Неподвижным телом лежишь ты. Покрыт толстым слоем пыли. Измучен сотнями болей. Сердце твоё в тысячный раз перештопанное. Ты лежишь и смотришь в потолок. В глазах нет ни боли, ни страданий. Там присутствует только тихая молчаливая надежда, что всё изменится когда-то.
Необязательно изменится вовсе до неузнаваемости. Просто однажды станет другим. И появится желание наслаждаться этим непривычным теплом, этой тихой сменой декораций.
Опять утро. Ты сидишь в одиночестве. Смотришь на пустой стол. Слушаешь истерический свист чайника. И он тебя совсем не раздражает. Просто сейчас он – единственный, кто может себе позволить на тебя покричать. Через полчаса выезжать на работу. Но ты не берёшь ключи от машины. Ты выходишь пешком на улицу, куда постепенно стекаются потоки людей. Все в спешке куда-то бегут, спешат. Пусть неосознанно и глупо подчиняться этим стадным инстинктам. Только вот тебе стало понятно, что это не выход. Невозможно спрятать свою сущность в беготне пустых повседневных хлопот, которые тебя мало касаются.
На остановке ждёшь, когда люди затолкаются в проезжающий мимо автобус. Потом достаёшь пачку сигарет, закуриваешь одну и размеренным шагом направляешься вслед за удаляющимся транспортом. Тебе пусто. Тебя наполняет только сладость никотинового облака. Тягучий яд разливается в каждом уголочке тела, заставляя мозг работать медленнее, не заморачиваться на обыденных проблемах. Ты выбрасываешь недокуренную сигарету и достаёшь другую. Рассматриваешь её. Сравниваешь их со своими бывшими девушками. Да, они одинаковые. Светлые, тонкие, легко воспламеняются. Только их выкинуть так же легко, когда пригубливаешь их никотиновый шлейф. Тебе не больно. Ты привык менять манекенов в своей декорированной жизни. Только кроме них ничего не меняется. Всё, как было, так и остаётся дешёвой пафосной игрой. Просто твоя жизнь так устроена.
Ты веришь, что однажды ты сядешь в поезд или самолёт с твёрдым решением поменять что-то в своей жизни. Ты прилетишь или приедешь в новую жизнь. Построишь дом, посадишь дерево, дашь жизнь ребёнку и поймёшь, что ты искал. Тебе нужно было найти продолжение себя в другом человеке.
Яростно ломаешь сигарету. Уходишь в сторону своего офиса. Входишь в кабинет. Просишь, чтоб тебе принесли кофе. Молчишь. Приносят еспрессо без сахара. Ты достаёшь ещё одну сигарету и закуриваешь. Так печально. Ты хочешь, чтобы в окно светило солнце, а у тебя перед глазами серая стена дождя. Ни молний, ни грома, только серая безразличная стена холодной воды. Прям как у тебя внутри. Пустота. Никаких цветов и красок. Просто пусто.

Может, я тебя просто выдумала. Выдумала твоё одиночество. Твою пустоту. Этот истерический дождь внутри тебя. Может, я выдумала твоё желание быть счастливым. Может, это мне просто так тоскливо и одиноко, что на стену лезть хочется, что я просто всем своим существом в тебе нуждаюсь.

Каждое утро я выхожу на улицу с желанием повстречать твой взгляд в толпе. С желанием увидеть, что я тебе действительно нужна. Только вот пока я этих глаз не вижу, к сожалению.

Есть люди одинаковые. Есть точь в точь такие же, как и я. Но вот только это совершенно не то. Это не я. Я себя не вижу в жизни этих людей. Я могу быть такой, как нужно. Играть роль. И умею делать это довольно убедительно. Мне верят. Но мне надоело. Я хочу просто жить. Быть собой. Знать, что рядом со мной тот человек, для которого я не являюсь обузой, для которого я неотъемлемая частичка жизни.
Но бывает ли так? Как можно выжить не играя? Оставаться собой.
Остаётся только одно сыграть главную роль на этом этапе жизни. Финальную. Завершающую. Купить билет на поезд или самолёт. И исчезнуть из этих декораций. Есть ещё выход – найти нового декоратора, который полностью изменит занавес, подсветку, расставит акценты и разрешит играть неповторимую собственную роль, в которой не будет места выдумкам, пустым словам, пустым взглядам. Всё сразу станет символичным и значимым. И захочется не только создать мир. Захочется этот мир наполнить чувством, жизнью, теплом, светом, правдой.
Бывают ли сказки? Или для того, чтоб они были, нужно верить в собственные фантазии, заражая мир собственным безумием своей виртуальной реальности? Неизвестно. Люди живут, как умеют. А умеют они ничего не менять. Потому кто-то ищет ответы на вопросы внутри себя, кто-то ловит взгляды прохожих. А всё для того, чтоб повстречать человека, который даст силу, желание и вдохновение жить дальше.
16.05.2011

Интересно, какой я останусь в памяти. Ты говорил, что запомнишь только хорошее. Понятия о хорошем, правда, у нас разные. Ты запомнишь меня послушной, молчаливой, робкой. Но я такой никогда не была. К счастью. Ты никогда во мне не замечал раздвоения? Так вот всё то послушное и робкое исчезло. Исчезла наивность, доверчивость. Исчезла та я. То, что я могу тебе предложить сейчас, тебе не нравится. Ну и пускай! Зато таким людям проще выживать на этой планете. И я выживу. Я смогу…

Моя самая большая слабость в жизни был ты. Я готова была пожертвовать всем для тебя. Убить половину себя. Лишь бы ты был счастлив. Но ты мне показал, что тебе это неважно. Тебе это ненужно. Ты много раз мне это доказывал.

Боли нет. Нет упрёков. Нет нытья в сердечной мышце. Я бы сравнила это с параличем. Паралич самой живой частички моей сердечной мышцы. Она не двигается. И я не знаю, сможет ли. Мне уже не больно. Боли нет. Боль иссякла. Или лимит на неё моим существом исчерпан.

Ты научился упрекать. Никогда не замечала в тебе такого изумительного таланта к упрёкам. Ты превзошел все мои ожидания. Всю меня.

Не хочется просить прощения. Но и смысла в этом я не вижу, потому что все мои поступки были лишь рефлекторным ответом. Помнишь, я тебе говорила, что я взаимна во всём? Да. Я от самой себя не ожидал такой взаимности. Я просто сама себя удивила.



Пустота. Сердце не бъётся. Всё, что сейчас для меня стало важным, не требует сердцебиения. Да и тебе оно давно не нужно. Очень давно.



Знаешь, что я чаще вспоминаю? Как солнечные блики играли на твоём лице, когда ты меня будил. Такие короткие поцелуи. Такая нежность. Я не хочу верить, что это было в действительности! Потому что всё это нечестно по отношению к той нежности, к тебе и мне. Мне не жаль времени, чувств и эмоций. Я благодарна за всё. За каждый вздох и каждый поцелуй. За каждую секунду, которые отвело нам драгоценное время наших жизней.



Я не хочу, чтоб ты скучал. Потому что это всё очень больно. Так больно и невыносимо, что сердце перестаёт сокращаться.

Запомни меня улыбающейся.

Счастливой.

Запомни меня возбуждённой. С широко распахнутыми глазами, алыми щеками и разбросанными волосами по зелёным шёлковым простыням.

А хочешь, вычеркни из памяти! Только не вспоминай ссоры и слёзы. Недели молчания… Сцены ревности. Боль в глазах…



Ведь я была счастлива. И ты был счастлив. Запомни это. Потому что это было. И это было прекрасно. И ради этого стоит жит!

02.05.2011

Я тебе пам’ятаю. Ти – той самий хлопчик із мого минулого життя, якому було смішно слухати мої недолугі зізнання у коханні. Я добре пам’ятаю, як ти дивився на мене з насмішкою. А я плакала.Хочу тобі подякувати! Бо саме тоді я навчилася переживати розрив. Я навчилася душити у собі почуття залізними кліщами, забуватися в дощі власних сліз. Так, я була малим веснянкуватим дівчиськом, яке не розуміло, чому доля відвертає людей спиною до малих і безсилих. Тоді я собі пообіцяла, що стану сильною, успішною.Я мріяла, як ми стрінемося через багато років і ти в мене закохаєшся. Розумієш? Для мене було важливим, щоб я тобі була привабливою. Мені хотілося, щоб ті дитячі мрії збулися. Чи збулися? Ні. Чи збудуться? Залежить від тебе.
Я вже давно не мале дівча з наївними очима. Мої очі стільки вже всього бачили, що й уявити важко. Я і плакала, і сміялася, і кохала, і ненавиділа, і боялася, і боролася. Знаєш, саме боротьби мені випало найбільше. Я боролася за все, що хотіла мати. За місце під сонцем, за кохання, за дружбу, за визнання, за повагу. Найдивніше те, що нещодавно я зрозуміла, що саме ти мені дав перший стимул до боротьби. Я ще усадочку боролася за твою увагу. Я хотіла, аби ти грався зі мною частіше, ніж з іншими дітьми.
Що я у тобі найшла такого, чого не було в інших? Мабуть, те, що тобі я ніколи не подобалася… ти міг зі мною погратися, міг щось мені сказати, але ж то був такий мізер, що й згадувати соромно. Ще мені згадалося, як я усім дівчаткам в садочку розказувала про те,яке у нас із тобою чисте і сильне взаємне кохання. Фантазувала, що ти до мене ставишся, як до справжньої принцеси. Смішно так. На принцесу я аж ніяк не буласхожа зі своїм біляво-рудуватим волоссям і веснянками. Я ненавиділа ті веснянки!!! У принцес веснянок не буває! У них чиста однотонна шкіра. А я зовсім не принцеса була.
У в кінці початкової школи я вирішила для себе, що більше ніколи в житті не буду мріяти про тебе. Тоді мені так сумно було. Всі казали, що я була найгарніша на шкільному випускному, але ти доводив протилежне. Ти навіть не дивився на мене. Я плакала. Ну я взагалі багато плакала у дитинстві. Зараз менше. Просто я навчилася тримати сльози у собі. Так простіше. Та й інші думають, що я сильна. Так, я рідко плачу і рідко опускаю руки.
Але зараз… чому в мене зараз опустилися руки? Чому зараз я не відчуваю майже нічого? Чому так порожньо. Навіть зовсім не болить. Зовсім. Такого ще ніколи не було.
Але я згадую, як ми іноді ходили зі школи додому. Ти ніколи не носив мого портфеля. Мені взагалі ніхто ніколи не носив портфеля зі школи. Іншим носили. Я знаю. Розповідали. А я ось така. Нетака. Невже я була так не схожа на дівчинку? Невже нікому ніколи не подобалася? Навіть друзів у мене було троє. Всього.
Так все погано зі мною було? Така я була нехороша? Чому? Ніколи не могла зрозуміти. Знаєш. То, мабуть, карма у мене така. Я ніколи в житті не була схожа на ляльку. Ні тоді, ні зараз. Я навіть якщо і хочу, то не можу. Я не ношу супермодного одягу, не користуюся дорогою брендовою косметикою. Я не люблю, а тому ніколи не було в мене нарощених нігтів, волосся, вій. Я щоранку дивлюсь на себе у дзеркало, але… я не впевнена, що заради такої хтось колись піде на подвиг, зробить щось неординарне. Я невпевнена, що у мене будуть друзі. Є коло людей, із якими я спілкуюся, але не всі друзі. Їх майже немає. Нічого не змінилося, окрім того, що розучилася боротися. Я опустила руки – а це найгірше.
Ось так і стало… позбавлена такої популярної у сучасному житті ляльковості, я випадаю із реального світу. Я просто втрачена у цьому поколінні. Як залишки на ситі після просіву. Всі пройшли, а я – неформат. Іронія долі, що про це із самого садочка мені натякав ще ти. А я відмовлялася повірити в очевидне. І кому я що тепер доведу у цьому середовищі однакових, однотипних істот, які відмовляються чути і сприймати.
Маленький хлопчику із мого минулого життя, скажи, що ще не все втачено, що я ще можу відчути себе живою, що ще не всі оточуючі вкрай збайдужілі стали?
26.04.2011

Вона лежала на ліжкові. Деякі сказали б: «немов колода». А я скажу – міцно втиснута у саму глиб матрацу, натягши аж до носу ковдру. Мовчала. Чекала. Чомусь вона очікувала цієї миті щовечора якось боязко, знаючи наперед, як усе відбудеться: його велике тіло, кілька рвучких рухів, нестерпний біль унизу живота, а далі рип пружин і його хропіння. Таке лунке, що аж віконниці трусяться. А потім сльози, німі та солоні, обпікаючі обличчя, шматуючі душу. Безсонна ніч. Порожній ранок. Мовчазний сніданок. Робота, нудна і ненависна. А далі все заново прокрутиться за вже давно вивченою схемою. Так усе її життя крутилося за схемою. А вона все розуміла, все відчувала, але нічого не намагалася змінити. А навіщо?
Колись давно мама її вчила бути покірною дружиною, догоджати чоловікові, гарно хазяйнувати. Та чи могла мама передбачити, що своїм учінням вона з дочки машину робить? Своїми ж руками руйнує усі мрії юного створіння? Формує ще одну «ідеальну» дружину та домогосподарку, яка з тупою посмішкою на обличчі подаватиме на стіл своєму чоловікові сніданок, обід і вечерю?..
Скрипнули двері. По старому лінолеуму зачовгали його капці. Вона добре пам’ятала ті капці – сама вибирала на День збройних сил України (хоч він в армії ніколи не служив – посилався на хворе серце). А ще вона добре пам’ятала, як «воно» п’яне її гамселило тими ж кімнатними капцями по руках і обличчю. І як вона наступного дня обличчя ховала від людей.
Затремтіли бліді вуста. Зараз знову почнеться!
Рипнули пружини. Його пітне пузате тіло наблизилося до неї. Рвучким рухом стяг із неї єдину рятівну перегородку. Вона рефлекторно хотіла відсахнутися, але і тут згадала свою спину в синцях від його єдиного шкіряного ременя. Покірно лежала і чекала. Але очі не заплющувала. Чомусь вона ніколи не зажмурювала очі… Хотіла все бачити. «Чоловік» навалився на неї всім своїм центнером і волохатими пальцями поліз задирати їй сорочку. Далі грубі руки примусили її зціплені ноги розсунутися. Вона навіть не відчувала тієї болі, що завдавали «ніжні» рученята її чоловіченька. Боліло потім… Коли синці наливалися фіолетово-зеленим… Вона відчула знову це «щось» усередині себе. За п’ять років подружнього життя і спання з вимкненим світлом та щільно заштореними вікнами вона так ні разу і не побачила те «щось». Знову той нестерпний ріжучий біль і приступ нудоти… Скільки можна?
Кілька рвучких поштовхів і все. Обм'якле тіло сповзе з неї до наступного вечора. І знову ліве плече мокре від його слини.
Лежала з широко розплющеними очима і боялася дихнути. Змерзла. Почало трусити. Але не сміла поворухнутися. Аж ось «воно» захропіло. Тоді злізла ледве чутно з ліжка, закуталася в старий махровий халат, що минулого року за двадцять гривень придбала у секонд-хенді за рогом, просковзнула на кухню.
Сиділа на підвіконні. Дивилася на небо і мріяла. Мріяла, що у неї не таке життя, що вона в свої 24 ще неодружена… А тому у неї все інакше в її житті.

Живеш… Пишеш… Не знаєш, що буде завтра. Надієшся на краще. Віриш у свої сили. Не схиляєш голови під потужним натиском партійних вискочок… Живеш.
Колись активно приділяли увагу журналісти. Видавали безліч шалених публікацій. Дифірамби співали!!! А що тепер? Сидиш сама у старій хатині… біля вікна… слухаєш, як стару раму точить шершень. Мовчиш. Просто набридло самій із собою розмовляти. Сусідський хлопчина навіть якось дивно дивитися почав. Крутить пальцем біля скроні і шепоче «самошедша». Тоді і стала мовчати. А щоб дійсно не одуріти, щось писала. Діставала свою стареньку друкарську машинку і цокотіла клавішами. О! Той звук, як чудодійна мікстура!!! Так і займаєшся самолікуванням.
Не нарікаючи на власну долю… Сама спророкувала «бо як напишеш, так воно і буде». От як написала, так і сталося… Та не каєшся. На все воля Божа. Заплющуєш очі. Вдихаєш на повні груди. І все… таке життя.
Порівнюють з Україною. Так гучно і пафосно! То що ж… Про неї так само забули? Шалені! Егоїстичні психічно нестабільні люди. Женуться вони кудись. Сваряться через щось. А про головне забули… Треба ж жити. Жити так, щоб не жаліти, що не можеш нічого вже виправити.
Згадуються зараз поїздки до Чорнобильської зони. Земля, яка обпалена, плакала про людські втрати. Волала про спасіння. А ти, такий малий і беззахисний, припадаєш біля неї на коліна і сам плакати хочеш… Питаєшся, чому час назад не повернути? Усе б не так сталося. А чи віриш?
Сухе гілля не хиталося. Осінь була. А вітер, здавалося, туди давно не залітав. Спрагла земля. Жовта трава. Злякані люди. І якесь дивне відчуття порожнечі. Здавалося, що те відчуття розповзлося всією країною… Та що країною. ЗЕМЛЕЮ!!!
І в усьому тому тремтінні та мовчанні вгадується одне – бажання жити. Саме те, чого не вистачає сучасному суспільству. Поодягали маски – кому яку зручніше – і віщають народу якісь дивні ідеї.
Все мовчу… А навіщо казати? Не вмію хизуватися блюзнірством. Не люблю опускати очі, ховаючись від людських поглядів. Та люблю дивитися в очі і бачити в них вогонь, жагу до чогось. Люблю чесність…
Аромат липового чаю. Вчорашні пиріжки з вишнями. Ось тобі і вечеря. Сидиш на самоті. Воюєш зі своїми шаленими думками. Одні вони жили весь час, як хотіли. Не жалкуючи про свою появу в голові. Раділи з того, що ніхто їх так ніколи і не пізнає. Крихточки від пиріжків збирають голодні горобчики, залишаючи на весняному болоті свої сліди. Написали щось своє. По-пташиному. Так і буде.
Так дивно оглянутися назад, згадати все і зрозуміти, що не жалкуєш ні про що!!! Так все і повинно було статись. Щаслива, бо жодного прожитого дня не шкодуєш. Усе було так, як треба. Так і буде. Як написала.
17-18 березня 2010

Я йшла за труною. В натовпі божевільних. Люди плачуть, голосять. А я не належу цій миті. Просто йду за труною. Ховають мою хрещену. Дивна жінка була… Жила, бо просто жила. Бо нічого більше не вміла. Не скажу, що в її смерті я пізнала найбільше горе… Але я не могла того зрозуміти, як так могло статися… Була людина, а ось її вже немає…
Босоніжки вгрузають у глину. Стала на одному місці. Потопталася. І здалося мені те брудне руде глиняне місиво чимось не глиняним… Воно мені здалося бурою реальності… Таке собі вино з поту та бруду, яке ми творимо протягом усього життя… Бруд… Іноді здається, що в цьому житті немає нічого справжнього, крім бруду, яким ми самі себе оточуємо. І я така. Така ж, як усі!!!
Я йшла за труною. В обличчя дуло подихом вітру і ляпало сльозами дощу-плакси. Такий холодний дощ та противний вітер!!! Льодяний просто, як для літа… чому воно все так??? Неправильно. Зараз літо, а надворі холодно, як у жовтні-листопаді. Цей світ ніби бунтує проти смерті!
А в труні лежала жінка, яка прожила 49 безтурботних років на цій землі! Це ж ще не старість! То, може, тому світ так бунтує проти цієї скорботи?
В голові майнула думка: «Добре, що я сьогодні не фарбувалася…» Чому добре??? Яке там фарбування??? Як я можу про таке думати під час поховання моєї хрещеної???
Сльози застигали десь у горлянці, не наважуючись вирватися назовні… Там, десь у середині усього мого єства, мого змученого дорогою тіла, мого бунтівливого мозку, моєї шалено емоційної підсвідомості, яка весь час, скільки я себе пам'ятаю, намагалася воювати зі свідомістю (а навіщо?), я розуміла, що все те відбувалося насправді!!! А моя наївна синкретична дитяча свідомість відмовлялася в те все вірити… чому ж? воно ж усе таке явне! Голова, здавалося, зараз лусне від тих всіх вражень (якщо можливо так усе назвати?)!
Я стояла позаду всіх одна. Осторонь. Як чужа. Як спостерігач. У той час мені уявлялося, що я – енергетично-емоційний вампір, який всотує в себе усе, що відбувається навколо. Я бачила, як люди плачуть. Мене бісило те, що незнайомі мені люди голосять за знайомою мені жінкою! А та жінка, що лежала зараз у труні, моя хрещена. І їй зараз було все одно! Хай би й ніхто за нею не плакав і не побивався!!! Їй все одно!!! Вона вас всіх не чує!!! Їй немає ніякого діла до ваших сліз!
Я продовжувала стояти позаду всіх, намагаючись не дивитися на труну і на покійну. Я пильно вдивлялася в обличчя живих людей. Хтось хмурив брови. Хтось ховав обличчя у хустки, хтось у долоні, а хтось у паперові серветки. Усі намагалися зобразити таку скорботу, щоб іншим було соромно, бо вони не можуть грати таку відвертість, такий відчай, такий біль… І мені було соромно, що я не вмію так зіграти. Я стояла тут між ними, як чужа. Не могла зронити ні сльозинки з усього того мільйону, який кляпом застряг мені в горлі… Дивилася… Та хай би мені повилазило!!!
Небо ще такого глиняно-бурого відтінку, як земля, в яку зараз мали опускати труну. Ми йшли за труною. Ми, купка живих людей, віддавали пошану смерті, яка вища над усім цим. Над життям. Ми її боялися, тому й шанували. Йшли повільно, але водночас і поспіхом. Це якесь дивне відчуття, коли все навколо відбувається в іншій площині, а ти, ніби не тут і не зараз знаходишся, проте все розумієш і відчуваєш. Те все було схожим на дике дежавю, яке розгорталося паралельно з реальністю. Ти приймаєш в цьому участь вперше, але на підсвідомому рівні вже знаєш, що відбуватиметься далі…
У просвітах між людськими постатями та могилками помелькували червоним краєчком труни уламки втраченого людського життя… Мені досі не вірилося, що її вже немає.
Ніби недалеко було йти до свіжовикопаної ями, але ці рухи, що супроводжувалися урочистим повільним поспіхом, зупиняли кожну мить… Саме тут, на цвинтарі, де спочивають тисячі людських тіл, між похмурими надгробками та хрестами, час зупинявся… Він зупинявся для всіх однаково: і для мертвих, і для живих. Бо він, мабуть, розумів, що тут йому місця немає… Для живих він ще не набув тієї вартості, а мертві його вже оцінили і зробили свої висновки… мабуть…
Навіть дощ, що до цього несамовито ляпав важкими краплями по моїх щоках, вщух… А люди перестали плакати і голосити… Дивно! Все, як по команді, стихло!!! Запанувала тиша…
Тиша… Я її люблю, але на кладовищі вона здається якоюсь моторошною… В ній тоді вчувається все: і солодкуватий запах смерті, і холодний подих із потойбіччя, і широко розплющені очі страху… Та саме в цей момент мені здалося, що кожен з присутніх відчув одне і те саме!!! Ми всі розуміли, що, принісши зараз сюди цю жінку, ми її тут і залишимо!!! Місце їй тоді навіки буде в нашій пам'яті… і більш ніде!!!
Враз усі зупинилися. Нам тепер треба було стати півколом біля труни. Люди потроху розступилися… і я побачила її!!!
Боже мій!!! Вона була така гарна!!! Бліда біла шкіра дихала свіжістю. Волосся кольору золотавої соломи відтіняло чорне мереживо. І весь світ зупинився для мене в цей момент!!! Як її таку зараз в землю??? В горлі застряв крик, якому не вистачило сили вирватися назовні. В очах кола… темні кола закружляли… ноги підкосилися… і я повільно посунула на буру глиняну землю… а у вухах продовжував шуміти дощ…

Згорала… Як вперше в житті, я згорала від твого дотику. Не могла промовити жодного слова тобі… А ми висіли на одному дереві на сусідніх гілках. Ти – багряний листочок. Я – жовтий із зеленими прожилками.
Мені здавалося, що всі навколишні листочки не були такими яскравими, як ти. Не були в них такі обпалені краї. А чим то ти їх так обпалив? Коханням? Життям? Що нанесло на них такі шрами?
А ще ти так по-особливому тремтиш… То так швидко трусишся, ніби маєш уже зірватися і поринути у шаленому вальсі до землі. То різко здригаєшся в якийсь момент, ніби в останній конвульсії. Тоді мені хочеться також востаннє здригнутися так разом із тобою, востаннє сколихнути це тривожне повітря, а потім із тобою навіки примерзнути до цієї голої гілки.
Чому ж мені так невсеодно, що ти є, що ти замираєш від кожного подиху вітру? Чому так? Я несміливо розгойдуюся на гілці, аби хоча б однією клітиночкою до тебе доторкнутися…
Неможливо так відчувати когось, кого так мало знаєш, кого тільки побачив… Але ж я тебе відчуваю!!! Значить – може так бути!!! Не наснилося ж мені це все.

Ти тріпотів на сусідній гілці. Тихо собі тріпотів і, здавалося, щось шепотів. Я не розчула. Ти повторив іще раз. А потім – знову.
«Шшшш… не бешшшшшшкетуй… не нишшшшшшч усе те, шшшшшшчо я будував ішшшшче з маленької брунечки… не нишшшшшшч… воно шшшшшче хоче жити!!!»
«Шшшчо ти хотів розказати???»
«Я тебе відчуваю. Дуже відчуваю. Твій шшшшшшелест… Він мене заколишшшшує… Я не можу існувати без нього. Не замовкай ніколи…»
«Тож чи можливо таке??? Чи можливо, шшшшшшшшшчоб так відчували одне одного… То ж нереально!»
«Реально… Може все бути, на шшшшшшчо тільки здатна твоя фантазія!!!»

Я вже була зраділа… Але десь невідомо звідки зірвався свіжий подих вітру, який раптово зірвав тебе з гілочки і поніс так швидко кудись далеко… І знову я залишилась сама… Без тебе. Без твоєї підтримки. Без твоєї присутності. А я чекати залишилась на свій вітерець, який ось так само прилетить за мною, підхопить мене і також закружляє дивними вальсовими рухами у невідому далечінь. Можливо, до тебе. А, можливо, кудись далеко-далеко… Сама поки що не знаю куди…
01-02.11.2009

Я сидела. Читала. А ты, проходя мимо, остановился. Наверное, чтобы поздороваться… А я всё читала. Перебирала чёрные строки взглядом. Ты поздоровался. Я промолчала.

Сидим на уроке. Ты сидишь в другом конце классной комнаты. Опять смотришь на меня. А я то ли не замечаю, то ли не хочу замечать явного. Ты смотришь прямо мне в глаза. И вдруг, сама того не замечая, я ловлю себя на том, что тоже смотрю в твои глаза. Ты улыбаешься. Доволен! Я покраснела и отвела взгляд. Не знаю почему, но я не могу адекватно реагировать на внимание мальчиков…

Я не то, что не красавица… Я обыкновенная школьница. Две тоненькие косички с бантиками. Бледные щёки и нос в веснушках. Только эти мои бледные щёки часто вспыхивают румянцем…

Я шла со школы, еле волоча свой портфель с учебниками. И тут меня догнал ты. Вырвал из моих рук тяжкую ношу. Ничего не сказала. А ты, тоже краснея, промямлил:
- Я провожу тебя домой. Портфель у тебя тяжёлый. Можно?
- Можно… - не смогла придумать другого ответа.

Так мы шли со школы до трамвайной остановки. Там я сделала попытку лишить тебя возможности провожать меня до самого дома.
- Я сейчас сяду на трамвай и очень скоро буду дома. Давай портфель.
- Я тебя провожу до дома! – почти прокричал ты, прижимая мой портфель к груди, как что-то самое дорогое.
Я опять покраснела…
Ты тоже покраснел…

Так мы и стояли на трамвайной остановке. Я – маленькая рыжая девочка с развязанными бантиками на косичках. И ты – худенький мальчик в школьной форме с двумя портфелями.

Потом мы ехали в трамвае, переполненном пенсионерами. Смотрели на удаляющуюся остановку. Считали проезжающие машины. Еле доставали носами до окна, но становились на носочки и выглядывали, как птенчики из гнезда.

Была моя остановка. Вышли. Я красная, как рак, плелась сзади тебя и думала о том, что завтра надо мной будет смеяться весь двор.

Подошли к подъезду. Я не могла поднять глаза. А ты смотрел на меня и чего-то ждал. Потом вдруг сказал:
- А можно я тебя в щёчку поцелую???
Я вспыхнула ещё ярче. Подняла свой удивлённый взгляд и не успела ничего сказать, как ты чмокнул меня прямо в щёчку!!!

Так и осталась стоять перед подъездом. Румяная. Удивлённая. Но почему-то такая счастливая!!! Смотрела, как ты вприпрыжку бежал в сторону парка, за которым был твой дом.
23 сентября 2009