Змалку Миколка не пропустив жодного кіна про війну. Тож не дивно, що щоночі йому снилися або «Ати-бати», або «Максим Перепелиця», або «Офіцери». Та коли однокласники почали ламати свої та батьківські голови, де піти вчитися, Миколка примірявся до військового училища, що готувало гармашів. Натякали йому воєнкомівці, мовляв, треба підготувати ґрунт для вступу, а не лише вчити мову, математику та фізику, тренуватися вибігати три кілометри з одинадцяти хвилин і підтягуватися понад двадцять разів.

...З першого разу Миколка не став курсантом омріяної кадетки. Багато хто б на його місці за допомогою родичів вирішив питання вступу до іншого закладу, щоб рік не пропадав і щоб до армії не забрали. Проте не таким був наш герой – адже не такими, як звичайні люди, були герої його улюблених фільмів, які, незважаючи на шалені перешкоди, все ж досягали поставленої мети. Тож, призвавшись до – ось і фарт! – однієї з артилерійських частин, Микола за півроку став зразком дисциплінованості, виконавчості та охайності. І тепер вже командування клопотало, щоб документи їхнього найкращого солдата були подані до приймальної комісії.

Цього разу пощастило, а скоріше – сама доля дала Миколі необхідний первинний військовий вишкіл: на власні очі він побачив життя солдата і перепустив його крізь себе, тому слід було сподіватися, що будучи командиром, він знатиме, що і як вимагати від підлеглих.
П'ять років пролетіло мов один день. Це справді були найкращі роки для нашого курсанта – і улюблений фах, і вдосталь польових занять, які іноді настільки вимотували, що хотілося втекти і поніжитися десь на Чорному морі, і однострій, в якому він завжди приїжджав у відпустку додому, щоразу доповнюючи його або новими нагородами, або новими погонами – на заздрість друзям-хлопцям, на гордість батьків та велике зацікавлення красунь-дівчат. Ці роки також принесли Миколі найголовніше – його Софійку, студентку педагогічного вишу, яка прагнула навчати дітей математиці. Познайомились хлопець і дівчина в електричці, коли Софійку мати навантажила чималенькими як для дійсно маленької юнки валізами, і Микола, нарешті поборовши сором'язливість і набравши вигляду незворушного героя американських кінострічок, якось дуже невимушено вхопив в одну руку обидві валізи незнайомки і попрямував до виходу. Залита рум'янцем Софійка безслівно подріботіла вслід, наздогнала стрункого юнака вже на пероні, якось дуже несміливо вхопилася за ручки білої валізки і ще несміливіше глянула туди, де мали бути очі, бо чомусь якийсь туман все сховав, і лише почула: «Ви з мед чи з пед?». Кліпала очима, щоб розігнати туман, прагнула щось сказати і затнулася. «Так Ви з медухи чи педухи?», – по-голівудськи без емоцій наполягав чорноволосий, як вже розвиднювалося дівчині, юнак. «Тобто, лікарем будете чи вчителькою?», – згадавши, як викладач іноземної навчав, що шаблонів у мові не буває, хоч й інколи іноземцеві одне і те саме слід сказати кількома відмінними варіантами. Перед ним була не чужоземка та лише з третього разу вона увійшла в «мовленєвий контакт» (як сказав би вже згаданий викладач-доцент) з Миколою...

Побралися вони наприкінці четвертого курсу. І через рік, майже під самий випуск Софійка подарувала чоловікові милу донечку.

Відбули до частини в маленьке районове містечко на Волині і вже офіцерською дружиною, про яку складають вірші та пісні, розпочала вити «гніздечко» у кімнатці сімейного гуртожитку – зі спільними кухнею та коридором (ви знаєте, так живуть багато родин військових, а деякі родини живуть так усе життя. Це особливе життя, що має типові для офіцерських сімей, але часом незрозумілі для інших звичаї та правила: колективні святкування, прибирання, доглядання (за дітьми), інколи, на жаль, колективні стрибання в гречку. Часом хто-небудь з подружжя настільки звикає до такого життя, що цілком звичну для військового зміну місця служби не сприймає і відмовляється залишати «пригріте місце». Та це не про нашу офіцерську сім'ю…)

Микола Омелянович, як тепер його величали у частині, віддавав небезуспішно більшу частину часу і зусиль службі, а дружина все встигала в домі. Хоча ні, Микола летів додому до своєї лебідки, аби чимось їй допомогти, і особливо це стало видно, коли в бездоганного офіцера з'явився спадкоємець його військової доблесті – Данилко. Малюк сигналив по ночах тривогу не гірше за командира частини, який пройшов Афган і Балкани хоча б для того, аби не допустити перетворення частини у «бутафорську».

Якось на одне зі свят Миколу викликали на службу. А вони з Софійкою готувалися малюка скупати, для чого поставили нагріватися воду від кип'ятильника у великій такій, ви напевно знаєте, переносній металевій ванні. Микола помчав – там було шикування на плацу і пошук якогось солдатика, який з нагоди свята вирішив причаститися затаєним самогоном. Отримавши від командира «на горіхи» за відсутність контролю над особовим складом і давши відповідні вказівки своїм сержантам, офіцер помчав додому, викидаючи з голови тяготи служби – попереду ж радість у спілкуванні з коханим сином. Одним махом здолав сходи, встрибнув у спільний коридор і, далі як у сповільненому фільмі, спостерігав, як малюк, наблизившись до ванни, спіткнувся і почав падати в неї. Цих двадцять метрів Микола здолав найшвидше в своєму житті – за секунди і встиг вихопити ошпареного Данилка. На крик збіглися всі сусіди, і, як водиться в цих випадках, почали і рекомендувати, і тут же застосовувати різні лікарські засоби: хтось – холодну воду, хтось – олію, хтось – спеціальну мазь. Мати носила і загойдувала сина, і він справді помале заспокоювався. Нарешті хтось здогадався викликати швидку. За кілька годин хлопчика відвезли до клініки. Ще за кілька годин Миколка та Софійка втратили сина.

2011