Важко прищеплюється українськість на кримському півострові. Спостерігаються постійні наїзди на «Кримську світлицю» та телерадіокомпанію «Бриз». Рідко де купиш у газетному кіоску «Флот України» чи «Дзвін Севастополя». В ефірі – повальне засилля музичної російської попси та шансону, а передачі навіть за участі тих, хто мав би відображати риси української державності в автономії, виходять на общєпонятном.

Дивним винятком на цьому тлі, хоча напевно традиційним, стають піснярі, які все ж таки своєю музикою та текстом подекуди достукуються до сердець кримчан. Так собі думала Астахова Раїса Тимофіївна, вдова відставного капітана першої ранґи, який після командування базою атомних підводних човнів у Сєвєродвінську – справді дієвої загрози загниваючому капіталізму з пучин світового океану, як і більшість відданих совєтських офіцерів на пенсію поїхав не в отчі місця чи до Пітера, який у молоді курсантські роки поєднав його з красунею-студенткою Райкою, а з усією родиною на ПБК. З часом загниваючий капіталізм переміг і в державі розвинутого соціалізму нові суспільні процеси виявилися болючими для Алєксандра Владлєновіча і в невдовзі він попрощався з цим світом. А де, як відомо, з’являються поховання, там стає і Родіна. І на цій новій Родінє Раїсі Тимофіївні ставало дедалі важче. Син, якого вивчили на фізика-ядерника, з часом потрапив під скорочення з інституту, бо не встиг захиститися, і змушений був перекваліфікуватися в сферу обслуговування оргтехніки. Якось заправляючи картридж за викликом на кафедрі філії МҐУ він познайомився з Дашенькою, студенткою, що в лужковському пулі прибула здобувати освіту в Севастополь аж із Москви, напевно, щоб і в неформальному спілкуванні серед одногрупників виховувати відповідний пієтет до Первопрестольної. Деяка відмінність у віці не стала на заваді шлюбові Даші та Сєрґєя, а, оскільки сімейне розбудовування істотно відрізнялося від студентського безтурбоття, невістка Раїси Тимофіївни перебралася до батьків, потягнувши за собою чоловіка. А донька родини Астахових, як це стало часто траплятися в наш час, по народженню онуки для мами цілковито переключилася на дитятко, її запити чоловік підтримати не спромігся, став рідше бувати вдома і зрештою перебрався до іншої жінки, тож на бабусю лягли нові функції по забезпеченню сім’ї. Три покоління жінок дому Астахових змушені були облюбувати одне помешкання, щоб мінімізувати витрати на послуги, транспорт, харчі. Тож не дивно, що Раїса Тимофіївна, дивуючись собі, як це дух чужої їй держави, що підточує світоглядні постулати колись «найкращої спільноти», наспівувала час від часу «Веселі, брате, часи настали, – // Грошей немає, роботи теж…» Прийшлося і самій входити в ринкові відносини, благо після чоловіка залишилася трикімнатна квартира, куди після декількох років коливань відважилася впускати курортників. Прибрали з донькою, зробили простенький, проте охайний ремонт, повикидали зайві речі – ой як важко давалося наділити такі зріднілі предмети ознакою непотрібності!, залишили, зрозуміло, кухню, ліжка, шафи і …фікус. Дерево, посаджене Астаховими у річницю їхнього подружжя, що вперше святкували за кількадесят років гарнізонного життя у власній оселі, вимахало вже чималеньким і стало невід’ємною часткою інтер’єру.

З грошима стало простіше. Незважаючи на скепсис доньки першим ділом Раїса Тимофіївна розрахувалася по давно не плаченим рахункам за воду, світло, квартиру. Вдалося зняти постійне напруження, пов’язане з візитами до дитсадку, де узвичаювалися щотижневі побори. Навіть стало вистачати на якісну косметику, яка навіть діяла з психолого-терапевтичним ефектом, – накладаючи тіні або помаду Олександра відчувала як змінюється кожна клітинка її тіла, як урівноважується дихання і як в голові снують думки про пристрасті. Такі спостереження над собою природно прискорювали лет часу і помолоділа Санька пересідала з маршруток та «одинадцятих» на таксі.
Але сталося!

В одне з традиційних відвідувань відпочивальників перед тим, як вони полишать винайману квартиру в зв’язку з від’їздом, Раїса Тимофіївна схопилася за серце – серед кімнати бовваніло те, що колись було фікусом – деревом родинної пам’яті. Кілька листочків, що дивом трималися, були наче сито пропалені цигарками, стовбур умудрився помістити на собі цілі ряди вишкрябані здається ножем «дружні» привітання прийдешнім «Сдєсь билі…» та «Паша + Саша = …», а ґрунт був покритий якоюсь киселеподібною сіро-буро-малиновою суспензією, що, наче натюрморт, містила недопалки, кришечки від пляшок з-під алкоголю та презервативи.

2011 р.