ЖУ-130

Було темно. Я сховався за каменем. Інші були хто де – якщо ти хороший солдат, ти знайдеш собі укриття, де б ти не був. Я дозволив собі трохи заснути, коли через мій камінь просто на мене звалилось мертве, жахливо податливе тіло. Запахло горілим м’ясом, але звуку не було – напевне, якась новомодна штучка типу бластера…
Тривога! – гаркнув навушник в правому вусі. Я придивився до мертвого тіла. На його нагрудній блясі було викарбовано «ЖУ-130». Я пам’ятав його. Це був прапорщик з іншої бойової групи. Посміхався завжди… І от тепер він лежить на землі, руки й ноги неприродно викручені, а в голові жахлива рана. Та в мене не було емоцій.
Мене для цього готували.
Були лише накази, тренування, здорова їжа і прокляте буквенно-циферне позначення всього, чого я бачив. А ще – «свої» і «їхні».
Раптом чиясь рука затулила мені рота, а в потилицю вперлося щось тверде.
Дуло бластера.
Ну от і все. Зараз мене вб’ють, і я відправлюся у Відпустку. Все на світі було таким противним для мене, так набридло, що я чекав смерті. Стріляйте собі, воюйте, учіться вбивати…
Але без мене.
Позаду мене хтось приглушено зойкнув, і рука, що затисла мені рота, ослабла. Свої врятували – здогадався я. Ворог падав дуже повільно, чіпляючись за мене, як за ниточку життя. І в останній момент він все-таки натиснув на спусковий гачок – видно, більше рефлекторно, аніж осмислено.
Мою голову пронизав пекучий біль, та я не видав ні звуку. Хороша школа, хороший солдат. Я затулив рану рукою, і обернувся до вбитого ворога. Жінка років тридцяти, здається, гарна, в темному обтягуючому костюмі, а в руці – мініатюрна штучка, якою вона забрала разом з собою у Відпустку моє вухо.
Не дивлячись на тренування, я скривився.
Суча дочка.
Я глянув на руку, котрою затискав рану. Вона була вся в крові. Накотилася дивна слабкість, і я ліг на землю. Як мені це все остогидло…

Прокинься, солдат. – Голос прапорщика ЖУ-130 був незвично м’яким.
Де я? – Місцевості я не впізнавав. Ми були в голому світло-сірому коридорі. Тут при всьому бажанні не було де сховатись. Торкнувся свого вуха – воно було на місці. Це означало лише одне.
Ми у Відпустці – гордо виголосив прапорщик, посміхаючись своєю вічною посмішкою. – Зараз начальство підпише наказ про розподіл – кому нагору, а кому вниз. Це – тільки Коридор.
Знову начальство, накази… А хіба Відпустка – це не Воля?
Прапорщик нахмурився.
За Волю ми всі боремося. А що таке Відпустка – я ще не знаю.
«СК-6591, на ваше ім’я прийшов наказ. Вам – вниз, в темряву» – цей голос, що нічого не виражав, забрав останню надію. Кажуть же – Воля Світло, а Темрява – рабство.
Прапорщик востаннє посміхнувся мені, і я провалився в пітьму.

Навколо танцювали вогні бластерів, я стискав рукою те, що лишилося від мого вуха, а біля ніг лежало тіло прапорщика.
За що мене знову послали сюди?!!
Мого бластера ніде не було видно, і я вихопив з руки мертвої жінки ту іграшку і почав стріляти навколо себе, не цілячись, знищуючи все навколо.
Я пізнав лють.

…З мене зняли Маску Січмонда і поставили на ноги.
Вибачте, ви не пройшли психологічного тесту.
От і все. Я знову не здобув роботи. Навіть в солдати не прийняли! Здається, ще трохи – і я елементарно здохну з голоду.
Дійшовши до свого закутка в загальній спальні, ліг на дерев’яну підлогу.
Під час тесту я мріяв про Волю. Хіба я міг знати, що вона ТАКА? Ось за що вмирали солдати в тридцять шостому році.
Але то нічого.
Я ще повоюю.
Я знав, де можна дістати бластер.