Ідеальне суспільство

1
Мене звуть Євген. Я їду в своєму сто разів добитому «Опелі» додому. Живу в однокімнатній квартирі на околиці міста сам, якщо не рахувати двох кактусів та золотої рибки Лакі. В кишенях порожньо, вдома холодно, Лакі вже дні три, як голодний, а кактуси, мабуть, рвуться додому, кудись в пустелю – там води набагато більше, ніж в їхніх горщиках. Я пошкріб своє давно не голене підборіддя. Ех, втомився же, як собака.
Трішки раніше я на життя заробляв собі тим, що сидів біля телефону в будівельній компанії, де працював ось вже рік по дванадцять годин на день. Влаштувався туди одразу після універу, щоб хоч якось сплачувати оренду квартири та витрачатись на бензин для цієї клятої таратайки. Але то не важливо, бо тієї роботи в мене вже нема. Важливо зараз тільки увімкнути вдома обігрівач, підлити братів-кактусів, всипати чогось у стоячі води для Лакі, може й самому чого-небудь перекусити… І спати. Довго, щоб відіспатися за ці всі божевільні три дні.
…А почалося все з того, що мій дорогий шмат металобрухту знову не хотів заводитись, тож на роботу я не встигав у будь-якому випадку. Я з досади садонув ногою колесо і пішов на зупинку, щоб хоч маршрутку спіймати.
Знайомою мелодією загарчав телефон. Як же вона невчасно… Це ж саме моя маршрутка. Пропущу її – на роботу спізнюсь, не пропущу – теж спізнюсь, хоч і на менше часу. Доки я вагався, маршрутка проїхала повз мене, привітно хляпнувши на мене з калюжі від учорашнього дощу. Ну і чорт з нею. Я врешті взяв слухавку:
Привіт, мала.
Привіт, Жусику! Ти ще не на роботі? Маєш хвилинку?
Маю, в мене сьогодні з машиною проблеми, от і спізнююсь.
Прекрасно, тоді слухай: мені набридли твої проблеми, розумієш? Мені потрібен твій час, увага, а ти цього не можеш… – вона змовкла, а потім іншим голосом продовжила: – Я розумію, такі обставини, але я вже нарешті хочу сімейного тепла! Мені вже двадцять чотири, ти це розумієш?! Я більше так не можу, ти ж мене розумієш? Ти завжди мене розумів, правда?
Та пішла ти, – байдуже промовив я, хоч в горлі стояв величезний клубок.
Жусику, вибач, я й правда… Розумієш, я…
Котися. – я вимкнув телефона.
Що й казати, день обіцяв бути чудовим. Проїхала ще одна маршрутка, така заповнена, що я вирішив іти пішки, а заодно й провітрити голову. Я мав бути на роботі хвилин десять тому, тож гірше вже не буде. Цікаво, а що, як на запитання шефа, чого це я сьогодні невчасно, я скажу голосом моєї… ні, вже не моєї малої: «Машина зламалась, ти ж мене розумієш?». Чорний гумор, звичайно, але краще вже такий, аніж ніякого.
…На роботі мене чекав приємний сюрприз. «Зверху» прийшла вказівка про скорочення штату, і мудрі голови саме сушилися думками, кого би такого хорошого звільнити.
Мені, звичайно, видали зарплату, і навіть невелику грошову компенсацію. Цікаво, думав я, розгублено стоячи біля дверей до бару навпроти колишньої роботи. Цікаво, що може трапитися іще. Хіба що мене по дорозі додому зіб’є сміттєвоз. То буде достойна кончина для такого джентльмена, як я.
Пиво виявилось на диво гидке – тепле, солодкаво–гірке пійло.

2
…Я саме замовляв третю пляшку жовтавої отрути, що тут чомусь звалась пивом, коли до мене підійшов чоловік, років так під сорок. Чисто виголений та добре вдягнутий, він зовсім не виглядав на постійного клієнта цього закладу.
Не заваджу? – його голос був досить приємним, та мені не сподобались вкрадливі нотки. Бійка, похмуро думав я. Ось чого мені зараз не вистачає для довершеності. Я відчував, що в голові вже гуде, і хильнув ще раз. Бійка в барі і нічка в тюремній камері. Точнісінько, як в американських фільмах. Востаннє я піднімав на когось руку ще в школі. Я глянув на нього, подумки приміряючись. Він дивився кудись у вікно, наче й не помічаючи мене.
Кому ми взагалі потрібні? – відсторонено пробурмотів цей тип і раптом різко обернув голову в мій бік. Йому б іще темні окуляри, і можна зніматись у фільмі «Люди в чорному». Ця думка змусила мене кривувато всміхнутись.
Я – нікому, – і поставив порожню пляшку на стійку, з викликом дивлячись в його сірі очі.
От і добре! – зрадів невідомо чому незнайомець. – Хочеш бути супергероєм?

3
Як не дивно, але супергероєм я бути хотів. Після третього пива всі хочуть бути супергероями, але я не вдавався в такі деталі.
Ми вийшли з бару разом, сіли в його автівку (BMW, здається), і поїхали в напрямку мого будинку. Чоловіка звали Вадимом, і ми досить гарно розговорились про те, що людству й справді не вистачає якогось Бетмена, чи Супермена, чи хоча б якоїсь Людини–Павука. Вадим вів машину на рідкість плавно і віртуозно, рухаючись по вулиці з видимим задоволенням. Потім розповів йому про свою дівчину, і він сказав, що легко підшукає мені нову. Мені це здалось страшенно кумедним, і я попередив, щоб дівчина була не занудою. Ми звернули на мою вуличку, якраз щоб побачити, як евакуатор волочить за собою мого «Опеля».
Гей! От козли, га? Вадиме, це ж моя машина! Це ж… нечесно… А, коли так хочуть, хай забирають. Бісовий брухт і так не заводився… – і тут на мене накотила така сонливість, а в сидінні BMW було так затишно…

4
…Прокинувся, чомусь сидячи на кріслі. Крізь сон побачив, як якийсь чоловік розставляє дивні чорні прилади навколо мене, що матово поблискували в не дуже яскравому світлі від моєї настільної лампи.
Хто ти? – видушив я із себе, хоча хотів запитати «де я?»… Але то без різниці. Чоловік повернувся до мене обличчям. «Вадим», – спливло десь у свідомості.
Спи, – наказав мені він, і я покірно заснув.

5
Прокинувся я в металевому кріслі, обмотаному різнокольоровими дротами. Навколо – сірі стіни, просто переді мною – такі ж сірі двері. Спробував встати, і відчув, як щось тисне в лоба. Підняв неслухняні руки вгору, зняв обруча.
Непростий якийсь цей «обруч». Весь в дротах, як і моє крісло.
Встати я не встиг. Двері відчинились, і зайшли двоє в білих халатах. Один – Вадим, це я впізнав одразу. З ним була жінка років сорока, з абсолютно чорним волоссям і якимись паперами в руці.
Як себе почуває мій супергерой? – бадьоро спитав мене він, водночас пошепки питаючи щось в жінки. Та кивнула головою, і заходилася знімати з мене якісь присоски, що були, виявляється, розклеєні по всьому моєму тілу. Розгублено помітив, що з одягу на мені хіба сірі труси в червоні безладно розкидані трикутнички.
Я тупо мотнув головою, збираючись з думками. Як я себе почуваю? Ну, десь так, наче ночував на вокзалі, причому заснув в страшенно незручній позі. Все тіло стерпло, і вимагало дії.
Та нормально, – пробубонів я, не впізнаючи власного голосу.
Тим часом Вадим зробив рух, наче відганяючи комара і притиснув руку до лівого вуха.
Так. Так. Нормально. Зараз проведу. Зв’язки перевірено, хлопець абсолютно чистий. Об’єкт номер два в нормі. В тренажерному залі. Добре. Через дві години.
Вадиме, де це я? – Нарешті вирвалось в мене, коли жінка нарешті зірвала з мене останню присоску, і вказала пальцем на згорток одягу, з вигляду схожого на спортивний.
Головне, не де ти, а хто ти, – в його голосі звучала якась урочистість, і в той же момент здавалось, що через мить він присне зі сміху. – Підійди-но до дзеркала… Не бійся, встигнеш іще вдягнути свого костюма.
Дзеркало виявилось позаду мого крісла. Велетенська, ледь срібляста поверхня займала всю стіну. Я спочатку не зрозумів, ХТО там відображається, а потім…
Мої м’язи дивним чином набули ідеальної форми. В конкурсі з бодібілдингу я б не переміг, але з іншої сторони дзеркала на мене дивився підтягнутий, спортивної статури хлопець. Суттєвих відмінностей наче нема, але ж…
Подобається? – з посмішкою спитав мене Вадим. – А тепер спробуй–но число 632 піднести до кубу.
252 мільйони 435 тисяч 968, – випалив я, не встигнувши здивуватись. – Ух ти… І що мені тепер з усім цим добром робити?
Люди за природою своєю дивні, – дивлячись на мене, виголосив він. – Просять, мріють, а як отримують те, чого хочуть – розгублюються. Добре, для початку підемо в спортзал, подивимось, на що ти здатен. Вдягай своє шмаття.

В залі вже тренувалась дівчина в такому обтягуючому костюмі, що аж дух захоплювало. Хоча, треба визнати, сам я виглядав не краще. Навіть соромно трохи…
Цікавий тип обличчя, – відмітив я подумки. Злегка грубі риси поєднані в якійсь дивній гармонії, і її м’язисте тіло не було позбавлене дівочої чарівності. Каштанове волосся, що мало б доходити їй максимум до пліч, зібрано ззаду в безглуздо маленький пучок.
А дівчина витворяла… Так, мабуть, це – найбільш влучне слово. Саме «витворяла». Дуже й дуже сумніваюсь, що олімпійські чемпіони здатні бодай на щось схоже.
Ну як? – Вадим хитрувато підморгнув мені. – Спробуй що–небудь повторити, впевнений, що в тебе вийде не гірше.
І я спробував. Спочатку невпевнено, а потім все більше і більше, нарощуючи темп, відчуваючи, що всі мої м’язи наче співають, вперше за все життя розминаючись на всі сто. Я виявив, що можу зігнути руками здоровенний сталевий прут, підстрибнути з місця майже на три метри… Коротше кажучи, настрій з кожною секундою покращувався.
Ей, ти! – почувся різкий дівочий голос з іншого кінця залу. – Чувак! Ти тоже такий, як я? – Вона схопилася руками за перекладину, роблячи сальто на прямих руках. Я спостерігав за нею десь із хвилину. Так, нічого не скажеш, вражаюче...
Зрештою вона зупинилась і очікувально глянула на мене. Я, почуваючись трохи незручно, глипнув на Вадима, але той тільки мотнув головою – дій, мовляв. Здвигнувши плечима, я вже рушив до перекладини, як за моєю спиною почувся твердий жіночий голос:
Ну що, набавились? А зараз зайдіть до мого кабінету. Ти, Вадиме, теж підійди.
Я обернувся, та позаду нікого не було. Мабуть, прихований динамік… і камера тут десь теж мала би бути…
Вадим глянув на нас, набрав у груди повітря і гаркнув:
Євгене! Усте! За мною!
Мене звати Ящірка, – похмуро буркнула Устя.
Вадим підвів погляд догори, глибоко вдихнув, збираючи увесь свій запас терпіння. Я усміхнувся про себе. Мабуть, Ящірка добре-таки його припекла.

6
Вадим сказав, що ми йдемо до начальства.
Симпатична блондинка зустріла нас в коридорі, усміхнулась білозубо–рекламною посмішкою і провела до порожнього кабінету. Вона стала скраєчку столу, перебираючи якісь папери, диски, ще якийсь мотлох...
І... коли буде те саме начальство? – врешті не витримав я.
Секунду... – не обертаючись, кинула блондинка. Потім знайшла якогось конверта, зімнула його, викинула в смітник, і, полегшено зітхнувши, всілася на крісло, одразу ж почавши цокати по клавіатурі ноутбука, якого відкопала з паперів на столі. – Отож, Євгене... І Устино... Не помиляюсь? Я і є те саме начальство, для вас – Вікторія Семенівна. У нас багато роботи, тому кажу все одразу. Ми зараз знаходимося в... ну, скажу тільки, що тут працює багато вченого народу. Щойно відкрили шлях до іншого виміру, і на вас покладена дослідницька місія. Ви достатньо молоді, щоб адаптуватись в чужому світі, фізичний та інтелектуальний розвиток ми вам забезпечили. Тут ніхто не помітить вашої відсутності. Без родичів, навчання, роботи, близьких друзів... Скажу тільки, що ви вмудрилися бути найнепотрібнішими молодими людьми в країні. У вас є три дні на вивчення чужого світу. Якщо повернетесь, ми зчитаємо з вашого мозку інформацію та враження. Нам потрібно знати, чи можливо колонізувати нові землі, а також аномалії та решту сюрпризів. Все ясно? Питань нема? Тоді вперед!
Є питання! А чьо... – почала було Ящірка, але блондинка з милою посмішкою перебила:
Дорогенька, твої питання нікого не цікавлять. Вадиме, видай їм спорядження, Ворота відчинять через кілька хвилин. Проведи їх...
Ми мовчки вийшли за двері.
Значить, супергерой? – в’їдливо спитав я Вадима. Той винувато стенув плечима:
Робота така, Євгене.
Ми йшли довгим синім коридором без вікон. Нескінченна черга білих дверей поволі рідшала, аж доки їх не стало зовсім. Залишились тільки холодні стіни та згусток темряви попереду.
І чьо ми тепер, тіпа маєм лазити три дні фіг знає де? – подала якийсь жалібний голос «напарниця».
Дивись на це, як на туристичну поїздку. Три дні відпустки! Мені таке не світить... – Вадим явно хотів нас підбадьорити, але виходило якось кисло.
Давай поміняємось, – запропонував я. Він скривився. Я спитав безнадійно:
Втекти не вийде?
Прийшли, – замість відповіді сказав Вадим, раптом звертаючи в маленький коридорчик зліва, якого я одразу не помітив. – Ось ваші наплічники та плащі. Тут ви знайдете все необхідне для себе.
Я почувався досить–таки тупо. Мене не полишало враження, що все це – розіграш. Або сон. Або марення. Реальність просто не могла бути ТАКОЮ. А ще мене непокоїла Ящірка. Вона йшла, тупо дивлячись собі під ноги, байдужа до всього. Ну не в’язалася її манера розмови з отакою овечою покірністю..
Вадиме... чого нам чекати?
Ми вийшли назад, до головного коридору, прямуючи до темної стіни.
Аналізатори показують, що жити там можна. Тобто повітря, вода, помірна радіація, ні одного небезпечного вірусу. Та не хвилюйся ти, повернешся. Поле там таке... невідомо, з чим то пов’язано, але всі предмети, що ми посилали через «ворота», через сімдесят годин повертались. Теорії є різні. Ввелося навіть нове поняття – «еластичність простору». Але вам то ні до чого...
Біля «темної стіни», тобто кінця коридору, Вадим зупинився:
Далі ви самі. Оце і є «ворота».
Так просто? – не повірив я. – Без охорони? Сюди ж може будь–хто потрапити! І... знаєш, не виглядає воно на досягнення вчених... де апаратура?
Насправді «ворота» – це природна аномалія, ми навчилися лише їх відчиняти та зачиняти, – Вадим раптом штовхнув Ящірку, і вона зникла в чорній порожнечі. Я розгублено дивився на Вадима, не вірячи в таку підступність. – А охорона не потрібна. Хто сюди полізе? Ми ж не самогубці...
Потім я на мить втратив свідомість. А коли нарешті розплющив очі, то побачив Ящірку.
Ми прибули в інший світ.

7
Чорт, – пошепки вилаявся я, витягуючи ногу з грязюки.
Навколо нас була така собі пасторальна картинка – спекотний день, літо, перед нами – чисте поле, котре закінчується десь вдалині ланцюжком голубих вершин невідомих гір, а ми – на розкислій від недавнього дощу дорозі, що веде в… гм, місцевий населений пункт. Правда, мені здалося, що я побачив там якісь вежі, але все було надто далеко, тож роздивитись звідси було ніяк. Звідкись подає свій голос овеча череда, позаду нас – дубовий ліс, чистий, без молодняку… Поблизу будинків видно якісь наче постаті – напевне, косарі траву косять. Все таке гарне, а повітря!!! Ммм, таким чистим, смачним повітрям дихати – сама насолода.
І все ж мене тут щось насторожувало. Ну не може все бути так добре.
Шнуруєм в село? – оптимістично подала голос Ящірка.
Ага, – відповів я.
Ми зачалапали по теплому болоті, раз-по-раз стиха лаючись. Йти таким чином – справа кропітка навіть для супертренованих, тому ми і пропустили той момент, коли нас ззаду наздогнала двійка коней, запряжених у воза.
Тпррру! – спинив коней дядько на возі. Вигляд у нього був, хоч зараз малюй ілюстрацію до «Кайдашевої сім’ї» – типовий український селянин років тридцяти-тридцяти п’яти, часів ще, напевне, Запорізької Січі. Полотняна сорочка, такі ж широкі штани, солом’яний бриль на голові, довгі чорні вуса спускаються нижче підборіддя, проте решта обличчя чисто виголена. Чіпкий погляд темно-карих очей, ледь помітна усмішка… Єдина річ, що не вписувалася в загальну картину – маленька, із десятикопійкову монетку металева пластина, що якимось дивом тримався біля лівої скроні.
Слава Ісусу, – доброзичливим тоном привітався він.
Навіки слава Богу, – здається, рефлекторно вирвалося в Ящірки.
Ви щойно прибули, люди добрі? – продовжував він, посуваючись на козлах. – Сідайте, до села підвезу, та й розкажу все по дорозі.
Ящірка глянула на мене, питаючи поглядом поради. Я знизив плечима і одним скоком опинився поруч з дядьком. Не варто було так… Він осудливо глянув на свою сорочку, котру я ненароком обхлюпав болотом і провів рукою за кілька сантиметрів над рукавом. Там, де він провів, бруд зник. В мене щелепа відвисла від такого. Магія, чи що? Хоча за останню добу я бачив і дещо крутіше… Себе в дзеркало, наприклад.
Щойно ми з Ящіркою всілися, дядько прицмокнув язиком:
Вйо!
І ми рушили. Якусь хвилю мовчали, а тоді над нами щось пронеслося із, напевне, надзвуковою швидкістю. Я повернув голову, слідкуючи за цим «чимось». Воно зробило чималий гак, зменшуючи по дорозі швидкість, і підлетіло до нас. Виявилося, що це – людина, з ніг до голови вдягнута в щось блискуче, на кшталт фольги. На голові в людини був дзеркальний шолом. Постать зависла десь за два метри від нас:
Привіт, Василю!
Здорова була, Роксано, – відповів дядько. – Знов не сидиться тобі?
Та що вдієш, така вже я є. А це з тобою – новенькі? Щось я їх ще не бачила тут.
Та так і є, – відказав він. – Правда, я й сам з ними ще гаразд не познайомився.
Ну, тоді успіху вам! Якщо чого треба – звертайтеся, не церемоньтеся. Любові! – і Роксана, набираючи швидкість, зникла за обрієм.
От непосидюча, – похитав головою дядько. Я ж тихенько сидів і обмірковував те, що побачив. Якимось дивом тут уживалися віз десь із XVI століття і технології… майбутнього? Причому – досить непогано уживалися.
Мене Василем звуть, – по деякій мовчанці перервав мене дядько.
Я – Євген, – відрекомендувався я.
Ящ… е-е… Устина, – пробелькотіла Ящірка.
Василь нахмурився:
Чекай, дівчино… Як би ти хотіла називатись?
Ящірка, – насторожено відповіла та.
Отак краще, – видихнув Василь. – Є імена, котрі людина не хоче носити – то хто ж її присилує? Я й сам колись звався Владленом, але хіба то ім’я?
Ми з Ящіркою, не знаючи, що сказати, мовчали. Отак, в мовчанці, й заїхали до села. Правда, то було не зовсім село…
Про нього треба сказати окремо. Тут змішалися всі стилі, буквально від кам’яного віку і до неоархітектури. Маленькі халупи і невеликі палаци стояли поряд, люди в найрізноманітнішому одязі почувалися вільно і без комплексів. Всі ходили, бігали, їздили, літали, сиділи, стояли, розмовляли, просто лежали на траві і між деревами, в гамаках… Не те, щоб тут було надто людно, просто всі тут були інакшими, не схожими на інших, всі притягували погляд.
Ну, тут я вас залишаю, – сказав Василь біля дверей, що стояли біля дороги. – Вам сюди, тут вам допоможуть і все влаштують. А мені треба додому, мене чекає пейзаж.

8
Двері були, як двері – нічого особливого, якби вони були в будинку. Але самі по собі вони виглядали дико навіть в цьому різношерстому кошмарі. Ні, все гаразд, всі хороші і привітні, але… дивні, м’яко кажучи.
Диви, це довідка, – показала пальцем вгору Ящірка.
Угу, справді, над дверима просто в повітрі висів напис печатними буквами: «ДОВІДКА».
Ну то шо, ідем? – доки я розглядав напис, Ящірка відчинила двері. Всередині була абсолютна чорнота. Ні-ні-ні-ні, я таке вже бачив.
Та ідем, куда вже гірше, – Ящірка ступила крок в порожнечу і зникла.
Я безпомічно глянув навколо, зітхнув, і пішов за Ящіркою.

Ми потрапили до офісу – стандартного типового офісу, де за комп’ютером діловито цокала білява секретарка в обтягуючому костюмі з мініатюрною синьою краваткою. Знов офіс, зітхнув я про себе. Здається, я скоро зненавиджу всіх білявих секретарок.
Щойно забачивши нас, вона розплилася в привітно-рекламній посмішці:
Доброго дня! Вас раде вітати довідкове бюро. Ви в нас вперше? Заповніть, будь-ласка, анкету… Ще не влаштувались? Почнемо з будинку. Жити будете разом? Ось вам каталог архітектури, виберіть собі щось до душі, а тоді я поясню деталі.
…але…
Вибачте, будь-ласка, спочатку будинок, потім – питання, – білявка ще раз мило усміхнулась і зникла за своїм монітором.
Каталог містив у собі практично все те, що ми вже бачили дорогою сюди, плюс плани, рисунки, варіанти…
Нашо то всьо? – пошепки спитала Ящірка.
Нам, здається, – так само пошепки відповів я. – По-моєму, вони хочуть збудувати нам хату.
Нам? Тіпа нам двом?
Ну… десь так.
Ми на таке не напрошувались, але коли вже вони самі таке пропонують… Коротше кажучи, зупинились ми на невеличкому усучасненому будиночку, що мав, проте, дві мініатюрні вежі, зроблені з поляризованого скла.
Вибрали? – білявка була самою люб’язністю. – Чудово! А тепер чим би ви хотіли зайнятись? Одне ваше слово – і у вашому будинку буде все обладнання, яке побажаєте.
Зайнятись? – я запитально глянув на Ящірку, лише для того, щоб виявити, що вона так же запитально дивиться на мене. – Ну, для початку тренажерний зал, якщо не важко, – раптом знахабнів я, – а там видно буде.
Добре, з вибором можете не поспішати. А поки що візьміть оце, – вона протягнула нам на відкритій долоні металеві пластинки, точнісінько такі, як у Василя.
І… що воно таке?
О, це просто данина прогресу. Ця наносхема допоможе вам з вибором ідеальної професії, ну і взагалі спрощує життя. Кріпиться воно ось так, – невловимим рухом вона приліпила пластинки мені та Ящірці до голови. – А зараз вас чекає транспорт, що довезе вас до вашого нового дому. Відпочивайте, влаштовуйтесь… Всього найкращого! Творчих успіхів! – блондинка подарувала нам іще одну фірмову посмішку і всілася назад, за комп’ютер.
Е… до побачення, – сказав я, і ми вийшли.

9
Транспортом виявився невеличкий автомобіль на два місця. Я за звичкою сів зліва, але керма там не було. Дверцята зачинились і залізяка підлетіла вверх метрів на двадцять, а тоді набрала швидкість в кінець «села».
Скажу чесно, я вже втомився від всього цього – місцеві диковинки майже перестали вражати. Напевне, мозок просто перевантажився і відмовлявся сприймати все підряд. Дошкуляв тільки наплічник, якого я не зняв, коли залазив до автівки.
Будинок виявився просто мрією – невеликий, але чистий і затишний. Цікаво, вони його щойно збудували чи тримали про запас? Я при вході роззувся, потім зняв брудний одяг і пішов випробовувати найближче ліжко. Добрів до дивана у вітальні, бухнувся на нього і заплющив очі. Чесно кажучи, мені було чхати, що подумає про мене Ящірка, коли побачить в трусах і футболці. В голові гуло.
Так, спробуємо навести лад в думках. Ми в невідомому світі, аборигени тут – люди привітні, добрі і щедрі до неможливості. Мене чомусь зачепила остання фраза блондинки. «Творчих успіхів»? Ага, де я, а де творчі успіхи. Стоп! Василь щось казав… «Мені треба додому, мене чекає пейзаж»?
А взагалі суспільство нагадує добре просунутий комунізм. З деякими відступами, правда, але – комунізм. Творчий комунізм, хай йому чорт.
А ця пластина в мене на скроні… Зовсім про неї забув. Спробував зняти, але клята штуковина наче приросла. Я всміхнувся. Якщо вони читають мої думки, всі їхні компи полетять к бісовій матері. Я сам не можу зрозуміти, що в моїй голові твориться, не те що…
Євген? – перебив мої думки жалібний голос. – Мені страшно…
Я розплющив очі. Ящірка стояла наді мною, часто кліпаючи очима. Ну все, зараз розреветься, подумки зітхнув я. Посунувся на дивані, ляснув долонею по звільненому місці:
Сідай.
Вона сіла, раз по раз шморгаючи носом. Про себе я відмітив, що її одяг чистий… Ну нехай, потім з цим розберусь.
То в чому справа? – спитав я най лагіднішим голосом, на який був здатен.
Ми нєнормальні? Ти тоже то видиш, шо я? Ну… це всьо? – вона обвела рукою велике коло, що мало би охоплювати весь світ… цей світ.
Двоє одночасно з розуму не сходять, – переконано сказав я.
А може, ми ше в тих учених, і вони ставлять на нас свої опити?
Навряд. Якщо це – фантазії, те ж тоді Руслана для мене і Діма Білан для тебе?
Якусь мить ми серйозно дивилися одне одному в очі, а тоді розреготалися на всю горлянку. Емоційна розрядка, чи як там її, але нам одразу стало легше.
Я проголодалася, – заявила раптом Ящірка і пішла до наплічника.
«Час обіду ще не настав, але ви можете перекусити на кухні. Другі двері наліво», – сказав приємний чоловічий голос з усіх боків одночасно.
Чув? – повернулася до мене Ящірка.
Ага, – погодився я.
Ніби з-за спини хтось підсмотрює, – пожалілася вона.
Це комп’ютер, – впевненим голосом сказав я. Таким впевненим, що й сам майже повірив.

В кухні й справді виявилась їжа – на будь-який вибір, варто лише ткнути пальцем на сенсорному дисплеї, і в стіні відчиняється ніша, де все вже готове. Ми подумали, що якщо розважатися – так на повну, і тож обідали чимось на кшталт курчати в пряних водоростях, а запивали старим бунгурдським – улюбленим вином Атоса з «Трьох мушкетерів» Александра Дюма. І одяг в шафах – наче на нас шитий. Ідилія!
Потім ми висунулись надвір, пройшли мимо шляхетського будинку, хатини під солом’яною стріхою та криницею-журавлем, скляної піраміди… Навколо нас були люди, люди, люди…
Ідем додому, – раптом попросила Ящірка. – Устала я…
Гаразд, – мені й самому набридла прогулянка, і крім того, я був по зав’язку ситий враженнями.
Сутеніло. В кімнатах, компенсуючи наростаючу темряву, м’яко загорілася стеля, наче єдина велетенська лампа денного освітлення. Ми лягли на королівських розмірів ліжко, і лежали так мовчки, плече до плеча.
Скільки тобі років? – раптом вирвалось в мене.
Тобі нафіга? – не повертаючись, видала Ящірка. – Некультурно дєвушек таке спрашувать.
Та я так, – вона мала рацію, і я зараз почувався трохи незручно. Справді, нафіга мені?
А-а… – розуміюче протягнула вона. – У вас, мужиків, одно на умі. Нє, я не малолєтка. Довольний?
Я не…
Ящірка різко підвелася і вийшла. Тепер я почувався винним. Може, наздогнати її, сказати, що це не так? Чи я зроблю ще гірше? Зрештою, вона – єдина людина з мого світу. Хоча… Їхня система налаштована так, ніби вони щодня приймають тут таких, як ми. Що сказав Василь? «Новенькі»? Ага… Може, вони всі – з мого світу? Тоді що це за світ? Питання, питання…
Стоп. Ящірка. Треба будь-що розшукати її зараз – хтозна, що їй стукне в голову тут витворити. Ускочить же в халепу, думав я, виходячи зі спальні.
Я знайшов її в спортзалі. Ящірка осідлала велотренажер, і тепер відчайдушно крутила педалі. Я став на бігову доріжку і увімкнув помірну швидкість. Біг розміреним кроком, мовчки, не дивлячись на неї. Так тривало хвилин п’ять. Зрештою вона не витримала, зупинилась, підійшла до мене і лунко вдарила по щоці. Я заточився, доріжка вислизнула в мене з-під ніг, і я гепнувся на землю з грацією мішка картоплі.
Йдем вечерять? – спитала мене Ящірка, допомагаючи підвестись.
Дивні ці створіння – дівчата…

10
Нам з життям треба покінчить, – ні з того ні з сього сказала Ящірка після вечері.
Я остовпів.
Ти чого? Жартуєш?
Сам подумай, народ, шо нас сюда послав, хоче ці землі колонізірувать. Ми прибудем назад, вони посмотрять, шо з нами всьо добре, і начнеться бойня.
Не думаю, – повільно промовив я. – Люди, котрі організували все це, мають мати досить сили, щоб не пустити сюди наших. В них же прогрес – сама бачиш, який.
Ти тут хоть один пістолет видів? – з сарказмом перепитала Ящірка. – І вообщє, наші ж всьо одно сюда сунуться, і сунуться вооружонні. Сколько народу вони покладуть перед тим, як їх витурять?
Я задумався. В її словах був сенс.
То що ти пропонуєш?
Вона серйозно глянула мені у вічі.
Я уже сказала. Ми повинні вмерти.
Слухай, а чого ти впевнена, що ми взагалі коли-небудь повернемось додому?
Тепер настала черга Ящірки задуматись.
Утро вєчера мудріше, – зрештою сказала вона. – Я йду в спальню, а ти будеш спать в гостінной, на дівані. Поняв?

11
Прокинувся я, коли сонце було вже високо. Запізнююсь! Схопив мобільного, що як завжди, валявся на підлозі біля дивану. Дев’ять тринадцять, ну все, гаплик, спізнився!
Я зіскочив з дивану, і… А, ну так, мене ж звільнили, до того ж я в такому місці, звідки до роботи маршруткою не доберешся. Я потягнувся, підстрибнув, вдарився головою об стелю… Чорт, плюс до всього зовсім забув, що з мене супермена зробили. Зате виспався, подумки втішив я себе і поплівся вмиватись.
Після ранкових гідропроцедур зайшов до кухні, де застав дивне видовище: на стільці сидить Ящірка у зеленому махровому халатику, в руках – здоровенна морквина і ніж, збоку – глибока тарілка з дрібно нарізаною цибулею.
Доброго ранку, подружко, – привітався я.
І тобі, дружок, – відповіла, не відриваючись від морквини, вона.
Чим займаєшся? – поцікавився.
Фігньою страдаю, – Ящірка поклала на місце ножа, взяла вдвічі меншого і заходилась длубати ту морквину із максимально зосередженим виглядом. – Я так лучче думаю. Хотіла салат робить, та тут…
І що то в тебе виходить? – я спробував розгледіти морквину з-за її плеча і присвиснув: – Та це ж Дід Мороз! Правдоподібно… А де ж верхній шматок голови? Ти ж йому череп вище очей знесла!
Щас, не кіпішуй, – задоволено сказала вона, поставила Мороза біля салатниці і чайною ложечкою акуратно намазала йому на голову шапку з густого майонезу: – Ну как?
Краса! – щиро видихнув я. Очі в Ящірки засяяли. – А як ти дістала продукти?
На дісплєї є папка «Готуємо самі», так шо всьо просто. Ти сідай, щас кофе пить будем.
Будинок легенько трусонуло, і кава, котру Ящірка несла в чашках до столу, хлюпнула через край на її руки.
А! Блін!!! – чашки, на вигляд фарфорові, маленькими друзками розлетілися по підлозі. – Кіпяток!
Обпеклась?
Та фігня… Кружечки жалко. Шо то було?
«До вас гості», проінформував нас той же чоловічий голос, що вчора запрошував нас до столової.
Ніфіга собі гості… в таку рань і з таким стуком, – пробурмотіла Ящірка, витерла руки об халат і пішла до вхідних дверей.
Вітаємо з вибором заняття! – сказав усміхнений молодий хлопець з текою в руках, що стояв у нас на порозі. – Ми зробили вихід із вашого спортзалу до нової майстерні, де є всі необхідні речі, література, матеріал… Ми пишаємося тим, що ви співпрацюєте з нами! Творчих успіхів! – і зник. Отак просто, щойно говорив, мить – і розчинився в повітрі.
Окосіть можна, – вражено видихнула Ящірка, зачиняючи двері. – Ну шо, ідем, подивимся, шо вони там натворили?
…В спортзалі й справді виявилися двері, хоч я точно пам’ятав, що раніше на їх місці була глуха стіна. А коли ми їх відчинили, то потрапили в повністю обладнану майстерню скульптора. Все прекрасно освітлене, на полицях – інструменти, книги і каталоги, в кутку – невеличка коробка із написом «Проектор для голографічних зображень. Методичка для скульптора». Біля іншої стіни рядочком виставлені мішечки з гіпсом, валики вологої глини, кам’яні заготовки, мотки дроту…
О-фі-гєть! А-а-а!!! – запищала щасливим писком Ящірка і кинулась мені на шию. – Я так мічтала про це! Але… – раптом охолонула вона, – звідки вони узнали?
Дід Мороз, – сказав тихо я. – Плюс ця штучка, – я торкнувся металевої пластинки в неї біля скроні.
А я і забула, – прошепотіла Ящірка. – Знаєш, я не вмію… але посидь тут зі мною, я хочу спробувати тебе зліпить. Певно, більш нічо вже не вспію, в нас ше осталось дня півтора …
Дня півтора, – тупо повторив я. – Гаразд, я буду з тобою.

12
Я сидів і спостерігав за роботою Ящірки. Час вів часу вона зосереджено висовувала кінчик язика, кидаючи на мене швидкі оцінюючі погляди, і поверталася до глини. Вона вся вимазалася (і коли встигла?!), і тепер була схожою на чортеня.
Моя шия вже давно стерпла, але я стійко не порушував пози. От ніколи не думав, що з мене коли-небудь ліпитимуть погруддя… Ящірка щось незадоволено прохрипіла, уважно глянула на мене і продовжила працювати. Я страшенно сумнівався, що в неї що-небудь вийде (все-ж таки вона вперше серйозно взялась за це діло), і складав промову на тему «Краса, а як для початківця – то й просто геніально». А шлунок все вимогливіше просив чогось… ну хоч чогось!
Та ладно, всьо одно мені краще не зробить, – зрештою втомлено сказала Ящірка і витерла руки ганчіркою. – Готово!
Я підійшов до її творіння. До цього я бачив тільки недбайливо зроблену власну потилицю, а зараз… Я голосно видихнув.
Не то, шо ти чекав, га? – по-своєму зрозуміла мене Ящірка. – Я знала, шо устану робити всьо точно, і зробила вот так, – з її тону було ясно, що вона пишається своїм творінням.
І, правду кажучи, їй було чим пишатися. Я, тобто я з глини, був зроблений досить грубо, але… Точна лінія, що окреслювала мої губи, невиразної форми ніс, і, звичайно, очі. Очі – єдина деталь, над котрою вона попрацювала найбільше. Одне око злегка примружене, і погляд якийсь… І отут я зрозумів брак слів у своєму лексиконі. Неможливо описати! Одночасно доброта, розуміння, невеличка зверхність, і… чорт, Ящірко, це й справді геніально! Здається, останні слова я сказав вголос, бо вона пошепки спитала:
Ти так думаєш?
Ти й справді мене таким бачиш? – відповів я питанням на питання.
Вона здвигнула плечима.
Ну, в мене получилось не дуже…
Я підійшов до неї й обійняв. Ящірка чмокнула мене в шию, а коли я спробував глянути їй в очі, вона вирвалась з обіймів:
Йдем обідать, я голодна, як вовк. Іскуство робить мене такою галодною…

13
Я хотів смаженої картоплі – такої, як мені смажила мама, коли я збирався до школи в молодших класах. Вийшло дуже схоже. Правда, в мами вона іноді пригорала, а мені якраз подобалася отака, чорна з одного боку… Але то деталі. Головне, що цю картоплю почистила і власноруч посмажила Ящірка.
Ну не було в моєї мами сковорідки з тефлоновим покриттям!
Їж, Мурзік! – сказала Ящірка, і перша накинулась на картоплю. Я хотів образитись – який з мене Мурзік?! Але виявилося, що ображатись з набитою пащекою не так вже й просто…
Потім ми вилізли на дах, котрий виявився майже не похилим, і лежали, дивлячись на хмари, впираючись ногами в ринву. Не знаю, чим тут вкривали дахи – з вигляду наче пластик, але м’який на дотик. Теплий. Давно, дуже давно я не лежав отак, і не уявляв, на що схожа ота хмара, що збоку від тієї, схожої на бегемота. Я якось недолуго жартував, але Ящірка сміялась, і я сміявся разом з нею.
Здається, вперше в житті я був щасливий.
Ми були щасливі.
Слухай, – Ящірка раптом звелася на лікті і пильно глянула мені у вічі. – Я, кажецця, влюбилась.
Я поміркував трохи, а вона дивилась на мене, очікуючи, що я скажу.
Шкода, що завтра прийдеться вмирати, бо я теж… влюбився, кажецця, – беззлобно передражнив я її.
Ти ідіот, – вона вщипнула мене за носа і дзвінко засміялась

Вечоріло. На даху ставало прохолодно, ми спустились і рушили до спортзалу.
.То всьо-таки, ти так можеш? – вона зробила кілька сальто на перекладині на прямих руках, але перекладина тріснула, і Ящірка полетіла ногами вперед, роблячи ще одне сальто в повітрі. Приземлилась вдало – в тому сенсі, що нічого собі не зламала, зате в’їхала щокою в клямку дверей до своєї нової майстерні. Я, звичайно ж, кинувся до неї:
Ти як, мала?
Вона нахмурилась, потім полізла пальцями собі до рота.
Блін… Зуб вибила, – Ящірка з жалем дивилася на маленький уламок кістки в себе на долоні. Сплюнула кров’ю.
Мені в ванную треба… і анальгін, – вона схопилась за щоку.
Пульс в мене підскочив. Чорт забирай, нам і так довго не залишилось, то чом би…
Ящірко, – я нахилився до неї. – Цей… анальгін в мене при собі.
Да-а? – здивувалась вона. – Нафіга ти його за собой носиш?
Я нахилився ближче і поцілував її. Чесно кажучи, першою була думка, що тепер я схожий на вампіра, такого собі недосвідченого кровососа… Але через секунду всі думки залишились позаду. Ящірка в першу мить остовпіла з такої нахабності, але видно, їй сподобалось, і зуб був забутий.
Нас перервав всюдисущий чоловічий голос із тією ж фразою, що зранку: «До вас гості».
Відкриєш? – спитала Ящірка, а потім голосно засміялась: – В тебе губи кроваві.
Я обтерся просто рукавом.
Вампірячі ікла не виросли? – поцікавився я, чим викликав нову хвилю сміху.
Сайдьот, – врешті сказала вона. «До вас гості», повторив голос. От зануда! Прийшлося відчиняти.

14
На порозі стояв той же хлопець, що й вранці, але цього разу в компанії статечного дядька в костюмі-трійці, золотих окулярах і з невеличкими вусиками. На вигляд йому років десь так сорок…
Дозволите зайти? – запитав дядечко і зайшов, не чекаючи відповіді.
Ага, – збентежено промимрив я.
В нас отут накладочка вийшла, – сказав він. – Розмова неприємна, але коротка.
Він взяв теку з рук хлопця, погортав її. Зупинився на одній сторінці, пхикнув собі у вуса, і продовжив:
А де панна… Ящірка?
Я тут, – Ящірка з’явилась за моєю спиною, тримаючи мішечок льоду біля щоки. Дядько вигнув брову, але таким же рівним голосом продовжив:
Як я розумію, вас не ознайомили з місцевими порядками. Ну що ж, це зроблю я. Цей вимір є мистецькою територією вашого світу, і я, так би мовити, його Директор. Наше… товариство здійснює контроль і надає послуги різним вимірам, і так трапилося, що людство… ваше людство надто жорстоке, тому була скликана рада, яка постановила про додаткове влиття мистецтва у ваші маси. Ми шукаємо талановитих людей, що потрапили у критичну, я б сказав, смертельну ситуацію, і відсилаємо їх сюди. Ми забезпечуємо їх усім необхідним, і чекаємо, що ж вони створять. Після перевірки на придатність – цензури жорстокості, я б сказав – ми відсилаємо все це мистецтво назад, у ваш вимір, під вигаданими іменами авторів, літературу завантажуємо до Інтернету – теж, до речі, нашої розробки. Облагороджуємо, так сказати, людство. Так от, а що стосується вас… Ви тут незаконно. В панни Ящірки є потенціал, показник таланту 1,46. Далеко більше за одиницю – значить, вона може залишитись. А ви, Євгене… У вас кількість таланту десь 0,38…
Мені не можна повертатись живим, – твердо сказав я.
А, ви про ту дірку, – махнув рукою він. – Ми її вже ліквідовуємо. Ніхто не застрахований від таких аномалій, і деякі працівники місцевої Служби Безпеки вже отримали прочухана за халатність. Не хвилюйтесь, ви опинитесь там і так, як захочете, в розумних межах, звичайно… У своєму світі.
А я? – ледь чутно спитала Ящірка.
Я вже сказав, ви можете залишатись. Так от, Євгене, де б ви хотіли зараз опинитись?

15
…Як я вже казав на початку, мене звуть Євген. Одразу після питання Директора я опинився біля своєї колишньої роботи навпроти тієї триклятої забігайлівки, де до мене причепився Вадим, просто за кермом свого «Опеля». Годинник показував дев’яту вечора.
Я не знав і знати не хотів, як моя таратайка опинилася тут, хоч за всіма правилами мала бути на штрафмайданчику… Я просто стиснув міцніше зуби і гепнув кулаком по «бардачку». Не варто було того робити, я зовсім забув, що я – супермен, силач і розламувач «бардачків» побитих життям «Опелів». А що я хотів?! Вічного щастя? Ідіот, дебіл, придурок наївний… Скінчилася казочка, фініта ля комедія!
Посидів так із хвильку. Сльози душили горло. Мене викинули, як пса паршивого. Я – безталанний невдаха. «Десь 0,38», гірко усміхнувся крізь сльози я.
Глибоко вдихнув. Ну що ж це я розкис, справді? Мене вдома чекає мій вірний друг Лакі. Хоч він і золота рибка, а таки хороший хлопець. І – не забути про братів-кактусів. Хороша, блін, сім’я.
Я крутанув ключем, що, як виявилося, вже був на місці. Мотор одразу ж загурчав – приємно так, басовито… Ну, не все так погано, думав я, вирулюючи на дорогу.
Позаду почулось негучне «бум», і я з несподіванки різко загальмував, і, звичайно ж, в мене ззаду врізалась автівка. Ч-чорт!
Прівєт, герой! – сказала Ящірка.
Ти?! – я різко повернувся назад… Справді, на задньому сидінні мого драндулета сиділа моя Ящірочка! І усміхалася на весь свій тридцять один зуб.
Ти би видів, шо я їм устроїла! – захоплено затарабанила вона. – Спочатку я…
У моє вікно вимогливо затарабанили:
Мужик, тваю мать, ти шо, абарзєл?
Я приречено відчинив дверцята – скло в мене вже рік, як не опускалось.
Пацан, да ти знаєш, шо я тє щас здолаю? – продовжував надриватися худий лисий тип в шкіряній куртці. – Да я…
Того хватіт? – Ящірка просунула кілька стодоларових купюр в мої відчинені двері.
Ну-у… – невпевнено протягнув він.
Бери, мудак, поки дают, ти сам дистанцію не соблюдаєш, я щас ментів позову, – переконливо порадила Ящірка. Мужик, напевне оцінивши пораду, швиденько зник.
Круто ти його, – зрештою видавив я. – Слухай, а гроші в тебе звідки?
Взяла как компенсацію, – спокійно відповіла Ящірка. – Я їм таке устроїла, шо вони ше довго чухаться будуть, і дякувать, шо я ісчезла. Вони мені того добра дали – о! – і вона показала непоганих розмірів мішечок.
Позаду нетерпляче засигналили – ми ж так і продовжували стояти серед дороги.
І скільки там? – спитав я, рушаючи.
Ну де-то пів лімона, – прикинула на око Ящірка. – А куда ми їдем?
Додому, – з усмішкою відповів я. – Познайомлю тебе з Лакі.
Хто такий Лакі? – підозріло спитала вона.
О-о, Лакі… Лакі – от такий хлопець! А ще в мене живуть два брати…
Ти живеш в комуналці?
Ну…
Сто чортів йому в пельку, як лаявся Карабас-Барабас, а я й справді щасливий!

У моє вікно вимогливо затарабанили:
Мужик, тваю мать, ти шо, абарзєл?
Я приречено відчинив дверцята – скло в мене вже рік, як не опускалось.
Пацан, да ти знаєш, шо я тє щас здолаю? – продовжував надриватися худий лисий тип в шкіряній куртці. – Да я…
Того хватіт? – Ящірка просунула кілька стодоларових купюр в мої відчинені двері.
Ну-у… – невпевнено протягнув він.
Бери, мудак, поки дают, ти сам дистанцію не соблюдаєш, я щас ментів позову, – переконливо порадила Ящірка. Мужик, напевне оцінивши пораду, швиденько зник.
Круто ти його, – зрештою видавив я. – Слухай, а гроші в тебе звідки?
Взяла как компенсацію, – спокійно відповіла Ящірка. – Я їм таке устроїла, шо вони ше довго чухаться будуть, і дякувать, шо я ісчезла. Вони мені того добра дали – о! – і вона показала непоганих розмірів мішечок.
Позаду нетерпляче засигналили – ми ж так і продовжували стояти серед дороги.
І скільки там? – спитав я, рушаючи.
Ну де-то пів лімона, – прикинула на око Ящірка. – А куда ми їдем?
Додому, – з усмішкою відповів я. – Познайомлю тебе з Лакі.
Хто такий Лакі? – підозріло спитала вона.
О-о, Лакі… Лакі – от такий хлопець! А ще в мене живуть два брати…
Ти живеш в комуналці?
Ну…
Сто чортів йому в пельку, як лаявся Карабас-Барабас, а я й справді щасливий!
Ну…
Сто чортів йому в пельку, як лаявся Карабас-Барабас, а я й справді щасливий!