Я йшла за труною. В натовпі божевільних. Люди плачуть, голосять. А я не належу цій миті. Просто йду за труною. Ховають мою хрещену. Дивна жінка була… Жила, бо просто жила. Бо нічого більше не вміла. Не скажу, що в її смерті я пізнала найбільше горе… Але я не могла того зрозуміти, як так могло статися… Була людина, а ось її вже немає…
Босоніжки вгрузають у глину. Стала на одному місці. Потопталася. І здалося мені те брудне руде глиняне місиво чимось не глиняним… Воно мені здалося бурою реальності… Таке собі вино з поту та бруду, яке ми творимо протягом усього життя… Бруд… Іноді здається, що в цьому житті немає нічого справжнього, крім бруду, яким ми самі себе оточуємо. І я така. Така ж, як усі!!!
Я йшла за труною. В обличчя дуло подихом вітру і ляпало сльозами дощу-плакси. Такий холодний дощ та противний вітер!!! Льодяний просто, як для літа… чому воно все так??? Неправильно. Зараз літо, а надворі холодно, як у жовтні-листопаді. Цей світ ніби бунтує проти смерті!
А в труні лежала жінка, яка прожила 49 безтурботних років на цій землі! Це ж ще не старість! То, може, тому світ так бунтує проти цієї скорботи?
В голові майнула думка: «Добре, що я сьогодні не фарбувалася…» Чому добре??? Яке там фарбування??? Як я можу про таке думати під час поховання моєї хрещеної???
Сльози застигали десь у горлянці, не наважуючись вирватися назовні… Там, десь у середині усього мого єства, мого змученого дорогою тіла, мого бунтівливого мозку, моєї шалено емоційної підсвідомості, яка весь час, скільки я себе пам'ятаю, намагалася воювати зі свідомістю (а навіщо?), я розуміла, що все те відбувалося насправді!!! А моя наївна синкретична дитяча свідомість відмовлялася в те все вірити… чому ж? воно ж усе таке явне! Голова, здавалося, зараз лусне від тих всіх вражень (якщо можливо так усе назвати?)!
Я стояла позаду всіх одна. Осторонь. Як чужа. Як спостерігач. У той час мені уявлялося, що я – енергетично-емоційний вампір, який всотує в себе усе, що відбувається навколо. Я бачила, як люди плачуть. Мене бісило те, що незнайомі мені люди голосять за знайомою мені жінкою! А та жінка, що лежала зараз у труні, моя хрещена. І їй зараз було все одно! Хай би й ніхто за нею не плакав і не побивався!!! Їй все одно!!! Вона вас всіх не чує!!! Їй немає ніякого діла до ваших сліз!
Я продовжувала стояти позаду всіх, намагаючись не дивитися на труну і на покійну. Я пильно вдивлялася в обличчя живих людей. Хтось хмурив брови. Хтось ховав обличчя у хустки, хтось у долоні, а хтось у паперові серветки. Усі намагалися зобразити таку скорботу, щоб іншим було соромно, бо вони не можуть грати таку відвертість, такий відчай, такий біль… І мені було соромно, що я не вмію так зіграти. Я стояла тут між ними, як чужа. Не могла зронити ні сльозинки з усього того мільйону, який кляпом застряг мені в горлі… Дивилася… Та хай би мені повилазило!!!
Небо ще такого глиняно-бурого відтінку, як земля, в яку зараз мали опускати труну. Ми йшли за труною. Ми, купка живих людей, віддавали пошану смерті, яка вища над усім цим. Над життям. Ми її боялися, тому й шанували. Йшли повільно, але водночас і поспіхом. Це якесь дивне відчуття, коли все навколо відбувається в іншій площині, а ти, ніби не тут і не зараз знаходишся, проте все розумієш і відчуваєш. Те все було схожим на дике дежавю, яке розгорталося паралельно з реальністю. Ти приймаєш в цьому участь вперше, але на підсвідомому рівні вже знаєш, що відбуватиметься далі…
У просвітах між людськими постатями та могилками помелькували червоним краєчком труни уламки втраченого людського життя… Мені досі не вірилося, що її вже немає.
Ніби недалеко було йти до свіжовикопаної ями, але ці рухи, що супроводжувалися урочистим повільним поспіхом, зупиняли кожну мить… Саме тут, на цвинтарі, де спочивають тисячі людських тіл, між похмурими надгробками та хрестами, час зупинявся… Він зупинявся для всіх однаково: і для мертвих, і для живих. Бо він, мабуть, розумів, що тут йому місця немає… Для живих він ще не набув тієї вартості, а мертві його вже оцінили і зробили свої висновки… мабуть…
Навіть дощ, що до цього несамовито ляпав важкими краплями по моїх щоках, вщух… А люди перестали плакати і голосити… Дивно! Все, як по команді, стихло!!! Запанувала тиша…
Тиша… Я її люблю, але на кладовищі вона здається якоюсь моторошною… В ній тоді вчувається все: і солодкуватий запах смерті, і холодний подих із потойбіччя, і широко розплющені очі страху… Та саме в цей момент мені здалося, що кожен з присутніх відчув одне і те саме!!! Ми всі розуміли, що, принісши зараз сюди цю жінку, ми її тут і залишимо!!! Місце їй тоді навіки буде в нашій пам'яті… і більш ніде!!!
Враз усі зупинилися. Нам тепер треба було стати півколом біля труни. Люди потроху розступилися… і я побачила її!!!
Боже мій!!! Вона була така гарна!!! Бліда біла шкіра дихала свіжістю. Волосся кольору золотавої соломи відтіняло чорне мереживо. І весь світ зупинився для мене в цей момент!!! Як її таку зараз в землю??? В горлі застряв крик, якому не вистачило сили вирватися назовні. В очах кола… темні кола закружляли… ноги підкосилися… і я повільно посунула на буру глиняну землю… а у вухах продовжував шуміти дощ…