Я тебе пам’ятаю. Ти – той самий хлопчик із мого минулого життя, якому було смішно слухати мої недолугі зізнання у коханні. Я добре пам’ятаю, як ти дивився на мене з насмішкою. А я плакала.Хочу тобі подякувати! Бо саме тоді я навчилася переживати розрив. Я навчилася душити у собі почуття залізними кліщами, забуватися в дощі власних сліз. Так, я була малим веснянкуватим дівчиськом, яке не розуміло, чому доля відвертає людей спиною до малих і безсилих. Тоді я собі пообіцяла, що стану сильною, успішною.Я мріяла, як ми стрінемося через багато років і ти в мене закохаєшся. Розумієш? Для мене було важливим, щоб я тобі була привабливою. Мені хотілося, щоб ті дитячі мрії збулися. Чи збулися? Ні. Чи збудуться? Залежить від тебе.
Я вже давно не мале дівча з наївними очима. Мої очі стільки вже всього бачили, що й уявити важко. Я і плакала, і сміялася, і кохала, і ненавиділа, і боялася, і боролася. Знаєш, саме боротьби мені випало найбільше. Я боролася за все, що хотіла мати. За місце під сонцем, за кохання, за дружбу, за визнання, за повагу. Найдивніше те, що нещодавно я зрозуміла, що саме ти мені дав перший стимул до боротьби. Я ще усадочку боролася за твою увагу. Я хотіла, аби ти грався зі мною частіше, ніж з іншими дітьми.
Що я у тобі найшла такого, чого не було в інших? Мабуть, те, що тобі я ніколи не подобалася… ти міг зі мною погратися, міг щось мені сказати, але ж то був такий мізер, що й згадувати соромно. Ще мені згадалося, як я усім дівчаткам в садочку розказувала про те,яке у нас із тобою чисте і сильне взаємне кохання. Фантазувала, що ти до мене ставишся, як до справжньої принцеси. Смішно так. На принцесу я аж ніяк не буласхожа зі своїм біляво-рудуватим волоссям і веснянками. Я ненавиділа ті веснянки!!! У принцес веснянок не буває! У них чиста однотонна шкіра. А я зовсім не принцеса була.
У в кінці початкової школи я вирішила для себе, що більше ніколи в житті не буду мріяти про тебе. Тоді мені так сумно було. Всі казали, що я була найгарніша на шкільному випускному, але ти доводив протилежне. Ти навіть не дивився на мене. Я плакала. Ну я взагалі багато плакала у дитинстві. Зараз менше. Просто я навчилася тримати сльози у собі. Так простіше. Та й інші думають, що я сильна. Так, я рідко плачу і рідко опускаю руки.
Але зараз… чому в мене зараз опустилися руки? Чому зараз я не відчуваю майже нічого? Чому так порожньо. Навіть зовсім не болить. Зовсім. Такого ще ніколи не було.
Але я згадую, як ми іноді ходили зі школи додому. Ти ніколи не носив мого портфеля. Мені взагалі ніхто ніколи не носив портфеля зі школи. Іншим носили. Я знаю. Розповідали. А я ось така. Нетака. Невже я була так не схожа на дівчинку? Невже нікому ніколи не подобалася? Навіть друзів у мене було троє. Всього.
Так все погано зі мною було? Така я була нехороша? Чому? Ніколи не могла зрозуміти. Знаєш. То, мабуть, карма у мене така. Я ніколи в житті не була схожа на ляльку. Ні тоді, ні зараз. Я навіть якщо і хочу, то не можу. Я не ношу супермодного одягу, не користуюся дорогою брендовою косметикою. Я не люблю, а тому ніколи не було в мене нарощених нігтів, волосся, вій. Я щоранку дивлюсь на себе у дзеркало, але… я не впевнена, що заради такої хтось колись піде на подвиг, зробить щось неординарне. Я невпевнена, що у мене будуть друзі. Є коло людей, із якими я спілкуюся, але не всі друзі. Їх майже немає. Нічого не змінилося, окрім того, що розучилася боротися. Я опустила руки – а це найгірше.
Ось так і стало… позбавлена такої популярної у сучасному житті ляльковості, я випадаю із реального світу. Я просто втрачена у цьому поколінні. Як залишки на ситі після просіву. Всі пройшли, а я – неформат. Іронія долі, що про це із самого садочка мені натякав ще ти. А я відмовлялася повірити в очевидне. І кому я що тепер доведу у цьому середовищі однакових, однотипних істот, які відмовляються чути і сприймати.
Маленький хлопчику із мого минулого життя, скажи, що ще не все втачено, що я ще можу відчути себе живою, що ще не всі оточуючі вкрай збайдужілі стали?
26.04.2011