У кав’ярні «Лем’єр» за столиком з філіжанкою кави і читаючи велику газету сидить Євген Коновалець.
Лунає голос читця, схованого шторою:

Ми вийдем жорстоке зустріти,
Заховане в ранковій млі,
І стануть не луки, не квіти –
Каміння саме на землі.
І будуть не сонце, не обрій,
А сірість похмурого дня
(на сірім граніті хоробрі
Різьблять своє мужнє ім’я .)
Шляхи – велетенські гадюки…
Невгнутий, розмірений крок…
Діла і змагання сторукі,
І смерть, як найвищий вінок. (Олег Ольжич)

Заходить відвідувач в темних великих окулярах з кепі на голові, тримаючи в руці валізку. Звертається до авдиторії: «Я – «Валюх». Будьте тихіше» і прикладає вказівний палець до вуст.
Зненацька повертається і стрімко йде до Коновальця, протягуючи руку.
В.: Слава Україні!
К.: Героям слава!
В.: Я Вас уявляв іншим.
К.: Я Вас теж.
В.: Маю для Вас маленький дарунок. Сподіваюся Ви любите солодощі (дістає з валізки коробку цукерок). Цукорки – «Красний Ротердам», чоколядові (розпаковує).
К.: Ніяк не звикну до радянських назв. Хоча прагнення Москви бути всюди цілком очікувані (пристально дивиться у вічі Валяху, той погляд витримує і повільно промовляє).
В.: Пригощайтеся. Вони дійсно смачні – зроблені для експорту.
К.: Дякую (бере цукерку, нюхає). Запашні, як та весна 17-го, коли ми жили стрілецтвом (починає помаленьку відкусувати)
Вбігає радісно стрілець, розмахуючи руками і викрикуючи:

Ранок, ранок! Час світання…
О, який прекрасний час!
Криком щастя і страждання
Україна кличе нас.
Голос страдниці лунає,
Голос Матері, сини,
Під корогви вас скликає
Стати в грізні буруни.
Час горіння… час світання,
О, який прекрасний час!
Криком щастя і змагання
Україна кличе нас! (Олександр Олесь)

Стрілець сідає за сусідній столик і тужливо дивиться.
К.: Скільки надій в нас тоді бурлило. Як п’янила голову думка (захоплено) «У к р а ї н а». Куди все поділося?
В.: Я Вам скажу куди. Ось дивіться (бере в Коновальця газету і читає). «Приїхавши до Кам’янця-Подільського, наш курінь одержав почесну функцію охороняти Директорію і владу Західної України. Наші вояки за цей останній місяць виконували свою службу сумлінно, гідно й дисципліновано. Я під своєю командою мав першу сотню, яка складалась з гуцулів. Наш курінь мав інший військовий однострій і місцеве населення уважало нас за чуже військо, чому послужив і той факт, що наші вояки поводились чемно та не пиячили. Служба вояків не була легкою. Часто приводило до кривавих інцидентів, які спричинювали пристрасні дискусії між вояками і цивільним населенням, з яких кожний по-своєму хотів будувати Україну і визначав її тільки по програмі своєї партії. Такого роду дискусії нас розчаровували. Вони вносили в ряд наших вояків пригноблюючий настрій. Такими дискусіями різні елементи думали притягнути і наших стрільців до своєї групи і так розладнати дисципліну. На це булавний І. Гундєк, син бідної вдовиці з Ясіня, зауважив: “Мені здається, що тут усі будують партії, а не Україну. Так України ми не збудуємо, а якби а якби вона була, то ми її самі зруйнували б”. Тодішні керівники в той вирішальний і критичний час одне забули, що не партії збудують Україну, але залізна єдність національно свідомих мас під керівництвом дійсних патріотів, а не засліплених вузькопартійних вождів». (Степан Клочурак)
К.: (встає і починає походжати з газетою в руці) Так, саме так. Послухайте, як я писав (читає): «Сумної пам’яти отаманію зродив мобілізаційний наказ Директорії. На тлі повної неприготованости апарату та безсилля військової влади взяти в руки маси мобілізованих, появились самочинні коменданти менших і більших збройних гуртків, які вели всякого роду самочинні операції та швидше або пізніше розходились до дому, або переходили на бік большевиків. Показалось, що особистий склад Директорії є, безумовно, невдалий, і що в такому вигляді Директорія буде нездібною вивести Україну з небезпеки кількох воєн та закріпити державність. Зі її складу лише Петлюра – людина криштально чесна, безкорисна, доброї волі, великої віри й енергій, не маючи потрібної підготовки для керма військовими й політичними справами Української Республіки, мав велику віру, що була тим чинником, який мимо неуспіхів Української влади спаював усіх в одну цілість і дав змогу, не дивлячись на незвичайно не сприятливі обставини, вести визвольну боротьбу на українській території більш ніж півтора року… А коли розпочалась найстрашніша сторінка визвольної боротьби Соборної України – період духовної прірви поміж двома частинками нації, антагонізм, що існував досі тільки поміж політиками, які групувались біля двох урядів, перенісся після денікінської угоди в низи, а в першу чергу в стрілецьку масу. Січові Стрільці пробували боротися проти цього. І, зрештою, з усіх наших цілей і завдань перед нами лишалась тільки одна мета «зберегти себе, як військову одиницю, щоб відсунути якнайдальше неминучу катастрофу та вийти з неї з честю».
В.: Що було, то сплило. Ми мусимо врахувати цей досвід. Треба готуватися до всеохоплюючого повстання на Україні…
К.: Ти сказав Ук-ра-ї-ні. Як хапає серце! Як там на золотих ланах Слобожанщини? Як там оповита ревучим Славутичем Наддніпрянщина? Чи є хоч один залишенець на Кубані чи в Холодному Яру?
В.: Ой, не питайте товаришу. Голодомор та індустріалізація цілковито змінила народ. Всюди панує страх і сірість. «Не висовуйся і може по тебе не прийдуть цієї ночі!» (з’їдає цукерку).
Вибігають на сцену двоє голодранців. Коновалець зупиняється. Голодранці по черзі промовляють (в той час Валюх викладає на стіл з валізки різні речі: пляшки, фотокартки, листи, пістолет та ін.):

Перший : Ми не брешем, не лукавим – // Що подумаєм, берем! // Ми сьогодні світом правим, // Все жерем, Жерем, Жерем!
Другий : Тільки ми од страху вільні, // Ми – сини Європи! // Ми (вдавано велично) – могутні, // Ми (гордо, викликаючи) – всесильні, // Ми (стишено, загадково) – пітекантропи!
Перший : (швидко) Нам живеться ласо й любо, // А на совість ми плюєм – // Що потрапило на зуби, // Те жуєм, / Жуєм, Жуєм!
Другий : Тільки ми від глузду вільні, // Ми – сини Європи! // Ми – могутні, // Ми – всесильні, // Ми – пітекантропи! (Василь Симоненко)

Стрілець цілиться в голодранців, які втікають.
К. (киваючи, стрільцеві) Як важко проти цієї азійської зарази боротися! Проте мусимо. Хто як не ми? (з’їдає ще цукерку).

Входить солідний чоловік, підходить до Євгена і кладе йому руки на плечі, промовляючи:

О сину мій, тобі на спину
Важкий тягар кладе Господь.
Пишайся ним: ти нині
Почвари йдеш збороть.
Твердий ти будеш і упертий,
Як струм води, що рік-у-рік
Довбає кремінь мертвий.
Згуби рокам тим лік.
Працюй. Клади на камінь камінь.
Як запахущий срібний крин,
Розквітне над віками
Твій подвиг і твій чин. (Юрій Клен)

К.: Дякую, батьку
Чоловік: Тримайся, сину. А хто це? (киває головою на Валюха. Віддаляючись, лунає «Хто це? Хто це? Хто це?»)
К.: Хто ти? (Валюх протягує цукерку, раптом звучить все голосніше вальс Штрауса).
Вбігає дівчина
Ольга: Євгенчику, твоя улюблена мелодія. Ми так рідко танцюємо. Давай покружляємося (Коновалець вклоняється батькові, потім дружині та бере її до танцю. Роблять коло, зупиняються)
Ольга: Євгенчику, скільки кілометрів ти вже зробив у цій кав’ярні? (сміється). А я принесла тобі твоє найулюбленіше (протягує яблуко, Євген цілує Ольгу. Вальсують ще коло). Щось мені не спокійно. Ти ж сьогодні не зміниш звички допізна не працювати? Ну скажи, що ні. Юрко, твій скарб, радітиме. Лише ти, таточку, вмієш бавитися з ним як мала дитина. Ми так радітимемо, коли ти повернешся (вальсують ще коло і Ольга завертає за штору).
К. : (підходить до свого столика, бере валізку Валюха і змахує туди всі його речі). Не люблю, щоби на столі лежало багато речей (падає лист, Коновалець його піднімає і прочитує вголос)

Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
Високу тишу стережуть.
Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
А не проживши й пів життя!
Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
У снах юнацьких не побув.
Хтось, може, має яку звістку,
Які не сказані слова…
Тут на одному обеліску
Є навіть пошта польова. (Ліна Костенко)

К. : (вдумливо) Про що це?
В. : Буде війна.
К. : Війна триває завжди. Але може мати різні прояви і форми. (по хвилі мовчанки) Треба подумати над відповіддю. Як там під Крутами? «Сипле сніг м’який, ласкавий, білий сніг. // Всі долини засипає, вже й нема доріг…»
Стрілець піднімається і дивиться далеко. Поволі виходить Ольга. Коновалець зникає за ш торою і невдовзі заявляється з квітами, які встановлює на сусідній столик. В той же час з-за штори продовжує голос:
…Рівномірно, безупинно
Налітає, що аж страх
Щоб наш спомин не загинув,
У сніжинках,
У крижинках,
В молодих серцях.
Так давно і так далеко…
– Чуєш?
Чуєш битви клекіт
У сніжаній млі!
Здаля станція чорніє,
В’ються зимні рейкі-змії,
Світ захлинувся в завії…
– Там, ось там – вони!
– Наші!
Такі, як з нами, у школі
Ганяють м’яча по спортовому полі,
З нами танцюються під звуки пластинок.
Ледве видні у снігу…
– Приціл!
– Наказ!
І – постріл!
– А що, коли згинуть?
Впав один!
Криваве чоло
Розцвітає на білому полі…
– Лиш один?
– Що – один?!
Стоять на сторожі волі!
Смалить холодний метал
Скостенілі руки.
Над колискою в них
Ще козацькі шаблюки,
Над труною у них…
Скільки ж їх?
Згублені чорні цятки
У всесвітній завії.
За плечима в них –
Київ від жаху німіє
– З Бахмача йде Муравйов!
– Арсенал вибухає криваво!...
На незвичних плечах
Спочиває сьогодні Держава.
Невправна сьогодні рука
Накладає стрічку кулемета…
Летять із Берестя вістки
І скиглять, наче птиці, на лету
– Пи-тає-світ,
Роз-ка-жіть!–
Стукотять телеграфів питання,
– Чи-Ки-їв-ще-наш?... Стогоном їм
– Київ наш, пе-ре-ка-жіть!...
А надія остання
Триста гарячих сердець –
Ранку непевне світання…
Роздирають повітря іскристо
– Приціл!
– Готові!
Вистріл!
Це – Крути
Пліч-о-пліч зійшлося минуле з майбутнім.
В ніч котру вже безсонну,
Що довго її не забути,
Світ підпис кладе під порукою миру.
Усмішки… прихильні усі,
Вітають послів України.
Дроти гудуть звідусіль,
Вістка у Київ спішить,
Невідібрана гине
Київ мовчить…
А під Крутами
В снігу покинуті квіти
Милі дівчата,
Сестрам брати,
Матерей постріляні діти
Наші…
Зло віщими рейками
Мчаться вагони ворожі…
Ніхто не перейме,
Ніхто не поможе
В постелі білій сплять
І тиша над ними,
Як колись була,
В невоєнні зими… (Леся Храплива)

Ольга: Ти знову з цвинтаря? Мене так дивує, чому ти завше читаєш написи на гробах?
К. : Щоб пізніше в капличці помолитися за варту молитви людину.
Ольга: (викрикуючи) А хто за нас помолиться? Чому за все життя ти лише двічі, у далекому 33-му і в ще дальшому 28-му дав нам змогу насолодитися спільними вакаціями в горах? Чому щоб вийти до театру я мушу чекати поки на гастролі не привезуть Пучіні? Чому для тебе важливіший солом’яний тризуб, ніж я (плаче)?
Коновалець підхоплює дружину і починає погладжувати по голівці.
Ольга: Вибач, я просто так хочу щастя. Так хочу, щоби ти завжди був поруч, а ти (з гнівом, показуючи на Валюха) – з оцим! (звук удару барабану).

К. : (підбігає до Валюха) Мушу з’їсти ще цукерку (швидко бере і кидає до рота, розвертається і в кілька кроків опиняється біля стрільця. Говорить швидко) Пам’ятаєш, друже, як наші душі переплавляла «Самостійна Україна» Міхновського? Пригадуєш, скільки побратимів ми полишили на полі бою? Усвідомлюєш скільки зрад і злочинів нам принесла незрілість нашої політичної верхівки, надмірність власних містечкових амбіцій і несприйняття інакодумства? Розумієш, ми програли лише битву, проте справжня війна за Україну ще попереду. І або ми творитимемо обставини цієї боротьби, або станемо їхніми заручниками! Ти розумієш про що я!? (майже криком). Нам потрібна нова організація, новий орден, справжня посвята на боротьбу на все життя! Нам не до мемуарів! Нам треба, щоб було так: «Думка – думкою, меч – мечем!». Тоді за нами підуть. Тоді нам навіть не страшним буде і таке (підбігає до Валюха, кидає в рот цукерку, відбирає валізку, дістає звідти газету і кидається назад до стрільця) – читай!
Стрілець : «Вандали навісніють». Пам’ятник борцеві за волю України полковнику Євгену Коновальцю у Зашкові був урочисто відкритий 14 червня цього року на сторіччя від дня народження. Тепер на його місці купа каміння, а хата-музей – в тріщинах з вибитими дверима і вікнами. Це сталося о другій годині п’ятдесят хвилин ночі. Розповідає свідок події голова осередку Товариства української мови села Юрій Подільчак «З-за рогу будинку навпроти вискочили четверо в масках і з криком
В. : «Ложись!» (якось злякано)
Стрілець : почали стрілянину з автоматів. Двоє стрімко подалися до пам’ятника, накинули торбину з вибухівкою і підпалили шнур. З криками
В. : «Ложись!» (впевненіше), «Стреляем!» (ще впевненіше), «Уходим!»
Стрілець : всі так само раптово зникли і тут же пролунав вибух». Володимир Савкук, «За вільну Україну» від 11 липня 1991 року.
Батько хапається за голову, Ольга закриває обличчя руками, підкошуючись, Коновалець встигає її спіймати. Поспішно заходить Бандера.
Бандера : Друже провіднику, Україна повстає! Більше не буде багатообіцяючих, але порожніх зустрічей з окупантом. Хто з мечем до нас прийшов, від нього ж загине! На пацифікацію, організовану польським окупаційним режимом, ми вже відповіли не лише саботажем і трусом урядових пошт, а й усуненням поліціянтів Чеховського та Перацького. Завісу мовчанки щодо нищення селянства у підсовєтській Україні ми розрішили через «постріл у справі мільйонів» – вбито кремлівського консула Маїлова.
Вбігає Олена Теліга.
Теліга : Друже провіднику, чула слова Степана й засвідчую пробудження України! Сойм Карпатської України проголосив незалежність і Січ не завагалася стати в обороні держави супроти союзника Берліну. На заході УПА веде постійні бої з гітлерівцями, червоною і польською партизанкою та отрядами НКВД. Фактично зірвано наміри Райху перетворити край в сировинний придаток та наміри совітів вдатися до примусового виселення всіх українців до Сибіру. Народ підтримує боротьбу і в самому краю готується референдум про підтримку незалежності і за нашими даними це волевиявлення заб’є останнього цвяха в труну московської імперії. Правда потрібен ще час на очищення і на кілька Майданів.
К. : Як радісно! Але як довго!
Теліга : (взявши за руки) Не треба слів! Хай буде тільки діло! // Його роби – спокійний і суворий, // Не плутай душу у горіння тіла, // Сховай свій біль. Зломи раптовий порив…
Бандера : (взявши за одну руку Телігу, за іншу – Коновальця)

Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,
Сталить твій дух – тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
Ніхто не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій, і стій – до поки скону,
Допоки світу й сонця – стій і стій.
Хай шлях – до раю, пекла чи полону –
Усе пройти і винести зумій.
Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,
Той, що обрав тебе навіки-вік.
До нього з малку ти заповідався
До нього сам Господь тебе прирік. (Василь Стус)

К. (до Валюха) : Де там остання цукерка (той дає, полковник відходить)
Стрілець (підспівуючи, підходить до Валюха, роблячи паузи на наступні слова Ольги, Бандери, Теліги) : Українське військо, мов з могили встало, // Загриміло в бубни, в сурмоньки заграло, // Розгорнуло прапор сонячно-блакитний… // Прапор України! Рідний, заповітний!
Ольга (підійшовши до Валюха) : Він взагалі не ставив до життя великих вимог (повернулася, стала спиною).
Стрілець (продовжує, наспівуючи) : Вільну Україну не скують кайдани // В оборону волі наше військо встане, // Заревуть гармати, закричать шаблі, - // Не дадуть в наругу рідної землі.
Теліга (підійшовши до Валюха) : Не прощу тобі зневагу мови мого народу (стала поруч з Ольгою).
Стрілець (завершує голосним співом) : Від дощу, від грому оживе руїна, // Зацвіте квітками вільна Україна, // Творчий Дух народу із могили встане, // І здивують всесвіт рицарі-титани.
Бандера (підійшовши до Валюха) : Зустрінемося в Мюнхені (став між Ольгою і Телігою).
Стрілець стає поруч з Телігою. Коновалець рішуче підходить до Валюха.

К. :
Як добре те, що смерті не боюся я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верст,
Що жив, любив і не набрався скверни, (накидає у валізку розкидані речі «Павлуся»)
Ненависті, прокльону, каяття.
(звертається до глядачів) Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь (кланяється шляхетно)
І чесно гляну в чесні твої вічі
І в смерті з рідним краєм поріднюсь. (Василь Стус)

(піднімає валізку і віддає Валюху) Тобі, товаришу, час іти.
Валюх полишає кав’ярню. Звучать акорди «Зродились». Всі обертаються обличчям і стоять непорушно. Коновалець вкидає в рот цукерку. Чути звуки вибуху ти видно світлові спалахи, можна через проектор. Батько іде в зал. Інші підходять до полковника і беруться за руки: по середині – Коновалець, зліва – Ольга та Бандера, справа – Теліга та стрілець. Всі виконують «Зродились». Батько залучає до виконання інших учасників постановки (глядачів).


17.6.2011

(сценарій вистави до 120-ліття полковника Євгена Коновальця)

Лицедії: Коновалець, «Валюх»-Судоплатов, Ольга, стрілець, батько, Олена Теліга, Бандера, голос за шторою, два голодранці