Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.08
15:07
То не вітер Диким полем трави колихає,
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопч
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопч
2026.02.08
12:49
Я снігом табірним впаду тобі до ніг
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.
Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на собі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.
Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на собі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і
2026.02.08
11:37
Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
2026.02.08
09:09
Із Леоніда Сергєєва
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
2026.02.07
23:49
У напівтемряві п'ємо холодну каву,
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
2026.02.07
21:10
Крапка сонця утоплена в сіре лютневе марево.
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.
Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.
Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод
2026.02.07
20:39
Про що ти хочеш розказати, скрипко?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?
2026.02.07
20:21
Я спалю на багатті книжки
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих віршів, що писав не тобі,
Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих віршів, що писав не тобі,
Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
2026.02.07
13:53
У кожного вона своя. А чи прозора?
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інко
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інко
2026.02.07
10:26
Укрили заморозки ніжні квіти,
Немов тирани чи лиха орда.
Слова звучать беззахисно, як віти,
А гасла застигають, мов слюда.
Укрили заморозки сподівання
На світло, на відлигу, на прогрес.
І опадають квіти розставання,
Немов тирани чи лиха орда.
Слова звучать беззахисно, як віти,
А гасла застигають, мов слюда.
Укрили заморозки сподівання
На світло, на відлигу, на прогрес.
І опадають квіти розставання,
2026.02.07
09:00
Туманом розлилося небо в море,
розмивши своїм паром горизонт,
бентежне, феросплавне, неозоре.
Окріп вальсує з кригою разом
на цім окрайці часу і галактик
за межами людських думок глоти.
А ми, наївні смертні аргонавти
даремні робим спроби осягти
розмивши своїм паром горизонт,
бентежне, феросплавне, неозоре.
Окріп вальсує з кригою разом
на цім окрайці часу і галактик
за межами людських думок глоти.
А ми, наївні смертні аргонавти
даремні робим спроби осягти
2026.02.07
05:08
Годинник з синім циферблатом,
Зі штучним і простим камінням
Не коштував грошей багато,
Та був для мене незамінним.
І проводжав моє дитинство
Годинник з синім циферблатом,
І юність зустрічав барвисту,
Зі штучним і простим камінням
Не коштував грошей багато,
Та був для мене незамінним.
І проводжав моє дитинство
Годинник з синім циферблатом,
І юність зустрічав барвисту,
2026.02.06
21:40
Мій Боже, дякую Тобі, що Ти є,
За те, що ведеш Ти мене за руку,
За те, що так сяє ім'я Твоє,
За те, що витримує серце розлуку.
За віру : добро переможе завжди,
За шепіт: тримайся, дитино, зажди,
За дотик вві сні: ти не бійся, я тут,
Малюю любов'ю
За те, що ведеш Ти мене за руку,
За те, що так сяє ім'я Твоє,
За те, що витримує серце розлуку.
За віру : добро переможе завжди,
За шепіт: тримайся, дитино, зажди,
За дотик вві сні: ти не бійся, я тут,
Малюю любов'ю
2026.02.06
21:07
Наосліп, через кипінь і не в такт,
в хитке незнане майбуття сире
ми тчем свої маршрути до Ітак
під моторошний переспів сирен.
Наповнені живим теплом осердь,
заховані з народження у глині,
бють пагони собою темну твердь,
в хитке незнане майбуття сире
ми тчем свої маршрути до Ітак
під моторошний переспів сирен.
Наповнені живим теплом осердь,
заховані з народження у глині,
бють пагони собою темну твердь,
2026.02.06
18:04
О ти (чий зір усе одвертий, а мій все пропустив)
До болю прагну я спасіння. Дай гумору мені
Що в морі я у цій пшениці
йде гомін, а ні з ким не стрітись
І горе й сміх, правдиво дивні
Та умирають і без ридань
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть
До болю прагну я спасіння. Дай гумору мені
Що в морі я у цій пшениці
йде гомін, а ні з ким не стрітись
І горе й сміх, правдиво дивні
Та умирають і без ридань
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть
2026.02.06
17:31
Німе повітря. Королівство тиші.
Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?
Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?
Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.07
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Любов Бєляєва (1989) /
Проза
декорАции
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
декорАции
Неподвижным телом лежишь ты. Покрыт толстым слоем пыли. Измучен сотнями болей. Сердце твоё в тысячный раз перештопанное. Ты лежишь и смотришь в потолок. В глазах нет ни боли, ни страданий. Там присутствует только тихая молчаливая надежда, что всё изменится когда-то.
Необязательно изменится вовсе до неузнаваемости. Просто однажды станет другим. И появится желание наслаждаться этим непривычным теплом, этой тихой сменой декораций.
Опять утро. Ты сидишь в одиночестве. Смотришь на пустой стол. Слушаешь истерический свист чайника. И он тебя совсем не раздражает. Просто сейчас он – единственный, кто может себе позволить на тебя покричать. Через полчаса выезжать на работу. Но ты не берёшь ключи от машины. Ты выходишь пешком на улицу, куда постепенно стекаются потоки людей. Все в спешке куда-то бегут, спешат. Пусть неосознанно и глупо подчиняться этим стадным инстинктам. Только вот тебе стало понятно, что это не выход. Невозможно спрятать свою сущность в беготне пустых повседневных хлопот, которые тебя мало касаются.
На остановке ждёшь, когда люди затолкаются в проезжающий мимо автобус. Потом достаёшь пачку сигарет, закуриваешь одну и размеренным шагом направляешься вслед за удаляющимся транспортом. Тебе пусто. Тебя наполняет только сладость никотинового облака. Тягучий яд разливается в каждом уголочке тела, заставляя мозг работать медленнее, не заморачиваться на обыденных проблемах. Ты выбрасываешь недокуренную сигарету и достаёшь другую. Рассматриваешь её. Сравниваешь их со своими бывшими девушками. Да, они одинаковые. Светлые, тонкие, легко воспламеняются. Только их выкинуть так же легко, когда пригубливаешь их никотиновый шлейф. Тебе не больно. Ты привык менять манекенов в своей декорированной жизни. Только кроме них ничего не меняется. Всё, как было, так и остаётся дешёвой пафосной игрой. Просто твоя жизнь так устроена.
Ты веришь, что однажды ты сядешь в поезд или самолёт с твёрдым решением поменять что-то в своей жизни. Ты прилетишь или приедешь в новую жизнь. Построишь дом, посадишь дерево, дашь жизнь ребёнку и поймёшь, что ты искал. Тебе нужно было найти продолжение себя в другом человеке.
Яростно ломаешь сигарету. Уходишь в сторону своего офиса. Входишь в кабинет. Просишь, чтоб тебе принесли кофе. Молчишь. Приносят еспрессо без сахара. Ты достаёшь ещё одну сигарету и закуриваешь. Так печально. Ты хочешь, чтобы в окно светило солнце, а у тебя перед глазами серая стена дождя. Ни молний, ни грома, только серая безразличная стена холодной воды. Прям как у тебя внутри. Пустота. Никаких цветов и красок. Просто пусто.
Может, я тебя просто выдумала. Выдумала твоё одиночество. Твою пустоту. Этот истерический дождь внутри тебя. Может, я выдумала твоё желание быть счастливым. Может, это мне просто так тоскливо и одиноко, что на стену лезть хочется, что я просто всем своим существом в тебе нуждаюсь.
Каждое утро я выхожу на улицу с желанием повстречать твой взгляд в толпе. С желанием увидеть, что я тебе действительно нужна. Только вот пока я этих глаз не вижу, к сожалению.
Есть люди одинаковые. Есть точь в точь такие же, как и я. Но вот только это совершенно не то. Это не я. Я себя не вижу в жизни этих людей. Я могу быть такой, как нужно. Играть роль. И умею делать это довольно убедительно. Мне верят. Но мне надоело. Я хочу просто жить. Быть собой. Знать, что рядом со мной тот человек, для которого я не являюсь обузой, для которого я неотъемлемая частичка жизни.
Но бывает ли так? Как можно выжить не играя? Оставаться собой.
Остаётся только одно сыграть главную роль на этом этапе жизни. Финальную. Завершающую. Купить билет на поезд или самолёт. И исчезнуть из этих декораций. Есть ещё выход – найти нового декоратора, который полностью изменит занавес, подсветку, расставит акценты и разрешит играть неповторимую собственную роль, в которой не будет места выдумкам, пустым словам, пустым взглядам. Всё сразу станет символичным и значимым. И захочется не только создать мир. Захочется этот мир наполнить чувством, жизнью, теплом, светом, правдой.
Бывают ли сказки? Или для того, чтоб они были, нужно верить в собственные фантазии, заражая мир собственным безумием своей виртуальной реальности? Неизвестно. Люди живут, как умеют. А умеют они ничего не менять. Потому кто-то ищет ответы на вопросы внутри себя, кто-то ловит взгляды прохожих. А всё для того, чтоб повстречать человека, который даст силу, желание и вдохновение жить дальше.
16.05.2011
Необязательно изменится вовсе до неузнаваемости. Просто однажды станет другим. И появится желание наслаждаться этим непривычным теплом, этой тихой сменой декораций.
Опять утро. Ты сидишь в одиночестве. Смотришь на пустой стол. Слушаешь истерический свист чайника. И он тебя совсем не раздражает. Просто сейчас он – единственный, кто может себе позволить на тебя покричать. Через полчаса выезжать на работу. Но ты не берёшь ключи от машины. Ты выходишь пешком на улицу, куда постепенно стекаются потоки людей. Все в спешке куда-то бегут, спешат. Пусть неосознанно и глупо подчиняться этим стадным инстинктам. Только вот тебе стало понятно, что это не выход. Невозможно спрятать свою сущность в беготне пустых повседневных хлопот, которые тебя мало касаются.
На остановке ждёшь, когда люди затолкаются в проезжающий мимо автобус. Потом достаёшь пачку сигарет, закуриваешь одну и размеренным шагом направляешься вслед за удаляющимся транспортом. Тебе пусто. Тебя наполняет только сладость никотинового облака. Тягучий яд разливается в каждом уголочке тела, заставляя мозг работать медленнее, не заморачиваться на обыденных проблемах. Ты выбрасываешь недокуренную сигарету и достаёшь другую. Рассматриваешь её. Сравниваешь их со своими бывшими девушками. Да, они одинаковые. Светлые, тонкие, легко воспламеняются. Только их выкинуть так же легко, когда пригубливаешь их никотиновый шлейф. Тебе не больно. Ты привык менять манекенов в своей декорированной жизни. Только кроме них ничего не меняется. Всё, как было, так и остаётся дешёвой пафосной игрой. Просто твоя жизнь так устроена.
Ты веришь, что однажды ты сядешь в поезд или самолёт с твёрдым решением поменять что-то в своей жизни. Ты прилетишь или приедешь в новую жизнь. Построишь дом, посадишь дерево, дашь жизнь ребёнку и поймёшь, что ты искал. Тебе нужно было найти продолжение себя в другом человеке.
Яростно ломаешь сигарету. Уходишь в сторону своего офиса. Входишь в кабинет. Просишь, чтоб тебе принесли кофе. Молчишь. Приносят еспрессо без сахара. Ты достаёшь ещё одну сигарету и закуриваешь. Так печально. Ты хочешь, чтобы в окно светило солнце, а у тебя перед глазами серая стена дождя. Ни молний, ни грома, только серая безразличная стена холодной воды. Прям как у тебя внутри. Пустота. Никаких цветов и красок. Просто пусто.
Может, я тебя просто выдумала. Выдумала твоё одиночество. Твою пустоту. Этот истерический дождь внутри тебя. Может, я выдумала твоё желание быть счастливым. Может, это мне просто так тоскливо и одиноко, что на стену лезть хочется, что я просто всем своим существом в тебе нуждаюсь.
Каждое утро я выхожу на улицу с желанием повстречать твой взгляд в толпе. С желанием увидеть, что я тебе действительно нужна. Только вот пока я этих глаз не вижу, к сожалению.
Есть люди одинаковые. Есть точь в точь такие же, как и я. Но вот только это совершенно не то. Это не я. Я себя не вижу в жизни этих людей. Я могу быть такой, как нужно. Играть роль. И умею делать это довольно убедительно. Мне верят. Но мне надоело. Я хочу просто жить. Быть собой. Знать, что рядом со мной тот человек, для которого я не являюсь обузой, для которого я неотъемлемая частичка жизни.
Но бывает ли так? Как можно выжить не играя? Оставаться собой.
Остаётся только одно сыграть главную роль на этом этапе жизни. Финальную. Завершающую. Купить билет на поезд или самолёт. И исчезнуть из этих декораций. Есть ещё выход – найти нового декоратора, который полностью изменит занавес, подсветку, расставит акценты и разрешит играть неповторимую собственную роль, в которой не будет места выдумкам, пустым словам, пустым взглядам. Всё сразу станет символичным и значимым. И захочется не только создать мир. Захочется этот мир наполнить чувством, жизнью, теплом, светом, правдой.
Бывают ли сказки? Или для того, чтоб они были, нужно верить в собственные фантазии, заражая мир собственным безумием своей виртуальной реальности? Неизвестно. Люди живут, как умеют. А умеют они ничего не менять. Потому кто-то ищет ответы на вопросы внутри себя, кто-то ловит взгляды прохожих. А всё для того, чтоб повстречать человека, который даст силу, желание и вдохновение жить дальше.
16.05.2011
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
