Вона лежала на ліжкові. Деякі сказали б: «немов колода». А я скажу – міцно втиснута у саму глиб матрацу, натягши аж до носу ковдру. Мовчала. Чекала. Чомусь вона очікувала цієї миті щовечора якось боязко, знаючи наперед, як усе відбудеться: його велике тіло, кілька рвучких рухів, нестерпний біль унизу живота, а далі рип пружин і його хропіння. Таке лунке, що аж віконниці трусяться. А потім сльози, німі та солоні, обпікаючі обличчя, шматуючі душу. Безсонна ніч. Порожній ранок. Мовчазний сніданок. Робота, нудна і ненависна. А далі все заново прокрутиться за вже давно вивченою схемою. Так усе її життя крутилося за схемою. А вона все розуміла, все відчувала, але нічого не намагалася змінити. А навіщо?
Колись давно мама її вчила бути покірною дружиною, догоджати чоловікові, гарно хазяйнувати. Та чи могла мама передбачити, що своїм учінням вона з дочки машину робить? Своїми ж руками руйнує усі мрії юного створіння? Формує ще одну «ідеальну» дружину та домогосподарку, яка з тупою посмішкою на обличчі подаватиме на стіл своєму чоловікові сніданок, обід і вечерю?..
Скрипнули двері. По старому лінолеуму зачовгали його капці. Вона добре пам’ятала ті капці – сама вибирала на День збройних сил України (хоч він в армії ніколи не служив – посилався на хворе серце). А ще вона добре пам’ятала, як «воно» п’яне її гамселило тими ж кімнатними капцями по руках і обличчю. І як вона наступного дня обличчя ховала від людей.
Затремтіли бліді вуста. Зараз знову почнеться!
Рипнули пружини. Його пітне пузате тіло наблизилося до неї. Рвучким рухом стяг із неї єдину рятівну перегородку. Вона рефлекторно хотіла відсахнутися, але і тут згадала свою спину в синцях від його єдиного шкіряного ременя. Покірно лежала і чекала. Але очі не заплющувала. Чомусь вона ніколи не зажмурювала очі… Хотіла все бачити. «Чоловік» навалився на неї всім своїм центнером і волохатими пальцями поліз задирати їй сорочку. Далі грубі руки примусили її зціплені ноги розсунутися. Вона навіть не відчувала тієї болі, що завдавали «ніжні» рученята її чоловіченька. Боліло потім… Коли синці наливалися фіолетово-зеленим… Вона відчула знову це «щось» усередині себе. За п’ять років подружнього життя і спання з вимкненим світлом та щільно заштореними вікнами вона так ні разу і не побачила те «щось». Знову той нестерпний ріжучий біль і приступ нудоти… Скільки можна?
Кілька рвучких поштовхів і все. Обм'якле тіло сповзе з неї до наступного вечора. І знову ліве плече мокре від його слини.
Лежала з широко розплющеними очима і боялася дихнути. Змерзла. Почало трусити. Але не сміла поворухнутися. Аж ось «воно» захропіло. Тоді злізла ледве чутно з ліжка, закуталася в старий махровий халат, що минулого року за двадцять гривень придбала у секонд-хенді за рогом, просковзнула на кухню.
Сиділа на підвіконні. Дивилася на небо і мріяла. Мріяла, що у неї не таке життя, що вона в свої 24 ще неодружена… А тому у неї все інакше в її житті.