Небо

Коли лежиш на спині посеред лісу, дивлячись замріяним поглядом кудись в небо, то відчуваєш, як твоя душа розчиняється в неозорих просторах Всесвіту. Відчуваєш себе мізерною часткою чогось надзвичайного, глибокого і вічного. Спокій приходить в серце, і вже не існує ні страху, ні проблем, ні минулого, ні майбутнього… є тільки ця мить, і ти живеш, насолоджуєшся нею, вдихаючи її разом із свіжим повітрям на повні груди.
Ти тоді не людина. Принаймі не в сучасному значенні цього слова. Ти – крапля в морі, листок на дереві, травинка в полі; ти – все, і ти – ніхто. Коли погляд спрямовано в глибину такого спокійного і такого синього неба, то рамки, що сковують твої вільні мрії, розчиняються. Тоді можна повністю змінитись, бути таким, яким ТИ захочеш, а не яким вимагає наскрізь гидке та брехливе суспільство… ні, ні, не думай про низьке, ці думки недостойні Неба.
Блакитна глибінь.
Галузки дерев м’яко підтримують тебе. Чіпляєшся за них, щоб не втопитись, не загубитись назавжди в безодні простору.
А звуки… ти врешті закриваєш очі, але почуття миру й спокою не покидають тебе.
Шум вітру поміж деревами, молодими і столітніми… спів птахів – пересвист, туркотіння, щось схоже на викрики, мелодійні викрики, що закладають в душу щось таке хороше і таке ніжне. Усмішка блаженства з’являється на устах, ти – сам на цілому світі. Ти – частинка одвічної, цнотливої гармонії…
Це глибоке почуття можна порівняти хіба що з коханням – чистим, щирим, міцним, і, що найголовніше, взаємним.
Тиха радість…


Нічого собі, скільки часу пройшло… треба вставати.
І, кидаючи востаннє погляд на таку милу серцю місцину, обіцяєш подумки: «Я повернусь. Обов’язково повернусь…».
Обтрусивши светра, йдеш додому.
Ти з жалем залишаєш місце, де тобі було так добре. Але мир, що його отримав тут, буде з тобою. У важку хвилину ти прийдеш сюди, і Небо заспокоїть, підтримає тебе.
А птахи продовжують співати, і вітер велично гойдає дерева, такі любі дерева – старі й молоді…