Безсоння

Я люблю місяць. І ось сьогодні, дивлячись з відчиненого вікна своєї багатоповерхівки на нічне місто та на повний місяць над ним, я пригадав давню історію, що трапилась зі мною багато років тому. Тоді я був ще студентом, життя било через край, і в мене було достатньо друзів, щоб я почувався цілком щасливим. Ми пили пиво й хвилювалися перед кожним приходом сесії. І ось, одного разу йдучи в гості до Михайла…
…пива. Добре би «Старопрамен», та якщо не буде, то хоч би «Оболонь», абощо.
Гаразд – відповів я, натиснув червоного ґудзика на своєму мобільному й пішов до найближчого магазину. Взяв пива й сухариків, скептично глянув на копійки в долоні (хоч малюй картину «Залишки стипендії»), й пішов звичною дорогою через парк.
Мою увагу привернули дивні рухи в хащах. Приглушені голоси з явною натугою бурмотіли щось… звичайна справа, подумав я. Закохана молодь не знайшла квартири, а парк – таке традиційне місце… але ні. Раптом почувся звук, ніби когось ляснули по щоці, жіноче надривне «пустіть!», чийсь хрип. Справа явно нечиста. Я підійшов ближче, щоб роздивитись, й побачив, як двоє молодиків зв’язують молоду, і здається, гарну дівчину. Я й сам не втямив, чому я зробив саме так… лицар довбаний. В моїх руках було по пляшці пива, їх я і опустив на голови «хлопчикам», вклавши в удар всю силу. Пляшки луснули, «хлопчики» попадали, місія виконана. Адреналін в крові! Але, повернувшись до врятованої Дами Серця, раптом замість її личка побачив вввеличезну пащеку. Мені перед очима все попливло, і я з грацією мішка з кукурудзою ляпнувся на землю. «Оце вляпався» - тільки й подумав я.
Прийшов до тями десь в лікарні, з перев’язаним горлом. Там мені сказали, що мене покусав собака, і я чудом вижив. Кілька разів мене навідували панове міліціонери, та якось все замнулось. От тільки з того часу погано сплю за повного місяця. Інколи прокидався в ліжку якимось дивом весь брудний, а одного разу помітив глибокі рівненькі подряпини. Дружина мене заспокоює, каже, що від лунатизму страждало багато людей. Та з часом воно відійшло в минуле, і зараз в такі ночі в мене просто безсоння. В мене двоє дітей, чудова дружина, не така вже й погана робота…
Та цієї ночі щось мені незатишно. Потягнувся до цигарки, запалив. Не палив ще із студентських років, та цигарки були в квартирі завжди – для гостей. Закашлявся. Видихнув дим в нічне місто. Що за чорт, що мене так турбує? Невже той клятий місяць?
Раптом я обернувся через плече. В кімнаті ще хтось був. Серед густої темряви вгадувався силует сина.
Ерік? – тихенько гукнув я. Він не відповів. Із сином щось було не так… От тільки що? І тут я зрозумів: його завжди карі очі відсвічували зеленим. Мій хлопчик впевнено підійшов до вікна, і перш, ніж я встиг щось зробити, стрибнув з четвертого поверху. Внизу завила сигналізація якогось флаєра, яку одразу ж приглушило вовче виття. Тінь істоти, що вдень була моїм сином, зникла за рогом.
Цигарка догоріла до кінця й затухла. По моїх щоках котилися сльози. Еріку, я не хотів… Вибач мене, старого дурня. Я ж хотів, як краще…
Крізь сльози я глянув на байдужий місяць, що й далі світив над великим містом. Безсило опустився на підлогу. Древнє, як світ, прокляття. Таких, як ми, вбивати треба. Та я – не самогубець, і на сина рука не підніметься.
Завтра в газетах знову в рубриці «кримінал» напишуть про наглу смерть… чи дві, а може, й три.
Безвихідь.
Хоч вовком на місяць вий – невесело всміхнувшись, подумав я.


29.11.2027p.