Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.24
22:40
Цей місяць лютий, він такий важкий.
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
2026.02.24
21:49
Зачепилось сонце за верхівку клена,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
2026.02.24
19:33
Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я –
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
2026.02.24
18:35
Розквітла троянда красива,
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
2026.02.24
14:08
Хоч топить ніч квапливо
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
2026.02.24
13:53
Одного разу кілька раз
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
2026.02.24
13:09
Я одинокий менестрель
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
2026.02.24
12:50
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
2026.02.24
12:13
На узліссі часу, де весна цілує холодні шрами землі,
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вж
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вж
2026.02.24
11:28
Відбудеться повернення по колу
До форм старих, сонетів і октав.
І мадригал воскресне, що ніколи
Свою величність, гордість не втрачав.
Те, що було банальним і затертим,
Відродиться у виявах нових.
Старі метафори, від холоду затерплі,
До форм старих, сонетів і октав.
І мадригал воскресне, що ніколи
Свою величність, гордість не втрачав.
Те, що було банальним і затертим,
Відродиться у виявах нових.
Старі метафори, від холоду затерплі,
2026.02.24
05:30
Плач, бейбі
Плач, маленький
Ось ти і вдома
Вона казала
І я знаю, казала, кохає
Значно більш, аніж я
Та пішла від тебе
Плач, маленький
Ось ти і вдома
Вона казала
І я знаю, казала, кохає
Значно більш, аніж я
Та пішла від тебе
2026.02.23
23:31
У ЛЮТОГО знайшлась відрада,
бо вже завершує ходу.
Остання почалась декада
із хуртовиною в ряду.
Ще вчора вранці -- все в порядку.
Відмиті під дощем дахИ.
Та ні!!! Прощальну треба згадку:
бо вже завершує ходу.
Остання почалась декада
із хуртовиною в ряду.
Ще вчора вранці -- все в порядку.
Відмиті під дощем дахИ.
Та ні!!! Прощальну треба згадку:
2026.02.23
21:19
Чи матюкаюсь я? Так, але нині рідше, а ось в старі часи ого-го! Згадав, дай, думаю, в кілька слів про красивий матючок...
***
Не "Йоханий Бабай" твій однокурсник...
Згадав однако, йоханий бабай,
Котрийсь із нас, я думаю, паскудник...
Щось тут не те
***
Не "Йоханий Бабай" твій однокурсник...
Згадав однако, йоханий бабай,
Котрийсь із нас, я думаю, паскудник...
Щось тут не те
2026.02.23
17:04
Уперто нас минає брудершафт.
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!
Чому швидким у снах є перехід
До поцілунків від торкань легких?
Чому умовностей і
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!
Чому швидким у снах є перехід
До поцілунків від торкань легких?
Чому умовностей і
2026.02.23
16:41
Над рікою, що зветься Турбота
Поводирі бредуть з учора в сьогодні,
Костуром, що зветься Чужа Радість
Торкаючись м’якої землі і гіркої трави
Торішньої.
А тим часом на досвітках
Зима вмирає в самотині,
Як померла колись в самотності
Поводирі бредуть з учора в сьогодні,
Костуром, що зветься Чужа Радість
Торкаючись м’якої землі і гіркої трави
Торішньої.
А тим часом на досвітках
Зима вмирає в самотині,
Як померла колись в самотності
2026.02.23
16:20
Пішов за обрій січень кришталевий,
Сумний король дорослої зими.
Дитинство помирає не миттєво,
Не від важкого подиху пітьми.
Все менше діамантів, більше - стразів,
Яскраво не всміхається зоря.
Дитинство помирає не одразу,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сумний король дорослої зими.
Дитинство помирає не миттєво,
Не від важкого подиху пітьми.
Все менше діамантів, більше - стразів,
Яскраво не всміхається зоря.
Дитинство помирає не одразу,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Тимчук (1979) /
Проза
Військовий
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Військовий
Змалку Миколка не пропустив жодного кіна про війну. Тож не дивно, що щоночі йому снилися або «Ати-бати», або «Максим Перепелиця», або «Офіцери». Та коли однокласники почали ламати свої та батьківські голови, де піти вчитися, Миколка примірявся до військового училища, що готувало гармашів. Натякали йому воєнкомівці, мовляв, треба підготувати ґрунт для вступу, а не лише вчити мову, математику та фізику, тренуватися вибігати три кілометри з одинадцяти хвилин і підтягуватися понад двадцять разів.
...З першого разу Миколка не став курсантом омріяної кадетки. Багато хто б на його місці за допомогою родичів вирішив питання вступу до іншого закладу, щоб рік не пропадав і щоб до армії не забрали. Проте не таким був наш герой – адже не такими, як звичайні люди, були герої його улюблених фільмів, які, незважаючи на шалені перешкоди, все ж досягали поставленої мети. Тож, призвавшись до – ось і фарт! – однієї з артилерійських частин, Микола за півроку став зразком дисциплінованості, виконавчості та охайності. І тепер вже командування клопотало, щоб документи їхнього найкращого солдата були подані до приймальної комісії.
Цього разу пощастило, а скоріше – сама доля дала Миколі необхідний первинний військовий вишкіл: на власні очі він побачив життя солдата і перепустив його крізь себе, тому слід було сподіватися, що будучи командиром, він знатиме, що і як вимагати від підлеглих.
П'ять років пролетіло мов один день. Це справді були найкращі роки для нашого курсанта – і улюблений фах, і вдосталь польових занять, які іноді настільки вимотували, що хотілося втекти і поніжитися десь на Чорному морі, і однострій, в якому він завжди приїжджав у відпустку додому, щоразу доповнюючи його або новими нагородами, або новими погонами – на заздрість друзям-хлопцям, на гордість батьків та велике зацікавлення красунь-дівчат. Ці роки також принесли Миколі найголовніше – його Софійку, студентку педагогічного вишу, яка прагнула навчати дітей математиці. Познайомились хлопець і дівчина в електричці, коли Софійку мати навантажила чималенькими як для дійсно маленької юнки валізами, і Микола, нарешті поборовши сором'язливість і набравши вигляду незворушного героя американських кінострічок, якось дуже невимушено вхопив в одну руку обидві валізи незнайомки і попрямував до виходу. Залита рум'янцем Софійка безслівно подріботіла вслід, наздогнала стрункого юнака вже на пероні, якось дуже несміливо вхопилася за ручки білої валізки і ще несміливіше глянула туди, де мали бути очі, бо чомусь якийсь туман все сховав, і лише почула: «Ви з мед чи з пед?». Кліпала очима, щоб розігнати туман, прагнула щось сказати і затнулася. «Так Ви з медухи чи педухи?», – по-голівудськи без емоцій наполягав чорноволосий, як вже розвиднювалося дівчині, юнак. «Тобто, лікарем будете чи вчителькою?», – згадавши, як викладач іноземної навчав, що шаблонів у мові не буває, хоч й інколи іноземцеві одне і те саме слід сказати кількома відмінними варіантами. Перед ним була не чужоземка та лише з третього разу вона увійшла в «мовленєвий контакт» (як сказав би вже згаданий викладач-доцент) з Миколою...
Побралися вони наприкінці четвертого курсу. І через рік, майже під самий випуск Софійка подарувала чоловікові милу донечку.
Відбули до частини в маленьке районове містечко на Волині і вже офіцерською дружиною, про яку складають вірші та пісні, розпочала вити «гніздечко» у кімнатці сімейного гуртожитку – зі спільними кухнею та коридором (ви знаєте, так живуть багато родин військових, а деякі родини живуть так усе життя. Це особливе життя, що має типові для офіцерських сімей, але часом незрозумілі для інших звичаї та правила: колективні святкування, прибирання, доглядання (за дітьми), інколи, на жаль, колективні стрибання в гречку. Часом хто-небудь з подружжя настільки звикає до такого життя, що цілком звичну для військового зміну місця служби не сприймає і відмовляється залишати «пригріте місце». Та це не про нашу офіцерську сім'ю…)
Микола Омелянович, як тепер його величали у частині, віддавав небезуспішно більшу частину часу і зусиль службі, а дружина все встигала в домі. Хоча ні, Микола летів додому до своєї лебідки, аби чимось їй допомогти, і особливо це стало видно, коли в бездоганного офіцера з'явився спадкоємець його військової доблесті – Данилко. Малюк сигналив по ночах тривогу не гірше за командира частини, який пройшов Афган і Балкани хоча б для того, аби не допустити перетворення частини у «бутафорську».
Якось на одне зі свят Миколу викликали на службу. А вони з Софійкою готувалися малюка скупати, для чого поставили нагріватися воду від кип'ятильника у великій такій, ви напевно знаєте, переносній металевій ванні. Микола помчав – там було шикування на плацу і пошук якогось солдатика, який з нагоди свята вирішив причаститися затаєним самогоном. Отримавши від командира «на горіхи» за відсутність контролю над особовим складом і давши відповідні вказівки своїм сержантам, офіцер помчав додому, викидаючи з голови тяготи служби – попереду ж радість у спілкуванні з коханим сином. Одним махом здолав сходи, встрибнув у спільний коридор і, далі як у сповільненому фільмі, спостерігав, як малюк, наблизившись до ванни, спіткнувся і почав падати в неї. Цих двадцять метрів Микола здолав найшвидше в своєму житті – за секунди і встиг вихопити ошпареного Данилка. На крик збіглися всі сусіди, і, як водиться в цих випадках, почали і рекомендувати, і тут же застосовувати різні лікарські засоби: хтось – холодну воду, хтось – олію, хтось – спеціальну мазь. Мати носила і загойдувала сина, і він справді помале заспокоювався. Нарешті хтось здогадався викликати швидку. За кілька годин хлопчика відвезли до клініки. Ще за кілька годин Миколка та Софійка втратили сина.
2011
...З першого разу Миколка не став курсантом омріяної кадетки. Багато хто б на його місці за допомогою родичів вирішив питання вступу до іншого закладу, щоб рік не пропадав і щоб до армії не забрали. Проте не таким був наш герой – адже не такими, як звичайні люди, були герої його улюблених фільмів, які, незважаючи на шалені перешкоди, все ж досягали поставленої мети. Тож, призвавшись до – ось і фарт! – однієї з артилерійських частин, Микола за півроку став зразком дисциплінованості, виконавчості та охайності. І тепер вже командування клопотало, щоб документи їхнього найкращого солдата були подані до приймальної комісії.
Цього разу пощастило, а скоріше – сама доля дала Миколі необхідний первинний військовий вишкіл: на власні очі він побачив життя солдата і перепустив його крізь себе, тому слід було сподіватися, що будучи командиром, він знатиме, що і як вимагати від підлеглих.
П'ять років пролетіло мов один день. Це справді були найкращі роки для нашого курсанта – і улюблений фах, і вдосталь польових занять, які іноді настільки вимотували, що хотілося втекти і поніжитися десь на Чорному морі, і однострій, в якому він завжди приїжджав у відпустку додому, щоразу доповнюючи його або новими нагородами, або новими погонами – на заздрість друзям-хлопцям, на гордість батьків та велике зацікавлення красунь-дівчат. Ці роки також принесли Миколі найголовніше – його Софійку, студентку педагогічного вишу, яка прагнула навчати дітей математиці. Познайомились хлопець і дівчина в електричці, коли Софійку мати навантажила чималенькими як для дійсно маленької юнки валізами, і Микола, нарешті поборовши сором'язливість і набравши вигляду незворушного героя американських кінострічок, якось дуже невимушено вхопив в одну руку обидві валізи незнайомки і попрямував до виходу. Залита рум'янцем Софійка безслівно подріботіла вслід, наздогнала стрункого юнака вже на пероні, якось дуже несміливо вхопилася за ручки білої валізки і ще несміливіше глянула туди, де мали бути очі, бо чомусь якийсь туман все сховав, і лише почула: «Ви з мед чи з пед?». Кліпала очима, щоб розігнати туман, прагнула щось сказати і затнулася. «Так Ви з медухи чи педухи?», – по-голівудськи без емоцій наполягав чорноволосий, як вже розвиднювалося дівчині, юнак. «Тобто, лікарем будете чи вчителькою?», – згадавши, як викладач іноземної навчав, що шаблонів у мові не буває, хоч й інколи іноземцеві одне і те саме слід сказати кількома відмінними варіантами. Перед ним була не чужоземка та лише з третього разу вона увійшла в «мовленєвий контакт» (як сказав би вже згаданий викладач-доцент) з Миколою...
Побралися вони наприкінці четвертого курсу. І через рік, майже під самий випуск Софійка подарувала чоловікові милу донечку.
Відбули до частини в маленьке районове містечко на Волині і вже офіцерською дружиною, про яку складають вірші та пісні, розпочала вити «гніздечко» у кімнатці сімейного гуртожитку – зі спільними кухнею та коридором (ви знаєте, так живуть багато родин військових, а деякі родини живуть так усе життя. Це особливе життя, що має типові для офіцерських сімей, але часом незрозумілі для інших звичаї та правила: колективні святкування, прибирання, доглядання (за дітьми), інколи, на жаль, колективні стрибання в гречку. Часом хто-небудь з подружжя настільки звикає до такого життя, що цілком звичну для військового зміну місця служби не сприймає і відмовляється залишати «пригріте місце». Та це не про нашу офіцерську сім'ю…)
Микола Омелянович, як тепер його величали у частині, віддавав небезуспішно більшу частину часу і зусиль службі, а дружина все встигала в домі. Хоча ні, Микола летів додому до своєї лебідки, аби чимось їй допомогти, і особливо це стало видно, коли в бездоганного офіцера з'явився спадкоємець його військової доблесті – Данилко. Малюк сигналив по ночах тривогу не гірше за командира частини, який пройшов Афган і Балкани хоча б для того, аби не допустити перетворення частини у «бутафорську».
Якось на одне зі свят Миколу викликали на службу. А вони з Софійкою готувалися малюка скупати, для чого поставили нагріватися воду від кип'ятильника у великій такій, ви напевно знаєте, переносній металевій ванні. Микола помчав – там було шикування на плацу і пошук якогось солдатика, який з нагоди свята вирішив причаститися затаєним самогоном. Отримавши від командира «на горіхи» за відсутність контролю над особовим складом і давши відповідні вказівки своїм сержантам, офіцер помчав додому, викидаючи з голови тяготи служби – попереду ж радість у спілкуванні з коханим сином. Одним махом здолав сходи, встрибнув у спільний коридор і, далі як у сповільненому фільмі, спостерігав, як малюк, наблизившись до ванни, спіткнувся і почав падати в неї. Цих двадцять метрів Микола здолав найшвидше в своєму житті – за секунди і встиг вихопити ошпареного Данилка. На крик збіглися всі сусіди, і, як водиться в цих випадках, почали і рекомендувати, і тут же застосовувати різні лікарські засоби: хтось – холодну воду, хтось – олію, хтось – спеціальну мазь. Мати носила і загойдувала сина, і він справді помале заспокоювався. Нарешті хтось здогадався викликати швидку. За кілька годин хлопчика відвезли до клініки. Ще за кілька годин Миколка та Софійка втратили сина.
2011
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
