Дійові особи – 8: старшини (хлопець, дівчина), штатський, чота (чотири хлопці і дівчина).
 
На сцені в одностроях дві людини. За ковнірами в них вгадуються старшини.
Із-за лаштунків проривається стрілецька пісня («Гей, ви стрільці січовії»). По завершенню першого куплету на сцену маршовим кроком виходить підрозділ, продовжуючи пісню до кінця. Завершивши,чути команда старшого: «На місці!» (підрозділ крокує на місці, груди у всіх випнуті, підняття ноги – високе), за наступною командою «Стій!» підрозділ, зробивши ще з лівої ноги два кроки, зупинився. «Праворуч!» (виконується чіткий поворот). Зі строю виходить командир і стає перед строєм, подаючи наступну команду: «Рівняння ліворуч!» (всі чітко повернули голови ліворуч, підборіддя припідняте, голова тримається так, аби ліве вухо було вище за праве).
 
– Друже командире! Перша чота стройову виправку завершила. Морально-бойовий дух високий. Чекаємо на подальші розпорядження. Доповів поручник Кріс.
– Слава Україні! – вітається комендант зі стрільцями.
– Героям слава!
– Спочинь! – Всі послабляють ліву (праву) ногу, голову тримають рівно, не опускаючи підборіддя.
– Стрільці! Вам випала почесна місія, про яку мріяли цілі покоління героїв-українців, що виборювали нашу соборність і самостійність, – утверджувати Українську державу, тут, на цьому клаптику нашої української землі. (далі трохи стишеним, але твердим голосом) Але на наше право і на нашу свободу самим творити своє життя зазіхає ворог. Світ, хижим оком дивлячись на наш миролюбний і трудовий нарід, нагло озброюється і вишколюється, а нам двадцять років забороняли плекати своє військо, цькували за чинну любов до краю, переслідували провідників. Ви бачите якими тяжкими для нас виявилися плоди нашої бездержавності?
– Так, друже командире!
– Тепер я вас хочу спитати, чи є серед вас ті, хто не завагається виконати небезпечного чину? Прошу хвильку подумати і тим, хто готовий віддати життя за Україну зробити крок вперед.
Всі як один потужним кроком наблизилися до командира.
– Дякую вам, стрільці. Наша ненька зростила гідних синів. Слухай мій наказ: «Чота висувається до касарні окупаційного війська на вулиці Їхньовождевій, блокує доступ, обеззброює варту і прибирає контроль над магазинами зброї. Безпосередню керму цією операцію беру на себе!». Подруго Дзвінко (звертається до старшини), а Ви забезпечте, як я Вам уже роз’яснив, прибуття вантажівки до воріт касарні рівно за півгодини від цього часу. Чи є питання до мене?
– (всі разом) Немає!
– (лунає з кутка протяжно) В мене є питання. (Виходить в штатському людина)
– (командир відрекомендовується, салютуючи появі) Друже посланнику!
– Так, я дійсно із розпорядженням самого прем’єр-міністра. Він бажає запобігти провокаціям, вони зараз вкрай непотрібні для нашого хиткого становища. Зараз найкращі наші дипломати урегульовують конфлікт у найвищих кабінетах світу – за нас ось-ось заступиться захід.
– Боюся я, що наших найкращих дипломатів не пустять навіть на поріг тих високих кабінетів.
– Коменданте! Стежте за тим, що Ви говорите. Ваш обов’язок – це беззастережно виконувати наказ очільників нашої молодої держави. Як Ви не розумієте, що ми своєю позицією приносимо нові віяння в процеси прийняття фундаментальних міжнаціональних рішень, які гармонізують відносини між народами на основі поваги та взаємних поступок.
– Я боюся, щоб ці віяння не розвіялися між процесами і позиціями.
– Годі! Не маю часу на дискусії з Вами. Повторюю ще раз – жодних несанкціонованих урядом кроків не вживати! Нашого опонента, його зелених чоловічків, своєю присутністю до активних дій не провокувати! Мобілізацію призупинити! Чекати на особливі розпорядження. Питання є?
… (чиновник розвернувся і широким кроком почалапав геть від свого війська)
– Друже командире, дозвольте запитання? (зі строю один із стрільців)
– Звертайтесь.
– Вибачте, я не маю так много освіт як той пан, шо пішов. Тому я не зрозумів, де ми вíзьмимо оружіє?
– Заберемо у ворога! (і додав по хвилі) На полі бою. Стрільці, хто зі мною до кінця, крок наперед.
І знову всі лавою ступили крок.
– Тоді, до бою!
(всі) Герої не вмирають! (заспівують пісню «Понад Хустом ворон кряче!»)
 
16.3.2014 р., Львів

Онук Матвія Коловорота звісно ж пішов доріжкою родової династії…
– Лейтенанте, Вам три дні на приймання посади. Сьогодні середа – в п’ятницю увечері акти приймання мені на стіл!
– Зрозумів.
Лейтенант Орест Коловорот вже втретє взявся за перерахунок майна згідно відомості – обидва попередні рази завершилися тим, що голова ставала затуманеною і марилося враження, що на себе вже начепив купу віртуального майна.
Капітан Замаруй вдавався до смачного та відповідного місцю, як йому здавалося, радянського мату. Але що поробиш – від цього жовтодзьобого летьохи зараз залежало чи зі спокійним серцем і належною пізніше серед старшинського товариства в курилці констатацією факту найобу він зробить черговий крок у своєму щабельному зростанні. Останнє дійсно припадало до душі капітанові – головне, тримайся служби, вислуга відкриє перед тобою і нові посади, і нові звання – не треба ніяких унікальних знань і здібностей, лише не бути на поганому рахунку серед категорії тих, з якими ділив курсантську лавку.
А Коловорот вже втретє зміг «в останній раз» перенести термін кінцевого подання актів…
– Лейтенанте, у Вашому взводі шість машин і всі за своїм станом не можуть виділятися на марш, чому? Що ти на це скажеш?
– Так я ж в акті написав, що гальмівні циліндри відсутні.
– І що з того, що написав? Невже ти думаєш, що з цих причин наші підрозділи не візьмуть участі у бригадному навчанні? А, не думаєш так, добре. Забезпеч тоді придбання цих циліндрів на ринку, а-а-а, Анатоліч, як мислиш, на Хоробрівці можна до його ЗІЛів купити ці циліндри? Так? Ну, я про це і кажу. Так що їдеш завтра на Хоробрівку, можеш із собою прапора якогось взяти, і купуєш до кожної машини гальмівні циліндри. І не думай, що це безвозмєздно – одразу, як тільки розблокують рахунки і підуть кошти, я тобі гроші поверну, слово офіцера…
– Лейтенанте, яка ад’юнктура? Побійся Бога! В тебе машини не заводяться, в казармі дах протікає, солдат Машталір читати не вміє, та й ти ще порохів полігонних добре не нанюхався, а вже, бач, ученим стати захотів. Я теж багато чого хочу, але Вітчизна визначила мені тут моє місце і я по совісті служу, виправдовую довіру. А твоя де совість, що жовторотим паркетної служби захотілося?...
– Анатоліч, там по цьому Коловороту мені руки ламають – я змушений йому документи підписати. Але він у мене до того часу попляше. Ти постав його в наряди за інтенсивним графіком, а також перевір, як летьоха справився з регламентними роботами. Нєхуй йому соплі жувати, уявляючи себе на тій, як її, де нас вчили, ну, ти знаєш, ага, кафедрі…
– Товаріщ лейтенант, там нарада.
– Перепрошую, що я перериваю, товариші офіцери. Товаришу підполковнику, скажіть, а де мої триста гривнів?
– Я-я-я-кі триста гривнів, про що Ви?
– Та ті, що за гальмівні колодки – Ви ж слово офіцера давали, що як тільки, то компенсуєте витрати… Але не хвилюйтеся, мені цих грошей не треба, хай вам залишиться, хоча б на ремонт вашого даху. Я просто хотів зафікcувати ціну слова офіцера.

2013

Не нудьгує в обласному центрі Илько – чей же це не в горах нєньові дрива рубати та моржину сокотити. Набідувався з цим для своїх двадцяти п’яти до боле. Весь час вимальовував собі файне майбуттє, коли се виб’є в люди. Ось нині і вибився. Той шо з того шо на співанках і фіглєх, якшо це все фист сє людєм любить – вони слухають, регочуть, плескають і платє добрі гроші. Тай харизма вже починає брати своє – шановані співаки радо кличуть Илька на розігрів – хоч цес не співає під фанеру…
Телефонний дзвінок збудив Илька у найманій квартирі чи то від задуми, чи від дрімоти. Була восьма. «Ще не пізно», – майнула випадкова мисля і Илько потєгсє за самсунгом, який відтворював цимбаловий сейшн. На сенсорному світилася все ще Кицюля, з яков останнім часом у Илька не складалося. «Чого?» – інша вже не випадкова мисля буравила і мозок, і серце – «і в сексі ніби все файно, і не напрягаємо один одного життєвими клопотами».
– Слухаю, – чомусь студенево вирвалося в молодика.
– Ти вдома? Зараз зайду. Треба серйозно поговорити. Що питимеш?
– Як завжди – п’ю все, що горить. Маю в хаті пів плящини коньяку.
Поки Наталка підходила, Илько на автоматі, але відчував, що без бажання, зачав марафетитися. За короткий час у місті він скоро збагнув, що мужський облик грає не меншу роль, а подекуди і більшу, ніж жіночі принади. Тому йому була незнаною відсутність любасок чи хоча б подруги на ніч. Лише з Наталков він підтримував уже тривалі відносини, але перестав з нев їздити до її батьків – послідні вже на третю зустріч після знайомства затягли байку про те, що дівчині, якій вже двадцять вісім ось-ось, слід вити вже своє справжнє сімейне щастя. І хоч Наталка з цього приводу ніяк не висловлювалася, Илькові ставало важко після привітання з її родиною, вгадуючи, що вони очікують від нього «Благословіть, тату, благословіть мамо…»
– Так за шо віп’ємо, – насмішкувато кинув хлопець цій вродливій і чортівськи спокусливій кралі, – за нас?
– За нас, за нас, – вторила йому якось затяжно Наталка і не чоркаючись перехилила п’янкий трунок «Гербового».
Відроджений бренд потішав – паленості і сліду не було, навпаки букет був дуже багатим і терпким, «як і наше кохання» – так раніше шепотіла виснажена пристрастю Наталочка, сховавши сором’язливість в бурхливі оргазми.
Пляшка швидко порожніла за беззмістовними розмовами, наближаючи, здавалося, такий вже звичну і незворотну близькість.
– Кажи ще шось, моє пітєтко, – глянув в зеленкуваті очі красуні Илько і кров хлинула йому до інструменту кохання.
– Я прийшла тобі, Іллятку, інше сказати, – затримуючи погляд на карих очах, від яких вона хмеліла і без міцних напоїв, в той час як її коліно вже обволікувалося теплом від долоні коханого. – Я виходжу заміж. За три тижні. В тому місяці, дванадцятого.
– І що вже, даже музиків замовили? – якось невпопад вихопилося в Илька, хоча він бізівно хотів зіронізувати, але по наступній мовчанці Наталки зрозумів, що так, замовили.
– Я для тебе робила все і підтримувала тебе у всьому. Але мені не хотілося отримати тебе лише через те, що я буцімто від тебе залетіла. Я дуже хотіла, аби це була твоя свобідна воля – бути зі мною.
Обоє розуміли, що розмову Наталка завела лише для того, аби почути: «Гаразд, я готовий на тобі одружитися. Ти ж мене любиш, а не того остолопа!» «Так! Так! Тебе!.. І за тебе!»
Але він мовчав, і вона мовчала.
– Мене на гуляння хоч запросиш?
Похитала головою – замало місця на одному весіллю для двох її чоловіків.
– Ти не хвилюйся, я скандалити не буду. Ми з ним подружимося і я подарую йому класний подарунок?
– Який? – для того, щоб хоч щось спитати, промовила пригнічена Наталя.
– Роги. Оленячі. Семірку, ні, восьмірку. Шикарні. На різьбленій підставці, мало в кого такі є.
– Навіщо?
– В хазяйстві все знадобиться…
– Вже підеш? Посліднє, що хочу тебе запитати. А чого це ти все мені казала і при цьому випила мій коньяк?

2013 р.

«За Совєтів ми, молоді, були іншими», – так укотре зітхнула пані Оля, спостерігаючи як її онука збирає лижні причандалля та жіночі хитрунці для, як модно зараз це стало, активного відпочинку на Драгобраті на Різдво.

«Бабусю, ну ти знову починаєш про кутю, колядки, вертепи. Я ж казала тобі, що світ нині інший. Навіщо паритися біля плити, коли смачну кутю можна придбати і в супермаркеті? Життя ж таке коротке! Ти сама навчала, що жити спішити треба, любити спішити треба, ось я і поспішаю… жити», – весело огризнулася Христинка.

…Жити спішити треба! – забемкало в голові пані Олі.

… Вчотирьох вони збиралися почергово один в одного, зрозуміло, що на кухні. В той час всі чомусь збиралися на кухнях. Найбільше їм подобалося здибатися в Оленьки – вона, зазвичай, до цього готувалася завчасно, тож на столі був не лише чималенький чайничок духмяного напою, а і черговий шедевр її кулінарних талантів – ябченик, сирник, маківник, а інколи, навіть, і щось небачене хлопцями, пиріг з яфинами або ґоґодзами. Весело гомоніли, ділилися враженнями та перемивали кісточки, як же без цього, планували, планували, мріяли…
– А що як коляду заладнаємо. Бабця повідала, що жили вони передчуттям різдвяних веселощів. І цукорок та й грошенят вдавалося набути.
– Задумка цінна. Уявімо лишень вуса нашого директора, як він зачує – вони сіпатимуться гірше за наші лінійки під час того шикування, що до «Вєлікого Жовтня» було.
– А нашо нам його ставити до відома? Нам же внушєніє зроблять або даже у кримінал запроторять.
– Та як так, жартую. Проте слід робити цю справу. І я пропоную вертеп! Готовий бути жидом – мій батько, і мій дідусь завжди у вертепах грали жида.
– Бізівно то в тебе шось сімейне. В нас, в Космачі вертепи і дотепер ходє. І моцні вертепи. Там і цісар, і дідько з чортом на пару, і вояка, і бозна шо ще придумовують.
– А я кого можу грати?
– Олько, та ти меш ангелом. Кіко нас є? Тут четверо. Гія ще хоч двох.
– Ромка візьмемо.
– І Катрусю.
– Олю, нашо нам два ангели? Хіба сє перевбере пастушком. І най так ме: Василь – жид, Оля – ангел, Катря – пастушок, ти, Степане, меш чортом, бо сам єк чорт дивиссє, я сє перевберу в солдата, нєньо лишив в хаті форму після войска, а Матвієві, як главному організатору, доведесє бути цісарем. Ви не проти, Ваше сяйносте?
– Добре! Погодили. Пишімо ролі.
– Заждіть! Завжди як десь ся збираємо, перше рішаємо що вдінимо.
– Олько, ти мислю кажеш. Шо нам треба для ангела?
– Щось біле і блискуче.
– І крила.
– І корону.
– Де ти бачив в ангелів корону на голові? Там одні кучерики?
– Видівим! В мого діда в Космачі є фист давнє книга. Там тексти про…
– Про?
– Про Бога. Про рай. І про ангелів.
– Так раю ж немає. І бога нема. Що, забув шкільні уроки?
– Та я не кажу шо є, я кажу шо видівим дідову книгу і там ангели намальовані в коронах.
– Годі. Не сперечайтеся. Зрештою це моя роль. І я подумала щойно, що маю з торішнього карнавалу костюм Зими, то я якось його перероблю. А корона, чи кучерики? Ми ж по вулиці будемо ходити? І зимою? Вибачайте, але я не збираюся мерзнути на морозі чи в короні чи без неї. Так що мій наряд за мною, крила будуть!
– І звізда має бути. Я тє звізду зроблю. Я видів, які вони мають бути різних фарб. І даже ме сє крутити – я в нєня випрошу підшипника, аби з роботи приніс.
– Так це ж «хіщєніє совєтськой собствєнності»!!!
– Ти мені поговори. – Урвався нарешті терпець у Степана, який досі мовчав. – Будуть ще такі підколи, на вертепі – крапка!
– Ич як заговорив, як справжнісінький чорт. Ну і як ти будеш одягнений?
– Моя роль – мої турботи. Чорт буде!
Всі знали, що зі Степана після таких слів більше нічого не витягнеш. Якимось дивом він не відправився разом із батьками до Сибіру і бабусі вдалося пізніше за літри самогону вирішити питання з головою сільради, аби не віддав малого в дитячий притулок. Та і дійсно, кого-кого, а чорта в цей час сірості, що ще від війни явно затягнулася, відтворити в костюмах було запросто.
Пізніше і всі наступні діти повторили, що костюми їхні – це їх особиста справа. Час був такий. Нічого не було, крім винюхувань і неприємностей, і кожен самостійно відповідав за свою долю.
Найскладніше виявилося Матвійкові Коловороту – виготовити достойний царя костюм, з атласної чи шовкової тканини шляхетних барв чи то синіх, чи зелених, а може пурпурових або червоних, погаптований яскравими нитками, уквітчаний відзнаками…
Костюми були готові, як і очікувалося. Вдався добрий вертеп, про який потім ще цілу зиму перешіптувалися.

А тим часом голова сільради ще затятіше вибирав свої літри самогону в Степанової бабусі передчуваючи, що той запій з районним партійним керівництвом, розпочатий сьомого листопада, аби достойно омити подарований за перевиконання плану щодо збільшення знесених курками яєць новий червоний прапор з чистого шовку, вивішений в день свята на будівлю сільради, і після якого він не міг згадати, куди він подів цього прапора, адже те саме начальство порадило вивішувати його лише на великі свята або з нагоди їхнього наступного приїзду, що він звісно збирався виконати, даремно йому не минеться.

Олена з Олексою не ладили вже з півроку. Чомусь давно забулися і медовий місяць, і передшлюбні залицяння, і раптові прояви невгамовних сексуальних фантазій. Спілкування зводилося вже навіть не до формальних «Привіт!», «Бувай!», «Що нового на роботі?», а до звинувачень-докорів «До яких пір від тебе це буде повторюватися?» чи «Ти мене зовсім не чуєш!».

Очікувано, що такий стан швидше спричинював відсутність взагалі спілкування та зростання внутрішнього напруження перед очевидною зустріччю. А коли розмова від начебто безпечних «Куди я дивилася?» та «Взяв та й обманувся!» перейшла до «Що хоч, те й роби, мені байдуже», Олена відчула, що зароджуються незворотні процеси в родині. «Напевно з’явиться інше кохання у когось із подружжя», – витало в повітрі.

Відважилася зрештою привнести свіжі враження у сімейні стосунки. Прибралася в оселі, приготувала французьке рагу, колись Олексійко шаленів за ним, відварила узвар, застелила подарункову, ще з весілля, шовкову постіль з великими бордовими, сповненими палючої пристрасті, трояндами на світло-небесно-салатовому тлі, прийняла ароматизовану ванну та наситила себе духмяними оліями зі скарбниці східних чарівниць, очікуючи на повернення дружини з роботи. Навіть вже усталене спізнення Олексія не збило Оленку з її намірів. Погодувала свого колись ненаглядного, трішки прироздягнула і скерувала в спальню на постельне ложе. А чоловікові що треба для відчуття наново своєї неповторності та харизми? Ось Олекса і розмістився, в русі остаточно роздягнувшись, на новій білизні, посміхаючись, передчуваючи ось-ось блаженство. Оленка, теж розпашівша, не змушувала себе довго чекати, тож стрімко увірвалася в кімнату і як у французькому кіно у вкрай спокусливій білизні з китайського шовку кинулася до знову любого. Та сталося диво… Олекса чи то від браку пестощів в останній час, чи від властивих чоловікам лінощів не зовсім зорієнтувався і його кохана прошмигнула повз нього по шовковистій білизні через усе ліжко і гепнулася на підлогу. Любощі розпочалися із зойку та зі сміху.

2012

Важко прищеплюється українськість на кримському півострові. Спостерігаються постійні наїзди на «Кримську світлицю» та телерадіокомпанію «Бриз». Рідко де купиш у газетному кіоску «Флот України» чи «Дзвін Севастополя». В ефірі – повальне засилля музичної російської попси та шансону, а передачі навіть за участі тих, хто мав би відображати риси української державності в автономії, виходять на общєпонятном.

Дивним винятком на цьому тлі, хоча напевно традиційним, стають піснярі, які все ж таки своєю музикою та текстом подекуди достукуються до сердець кримчан. Так собі думала Астахова Раїса Тимофіївна, вдова відставного капітана першої ранґи, який після командування базою атомних підводних човнів у Сєвєродвінську – справді дієвої загрози загниваючому капіталізму з пучин світового океану, як і більшість відданих совєтських офіцерів на пенсію поїхав не в отчі місця чи до Пітера, який у молоді курсантські роки поєднав його з красунею-студенткою Райкою, а з усією родиною на ПБК. З часом загниваючий капіталізм переміг і в державі розвинутого соціалізму нові суспільні процеси виявилися болючими для Алєксандра Владлєновіча і в невдовзі він попрощався з цим світом. А де, як відомо, з’являються поховання, там стає і Родіна. І на цій новій Родінє Раїсі Тимофіївні ставало дедалі важче. Син, якого вивчили на фізика-ядерника, з часом потрапив під скорочення з інституту, бо не встиг захиститися, і змушений був перекваліфікуватися в сферу обслуговування оргтехніки. Якось заправляючи картридж за викликом на кафедрі філії МҐУ він познайомився з Дашенькою, студенткою, що в лужковському пулі прибула здобувати освіту в Севастополь аж із Москви, напевно, щоб і в неформальному спілкуванні серед одногрупників виховувати відповідний пієтет до Первопрестольної. Деяка відмінність у віці не стала на заваді шлюбові Даші та Сєрґєя, а, оскільки сімейне розбудовування істотно відрізнялося від студентського безтурбоття, невістка Раїси Тимофіївни перебралася до батьків, потягнувши за собою чоловіка. А донька родини Астахових, як це стало часто траплятися в наш час, по народженню онуки для мами цілковито переключилася на дитятко, її запити чоловік підтримати не спромігся, став рідше бувати вдома і зрештою перебрався до іншої жінки, тож на бабусю лягли нові функції по забезпеченню сім’ї. Три покоління жінок дому Астахових змушені були облюбувати одне помешкання, щоб мінімізувати витрати на послуги, транспорт, харчі. Тож не дивно, що Раїса Тимофіївна, дивуючись собі, як це дух чужої їй держави, що підточує світоглядні постулати колись «найкращої спільноти», наспівувала час від часу «Веселі, брате, часи настали, – // Грошей немає, роботи теж…» Прийшлося і самій входити в ринкові відносини, благо після чоловіка залишилася трикімнатна квартира, куди після декількох років коливань відважилася впускати курортників. Прибрали з донькою, зробили простенький, проте охайний ремонт, повикидали зайві речі – ой як важко давалося наділити такі зріднілі предмети ознакою непотрібності!, залишили, зрозуміло, кухню, ліжка, шафи і …фікус. Дерево, посаджене Астаховими у річницю їхнього подружжя, що вперше святкували за кількадесят років гарнізонного життя у власній оселі, вимахало вже чималеньким і стало невід’ємною часткою інтер’єру.

З грошима стало простіше. Незважаючи на скепсис доньки першим ділом Раїса Тимофіївна розрахувалася по давно не плаченим рахункам за воду, світло, квартиру. Вдалося зняти постійне напруження, пов’язане з візитами до дитсадку, де узвичаювалися щотижневі побори. Навіть стало вистачати на якісну косметику, яка навіть діяла з психолого-терапевтичним ефектом, – накладаючи тіні або помаду Олександра відчувала як змінюється кожна клітинка її тіла, як урівноважується дихання і як в голові снують думки про пристрасті. Такі спостереження над собою природно прискорювали лет часу і помолоділа Санька пересідала з маршруток та «одинадцятих» на таксі.
Але сталося!

В одне з традиційних відвідувань відпочивальників перед тим, як вони полишать винайману квартиру в зв’язку з від’їздом, Раїса Тимофіївна схопилася за серце – серед кімнати бовваніло те, що колись було фікусом – деревом родинної пам’яті. Кілька листочків, що дивом трималися, були наче сито пропалені цигарками, стовбур умудрився помістити на собі цілі ряди вишкрябані здається ножем «дружні» привітання прийдешнім «Сдєсь билі…» та «Паша + Саша = …», а ґрунт був покритий якоюсь киселеподібною сіро-буро-малиновою суспензією, що, наче натюрморт, містила недопалки, кришечки від пляшок з-під алкоголю та презервативи.

2011 р.

Змалку Миколка не пропустив жодного кіна про війну. Тож не дивно, що щоночі йому снилися або «Ати-бати», або «Максим Перепелиця», або «Офіцери». Та коли однокласники почали ламати свої та батьківські голови, де піти вчитися, Миколка примірявся до військового училища, що готувало гармашів. Натякали йому воєнкомівці, мовляв, треба підготувати ґрунт для вступу, а не лише вчити мову, математику та фізику, тренуватися вибігати три кілометри з одинадцяти хвилин і підтягуватися понад двадцять разів.

...З першого разу Миколка не став курсантом омріяної кадетки. Багато хто б на його місці за допомогою родичів вирішив питання вступу до іншого закладу, щоб рік не пропадав і щоб до армії не забрали. Проте не таким був наш герой – адже не такими, як звичайні люди, були герої його улюблених фільмів, які, незважаючи на шалені перешкоди, все ж досягали поставленої мети. Тож, призвавшись до – ось і фарт! – однієї з артилерійських частин, Микола за півроку став зразком дисциплінованості, виконавчості та охайності. І тепер вже командування клопотало, щоб документи їхнього найкращого солдата були подані до приймальної комісії.

Цього разу пощастило, а скоріше – сама доля дала Миколі необхідний первинний військовий вишкіл: на власні очі він побачив життя солдата і перепустив його крізь себе, тому слід було сподіватися, що будучи командиром, він знатиме, що і як вимагати від підлеглих.
П'ять років пролетіло мов один день. Це справді були найкращі роки для нашого курсанта – і улюблений фах, і вдосталь польових занять, які іноді настільки вимотували, що хотілося втекти і поніжитися десь на Чорному морі, і однострій, в якому він завжди приїжджав у відпустку додому, щоразу доповнюючи його або новими нагородами, або новими погонами – на заздрість друзям-хлопцям, на гордість батьків та велике зацікавлення красунь-дівчат. Ці роки також принесли Миколі найголовніше – його Софійку, студентку педагогічного вишу, яка прагнула навчати дітей математиці. Познайомились хлопець і дівчина в електричці, коли Софійку мати навантажила чималенькими як для дійсно маленької юнки валізами, і Микола, нарешті поборовши сором'язливість і набравши вигляду незворушного героя американських кінострічок, якось дуже невимушено вхопив в одну руку обидві валізи незнайомки і попрямував до виходу. Залита рум'янцем Софійка безслівно подріботіла вслід, наздогнала стрункого юнака вже на пероні, якось дуже несміливо вхопилася за ручки білої валізки і ще несміливіше глянула туди, де мали бути очі, бо чомусь якийсь туман все сховав, і лише почула: «Ви з мед чи з пед?». Кліпала очима, щоб розігнати туман, прагнула щось сказати і затнулася. «Так Ви з медухи чи педухи?», – по-голівудськи без емоцій наполягав чорноволосий, як вже розвиднювалося дівчині, юнак. «Тобто, лікарем будете чи вчителькою?», – згадавши, як викладач іноземної навчав, що шаблонів у мові не буває, хоч й інколи іноземцеві одне і те саме слід сказати кількома відмінними варіантами. Перед ним була не чужоземка та лише з третього разу вона увійшла в «мовленєвий контакт» (як сказав би вже згаданий викладач-доцент) з Миколою...

Побралися вони наприкінці четвертого курсу. І через рік, майже під самий випуск Софійка подарувала чоловікові милу донечку.

Відбули до частини в маленьке районове містечко на Волині і вже офіцерською дружиною, про яку складають вірші та пісні, розпочала вити «гніздечко» у кімнатці сімейного гуртожитку – зі спільними кухнею та коридором (ви знаєте, так живуть багато родин військових, а деякі родини живуть так усе життя. Це особливе життя, що має типові для офіцерських сімей, але часом незрозумілі для інших звичаї та правила: колективні святкування, прибирання, доглядання (за дітьми), інколи, на жаль, колективні стрибання в гречку. Часом хто-небудь з подружжя настільки звикає до такого життя, що цілком звичну для військового зміну місця служби не сприймає і відмовляється залишати «пригріте місце». Та це не про нашу офіцерську сім'ю…)

Микола Омелянович, як тепер його величали у частині, віддавав небезуспішно більшу частину часу і зусиль службі, а дружина все встигала в домі. Хоча ні, Микола летів додому до своєї лебідки, аби чимось їй допомогти, і особливо це стало видно, коли в бездоганного офіцера з'явився спадкоємець його військової доблесті – Данилко. Малюк сигналив по ночах тривогу не гірше за командира частини, який пройшов Афган і Балкани хоча б для того, аби не допустити перетворення частини у «бутафорську».

Якось на одне зі свят Миколу викликали на службу. А вони з Софійкою готувалися малюка скупати, для чого поставили нагріватися воду від кип'ятильника у великій такій, ви напевно знаєте, переносній металевій ванні. Микола помчав – там було шикування на плацу і пошук якогось солдатика, який з нагоди свята вирішив причаститися затаєним самогоном. Отримавши від командира «на горіхи» за відсутність контролю над особовим складом і давши відповідні вказівки своїм сержантам, офіцер помчав додому, викидаючи з голови тяготи служби – попереду ж радість у спілкуванні з коханим сином. Одним махом здолав сходи, встрибнув у спільний коридор і, далі як у сповільненому фільмі, спостерігав, як малюк, наблизившись до ванни, спіткнувся і почав падати в неї. Цих двадцять метрів Микола здолав найшвидше в своєму житті – за секунди і встиг вихопити ошпареного Данилка. На крик збіглися всі сусіди, і, як водиться в цих випадках, почали і рекомендувати, і тут же застосовувати різні лікарські засоби: хтось – холодну воду, хтось – олію, хтось – спеціальну мазь. Мати носила і загойдувала сина, і він справді помале заспокоювався. Нарешті хтось здогадався викликати швидку. За кілька годин хлопчика відвезли до клініки. Ще за кілька годин Миколка та Софійка втратили сина.

2011

У кав’ярні «Лем’єр» за столиком з філіжанкою кави і читаючи велику газету сидить Євген Коновалець.
Лунає голос читця, схованого шторою:

Ми вийдем жорстоке зустріти,
Заховане в ранковій млі,
І стануть не луки, не квіти –
Каміння саме на землі.
І будуть не сонце, не обрій,
А сірість похмурого дня
(на сірім граніті хоробрі
Різьблять своє мужнє ім’я .)
Шляхи – велетенські гадюки…
Невгнутий, розмірений крок…
Діла і змагання сторукі,
І смерть, як найвищий вінок. (Олег Ольжич)

Заходить відвідувач в темних великих окулярах з кепі на голові, тримаючи в руці валізку. Звертається до авдиторії: «Я – «Валюх». Будьте тихіше» і прикладає вказівний палець до вуст.
Зненацька повертається і стрімко йде до Коновальця, протягуючи руку.
В.: Слава Україні!
К.: Героям слава!
В.: Я Вас уявляв іншим.
К.: Я Вас теж.
В.: Маю для Вас маленький дарунок. Сподіваюся Ви любите солодощі (дістає з валізки коробку цукерок). Цукорки – «Красний Ротердам», чоколядові (розпаковує).
К.: Ніяк не звикну до радянських назв. Хоча прагнення Москви бути всюди цілком очікувані (пристально дивиться у вічі Валяху, той погляд витримує і повільно промовляє).
В.: Пригощайтеся. Вони дійсно смачні – зроблені для експорту.
К.: Дякую (бере цукерку, нюхає). Запашні, як та весна 17-го, коли ми жили стрілецтвом (починає помаленьку відкусувати)
Вбігає радісно стрілець, розмахуючи руками і викрикуючи:

Ранок, ранок! Час світання…
О, який прекрасний час!
Криком щастя і страждання
Україна кличе нас.
Голос страдниці лунає,
Голос Матері, сини,
Під корогви вас скликає
Стати в грізні буруни.
Час горіння… час світання,
О, який прекрасний час!
Криком щастя і змагання
Україна кличе нас! (Олександр Олесь)

Стрілець сідає за сусідній столик і тужливо дивиться.
К.: Скільки надій в нас тоді бурлило. Як п’янила голову думка (захоплено) «У к р а ї н а». Куди все поділося?
В.: Я Вам скажу куди. Ось дивіться (бере в Коновальця газету і читає). «Приїхавши до Кам’янця-Подільського, наш курінь одержав почесну функцію охороняти Директорію і владу Західної України. Наші вояки за цей останній місяць виконували свою службу сумлінно, гідно й дисципліновано. Я під своєю командою мав першу сотню, яка складалась з гуцулів. Наш курінь мав інший військовий однострій і місцеве населення уважало нас за чуже військо, чому послужив і той факт, що наші вояки поводились чемно та не пиячили. Служба вояків не була легкою. Часто приводило до кривавих інцидентів, які спричинювали пристрасні дискусії між вояками і цивільним населенням, з яких кожний по-своєму хотів будувати Україну і визначав її тільки по програмі своєї партії. Такого роду дискусії нас розчаровували. Вони вносили в ряд наших вояків пригноблюючий настрій. Такими дискусіями різні елементи думали притягнути і наших стрільців до своєї групи і так розладнати дисципліну. На це булавний І. Гундєк, син бідної вдовиці з Ясіня, зауважив: “Мені здається, що тут усі будують партії, а не Україну. Так України ми не збудуємо, а якби а якби вона була, то ми її самі зруйнували б”. Тодішні керівники в той вирішальний і критичний час одне забули, що не партії збудують Україну, але залізна єдність національно свідомих мас під керівництвом дійсних патріотів, а не засліплених вузькопартійних вождів». (Степан Клочурак)
К.: (встає і починає походжати з газетою в руці) Так, саме так. Послухайте, як я писав (читає): «Сумної пам’яти отаманію зродив мобілізаційний наказ Директорії. На тлі повної неприготованости апарату та безсилля військової влади взяти в руки маси мобілізованих, появились самочинні коменданти менших і більших збройних гуртків, які вели всякого роду самочинні операції та швидше або пізніше розходились до дому, або переходили на бік большевиків. Показалось, що особистий склад Директорії є, безумовно, невдалий, і що в такому вигляді Директорія буде нездібною вивести Україну з небезпеки кількох воєн та закріпити державність. Зі її складу лише Петлюра – людина криштально чесна, безкорисна, доброї волі, великої віри й енергій, не маючи потрібної підготовки для керма військовими й політичними справами Української Республіки, мав велику віру, що була тим чинником, який мимо неуспіхів Української влади спаював усіх в одну цілість і дав змогу, не дивлячись на незвичайно не сприятливі обставини, вести визвольну боротьбу на українській території більш ніж півтора року… А коли розпочалась найстрашніша сторінка визвольної боротьби Соборної України – період духовної прірви поміж двома частинками нації, антагонізм, що існував досі тільки поміж політиками, які групувались біля двох урядів, перенісся після денікінської угоди в низи, а в першу чергу в стрілецьку масу. Січові Стрільці пробували боротися проти цього. І, зрештою, з усіх наших цілей і завдань перед нами лишалась тільки одна мета «зберегти себе, як військову одиницю, щоб відсунути якнайдальше неминучу катастрофу та вийти з неї з честю».
В.: Що було, то сплило. Ми мусимо врахувати цей досвід. Треба готуватися до всеохоплюючого повстання на Україні…
К.: Ти сказав Ук-ра-ї-ні. Як хапає серце! Як там на золотих ланах Слобожанщини? Як там оповита ревучим Славутичем Наддніпрянщина? Чи є хоч один залишенець на Кубані чи в Холодному Яру?
В.: Ой, не питайте товаришу. Голодомор та індустріалізація цілковито змінила народ. Всюди панує страх і сірість. «Не висовуйся і може по тебе не прийдуть цієї ночі!» (з’їдає цукерку).
Вибігають на сцену двоє голодранців. Коновалець зупиняється. Голодранці по черзі промовляють (в той час Валюх викладає на стіл з валізки різні речі: пляшки, фотокартки, листи, пістолет та ін.):

Перший : Ми не брешем, не лукавим – // Що подумаєм, берем! // Ми сьогодні світом правим, // Все жерем, Жерем, Жерем!
Другий : Тільки ми од страху вільні, // Ми – сини Європи! // Ми (вдавано велично) – могутні, // Ми (гордо, викликаючи) – всесильні, // Ми (стишено, загадково) – пітекантропи!
Перший : (швидко) Нам живеться ласо й любо, // А на совість ми плюєм – // Що потрапило на зуби, // Те жуєм, / Жуєм, Жуєм!
Другий : Тільки ми від глузду вільні, // Ми – сини Європи! // Ми – могутні, // Ми – всесильні, // Ми – пітекантропи! (Василь Симоненко)

Стрілець цілиться в голодранців, які втікають.
К. (киваючи, стрільцеві) Як важко проти цієї азійської зарази боротися! Проте мусимо. Хто як не ми? (з’їдає ще цукерку).

Входить солідний чоловік, підходить до Євгена і кладе йому руки на плечі, промовляючи:

О сину мій, тобі на спину
Важкий тягар кладе Господь.
Пишайся ним: ти нині
Почвари йдеш збороть.
Твердий ти будеш і упертий,
Як струм води, що рік-у-рік
Довбає кремінь мертвий.
Згуби рокам тим лік.
Працюй. Клади на камінь камінь.
Як запахущий срібний крин,
Розквітне над віками
Твій подвиг і твій чин. (Юрій Клен)

К.: Дякую, батьку
Чоловік: Тримайся, сину. А хто це? (киває головою на Валюха. Віддаляючись, лунає «Хто це? Хто це? Хто це?»)
К.: Хто ти? (Валюх протягує цукерку, раптом звучить все голосніше вальс Штрауса).
Вбігає дівчина
Ольга: Євгенчику, твоя улюблена мелодія. Ми так рідко танцюємо. Давай покружляємося (Коновалець вклоняється батькові, потім дружині та бере її до танцю. Роблять коло, зупиняються)
Ольга: Євгенчику, скільки кілометрів ти вже зробив у цій кав’ярні? (сміється). А я принесла тобі твоє найулюбленіше (протягує яблуко, Євген цілує Ольгу. Вальсують ще коло). Щось мені не спокійно. Ти ж сьогодні не зміниш звички допізна не працювати? Ну скажи, що ні. Юрко, твій скарб, радітиме. Лише ти, таточку, вмієш бавитися з ним як мала дитина. Ми так радітимемо, коли ти повернешся (вальсують ще коло і Ольга завертає за штору).
К. : (підходить до свого столика, бере валізку Валюха і змахує туди всі його речі). Не люблю, щоби на столі лежало багато речей (падає лист, Коновалець його піднімає і прочитує вголос)

Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
Високу тишу стережуть.
Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
А не проживши й пів життя!
Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
У снах юнацьких не побув.
Хтось, може, має яку звістку,
Які не сказані слова…
Тут на одному обеліску
Є навіть пошта польова. (Ліна Костенко)

К. : (вдумливо) Про що це?
В. : Буде війна.
К. : Війна триває завжди. Але може мати різні прояви і форми. (по хвилі мовчанки) Треба подумати над відповіддю. Як там під Крутами? «Сипле сніг м’який, ласкавий, білий сніг. // Всі долини засипає, вже й нема доріг…»
Стрілець піднімається і дивиться далеко. Поволі виходить Ольга. Коновалець зникає за ш торою і невдовзі заявляється з квітами, які встановлює на сусідній столик. В той же час з-за штори продовжує голос:
…Рівномірно, безупинно
Налітає, що аж страх
Щоб наш спомин не загинув,
У сніжинках,
У крижинках,
В молодих серцях.
Так давно і так далеко…
– Чуєш?
Чуєш битви клекіт
У сніжаній млі!
Здаля станція чорніє,
В’ються зимні рейкі-змії,
Світ захлинувся в завії…
– Там, ось там – вони!
– Наші!
Такі, як з нами, у школі
Ганяють м’яча по спортовому полі,
З нами танцюються під звуки пластинок.
Ледве видні у снігу…
– Приціл!
– Наказ!
І – постріл!
– А що, коли згинуть?
Впав один!
Криваве чоло
Розцвітає на білому полі…
– Лиш один?
– Що – один?!
Стоять на сторожі волі!
Смалить холодний метал
Скостенілі руки.
Над колискою в них
Ще козацькі шаблюки,
Над труною у них…
Скільки ж їх?
Згублені чорні цятки
У всесвітній завії.
За плечима в них –
Київ від жаху німіє
– З Бахмача йде Муравйов!
– Арсенал вибухає криваво!...
На незвичних плечах
Спочиває сьогодні Держава.
Невправна сьогодні рука
Накладає стрічку кулемета…
Летять із Берестя вістки
І скиглять, наче птиці, на лету
– Пи-тає-світ,
Роз-ка-жіть!–
Стукотять телеграфів питання,
– Чи-Ки-їв-ще-наш?... Стогоном їм
– Київ наш, пе-ре-ка-жіть!...
А надія остання
Триста гарячих сердець –
Ранку непевне світання…
Роздирають повітря іскристо
– Приціл!
– Готові!
Вистріл!
Це – Крути
Пліч-о-пліч зійшлося минуле з майбутнім.
В ніч котру вже безсонну,
Що довго її не забути,
Світ підпис кладе під порукою миру.
Усмішки… прихильні усі,
Вітають послів України.
Дроти гудуть звідусіль,
Вістка у Київ спішить,
Невідібрана гине
Київ мовчить…
А під Крутами
В снігу покинуті квіти
Милі дівчата,
Сестрам брати,
Матерей постріляні діти
Наші…
Зло віщими рейками
Мчаться вагони ворожі…
Ніхто не перейме,
Ніхто не поможе
В постелі білій сплять
І тиша над ними,
Як колись була,
В невоєнні зими… (Леся Храплива)

Ольга: Ти знову з цвинтаря? Мене так дивує, чому ти завше читаєш написи на гробах?
К. : Щоб пізніше в капличці помолитися за варту молитви людину.
Ольга: (викрикуючи) А хто за нас помолиться? Чому за все життя ти лише двічі, у далекому 33-му і в ще дальшому 28-му дав нам змогу насолодитися спільними вакаціями в горах? Чому щоб вийти до театру я мушу чекати поки на гастролі не привезуть Пучіні? Чому для тебе важливіший солом’яний тризуб, ніж я (плаче)?
Коновалець підхоплює дружину і починає погладжувати по голівці.
Ольга: Вибач, я просто так хочу щастя. Так хочу, щоби ти завжди був поруч, а ти (з гнівом, показуючи на Валюха) – з оцим! (звук удару барабану).

К. : (підбігає до Валюха) Мушу з’їсти ще цукерку (швидко бере і кидає до рота, розвертається і в кілька кроків опиняється біля стрільця. Говорить швидко) Пам’ятаєш, друже, як наші душі переплавляла «Самостійна Україна» Міхновського? Пригадуєш, скільки побратимів ми полишили на полі бою? Усвідомлюєш скільки зрад і злочинів нам принесла незрілість нашої політичної верхівки, надмірність власних містечкових амбіцій і несприйняття інакодумства? Розумієш, ми програли лише битву, проте справжня війна за Україну ще попереду. І або ми творитимемо обставини цієї боротьби, або станемо їхніми заручниками! Ти розумієш про що я!? (майже криком). Нам потрібна нова організація, новий орден, справжня посвята на боротьбу на все життя! Нам не до мемуарів! Нам треба, щоб було так: «Думка – думкою, меч – мечем!». Тоді за нами підуть. Тоді нам навіть не страшним буде і таке (підбігає до Валюха, кидає в рот цукерку, відбирає валізку, дістає звідти газету і кидається назад до стрільця) – читай!
Стрілець : «Вандали навісніють». Пам’ятник борцеві за волю України полковнику Євгену Коновальцю у Зашкові був урочисто відкритий 14 червня цього року на сторіччя від дня народження. Тепер на його місці купа каміння, а хата-музей – в тріщинах з вибитими дверима і вікнами. Це сталося о другій годині п’ятдесят хвилин ночі. Розповідає свідок події голова осередку Товариства української мови села Юрій Подільчак «З-за рогу будинку навпроти вискочили четверо в масках і з криком
В. : «Ложись!» (якось злякано)
Стрілець : почали стрілянину з автоматів. Двоє стрімко подалися до пам’ятника, накинули торбину з вибухівкою і підпалили шнур. З криками
В. : «Ложись!» (впевненіше), «Стреляем!» (ще впевненіше), «Уходим!»
Стрілець : всі так само раптово зникли і тут же пролунав вибух». Володимир Савкук, «За вільну Україну» від 11 липня 1991 року.
Батько хапається за голову, Ольга закриває обличчя руками, підкошуючись, Коновалець встигає її спіймати. Поспішно заходить Бандера.
Бандера : Друже провіднику, Україна повстає! Більше не буде багатообіцяючих, але порожніх зустрічей з окупантом. Хто з мечем до нас прийшов, від нього ж загине! На пацифікацію, організовану польським окупаційним режимом, ми вже відповіли не лише саботажем і трусом урядових пошт, а й усуненням поліціянтів Чеховського та Перацького. Завісу мовчанки щодо нищення селянства у підсовєтській Україні ми розрішили через «постріл у справі мільйонів» – вбито кремлівського консула Маїлова.
Вбігає Олена Теліга.
Теліга : Друже провіднику, чула слова Степана й засвідчую пробудження України! Сойм Карпатської України проголосив незалежність і Січ не завагалася стати в обороні держави супроти союзника Берліну. На заході УПА веде постійні бої з гітлерівцями, червоною і польською партизанкою та отрядами НКВД. Фактично зірвано наміри Райху перетворити край в сировинний придаток та наміри совітів вдатися до примусового виселення всіх українців до Сибіру. Народ підтримує боротьбу і в самому краю готується референдум про підтримку незалежності і за нашими даними це волевиявлення заб’є останнього цвяха в труну московської імперії. Правда потрібен ще час на очищення і на кілька Майданів.
К. : Як радісно! Але як довго!
Теліга : (взявши за руки) Не треба слів! Хай буде тільки діло! // Його роби – спокійний і суворий, // Не плутай душу у горіння тіла, // Сховай свій біль. Зломи раптовий порив…
Бандера : (взявши за одну руку Телігу, за іншу – Коновальця)

Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,
Сталить твій дух – тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
Ніхто не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій, і стій – до поки скону,
Допоки світу й сонця – стій і стій.
Хай шлях – до раю, пекла чи полону –
Усе пройти і винести зумій.
Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,
Той, що обрав тебе навіки-вік.
До нього з малку ти заповідався
До нього сам Господь тебе прирік. (Василь Стус)

К. (до Валюха) : Де там остання цукерка (той дає, полковник відходить)
Стрілець (підспівуючи, підходить до Валюха, роблячи паузи на наступні слова Ольги, Бандери, Теліги) : Українське військо, мов з могили встало, // Загриміло в бубни, в сурмоньки заграло, // Розгорнуло прапор сонячно-блакитний… // Прапор України! Рідний, заповітний!
Ольга (підійшовши до Валюха) : Він взагалі не ставив до життя великих вимог (повернулася, стала спиною).
Стрілець (продовжує, наспівуючи) : Вільну Україну не скують кайдани // В оборону волі наше військо встане, // Заревуть гармати, закричать шаблі, - // Не дадуть в наругу рідної землі.
Теліга (підійшовши до Валюха) : Не прощу тобі зневагу мови мого народу (стала поруч з Ольгою).
Стрілець (завершує голосним співом) : Від дощу, від грому оживе руїна, // Зацвіте квітками вільна Україна, // Творчий Дух народу із могили встане, // І здивують всесвіт рицарі-титани.
Бандера (підійшовши до Валюха) : Зустрінемося в Мюнхені (став між Ольгою і Телігою).
Стрілець стає поруч з Телігою. Коновалець рішуче підходить до Валюха.

К. :
Як добре те, що смерті не боюся я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верст,
Що жив, любив і не набрався скверни, (накидає у валізку розкидані речі «Павлуся»)
Ненависті, прокльону, каяття.
(звертається до глядачів) Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь (кланяється шляхетно)
І чесно гляну в чесні твої вічі
І в смерті з рідним краєм поріднюсь. (Василь Стус)

(піднімає валізку і віддає Валюху) Тобі, товаришу, час іти.
Валюх полишає кав’ярню. Звучать акорди «Зродились». Всі обертаються обличчям і стоять непорушно. Коновалець вкидає в рот цукерку. Чути звуки вибуху ти видно світлові спалахи, можна через проектор. Батько іде в зал. Інші підходять до полковника і беруться за руки: по середині – Коновалець, зліва – Ольга та Бандера, справа – Теліга та стрілець. Всі виконують «Зродились». Батько залучає до виконання інших учасників постановки (глядачів).


17.6.2011