
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.10
21:23
Отже, 9 жовтня Шведська академія оголосила ім‘я лавреата Нобелівської премії з літератури 2025 року. Володарем цієї найпрестижнішої нагороди «за переконливу та пророчу творчість, що серед апокаліптичного терору підтверджує силу мистецтва", став 71-річний
2025.10.10
19:21
Плаксивий Жовтень… що тут вдієш?
У нього стрес, йому видніше…
А ти не жнеш, ще тільки сієш.
Сказав би ЩО, як би не вірші…
І спокій твій давно не спокій.
Ти як шахед, і зліт щоночі
В уяві, в снах… їх безліч поки
І голос: — О, (між ними) Отче…
У нього стрес, йому видніше…
А ти не жнеш, ще тільки сієш.
Сказав би ЩО, як би не вірші…
І спокій твій давно не спокій.
Ти як шахед, і зліт щоночі
В уяві, в снах… їх безліч поки
І голос: — О, (між ними) Отче…
2025.10.10
18:58
Під завалами, що на «львівщині»,
Схороню свої душі залишки.
Передбачення, снами віщими,
Не торкатимусь, зайві заклики…
І лежатиму під завалами
Сотні, тисячі років скривджених
Своїм побутом, хай віддаленим
Але ж вибритим і остриженим…
Схороню свої душі залишки.
Передбачення, снами віщими,
Не торкатимусь, зайві заклики…
І лежатиму під завалами
Сотні, тисячі років скривджених
Своїм побутом, хай віддаленим
Але ж вибритим і остриженим…
2025.10.10
17:14
Танцює дощ легенький знов,
Плете із неба холоди.
А я дивлюсь німе кіно,
Де зранку всі спішать кудись.
2.І дощ біжить, немов літа.
А під дощем стоїть дівча.
Чи жде когось, чи просто так.
Плете із неба холоди.
А я дивлюсь німе кіно,
Де зранку всі спішать кудись.
2.І дощ біжить, немов літа.
А під дощем стоїть дівча.
Чи жде когось, чи просто так.
2025.10.10
15:36
Потік бажаного тепла
Тече по всьому тілу
Не лиш тому, що не дотла
Осінні дні згоріли.
Горить нестримано вогонь
Дерев різномаїтих,
А я теплом твоїх долонь
Все більш і більш зігрітий.
Тече по всьому тілу
Не лиш тому, що не дотла
Осінні дні згоріли.
Горить нестримано вогонь
Дерев різномаїтих,
А я теплом твоїх долонь
Все більш і більш зігрітий.
2025.10.10
15:20
За вікном моїм – сумний краєвид.
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
2025.10.10
15:18
За вікном моїм – сумний краєвид.
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
2025.10.10
15:18
За вікном моїм – сумний краєвид.
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
2025.10.09
22:26
Чи є сенс шукати дівчину
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
2025.10.09
21:47
Той, хто по смерті захоче розшукать мене,
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький
2025.10.09
20:59
Закричав болотяний бугай
І шаманка вдарила у бубон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було – ніколи вже не буде.
Гай дубовий листям шелестить,
Кидає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить
І шаманка вдарила у бубон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було – ніколи вже не буде.
Гай дубовий листям шелестить,
Кидає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить
2025.10.09
20:04
Хан не встигне іще й чхнути у Бахчисараї,
А козаки запорозькі уже про то знають.
Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
Тобто через Україну – вже козаки взнали
І ту вістку королеві одразу й послали.
Нач
А козаки запорозькі уже про то знають.
Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
Тобто через Україну – вже козаки взнали
І ту вістку королеві одразу й послали.
Нач
2025.10.09
15:56
КУЛЯ, ЯКА ПОЧИНАЄ ГРУ.
ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:
ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:
2025.10.09
13:39
Я шпарку заб’ю, через неї дощить
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Заклею ці тріщини в дверях атож
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Заклею ці тріщини в дверях атож
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
2025.10.09
12:49
Яскравими фарбами осінь
Забарвлює стихлі гаї
І міцно бере верболози
В холодні обійми свої.
Дощем затяжним умиває
Від пилу дороги пусті,
А потім тумани безкраї
Лаштує на кожній путі.
Забарвлює стихлі гаї
І міцно бере верболози
В холодні обійми свої.
Дощем затяжним умиває
Від пилу дороги пусті,
А потім тумани безкраї
Лаштує на кожній путі.
2025.10.09
12:18
Ти вмієш слухати мене роками поспіль.
Ти вмієш слухати мовчання навіть дужче.
Ми можем намовчатись разом вдосталь,
Допоки спілкуватимуться душі.
Юнацьких, ми позбавлені ілюзій,
І зайвої поспішності у рухах.
Ласуєм почуттям, неначе смузі
І обираєм
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ти вмієш слухати мовчання навіть дужче.
Ми можем намовчатись разом вдосталь,
Допоки спілкуватимуться душі.
Юнацьких, ми позбавлені ілюзій,
І зайвої поспішності у рухах.
Ласуєм почуттям, неначе смузі
І обираєм
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Володимир Тимчук (1979) /
Проза
Військовий
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Військовий
Змалку Миколка не пропустив жодного кіна про війну. Тож не дивно, що щоночі йому снилися або «Ати-бати», або «Максим Перепелиця», або «Офіцери». Та коли однокласники почали ламати свої та батьківські голови, де піти вчитися, Миколка примірявся до військового училища, що готувало гармашів. Натякали йому воєнкомівці, мовляв, треба підготувати ґрунт для вступу, а не лише вчити мову, математику та фізику, тренуватися вибігати три кілометри з одинадцяти хвилин і підтягуватися понад двадцять разів.
...З першого разу Миколка не став курсантом омріяної кадетки. Багато хто б на його місці за допомогою родичів вирішив питання вступу до іншого закладу, щоб рік не пропадав і щоб до армії не забрали. Проте не таким був наш герой – адже не такими, як звичайні люди, були герої його улюблених фільмів, які, незважаючи на шалені перешкоди, все ж досягали поставленої мети. Тож, призвавшись до – ось і фарт! – однієї з артилерійських частин, Микола за півроку став зразком дисциплінованості, виконавчості та охайності. І тепер вже командування клопотало, щоб документи їхнього найкращого солдата були подані до приймальної комісії.
Цього разу пощастило, а скоріше – сама доля дала Миколі необхідний первинний військовий вишкіл: на власні очі він побачив життя солдата і перепустив його крізь себе, тому слід було сподіватися, що будучи командиром, він знатиме, що і як вимагати від підлеглих.
П'ять років пролетіло мов один день. Це справді були найкращі роки для нашого курсанта – і улюблений фах, і вдосталь польових занять, які іноді настільки вимотували, що хотілося втекти і поніжитися десь на Чорному морі, і однострій, в якому він завжди приїжджав у відпустку додому, щоразу доповнюючи його або новими нагородами, або новими погонами – на заздрість друзям-хлопцям, на гордість батьків та велике зацікавлення красунь-дівчат. Ці роки також принесли Миколі найголовніше – його Софійку, студентку педагогічного вишу, яка прагнула навчати дітей математиці. Познайомились хлопець і дівчина в електричці, коли Софійку мати навантажила чималенькими як для дійсно маленької юнки валізами, і Микола, нарешті поборовши сором'язливість і набравши вигляду незворушного героя американських кінострічок, якось дуже невимушено вхопив в одну руку обидві валізи незнайомки і попрямував до виходу. Залита рум'янцем Софійка безслівно подріботіла вслід, наздогнала стрункого юнака вже на пероні, якось дуже несміливо вхопилася за ручки білої валізки і ще несміливіше глянула туди, де мали бути очі, бо чомусь якийсь туман все сховав, і лише почула: «Ви з мед чи з пед?». Кліпала очима, щоб розігнати туман, прагнула щось сказати і затнулася. «Так Ви з медухи чи педухи?», – по-голівудськи без емоцій наполягав чорноволосий, як вже розвиднювалося дівчині, юнак. «Тобто, лікарем будете чи вчителькою?», – згадавши, як викладач іноземної навчав, що шаблонів у мові не буває, хоч й інколи іноземцеві одне і те саме слід сказати кількома відмінними варіантами. Перед ним була не чужоземка та лише з третього разу вона увійшла в «мовленєвий контакт» (як сказав би вже згаданий викладач-доцент) з Миколою...
Побралися вони наприкінці четвертого курсу. І через рік, майже під самий випуск Софійка подарувала чоловікові милу донечку.
Відбули до частини в маленьке районове містечко на Волині і вже офіцерською дружиною, про яку складають вірші та пісні, розпочала вити «гніздечко» у кімнатці сімейного гуртожитку – зі спільними кухнею та коридором (ви знаєте, так живуть багато родин військових, а деякі родини живуть так усе життя. Це особливе життя, що має типові для офіцерських сімей, але часом незрозумілі для інших звичаї та правила: колективні святкування, прибирання, доглядання (за дітьми), інколи, на жаль, колективні стрибання в гречку. Часом хто-небудь з подружжя настільки звикає до такого життя, що цілком звичну для військового зміну місця служби не сприймає і відмовляється залишати «пригріте місце». Та це не про нашу офіцерську сім'ю…)
Микола Омелянович, як тепер його величали у частині, віддавав небезуспішно більшу частину часу і зусиль службі, а дружина все встигала в домі. Хоча ні, Микола летів додому до своєї лебідки, аби чимось їй допомогти, і особливо це стало видно, коли в бездоганного офіцера з'явився спадкоємець його військової доблесті – Данилко. Малюк сигналив по ночах тривогу не гірше за командира частини, який пройшов Афган і Балкани хоча б для того, аби не допустити перетворення частини у «бутафорську».
Якось на одне зі свят Миколу викликали на службу. А вони з Софійкою готувалися малюка скупати, для чого поставили нагріватися воду від кип'ятильника у великій такій, ви напевно знаєте, переносній металевій ванні. Микола помчав – там було шикування на плацу і пошук якогось солдатика, який з нагоди свята вирішив причаститися затаєним самогоном. Отримавши від командира «на горіхи» за відсутність контролю над особовим складом і давши відповідні вказівки своїм сержантам, офіцер помчав додому, викидаючи з голови тяготи служби – попереду ж радість у спілкуванні з коханим сином. Одним махом здолав сходи, встрибнув у спільний коридор і, далі як у сповільненому фільмі, спостерігав, як малюк, наблизившись до ванни, спіткнувся і почав падати в неї. Цих двадцять метрів Микола здолав найшвидше в своєму житті – за секунди і встиг вихопити ошпареного Данилка. На крик збіглися всі сусіди, і, як водиться в цих випадках, почали і рекомендувати, і тут же застосовувати різні лікарські засоби: хтось – холодну воду, хтось – олію, хтось – спеціальну мазь. Мати носила і загойдувала сина, і він справді помале заспокоювався. Нарешті хтось здогадався викликати швидку. За кілька годин хлопчика відвезли до клініки. Ще за кілька годин Миколка та Софійка втратили сина.
2011
...З першого разу Миколка не став курсантом омріяної кадетки. Багато хто б на його місці за допомогою родичів вирішив питання вступу до іншого закладу, щоб рік не пропадав і щоб до армії не забрали. Проте не таким був наш герой – адже не такими, як звичайні люди, були герої його улюблених фільмів, які, незважаючи на шалені перешкоди, все ж досягали поставленої мети. Тож, призвавшись до – ось і фарт! – однієї з артилерійських частин, Микола за півроку став зразком дисциплінованості, виконавчості та охайності. І тепер вже командування клопотало, щоб документи їхнього найкращого солдата були подані до приймальної комісії.
Цього разу пощастило, а скоріше – сама доля дала Миколі необхідний первинний військовий вишкіл: на власні очі він побачив життя солдата і перепустив його крізь себе, тому слід було сподіватися, що будучи командиром, він знатиме, що і як вимагати від підлеглих.
П'ять років пролетіло мов один день. Це справді були найкращі роки для нашого курсанта – і улюблений фах, і вдосталь польових занять, які іноді настільки вимотували, що хотілося втекти і поніжитися десь на Чорному морі, і однострій, в якому він завжди приїжджав у відпустку додому, щоразу доповнюючи його або новими нагородами, або новими погонами – на заздрість друзям-хлопцям, на гордість батьків та велике зацікавлення красунь-дівчат. Ці роки також принесли Миколі найголовніше – його Софійку, студентку педагогічного вишу, яка прагнула навчати дітей математиці. Познайомились хлопець і дівчина в електричці, коли Софійку мати навантажила чималенькими як для дійсно маленької юнки валізами, і Микола, нарешті поборовши сором'язливість і набравши вигляду незворушного героя американських кінострічок, якось дуже невимушено вхопив в одну руку обидві валізи незнайомки і попрямував до виходу. Залита рум'янцем Софійка безслівно подріботіла вслід, наздогнала стрункого юнака вже на пероні, якось дуже несміливо вхопилася за ручки білої валізки і ще несміливіше глянула туди, де мали бути очі, бо чомусь якийсь туман все сховав, і лише почула: «Ви з мед чи з пед?». Кліпала очима, щоб розігнати туман, прагнула щось сказати і затнулася. «Так Ви з медухи чи педухи?», – по-голівудськи без емоцій наполягав чорноволосий, як вже розвиднювалося дівчині, юнак. «Тобто, лікарем будете чи вчителькою?», – згадавши, як викладач іноземної навчав, що шаблонів у мові не буває, хоч й інколи іноземцеві одне і те саме слід сказати кількома відмінними варіантами. Перед ним була не чужоземка та лише з третього разу вона увійшла в «мовленєвий контакт» (як сказав би вже згаданий викладач-доцент) з Миколою...
Побралися вони наприкінці четвертого курсу. І через рік, майже під самий випуск Софійка подарувала чоловікові милу донечку.
Відбули до частини в маленьке районове містечко на Волині і вже офіцерською дружиною, про яку складають вірші та пісні, розпочала вити «гніздечко» у кімнатці сімейного гуртожитку – зі спільними кухнею та коридором (ви знаєте, так живуть багато родин військових, а деякі родини живуть так усе життя. Це особливе життя, що має типові для офіцерських сімей, але часом незрозумілі для інших звичаї та правила: колективні святкування, прибирання, доглядання (за дітьми), інколи, на жаль, колективні стрибання в гречку. Часом хто-небудь з подружжя настільки звикає до такого життя, що цілком звичну для військового зміну місця служби не сприймає і відмовляється залишати «пригріте місце». Та це не про нашу офіцерську сім'ю…)
Микола Омелянович, як тепер його величали у частині, віддавав небезуспішно більшу частину часу і зусиль службі, а дружина все встигала в домі. Хоча ні, Микола летів додому до своєї лебідки, аби чимось їй допомогти, і особливо це стало видно, коли в бездоганного офіцера з'явився спадкоємець його військової доблесті – Данилко. Малюк сигналив по ночах тривогу не гірше за командира частини, який пройшов Афган і Балкани хоча б для того, аби не допустити перетворення частини у «бутафорську».
Якось на одне зі свят Миколу викликали на службу. А вони з Софійкою готувалися малюка скупати, для чого поставили нагріватися воду від кип'ятильника у великій такій, ви напевно знаєте, переносній металевій ванні. Микола помчав – там було шикування на плацу і пошук якогось солдатика, який з нагоди свята вирішив причаститися затаєним самогоном. Отримавши від командира «на горіхи» за відсутність контролю над особовим складом і давши відповідні вказівки своїм сержантам, офіцер помчав додому, викидаючи з голови тяготи служби – попереду ж радість у спілкуванні з коханим сином. Одним махом здолав сходи, встрибнув у спільний коридор і, далі як у сповільненому фільмі, спостерігав, як малюк, наблизившись до ванни, спіткнувся і почав падати в неї. Цих двадцять метрів Микола здолав найшвидше в своєму житті – за секунди і встиг вихопити ошпареного Данилка. На крик збіглися всі сусіди, і, як водиться в цих випадках, почали і рекомендувати, і тут же застосовувати різні лікарські засоби: хтось – холодну воду, хтось – олію, хтось – спеціальну мазь. Мати носила і загойдувала сина, і він справді помале заспокоювався. Нарешті хтось здогадався викликати швидку. За кілька годин хлопчика відвезли до клініки. Ще за кілька годин Миколка та Софійка втратили сина.
2011
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію