Воля

Холодно. Болить, ой, як же нестерпно болить. Куди ж це ви мене… а-а-а-а…

Прокинувся я від нестерпного головного болю. Хотів поворухнутися, та одразу ж холодними голками штрикнуло ногу й груди. Та злякало мене не це.
Де я? Хто я?
Мені здалося, що я крикнув, та насправді я тільки прошепотів ці два коротенькі запитання пересохлими губами. Відчай і страх, тваринний страх підхопили мене.
Хто я?! – вже голосніше вирвалось із мене. Та в той же момент голова та груди вибухнули снопом болючих іскор. Моя голова, що на мить відірвалась від вологої подушки, знову впала на неї.
Сестра! – раптом скрикнув хриплий жіночий голос.
Потім я, здається, знепритомнів.

Я погано спав тієї ночі. Все думав про те, навіщо я живу. От кожного дня я вдягаюся, їм, розмовляю з кимось, кудись їду… А навіщо все це? І чи те, що ми робимо кожен день, так уже й важливо? Я думав, і не знаходив відповіді. Це видавалося мені життєво важливою справою. Коли людині щось дається, вона використовує те «щось» - правильно чи неправильно. Що ж тоді робити з самим життям?
Поклавши собі обов’язково подумати над цим питанням завтра на свіжу голову, я все-таки ліг спати. «Тим більше, що на завтра в мене планів все одно нема ніяких» - вже засинаючи, подумав я.

Коли я наступного разу розплющив очі, світло різонуло промінням з такою силою, що я знову їх закрив. Потім обережно, промінчик за промінчиком я почав бачити. Кімната з голими стінами. Не надто чиста постіль. Відчув, що майже нічим не можу поворухнути. Ліва рука ще сяк-так рухалась, а от решта тіла… І що найжахливіше, я нічого не пам’ятав. Я мусив знати хто я, що зі мною, і головне – ЗА ЩО Я ТУТ? Чому? І чому так болить?
Раптом наді мною схилилася якась молода жінка, на вигляд років двадцяти п’яти. Мене вразив скорботний вираз її обличчя.
Ну як ти? Живий? Пити хочеш?
Мене страшенно вразив її голос. В ньому було стільки любові! Пити я хотів страшенно, та лякався думки, що відпущу її. Вона була абсолютно незнайомою мені, проте я відчував до неї безмежну вдячність, і… любов. Хотів покликати її ближче до себе, та не знав, як до неї звернутися. І вирішив ткнути пальцем в небо:
Мамо?
Раптом вона заплакала:
Ти не впізнаєш мене? Не впізнаєш своєї..? – зірвалася на крик вона.
Я не знав, що сказати. Від шуму в мене знову нестерпно заболіла голова. На крик прибігла якась огрядна молодиця в білому халаті:
- Лікаря! – скрикнула вона, водночас втішаючи молоду жінку.
А вона таки гарна, та, моя… - подумав я. – Якби ще мене не так боліла голова…

Прокинувшись, я одразу вирішив пройтись містом. Вмився, вдягнувся, посмажив собі яєчню. Після сніданку взув кросівки. Оглянув себе в дзеркало. Звичайний юнак, не гірший і не кращий за інших. Переможно всміхнувшись своєму відображенню в дзеркалі, я вийшов на вулицю.
Отож, дилема: навіщо я? І потім: як мені поводитись? Мені набридли усталені норми, а кращих я поки що придумати був не в змозі. Як бути вільним від суспільства, водночас не перетворюючись на звіра, що керується тільки інстинктами? Суцільна філософія…
А навколо мене вирувало життя. Сотні й тисячі людей ішли мені назустріч, обганяли, штовхались, вибачались, лаялись…А навіщо живуть вони? – раптом подумав я. І тут побачив Її.
Вона йшла, похиливши голову, мабуть, задумавшись про щось важливе. Я вирішив: ЗАРАЗ АБО НІКОЛИ. Я не знаю, навіщо я живу, та я дізнаюсь. Зараз.
З нечуваною сміливістю я підійшов до неї й зупинив її рукою. Вона наче й не здивувалась, лише подивилася на мене сумним розуміючим поглядом. Вона була абсолютно незнайомою мені, проте я відчував до неї безмежну вдячність, і… любов.
Я поцілував її.
Через секунду після поцілунку, вона очманіло сказала: «блін», і вдарила мене по щоці – не боляче, просто задля годиться.

Виявилось, що та молода жіночка – це ось вже рік як моя дружина. «Поталанило» - подумав я.
А в мене самого справи були кепські. Не тільки струс мозку й кілька переломів, а ще й амнезія на додачу. «Розбився на автомобілі» - сказав лікар. Хоч одразу й запевнив, що через півроку я вже танцюватиму.
Наступного дня до мене прийшли кілька моїх родичів – різних людей, котрі весь час питали, як я себе почуваю, й чи то правда, що я не можу їх пригадати. Мені не дозволялось говорити, і за мене говорила моя Іра. Вони зчиняли багато галасу, хоч як намагались бути тихше. Я дуже зрадів, коли вони пішли й залишили мене наодинці з моєю Ірою. Моєю чарівною…
…як же я стомився… ти не проти, якщо я засну?

Ми сиділи в кафе, і я думав, що саме так має виглядати воля. Я не знав її імені, а вона не знала мого. Навіщо це нам? Ми – зовсім різні люди. Проте нам було добре – ми багато сміялися. Говорили про неістотні речі, жартували, і ні слова – про нас самих. Ми отримували насолоду одне від одного, від музики, від дешевого хотдогу та холодної коли. Потім ми пішли до парку й довго там сиділи на лавці під старим каштаном. Я обійняв її, а вона задрімала, поклавши голову на мої коліна. Я ніжно пестив її волосся, і думав, що найважливіше в нашому житті – це воля. Воля робити те, чого прагнеш, не зважаючи при цьому на такі репліки як «ти божевільний» чи «зовсім з глузду з’їхав». Адже, якщо проаналізувати мій сьогоднішній день, все це більше скидалося на божевілля, ніж на щось осмислене. І, що найголовніше, мені це подобалось. Та зараз це не важливо, подумав я. Зараз на світі залишилась тільки Вона. І Її волосся.

Коли я прокинувся, то знову страшенно хотів пити. Вже споночіло, й Іра заснула біля мене на незручному кріслі. Яка ж вона гарна – вкотре подумав я. Наче стомлене лисенятко, що набавилось за день, і зараз зворушливо посопує. Не хотів її розбудити, тож потягся здоровою рукою до мінералки.
Корок однією рукою відкрутити не так то й просто, коли працює тільки ліва рука, та й та ослабла, проте я впорався. Скрегочучи від болю зубами, я зробив кілька ковтків, та тут, вислизнувши з слабкої руки, підступна пляшка, розхлюпуючи воду по обличчі, ковдрі, ще по чомусь, з несподіваним серед нічної тиші гучним стуком впала на підлогу.
Іра відкрила очі.
Вона підхопилась, побачивши, що я прокинувся. Мені було шкода, що я її розбудив, та водночас радісно – вона ж тут, зі мною! Я всміхнувся, і вона всміхнулась у відповідь. І вже не мало значення, що там десь, під ліжком, з пляшки виливаються останні краплі води просто на підлогу.
Я відчув, як я її кохаю.
Мабуть, це воля, чомусь подумав я.

На парк опустився вечір, а Вона все ще спала. Холоднішало. Раптом її плече здригнулось й вона прокинулась. Рвучко випроставшись, вона озирнулась навкруги. Потім всім своїм тілом притиснулась до мене й поцілувала так, як ніколи досі. І втекла. Вона просто розчинилась в темряві парку. Як привид. Як мрія.
Я не зупиняв її. Долю не наздоженеш.
Раптом глибокий смуток стис мені горло. Я ж навіть не знаю, хто вона, не знаю, як Її звуть…
Мабуть, це воля, чомусь подумав я.
ЇЇ воля.