Десятиліття тому

Мене звуть Люда, і я щойно закінчила університет. Маю диплом, в якому записано, що я – програміст, і я точно знаю, де буду працювати. Там мені буде добре. А ще там буде мій Данило… хоч він ще не мій… чи мій? Ой, геть заплуталась… не звертайте уваги, то я так… від хвилювання. Сьогодні мене повідомили, що мене прийнято на роботу в Інститут Досліджень Просторово-Часових Властивостей! І хоч ніяк інакше не могло бути, я все ж така рада! Це так чудово!
І так, радіючи, стрибаючи по кухні (Обережно! Ти ж весь посуд там переб’єш! – гукнула з іншої кімнати мама), я подумала: все, завтра почнеться нове, Нове, НОВЕ ЖИТТЯ!!!
=====
Папери… Формули, обчислення, біганина… Робота. Як я втомився! Швидше б вихідні – забутися, відпочити. Не бачити того компа на очі! Та зараз тільки почався четвер, і до вихідних ще, як до Марсу пішки. Одне тільки й розважило: нова молоденька співробітниця. Від таких більше проблем ніж користі – така собі новоспечена випускниця, всезнайка… Але ж гарненька, зараза! Як її там? Люда? А може, Ліда? Ні певне все-таки…
- Дан, щоб через півгодини той модуль був дописаний! – перебиває мої думки Павло Степанович, шеф мій дорогий.
- Ок’ей, Павле Степановичу, тут мені ще трохи.
Ми всі любимо нашого шефа. Хороший дядько – зрозуміє, підтримає, і з гумором все гаразд. Тільки суворий дуже. Та то нічого, жити можна. От би вихідні пошвидше…
- Дідько, ну чого ти..? – то я вже до комп’ютера.
- Легше, хлопче – сказав хтось біля вуха.
Я різко обернувся, і там стояла вона – та сама (Люда?) із чашкою кави в руці. Чарівна посмішка, ясне насмішкувате обличчя…
- Гей, чого ти… Не можна ж так лякати людей!
- Треба ж якось познайомитись. Я – Люда («Все-таки Люда!» – чомусь задоволено про себе констатував я). Працюватиму за сусіднім комп’ютером. Чи ти не цікавишся своїми співробітниками?
- Чому ж, цікавлюсь… Я – Дан.
- Дуже приємно.
- Мені теж…
- А зара закінчуй свого модуля. Ти ж зайнятий, чи не так?
- Угу – промимрив я, миттю згадавши про шефа.
- Ну, працюй, Даниле – сказала вона, і, підморгнувши, всілася на своє робоче місце.
Прийшлося знову взятися за клавіатуру. Робота не клеїлась, і я, сяк-так докінчивши модуля, відпросився в шефа додому, пославшись на сильний головний біль.
І тільки одна думка не давала мені спокою: Данило… так мене називає тільки батько. Приємно, коли тебе називають твоїм повним іменем – відчувається власна значущість чи що…
Надворі починалось літо. Тихий, теплий вечір.
А вона нічого, та Люда. Цікава. Щось в ній таки є.
Як я хочу спати…
=====
Коли я зранку прокинувся, то відчув: сьогодні щось напевне трапиться. Сонечко світило лагідно, як ніколи, і я з якогось доброго дива зробив ранкову зарядку. Ух, кайф! Ну що ж, чого Вам, пане Даниле: чаю? Кави? Може, канапки зволите?
В квартирі я живу сам, тож їсти робити доводиться теж самому. Та це, певне, й на краще: люблю спокій.
Вмиваюсь, розчісуюсь (постригтись би нарешті! Заріс вже так, що на рок-зірку схожий!), вдягаюсь, п’ю гарячу каву (А-а-а! Язик!), тоді йду до роботи. Хотів вже за звичкою піймати маршрутку, та раптом так захотів прогулятись сонячними вулицями, вдихаючи на повні груди поки що таке свіже повітря…
=====
Я знала практично кожен його крок. Його настрій, улюблений колір, стиль музики… все.
Насправді він любить щось Справжнє. Тому я була просто сама собою.
Я точно знала, як діяти. І я діяла.
Я не втрачу його знову…
=====
Я прийшов на роботу, спізнившись на десять хвилин. Моя новенька сусідка вже сиділа за своїм робочим місцем, щось заклопотано набираючи. Поздоровкавшись із своїми друзями, підбадьорливо всміхнувшись Олі – секретарці шефа, опускаюсь на власне крісло. Кидаю поглядом на Люду… а нічого, здається таки справді працює. Не халявить, як би то зробили інші. Поважаю… 
- Привіт, Людо!
- Угу. Привіт, Даниле… - відповіла вона, не відриваючись від комп’ютера.
- Як ся маєш? – продовжив я, подумки лаючи її за таку відсутність уваги до мене, красивого.
- Та нічого, от тільки… та ну його! – і вона зробила ображений вираз личка. – Воно не працює!
Де? Покажи, зара миттю виправимо!
=====
Мені так подобається, коли він схиляється наді мною… Ось ще кілька секунд, і він мені посміхнеться, скаже, що я розумна дівчина, от тільки компілятор чогось комизиться…
Йому подобаються мої парфуми. Це дуже важливо.
Який же він хороший…
=====
Я схилився над Людою. Її парфуми… яка ніжність… агов, хлопче! – подумки гукнув я сам себе. Глянувши на монітора, всміхнувся:
- Все добре. Ти розумна дівчина, от тільки компілятор чогось комизиться…
Швиденько все виправивши, взявся за свою роботу. Та все одно чув запах її парфумів. Вони були всюди. Здавалося, весь світ пахнув, як вона.
Чи я, бува, не з’їхав з глузду?
Непорядок…
=====
Закінчивши черговий робочий день, а з ним і тиждень, я дозволив собі розслабитись. Поїхав до лісу, на природу, походив між деревами, що були старими вже тоді, коли я ще пішки попід стіл ходив… так добре, так мирно стало на душі. Свіже, незаймане повітря, що наповнювало мої легені, лікувало від усіх негараздів на світі.
Запах лісового моху, землі, терпкі пахощі кори ялиці – все це разом із легеньким пересвистом птахів створювало якусь особливу гармонію. Я з огидою згадав свого компа. Хотілося залишитись тут назавжди.
Хоча…
Все-таки щось було не так. Не вистачало чогось такого невловимого…
=====
В понеділок я йшов до роботи з підозрілою для самого себе легкістю. Накрапав дощик, і я радо підставляв прохолодним краплям своє обличчя. Щастя клекотіло в моїх грудях.
- Мої найщиріші вітаннячка, Павле Степановичу! – гукнув шефу я, забігаючи до робочої кімнати.
Шеф, глянувши на мене поверх окулярів, розгублено кивнув головою. Ну не звик дядько до…
- …Ой! Ну що ж ти за…
Милуючись розгубленим виглядом шефа, я й не помітив, як майже збив з ніг… Люду. Вона явно несла якісь папери, що тепер розлетілися по кімнаті, як то кажуть, «від Сяну до Дону». Я кинувся їй допомагати…
Словом, наступного дня я запросив її на каву. На місці виявив, що її вечірня сукня може звести з розуму, а її музичні уподобання страшенно близькі до моїх. Потеревенивши години зо дві, я провів її додому, і… ні-ні, був тільки цьомчик. В щічку, як і належить малознайомим, добре вихованим молодим людям.
Пізній вечір вкрив місто. Пританцьовуючи, я побіг додому, безсоромно щасливий.
- Агов, хлопче, а вона тебе таки справді зачепила – сказав я сам собі, раптом зупинившись посеред вулиці. – Таки зачепила. Ну добре, а зараз спокійно… СПОКІЙНО йди додому.
Та хоч як я намагався йти спокійно, виходило це в мене ой як погано. З мого обличчя не сходила зрадлива посмішка. Я просто був щасливий.
Тієї ночі я заснув пізно.
=====
Я знала все, що відбувається з Даном. І я точно знала, що робити. Нам залишився тільки один місяць…
Але то нічого. Така вже історія. Здається, пора йому розповісти… але ж він не сприйме! Чи… ну добре, завтра ж йому все розкажу. Хай знає. І потім… в мене ж завжди є друга спроба.
=====
Наступного дня, коли я прийшов на роботу, застав Люду якоюсь засмученою. Мої жарти не смішили її, вона лише вимушено посміхалась. На обідній перерві вона підійшла до мене:
Дан, поговоримо після обіду, га? Маю дуже важливу розмову.
Людо, щось трапилось?
Ще ні. Я все розповім.
Довелося чекати. Після роботи Люда взяла мене за руку й повела до парку. Там ми сіли на лавку, і якийсь час сиділи мовчки.
То що все-таки трапилось? – запитав я.
=====
Ми сиділи в парку. Я тихенько поклала свою руку на його, і ми так мовчали десь із хвилину.
То що все-таки трапилось? – запитав Дан.
Ти пам’ятаєш, де ми працюємо?
Ну…
- Через місяць я просто зникну. Просто зі свого робочого місця. Мабуть, наші генії все-таки винайшли оту машину часу, чи як там її… не знаю. Знаю тільки те, що вранці я прокинусь у своїй кімнаті 1997 року, тобто 10 років тому, на 10 років молодша. Я вчитимусь, піду сюди на роботу, а потім… потім – все спочатку. Це вже вдруге таке зі мною. Я так втомилась… ти мені віриш?
І тут сталося непередбачуване. Не знаю, чому, та я заплакала.
- Вірю, вірю, ну звичайно вірю… ну-ну, не плач… - і він обійняв мене. З ним так спокійно – ще подумала я. - Чому ж ти нічого не зробиш?
- А що я можу?
- Ну, не знаю… чому ти тут працюєш?
І тут я дуже серйозно глянула йому в очі. Як пояснити майже незнайомій людині, чому ти робиш, здавалось би, таке безглуздя?
- Бо я… кохаю тебе. А інакше ми б просто не зустрілись. Або, що ще гірше, ти б не закохався в мене.
=====
Ні, вона таки й справді божевільна! Або просто насміхається з мене. Розповіла купу байок, поплакала… і сказала, що кохає мене. Ну, я вже ж постарався зробити вигляд: так, це все – правда, ти з минулого (чи майбутнього? Тут й справді, «без бутылки не разабраца…»), і я – твій Ромео… хоча вигляд вона мала, ніби каже правду… Значить, таки божевільна. А виглядає – ніби нормальна дівчина… Навіть фантастична.
І байки в неї теж фантастичні.
Ну, як кажуть, що полюбив, те й цілуй.
А може, то вона просто Рея Бредбері начиталась?
=====
Він провів мене додому. Ми ще довго стояли під моїм під’їздом і розмовляли про всілякі дрібниці. Потім він вперше серйозно поцілував мене. Хоч, мабуть, так мені й не повірив… та хто й повірить в таке марення? Певне, подумав, що я якась божевільна. Добре, хоч одразу не втік… ну навіщо я йому все розповіла? Дурепа, я ж хотіла як краще…
Вдома я без сил опустилась на ліжко. Мама вже спала. З вулиці крізь незастелені фіранки світили ліхтарі. Проїхав самотній автомобіль. Мабуть, його водій теж стомлений…
Потім я заснула.
=====
Я повважав за благо поводитись так, ніби нічого й не трапилось. Люда час від часу кидала на мене неспокійний погляд, та я намагався тільки заспокійливо всміхатись.
Так минуло три тижні. Та розмова в парку забулася, затерлася в свідомості. Ми й далі багато жартували, і загалом були хорошими друзями на роботі, і весь час разом – поза роботою. Романтика лилась рікою, і ми були щасливі, як ніколи. Ми весь час рвались на природу, до лісу, і на вихідних все-таки втекли від цивілізації. Розпалили вогнище, сіли на повалене дерево і просиділи отак всю ніч. Місяць був уповні, і ми лякали одне одного всілякими байками про вовкулак, вампірів та іншу нечисть. Вже ближче до світанку вона поклала голову мені на коліна і тихенько заснула. Я сидів у дуже незручній позі, але боявся поворухнутись, щоб не розбудити її.
Коли ми вранці прокинулись, то довго не могли підвестись – все тіло стерпло і не бажало коритись. Стогнучи й сміючись, здригаючись від ранкової прохолоди, ми якось добрались до міста, і розбрелись по домівках – досипати.
А наступного ранку я прокинувся з жорстокою нежиттю та головним болем. На роботу того дня не вийшов. Лежав у ліжку, тихо страждаючи та лаючи все на світі... незчувся, як заснув.
Розбудив мене телефон, волаючи на всю квартиру, що мені прийшла SMSка. Люда... ”Зайду до тебе після роботи. Не розкисай. Випий аспірину і не вставай з ліжка”. Дідько, ну звідкіля вона може все знати? Взагалі-то приємно, що вона про мене так турбується, але...
Зітхнувши, я поплентався на кухню – хоч би чайника поставити та справді пошукати аспірину, хоч точно знав, що його в мене немає... Та нічого, обійдуся й самим чаєм. Ох, моя голова...
Ввечері, як і обіцяла, прийшла Люда, принісши із собою цілий пакунок всякої всячини. Чмокнула мене в щоку, подивилась таким довгим поглядом, що... Ні, це неможливо описати. Це треба відчути.
А через мить вона вже господарювала в мене на кухні. Не пройшло й двох хвилин, як Люда увійшла до кімнати, несучи тацю з чаєм, акуратно зробленою канапкою та якоюсь таблеткою невідомого походження.
- Ось і я. Підводься, герой.
- Мала б совість – спробував віджартуватись я. – Який же з мене герой?
- А хто вчора був для мене у ролі подушки? – раптом посерйознішала вона.
- Завжди до ваших послуг, мем. Наша фірма – зразкове обслуговування і без чайових.
- І все йому смішно. Вибач, то все я винна. Не треба було взагалі йти до того лісу...
- Агов, ти чого так мене оплакуєш, наче покійного? За нас – молодість і життя, під нашими ногами увесь світ, і...
- Все це триватиме тільки чотири дні.
- Людочко, ну знову ти за своє? Все буде добре. Правда ж? Ну?
- Правда. – І вона раптом рішуче підняла голову. – Правда. Все буде добре.
=====
Чотири дні минуло, і з кожним днем в Люди настрій все гіршав. Вчора вона прийшла пізніше, ніж звичайно. Сліди від сліз на її личку я помітив одразу. Того вечора ми розмовляли мало. В мене залишилось враження, ніби вона... прощалась, чи що. Дівчина справді чимось зажурилась, і мої безглузді жарти більше не діяли. Вона намагалась бути веселою, але в неї це виходило погано.
Мені стало трохи краще, і хоч я ще не повністю оклигав, все ж я йду зараз до роботи. Я їй там потрібен.
Як тільки я зайшов до робочої кімнати, Люда, що прийшла трохи раніше за мене, просто кинулась мені в обійми з такою силою, що я заточився і ледь не впав.
- Легше, дівчинко! Я ж програміст, а не атлет!
- Ти прийшов!
- Ну звісно, прийшов. За тобою скучив, та й працюю я тут, коли не надто хворію...
- Але тоді ти не приходив...
- Коли це – ”тоді”?
Та якраз тут нас перервав шеф, котрий одразу привітав мене з одужанням і почав перераховувати мені список роботи, що я мав зробити. Я ніби й не був проти – набридає довго сидіти самому вдома, наче під арештом, без улюбленої роботи. І я вже хотів з головою стрибнути в той швидкий робочий темп, коли раптом почув розпачливий Людин зойк:
- Дан!!!
Коли я обернувся до Люди, її тіло світилось легеньким золотистим сяйвом. Я інстинктивно вхопив її за руку...
Це було останнім, що я пам’ятаю.
=====
Дан вхопив Люду за руку, і за мить вони обоє впали на підлогу. Одразу викликали «швидку», та було вже пізно. Їх серця просто зупинились – сказав лікар. Вони були хорошою парою. «І померли вони в один день». Жаль, що такі молоді.
Тільки… щось було неправильно. Павло Степанович, чи просто «шеф», всміхався. Хитрувато так, ховаючи посмішку в прокурені вуса, щоб ніхто не помітив, але дарма – було видно, що він стримується, щоб не розреготатись.
За спиною в нього чулося шепотіння:
- Як можна бути таким жорстоким?! – схвильовано питалась секретарка.
- Шеф наш просто… того. Зовсім дах поїхав. Це з горя. – переконував якийсь програміст.
- А Дана так жаль… і цю… молоденьку…
=====
Задзеленчав старий добрий будильник... Я, не розплющуючи очей, ляснув його долонею, і той замовк. Він же давно зламався – крізь сон з подивом подумав я.
Дивний, давно забутий запах розлився по квартирі. Запах гарячих дерунів, тих самих, особливих, котрі вміла смажити тільки мама. Ні, не може бути. Мої батьки загинули в автокатастрофі років дев’ять тому, і відтоді я живу сам. Але... ні, я ж виразно чув, що хтось навшпиньках пройшов повз моє ліжко. Очей я так і не розплющував:
- Людо, це ти?
- Яка я тобі Люда? Знов за дівчатами бігаєш? Краще б вчився. Данило, швидко вставай і марш на кухню, а то до школи спізнишся.
Це змусило мене відкрити очі. Такий знайомий голос... Але ж як... Ні!..
- Мама?!
- Мама, мама... Вставай, кажу.
Далі було щось неймовірне. Виявилось, що надворі 1997 рік, я – щасливий десятикласник, що в даний момент спізнюється до школи, поруч – моя найкраща мама (як же я за нею скучив!), а тато...
- Мам, а де тато? – спитав я голосом, що зривався від хвилювання.
- Та де ж, на роботі, звичайно...
Я розумів її. Для неї все – так само, як вчора, а тут я почав збуджено розпитувати про найбуденніші речі... Мама ще раз скоса глянула на мене і вийшла на кухню, бурмочучи під ніс щось про шкоду перегляду бойовиків на ніч: ”Виросте потім отаке знервоване...”. Я ж вкотре вщипнув себе за руку, щоб переконатись, що не сплю (Ауч! Боляче!), і поплівся за мамою – снідати.
В школу я не пішов. Натомість вирушив шукати Люду. Місто здивувало мене – я й не уявляв, що за десять років воно так може змінитись.
Зупинився я біля Людиного будинку, і... не наважився зайти. Отак вагаючись, я простояв доти, доки вона не повернулась зі школи. Коли ж врешті я її побачив, то ледве впізнав: маленьке худюще дівча дибало додому з непомірно великим рюкзаком на плечах. Личко в неї було явно невеселе, на щоках – брудні доріжки від сліз. Коли вона, опустивши голову, пройшла повз мене, я гукнув:
- Дівчинко, чия ти?
Цікаво було спостерігати за її реакцією. Вона так і застигла на місці, а потім повільно, повільно повернулась до мене всім тілом. Вдосталь надивившись на її розгублений вираз обличчя, я всміхнувся й мовив:
- Отакої. Ти що, не впізнала мене?
Вона просто підійшла до мене й обійняла. Я подумав, що це, мабуть, дико виглядає – десятикласник обіймає просто на тротуарі дівчинку так десь класу…
- До речі, ти в якому класі? – спитав я її.
- В сьомому.
- А я в десятому.
- Дан, як же це ти? Чому ти тут? Тобто я рада, але все ж…
Поки я закінчив розповідати їй всю історію, ми вже сиділи в парку, і незчулися, як надійшов вечір.
- Людо…
- Що?
- Залиш мені хоч свій мобільний…
- Дурненький, надворі 1997 рік. Ти справді хочеш, щоб в семикласниці вже був мобільний?
- Справді. Ну тоді хоч домашній.
- Зараз… Ох, Дан, тепер все буде по-іншому.
- Ага. Ми – творці власної долі, так? – іронічно всміхнувся я.
- І натворили такого, що засиділись тут допізна. Мене мама сваритиме. Ну добре, ось мій номер. Дзвони мені. Ти подзвониш?
- Ma cherie, я твій назавжди. Давай, я проведу тебе додому.
А загалом, життя починалося добре. Через деякий час всі вже знали, що ми з Людою завжди і всюди разом, тож ровесники дражнились, як діти (та вони і є діти!), а наші батьки тільки посміювалися за нашими спинами.
Я став значно краще вчитись в школі. Мені все давалось легко, адже «в минулому житті» я мав диплома про вищу освіту. Батьки вважали, що це моє знайомство з «тією дівчинкою» так вплинуло на мене, а я й не заперечував, розуміючи, що якраз це і було правдою.
Влітку наші сім’ї поїхали разом на море, а ми з Людою не розлучались ні на мить. Одного разу, коли нікого не було поряд, ми спробували підрахувати, скільки хто прожив, і… виявилось, що Люда старша від мене на 17 років. Ми подивилися довгим поглядом одне одному в очі і розреготались на все горло. Певне, ми за життя не сміялися стільки, як того разу, хоч я й досі не можу сказати напевне, чого.
=====
…Літо промайнуло, як мить. Я пішов до одинадцятого класу, і все було би добре, якби я з жахом не очікував 7-го вересня. Там, в минулому, саме цієї дати мої батьки по дорозі до тітки Марти (в якої саме були іменини) загинули в автокатастрофі… і я не знав, як цьому зарадити.
Люді я не хотів нічого казати, але вона відчувала, що щось не так. Вона намагалась мене розрадити, та я чомусь вперто мовчав – певне, не хотів її лякати. Мене гризла одна думка: «Треба щось зробити, треба щось зробити…» – постійно бурмотів я.
Зранку сьомого вересня до мене підійшов тато:
- Данило, я ж бачу, з тобою щось коїться. Може, то не мої проблеми, але чи не хотів би ти чимось поділитися зі мною?
Ось такий у мене тато. Ніколи не лізе з питаннями в душу, але завжди потурбується. Я теж хочу колись таким бути…
Як мій тато.
Я мовчки встав, вдягнувся, вийшов з кімнати. Тато вийшов за мною. І тут мене охопило дивне відчуття – те, що я надумав, правильно. В коридорі я взувся. Тато без слів зробив те ж саме.
- Куди це ви? – гукнула з кухні мама.
- Мам, ми зараз. Дай-но мені ножа.
- Ножа? Що ти збираєшся робити?
- Мамо, ми зараз… Ось цей підійде – я вихопив з маминих рук ніж, яким вона якраз чистила цибулю. Ніяково всміхнувшись від власної нахабності, я вибіг з квартири.
Тато мовчки пішов за мною.
Вже надворі він спитав:
- Отож, молодий чоловіче, що ви збираєтесь робити? Та ще й з ножем?
- Тату, тільки не дивуйся… – я раптом побіг до нашої старенької Ауді та зі злістю ввігнав ножа в шину. Стиснуте повітря, вириваючись з прорізу, віддавало запахом прілої гуми. Те ж саме я зробив із другою шиною. І тут я зрозумів, що стою навколішках перед автомобілем, ніж все ще стирчить в другій шині, а з очей в мене течуть сльози.
Тихий, люблячий голос тата повернув мене до реальності:
- Дан… з тобою все гаразд? Може поясниш, нащо ти так зробив?
Крізь сльози в мене раптом полились слова. Я казав, як я люблю тата, маму, що не треба сьогодні нікуди їхати, і що я буду кращим…
Хвилин за десять ми увійшли до квартири. Тато підійшов до мами, обійняв її за плечі, і сказав:
- Знаєш, я тут подумав… не поїдемо ми сьогодні до Марти. Обійдеться вона і без нас. А я так давно не ходив до кінотеатру… що скажеш? Дан, підем в кіно? – це вже до мене.
- Я – тільки за. Мама?
- Але ми вже сказали Марті, що будемо… Я не можу так!
- Мамо! – гукнули ми з татом в один голос.
- Ох, демократія… Фільм хоч як називається?
- Щось ти підозріло швидко здалася – хитро мовив тато.
- Ти ж знаєш, як я люблю застілля… – скривилась мама. – Хоча Марта й моя сестра, і взагалі, так робити негарно…
- А… Люду можна з собою взяти? З її мамою, звичайно… - швиденько виправився я, побачивши насмішкуватий погляд мами.
- Ну добре, біжи… подзвони їм… герой.
Я ж казав: в мене – найкращі в світі батьки.
=====
Відтоді, як Дан з’явився в моєму світі, я відчувала постійне щастя. Що б я не робила, про що б не думала – він був зі мною, завжди такий уважний, і такий… близький, мабуть. Мама та батьки Дана якось дивно здружились, отож ми з Даном були майже весь час разом. Я, напевне, одна з тих не багатьох людей, що можуть про себе сказати: «Я щаслива!».
=====
Дні складалися в тижні, тижні – в місяці, і ось я вже змушений вибирати, в який ВУЗ та на який факультет я хочу вступити. Я довго радився з Людою, думаючи, чи йти знову на свій факультет прикладної математики, чи деінде, і… не знаю, що на мене найшло, та я твердо глянув на факультет журналістики. Я й раніше щось писав, навіть десь друкувався, але то було якось несерйозно. Мама скептично поставилась до такого рішення. Тато тільки сказав: «Це – твоє життя. Сподіваюсь, ти добре подумав» - і знову повернувся до читання своєї вічної газети. Люда сказала: «Гаразд», і… я вступив.
А рівно через три роки туди ж вступила і вона сама. Я тоді трохи пожартував з неї:
- А-а-а, сподіваєшся користуватись моїми конспектами? От хитрюща!
Та вона лише подивилась на мене довгим поглядом – мені аж незатишно стало – і тихо сказала:
- Я просто хочу завжди бути поруч з тобою.
І вона була.
=====
Коли я закінчив універ, то одразу ж знайшов хорошу роботу, а ще через рік ми одружились. Потім закінчила навчання і Люда – на червоний диплом, між іншим – і ми з страхом й цікавістю чекали десятилітньої позначки.
Та нічого не трапилось.
Ввечері ми пішли до ресторану, взяли по келиху шампанського…
Раптом Люда широко розплющила очі, і поставила шампанське на стіл. Вона дивилась кудись позаду мене. Я різко обернувся. До нас йшов…
- Шеф! – за старою звичкою вигукну я.
- Ну то як, молодята, живете? У вас все вдалося? – спитав Павло Степанович, наш шеф дорогий… з минулого життя.
- Угу – тільки й спромігся мугикнути я. Люда як сиділа, так і продовжувала сидіти – мовчазна і здивована.
- Оце я радий чути! Так і має бути! Ловіть кайф від життя! – весело підморгнув старий, і, чомусь шкутильгаючи, пішов до свого столика, де його чекала якась жінка. Павло Степанович обійняв її, сів поруч…
Я взяв Людину руку в свою:
- В нас буде довге й щасливе життя. Обіцяю. Як в них…
- Добре – тихенько погодилась Люда.
Ми пили шампанське, а за вікном на місто тихо опускалась літня ніч.