі, спитала:
Чому ми маємо вірити вам?
Не знаю – просто відповів Вищий, піднімаючи келиха. – Я прийшов, бо хотів випити з вами. Ну то що, за перемогу?

Ми летіли на схід, не маючи абсолютно ніякої мети. Я спостерігав за Галею, за її розміреними змахами крил. Було в ній щось особливе. Досі не вірилося, що вона – моя сестра. «Сестра-сестра, можеш не турбуватись». Клятий зв'язок подумки. Ніякого права на самотність!
Я почав знижуватись, і врешті приземлився на край урвища, за яким простягся аж до горизонту безкрайній степ. Прибрав людського вигляду і сів, звісивши ноги в безодню. Біля мене сіла Галя. Ми дивилися й мовчали.
Надворі вже почало темніти, коли вона сказала:
То що, повертаємося до замку?
Ні. Я не повернуся. Мені тут не місце. Я Дракон, але спогади в мене з іншого виміру. Там моє життя. Коли ми були в моїй квартирі, ти бачила, як я дорвався до комп’ютера.
Ми можемо перетягнути його сюди.
Не в тому річ. Справа в суспільстві. Я не виріс серед Драконів.
Знову запанувала довга мовчанка.
Нам буде тебе не вистачати. Особливо мені.
Ти знаєш, де мене знайти. – Я обійняв її, одночасно зробивши наші куртки теплішими. За всіма подіями я абсолютно перестав стежити за часом, і незчувся, як настала глибока осінь. І от вже перша сніжинка сіла на її рукав. – До речі, а ти не знаєш, що трапилось із Вищим Чорним?
Він зник. Ведуться пошуки, але без успіху. Може, він з іншого боку планети, а може, в іншому вимірі. Хтозна.
Добре, вставаймо, бо зараз примерзнемо. Ти ж не хочеш перетворитись на крижинку?
Може, все ж зайдеш до замку? Мама обіцяла щось особливе на вечерю… – Галя хитро всміхнулась.
Не спокушай мене. Я тебе тільки проведу, а потім зникну. Забігай в гості. І не забувай: там я – Віталік.
Було вже зовсім темно, коли ми долетіли до замку. Падав м’який лапатий сніг, і Місто мало таємниче-казковий вигляд.
Побачимось, Галю. Дракони живуть довго, набагато довше, ніж люди. Ми ще обов’язково побачимось.


Сонце вже давно сіло, і на гори опускалась тиха літня ніч. Якщо прислухатись, можна було почути багато дивних звуків, незвичних для жителів міста. Та кому охота слухати якісь там звуки, коли весела компанія вже розставила намети, хтось розпалив вогнище, хтось витягував із рюкзаків всілякий мотлох… Загалом вони, як завжди, створювали надзвичайно багато шуму.
Я не знаходив собі місця. Відійшовши на пристойну відстань від братів-студентів, тихенько по-вовчому завив. Чомусь прийшло таке почуття суміші волі та суму, навіть відчаю, що в мені прокинувся давній інстинкт. Принаймі я так думав.
Веселі голоси раптом змовкли, а потім хтось несміливо покликав:
Віталіку, це ти?
Але цього разу голос не належав до братів-студентів.
Він міг належати тільки одній людині.
Галі.
Ти що тут робиш? – пошепки спитав я.
Привіт, я тебе так давно не бачила!
Як це «давно»? Я ж тільки-но прибув сюди…
Ну, це в твоєму часі. А насправді минуло вже два роки.
І ти весь цей час не показувалась мені на очі? – Накинувся на неї я.
Ну, тобі не вгодиш. Стій, є розмова. Ти знаєшся трохи на магії?
Ну… – підозріло протягнув я. – Що на цей раз?
А те, що практично всі знання з цієї галузі втратились, а ті рукописи десь щезли. Ти потрібен нам! Як ти знаєш, в Головному Палаці є купи золота й коштовного каміння. Інші, навіть найбагатші палаци виглядають просто купою каміння в порівнянні з ним. А на нас з іншого виміру напали гноми. Мені вдалося вкласти союз проти них з ельфами, але сили все одно нерівні.
Гм, а що я казав тоді, в бібліотеці?! От і маю тепер «фентезі».
Союз… Зачекай, хто ти така, щоби укладати союзи?
Ой, ти не знаєш? Мене обрали Вищим Драконом. Тебе теж хотіли обрати, але ти був тут…
Ага, як обирати Вищими – то ти впораєшся, а як біда – то ти до мене?
Ну Аякс… зрозумій, я все виправлю. Ну будь-ласка…
Зліва тріснула гілка, і з-за кущів виглянув…
Професор… Вищий… – Я якось не одразу зорієнтувався, як його називати, та Чорний тільки махнув рукою:
Можна просто Данеб. Як мене задовбали всі ці титули!
Ми з Галею знічено перезирнулись.
Та не стійте як стовпи, янголята ви мої! – гаркнув Данеб. – Ми знову вирушаємо рятувати світ. Ну, може, все це – надто пафосно, але… ну, ж бо, вирушаймо.
Ніхто не бачив, як три постаті зникли в темряві.

- Стоп. Якщо Кет ще не прийшла, і нічого не розповіла мені, то ми не врятуємо Білих Драконів, і тоді не буде… зажди, я геть заплутався.
- Облиш. Щось придумаємо.
- Не можна так ставитись до…
- Можна.
- Ти нестерпна!
- Така, як завжди.
- Та перестаньте ви вже обоє!
- Він перший почав!
- Бо, на відміну від декого, я думаю про те, що роблю!
- Ти не змінився – все той же зануда, яким був.
- Я теж тебе люблю.
- НУ ДОСИТЬ ВЖЕ!!!