Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Ліна Костенко

Живеш… Пишеш… Не знаєш, що буде завтра. Надієшся на краще. Віриш у свої сили. Не схиляєш голови під потужним натиском партійних вискочок… Живеш.
Колись активно приділяли увагу журналісти. Видавали безліч шалених публікацій. Дифірамби співали!!! А що тепер? Сидиш сама у старій хатині… біля вікна… слухаєш, як стару раму точить шершень. Мовчиш. Просто набридло самій із собою розмовляти. Сусідський хлопчина навіть якось дивно дивитися почав. Крутить пальцем біля скроні і шепоче «самошедша». Тоді і стала мовчати. А щоб дійсно не одуріти, щось писала. Діставала свою стареньку друкарську машинку і цокотіла клавішами. О! Той звук, як чудодійна мікстура!!! Так і займаєшся самолікуванням.
Не нарікаючи на власну долю… Сама спророкувала «бо як напишеш, так воно і буде». От як написала, так і сталося… Та не каєшся. На все воля Божа. Заплющуєш очі. Вдихаєш на повні груди. І все… таке життя.
Порівнюють з Україною. Так гучно і пафосно! То що ж… Про неї так само забули? Шалені! Егоїстичні психічно нестабільні люди. Женуться вони кудись. Сваряться через щось. А про головне забули… Треба ж жити. Жити так, щоб не жаліти, що не можеш нічого вже виправити.
Згадуються зараз поїздки до Чорнобильської зони. Земля, яка обпалена, плакала про людські втрати. Волала про спасіння. А ти, такий малий і беззахисний, припадаєш біля неї на коліна і сам плакати хочеш… Питаєшся, чому час назад не повернути? Усе б не так сталося. А чи віриш?
Сухе гілля не хиталося. Осінь була. А вітер, здавалося, туди давно не залітав. Спрагла земля. Жовта трава. Злякані люди. І якесь дивне відчуття порожнечі. Здавалося, що те відчуття розповзлося всією країною… Та що країною. ЗЕМЛЕЮ!!!
І в усьому тому тремтінні та мовчанні вгадується одне – бажання жити. Саме те, чого не вистачає сучасному суспільству. Поодягали маски – кому яку зручніше – і віщають народу якісь дивні ідеї.
Все мовчу… А навіщо казати? Не вмію хизуватися блюзнірством. Не люблю опускати очі, ховаючись від людських поглядів. Та люблю дивитися в очі і бачити в них вогонь, жагу до чогось. Люблю чесність…
Аромат липового чаю. Вчорашні пиріжки з вишнями. Ось тобі і вечеря. Сидиш на самоті. Воюєш зі своїми шаленими думками. Одні вони жили весь час, як хотіли. Не жалкуючи про свою появу в голові. Раділи з того, що ніхто їх так ніколи і не пізнає. Крихточки від пиріжків збирають голодні горобчики, залишаючи на весняному болоті свої сліди. Написали щось своє. По-пташиному. Так і буде.
Так дивно оглянутися назад, згадати все і зрозуміти, що не жалкуєш ні про що!!! Так все і повинно було статись. Щаслива, бо жодного прожитого дня не шкодуєш. Усе було так, як треба. Так і буде. Як написала.
17-18 березня 2010