МО ЯНЬ. ЛІТЕРАТУРА ІГОРЯ ПАВЛЮКА НЕ ПРОСТО ДЛЯ РОЗВАГИ

Це передмова до книги:
Pavlyuk Ihor. Arthania: Selected Poems (USA, Dorrance_Publishing_Company), (Артанія), 2020 (вірші Ігоря Павлюка українською та англійською мовами. Переклад з української мови здійснив Юрій Лазірко, редактори Хіларі Ширз, Ганна Косів. Передмову до книги написав лауреат Нобелівської премії з літератури Мо Янь) ISBN 978-1647023065

Як батько, я завжди відчував, що всі повинні мати стільки дітей, скільки вони хочуть. Однак, як офіцерові, мені доводилося дотримуватися заведеного правила щодо кожної посадової особи: одна дитина, не більше. Питання населення Китаю не є легковирішуваним. Я впевнений лише в одному: ніхто не повинен насильно бути зупинений у бажанні мати дитину. І я хочу визнати, що Ігор Павлюк схожий на мою дитину. Мій хлопець із Українського Полісся.

Я можу бути досить не китайським у цьому відношенні. Я маю українську дитину, яка є поетом. Звичайно, він є моїм сином метафорично. Але я полюбив цю людину. Більшість китайських історій та драм мають щасливий кінець. Більшість моїх романів закінчуються трагічно. Але є ще надія, гідність і воля. І в поезії Ігоря Павлюка я ще знаходжу багато надії, гідності та волі. Він сподівається, що Україна буде вільною. Його давня і могутня Україна. Читачі цієї книги могли б поділитися своїми поглядами після прочитання цих віршів.

Ігор – ніби моє українське обличчя. Немає жодного протиріччя з моєю політичною думкою, коли я жорстоко критикую партійних чиновників у своїх книгах. Я неодноразово підкреслював, що я пишу від імені народу, а не від партії. Я ненавиджу корумпованих чиновників. Ігор також пише від імені народу своєї країни. І я дуже пишаюся ним. Він не поважає офіційних церемоній і президентських обрядів, він вільний від волі свого президента і він є потужним поетом. Хотілося б, щоби Ігор був частково китайцем або просто мав китайське серце.

Китайська література є тепер частиною світової літератури. Ми повинні визнати, що на початку і в середині минулого століття, наприклад, у 50-х і 60-х роках, багато наших літераторів приділяло особливу увагу висвітленню революції і класової боротьби, що знижувало літературну цінність. Тоді письменників залучали брати класову боротьбу своєю темою. Оскільки висування на перший план класової боротьби стало вимогою, письменникам було дуже важко зобразити людство дуже об'єктивно. Це те, чого не вистачало у цей період. Але з моменту відкриття і 1980-х років китайська література досягла багато. Крім того, китайські письменники сьогодні можуть читати набагато більше книг, ніж раніше, особливо коли мова про зарубіжну літературу. Вони дуже добре розуміють людство і те, що відбувається в нашій країні. Тому китайська література стала важливою частиною світової літератури. У цьому сенсі моя нагорода є важливою. Я не думаю, що моя робота однозначно краща, ніж у моїх колег-однолітків. Я просто один із мого покоління письменників. Ігор належить до української літератури, яка після 2013-2014 років стала потужним джерелом для світового людського становлення. Й Ігор представляє не велику, але дійсно цікаву літературу, яка має багато проблем.
Правда, що деякі люди присвячують все своє життя створенню одного шедевра, а інші більш плідні. І деякі з їх творів можуть виділятися, а інші можуть бути досить посередніми. Це залежить від особистості письменника. Але обидва ці випадки мають свої переваги. Звичайно, ми все ще розглядаємо «Мрію про Червоний Особняк» як шедевр сьогодні, але якщо ми будемо йти за моделлю «Мрії Червоного Особняка» у цей день і століття, це було би непрактично, тому що наше життя сьогодні дуже відрізняється від життя тоді. Воно має швидший темп і більш насичене у багатьох відношеннях. Отже, я думаю, що з точки зору кількості письменники сьогодні набагато продуктивніші. Ігор Павлюк – дуже хороший приклад такої продуктивності. Щороку він публікує книги, і ми маємо світові переклади його текстів багатьма мовами світу.

Сьогодні у деяких найшвидших випадках біографію публікують через тиждень, наприклад, після того, як президент США приведений до присяги. Це сила сучасних технологій. Отже, це одна з причин, чому сучасні письменники більш плідні, ніж ті, що були у часи Цао Сюеціня. А Ігор Павлюк – дуже плідний автор, чия поезія виходить за межі фізичних меж і йде в серця багатьох людей. Тепер ця поезія вражає американські серця. Я знаю, що американська література має потужну поетичну традицію. І я впевнений, що читачі полюблять поезію Ігоря.
Я сподіваюся, що більше праць Ігоря Павлюка можна буде поширювати в електронному вигляді та в Інтернеті. Як авторові, мені не потрібно думати про публікацію, коли пишу, але, звичайно, як і інші письменники, я хотів би, щоб мої твори читало якомога більше людей. І я впевнений, що американські видавці відкриють дійсно хорошого поета, який має унікальну силу об'єднати людей різних культур і народів. Тому його поезія повинна бути перекладена всіма мовами, щоби знайти шлях до людських сердець. Люди повинні читати у ці дні. Читання змінює нас позитивно. Я поширював цю ідею під час моїх нічних читаннях в Україні у червні 2016 року, і я ціную, що мою ідею пошанувала Міністр освіти України пані Гриневич.

Я почав читати книги, коли був дитиною. Це викликало мій великий інтерес до літератури після прочитання все більшої кількості книг. Я відчував, що маю багато слів, щоби самовиразитись, я думав, що найсильніший і найнеобмеженіший спосіб був через літературу, тому я почав писати. Звичайно, я також мав бажання проявити себе і бажання змінити свою долю.

Людина може відчувати так багато, і як тільки ви вичерпаєте власні історії, то повинні розповідати історії інших. І так, із глибин моїх спогадів, як мобілізованих солдатів, піднялися розповіді про членів сім'ї, про селян і про давно мертвих предків, про яких я дізнався з уст старожилів. Вони благально чекали на мене, щоби я розповів їхні історії. Мій дідусь і бабуся, мій батько і мати, мої брати і сестри, мої тітки і дядьки, моя дружина і моя донька всі з'явилися в моїх розповідях. Навіть непов'язані між собою мешканці північно-східного селища Гаомі виступили рельєфно. Звичайно, вони пройшли літературну модифікацію, щоби перетворитися на життєвіших вигаданих персонажів.
Так чи інакше, протягом такого довгого часу я відчував себе доволі самотньо. Діти люблять тусуватися у групах, а діти мого віку всі були у школі. Вони, можливо, не багато чому навчилися, але вони боролися і сварилися і веселилися. Коли я пас велику рогату худобу і овець, я проходив перед дверима моєї школи і бачив дітей у моєму віці, які веселилися у школі. Я був єдиним аутсайдером. Тоді я відчував себе дуже самотньо.
Крім того, я не знав, що робити з моїм майбутнім. Тут я був, юний пастух худоби. Чи буду я коли-небудь ще щось робити? Що буде в моєму майбутньому? Що я буду робити, коли виросту? Я відчував себе безнадійним.
Переживання, які я мав у дитинстві, були вирішальними для мого письма. У своїх романах я писав про всі види тварин і рослин. Я писав про тісний і загадковий зв'язок між дітьми і природою. Все це невіддільне від мого особистого досвіду. Особиста історія Ігоря нагадує мені в багатьох аспектах моє дитинство, моє життя. Ігор мав тяжке життя, коли він був хлопчиком. Він все ще є наївним хлопчиком із великим серцем. Він любить цю планету, любить природу, любить тварин. Й іноді він відчуває себе самотнім. Він досить самотній, оскільки люди агресивні і хочуть знищити планету. Ігор має намір будувати цей світ і для цього він створює свої вірші.

Якщо я озирнуся на своє минуле… Перш за все, я не міг ходити до школи, коли був малолітнім, і я шкодую про це. Але в той же час я радий, що так сталося. Якби я не пройшов через цей болісний досвід як дитина, я би, мабуть, не став письменником. Якби було по-іншому, я б напевно став іншим письменником. Я б очевидно писав інші книги.

По-перше, я зміг встановити тісний зв'язок із природою. Дитина, яка зростає у школі, і дитина, яка росте у полі, мають різні стосунки із природою, різні почуття до тварин і рослин. Інші були оточені також дітьми та вчителями щодня. Але мене оточували вівці, велика рогата худоба, рослини, трава і дерева щодня. Почуття, які я мав до природи, були такими делікатними і сентиментальними. Протягом тривалого часу я думав, що тварини і рослини можуть спілкуватися з людьми. І я відчував, що вони розуміли, що я казав. Такий досвід унікальний і цінний. Я знаю, що Ігор мене розуміє. Його поезія пропонує такий же досвід. Почуття Ігоря Павлюка до природи часом такі ж делікатні і сентиментальні.

Як Ігор, я також дізнався про сільську культуру від моїх бабусь і дідусів. У сільській культурі є історичні особистості, легенди, історичні події і навіть міфи та історії про привидів, такі, в яких вовк або півень перетворюються на людину. Тому фольклорні елементи і усна традиція сильно фігурують у моїх книгах, оскільки вони є частиною мого тогочасного досвіду. У цій поезії ви можете знайти все це. Ви можете знайти історичні фігури, легенди, історичні події, що відбувалися в Україні. Я можу пишатися тим, що у мене є такий друг, як Ігор, який є справжнім українським поетом.
Література є не просто для задоволення; її мета не в тому, щоби просто зобразити кілька сміхів. Література Павлюка теж не просто забава. Я вважаю, що найцінніша якість літератури – це вивчення людської душі. Література хвалить те, що є правдивим і добрим. Література розкриває і критикує те, що є темним і потворним. Її кінцева мета у тому, щоб наш розум став багатшим і експансивнішим, зробити нас доброзичливішими і більш милостивими. Через трансформацію людей література впливає на розвиток і вдосконалення нашого суспільства. Але я думаю, що це дуже поступовий процес.

Я маю аналогію з відносинами між літературою і суспільством, і це стосунки людей із їх волоссям: звичайно, добре мати все волосся на голові. Це красиво і допомагає захистити голову. Але якщо у вас нема багато волосся, як-от у мене, це нормально, оскільки я все ще здоровий. Так і з літературою. У суспільстві може бути багато романів, віршів, поетів і письменників, що дуже добре. Але якщо їх менше, то життя все ще... виживе. Тому я вважаю, що література це чи мистецтво, це як людське волосся. Ця поезія допомогла мені створити таке бачення. Можливо, це занадто метафорично і поетично для романіста. Але Ігор змусив мене відчути його поезію унікальним чином, Тому що його поезія унікальна.

У літературі є дві повторювані теми. Одна – голод, інша – самотність. Я згадував це багато разів. У моїх романах, особливо більш ранніх, це дві дуже важливі теми, оскільки ці дві речі вплинули на мене найбільше і найглибше. Кожного разу, коли я пишу про минуле, ці дві теми неминуче виникають. Особисте життя Ігоря Павлюка – це роман про голод і самотність. Ця поетична книга – це історія про самотність, а його Україна пройшла через голод у минулому. Ігор репрезентує унікальну країну з великою і трагічною історією.

Я думаю, що є ще щось, чим я досі займаюся: мій інтерес до вивчення глибин людської душі. Чому люди такі, якими вони є? Чому деякі хороші, а деякі погані? Коли люди стикаються з тими самими речами, чому вони так по-різному реагують? Чому деякі природно добрі, а інші, що народилися в комфортному житті і отримали добру освіту, виросли такими злими? Це речі, які я вважаю незбагненними. Я хочу шукати відповідь через свої твори і вивчати це глибоке питання, на яке нема простої відповіді. І поезія Ігоря Павлюка допомагає мені на цьому шляху. Вона допомагає мені знайти відповіді про глибини людської душі.

Як Ігор, я можу сказати, що я політеїст. Ігор Павлюк надіслав мені електронний лист про те, що він також є політеїстом, який вважає, що природа жива. Природа може говорити з Ігорем, і в цьому поетичному світі природа також жива. Це нагадує мені моє дитинство, скотарство на полях. У цьому середовищі я відчував, що всі речі мають душі. Гарсія Маркес сказав щось подібне: «Речі мають своє власне життя. Це просто питання пробудження їх душ». Коли я пас худобу, я відчув, що птахи, тварини на землі навіть дерева і трава, мають душу. Все має почуття. Тому вважаю, що з дитинства я був політеїстом.

У нашому селі є також така народна культура. Недалеко від мого рідного міста під час династії Цін жив відомий письменник Пу Сунлінг. Він писав про богів і духів різних тварин і рослин, які можуть набувати людські подоби. Таке переконання є поширеним у сільській місцевості. Ігор поділяє ці ідеї у своїй поезії, явленої у його американській книзі, яку ви маєте у своїх руках.

Нарешті, я хочу сказати, що оголошення про мою Нобелівську премію призвело до суперечок. Спочатку я думав, що я став об'єктом суперечок, але згодом я зрозумів, що справжньою ціллю є людина, яка не має нічого спільного зі мною. Як хтось дивиться спектакль у театрі, я спостерігав за спектаклями навколо себе.
Я думаю, що одного разу Україна отримає свою Нобелівську премію з літератури. Й Ігор Павлюк є одним із найкращих в українському поетичному світі. Це не тільки моя думка, а й ідея, яку я вловив у багатьох видатних українських вчених, таких як професор Микола Жулинський, директор Інститут літератури Академії Наук України, чи доктор Дмитро Дроздовський, якого я поважаю.

На закінчення: для письменника найкращим способом говорити – це писати. Сподіваюся, ви згодні зі мною, дорогі читачі. Ви знайдете все, що мені потрібно сказати, в моїх роботах. Мовлення розноситься вітром; написане слово ніколи не може бути знищене. Я хотів би, щоб ви знайшли терпіння, щоб читати мої книги. Я не можу змусити вас зробити це, і навіть якщо ви це зробите, я не очікую, що ваша думка про мене зміниться. Жоден письменник ще не з'явилося ніде у світі, який би сподобався усім його читачам; це особливо актуально у подібний нашому час. Все, що вам потрібно, – це книга Ігоря Павлюка. Просто читайте її і пам'ятайте, що це не просто для задоволення. Але насолоджуйтеся цією магією поезії, написаної самотнім українським серцем.

莫言 (Мо Янь),
Лауреат Нобелівської премії з літератури 2012 року.


MO YAN. IHOR PAVLYUK'S LITERATURE IS NOT JUST FOR FUN
Preface to the book:
• Arthania: Selected Poems (United States, Dorrance Publishing Company), (Arthania), 2020 (poems by Ihor Pavlyuk in English. Translated from Ukrainian by Yurii Lazirko, editors: Hilary Sheers, Hanna Kosiv. Foreword to a book written recipient of the Nobel Prize for Literature Mo Yan[38][39][40] ISBN 978-1647023065


As a father, I have always felt that everybody should have as many children as he likes. As an officer, however, I had to obey the rule which applies to every official: one child, no more. China's population issue is not solved easily. I am sure of one thing only: nobody must be stopped from having a child by means of violence. And I want to admit that Ihor Pavlyuk is like my child. My boy from Ukrainian Polesye.

I may be rather un-Chinese in this respect. I have a Ukrainian child who is a poet. Of course, he is my son metaphorically. But I loved this man. Most Chinese stories and dramas have a happy ending. Most of my novels end tragically. But there is still hope, dignity and power. And in Ihor Pavlyuk's poetry I still find a lot of hope, dignity and power. He has a strong hope that Ukraine will be free. His ancient and powerful Ukraine. The readers of this book might share my views after reading these poems.

Ihor is like my Ukrainian face. There is no contradiction with my political opinion when I harshly criticize party officials in my books. I have emphasized repeatedly that I am writing on behalf of the people, not the party. I detest corrupt officials. Ihor also writes on behalf of the people of his country. And I am very proud of him. He does not respect official ceremonies and presidential rituals, he is free of his President's will and he is a powerful poet. I wish Ihor could be partly a Chinese or just have a Chinese heart.

Chinese literature is now part of world literature. We have to admit that during the beginning and middle of the last century, for example during the 50’s and 60’s, a lot of our literature put too much emphasis on foregrounding the revolution and class struggle and that diminished their literary value. Writers then were asked to use class struggle as their topics. Because foregrounding the class struggle was a requirement, it was very hard for writers to depict humanity in a very objective way. This is what works of that period all lacked across the board. But since opening up and the 1980s, Chinese literature has accomplished a lot. Also, Chinese writers today are able to read a lot more books than before, especially when it comes to foreign literature. They have a very good understanding of humanity and what’s happening in our country. So Chinese literature has become an important part of world literature. In this sense, my receiving the award is valuable. I don’t think that my work is necessarily better than that of my peers. I’m simply one of a generation of writers. Ihor belongs to Ukrainian literature which after 2013-2014 has become a powerful source for world humanmaking. And Ihor represents not big but really interesting literature which has a lot of challenges.

It’s true that some people dedicate their entire life to creating one masterpiece, while others are more prolific. And some of their works might stand out, while others may be quite mediocre. It depends on the writer’s personality. But both of these cases have their advantages. Of course, we still see Dream of the Red Mansion as a masterpiece today, but if we follow the model of Dream of the Red Mansion in this day and age, it would be impractical, because our lives today are very different from life then. It’s more fast-paced and more rich in many ways. So, I think in terms of quantity, writers today are much more productive. Ihor Pavlyuk is a very good example of such a productivity. Each year he publishes books and we have world translations of his texts in many world languages.

Today, in some of the fastest cases, a biography is published in a week, such as after an American President is sworn into office. That’s the power of today’s technology. So that’s one reason why modern writers are more prolific than those during the days of Cao Xueqin. And Ihor Pavlyuk is a very prolific author whose poetry transcends physical borders and go to the hearts of so many people. Now this poetry strikes the American hearts. I know that American literature has a powerful poetic tradition. And I am sure that the readers will love Ihor's poetry.

I hope that more of I.Pavlyk's work can be distributed in electronic form and on the internet. As an author, I don’t have to think about publication when I’m writing, but of course, like other writers, I’d like to get my works read by as many people as possible. And I am sure that the US publishers will open a really good poet who has a unique power to unite people of different cultures and nations. That's why his poetry should be translated into all the languages to find its way to human hearts. People need reading these days. Reading change us in a positive way. I distributed this idea during my overnight readings in Ukraine in June 2016, and I appreciate that my idea was respected by the Minister of Education of Ukraine Ms. Hrynevych.

I started to read books when I was a child. This triggered my strong interest in literature after reading more and more books. I felt I had many words to express, I thought the strongest and most unconstrained way was through literature, so I started to write. Of course, I also had a desire to prove myself, and a wish to change my destiny.

A person can experience only so much, and once you have exhausted your own stories, you must tell the stories of others. And so, out of the depths of my memories, like conscripted soldiers, rose stories of family members, of fellow villagers, and of long-dead ancestors I learned of from the mouths of old-timers. They waited expectantly for me to tell their stories. My grandfather and grandmother, my father and mother, my brothers and sisters, my aunts and uncles, my wife and my daughter have all appeared in my stories. Even unrelated residents of Northeast Gaomi Township have made cameo appearances. Of course they have undergone literary modification to transform them into larger-than-life fictional characters.

Anyway, for such a long time I felt quite lonely. Children like to hang out in groups and those in my age were all in school. They may not have learned much, but they fought and quarreled and had fun. When I was herding cattle and sheep, I passed the front door of my school and saw children in my age having fun in school. I was the only outsider. So I felt very lonely at the time.

Also, I didn't know what to do with my future. Here I was, herding cattle at a young age. Would I ever do anything else? What would my future hold? What would I do when I grew up? I felt hopeless.

The experiences I had in my childhood have been crucial to my writing. I wrote about all kinds of animals and plants in my novels. I wrote about the close and mysterious relationship between children and nature. This is all inseparable of my personal experiences. Ihor's personal story reminds me in so many aspects of my childhood, my life. Ihor had a difficult life when he was a boy. He is still a naive boy with a big heart. He loves this planet, loves the nature, loves animals. And he feels quite lonely sometimes. He is quite lonely as people are agressive and want to destroy the planet. Ihor has an intention to build this world and for this reason he creates his poems.

If I look back at my past… First of all, I couldn't go to school when I was young, and I regret that. But at the same time, I feel kind of glad about it. If I hadn't gone through that painful experience as a child I would probably not have become a writer. If I had, I would definitely have become a different kind of writer. I would definitely be writing a different kind of books.

Firstly, I was able to establish an intimate relationship with nature. A child growing up in school, and a child growing up in the field have different relationships to nature, different feelings for animals and plants. The other were surrounded by other kids and teachers every day. But I was surrounded by sheep, cattle, plants, grass and trees every day. The feelings I had towards nature were so delicate and sentimental. For a long time, I thought animals and plants could communicate with humans. And I felt that they understood what I said. This kind of experience is unique and valuable. I know that Ihor understands me. His poetry provides the same experience. Ihor Pavlyuk's feelings towards nature are so delicate and sentimental sometimes.

As Ihor I also learned about the rural culture from my grandparents. In rural culture, there are historical figures, legends, historical events and even myths and ghost stories such as a wolf or a rooster turning into a human. So folk elements and oral tradition figure strongly in my books, as they are part of my experiences at that time. In this poetry you can find all this. You can find istorical figures, legends, historical events that happened in Ukraine. I can be proud of having such a friend as Ihor who is a true Ukrainian poet.

Literature is not just for fun; its purpose is not simply to draw a few laughs. Pavlyuk's literature is not just for fun too. I think literature's most precious quality lies is its study of the human soul. Literature praises what's true and kind. Literature exposes and criticises what is dark and ugly. Its ultimate goal is to let our mind become richer and more expansive and make us kinder and more gracious. Via its transformation of people literature affects our society's development and improvement. But I think it is a very gradual process.

I have an analogy to the relationship between literature and society, and that is the relationship people have with their hair: it is, of course, good to have a full head of hair. It looks nice and helps protect one's head. But if one doesn't have much hair, like me, that's fine, as I'm still healthy. So it is with literature. A society may have many novels, poems, poets and writers which is very good. But if there are less of them, life is still...survivable. So I think, whether it is literature or art, it's like human hair. This poetry helped me to create such a vision. Maybe it is too metaphorical and poetic for the novelist. But Ihor made me feel his poetry in a very unique way. Because his poetry is unique.

There are two recurring themes in literature. One is hunger, the other is loneliness. I have mentioned this many times. In my novels, especially the earlier ones these are two very important themes as these two things have affected me the most and deepest. Whenever I write about the past, these two themes will inevitably come up. Ihor Pavlyuk's personal life is a novel about hunger and loneliness.This poetry book is a story about loneliness also and his Ukraine passed through hunger years in the past. Ihor represents a unique country with great and tragic history.

I think there is one more, something I have been pursuing until this day: my interest in the exploration of the depths of the human soul. Why are people the way they are? Why are some good and some bad? When facing the same things, why do people react so differently? Why are some naturally kind, while others, born into comfortable lives and given good education, grow up to be so evil? These are things I find unfathomable. I want to search for an answer through my writings and study this profound issue, to which there is no simple answer. And Ihor Pavlyuk's poetry helps me on this way. It helps me to find the answers about the depths of the human soul.

As Ihor, I can state that I am a polytheist. Ihor Pavlyuk emailed to me that he also is a polytheist who believes that nature is alive. Nature can speak with Ihor and in this poetry world nature is also alive. It reminds me of my childhood, cattle-herding in the fields. In that environment, I could feel that all things have souls. García Márquez said something similar: "Things have a life of their own. It's simply a matter of waking up their souls." When I was herding cattle, I felt that the birds, the animals on the ground even the trees and grass, has a soul. Everything has feelings. So I think I've been a polytheist since childhood.

There is also this folk culture in our village. Not far from my hometown there was a famous writer, Pu Songling, during the Qing dynasty. He wrote about gods and spirits of various animals and plants, that can change into the shape of humans. This kind of belief is common in the countryside. And Ihor shares these ideas in his poetry represented in his American book which you have in your hands.

Finally, I want to sat that the announcement of my Nobel Prize has led to controversy. At first I thought I was the target of the disputes, but over time I’ve come to realize that the real target was a person who had nothing to do with me. Like someone watching a play in a theater, I observed the performances around me. I think one day Ukraine will get its Nobel Prize for literature. And Ihor Pavlyuk is one of a kind in Ukrainian poetry world. That is not just my opinion but the idea I caught from many outstanding Ukrainian scholars as Professor Mykola Zhulynskyi, the President of Literary Academy of Ukraine, or Dr. Dmytro Drozdovskyi whome I respect so much.

To conclude: for a writer, the best way to speak is by writing. I hope you agree with me, dear readers. You will find everything I need to say in my works. Speech is carried off by the wind; the written word can never be obliterated. I would like you to find the patience to read my books. I cannot force you to do that, and even if you do, I do not expect your opinion of me to change. No writer has yet appeared, anywhere in the world, who is liked by all his readers; that is especially true during times like these. All you need to have is in this Ihor Pavlyuk's book. Just read it and remember that it is not just for fun. However, enjoy this magicof poetry written by a loonely Ukrainian heart.

莫言 (Mo Yan),
The Nobel Prize for Literature winner, 2012

Музика, Намальована Трьома Мовами

Рибак рибака... свояк свояка... як відомо, бачать здалека. Особливо тонко, нутряно, відчувають рідну душу у часі і просторі поети, яких одні вважають несусвітніми диваками, інші – високочолими пророками, ще інші – загалом забули про їх існування, хоча свідомо чи підсвідомо користають із їх душевно-духовного продукту, адже цей прекрасний і дивний світ створений саме Поетами. І саме поезія не дає людству розчаруватися в ньому, а йому самому безславно померти. Адже поезія – це не тільки в певному порядку розміщені слова. Вона – все ірраціональне між словами, над і під ними. Поезія – музика, намальована словами. Ритм. Тому саме поезія-пісня, поезія-казка, поезія... Поезія допомагають усьому живому у Всесвіті і самому Всесвітові, нашому Сонцю, не збитися із притаманного життю ритму.
Поезія не знає кордонів.
Тому ми – волею долі і долею волі зведені діти Евтерпи і пастухи Пегаса: поет з Америки (родом львів’янин) Юрій Лазірко (Юрий Лазирко, Yurii Lazirko) та аз грішний (родом з історичної Волині, живу у Львові та в Києві) Ігор Павлюк (Игорь Павлюк, Ihor Pavlyuk) пропонуємо світові свою тримовну книжку лірики “Catching Gossamers” (“Ловлячи осінні павутинки”, “Ловя осенние паутинки”).
Юрко переклав мене англійською. Я його – російською. Але, як завжди, там, де є поезія, там присутнє оте загальносвітове, але французами сформульоване сherchez la femme (шерше ля фам) – шукайте жінку. Саме тому мої вірші російською переклала (їх у неї вже на окрему книжку назбиралося) дивовижний поет із Києва Євгенія Більченко (Евгения Бильченко, Eugenia Bil’chenko).

Про екзотичні флери і деталі наших знайомств, особливостях стилю письма і життя можна створити окрему книгу... Інформації в Інтернеті та між нашими рядками більше ніж достатньо...
Тому зоставимо цю міфотворчість вдячним читачам.
А ми, як гласить слов’янське прислів’я: чим багаті – з тим і раді...
Чекаємо відгуків, діалогу, обміну красивою і сильною енергією – Поезією.

Ігор Павлюк


Music Painted In Three Languages

It’s all about senses. A fisherman and another fisherman, a fellow-countryman and his peer, they all see each other from afar. Poets’ perception is especially fine and internally exquisite when it comes to recognize a kindred spirit in the current swirl of time and space. Some people believe that those bards, odists, sonneteers, and elegists are nothing more than a cohort of eccentric weirdoes. Others might find them as highbrow prophets or commonly forgotten folks. Nevertheless, consciously or unconsciously a lot of rhyme connoisseurs enjoy the mental and spiritual product, this wonderful and creative world of Poets. And it is A Poetry that doesn’t let Humanity to be disappointed in self, and die ingloriously. After all, Poetry is not only about a certain order of words. It’s all you can find irrational between words, over and under them.
Poetry is the music painted with words. Rhythm… Therefore, we have lyrical poetry, fairy tale poetry, and just poetry... It is the Poetry that helps all living things in the Universe, as well as the Universe itself, including our Sun, to not stray from the inherent rhythm of life.
Poetry knows no borders. For that reason we find our Will in Destiny and are destined to become Euterpe’s stepchildren and shepherds of Pegasus: a poet from America (originally from Lviv) Iouri Lazirko (Юрий Лазирко, Юрій Лазірко) and yours truly (of historical Volyn descent, live in Lviv and Kiev), Ihor Pavlyuk (Игорь Павлюк, Ігор Павлюк), we offer to the world our trilingual book of lyrics “Catching Gossamers” (“Ловя осенние паутинки", “Ловлячи осінні павутинки").
Iouri translated my verses to English. I made his work to sound in Russian. As always, where you can appreciate a seen trace of Poetry, there is a worldwide known “cherchez la femme.” That's why my poems were translated into Russian by an amazing poetess from Kyiv Eugenia Bil’chenko (Евгения Бильченко, Євгенія Більченко).


A whole separate book could be written and dedicated to the detailed features of our pen-friendship, and individual styles in writing and life. You can find more information on the Internet and between our lines...
Therefore, we leave for our grateful readers this mythmaking journey of gossamers. There is a Slavic proverb that reads: our wealth defines its happiness in sharing...
We’ll wait for your feedback, dialogue, sharing a beautiful and strong energy of Poetry.

Ihor Pavlyuk

Музыка, Нарисованная Тремя Языками
Свой своего... рыбак рыбака... как известно, видят издалека. Особенно тонко, нутром, чувствуют родную душу во времени и пространстве поэты, которых одни считают невероятными чудаками, другие – гениальными пророками, иные – вообще забыли об их существовании, хотя сознательно или подсознательно используют их душевно-духовный продукт, ведь этот прекрасный и странный мир создан именно Поэтами. И как раз поэзия не позволяет человечеству разочароваться в нем, а ему самому бесславно умереть. Ведь поэзия – это не только в определенном порядке расположенные слова. Она – все иррациональное между словами, над и под ними. Поэзия – музыка, нарисованная словами. Ритм. Поэтому именно поэзия-песня, поэзия-сказка, поэзия... Поэзия помогают всему живому во Вселенной и самой Вселенной, нашему Солнцу не сбиться из присущего жизни ритма.
Поэзия не знает границ.
Поэтому мы – волей судьбы и судьбой воли сведенные дети Евтерпы и пастухи Пегаса: поэт из Америки (родом львовянин) Юрий Лазирко (Юрій Лазірко, Yurii Lazirko) и аз грешный (родом из исторической Волыни, живу во Львове и в Киеве) Игорь Павлюк (Ігор Павлюк, Ihor Pavlyuk) предлагаем миру свою трехъязычную книжку лирики “Catching Gossamers (“Ловя осенние паутинки”).
Юрко перевел меня на английский. Я его – на русский. Но, как всегда, там, где есть поэзия, там присутствует это общемировое, но французами сформулированное сherchez la femme (шерше ля фам) – ищите женщину. Именно поэтому мои стихи на русский перевела (их у нее уже на отдельную книжку насобиралось) удивительный поэт из Киева Евгения Бильченко (Євгенія Більченко, Eugenia Bil’chenko).

Об экзотических флерах и деталях наших знакомств, особенностях стиля письма и жизни можно создать отдельную книгу... Информации в Интернете и между нашими строками больше чем достаточно...
Поэтому оставим это мифотворчество благодарным читателям.
А мы, как гласит славянская пословица: чем богатые – с тем и рады к вам...
Ожидаем отзывов, диалога, обмена красивой и сильной энергией – Поэзией.

Игорь Павлюк

– Пане Ігоре, скажіть, будь ласка, як Ви ступили на літературну ниву?

– Вступив так, як вступають спекотного дня у гірську річку: боязко і з природним задоволенням одночасно. Хтось зверху мене штовхнув туди (хотів би побачити Його очі), у вічний Бористен, а з глибини Хтось манить і досі...

– Не з'являлося ніколи бажання кинути літературу і стати, наприклад, підприємцем?

– З’являлося миттєво і підприємцем, коли нічого вдома було їсти і не було хати... Так само, як з’являється під водою тієї ж річки бажання не дихати... Після добровільної з’яви на поверхню віддихуєшся за весь час, проведений у глибині. Часто з’являється бажання бути воїном. Адже навіть зразу після школи я хотів ним бути: вступив до Санкт-Петербурзького військового інституту. Потім залишив його – як смертельно захотів стати Поетом. Тепер, коли мені вручили Народну Шевченківську премію, символом якої є Залізний Мамай – образ воїна-характерника, воїна-поета, – усвідомив що мушу бути поетом-воїном, воїном-поетом, якщо треба.

– Як ставиться ваша дружина до того, що Ви поет?

– З розумінням, бо вона сама колись писала пристойні вірші. Тому я з нею і одружився... Потім вона помудрішала, стала серйозним науковцем світового рівня, а я писати вірші, як знаєте, не перестав...

– Чи не хотіли ваші діти піти в літературу?

– Наразі, наскільки мені відомо, ні. Але в їхньому віці ще також не знав, що я поет...

– До якого із літературних напрямів себе зараховуєте?

– До магічного реалізму зранку зараховував. Тепер, в полудень віку, – просто до чесної літератури.

– Коли почали писати прозу, і чому? Вважаєте себе цікавим прозаїком?

– Проза... поезія... Я би так строго письменницької творчості не ділив. Усе натхненне, живе, органічне, магічне – Поезія: і життя, і... смерть, і зорі, і трави, і дзвони, і гнізда, і поезія, і... проза. Прозу у класичному розумінні жанру почав писати із двадцяти восьми років. Чому? Бо так мені захотілося. Став менш сором’язливим, наївним... Поезія – це характерництво, ворожіння, заклинання природних стихій. Проза – це характери. Це втомлена, сива поезія... Вважаю себе цікавим прозаїком, навіть цікавішим, аніж поетом.

– Ваше ставлення до Шевченківської премії?

– Тут треба або лекцію читати, або ж просто і коротко сказати. Якщо Ви маєте на увазі Національну премію імені Тараса Шевченка – то ставлюся до неї так, як і кожен поет до держави... Дивись мою монографію: "Митець - Влада - Преса: історико-типологічний аналіз". А якщо до Народної Шевченківської, лауреатом якої я, грішний, є – то так, як до батьківщини і читачів (із поважною любов’ю).

– Хто ваш улюблений поет, чи наслідували його, якщо так, то в чому саме?

– Без ніяких нескромних паралелей, а лише для ілюстрації моделі розвитку і явлення світові того чи іншого справжнього поета хочу навести приклад ставлення молодого Пушкіна (безперечного генія) до ще одного безперечного генія (його попередника) Байрона: у ранній молодості Пушкін, як він писав друзям, «сходил с ума по Байрону», наслідуючи не лише його, скажемо так, стиль письма, але й манеру одягатися, рухатися, жити... пізніше захопився іншими поетами (Водсворт, Кольрідж, Сауті, Мур), творчістю Вальтера Скотта, Шекспіра. Сергій Єсєнін так само в усьому наслідував Пушкіна: ходив у циліндрі, з тростиною, підкручував волосся, прагнув досягти пушкінської простоти і ясності поетичної строфи (про це багато було сказано ним самим і сучасниками, як-от: «В смысле формального развития теперь меня тянет все больше к Пушкину»). Я ж, іще навчаючись у тодішньому Ленінграді, «божеволів» від Єсєніна... потім були той же Байрон, Ґьоте, Лорка, Блок, Уїтмен, Маланюк, Плужник... у яких я вчився «бути й померти поетом». Досі вчуся. Хоча той же Шекспір казав, що треба тягнутися до Всевишнього. Переконаний, що лише людина, яка може «божеволіти» від іншого митця, має шанс сама стати справжнім митцем: адже відчути Бога у небі може лише той, хто має Його у собі.

– Не хотіли б піти в політику? Якщо так, то в складі якої партії?

– Політики – тимчасовці. А поети – безсмертні. На менше я не згоден, хоча пропозиції серйозні були. Як треба буде взяти (не дай Бог) зброю в руки – то піду... але не в партію, а в парт... изани.

– Якби зараз узаконили дуелі, кого б викликали стрілятися?

– Чоловіче запитання. Викликають того, кого ненавидять (тобто ніжно-ножово люблять...)... ні в якому разі не жінок. У мене зараз нема таких благородно-опозиційних відчуттів до жодного чоловіка. Час туманний. Хоча, інтуїтивно відчуваю, скоро проясниться. Будуть.

– Я знаю, що Ви викладали «літературну творчість» в «Острозькій академії». Чи важко працювати з молоддю і чим особлива сьогоднішня творча молодь?

– Працювати творчій людині завжди важко. Але «коли важко живеться – тоді пишеться легко» (дозволю собі автоцитату). Молодь сучасну я мушу знати і в домашніх, і в польових умовах, бо в мене доньки шкільно-студентського віку. Творча молодь особлива вже хоча би тим, що вона творча... неміщанська, не сира, не сіра... Талановитим прощаю майже все. Випадковим людям на «літературній творчості» зі мною буде... весело.

– Як познайомилися зі своєю дружиною, що це було – любов із перпшого погляду?

– Вона працювала в редакції однієї волинської газети до того, як туди прийшов на роботу я. Прочитав у цій же газеті її симпатичні вірші. Через три місяці випадково (відвідати колишніх колег) зайшла в редакцію вона – студентка-другокурсниця факультету журналістики Львівського університету, особа розумна і творча. Я долучив до уявлення про її вірші її русявий образ – і закохався, оскільки «моя душа чекала вже на когось»... Освідчився – і... потім дві доньки народилися.

– Ваша дружина з самого початку знала, що ви поет?

– Так. Зустрів-застав її за читанням моїх віршів, надрукованих у нашій газеті. А коли вона їх похвалила при мені – закохався в неї ще більше.

– Чим заробляєте собі на життя, література допомагає у цьому?

– Можна сказати, що літературою і заробляю. Хоча в ідеалі, у перспективі, хотів би бути космонавтом-садівником, тобто вирощувати сади на берегах морів орбітальних станцій.

– Перефразовуючи Франка, скільки разів являлася любов Ігорю Павлюку?

– Як метафізик, переконаний: справжня любов до всіх, здатних любити, являється лише тричі. Мені вже двічі являлась...

– У Вас багато муз?

– Музи це не кількісне поняття. Муза в мене завжди одна. Як і віра. А от масок у неї чимало. Як і творів у мене – наших спільних дітей. Остання наша маска – посмертна.

– Щоб Ви побажали читачам...

– Нормальним людям – удачі, а творчим – благородного болю... Бо після нього завжди – всевишня ласка. А «заласканість – також біль»... А біль за ближнього свого – то Бог.

– Дякую за розмову.

– Взаємно. Будьмо! Я старався відповідати як на сповіді.

Інтерв’ю взяв Юхим Дишкант

ДОРОГІ ПОБРАТИМИ!


Без потужної передплати на 2011 рік відомий львівський літературно-мистецький журнал «Дзвін» взагалі перестане існувати.
Не даймо загинути нашому виданню з його давніми та справжніми високолітературними і патріотичними традиціями!
Дуже прошу — зробити усе можливе, щоб у Твоєму регіоні, де ще жевріють любов і повага до справжньої літератури і мистецтва, — і школи, і бібліотеки, і окремі шанувальники рідної культури передплатили «Дзвін». Зверніться до своїх високих регіональних інстанцій, щоб вони не залишалися осторонь цієї справи і посильно підтримали передплату вже семидесятирічного та єдиного на наших теренах органу Національної спілки письменників України.
Рятуймо, побратими, журнал «Дзвін»! Нам це не забуде Україна, нам цього не забудуть наступні покоління!

Головний редактор Р.М. КУДЛИК
журналу «Дзвін»

Члени редколегії.

Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
...............................................
Здається – кращого немає
Нічого в бога, як Дніпро
Та наша славная країна…

Тарас Шевченко

Дніпро (він же Бористен) нас, українців, споконвіків об’єднує.
Він же нас не раз в історії і роз’єднував, на жаль...
І тепер, коли правобережну і лівобережну Україну знову хочуть протиставити різні зовнішні та внутрішні вороги нашої держави та й батьківщини (хоча не кожна держава додає відчуття батьківщини), Дніпро у вигляді оновленого відомого журналу знову взявся за шляхетну справу: об’єднувати у срібних «хвилях» свого художньо-інформаційного простору золоті рибки та козацькі чайки сучасної української поезії: від, скажімо, села Нове Хмельницької області – до столиці, від лірики поета-студента Юхима Дишканта до поезії класиків – Бориса Олійника, Василя Чумака...
І в цьому також красива весільна, всесильна магія Дніпра, «Дніпра»...
Більшість поетів, презентованих у цьому збірнику, мені відомі: когось зустрічав на поетичних фестивалях, зустрічах, когось на сторінках журналів, на Інтернет-сайтах, комусь писав передмови до книг (як-от Анні Багряній чи тому ж Юхиму Дишканту), хтось, як Борис Олійник, писав передмови мені.
Серед найзнайоміших бачу тут Надію Гуменюк, Олену Пашук, Павла Коробчука та Марину Ковальчук із рідної мені Волині, Ганну Осадко та Наталю Пасічник із Тернопільщини, киян Олега Здорика, Вікторію Осташ, Світлану Богдан, шеф-редактора журналу «Дніпро» Євгена Юхницю, львів’янина Назара Федорака, Оксану Радушинську із м. Староконстянтинівка, Хмельницька обл...
Тобто так чи інакше, як писав ще один класик світової поезії, «поет поету єсть кунак», – побратим, незважаючи на вік, стать поета, форму чи навіть зміст його поезієтворчості. Тим більше, що «Дніпро», зокрема його головний редактор Микола Луків, має смак до поезії найвищого органічного рівня, адже він сам – автор пісень, які стали народними: найзаповітніша мрія кожного поета, бо ж і сам Іван Франко мріяв відати усі свої вірші за один, який би став народною піснею...
Отож, очевидно, наймудріше дивитися на поезію саме через цю безсмертну призму народної пісні, сторожами і освітлювачами, продовжувачами якої в усі часи і в усіх народів були «поети від Бога».

Творити тишу важче, ніж слова.
Творити тишу на усіх началах.
Аби почути, як зросла трава
У час, коли душа твоя мовчала, –

читаємо у вірші чудової молодої поетеси із Ворзеля Юлії Бережко-Камінської – і розуміємо, відчуваємо, що символ життєвості України – Дніпро – знаходить в собі глибоко високі сили очиститись здоровим свіжим вітром і підживитися від незамутнених близьких і далеких джерел, струмків, річечок, незважаючи на всю хаосну хімічно-пінопластову піну постмодерну на обидвох його берегах, підміну вічних зірок Чумацького Шляху салютними вогнями із набережних дач нових капіталістів, яким поезія та й самі поети потрібні так, як і вони поезії...
Пісенно-фольклорна, бунтарсько-шевченківська нота все одно бере верх у видимій і латентній боротьбі з чужою, генетично ворожою нам дисгармонією форми і безформністю змісту, висвітлюючи тут, у збірнику «Поетичні акорди», три основні, бо вічні, теми поезії: батьківщина, кохання, космос.
Саме асоціації із ними запам’ятовуються найбільше і випромінюють найдзвінкішу душевно-духовну енергію, відомо-видиму ще нашим спільним пращурам, які були поетично щасливими, адже часто бачили свого Бога – Сонце.
Процитуємо кілька строф із віршів наших поетів про кохання, адже саме в них, як і в тихих дзеркальних затоках Дніпра, відбивається наше майбутнє, яке, як відомо, – добре забуте наше минуле. І саме поетам, як «медіумам історії», дано вловити і заіскрити спільну невмирущу красу, як-от рустикально наше:

На воді хитнувся місяць повен,
згасли зорі... Темна студінь дна...
В спраглих душах нуртувала повінь
і несла у тиху вічність нас.
(Ярослав Ткачівський, м. Івано-Франківськ, із вірша «Кожен рік пливе у вічну тишу»).

Або ж (урбаністично наше):

Хлопчина у кедах і светрі смугастім, як джміль,
Сп’янілий від хмелю напівсурогатних напоїв…
Дівчатко з очима, що кольором схожі до хвиль,
З волоссям рудим, пофарбованим сонцем і хною.
(Наталка Проців, м. Київ, із вірша «Станція «Площа Льва Толстого»).

Чи просто космічно-морське, також наше, національне:

Все мирно. Все штильно. Корвети корсарські
У мулі. Зжер лодії "грецький вогонь".
А я за вітрило віддав би півцарства,
Хоч царство моє – не від світу сього.
(Дмитро Княжич, м. Київ, із вірша «Лишивши відбитки прибою у мушлях»).
І – на завершення – про сам Дніпро (Іван Левченко, м. Київ, із вірша «Парасолі добра»):

Я мінору припас у рядки про сьогоднішній ранок:
Про туман над Дніпром і холодні дощі...
Хтозна, де воно спить – світле сонце кохане?
Хтозна, де ті слова – світлі фарби душі?

«Світлі фарби душі» – «ті слова» – як бачимо, є у журналі і книжці поезій, надрукованих у ньому в 2009 році, яку Ви тримаєте в руках.
Начитавшись такої довірливої лірики, так і хочеться з доброю усмішкою співати услід за давнім автором журналу поетом Дмитром Луценком, дещо змінюючи рядок його, вже народної, пісні про Київ: «Дорогими для мене стали... вірші «Дніпра».
Тому цитувати варто всіх, надрукованих у журналі (нехай вибачать нецитовані: я вибирав наосліп), хочеться знати біографії поетів та бачити їх фотографії, адже серед них однозначно є ті, хто завтра цитуватиме нас, любитиме цей і Той світи, по-мамайськи оберігатиме все, що було святим для предків, є святим для нас і буде далі і далі, доки кигичуть чайки, ловиться золота риба, луска якої при сході і заході Бога наших предків – Сонця – так поетично нагадує хвилі Дніпра.

* * *

Отож, бажаю нам усім затишку і здоров’я, щоби пережити те щастя, яке нас чекає.
А справжня поезія, яку Дніпро і «Дніпро» ніколи не зраджували, допоможуть нам у всьому.

Будьмо і тримаймося!

Ваш Ігор Павлюк,
лауреат Народної Шевченківської премії.

Зміни, що відбувалися, відбуваються і будуть відбуватися у суспільствах за період фіксованої історії людства, охоплюють чотири основні форми-сфери проявів його буття: духовну, політичну, економічну та інформаційну (об’єднаємо ці складники поняттям Квадрат Влади). Кожна з них має свої доктрини, знаки соціальності, детермінується безкінечністю конститутивних елементів, стосунки між якими у свою чергу визначають як самостан сфер, так і стан суспільної системи, людської спільності загалом.
У період трансформації деформованих систем режим їх функціонування перебуває у межовому, критично нежиттєвому, не передбачуваному стані в цілому. Але парадоксальним ефектом соціально складних обставин стає піднесення духовного життя: часи «зламів суспільної симетрії», становлення нових систем породжують численні, яскраві і різноманітні явища на межі політичної та культурної сфер.
У точках системної біфуркації (роздвоєності) духовних, політичних та економічних цінностей на «старі» й «нові», період пошуків орієнтирів, важливо дослідити, щоби спрогнозувати, характер стосунків між соціальними інститутами, протиріччя між якими, за свідченням історії, найбільш полюсні, а самі вони (інститути) достатньо первинні для функціонування системи загалом. Це, на наш погляд, – мистецтво, політична влада, засоби масової інформації. Особистісно-представницький аспект цих стосунків має форму: митець – влада – преса (Трикутник Сили – визначення наше).
Вибір саме цих суб’єктів-об’єктів нашого дослідження, де Митець – письменник, Влада – політик, Преса – газети, журнали, альманахи, обумовлений текстологічно-дискурсивним (фіксованим) проявом їх діяльності, що дає змогу ретроспективно-прогностичного аналізу.
У період загальносвітової квазікомунікації характер стосунків Митця і Влади важливо вивчати у взаємозв’язку як із конкретними умовами формування української державності, так і в контексті проблем входження у нову інтегральну якість інших республік колишньої імперії, а ще ширше – на фоні новітніх культурологічних теорій, загальносвітової перспективи людської духовності.
Гасла доби соцреалізму про літературу як «коліщатко і гвинтик» були бадьоро-впевненими, але неадекватними суті художньої творчості; західні теорії «смерті культури», «дегуманізації мистецтва» малюють перед сьогоднішнім інтелектуалом картини психологічно чесні, але песимістичні. Констатація кризових явищ спонукає філософів-культурологів до пошуку виходу із цивілізаційних глухих кутів. Єдиний спосіб це робити – аналізувати пройдений раніше шлях. В українському варіанті це означає розгляд загальнолюдських гуманітарних проблем через призму негативного досвіду тоталітаризму й бездержавності.
Митець, мистецтво мають право на різний політичний статус: від аполітичності до політизованості. Але практично у людства завжди були стільки невирішених питань, недовершених процесів, що мистецтво не могло втримати у собі, «для себе» думки і емоції: впливало на громадську думку, своєю увагою до проблем Влади перетворювалось у форму політологічного аналізу. Українське національне відродження кінця 80-х рр. починалося за класичним сценарієм: при величезній активізації друкованих органів, зростанні ролі митців як громадських діячів. Ці явища ще не стали політологічно осмисленими, дослідженими під кутом зору стосунків політиків і політики із мистецько-духовною сферою життя. На часі створення саме таких підрозділів політологічної теорії і теорії публіцистики.
Розширення наукових студій, об’єктами яких є Митець і Влада, дозволить сучасній пресі, для якої найважливіше мати і формувати думку з усіх актуальних питань суспільного життя, впевненіше орієнтуватися у мистецькій стихії України і світу кінця XX століття.
Об’єктом дослідження є симптоматичні відносини представників мистецьких, політичних та інформаційних інституцій класичного минулого, загальносвітової та української сучасності. При цьому розглядаються мистецько-владні стосунки за матеріалами української та російської преси історично перехідних 20–30-х та 80–90-х років XX століття (періодів формування і розпаду СРСР).
Предмет дослідження – типологічні особливості взаємовпливів Митця, Влади і Засобів масової інформації в авторитарних, перехідних та наближених до них системах, трансформація і синтез найсимптоматичніших стосунків у часі і просторі, їх проекція на український суспільний ґрунт в прогностично-ретроспективному аспекті.
Емпіричне окреслення, соціальна фіксація стосунків Митця і Влади напевно виникли разом із номінаціями цих історичних даностей, тобто із виникненням писемності і особливої верстви (страти) людей, для яких писання стало основним родом занять. У Шумері це приблизно 3300 р. до н.е., в Єгипті – 3000 р. до н.е., у Китаї – 2000 р. до н.е.
Значимість писемності для управління (Влади) привела до зростання ролі літописців як духовної аристократії у суспільному житті.

Уривок із книги "Павлюк Ігор. Діагностика і прогностика брехні: Екскурси в теорію комунікації. – Львів: Сполом, 2003. – 80 с."

Це дослідження зі сфери археології гуманітарних наук.
У ньому розглядаються архетипні моделі квазікомунікації духу як філософсько-психологічні, літературознавчі проблеми соціальних та біологічних систем, індивідів.

Это исследование из сферы археологии гуманитарных наук.
В нем рассматриваются архетипные модели квазикоммуникации духа как философско-психологические, литературоведческие проблемы социальных и биологических систем, индивидов.

This research is related to the sphere of archaeology of liberal arts.
The archetype models of quasi-communication of spirit are examined as philosophical-psychological and literary problems of the social and biological systems, individuals.

Вчення про душу (психологія) є вченням про домовленості, тобто відносності, тобто Правду і Брехню і: "Ми розрізняємо кольори, солодке та гірке на основі домовленостей, але насправді світ складається лише з атомів та порожнього простору" (Демокріт). Звідси: атом + порожній простір = правда (яко спроба наближення до істини), а все інше (домовленості) – відносне: може бути як Правдою, так і Брехнею.
Поржавілий меч, пожовтіла книга, нерозшифровані тайнописи доісторичних чи загублених в історії племен і народів, неправильно потрактоване те чи інше слово, поняття зі "Слова о полку Ігоревім" разом із леґендністю його авторства ("Браття і дружино! Лучше ж би потятим бути, аніж полоненим бути", — поетично-ідеологічно рече князь Ігор. Дружина справді гине. Князь здається в полон і зовсім незле там себе почуває... доки Овлур не свиснув, напевно, підкуплений ним. Не вірили люди Ною, якому Творець повідомив про всесвітній потоп, обдурений Котом і Лисицею Буратіно...
Ще у Платона знаходимо розвинуту теорію "брехні на світ", яка пов'язана із рівноправністю двох начал: діонісійського (титанізм, вільна гра життєвих сил) та аполлонівського (оформленість, розміреність).
Різночитання літописів, неадекватність перекладу оригіналові, відмінності між мовою Шекспіра та сучасною англійською мовою, соціальний, політичний та природно-космічний дальтонізм, зсув — все то "археологія знання" (Фуко), або квазікомунікація (нібито комунікація) духу, природа якої іноді ірраціональна, як, наприклад, гіпноз, сугестія, а іноді доступна аналізові та синтезові, систематизації, типологізації, тобто науковому вивченню-прогнозуванню, оформленню хаосу, іноді базованому на елементарних правилах граматики: "Казнить — нельзя — помиловать".
Отож — "оскільки культура є царством символічних форм, а символічна форма є нічим іншим, як умовним образом (Scheinbild), то сама культура є царством умовностей. Хоча, суттєво, не було конфлікту між "культурою" і "життям", був конфлікт між культурою і філософією культури"[1].

"Безмежна комунікація" (Ясперс) майбутнього (Інтернет, мобільний зв'язок тощо) однозначно передбачає її чистоту, а значить шляхетну правдивість, що парадоксально може виявитись найбільшою брехнею, або брехнею, заданою наперед — казкою (оптимістичним міфом), або легендою (песимістичним міфом).
Важливим у дослідженні є використання досвіду наукових розробок, пов'язаних із проблемами, природою несправжньої, спотвореної комунікації як вітчизняних, так і зарубіжних філософів, психологів, істориків, культурологів, фізиків, зоологів, математиків, соціологів, серед яких варто назвати перекладені російською чи українською мовами З.Фройда, Ж.Марітена, А.Камю, Б.Рассела, М.П.Фуко, Грамші, А.Тойнбі, К.Ясперса, окремі досліди з лабораторій Г.Маркузе, Р.Барта, К.Манхейма, Е.Дюркгейма, Ж.-П.Сартра, Е.Юнгера, В.-А.Адорно, К.Апеля, М.Бланшо, Д.Бонхюффера.
Чимало праць зарубіжних дослідників (не перекладених російською чи українською) присвячено природі правди, брехні, фікції (список літератури складений автором у New York Public Library, але не поданий тут).
До мудрих теоретичних книг, які неможливо обминути, досліджуючи філософію, психологію та ідеологію квазікомунікації, однозначно належать також: Липский Б. Практическая природа истины.— Ленинград: Изд-во Ленинградского университета, 1988.— 152 с. Шерех Ю. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології.— К.: Дніпро, 1993.— 590 с.; Боннар Андре. Греческая цивилизация.— М.: Искусство, 1992.— 269 с.; Фрезер Дж. Дж. Золотая ветвь. Исследование религии и магии.— М.: Политиздат, 1980.— С.72; Мілош Чеслав. Поневолений розум.— Сучасність.— 1985.— С.72; Сабунаєв В.Б. Цікава зоологія: Науково-художня книга.— К.: Веселка, 1981.— 299 с.; Парандовский Ян. Алхимия слова.— М.: Прогресс, 1972.— 334 с.; Лосев Н. Страсть к диалектике: Литературные размышления философа.— М.: Советский писатель, 1990.— 320 с.; Поль Л. Сопер. Основы искусства речи.— М.: Прогресс; Прогресс-Академия, 1992.— 416 с.
Крім цього, фундаментальною базою для роздумів є окремі художні книги, як-от "Архипелаг Гулаг" О.Солженіцина (зокрема, розділ "Ложь как форма существования"), "Сніги Каліманджаро" Ернеста Хемінґвея, "Життя Тараса Шевченка" Павла Зайцева, "Ніхто не сміятиметься" Мілана Кундери, окремі публікації Т.С.Еліота — "Три значення слова культура", Арнольда Меф'ю — "Культура й анархія", Володимира Винниченка — "Про мораль пануючих і мораль пригноблених", "Дізгармонія", Вячеслав Медвідь ― "Життя і правда" (з книги мемуарів).
Окремо — довідкова література: словники, енциклопедії, хрестоматії з психології, філософії, суміжних гуманітарних та "точних" наук[13], ще (безперечно) "Біблія", "Коран", праці українських дослідників комунікації, археологів гуманітарних наук, також дослідження автора: Павлюк І.З. Митець — Влада — Преса: історико-типологічний аналіз.— Луцьк: Надстир'я, 1997.— 112 с.
В усіх цих текстах так чи інакше присутні формули з додатками: правда і віра, фікція перед фактом, правда і життя, міф і правда, свобода і біблійна правда, символ і правда, правдива гра, брехлива правда і правдива брехня, мистецтво фікції, базові принципи фіктивного письма, різні види брехні: "як закони фізики брешуть", "як брешуть карти", "свобода брехати: дебати про демократію", "Основна теорія брехливих алгебр", "золота брехня", "велика біла брехня: рабство, емансипація", "велике табу в американській літературі" (New York: St. Martin's Press, 1988.— 226 р.).

Отож, квазікомунікаційне глобальне поле із завжди марґінальною діагностикою та прогностикою брехні свіжонеоране.

Конфлікти між змістом і формою, душею і духом, суб'єктивністю і об'єктивністю, всім тим, що драматизувало, живило культури, було їх битвою, поступово ставало грою, а тепер... мертвою формою. Так принципи, ритуали стають комплексами. У проекті людини — бути Богом — ймовірні усі пункти градації і деградації людини. Правда, шляхів здійснення проекту є два: духовний та технічний, дехто називає їх культурним та цивілізаційним, можна ще — природним та людcьким...
Щоби Система існувала, в ній мусять бути механізми розпізнавання, надлишок конструктивної, інстинктивно самозбережувальної енергії — сторожа, як у крові — білі кров'яні тільця... такі собі сторожі генетичного коду, які розпізнають правду і брехню, гру та битву, принципи, ритуали та комплекси.
Отже, культура (філософія, естетика, психологія), мистецтво чи мітецтво (від міт (міф), в якому знаходить вихід та особлива напруга, енергія, яка виникає, як іскра, між зіткненням звіриного (природного) та нетутешнього, несказанного, остерігає Людство від переходу в якусь п'яту за рахунком нешляхетну стихію, що прагне керувати чотирма іншими, не будучи її першотворцем.
Якщо все сутнє — природа, то одне, а якщо людина — не зовсім природа, то вже інше. Власне, то і є одна з головних загадок людства на початку XXI століття: чи людина — між природою і Творцем, чи вона сама — Творець? Чи Руйнівник? Зрозуміло одне: створюючи історичний світ, вона руйнує світ природи, а може й так: створює історичний світ із природного. Синтезуючи когнітивні та соціальні аспекти науки, фізичні, психічні, кібернетичні властивості матеріального світу, паралельно робить робота — ЕОМ, залишаючи ніби осторонь найбільшу загадку — любов, те, що ми називаємо душею.
Інколи вони ірраціональні. Інколи — інстинктивно логічні.
Наведемо декілька прикладів поведінкового та словесного життя митців: 1. Т.Г.Шевченко: "П'ятий пункт допиту торкався знайдених у нього віршів, пісень і рисунків. Тут Шевченко щодо віршів використав можливість не сказати правди. У забраних у нього альбомах були поезії, писані на Кос-Аралі (чернеткові редакції), але він, використовуючи те, що поезії ці були написані в старих альбомах, іще в 1847 році у нього забраних, а потім відданих жандармами, заявив, що все це — народні пісні, залишені ним у 1846 році під час екскурсії на Київщину, Поділля й Волинь, бо й справді там були й такі пісні. Містифікація ця Шевченкові вдалася" (Зайцев Павло. Життя Тараса Шевченка.— 1955.— New York; Paris; Mϋnchen.— c.259). 2. "Так береги остаток чувства, Храни хоть творческую ложь" (Александр Блок. "Под зноем флорентийской лени", 17 мая 1909г.). "Наживать новых и новых врагов за свою "бестактную" и "неуместную" правду — правду, которая колет глаза,— стало с юности его нравственным долгом. Даже из сострадания, из жалости он не счел себя вправе отклоняться от истины. Говорил ее с трудом, как принуждаемый кем-то, но всегда без обиняков, откровенно". Только правда,— как бы она ни была тяжела, легка,— "легкое бремя",— писал он в своем дневнике.— Правду, исчезнувшую из русской жизни, возвращать — наше дело" (Чуковский Корней. Александр Блок // Александр Блок. Стихотворения.— М., 1968.— С.26-29. 3. "Я можу придумати що завгодно, зробити з когось дурня, вигадувати всякі містифікації й витівки — і я не почуватиму себе брехуном і не матиму докорів сумління. Ці брехні, якщо ти хочеш, так їх назвати,— це я сам, який я справді, з такими брехнями я не вдаю нічого, з такими брехнями я фактично говорю правду. Але є речі, про які я не можу брехати. Є речі, в які я проникнув, значення яких я збагнув, які я люблю і сприймаю серйозно. А там жартувати годі. Якби я там брехав, я принизив би сам себе. Це неможливо, не проси мене робити це, я не можу" (Мілан Кундера. Ніхто не сміятиметься // Сучасність.— 1979.— Ч.12.— С.26-27). 4. "Гумбольт (а за ним у нас і Потебня) пробував перенести відповідальність за вічну неадекватність слова у психологію сприймання слухачем і читачем: "Кожне розуміння є нерозумінням". Але цим не все сказано. Ґьоте був ближчим до істини, коли власним спогадам дав назву "Dichtung und Wahrheit" ("Вымысел и правда") (Шерех Ю. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології.— К.: Дніпро, 1993.— С.6). 5. "Жандарму можна брехати, бо се підказує мені й розум і почуття: правдивістю з ним я загублю й себе й своїх товаришів. Можна брехати навіть товаришу, коли брехнею врятуєш його. Але, коли я брешу своєму товаришу й врятовую себе, тоді я брешу не лише йому, але також і своєму соціальному почуттю" (Винниченко Володимир. Про мораль пануючих і мораль пригноблених // Наш голос.— 1911.— Ч.9-10.— С.471). І — ще: "Я говорю, що я хочу кожну хвилину, кожний мент бути праведним. А коли я хоч раз збрешу, значить — я можу й завжди брехать" (Винниченко В. Дізгармонія.— Київ, 1907.— С.94-95). 6. "Люди безутішні, коли їх обманюють вороги або зраджують друзі, але вони часто одержують насолоду, коли обманюють чи зраджують себе самі". Якщо ми вирішемо ніколи не обманювати інших, вони будуть обманювати нас. Ми так звикли бути нещирими перед іншими, що врешті-решт починаємо бути нещирими перед собою. (Франсуа де Ларошфуко. Максимы и моральные размышления.— М.: Изд. полит. литературы, 1990.— С.47, 77). 7. "Природа не терпит пустоты: там, где люди не знают правды, они заполняют пробелы домыслами" (Бернард Шоу). 8. Я предпочитаю бичевать свою родину, предпочитаю огорчать ес, предпочитаю унижать ее,— только бы ее не обманывать" (Ренуар Ж.). 9. "Без брехні не проживеш, без вигадки, без обману не було б мистецтва, ні краси, ні кохання" (Анатоль Франс). 10. "Давайте домовимося, що Всесвіт має зміст" (Сартр)... 11. "Мысль изреченная есть ложь" (Тютчев), 12. На гіркому досвіді ми переконалися в тому, що з допомогою одного лише раціонального підходу вирішити соціальні проблеми суспільства неможливо" (Альберт Ейнштейн). 13. "Говорити, що щось біле, а думати, що воно чорне; внутрішньо посміхатись, а назовні показувати урочисту ревність; ненавидіти, а виявляти ознаки любови; знати, а вдавати незнання і так обдурюючи противника (який нас також обдурює), починаємо цінувати над усе власну хитрість. Успіх у грі стає джерелом вдоволення Людина ховається у внутрішній санктуарій, який тим прекрасніший, чим більшу ціну треба заплатити, щоб іншим заборонити вступ до нього. Акторство практиковане в таких масштабах, не часто траплялось у дотеперішній історії людського роду На думку людей на мусульманському Сході, "власник правди не повинен виставляти своєї особи, свого майна і своєї поваги на засліплення, шаленство і злобу тих, кого сподобалось Богові ввести в оману і втримувати їх в омані. Отже, треба мовчати про свої справжні переконання, якщо це можливо. Таким чином здобудеш велике вдоволення і заслугу, що зберіг і себе, і своїх, що не наразив дорогої віри на огидний контакт з невірним, і врешті, що, очікуючи останнього і скріплюючи його в омані, стягнув на нього ганьбу і духовну нужду, якої він заслужив" (Мілош Чеслав. Поневолений розум. (Бібліотека прологу і сучасности, 1985).— С.72-74). 14. Цілі розділи (IV і V) присвятив описові брехні як засобу боротьби за виживання Олександр Солженіцин у книзі "Архипелаг Гулаг": "Ложь как форма существования". 15. "Пусть Дон Кихот с мечем в руках бегает по свету и дерется с каждым встречным, чтобы доказать красоту своей Дульсинеи или опасность, грозящую от ветренных мельниц и стада баранов (Шестов Лев. Апофеоз беспочвенности.— Л.: Изд-во Ленинград. у-та, 1991.— С.172). Тут же Лев Шестов розмірковує про Сократа, який "хотел думать, что ничего не знает — и не мог", бо "кто хочет помочь людям — тот не может не лгать", оскільки "нужно, чтобы сомнение стало постоянной творческой силой, пропитало бы само существо нашей жизни. Ибо твердое знание есть условие несовершенного восприятия". 16. "Все говорят — нет правды на земле. Но правды нет и выше. Для меня это так же ясно, как простая Гамма" (Пушкин Александр. "Моцарт и Сальери"). 17. Вячеслав Липинський писав, що без леґенд хворі нації "не можуть видужати, але, щоб видужати, вони, побіч леґенди, мусять мати сувору, нещадну і, можливо, правильну діагнозу". 18. У книзі Григорія Сковороди "Байки харківські. Афоризми" (Харків: Прапор, 1972) читаємо: "Так мудрі і в розвагах розумні, і у лжі правдиві (C.24). Слово, ім'я, знак, путь, слід, нога, копито — то є тлінні ворота, що ведуть до нетління джерела. Хто не поділяє словесні знаки на плоть і дух, той не може відрізнити воду від води, красот небесних від роси" (С.66) "Люблю теє, що зверху ніщо, але всередині щось; зовні неправда, але всередині істина. Така річ і людина називалися у еллінів сілінос, картинка, зверху смішна, але в середині прекрасна" (С.7). 19. "Принаймні в науці краще гірка правда, ніж солодка фікція" (мовознавець 20-х років Олекса Синявський).

20. В історичних льохах
відстояться вина істин,
гірко вибродять кров'ю
правди пекучі меди.
(Ліна Костенко).

21. "Интеллигентом невозможно притвориться" (академік Д.С.Ліхачов). 22. "Міф, казка — непідвладні логіці, а отже — руйнуванню" (Клод Леві Строс). 23. У щоденнику Декарта можна зустріти таку латинську фразу, котрій він був вірний, як девізу: "Виступаю у масці". Серед його записів, в іншому місці, ми можемо прочитати, що добре жив той, хто добре переховувався" (Мамардашвілі Мераб. К. Картезіанські роздуми.— К.: Стилос, 2000.— С.11). 24. Платон, як відомо, "дозволяв" брехати лише лікарям, загалом ненавидячи брехню. 25. "Ніде так не брешуть, як на війні і в коханні" (народна приказка).
Прагнути до чистої правди означає відмовитися від тверджень, що призводять до парадоксів, тоді як "геній — парадоксу друг" (А.С.Пушкін). Про внутрішні протиріччя творчості і проблеми істинності створена ціла "кореспондентна теорія", в якій використовуються ідеї Пірса: істинність теоретичного значення — це межа, до якої безкінечно наближаються дослідження, що направлені нормативними критеріями науковості.
Порівнюю томи скрупульозно складених історичних фактів про період революції в Росії 1917р., які не тримаються людської, а лише комп'ютерної пам'яті, із трьома поетичними рядками про цей же період у цій же Росії:

Друзья! Друзья!
Какой раскол в стране,
Какая грусть в кипении веселом!
(Сергій Єсєнін, "Русь уходящая").

Така мистецька фіксація часопростору — найадекватніший засіб задоволення наших знань про буття, як і приклад поведінки Дон Кіхота.
Середньою ланкою між культурою і цивілізацією є масова культура, культура загалу, тобто не ті виняткові твори мистецтва, які однаково "задовольняють" "посвячених" і непосвячених, академіків і лісорубів — як шліфована часом народна (?) пісня чи текст книги Святого Письма, а те, що не задовольняє ні тих, ні інших, дратує перших і нервує других, затінюючи своєю дисгармонією гармонію, як мікроби і білі кров'яні тільця, які, зважаючи на кількість мікробів, уже не здатні більше з ними боротися — і настає хвороба крові, у результаті якої гине Система.
І питання врешті-решт у тому, чи можливе стихійне відродження тієї магії, міфу, магії міфу, які відновлять початкову органічну єдність людини і природи, теоретичного знання та практичної дії, які були спочатку, будуть (на парадоксальному рівні) вкінці, але не є (заповнюються брехнею-не-грою, брехнею-пусткою), в середині: між міфологією та цивілізацією, які тягнуться одна до одної, починаючи (за Ясперсом) від першого зрізу історії (виникнення мов) через винайдення знарядь, початок використання вогню — до з’яви високих культур у Єгипті, Месопотамії, Індії, Китаї, Персії, Палестині, Греції — аж до народження у Європі з кінця середньовіччя науково-технічної ери (ХVII–XVIII ст.), яка набирає всеосяжного розмаху, комунікативності (центральне поняття у філософії Ясперса) у ХХ столітті і знову шукає шляхів до свого початку (міфу, ілюзії), але не на іншому рівні, а “з новим осьовим часом”, нової-старої комунікації усіх енергетичних систем.
Звідси – китаєць скаже європейцю, що чорний колір не є жалобним, що це твердження європейця неправильне, жалобним є білий колір... Бога теж він уявляє по-іншому, з чим, наприклад, не погодиться правовірний афганець чи турок – ні з китайцем, ні з європейцем: у нього свої відчуття і уявлення. Не є каменем спотикання хіба що атом та вакуум. І це вже істина. Вона є третім рівнем людського досвіду – реальним, тоді як два інші (уявний та символічний) – істини відносні, фігові (як листок, що прикриває голе і гармонійне тіло Аполлона, називаючись культурою. Вона і є тим чи ненайсуттєвішим, що вирізняє людину і, скажімо, мавпу, орієнтуючись на: початок-кінець, знаковість (середньовіччя), відсутність знаку (просвітництво), текст (знак, код, дискурс) + сам код.

"Не нарікаю я на Бога,
Не нарікаю ні на кого:
Я сам себе, дурний, дурю,
Та ще й співаючи

Дурю! Бо лучче одурить
Себе таки, себе самого,
Ніж з ворогом по правді жить
І всує нарікать на Бога"
("Не нарікаю я на Бога"), ―

читаємо у Т.Г. Шевченка. І строфи ці однаково цікаві ідеологові й філософу, марпологу (марпологія – наука про дурість), психологу, який сьогодні оперує термінами: фіґура і фон, фобії, поріг чуттєвості, ейдетизм (вид, образ)…

"Людина, котра послуговується неправдою, має дуже велику відвагу супроти Бога, а в той же час вона боязка супроти людей" (В.Бейкен – "Нарис про правду")... Хтось із психологів сказав, що "дитина не вміє приховувати правду, а геній не вважає це за доцільне". Шекспір закликав бути вірним самому собі (to thine own self be true), звідки робиться висновок, що головне, можливо, і не правда, а справедливість, яка абсолютніша, ніж правда і її супровід – брехня, яка буває нібито трьох видів: просто брехня, свята брехня і статистика.
Штучно витворити міф навіть пропагандистський (червоний, коричневий, жовто-синій, зелений), на наше переконання, неможливо. Але його, як і людину, можна вбити. Таємниця зародження міфу, як і біологічного життя, – одна з найбільших. Міфи (не лише як розгорнуті метафори, а як цілі релігії) створюють як політично, економічно слабкі, загнані народи, етноси, системи (виникнення християнства у марґінальній римській провінції), так і Системи-монстри, імперіали – американський міф всеосяжної демократії, наприклад, який, глибоко проникаючи в кореневу систему інших, слабших держав-систем, руками їхніх же "сторожів генетичного коду" – гуманітарної еліти вбиває правду-легенду чи легенду-правду, майже релігію про, наприклад, автентичність "Слова о полку Ігоревім" чи "Велесевої книги".
Якась імперія знищує (забороняє офіційно) у провінціях чи своїх колоніях їхню мову, недоцільно природно нав'язуючи свою, інша в боротьбі за сфери впливу тонко руйнує неагресивні, неекспансивні, як правило, культурологічні міфи чужих провінцій і колоній. Це так звана соціальна психологія у дії.
До того ж нація-імперія свято фільтрує своє комунікативно-міфотворче поле. У США, наприклад, існує Національний Центр фальшивої інформації.
Людство загалом, пройшовши через кров, зруйнувало уже чотири основних своїх міфи-теорії:
– статевий;
– расовий;
– класовий;
– національний.
Залишається глобальний міф універсальності людства у Всесвіті та комплексні марґінальні недобитки деміфологізованих теорій (тих же расових, класових, національних, статевих, релігійних), які, воскресаючи, мов голови гідри, послуговуючись технічними (знову ж таки глобальними) засобами, загрожують терором зруйнувати Світ, борючись між собою не лише за землю, нафту, золото, а й за (парадоксально) і с т и н н і с т ь саме своєї релігії, історії, легенди, міфу... право на свій патріотизм, свій спектр веселки. Дух матеріалізується, як матерія фетишизується, метафоризується.
А скільки процесом старіння, як і натхненням, загалом керувати неможливо, то “і процес створення міфу регулювати можна лише “плюс-мінус”: “Поети-жерці первісних племен вчилися прийомів, що стимулювали стан “одержимості”; на Сході духовні вправи зобов’язували жерців дотримувати певний час і місце для молитов, рекомендували відоме заклинання; і аналогічно письменники нового часу вчаться керувати творчим станом. Шіллер тримав у ящику стола гнилі яблука, Бальзак працював у чернечій рясі. Багато хто думає “горизонтально”; вони навіть пишуть лежачи, наприклад, такі різні письменники, як Пруст і Марк Твен. Одним потрібні тиша і самотність, іншим добре пишеться в сімейному колі, а то навіть в шумному кафе” [2].
Загадки ж нагадують словесну гру, але не заради гри, а заради... можливо, інтелектуального тренінгу, перевірки ментального коду на адекватність об'єкта-творця, дитини, бо ж, наприклад, "Ніцше і Достоєвський є типовими "зворотними симулянтами", якщо так можна виразитись. Вони прикидалися душевно здоровими, хоча були душевно хворими. Вони добре знали, що хворі, але показували свій страх як дивацтво, що сприймається як ориґінальність; із вразливістю, що притаманна всім, хто знаходиться у постійній небезпеці, вони ніколи не переходили за відому межу"[3]. Хоча Ніцше писав, що “існує лжа, яка увійшла у нашу плоть і кров, і її називають "чистим сумлінням". Можна додати, що це основне підґрунтя ідеології" [4]. Тут же на с. 305 читаємо, що “гра (за Й.Гейзінгом) – це формуюче культуру начало, яке пронизує мовну діяльність людини, що "сьогодні ця гра стає свідомою себе, вільною у своїх проявах і виборі традиції".
Маємо врешті-решт знаковий приклад боротьби міфів, коли кожен міф, претендуючи на "офіційність", вершинне місце у піраміді ілюзій, "вимагає" від своїх вірних "солдатів" супернапруженої "муштри" душі, ритуалу, щоби протистояти іншим міфам, які від "своїх" потребують того ж. У результаті цієї боротьби якийсь міф стає панівним у певному часопросторі і природно намагається зберегти якнайдовше і якнайширше своє панівне становище. Із цим усе зрозуміло. Це існує, це є за законами Буття. Цікавіше із патологіями, отим: согріши – і на душі полегшає. Чи так само, як легшає після справжньої (правдивої) сповіді? Гріх-сповідь очевидно наповнюють душевно-тілесну систему (організм) очищально-причащальною легкістю буття, а буквальне дотримування церковно-релігійних заповідей – так чи інакше прокрустується (від Прокрустового ложа) – аж до заперечення Бунту-Життя, до мертвизни. Звідси: найкращий святий – фізично мертвий святий. Так само й поет...
Наведемо декілька прикладів висловлювань відомих на різних рівнях великих "брехунів" (письменників) про психологію обману-гри, обману-битви, як-от: "Хоч ототожнення гри і приватної прикмети думання заходить далеко, лишається велика решта, яка примушує до чесності. Постійне маскування, хоча створює збірну атмосферу, яку важко витримати, дає тим, хто маскується, чимале, і то не найменше вдоволення. Говорити, що щось біле, а думати, що воно чорне; внутрішньо посміхатись, а назовні показувати урочисту ревність; ненавидіти, а виявляти ознаки любові, знати, а вдавати незнання: так обдурювати противника (який нас також обдурює), починаєш цінувати над усе власну хитрість. Успіх у грі стає джерелом вдоволення . Людина ховається у внутрішній санктуарій, який тим прекрасніший, чим більшу ціну треба заплатити, щоб іншим заборонити вступ до нього. Акторство, практиковане в таких масових масштабах, не часто траплялось у дотеперішній історії людського роду.
Що таке Кетман? Я знайшов його опис у книжці Ґобітно "Релігія і філософія в Центральній Азії". На думку людей, на мусульманському Сході, "власник правди не повинен виставляти своєї особи, свого майна і своєї поваги на засліплення, шаленство і злобу тих, кого сподобалось Богові ввести в оману і втримувати їх в омані". Отже, треба мовчати про свої справжні переконання, якщо це можливе.
Акторство буднів тим відрізняється від акторства в театрі, що всі грають перед усіма і знають одне про одного, що ті й ті грають .Свідома гра, якщо її вести досить довго, розвиває ті прикмети індивіда, якими він найкраще користується у своїй акторській праці" [5].
Тут би годилося розширити наш дискурс у стилі й сенсі ґендерних студій, чоловічо-жіночої компаративістики щодо брехні й правди, побрехеньок, напівправд. Але наразі наша екскурсивна метода не йтиме далі претензійності на фіксованість теми-проблеми.
"Ґьоте мав "Поезію і Правду". "Правдою" для старого були факти з життя, котрі збереглися в пам'яті і які він правдиво відбив, а "поезією" ― тлумачення усяких фактів, доповнення їх "внутрішнього зв'язку" і значення їхнє в його духовній біографії. Може, гадав би, мій компілятивний задум знехтував "поезією" життя, та правдивий внутрішній здогад торочив і пророчив інакше: для мене "поезія" і є життя, а "правда" то це лишень спроба підійти до межі, за Борисом Л.Пастернаком, за якою потреба або говорити всю правду, або ж мовчати, чи, красномовніше (за Василем Стефаником) ― та правда життя, що приступ до неї впритул може спалити. Так постає (повстає) здогад, що ми завжди плутаємо "життя" і "правду".
Тобто, "поезія", як така, нічого не значить, хоч існує часом за виправдання нашої “милої брехні". Натомість за "поезію" належить мати саму мову (якщо ми достатньо опанували її), як також дрібку гумору, коли говоримо про речі, "сороміцькі" або ж надто трагічні” [6].
Такі от пасажі, які безпосередньо відносять до теми, можна, знову ж таки, скільки завгодно розширювати, аналізувати, тому зоставимо їх без коментарів, "на балансі", побавившись фактами, метафорами, афоризмами, енциклопедичними гаслами, про об'єкт та антиоб'єкт нашого дослідження – брехню та правду.
Поняття "Спочатку було слово" і "Слово було Богом" мало би монополію на істину, якби у світі не було розумних німих, глухонімих людей... якби не було "мови дерев і тварин". Якби не було музики, з якою "і помирати легше", і революцію робити можна, і корови під музику більше молока дають, і взагалі... всі мистецтва нібито прагнуть нею, музикою стати.
Література, як і релігія, є енергетичним опіумом, обманом “для народу": "Релігія – опіум народу. Він таки в ньому переконаний, той жовчний малий співвласник пивнички. Еге ж, але й музика – опіум народу і економіка – опіум народу, так само, як і патріотизм в Італії та Німеччині. Ну, а сексуальні стосунки – це теж опіум народу? . Але найперший опіум народу – це алкоголь . Хоч дехто надає перевагу радіо – воно теж опіум, дешевенький опіум, до якого він і сам тепер вдається. А поряд з тим усім – гра, незаперечний опіум народу, один із найдавніших його різновидів. А ще є честолюбність ― це теж опіум народу, не гірший од віри в будь-які нові форми урядування , свобода, в яку ми вірили, стала тепер лиш назвою часопису. Але що є справжній опіум народу:? Справжній, істинний опіум? Він це чудово знав. Що ж воно є? Він знав достеменно. То ж це? Ну звісно ж: хліб – ось опіум народу – Чому народ оперують без наркозу? – Чому не кожен опіум народу має добру силу? – Освіта – опіум народу. Революція, думав містер Фрейзер, ще не опіум. Революція – це очищення, надпорив, і тиранія тільки подовжує його в часі. Опіум потрібен перед тим і опісля" [7], – читаємо в новелі Ернеста Хемінґвея "Картяр, черниця і радіо", яка могла би слугувати епіграфом до нашого дослідження про брехню, обман, фікцію, опіум... "Не хочет ничего знать читатель, только одно и твердит:
Тьмы низких истин мне дороже
Нас возвышающий обман...
А газетчик-обманщик и сейчас жив. Четвертый каменный дом под крышу подводит, с утра до вечера об одном думает: чем ему легковерного читателя ловчее обманывать: обманом или истиною", – це вже з російської класики. М.Є. Салтиков-Щедрін [8].
Альберт Ейнштейн у своєму "Зверненні до інтелігенції" 29 серпня 1948 р. зазначав, що "на гіркому досвіді ми переконалися, що з допомогою одного лише раціонального підходу вирішити соціальні проблеми суспільства неможливо. Застосування результатів найглибших наукових досліджень і найскладнішої роботи вчених дуже часто призводило до катастрофічних наслідків людство створювало засоби для самознищення. Це – величезна трагедія!"
Обман і самообман, трансформуючись у віру, здатні ставати правдою, матеріалізуватися "на благо". Так люди ідуть за медичною допомогою до африканських знахарів, які лікують заклинаннями...

Повертаючись до письменників яко "ченців майбутніх богів", чимало цікавого матеріалу знаходимо в уже згадуваній нами книзі Яна Парандовсього "Алхімія слова" [9], де йдеться про вживання кави як наркотика Бахом (він на честь кави навіть кантату написав), Шіллером, Руссо, Дідро, Бальзаком, про якого сказано: прожив за рахунок п'ятдесяти тисяч горнят кави і помер від п'ятдесяти горнят кави. Про втрати античної літератури окрема розмова, через те, що безліч творів просто загубилися (Софокл написав до сотні драм, Есхіл трохи менше, а до нас дійшло лише по сім на кожного). Тут же ― про зумисне напускання "туману" у текст деякими письменниками, як от Малларме, наприклад, який "ламав структуру фрази", вивертав її навиворіт, доводив її до беззмістовності лише для того, щоби якому-небудь одному слову надати сили й виразності. Так, виявляється, робив древньогрецький ритор, звертаючись до своїх учнів: "Skotison" (Затемнюй!).
Загалом же Ян Парандовський ділить літературу на два потоки:
1) простий, світлий, широкий, рівний;
2) мутний, непрозорий.
І справедливо вважає, що бувають періоди, коли вірші ходять лише між знавцями, як і роботи з вищої математики, а між словом і думкою виникає не менше провалля, як між словом і ділом (с. 207).
"За винятком прихильників "мистецтва для мистецтва", за яких зараз ніхто не хоче себе визнавати, письменники завжди відкривали в собі якусь місію, іноді дозволяли себе переконати, що така існує, або ж покірно прийняти її на себе під тиском суспільної думки (с. 35). Так Тацит писав свої "Аннали" з метою помститися за всі приниження, яких зазнав від деспотії, хоча у вступі написав знамениті слова: "Без гніву і без жаги", вводячи тим самим у блуд людей.
А ще Парандовський, досліджуючи психологію творчості, стосунків авторів і читача, пише про "дивну річ": поважний громадянин, який з гордістю зберігає газету, в якій згадане його прізвище у зв'язку з переломом ноги на вулиці, сприймає як ганьбу, якщо той же випадок зробить його героєм новели. Мистецтво дратує людей, говорячи про них не ту правду, в яку вони хочуть вірити, їм завжди здається, що в літературному творі вони карикатурні. Хоча навіть ідеалізування викликає протест ориґіналу: людина відчуває, що її інкогніто, безпека анонімного існування ставиться під загрозу" (с. 165). "В письменникові є щось від браконьєра, розбійника. Жінки інколи відмовляли поетам у праві оспівати віршами їх красу, тому що не одну пригнічувало приготовлене їй знаменитим поетом безсмертя" (с. 164).
Анатоль Франс як допінг, виявляється, використовував коньяк, Шіллер тримав ноги в холодній воді. Байрон вживав лауданум. Прус нюхав міцні парфуми, Якобсен – гіацинти. Ібсен пив і рвав папери й газети під час роботи, Руссо стояв на сонці з непокритою головою (с.123). Одне слово, "мистецтво – це безпорядок, – казав один лакей, господар якого був поетом" (с.86).
Давно зауважена розбіжність (неправда) у мистецькому та житейському існуванні ситуації: "мистецький" Робінзон Крузо Даніеля Дефо вів щоденник на безлюдному острові, а справжній прототип його – Селькірі – так страждав від самотності, що навіть не думав про писання, бо й говорити розучився. Лише психіатрам відомі стани гострої графоманії, коли важливий лише сам процес письма в повному відриві від думки, про якого б там не було читача (с. 253).
Загалом же, переконаний Ян Парандовський, щоби той чи інший твір художньої літератури існував, потрібен народ, мовою якого він написаний або культурна традиція, в якій він "зроблений". Антична література померла б, якби Візантія не зберегла грецької традиції, а латинську не сприйняли б романські народи.
"А Овідій виявився поляком. Достатньо йому було згадати у двох віршах, що він навчився сарматської мови, як легковірні наші предки присвоїли йому польське громадянство. З допомогою неоковирної археологічної фальсифікації було доказано, нібито він був похований у Польщі, – пише Парандовський. – Такими ж несподіванками повні долі художніх творів: чого лише не вписували у текст Гамлета, текст "Калевали" від селян прийшов до академічних вчених, як і картини Катерини Білокур...”
Загалом же письменників з точки зору брехні-правди варто судити за тими законами, які вони самі над собою визнають (за О.Пушкіном): реаліста –– реалістично, символіста –– символічно, натураліста –– натурально, імажиніста –– образно... бо "всюди у світі у наш час утворилася величезна дистанція між словами, дійсністю і ділами. Лише література і в першу чергу поезія сприяє відродженню змісту слів, збереженню мови, її значень" ("Литературная газета", 1990, 24 жовт.).
Лауреат Нобелівської премії Гюнтер Грасс, вважаючи себе "життєрадісним песимістом", у статті "Побудьмо скептиками" ("Литературная газета", 1991, 20 лют.) каже, що "література виникає із втрат", –– що "національний егоїзм та економічні інтереси будуть і надалі задавати тон", а самі письменники, як, наприклад, Данте, який вже “не поет і людина" ставатимуть символами, що "викликають певні асоціації. Вже наче можна й не читати їх"[10].
"Культура також, як і зерно в Євангелії, мусить померти, щоби воскреснути", –– писав у своєму щоденнику Андре Жид[11].
А Габріель Гарсіа Маркес вважав, що проблема літератури не у правдивості описів реального життя, а в правдивості його художнього переломлення" ("Літературна газета", 1989, 6 груд.), тут же зазначаючи, що США завжди потребують якихось "дияволів", першим із яких був комунізм, потім став наркобізнес.
Ернесто Сабато спасіння людей бачить у поверненні до початкової єдності логічної і магічної свідомості[12].
Камю і Сартр вказують на фальш у спілкуванні індивідів у будь-яких формах –– від релігійних, дружніх, любовних, вказуючи (Камю) на єдиній єдності тих же індивідів у бунті-екстазі проти "абсурдного світу", проти кінечності, смертності, недосконалості, беззмістовності людського існування, наголошуючи на тому, що й екстаз –– це розруха, відчай абсурдної людини.
Достоєвський, даючи дефініцію більшовицького бунту, писав про психологію російської буржуазії, якій було не тільки "стидно бути добрим, але й багатим!"
Таким чином, література парадоксально сприяла більшовизму.
Не вважав письменство ні розсудливою категорією, ані політичною системою Стефан Жеромський (див. його "Щоденник подорожей"), номінуючи його пристрастю –– як любов, ненависть, здатність до пробачення, прагнення до опанування і спрага помсти.
Багату теоретичну літературу має не лише комунізм, але й, наприклад, фашизм, як-от "Доктрина фашизму" Муссоліні.
Платон теоретично вчив високої штуки правління, а на практиці не впорався...
Філософ Н.Ф.Федоров сказав Л.М.Толстому щодо його ідеалізму та самообману: "Багато дурнів бачив у світі, але такого –– вперше".
Загалом же будь-яка ідея однозначно прагне прийти до влади через рекламу (пропаганду), як і будь-який товар.
Ось, наприклад, великі письменники, їх вислови про творців: "Мета художника не в тому, щоби беззаперечно розв'язати проблему, а в тому, щоб примусити любити життя у нескінченних його проявах" (Л.Толстой). Художник — це нещасна людина, у чиєму серці приховані глибокі муки, але вуста мають таку будову, що коли стогін виривається з них, він перетворюється на прекрасну музику (С.К'єркегор). Творчість значних художників — це завжди прекрасний сад і з квітами, і з бур'яном, а не красивий парк із доглянутими доріжками (О.Блок). Злоба і пристрасність. Ці якості я вважаю тими достоїнствами письменника, які примушують його писати серйозно (Г.Гейне)".
Хтось вважає, що свобода брехати більша в літературі, хтось — у політиці, де вона подібна до виконавчого мистецтва, яке потребує взаємодії між актором і глядачем, не створюючи нічого, окрім цієї взаємодії. Коли така свобода доводить себе до абсурду, стає ігом, терором — відбувається Революція, яка чесно народжує нову свободу, новий міт зі своїми символами, нову брехню, яка намагається витіснити із колективного підсвідомого саму смерть (кладучи табу на саму думку про неї, “побиваючи” її сексуальністю, що, звичайно, разом із тотальною технізацією найбільше руйнує людську спільноту. Смерть не варто обманювати, забувати, її не варто й любити. З неї (з нею) можна сміятися, не опускаючи ритуал до міщанських умовностей, бо вважати світ досконалим ─ є найбільшим проявом Віри, Надії, Любові, Творця.

1. Яcперс К. Истоки истории и ее цель. Вып. 1, 2. – М.; 1978. – С.333.
2. Уэллек Р., Уоррен О. Теория литературы. – М.: Прогресс, 1978. – С. 101.
3. Шестов Лев. Апофеоз беспочвенности. Опыт адогматического мышления. – Л.: Изд-во Ленинград. у-та 1991. – С. 75.
4. Цит. за: Яковенко С. Логомахія в декоративному раю (з інтермедією) // Початки: Антологія молодої поезії. – К.: Смолоскип, 1998. – 328 с.
5. Мілош Чеслав. Поневолений розум. – Сучасність. – 1985. – С. 71-73.
6. Див.: Медвідь В'ячеслав. Життя і правда (з книжки мемуарів) // Кур'єр Кривбасу. – 1999. – травень. – С. 39-63.
7. Хемінгуей Е. Сніги Каліманджаро. – К.: Дніпро, 1968. – С. 201-202.
8. Салтыков-Щедрин М.Е. Обманщик-газетчик и легковерный читатель // Мелочи жизни. Русская сатира и юмор второй половины ХІХ – начала ХХ в. – М.: Худож. лит., 1988. – С. 109-111.
9. Парандовский Ян. Алхимия слова. – М.: Прогресс, 1972. – 334 с.
10. Див.: Левчин Рафаель // Людина і суспільство. – 1990. – № 5.
11. Жид. Андре. Из Дневника 1939–1949 // Литературная газета. – 1989. – 8 март.
12. Сабато Эрнэсто. На пороге жизни // Литературная газета. – 1989. – апр.

Не нами вперше підмічено, що зоряні вітри усіх зовнішніх (природно-суспільних) – та внутрішніх (душевно-духовних) – явищ, вирують по колу. Дехто каже, що по спіралі. Але ніхто однозначно не знає: по висхідній чи по низхідній.
Література – як сфера одночасно суспільних та душевно-духовних, навіть сакральних, енергій – не виняток, а радше підтвердження цього правила ВсЕсвітнього колообігу, за яким кочують не лише ідеї, сюжети, але й цілі інформаційно-культурні системи, формації. Як там у Еклезіасті: (Екк. 1:9-10): «...і немає нічого нового під сонцем!.. Буває таке, що про нього говорять: «Дивись, – це нове!» та воно вже було від віків, що були перед нами!»
«Термін «постмодернізм» (після модернізму) – сукупна назва художніх тенденцій, які, як відомо, особливо чітко означилися у 1960-ті роки і пов’язані з радикальною переоцінкою позицій модернізму та авангардизму. Утопічні устремління колишнього авангарду змінилися на самокритичне ставлення мистецтва до самого себе, війна з традицією – на співіснування із нею (іронічні діалоги з традицією), принциповий стилістичний плюралізм. Відкидаючи раціоналізм «інтернаціонального стилю», постмодернізм звернувся до наочних цитат із різних сфер гуманітарного та технічного знання, пропонуючи вільну взаємодію з усіма старими та новими стилями», – читаємо в «Енциклопедії Кирила і Мефодія», зауважуючи, зокрема, що «старі засоби вираження (тобто традиційні види живопису, графіки тощо) безпрецедентно щільно сходяться з новими технічними засобами творчості (крім фотографії і кінематографа, відеозапис, електронні звуко- і світлотехніка), виразившись перш за все в поп-арті і кінетизмі. Цей електронно-естетичний синтез досяг особливої складності в «віртуальних образах» комп’ютерних пристроїв останнього покоління».
Український же постмодерн, що складався в умовах «неофіційного мистецтва», альтернативної культури 1970-х років як соц-арт, що протистояв офіційним строгим ідеологічно-художнім канонам Радянського Союзу, від кінця 1980-х (початку розпаду СРСР) і до сьогодні породжує напрями, паралельні західним і російським.
Зовнішні, формальні, ознаки постмодерну у мистецтві, на наш погляд, найкраще пояснити на прикладі архітектури чи кулінарії. Постмодерний твір, скажімо, це – секс-шоп, збудований із будматеріалу старого зруйнованого храму і собачих будок із використанням, скажімо, дверей автомобіля, а вікон (люків) атомного підводного човна... Або – наваристий фірмовий український червоний борщ, у який додали витончених французьких парфумів «Шанель»... адже конституція постмодернізму передбачає іронію, гротеск, гостру підміну і змішування понять і стилів, яскраву еклектику художніх засобів, у тому числі вербальних.
Тобто так чи інакше, постмодерна конструкція твориться із плюралізмів деконструкцій (хоча хтось жартував, що плюралізм в одній голові – це шизофренія), коли новий текст (у літературі) твориться із випадкового набору розмаїтих різностильових текстів, а в тій же архітектурі – хата будується із матеріалів випадково знайдених на смітниках чи на руїнах, згарищах інших будівель, при тому чим полярніших за своїм ужитковим чи сакральним призначенням (скажімо, собор і туалет) – тим виграшніше, епатажніше, адже саме епатаж, залишений у спадок від модернізму – одна зі складових пост-модернізму.
Постмодерн – як хвороба духу, а значить і літератури, в окопах не з’являється, бо на справжній війні, як відомо, простудними і заразними хворобами не хворіють, – лише на руїнах утопій і доль.
В’ячеслав Куріцин, наприклад, називає постмодернізм новою первісною культурою, дехто – антикультурою.
У Європі постмодернізм вважають характерною ознакою інформаційної епохи, яка не встигає провідчувати себе. Звідси – халтура, секондхенд, дисгармонія у суспільній свері і, відповідно, у сфері літератури, дизайну, одягу, навіть у релігійній сфері. Імітація замість оригіналу. Пластик замість органіки. Одне слово, відпочинок традиції.

У безперечно цікавій розмові на тему «Ситуація постмодернізму в Україні», серед учасників якої Оксана Пахльовська, Лариса Брюховецька, Вадим Скуратівський, чимало йшлося, зокрема, про явище постмодернізму як результату провалля між інтелектуалами, які прагнуть комфортного життя, і «так званим» народом (http://www.ktm.ukma.kiev.ua/2001/6/postmodern.html).
Тобто це вже також було: і «мистецтво для мистецтва», і вимога плебсу та аристократії розіп’яти Того, кого потім і ті, й інші будуть обожнювати...
Принципово не називатимемо імен-репрезентантів літературного постмодерну в Україні, хоча вони на слуху для «посвячених», адже в час постмодерн-ізму, як і кожного «ізму» є ще все-таки митці поза «ізмами» та модами, хворобами і комплексами. Вони і продовжують велику традицію високого і глибокого національного стилю у всіх мистецьких та суспільно-політичних його проявах, адже «мистецтву пізнавальної діяльності і її тонкощам не навчишся, читаючи підручник, вона лише в безпосередньому спілкуванні з Майстром» (Майкл Полані). Коли цим правилом нехтують, виникає різновид естетичної брехні, в основі якого не творчість, а компіляція, не створення оригінальних творів, а коллаж. Усе те має свій термін – постмодернізм. Гра називає себе грою наперед, брехня – брехнею. Виходить сурогат, шлак, яким моститься стартовий майданчик для космодромів майбутніх творчих осяянь, одкровень.
Врешті-решт людина захищає себе від світу вогнем або молитвою, цивілізацією або культурою. Наскільки й доскільки можливий їх симбіоз, дотримуючись якого в жодному разі не слід забувати про збереження, дотримання гармонії із рослинним, тваринним та ангельсько-духовним світом, прихильниками альтернативних теорій, наукою, міфом та філософією», – писав я про постмодернізм у своїй книзі «Діагностика і прогностика брехні. Екскурси в теорію комунікації. – Львів: Сполом, 2003. – С. 30» і за останні шість років суттєво не змінив філософію свого бачення суспільно-мистецького явища перехідного періоду, як і фатального розуміння того, що у кожному суспільстві, як і в природі, за вищими законами буття на руїнах-згарищах старого Дому завжди проростає молода трава, а то й деревця нового життя. Приходять нові будівельники, очищують територію – і будують новий Храм, адже давно спостережено, що іноді легше збудувати нове, ніж відремонтувати безнадійно занедбане старе.
Із тієї точки зору постмодернізм в український літературі – лише міжчасся, relax (відпочинок) на руїнах старого храму, накопичення сил і тонких енергій для будівництва нового – тобто давно забутого старого. А за принципом іще одного незмінного загальнокосмічного енергетичного закону – переходу крайності у свою протилежність – після деструктиву постмодерну гряде повернення до духовно конструктивної, готичної, здорової національної літератури, герой якої ще у пошуках самого себе.

Епатажність (від франц. epater) – вражати, приголомшувати незвичайною поведінкою, скандальними витівками, порушенням загальноприйнятих правил і звичаїв) диктує популярність не лише сьогодні і не лише художнього твору. І направду країна, територія, навіть час, мають тут найменше значення. Природа людська універсальна, а внутрішньо людина не змінюється уже давно. Як там у Булгакова: «Люди, як люди. Люблять гроші, але це ж завжди було… квартирне питання тільки їх зіпсувало»... І в екзистенційних, межових ситуаціях, знаю із власного досвіду спостережень за гомосапієнсами різних держав, статей, рас, класів, люде плачуть і сміються від того ж самого...
Тому тут доречно говорити про тенденції здобуття популярності і тих же грошей тими чи іншими способами у певні періоди на певних територіях у контексті соціально-політичного ладу в тій чи іншій країні-державі, погоджуючись чи ні, але задумуючись над рядком із поета, який для одних популярний, для інших великий, для ще інших визначний, а для декого просто поет: «Поезія і популярність – у цьому завжди є якась полярність»...

Як казав Сергій Єсєнін, який, як і Байрон, Пушкін, Рембо, Верлен... епатував публіку навіть зовнішнім виглядом (то одягався як пастушок-Лель, то ходив у циліндрі – «під Пушкіна»), талант – це вже сам собою скандал, епатаж.
Епатаж, скандал – це неписане право і правило для літератури, для мистецтва загалом.
Лише одне діло – епатаж воїнів, інше діло – епатаж корчмарів, поетів-підлітків, які п’ють склоочисник і б’ють вікна у корчмах... Епатаж графоманів та епатаж снобів: тих же графоманів, тільки «учоних», тому ще шкідливіших для суспільно-духовного організму.

Хіба не епатував ліберальне панство Тарас Шевченко, своїм дендівським виглядом у молодості... своєю відомою поемою «Сон»? Є епатаж Михайля Семенка і Миколи Хвильового, Василя Стуса і бубабістів... Тобто епатаж приборкувача хижих звірів та епатаж клоуна у цирку – епатажі різних рівнів ризику, тому це дві великі різниці, як кажуть в іронічно-епатажній Одесі.
Сміливість – це вже епатаж.

Тобто, як бачимо із контекту названих імен, мова може йти не про те, епатували чи ні ті чи інші митці, а про те – як і чим (окрім власне талановитих творів) привертали увагу сучасників до свого імені-особи і тих дивували сучасників ?
Адже одна справа – епатажні вуса Сальвадора Далі, інше – епатаж матюками Леся Подерев’янського, ще інше епатаж каліцтвом «на показ» вуличних жебраків, чи відвертою демонстрацією своїх приваб вуличними повіями... І вже зовсім інший епатаж на хресті, на барикадах, у бою, в казематах, на дуелі, в Чорнобилі... Приклади відомі.
Про різну ціну епатажу заради слави, безсмертя говорили самі ж епатажники:

Я делаю себе карьеру
тем, что не делаю ее! –
(Євген Євтушенко).

Про «славу, куплену кров’ю» писав у вірші «Вітчизна» відомий епатажник Михайло Лєрмонтов.
Епатував оточення, тримаючи ведмедя вдома, череп людини, згадуваний уже лорд Байрон, який увійшов в історію світової літератури явно не тому, що епатував, принаймні не лише тому.
Епатував публіку під час слему на поетичному фестивалі як член його журі і аз грішний: читав вірші зі сцени, стоячи у буквальному розумінні на голові, про що писала газета «Дзеркало тижня» за 15 вересня 2006 року (див.: http://www.zn.ua/3000/3680/54405/).

Отож, мова може йти про кілька видів епатажу: монахині у борделі, повії у монастирі, голого на морозі, вовка серед зайців, талановитого серед бездарностей, оригінального серед підробок, секондхендів, епатаж красою чи потворністю, вульгарністю чи цнотливістю, епатаж-епізод чи епатаж-стиль буття тощо.
Справжнє мистецтво може бути епатажним, але щось лише епатажне і сміхотворне – то ще не мистецтво... Візьмемо, наприклад, як вид мистецтва архітектуру. Вона ж – навіть модерністська, постмодерністська – підпорядкована тим же законам фізики, простору, матерії, що і традиційна. І епатаж там можливий настільки, наскільки спроможна істота жити, скажімо, у скляній кулі.
Цікава тема для роздумів: цензура і епатаж, матеріалом для якої може бути недавня ситуація із книгою Олеся Ульяненка «Жінка його мрії», яку Національна комісія з питань захисту суспільної моралі визнала порнографічною продукцією і заборонила продавати.
Щодо порівняння ситуації з епатажем в Україні і за кордоном, то я, будучи присутнім на різних літературних імпрезах і в Києві, Львові, Луцьку... і у Сполучених Штатах Америки, в Росії, Польщі, Туреччині, Ірландії... особливої різниці не зауважив. Тобто епатаж він і в Африці епатаж, якщо там зустрінеш, приміром, пінгвіна у вишиванці.

Епатаж, бутафорія, балаган, буфонада, бурлеск – це (ще з древньої Греції відомо) – вуличні забави для плебсу, для рабів. Аристократи ж і вільні люде завжди ходили на високе – на драми, трагедії... «Легким чтивом» – любовними «романчиками», «детективчиками», «кітчем»... балувались, убиваючи час, міщани (а’ля Проня Прокопівна, яка, впевнений, саме з такою книгою «лягли і просють») пізніших століть, аж до «вєрок сердючок» наших днів.
Хоча – «я ненавиджу обивательщину більше, ніж гріх», – писав Фрідріх Ніцше.
Тобто література, як і будь-яке інше мистецтво, – це справа смаку і доступності. І як кожне енергетично замкнуте явище, вона має свої полюси: від, скажімо, графоманії до снобізму.
Так між трипільською надщербленою вазою, знайденою у древній могилі, і вазою пластмасовою, що продається на базарі, існує різниця в ціні і вартості. Хтось вибере раціональне, хтось ірраціональне, хтось - те та інше...
Філософія, психологія, ідеологія літератури переживала і переживає за період свого існування різні стадії суспільного та самоусвідомлення, маркованого лозунгами: «мистецтво для мистецтва», «коліщатко і гвинтик», міф...
Однозначно одне – література (яко казка чи пісня) була органічно потрібна людині і людству із часу переходу їх у фазу культури, яка (за Фукоямою, Ясперсом) нині трансформується у фазу цивілізації.
І якщо товаром-твором є символи релігії як найвищої форми літератури (у храмах, наприклад, попри всі застереження Христа, успішно продають свічки, іконки, натільні хрестики тощо), то чому не сумісні література та бізнес, тобто твір і товар? Інша справа, чи нормально це в ідеалі, який, як відомо, подібний до горизонту: видимий, але не досяжний.
Інша справа, яка з літератур, репрезентованих тим чи іншим письменником на тому чи іншому часопросторі, так чи інакше наближається до релігії, – адже найвищою стадією духовного подвижництва незаперечно вважається створення релігії із її зовнішніми атрибутами-ритуалами, які постають як результат боротьби із комплексами, та внутрішнім духом-душею, які обов’язково мали пройти через проповідь (твір), смерть (як правило, мученицьку) – і воскресіння із правом на безсмертя. Це модель Христа, до якої, скажімо, в нашій літературі долею волі чи волею долі найближче підійшли майже сакралізований Тарас Шевченко, Василь Стус. Тому це – Література. Інша справа, як поводяться із їх спадщиною нащадки: дарують, обмінюють, продають?..

«Не продается вдохновенье, Но можно рукопись продать», – писав геніальний Пушкін, який, до речі, одним із перших в Російській імперії почав отримувати пристойні гонорари, у відомому вірші «Розмова книгопродавця з поетом». Значні прибутки за свої книги одержували, як відомо, лорд Байрон, Бальзак... Благопристойні радянські письменники були найбагатшими людьми в СРСР. І нині у світі є письменники-мільйонери, як-от Джоан Роулінг, Стівен Кінг, Дін Кунц... Але чи є мода на книги того чи іншого митця, а звідси – його багатство, критерієм якості цієї літератури – питання риторичне.

На два потоки ділив літературу відомий автор «Алхімії слова» Ян Парандовський: перший – простий, світлий, широкий, рівний; другий – мутний, непрозорий. Він же справедливо вважав, що «бувають періоди, коли вірші ходять лише між знавцями, як і роботи з вищої математики, а між словом і думкою виникає не менше провалля, як між словом і ділом" (див. Парандовский Ян. Алхимия слова. – М.: Прогресс, 1972. – С. 207).
Чи не такий період маємо в українській культурно-інформаційній сфері, зокрема в літературі, нині, де талантом і подвижництвом заслужена честь і пропіареність за гроші – тотожні для непосвячених.
Хоч-не-хоч, а повіриш, що найсильніше, найобразніше, мистецтво створюється в імперіях, і в часи їх розквіту, а не розпаду, де слава митця куплена за кров, а не за гріш... Де солодкий саме заборонений цвіт і плід. А Прикладів – більше, ніж достатньо. Ті ж Тарас Шевченко та Василь Стус, Сергій Єсєнін...
Нині ж – у перехідний від... соціалізму через неофеодалізм до капіталізму час сміливістю вважається вживання матюків та опис відверто натуралістичних сцен (Лесь Подерев’янський, Олесь Ульяненко...), а густа образна література а’ля Євген Пашковський на тому ж книжковому ринку (не плутати із причетністю до високовольтної лінії духу) – на маргінесі. Легко ж бути сміливим, коли дозволили.
Тобто народ, як і завжди (згадаймо думку про нього Воланда у булгаківському «Майстер і Маргарита»), хоче хліба і видовищ. Густа, образна література вимагає від читача співтворчої важкої роботи душі, задіювання надтонких психофізичних енергій для досягнення катарсису. А де їх узяти, коли вся енергія йде на здобування насущного і нема як бути героєм, адже навколо суцільний базар? Тому й люди читають щось легке, побутове, смішне... або ж не читають зовсім. Попит на поезію для маси задовольняє естрадна попса, а на прозу і драматургію – «мильні серіали» та... парламент, який у нас тепер грає роль театру.
Перехідні часи завжди характерні падінням суспільної моралі і звідси ж – художніх смаків. Люди ходять у церкву, але не вірять. Місце релігії і її сестри – літератури – займає містика.
Поза тим існує незаперечний феномен: літератори-генії з універсальною природою таланту, творчість яких задовольняє і аристократів і плебс, і академіків і селян, і чоловіків, і жінок... Серед таких митців Джек Лондон, наприклад, Сергій Єсєнін, наш Тарас Шевченко.
Тобто поділ на «легке чтиво» і «густу образну» літературу так чи інакше суб’єктивний, умовний, лежить все-таки більше в царині смаку, ніж у соціальній (класовій, расовій, гендерній). Адже чимало письменників, яких прийнято вважати геніями, – вихідці із соціальних низів. Створити пісню, яка би стала народною – мрія таких безперечно великих поетів, як Іван Франко. «Лісову пісню» Лесі Українки однаково трепетно розуміють і переживають як професори, так і поліські пастухи... як, врешті, подібні між собою і реакції на дотепні матюкальні п’єски того ж Подерев’янського. Просто не треба перекладати із хворої голови на здорову, плутати святе і грішне, світло і тінь, конструктив і деструктив, гармонію і дисгармонію, модне і традиційне, злободенне і вічне.
Тобто українській літературі зараз не бракує нічого... Адже всі зразки високого та низького стилю вона має у класичних варіантах. А реципієнтам ніхто ж не забороняє читати у вигляді книги чи в електронному варіанті (існує низка легкодоступних сайтів), приміром, Василя Стефаника, Євгена Маланюка, Євгена Плужника, Олександра Довженка, Григора Тютюнника, Миколу Вінграновського – митців, які вже пройшли випробування часом, і тому їхня спадщина із повним правом може бути названа літературою великого стилю, тобто близькою до релігії.
А багато з того, що «кнопають» на «компіках» і слемно «піарять» зараз, з розумним виглядом називаючи літературою невибагливі деструктивні дурниці-словоблуди... так через кілька десятиліть його літературою не те що ніхто не назве, а навіть не згадає у шляхетному товаристві.
Адже навіть той же плебс вимагатиме нових клоунів. Бо найсумніше видовище – це старі клоуни.
Впевнений, що через десятиліття-друге українську літературу нашого часу репрезентуватимуть інші твори та інші імена, ніж нині, адже салютні вогні над дачами сучасних нових українців – це далеко не зорі Чумацького Шляху над Дніпром.

* * *

Оце прислали мені друзі днями аудіозапис розмови на радіо «Культура» (20 березня, 17.35) талановитої журналістки Ганни Короненко з лауреатом Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, відомим кінодраматургом, письменником, журналістом, автором книжки про Олександра Довженка "Геній найвищої проби" Миколою Архиповичем Шудрею, де він говорив про мене і про мого однофамільця (чи, може й більше...) – поета Антона Павлюка, спадщиною якого опікується.
Я згадав, що ще в 1997 році написав статтю про цього поета під назвою «Третій від Сонця».
Розміщую її на сайті разом із портретом Антона Павлюка та уривком із інтерв’ю Миколи Шудрі.

ГАННА КОРОНЕНКО: – Пане Миколо, а який ваш погляд на молодих літераторів і на молоду літературу. Як ви думаєте – хто представлятиме з молодих її завтра, хто прийде на місце сьогоднішніх класиків?

МИКОЛА ШУДРЯ: – Ви знаєте, як не дивно, я людина не консервативних поглядів, тому що з літературою близько завжди був, хоча у мене особливий напрямок – документальний. Але, ви знаєте, от я читаю сучасну літературну молодь і – дивуюся: люди витрачають порох не зрозуміло на що – на експерименти. Експерименти роблять тоді, коли в тебе ґрунт єсть. Але коли в тебе ґрунту цього немає... Експерименти робити треба: засвоїти ази, відштовхнутись – і піти далі. Я тільки про одного поета, мого улюбленого молодого поета, скажу. Це Ігор Павлюк. Ви знаєте. Ігор Павлюк. Я, до речі, йому відкрив, що його родич був такий великий поет, що його напам’ять знав один із трьох найбільших українських поетів, я так думаю, – Шевченко, Франко, Маланюк. Так Маланюк в пам’яті тримав його рядки, і з пам’яті епіграфи брав до своїх віршів. Я скажу: Ігор не знав свого попередника такого великого, але інтуїтивно, на генному якомусь рівні він виробив у себе образну систему Антона Павлюка. Ви знаєте, і я думаю, що за Ігорем велике майбутнє. Навіть у 2008 році він був висунутий претендентом на Шевченківську премію. Це недарма.


ТРЕТІЙ ВІД СОНЦЯ

Планета Меркурій найближча до Сонця, але вона друга за величиною. Плутон найдалі від тепла, вона і найменша. Серед планет, що між ними, немає ніякої закономірності у величині. Найбільша планета – Юпітер – п’ята від Сонця... І лише третя планета – «жива». Правда, відкривали їх більш-менш закономірно: сьому планету Уран у 1781 році, наступну – Нептун – у 1846- му. Метафізика часу і простору...
Метафізика долі і пісні.
«Відкрийте для себе Антона Павлюка (псевдо – А. Явір)! – Хочеться рекламувати в унісон дивному нашому часові – поета, редактора, прозаїка, літературознавця-критика, романтика й пілігрима не менш дивних років двадцятих, дивних і подібних за парадоксальним принципом єднання протилежностей».
Народився – 1899 р. Волинь. З 1922 р. – в еміграції (Прага). Редактор альманаху «Стерні», співробітник київських журналів, а також журналу «Наш світ» (1924-1936), який виходив у Луцьку і Варшаві, «Нового життя» (Прага, 1926, 1927), редагованих Антоном Крушельницьким «Нових шляхів» (Львів, 1929-1932). Друкувався також у буковинському «Промені» (1921-1923).
З 1925 року керівник літературної групи лівої організації «Жовтневе коло». Після переїзду в 1932 р. до УРСР пропав безвісти...
Ось такий шлях з Європи до Москви.
Поетична довірлива наївність?
Знову пісня визначила долю?
Може, Антона Павлюка розстріляли?
Може, просто скинули з поїзда, що їхав до «світлого майбутнього»...
Зосталася робота летючої душі і духу, яка вперше зафіксувалася у книзі «Сумна радість: Поезії (1916-1918)», виданій у 1919 році в Острозі на Волині. Тут – епіграф з О. Олеся: «Хтось близький, близький приснився, хтось приходив уночі; Хтось ридав і тихо бився На моїм плечі», ще епіграфи та присвяти, пов’язані з іменами Клима Поліщука, Якова Савченка, П. Тичини, Гр. Чупринки, М. Шаповала, М. Рильського, О. Слісаренка, Володимира Науменка.

В колі вічнім, в колі ночи знов
б'ємося бурхливі і завзяті...
Чайка, біла чайка лине в кров,
В неба кров... У смуток неба-брата... (с. 15).

Це перша, рання сповідь зовсім іще юного Антона, який вже встиг побувати в Харкові, Острозі, про що свідчать підписи під віршами.
А потім він полетів у світ – до Праги.
«Життя», «Кохання», «Місто», «Сучасність», «Європейські поети», «Шляхи упертих» – це розділи з другої книжки Антона Павлюка «Життя: Вірші», яка видана вже у Празі в 1925 році.
Кожен розділ – бажання охопити Все, бажання прожити до дна себе у світі і світ у собі.
Кажуть, щоби визначити рівень поета, достатньо прочитати одну строфу про кохання або батьківщину. Так от:

Виганяв... і колов життя клин за клином...
За ударом удар... Біль за болем... та згадував все:
– прийду.
Це, – не знаю, що буде, – коли стрінемося:
Може тільки спинюся, гляну, – та мовчки далі піду.
(«Коханій», с. 48).

Над віршами – присвяти: Василеві Хмелюкові, Вірі Д., О. Стефановичу, А. Падолистові, Оксані Орлівській.
Дивно блискавична інтеграція у європейський літературний процес, навіть у формі віршів:

Сісти... в сутінку фото вмерлих колишніх коханок
переглядати,
Тільки й всього... часом мріяти ще про якусь
екзотичну країну – весну...
Тихо. Тихше. Європі хочеться спати
і боїться Європа страшного, зловісного сну.
(«Європейські поети», с. 14).

Збагачується лексика – з’являються «арфи, Діяни, фанфари», блукають між рядками тіні античних богів і – тут же – запорозькі коні!..

Грім десь далекий... Копита чи буря,
Чи тільки гра крівава і знов
де петлями шлях плете Петлюра,
чи з Гуляйполя гонами грає Махно?!.
Скільки ми вже перебачили й чули!
Сядеш, – так вік ти той людський пиши.
Каменем зробиться серце чуле
Хоч ти вогню із нього креши.
(«Нове життя», с. 30).

І – як друге крило – виразний вплив російської поезії, з її революційно-надламним вітром невизначеності, розхристаності, космічності, «дикої весни»:

Жити нині – ненавидіти й горіти!
Що ж, ростимеш ти, а чи зачах?!
Тут, коли творити і горіти!
Шлях Єсеніна чи ж стане ув очах?!
(«Уривок», с. 41).

Це вже із наступної книги «Осінні вири. Вірші», виданої в 1926 році також у Празі під епіграфом В.Маяковського.
Тут же – вірш «На смерть Єсеніна»:

Того й твій
теплий біль
став рідний
і знайомий!
– Не в нужникові ж
сісти і зітхнуть...
Нехай їм.
Це для тих.
І краще, ніж
міщанам
повіям і бандитам
дати спів...
Товаришу!

«Луги Аркадії», «Апольон», «Земля», «Тотто» – назви інших віршів збірки, яка закінчується філософсько-психологічним пасажем:

Сніг снів... а тут весна так рясно...
а ночі бубном... скрипкою музик.
І бачу знов дитинство... любі
Расники...
і кригу Горині... і жовтий пух лози,
і повінь музики і вітру заливає...
серце в біль... і слово в біль хилю.
Сніг білих мертвих снів... а тут весна безкраями,
і малим атомом життя Антін Павлюк.

Ще – «Подяка» (с. 66):

Обрієм дощеві пасма...
Тихо стало... Сумно стало.
Дякую, що ти прекрасна...
Ясний день... – Що жити мало...

У 1930 р. була ще погано видана (поліграфічно) книжка віршів «Coloured plates. Поетисти». Ці «кольорові тарілки» цікаві перш за все оригінально-оригінальними «прозовими» роздумами-сповіддю на першій сторінці. Письмо рукописне, тому не все вдається розібрати.
Поза тим, але: «Перо зламане» кінцем 1928, початком 1929. Мистецтво, – полярне – раціо. Одно: світорозуміння, друге: світовідчування. Сума дає життя. Нині: – добре – раціо. Чуття, – лише гальма. Діяльно замовчуваний та вигнаний «нашою» «прихильною» «критикою» на суд майбутнього і собі в пригадку лишаю з доробку дещо. 2 зошити особистого... Маргариті, якої, на жаль, не було і, на щастя, – не треба. Ще буде пора, коли мною відкриті ліричні Америки оброблятиме плуг... це тобі, Добо!» І що тут скажеш?!
Назви віршів: «Мука (Субімпресії)», «Романтика», «В ночі», «Марна Чаша», «Русальна ніч», «Страта».
Під віршами топоніми – Засмуки, Спалений Млин.
Над віршами криптоніми – З. Б., Здені Б.
Батькові присвячений вірш «Волинь», де є рядки:

Снігові буряни та втома у серцеві
(І так бува!)... Чи ще довго? І чи дійти?
Та поглядом – знов із життям до герцю
Кличеш, Волине, – ти (с. 51).

Саме на цю книжку була рецензія у львівському журналі «Дзвони» (1931, ч.. 4/5, с. 307) з підписом «Т. К-а» (очевидно, Т. Коструба), в якій Антона Павлюка названо «пролетарським» письменником, а в його «кольорових тарілках» побачено «хоробливо-еротичні малюнки», «грубо-змислову еротику», яка «вироджується в дикунську дегенерацію («кафе-дансінг»)». «Декорація: шинок, підозріле товариство. Форми автор ніяк не може опанувати, тому всюди верлібри. Є й «історичні», про Коліївщину, Залізняка, очевидно, в чисто більшовицькому дусі», – пише автор.
...Дивно. Якщо сучасний читач справді знайде у книжках Антона Павлюка «більшовицький дух», безформенність, або хоч одну «хоробливо»- темну краплю, то це буде, очевидно, тінь шановного «Т. К-и».
Книжка прози Антона Павлюка «Незнайома (уривки із записника)» «присвячується Климові Лавріновичу Поліщукові, другові щирому і братам-борцям за Нову Україну». Епіграфи – із Клима Поліщука та Миколи Вороного. Географія перебування автора і його ліричного героя: «Каноніри, Берестя на Волині».
Вітчизна, Христос – ключові слова, символи Павлюкової прози, уривок із якої дозволю собі навести тут, адже до перевидання поки що справа не дійшла: «Він ходить отам у полях тихо-тихо... Тоне у глибокому задумі душа моя і плете дивну мережку споминів про путі до храму святого Грааля, де мала уділитися і переродитися, де мала любов велику прийняти, що житиме вічно... Знаю. Юний і чистий день скоро займеться над Україною, світлий день Визволення створений владним словом Ісуса Польового, Царем Буття, Малк-Мешіхом, Состошем сивої давнини . Часами пригадую її, коли на мент затихає гудіння гармат і тріскання кулеметів, оповита зойками атакуючих юрб десь близько, побіч мене... у просторах України реально помітного знаку-вісти про близьку годину Визволення . Іду, бо знаю, що близько Месія, що ось тут тихо-тихо в полях ходить-ясніє і твоїм голосом мене кличе, і шепоче, що близько, що буде Диво, що знайдемо ми і почуємо Відповідь».
Ось така християнська революційна містика і нерв сучасності. Розумному достатньо.
Щодо редакторської діяльності Антіна Павлюка. Вона достойно зрівноважує ліву руку терезів, права яких – поезія і проза.
Редагований ним місячник літератури, мистецтва, науки та студентського життя «Стерні» вперше вийшов друком у липні 1922 року. Мав 134 сторінки. В редакційній Колегії (крім Антона Павлюка) Осип Кисіль та Юліан Костюк. У «Змісті»: Павло Тичина – «Дума»; Клим Поліщук – «Благовіщення», Юра Яремкевич – «Поема», Антін Павлюк – «Фрагменти, цикль поезій», Галина Орлівка – «Поезія в прозі», Антін Нивинський – «Маріння», Михайло Мухин – «Голодна політика Москви на Україні (прагматична студія)», Антін Павлюк – «Нова ураїнська поезія (інформаційно-критичний нарис – виголошений на зас. гуртка «Стерні» в Празі)».
Справді, якщо в ліриці Антін Павлюк готовий обійняти світ за філософією свойого серця, то тут, у своїх Стернях», він – всеохопний інтелектуал, аналітик, що гармонію... музикою перевіряє. У журналі «задіяна» жива література Великої України – і не стихійно, а «обгрунтовано», мудро і летючо.
«Усякий літературний рух народжується з почуття духу нової музики, нового ритму, що в такт, гармонійно звучить із життям всесвіту, або більшого оточення, ця музика, її дух, – був руйнуюче смертельним для старого феодального життя, все, що складало істність романтизму, – було і дізгармонією для псевдоклясицизму (неоклясицизму) (с. 84), – пише Антін Павлюк 20 червня 1922 р. – Революція і перше українське слово на просторах Придніпрянщини, – показували, що «мовляв, усе по-старому» – сила віршів на патріотичні теми («Гром побєди роздавайся») і знайоме повторення старих мотивів, знане усім ще з часів книжки «З журбою радість обнялась», та з «критик» С. Єфремова. Це не приваблювало, не запалювало і не зворушувало нікого. Чар впливу минув, як минуло теє життя, що витворило ці мотиви. Чар старої поезії згорів, як згоріли сотні жизней синів української Нації по усіх фронтах і закутках; чар впливу старого життя минув, бо згорів з димом палених сел і міст України та й цілого світу. Прийшла революція, вимагала нової пісні, але наші «старі» на неї не могли здобутися...» (с. 87).
Далі у статті йде глибокий і всесторонній аналіз імен в контексті життя літератури: Павло Тичина, Яків Савченко, Олекса Слісаренко, Дмитро Загул, Микола Івченко, Галина Журба, Клим Поліщук, Микола Вороний, Максим Рильський... М. Семенко, Василь Чумак, Гнат Михайличенко, М. Любченко, В. Сосюра, Гео Шкурупій, Атаманюк...
«З початком цього року вперше пробудився модерний рух на просторах Галицької України, і орган цього руху «Митуса». – продовжує редактор часопису «Стерні» – і підсумовує: «Молодий рух на всьому просторі Української Землі довів своє право, свою вартість в життю, і будемо сподіватися, що близький час, коли з’єднані змагання усіх молодих, зіллявшися з духовим стремлінням великого колективу українського народу, не стернею від окупацій та навал, а золотою нивою буятимуть в блакитних просторах незміряної України! Велике життя одбивається в люстрі «мистецтва, і нове життя мусіло мати його...».
Одна з характерних публікацій Павлюка – в чернівецькому місячнику «Промінь» (1923 рік, ч. 5-7, с.1), де цикл «Отави» поряд із публікаціями Ольги Кобилянської, Марійки Підгірянки, А. Падолиста, Оскара Уайльда.
...Йому було 33. Хай шумить над ним явір. Він був не перший і не останній. За ним і перед ним – сніги і зорі. Якщо просто сказати – то справжні вірші писав… А мало хто знає.
Ось так.
Планета Меркурій найдлижча до Сонця, але вона мертва, а Юпітер – найбільша планета, але й на ній немає життя. Лише третя від Сонця планета «жива». А отже – її обов'язково відкриють. У 1997-му, 2000-му... Не важливо коли.

Десь високо в ночі –
Коло Місяця – серця в пожарі...
Гарячім, гарячім
Вже останні нервові кошмари.

...І тернових очей
Терпкий солод... не випиті трунки,
Що розбив соловей,
Захлинувся поцілунками...

Гарячкові, нервові слова
Немов злива, – кленам лапатим –
І пішла десь легенда жива
До принишклої хати.

Ігор ПАВЛЮК. Третій від Сонця: [Стаття про поета 20–30–х років ХХ ст. Антона Павлюка] // Дзвін. – 1997.– Ч. 11/12. – С. 107-109.

(Оригінал статті)

The Temptation of Accessibility: Ihor Pavlyuk, Poetry, and Language as a Post-Imperial Statement

Ireland and the Ukraine have in common, most of all, the issue of language and nationality in post-Imperial times. Are their native cultures merely dying remnants of once-vibrant polities, riven and sunk by their overwhelming neighbours – or are they full-fledged entities with a language and culture fit to join the rainbow world of cultures that exist apart from old European and Asian empires?

The British Empire’s second colony, and the first in modern European times to gain independence, has not had a great deal of success in reviving its once-thriving Gaelic culture. Ireland has striven since 1921, the year they regained a measure of control over themselves and their own destiny, to supplant what nationalists officially view as the ‘foreign’ culture of the English-speaking people. Unfortunately, the Gaelic culture that they wanted to revive was not just moribund, it was dead. It had died particularly because of the turmoil surrounding the Great Famine (ninety years before the Ukraine’s), where, in shock and horror, traditional Gaelic society was killed or torn apart by hunger and its relentless decimation of families and locations: whoever didn’t survive by happenstance, or by taking Protestant soup (becoming a Protestant, abandoning their Catholic identity in order to survive), was forced into emigration, to become settlers and cannon-fodder in the New World (USA, Canada, Mexico, Argentina, etc.), or urbanites in the newly industrialising cities of England and Scotland. The vastly-reduced remainder of native speakers of Irish seemed to retreat from their proud former position and glories: it was only with the Gaelic Revival movements of the late 18th century that even the possibility of people to regain and reproduce their own culture seemed to appear.

But it was too late: some of the most important parts of Ireland (at least politically) had not been Gaelic-speaking since Viking times and their founding of coastal cities, just as their brothers the Varangians [Варяги] had founded the riverine cities of the East Slavs; and the English and Scottish colonisation of vast tracts of central and northern Ireland had planted an English-speaking population in these heartlands of Gaelic culture. So, in order to assert the primacy of what was actually a dead language, the Irish government had to diminish the self-respect of these non-Gaelic speakers ... who were now in the overwhelming majority. They did this by making the ‘native’ language the prime official language, and by permitting civil service work only to those people who could pass an examination it. This alienated the majority of English-speakers – but they normally held their tongues, out of patriotic reverence for the official ideal of a free, Gaelic-speaking nation – the first Celtic culture in Europe to regain its independence. It is only now that Ireland has joined the European Union – which conducts most of its business in the ‘hated’ imperial language of England – and the Celtic Tiger years – which were unacknowledgedly based on the universal use of the English language by its population – that the purest truth of the issue has come to the fore: Irish, however beautiful or beloved, is dead. I will offer just this one fact as linguistic proof: the national Gaelic-language television station is called TnaG: everywhere in Ireland, by Irish speakers too, this is pronounced ti: na dji: [тии на джии]. I am very sorry to have to say this, but that is the English alphabet that is being pronounced. In Irish Gaelic, it has to be pronounced te: na ge: [тэ на гэ]. It is not linguistically possible to assert that there is a living language whose alphabet is that of another language, and routinely pronounced as if in that language. Not. Possible. Therefore I can confidently say that the language is dead. What is celebrated now by English-speaking people all over the world is that the Irish are among the very best practitioners of the art of writing in English: though tiny by comparison to the juggernaut British, Canadian, American, and Australian literary establishments, they have more than their fair share of both academic and popular successes – an astonishing fact, but true. And this, of course, extends to the literary successes of translators in Ireland, who regularly gain commissions and work translating from nearly every known language in the world ... into English. Not Irish.

Some of these issues now exist in the newly-independent polity of the Ukraine – where virtually the entire population identifies itself as Ukrainian, even when they don’t speak the language at home, but rather the ‘hated’ language of the Russian Empire and its successor state, the Soviet Union and its Communist commissars both. But the fact that the Ukrainian language is the vital essence of the speech and thought of millions of people – admittedly, from the part of the Ukraine that has been the most troubled by history – with influences from the Lithuanians and the Poles, the Germans and the Jews, as much as the Russians – makes it different essentially to the ‘moot’ problem of the Irish language: it is alive. It exists not just in the minds and mouths of the people, it is practiced as literature by millions of people. Including one particular poet from the Slavic heartland of Volyn: Ihor Pavlyuk.

Part of the problem that the Ukrainians have, as distinct from the ancient Celtic-Germanic conflict of Ireland, is that their language is so close to the imperial Russian: it is one of the East Slavic languages, which include only Russian, Belorussian, and Ukrainian. A thousand years ago, it was the principal dialect of the Kievan Rus’ people who were ruled by the Varangians – who in turn lost their own language and became Slavs, not Scandinavians – just like the Hibernicised Vikings in Ireland. Only people like myself, who know Russian mostly from study and little from nature, have severe difficulty in understanding Ukrainian: even though it might seem slightly strange to them, probably 80 percent of what might be said in Ukrainian is understandable to the nearest East Slavs (Belorussians and non-normitivised Russians, i.e., people from the older parts of European Russia) – while I might understand one word in five or six.

But what a glorious future attracts the gaze of Ukrainians like Ihor Pavlyuk: a people restored to their own dignity and language. A culture that has a history and a future – but most of all a future that includes the newly-released forces of pent-up expression in the purest native form! Throughout history, the finest Ukrainian writers – such as, significantly, the wonderful Nikolai Gogol – have had to tailor their material, their expression, to fit the market of an Imperial Russia that had time for ‘literary’ and ‘amusing’ preoccupation with things provincially Ukrainian ... but not much tolerance for what should have been a thoroughgoing expression of a living language and culture – analogous to the expression of popular poets of the modern age like the songwriters Vladimir Vysotsky in Russia, or Bob Dylan in the Anglophone countries.

And what does the Ukraine have, in its people like Ihor Pavlyuk? I would say that it has the answer. This is not a dead language, like Irish – howevermuch people might love it and live it, Irish is not capable of reaching out to neighbouring cultures, or farther afield, beyond the occasional translation of their work by the bilingual (native-English-speaking) Irish poets, or the despairing love of enthusiasts who encounter the beauty of it. But through the power of his rhythms and images, Pavlyuk has the capability of adjusting the reality of the ‘Imperial’ Russophone world into something that more resembles an East Slavic world, one that shares its riches with its immediate neighbours.

The fact that I might be on hand as a translator of this workmanship of genius into an understandable and accessible English language is a bittersweet sort of truth: my own understanding of Irish is much inferior to my command of English: as a writer and composer of Irish songs in the English language and a published English-language poet, as much as a translator of Russian-language literature into English, I know I can rise to the occasion of exposing Ihor Pavlyuk to a wider, Anglophone readership, and I think I can do it without any of the postmodern excesses of the current (principally American) literary trends. In other words, something translated by me for Ihor Pavlyuk will look and sound like it belongs to the ages, not like something that fits some niche in a trendy minority subculture. And that is because it does belong to the ages – this isn’t pop music, it is the expression of an expanding culture that belongs alongside all other self-respecting, forthright, integral, and captivating literatures of the world. Amen, I say!

It was when Ihor accompanied a delegation of Ukrainian artists and writers to an exhibition in Ireland in 2006 that I first made his acquaintance. He and I were initially very enthusiastic about the possibility of working together, but we were unable to find sources in Ireland or the Ukraine that would support the undertaking with patronage of some sort; fitful attempts were made, but nothing was done that was more than exploratory in nature, looking for material to tempt publishers or sponsors. This year, though, it finally seems as though we might get down to some serious translation of his work into English.

And it is the translation that is of the utmost importance, here. If Ukrainian literature and Ukrainian poets are to be widely appreciated or studied in Anglophone countries, then it is their translations that will carry the burden of introducing non-Ukrainian speakers to the unique experiences and expression of the lives of modern-day people in the Ukraine. Bad or mediocre translations – that do not accomplish what the best of modern English poetry can do to captivate or charm readers, due to a faulty or inadequate understanding of the way the English language works – cannot be expected to immortalise the works of authors like Ihor Pavlyuk. At the best, they will be politely received, applauded, even, and then consigned to the back shelf, or the dustbin, as not sufficiently stimulating to warrant further study. At worst they can cause any English-speaking reader who comes into contact with them – these bad or indifferent translations – to sneer at such efforts, to deride them, to think the wrong thing about the ancient culture and dignities of the Ukrainian people.

That will not do: someone has to take the responsibility for reproducing in English an adequate version of Pavlyuk’s work. I am delighted to think that I might soon accomplish something, with the help of Pavlyuk’s Ukrainian friends and supporters. Wish us luck!

Thom Moore
Dublin, March 14, 2010


(Переклад статті українськорю мовою)

СПОКУСА ДОСТУПНОСТІ: ІГОР ПАВЛЮК, ПОЕЗІЯ І МОВА ЯК ПОСТІМПЕРСЬКА ЗАЯВА

Спільне питання, яке найбільше поєднує Ірландію і Україну, – це питання мови та національності в постколоніальний час. Чим є їхні культури? Залишками колись процвітаючих державних устроїв що, розколені і ослаблені численними сусідами, наближаються до стадії вимирання, – чи повноцінно розвиненими структурами, мова і культура яких варті того, щоб приєднатися до веселки світових культур, які існують окремо від старих європейських та азіатських імперій?
Друга англійська колонія, яка першою здобула незалежність в епоху європейського модерну, не змогла успішно відновити колись процвітаючу гальську культуру. Ірландія розпочала боротьбу ще у 1921 році, коли знову отримала контроль над державою і власною долею, щоб витіснити, те, що націоналісти називають «чужою англомовною культурою».
На жаль, гальська культура, яку хотіли відновити, не тільки вмирала, вона вже була мертвою. Можна стверджувати, що вона перестала існувати через низку заворушень під час Великого Голоду (який був дев’яносто років перед українським), коли шоковане і нажахане традиційне гальське суспільство було винищене або розділене голодом і безжалісними масовими вбивствами цілих сімей та поселень: ті, хто якимось чином не вижили або ж відмовились від протестанського супу (не перейшли у протестанство і не зрадили католицьким віруванням, щоб врятуватися) були змушені емігрувати і стали поселенцями в країнах Нового світу (США, Канада, Мексика, Аргентина тощо) або жителями нових індустріальних міст Англії та Шотландії. Значно менша, аніж раніше, кількість ірландців, які ще розмовляли рідною мовою, змушені були відступити від колишньої гордості і слави: лише під час руху гальського відродження наприкінці 18 століття з’явилася надія на відновлення і розвиток власної культури.
Але було вже пізно: деякі з найважливіших частин Ірландії (переважно політично) не чули гальської мови ще з часів вікінгів, і заснування ними прибережних міст дуже нагадує заснування їхніми братами варягами міст біля річок східних слов’ян. Англійська та шотландська колонізація великих територій центральної та північної Ірландії виростила ціле покоління англомовних громадян в самому центрі гальської культури. Отже, для того щоб відстояти першість на той час уже мертвої мови, уряду Ірландії довелося апелювати до самолюбства тієї частини народу, що не спілкувалася гальською мовою, яких на той час була більшість. Це стало можливим, коли рідній мові надали статусу основної офіційної, і отримати громадську посаду можна було тільки тоді, коли складеш екзамени на знання мови. Це віддалило більшу частину анломовних громадян, але вони не виступали проти через повагу до офіційного ідеалу вільної нації, яка розмовляє гальською мовою, мовою нації кельтів, яка першою в Європі здобула незалежність. Тільки із недавніх пір, коли Ірландія стала членом Європейського Союзу, де більшість офіційних справ проводять «ненависною» мовою імперського народу, в економічно успішну епоху «кельтського тигра», коли усі мовчки погодились із повсюдним використанням англійської, стало зрозумілим, що прекрасна і люба серцю ірландська, мертва. Як лінгвістичний доказ наведу такий приклад: національне гальське телебачення називається TnaG: а всюди в Ірландії, навіть ті, хто спілкуються гальською, вимовляють це слово як ti: na dji: [тіі на джіі]. Мені дуже прикро, але це на англійський манер, по-гальськи це має звучати як te: na ge: [те на ге].З лінгвістичного погляду неможливо, щоб жива мова використовувала алфавіт іншої мови та користувалася її фонологічною системою. Ні. Можливо. Але тоді можна із певністю стверджувати, що мова мертва. Англомовний світ радіє: ірландці належать до тих, хто найкраще володіє мистецтвом писемної англійської: хоча літературні установи ірландців дуже маленькі порівняно літературними установами таких держав як Англія, Канада, Америка, Австралія, – їх частка в академічних і масових досягненнях набагато більша, і це вражаючий, але реальний факт. Це також стосується літературних досягнень ірландських перекладачів, які дуже часто отримують комісійні та роботу, перекладаючи з майже усіх мов світу на англійську, а не на гальську.
Деякі з цих питань існують і в сьогоденній Українській державі, яка не так давно отримала незалежність. Тут майже все населення визнає себе за українців, навіть якщо замість української вдома розмовляє ненависною мовою Російської імперії та її наслідника - Радянського Союзу, який очолювали комуністичні вожді. Хоча той факт, що українська мова виражає життєво важливу сутність мовлення та думок мільйонів людей, – в основному тієї частини України, що найбільше постраждала протягом всієї історії і зазнала впливу як Литви, Польщі, німців та євреїв, так і Росії, – істотно відрізняє її від спірного питання мови галів – вона жива.
Українська не просто існує у свідомості та спілкуванні людей, вона проявляється в досвіді творення літератури мільйонами людей. До них належить і самобутній поет із Волині, осердя слов'янського світу, – Ігор Павлюк. Частиною проблеми українців, що істотно відрізняється від прадавнього кельтсько-германського конфлікту в Ірландії, є близька спорідненість з російською – українська мова належить до східнослов’янських мов разом з російською та білоруською. Тисячу років тому вона була основним говором у Київській Русі, де на той час правили варяги, які потім втратили свою мову і стали слов’янами, а не скандинавами, так само, як вікінги змінилися в Ірландії. Людям, які, як я сам, вчили російську з підручників і практично не занурювалися в природне середовище, буде важко зрозуміти українську мову, але до 80% сказаного українською зрозуміло східним слов’янам (білорусам та росіянам, зі старіших частин Росії), у той час як я можу зрозуміти одне слово з шести чи п’яти.
Але яке славне майбутнє постає перед зором українців, як Ігор Павлюк, людей, що прикладають величезних зусиль до власної гідності та мови! Культура, яка має історію і майбутнє, а більш за все майбутнє, що включає нову силу, що стримувалася і врешті-решт вирвалася на волю у найчистішій природній формі! Упродовж історії найкращі українські письменники, до яких , безперечно, належить Микола Гоголь, були змушені пристосовувати свій матеріал, письмо до потреб імперської Росії, яка завжди знаходила час потурбуватися про провінційні захоплюючі українські літературні реалії, але не мала толерантності до безкомпромісного вираження живої української мови і культури –аналогами такого самовираження в наш час є такі митці, як поет-пісняр Володимир Висоцький в Росії чи Боб Ділан в англомовних країнах.
Отож, що означають для України такі люди, як Ігор Павлюк? Я б сказав, саме такі особистості і є відповіддю. Українська мова жива, на відміну від ірландської, як би люди не любили її, як би не жили нею, гальська не взаємодіє із сусідніми культурами, не говорячи вже про дальні країни. Лише час від часу з’являються переклади гальських творів ірландськими двомовними поетами або ж безнадійно закоханими у красу гальської мови. Сила тропів та образів поезії Ігоря Павлюка настільки могутня, що здатна трансформувати реалії «імперського» російськомовного світу і зробити їх більш зрозумілими східним слов’янам, які останнім шматком хліба поділяться з сусідом. Для мене великою честю є можливість перекладати цю геніальну поезію на доступну і зрозумілу англійську. Хоча в цій ситуації криється гірка доля правди – набагато краще внутрішньо я розумію мову своїх предків, хоча знаю її гірше: як композитор та поет-пісняр, який складає ірландські вірші англійською, як перекладач російськомовної літератури на англійську, зроблю все можливе, щоб гідно представити Ігоря Павлюка в середовищу англомовних читачів, і, думаю, що мені це вдасться, без використання постмодерних літературних течій ( більшість з яких американські). Інакше кажучи, мої переклади поезії Ігоря Павлюка мали б сприйматися і звучати так, ніби, вони належать вікам, а не просто переклад, підлаштований до ніші популярної субкультури. Це тому, що поезія – саме та безсмертна царина, що живе в епохах – не поп-музика, а вираження культури, яка розвивається і стоїть поряд з іншими гідними, відкритими, інтегральними та захоплюючими світовими літературами. Амінь, кажу вам!
Я познайомився з Ігорем у 2006 році, коли він приїздив в Ірландію у складі делегації українських митців. Ми відразу захопилися ідеєю співпраці, але довгий час не могли знайти коштів, щоб втілити цю ідею в життя, дуже багато зусиль доклали, але далі рівня збору інформації про можливих видавців та спонсорів справа не посувалася. І от цього року все скидається на те, що ми можемо всерйоз братися за співпрацю у перекладі поезії.
Саме переклад української літератури і українських поетів дозволить англомовним країнам розкошувати словом чи досліджувати літературні скарби цієї держави, і тільки переклади візьмуть на себе всю відповідальність за представлення унікальної української дійсності, життя народу іноземцям. Поганий чи посередній переклад не зможе повністю розкрити найкраще у сучасній українській поезії, показати, як вона може заполонити і зачарувати читача, не можна навіть сподіватися, що зможеш увіковічнити твори Ігоря Павлюка, якщо неправильно чи неадекватно сприймаєш функціонування англійської. В кращому випадку їх чемно приймуть, схвалять, а тоді відправлять на полицю припадати пилом чи в смітник, як такі, що не мають шансів на потенційне вивчення. В гіршому ж випадку такі поганенькі й байдужі переклади викличуть насмішку, висміювання, і нерозуміння прадавньої культури і гідності українських людей.
Та цей варіант розвитку подій не підходить: хтось повинен взяти на себе відповідальність за якісний переклад поезії Ігоря Павлюка на англійську мову. Я неймовірно щасливий, що незабаром зможу завершити розпочате, з допомогою друзів та прибічників Ігоря Павлюка.
Побажайте нам удачі!

Том Мур,
Дублін, 14 березня 2010 р.

З англійської статтю переклала Надія Павлюк.

(Ревізія свідомості – або мій Стус)

Між поезією-філологією, поезією-ідеологією і між поезією-долею у певних часопросторах іноді виникає така кам’яновугільна прірва, що мусить прийти Хтось і своєю кров’ю нагадати про Щось.
Такий очевидно задум Творця всесвітньої гармонії.
Говорити про Василя Стуса все… важче і важче, бо все легше і легше. Бо він із самого початку був явищем не вербального ґатунку. Вірніше, не лише вербального.
Та й навряд чи розумно повіряти болючу, пульсуючу не в унісон з новітніми «теоріями та практиками», «незручну» (поет за висловом самого Василя Стуса має бути незручним для оточення) гармонію сухою алгеброю, окрім хіба що констатувати факт: Приклад Стуса підтверджує многотисячолітню людську парадигму: щоби воскреснути і бути серед людей доти, доки «будуть люде на землі» (“Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям”), — потрібно по-людськи прожити і лягти в землю, як зерно… поєднавши Слово з Ділом ― зробити те, що сказав-пообіцяв. Не більше ― не менше. Щоби не було зазору між серцем і словом, словом і Шляхом. Тоді життя має сенс і смак, коли воно жертовне, коли віддане за те, що святе, ― за батьківщину, за пісню, за брата по духу чи брата по крові, за горду свою, а чи гідну свободу ближнього свого. Не відступитися, не скомфортніти, не здобренькніти (бути добрим, але добра не зробити нікому), бути на Ти із болем і на Ви із травою та журавлем.
Саме про це все у кожного поета щось є написане, як у кожного філософа ― про «розбори» матеріального з духовним. Тому немало віршованих рядків я написав саме у світлі стусової зорі – часом як антитезу його біографо- і текстотворчості, того суспільного контексту, в якому Він явився:

1.

Сльозокров потекла,
Наче пісня по шаблі горбатій,
Бо вдавився комфортом
Останній природний поет.
Він не може уже
На великій воді написати
Про легке й головне,
Як росинка чи танець планет.

Він не вміє піти
Й за свободу померти на вóскрес.
Йому страшно повстати
І здатися злим і смішним.

4.

Вже і страху нема.
Вже усе полонила байдужість.
Грубим салом зимовим
Духовний хребет оброста.

Сльозокров замерзає,
За смертю красивою тужить,
Адже смерть не впізнає,
Де прірва, а де висота.

5.

Рідна смерть посміхнеться…
А предки й нащадки пробачать,
Адже “слаб чоловік”…
До своєї зорі не дотяг.

То ж до нього зоря упаде,
Наче доля заплаче.
Як дитя.

(Із вірша «Поет. Реквієм»).


Василь Стус, як мало хто серед званих і вибраних, якраз «дотяг» до своєї зорі ― як виклик, як парадоксально крайній вияв непобутової (раціональної), а рафінованої духовної (ірраціональної) форми матерії аж до екзистенційної межі, за якою нежиттєздатність в органічній формі у великій клітці-імперії, як поки що незрозумілий, логічно непояснимий елемент рівноваги ― між гідністю і повальною рабськістю духу тих, хто за своєю соціальною природою мав би іти на дуель, на барикади, принаймні в себе чи у ліс, а не у підлість, зраду свого побратима і своєї популяції, у ситенький міщанський комфорт, в апостоловане іудство. Гідність його, одного, за якимось, досі непоясненими суспільно-природними чи природно-суспільними законами, зрівноважувала тиху рабськість легіонів, хоча парадоксально саме йому, може, було найважче, адже за своєю першопоштовховою природою був людиною психологічно витонченої структури, яка гостро відчуває приниження.

Я згадував про Стуса практично у всіх своїх книгах, лекціях, статтях, починаючи ще зі студентських років, коли вперше почув про нього, вслухався у нього. Тобто ці мої рефлексії не данина ювілеєві, моді тощо.

ІІ. Перед явленням Стуса питома вага негідних після кількох докорінних чисток крилатих духом репрезентантів духовної аристократії, лицарів і рицарів, України в Україні, людини у світі стала неприродно, катастрофічно нікчемною. Суспільна змістоформа потребувала духовної крайності, безкомпромісної і ніжної… як ніж.
У динамічно врівноважених суспільствах такі як Стус стають хорошими друзями, громадянами, батьками, бо пам’ять їх генів ще зберегла писані кров’ю кодекси честі ― від племен ацтеків і майя, німецьких рицарів, японських самураїв ― аж до запорозьких козаків… І Кодекси ці сприймаються ними не як комплекси, а як Ритуали, за які варто красиво померти, тому за ними варто романтично жити.
Екзистенційно стоячи перед вибором між болем росту і комфортом розкладу, кожен із нас доживає до об’єктивно наївного, але суб’єктивно чесного: ми від народження володіємо найбільшою свободою ― свободою будь-коли піти із цього реального (незалежно від того, віримо в ірреальне чи ні) буття, тому не перемагати страх перед болем, закладений у нас природою, немудро. А от вже питання ― заради чого перемагати… тут у кожного своя мудрість: заради слави, грошей, влади, кохання чи просто кайфу, адже за межею болю має чекати кайф, а за кайфом ― знову біль, бо «заласканість ― також біль» (автоцитата)…
Від шляхетного болю, тобто болю, який спричиняє боротьба за найбільш ірраціональне з точки зору природи ― честь, гідність, душа (тобто те, що ми хочемо розуміти як душу, ― латинське Anima, Psyche по-грецьки, звідки й богиня душі Психея, чарівна дівчина з крилами метелика, звідки й наука психологія) стає духовною, росте, світиться…
Врешті, Все прагне до початку свого ― до світла, бо є не чим іншим як трансформованим світлом. Останні технічні досягнення людства ― незаперечний доказ того. Стерти межу між духовним і фізичним ― і стати інформаційно самодостатнім світлом…
Тому про явище Василя Стуса однозначно мудріше говорити не в тексті, контексті літературознавства, політики, ідеології, навіть філософії, а в контексті індивідуальної та соціальної психології, навіть психофізики ― не плутати з «інженерією людської душі», яка в радянський період мала ідеологічний інструментарій, а тепер іншу крайність ― інструментарій комп’ютерний, віруси яких одномірно фатальні для ірраціональних енергій.
Соціально-психологічний феномен таких особистостей, як Стус, у тому, що вони не були націоналістами при всіх спробах ідеологічних служб причепити їм цей ярлик (Василь Стус, наприклад любив і щиро пропагував Рільке, Бетховена, Цвєтаєву…) А ще ― у тому, що «на хрест» вони ідуть якраз на висхідній точці своєї долі, роблячи саме в ній мертву петлю, коли, здавалось би, все вже йде успішно: так було у молодого Шевченка, так було в Жанни Д’арк… Пережити тріумф, примусове падіння, а потім ― вічний вільний політ.
Врешті, це не перечить і фізичним законам накопичення та трансформації енергії. Тому шкільний підручник із фізики так нагадує тексти тлумачень священних книг.
Хоча, здається, що енергія ошляхетненої жертовним болем душі, мучеництва, очевидно, не переходить з одного виду в інший, а кристалізується в алмаз-пульсар і дарує себе… ноосфері, звідки вже її можна «брáти», якщо вмієш і коли… важко, послуговуючись навіть первинною, первісною, допотопною психомоделлю.

Про мучеництво дискутувати та дискурсувати неестетично, не модно у теперішньому мобілізовано-інтернетизованому бутті, де культура так суєтно, швидко-дрібно, некультурно (з брехливими війнами за енергоресурси) трансформується у фукуямівську «цивілізацію».
Про Стуса, знову ж таки, цікаво гостро думати і в контексті духовних енергоресурсів.
«...як реакція на режимне приховування поезій і на вбивство самого поета, появилися нові шаблони сприймання Стуса: Стус ― приклад людської нескореності перед тоталітаризмом: символ національної гідності, Стус ― мученик, Стус – "син Тараса". Усі ці загальні місця висловлюють щиру правду, але вони обмежені кутом зору колонізованої та пригніченої культури, яка примушена оцінювати кожне явище як зброю в боротьбі за виживання. А при цьому випадає з поля зору те, що може мати резонанс, поза парадигмою колоніалізму і, навіть, здатне співдіяти в побудові постколоніальної культури», ― читаємо Марка Павлишина (http://www.vesna.org.ua/txt/stus/virshi.html).
Як на мене, то за великим рахунком, а саме за таким жив Стус (цікаво, наскільки це направду розуміли його однолітки та сучасники тоді… коли його судили) немає культури провінційної, колоніальної чи постколоніальної: культура або є ― або її немає. Провінційною може бути лише політична влада і те, що ми називаємо «цивілізацією». Саме тому культура ― останній прихисток колонізованих народів і заґратованих особистостей. А якщо культуру «будують» ― вона стає «офіційною», тобто ідеологією: прорадянською, проамериканською, прозахідною… хрін за редьку не солодший. Саме тому Стуса як духовне явище найчесніше судити за законами, ним самим над собою встановленими чи визнаними. А сам Василь Стус таки мав себе за мученика: на запитання «А ким Василь Стус вважав себе: великомучеником, політборцем чи поетом?» колишній політв’язень, співтаборник Василя Стуса Василь Овсієнко у своєму інтерв’ю на вечорі пам’яті «Не відлюбив свою тривогу ранню» навів слова самого Василя Стуса: ”Якщо нас коли-небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, що в годину люту посміли залишитися самими собою. І десь там маленькими буквами напишуть, що той і той ще й вірші писав” (http://www.vesna.org.ua/txt/stus/virshi.html).
Так, є філігранні поети, яких читають, коли смакують життям-комфортом… десь у тихому болітці чи на курортному бережку («ананасы в шампанском, ананасы в шампанском»…), а є такі, якими причащаються, коли губиться сенс життя, коли погано, коли від душевно-хребетного надлому, зламу байдужості і самогубства може врятувати хіба що пісня, молитва або лайка. Кажу причащаються, бо маю на увазі, що не обов’язково читають із книжки чи напам’ять, адже мовимо про тих, чиє самовираження через рідкісно гармонійний сплав словосимволів і власної долі творить легенду-матрицю, до енергії якої голе серце підключається так, як до правди, як хіба що до релігійних джерел: безпосередньо ― до ошляхетненого служінню ірраціо, болю.
Бо біль ― то Бог.
Такі митці ― ченці майбутніх богів. При певних парадоксальних обставинах часопростору вони ― творці нових релігій.
Це для мене так само очевидно, як і те, що такі, як Стус, якраз і приходять на певних етапах людського прогресу і регресу (а може, й не лише людського...), щоби заперечувати суєтні і штучні схеми та канони і прикладом своїм нагадувати людям про Сенс, ідучи за ідеалом, а не за ідолом, за природою, а не за лінійно-рейковими схемами-ізмами.

ІІІ. Цікаво побачити Стуса очима його побратимів, друзів (Стус, як зазначають вони, умів дружити…), однолітків, у «їхньому часі», через їхнє розуміння морально-етичних та естетичних максим. Адже одні з них сиділи, як і він, інші співчували йому, будучи «на волі», ще інші покручували біля скроні, підкидаючи галузку у вогонь… були й байдужі.

1) Так, для його «братів по духу», дисидентів, людей, внутрішні і зовнішні біографії яких подібні до біографії Стуса, як-от Євген Сверстюк чи Михайлина Коцюбинська, Василь Стус ― «летюча зірка нашої літератури», «людина рiдкiсної моральної обдарованости, голос сумлiння у свiтi розхитаних i розмитих понять чести, правди, порядности. Вiн зберiг свiй стиль до кiнця. I це було основою його трагедiї. Вiн нiс даровану йому iскру Божу з гiднiстю i лицарською одвагою, не згинаючись i не обминаючи. На такiй дорозi поети гинуть». «Людина суворо правдива, вiн не знав конформiстської моралi i тiєї протидуховної отрути, якою легкодухi виправдовують свiй шлях повзучого егоїзму. З середньовiчною цнотою вiн принiс життя на вiвтар Батькiвщини й мистецтва ― безоглядно, цiлком». «Щось було i благодатне в зворотному боцi тюрми ― в аскетизмi, в самотностi, i в одвертостi диявольського наступу на святинi. Смерть сидiла в камерi, як сова, зазирала в душу ― i пiд її поглядом прояснювались абсолюти, iдеали й дороги образи. Але щоденний шабаш дрiбних бiсiв нагнiтав атмосферу страху й непевности». Про поета будуть написанi дослiдження як про стривожену совiсть його поколiння, як про трагiчний голос гармонiї i розпачливий зойк дисгармонiї свiту, що втратив моральнi опори. Але вже зараз треба написати про мiстичне вiдкриття поетом Бога ― на тiй висотi, де розминутися з Богом неможливо. Про що це? Жадна психологiчна аналiза не дасть нам уявлення про психологiю високої творчости, коли стихає душевний бiль i примари зон розпливаються, як мiражi. Зовнiшня бiографiя Василя Стуса вписується в українську географiю: змордована Вiнничина, зрусифiкована Донеччина, зацькований Київ, чужий Урал, лиховiсна Мордовiя i пекельна Колима... Своє життя, яке йому судилося нести, свої густi страждання Василь Стус приймає стоїчно, навiть з якоюсь вiдрадою» (Євген Сверстюк) (http://ukrlife.org/main/sverstuk/stus.htm).

…Віталій Коротич і Василь Стус: один часопростір, дві філософії-теорії і реалії-практики Буття.
Хто з них більше для «матері-історії цінніший», хто більше ― державі, а хто батьківщині?
Що є істина ― кожен із нас вирішує для себе, сам.

3) Бо ж і деякі сучасні журналісти, літературознавці пишуть так: «Определенной мерой синдром канонизации затронул и Василя Стуса. Он становится модным, его цитируют, его ставят в пример, его словами большие политики подтверждают собственные мысли. Хотя даже исследователи-стусоведы в частных беседах сознаются, что и они не до конца могут осознать и объяснить феномен Стуса. А все сводится к одной простой истине: он до конца жизни оставался порядочным человеком и своей жизнью заплатил за это право – быть порядочным»). (Наталка Позняк. «Нецензурный Стус. Хроника потерянного времени» // Киевский читательский клуб “Перехід-IV” ― 2003. ― 26 февр.).
Так чи інакше, мовиться про голу правду та канонізацію, міфологізацію. А де є канонізація та міфологізація ― там при певних суспільних вітрах може бути й деканонізація та дуже модна тепер деміфологізація, здавалось би, вже кристалізованих загально духовних матриць як-от «Слова о полку Ігоревім», Тараса Шевченка, Лесі Українки… тобто агонія культури.
Адже природно-суспільна місія Митця якраз творити Міф (Міт), а не убивати його.
Порушуючи цей універсальний Закон із причин дії внутрішніх чи зовнішніх чинників, будь-яка Система: від матриці ДНК ― до Сонячної системи ― гине. Не вмирає, як зерно, щоби воскреснути колосом, стати теплим світлом, а гине, вироджуючись, як структура назовсім.
Чи готовий зостатися самим собою у такій ситуації Василь Стус і народ, до якого він «вернувся»?

ІV. Найчесніше ж, очевидно, про Василя Стуса розповідати його ж словами, як і „судити» його за ним же визнаними над собою законами…
ЯК ЛІТЕРАТОР ВАСИЛЬ СТУС ПОЧАВСЯ ІЗ ФРАНКА: «…ЯКОСЬ Я НАТРАПИВ НА ФРАНКА, ЙОГО ПОЕМУ «МОЙСЕЙ». ЦЕ ПРЕКРАСНА ПОЕМА . І ПІСЛЯ ПРОЧИТАННЯ ЦІЄЇ ПОЕМИ Я ЗАБУВ СВОЮ ГЕОЛОГО-РОЗВІДКУ, А СТАВ ЛІТЕРАТОРОМ» (ІЗ ЛИСТА СИНОВІ, С. МАТРОСОВА, 25.4.79 Р.).
Цитату цю загалом варто продовжити ― як самоілюстрацію ставлення Стуса до Стуса і до розуміння Буття загалом: «Правда, ставши літератором за фахом, не забув і геолого-розвідки (ось уже 8-й рік блукаю по землі). Але не нарікаю на долю. Навпаки ― мені добре, бо в мене хороше на душі. А хороше від того, що нічого злого за свої 40 літ не робив. Допомагав людям у біді, а коли часом і сам залітав у біду, то не пхинькав і не нарікав. Бо це життя, Доля». (Вікна в позапростір: Вірші, статті, листи, щоденник, записи. ― К.: Веселка, 1992. ― С. 176).
Певне уявлення про поета дають його щоденникові та епістолярні записи про інших письменників (як зарубіжних, так і вітчизняних), зафіксовані ним самим його ж філософсько-психологічні роздуми, які, природно, не варто приймати як закаменілу аксіому, але вчитися бути чесним із самим собою, причащатися духовним Стусом, щоби очищатися ― варто.

1) Філософія Стуса, як кожне енергетично містке, парадоксальне явище, спонукає до… філософствування, а через нього ― до жесту духовного тіла, отілесненої душі.
Як от:
«Дорогий сину, мамо Валю, я вам обіцяв зреферувати прецікаву (як на мене, філолога) статтю Абдуса Саляма про останній задум Ейнштейна». (Стус Василь. Вікна в позапростір: Вірші, статті, листи, щоденник, записи. ― К.: Веселка, 1992. ― С. 175).
«Від мрії стати доктором філософії він (Ейнштейн ― І. П.) відмовився ― через серію невдалих спроб. Слава Богу, що він провалювався і не став доктором: інакше не було б генія. (Підкреслення Василя Стуса. – І. П.). . Тепер про статтю: автор пише, що вчені дошукуються першопричини, одно причини живого, сущого. І вони шукають за цим одним ― Богом, духом і т.д. . 1905 р. Ейнштейн об’єднав поняття простору і часу. Він довів, що ньютонівська гравітація є проявом кривизни єдиного просторо-часу». (Вікна в позапростір: Вірші, статті, листи, щоденник, записи. ― К.: Веселка, 1992. ― С. 176).
Фізик і лірик алхімічно вживалися у Стусові, як у кожній мислячій людині.
На 72-78 сторінках виданої післясмертної книги Стуса «Вікна в позапростір» ― зворушлива, душевна розповідь Василя Стуса синові Дмитрові про своє дитинство, яка може слугувати за частину поетової автобіографії.

2) Епістолярна спадщина Василя Стуса (особливо листи до сина) ― однозначна знахідка для педагогів. Їх можна читати вголос як на уроках літератури, так і на уроках філософії, психології, етики, естетики, історії… навіть фізики.
Прочитаємо вибрані мною цитати із тієї ж книжки Василя Стуса «Вікна в позапростір: Вірші, статті, листи, щоденник, записи. ― К.: Веселка, 1992. ― 262 с.

«Дружині:
9.2.81 р.
А від старого Булгакова я теж не був на десятому небі. Популярщизна ― укр. мовою це письмо в дусі В. Земляка чи Яворівського, де багато слів на унцію смислу. .
Тепер ― за Ліну. Отож, маєш збірку її? Вірші її ― трохи не те, що роман про Чурай. Стильово. У Чурай дозріла стилістика. А в ліриці ― черезсмужжя». (С.171).
«…такі могутні люди, як Цвєтаєва (люди виняткового духу) вміють жити в трагедії ― гідно. Тобто: в біді не скавуліти, в радості не скавчати, підстрибуючи…» (С. 185).
«Пам’ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам’ятаю, як прослухав цикл лекцій про Бетховена ― всі 9 симфоній і чимало концертів. А які пречудові його сонати! І яка це була людина! Все життя ― в горі, в нещасті, в муці ― і він ― один проти цілого світу ― перемагає! Тобто не поступається напасникам, а йде напролом: або світ прийме мене таким, як я є, як мене народила мати, ― або вб’є, знищить мене. Але я не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття і думки своєї зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу: хай знає цей світ, що душив, гнув мене, що я вижив, зберігся, доніс до людей усе, що хотів». (С. 176).

«Передам трохи своїх вражень од читаних листів Пушкіна. Молодий, він хулігануватий і лається, навіть нецензурно ― через те подаються купюри. . У нього своя стилістика ― одна російська (трохи занародна, бурхливої емоційності) і друга ― французька ― витримана в доброму тоні бомонду, багата інтонаціями і вироблена в розгалужені думки. Цікаво це мені: на той час, звичайно, такої стильової довершеності, як у французів, у Росії не було. Отож Пушкін був двомовний, двостильовий, дво-думний». (С. 188).

«…Прочитав у «ЛУ» оповідання В. Шевчука (зветься, здається, «Сивий»). Воно трохи химерикувате, а ще більше плитке. Небезпечна ж така стилістика: вона й душу може обмілити». (С.196).
Правда, прочитав у «Н. мире» пару оповідань Б. Харчука ― стилістика видалася дружнішою, ніж сподівався, ― почав читати повістину його у Вітчизні (№8). Здається, незлий прозаїк ― як на укр. масштаб…» (С. 196).
«Згадую лист Павличка, написаний до Юрія Бадзя. Це був лист-відповідь на репліку Ю. Бадзя про те, що дарма Павличко в якомусь із публічних виступів говорив про Франка як борця з українським буржуазним націоналізмом ― чи не найголовніша (по-радянському) прикмета Франкового генія. Павличко був украй обурений реплікою ― він здобувся на щирий гнів проти облудної філософії, якій віддав данину і Дзюба (це мова Павличка). Ніколи не хваліть мене ― закінчив Павличко свого листа, демонструючи свою полярну супроти Бадзя позицію. Це стосується 1978 приблизно року. Потім Бадзьо був репресований, як автор націоналістичної роботи «Право жити». Націоналістичної тому, що за Бадзем кожен народ має дихати, а не животіти під імперіальною кормигою. Цікаво, як почуває себе Павличко тепер, коли Ю.Бадзьо в неволі?» (С. 219).
«Нарешті дістав перше число «Києва» (№5), прочитав повість Сулими «Спадщина» ― досить незле, хоч страхітлива мова. Якийсь суржик. Решта номера ― школярські вправи, навіть соромно, що такий низький художній рівень. Прочитай «Спадщину» ― повість, наче про Білокур, тобто про народну художницю. Думаю, що В. Яворівський навряд щоб так написав (його роману не читав, але спромоги його я знаю: для прозаїка він надто порожній, бо весь екстер’єрний, все напоказ, на людські витрішки, а більше ― нічого). Цікаво мені, що Борис Нечерда написав поему «При світлі совісті» (так зветься прегарна стаття Марини Цвєтаєвої…). Я не дуже вірю цьому поетові, але надто цікава назва поеми…» (С. 231).
«Дмитрику, погортай антологію «Современная итальянская поэзия» ― лежить на стелажі. Почитай вірші Унгаретті, Сабо, Монтале, Квазімодо ― побачиш, що можна і не бути крикливим, як Цвєтаєва, і сказати не менше. То вже справді чоловічий дух і римське вміння панувати над пристрастями. Чи не сподобаються їхні вірші й тобі? Коли сподобаються ― напиши (мені то буде цікаво)».

«Дружині й синові
15.4.82.
…Із того, що я прочитав… видався роман Дрозда про київського Жоржа Дюруа ― такого собі цікавого зальотника ― звіра ― Вотрена. Майстер із Дрозда ― добрий. Але чи є зальотництво найголовнішою для нього темою? Коли є, то я не заздрю йому. Але майстер із нього ― нівроку. По-старому не можу читати В.Шевчук (його повість у «Жовтні») ― ніяк не подолаю його драглистого стилю. Дуже приємне враження справили листи К. Білокур у «Вітчизні», про які так голосно написав Бажан. Але мені боляче було їх читати, бачити звичне: небо, замішане на багні. Коли не читала Білокур, то прочитай…» (С. 201).

«Дружині й синові:
Дорога Валечко, Дмитре любий!
14-15.11.1982
Сьогодні неділя, 14 листопада. Сидів, читаючи прегарні нотатки Марини Цвєтаєвої «Искусство при свете совести» (Лит. обозрение, №10, 82) і думав про Вас… Читав. Слухав прегарну музику ― то Бах, то Шопен, то Бетговен ― не кожного дня таку почуєш ― і уявляв Вас… Цікаво, чи Ви не відчули, що я був повен думами про Вас?
…Що ж Цвєтаєва? Здається, все, що я писав вам у своєму великому листі про неї (в липні писав, але листа чомусь сконфіскували), є в цій статті. Тобто в ній така прекрасна самохарактеристика поетеси, що годі комусь так зробити». (С. 205).

«Дружині й синові
5.7.81 р.
…У «Вітчизні» (№5) переглянув геть кепський роман М. Олійника; вподобав деякі вірші Ю. Марцінкявічуса (пер. Павличка), особливо «Буття».

О буття захланне, повне трути,
що даси, те забереш! З імли
в млу йдемо вогненною тропою,
і те щастя полум’ям побути
всі ми, що збулись і проросли,
тимчасово зовемо Собою.

Це мені особливо сподобалося. По цьому видно, як оригінал «підніс» перекладача, що сам на таке не здобувається.
Переглянув порожнисті сторінки Гуцала, прочитав статтю про Миколу Вінграновського. У «Всесвіті», крім подачі про Київ, здається, теж нічого нема. Шкодую, що не матиму 6 номера, де Лукаш подає французьких поетів». (С. 182).

Роздумуючи про Василя Стуса, його текст і долю у контексті епохи та й загалом історії людства, ще раз утверджуюся у переконанні, що, на жаль, тимчасова сила завжди на боці експансивних націй, але, прпавда, слава Богу, ― на боці гнаних особистостей...
Василь Стус був мудрим, адже, за словами його побратима Василя Симоненка, «найдужче любив життя».
Чутливий і міцний водночас, ніжний (перечитаймо його листи до рідних, спогади його друзів) і ножовий (свідчення чого увесь його подвиг протистояння усій Імперській системі і окремим її катам), за своє сконденсоване серцем, як лінзою, світле тепло він заплатив недовгим, але енергетично містким життям, яке, очевидно не люблять міщани та сноби.
Жертовною енергією Василя Стуса можуть користати не лише вибрані чи звані, а всі, хто вірить в «силу Духа», та ірраціонально (за поняттями честі) віддає пріоритет органічному духовному над пластмасовим та склобетонним матеріальним.

Отак-от в контексті, надтексті відомого мені Василя Стуса я написав вірша про життя і присвятив його Йому із побажанням: «Рідна земля Вам небом, Василю Семеновичу»:

* * *
Стусові

Ні волі, ні держави не було…
Були сирени — слава, гідність, братство.
А замість щастя — пісня і крило
Душі ― як звирійованого птаства.

Хтось вітер пив, як риби воду п’ють.
Із дисонансів музика родилась.
Так гостро жив, мов зорям кров здавав свою…
І за Христом ішов аж до Ярила.

Записував, як Стікс шумить вночі,
Бездомні накриваються газетами,
І голоси стікають по свічі,
І тіні предків бавляться кометами.

В кістках своїх їх чуєм голоси.
Вони блукають і назад вертаються…
Дістанем їм горілки, ковбаси…
Горілку вип’ють…
Заболять.
Покаються.

Осінній погляд в річку облетить.
Свята вода від щастя збожеволіє.
Такий поет, що тільки вдаль рости…
А він у корінь, де ще чорна воля є.

Кругом вмирає дерев’яний цвіт…
Берези, щоб не сивіти — біліють…

І воля є, й держава…
Й цілий світ,

Поет в якому жити не уміє…

Перший раз почув справжнього Вінграновського від Майї Сергіївни Білан у 1987 році — редактора моєї першої поетичної книжки “Острови юності”, яка готувалася до виходу у світ у львівському видавництві “Каменяр”. Вона розкрила переді мною журнал “Київ” і показала вірш “Остання сповідь Наливайка”. До того я нічого подібного за силою впливу на мене українською мовою не читав.

…“Живу - назад. Я - Наливайко. Все.
Ми починаєм битву за Вкраїну.
Наш чорний вус у чорний гнів тече,
І юний меч наш розгинає спину.
----------------------------------------
...В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлиналася руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її...
----------------------------------------
...Забіліли сніги мої чорні,
Засміялась душа молода:
Воріженьки стоять видзігорні,
Воріженьки стоять, як вода...”

До горла підкотилося велике солоне яблуко і заіскріло в зіницях полином. Таке — як на могилі моєї зовсім молодої ще мами, якої не пам’ятаю…
Предки ставали переді мною і крізь мене кликали нащадків.
Саме цей вірш, а потім сам роман Миколи Вінграновського про Северина Наливайка серйозно повернули мене до української поезії, бо ж я починався як поет у Ленінграді і вчився у російських класиків, чи то з вини вчителів, чи зі своєї, чи то через нашу, трактовану зайдами, історію, не зачепившись у школі ні за Плужника, ні за Сосюру, ні за Свідзинського…
Саме ці метафори вибухнули в моїх затромбованих сотнями років генетичної неволі венах — і енергетично зарядили мене написати драматичну поему про гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка Бута під однойменною назвою “Бут”, на козацько-кобзарський нерв у моїх рядках, за кожен із яких я готувався платити кров’ю. Бо тільки така екзистенція мала сенс. Бо тільки таким вгадувався мені вже близький і вже легендарний Вінграновський, до козаків якого я вже ріс крізь красивий і гордий біль.
Гармонійно, якраз зі швидкістю плину крові та води Дніпра і Бугу, дзвеніли мені рядки Миколи Вінграновського:

“Блакитно на душі... забув, коли мовчав...
Вже гасли пальці, билася дорога,
А тут тобі і нате: молочай
При березі, в камінні, на порогах...

Кричало серце літака за ним!
А там, внизу, вода свій берег мила,
І весни починалися із зим,
І ти неподалеченьку ходила.”

І таке ось – мов зоря, мов сльоза по шаблі, ніжна й чоловіча водночас:

“Не починайся. Ні з очей,
Ні з губ не починайся.
В Холодній Балці сон тече -
Не снись. Не звись. Не називайся.

Труїти душу кожен раз
Я вже не можу - будь я проклят!

Пищать дощі, і води топлять
І душу, і терпіння, й час...

Степліло подихом легким,
Степліло в прикрощах минулих
Тепло заснулої руки,
Тепло щасливих губ заснулих.”

І…

“Не руш мене. Я сам сумую.
Собі у руки сам дивлюсь.
А душу більше не лікую.
Хай погиба. Я не боюсь.

Переживу. Перечорннію.
Перекигичу. Пропаду.
Зате - нічого. Все. Німію.
Байдужість в голови кладу.

Не - відбувалось. Не - тремтіло.
Не - золотіло. Не - текло.
Не - полотніло. Не - біліло.
Не... - господи!.. - не - не було!..

Як танський фарфор - все минає:
Корою, снігом, рукавом...
Лише бджола своє співає
Над малиновим будяком.”

Така поезія не потребувала коментарів з допомогою заморських термінів. Тим, хто Ïї відчуває, — вони, коментарі, не потрібні, а тим, хто не відчуває, — не допоможуть.
Енергія такої лірики допомагала мені жити гідно, бути поетом за смаком і сенсом життя, коли я навчався на факультеті журналістики Львівського університету.

* * *
Перший раз я побачив самого Вінграновського (пам’ятаю, як зараз) у львівському кінотеатрі “Україна”: Він виступав і розповідав про Довженка перед демонстрацією фільму свого вчителя “Земля”. Підійти й познайомитись тоді з Миколою Степановичем я не наважився, хоча й уже відчував себе поетом. Може, якраз тому і не наважувався. Між зовнішнім і внутрішнім моїми образами Поета різниці не було, адже із фотографій на останніх Його книжках поставав для мене літнього віку степовик на кшталт Тараса Бульби чи сина його Остапа — важкий (грузний), сильний і пісенно летючий водночас.
Читав дитячі “косолапі” вірші Миколи Степановича своїм дітям.
Потім… аж через десятиліття, був лист до мене красивої вже не молодої жінки, з якою випадково (?) познайомився, працюючи науковим співробітником Науково-дослідного центру періодики НАН України у Львові, яка виявилася… однокласницею М. С. Вінграновського і Його… дзвінким юнацьким коханням:

“Ігоре, шановний Ігоре!
Вас можуть запитати, що спонукало саме Вас оприлюднити Миколи Степановича перші поетичні твори і листи до мене і звідки вони у Вас.
Нагадую Вам, що коли Ви збирались за запрошенням М.С. на о. Хортицю, Ви з таким захопленням, повагою говорили мені про це, що я не втрималась і вперше за 50 (майже) років зізналась Вам, що і я шаную його творчість і у мене є перші поетичні твори, написані ним ще в школі і студентські роки саме мені (1955-1959 рр.). І що частково вони у мене збереглись. Що ці вірші такі ліричні і чисті… Тоді Ви попросили мене ознайомитись з ними, а потім на Х Форумі видавців у 2003 році при зустрічі з Миколою Степановичем Ви повідомили його, що юнацька поезія є частково збереженою у мене. Очевидно, що М.С. схвально віднісся до того, що саме Вам, людині з чистою, ліричною душею, романтику, знаному поету і вченому, якій він симпатизував, я довірила його ранні твори.
Після цього я довірила Вам, щоб Ви впорядкували цей матеріал. І яка тепер різниця, кому були написані листи і вірші? Якій Світлані, якій дівчині “рожевокосій”. Це було так давно. Але М.С., мабуть, просто придумав собі такий образ, щоб так писати.
Я гадаю, що вони, ці вірші, заповнять якусь крихітну частинку творчої біографії. Цілком свідома того, що деякі з них десь уже були надрукованими, а можливо, в ті роки він не лише мені присвячував свої вірші. Можливо після того, як ви їх впорядкуєте, хтось на Вашу адресу теж щось надішле?
А збереглися у мене ці вірші і деякі листи тому, що я завжди любила творчість М.С.: і поезію, і прозу, і листи (теж поетичні і натхненні). В школі ми вели щоденники чи зошити, у які записували цитати, вірші, пісні з любовної лірики. Ось я, одержуючи його листи — вірші переписувала в цей зошит, а пізніше, коли він став студентом, деякі, які особливо мені подобались, — зберігала.
Ось і все. Віддаю їх Вам, на ваш розсуд. Єдине прошу, щоб прізвище моє не звучало.
Нехай назавжди я для нього буду Свєтланою, а не Світланою!
З повагою, Світлана А.”

Адресат цього листа і (Вона ж) адресант юнацьких листів класика української літератури Миколи Степановича Вінграновського побажала зостатися невідомою, хоча я делікатно переконав Ïї надрукувати разом із листами і віршами Ïх фотографії юності, шкільної юності — поряд, якими вони були тоді, коли Микола Вінграновський писав їй — Свєті, Світлані, Свєтлані — такі ж… як він сам тоді, листи і найраніші вірші, летючі, романтичні… Коли Він Ïї любив так, як… у листах видно — Як!
Така ось шляхетність.
Таке от бажання залишитися інкогніто, але оприлюднити Пісню, яка “тепер уже має належати всім”, бо вона справжня, бо вона чиста й талановита, і сильна, і добра, і… свята. А якщо й сумна інколи — то сум її очищує, просвітлює, омолитовлює.
Так я волею долі (за що Ïй ніжно вдячний) став посередником між душами двох красивих людей — “МВ” (так М.С. Вінграновський, як правило, підписував ці листи) і Свєтлани (як Ïї називав), власником листів із фотографіями та ранніми віршами Миколи Вінграновського і стараюся бути достойним цієї довіри.
А коли шанований мною редактор журналу “Кур’єр Кривбасу” Григорій Гусейнов запропонував мені написати спогади про Вінграновського, коли вже Його фізично не стало, я сказав Григорію, що не встиг, на жаль, стати близьким побратимом Миколи Степановича, бо й телефонувати не наважувався, і листи Йому писати не вважав себе достойним… що провів у Його товаристві лише один день, а ще один — біля його могили та в Його квартирі на поминальному обіді, де я особисто познайомився із ще одним Поетом, якого поважно люблю, — Ліною Костенко. Сердечно вдячний дружині М. С. Вінграновського — Лесі Іванівні — за запрошення.
Григорію Гусейнову через рік я розповів про скарб, який у мене вже був, і… познайомив Його із панею Світланою.

* * *
Що ж до одного дня, проведеного у товаристві Миколи Степановича Вінграновського, то було це у Львові, на Форумі видавців, куди восени 2003 року Микола Степанович приїхав на презентацію своєї книги “Манюня”, що вийшла у світ у львівському видавництві “Літопис”. З ним приїхали Олесь Ульяненко та Павло Вольвач, які залишили речі у мене вдома, а моя дружина Людмила нагодувала нас пшоняною кашею, про яку Олесь згадує досі. На офіційну презентацію-зустріч, яка мала відбутися у Дзеркальному залі Львівського університету, ми чекали з годину, зустрівши біля головного корпусу університету ще одного поета — побратима Миколи Степановича — Мирослава Лазарука, з яким обмінялися своїми книжками, ініціатора видання “Манюні” та цієї презентації Романа Дідулу та нашу з ним приятельку — гарного львівського поета Оксану Лозову.
Підійшли Ігор Калинець, Марія Людкевич.
Гомоніли. Фотографувалися.
І хоча пам’ятаю цю зустріч до деталей — від першого до останнього потиску руки Миколи Степановича Вінграновського — скажу лише про головне, “несказанне нехай залишається несказаним”.
Відчувалося, що Вінграновському фізично важко, що якась невидима хвороба мучить Його, як дерево із міцною серцевиною, але без кори…
Ми з Павлом та Олесем допомогли Йому піднятися по довгих сходах Львівського університету на другий поверх — власне у презентаційний зал, який вже був переповнений студентами, викладачами та журналістами. З офіціозу виступили, здається, ректор Іван Вакарчук та тодішній декан філологічного факультету Тарас Салига. Про саме слово Миколи Вінграновського писати нема сенсу, бо воно було надруковане в газетах та передане на радіо, окрім того, що я чекав знаменитого читання Поетом своїх віршів. І воно мене не розчарувало. Я вже відчував Вінграновського. А коли майстра запитали про ставлення до молодої української літератури — він назвав і моє прізвище.
Потім ми — сам Микола Степанович, Його водій, Роман Дідула, Мирослав Лазарук, Павло Вольвач, Олесь Ульяненко, я та Оксана Лозова, яку я вже ледь виловив на львівських, тоненьких, як панський нерв, вуличках, схвильовану можливістю такого близького спілкування “із самим Вінграновським” — пішли-поїхали у готель “Дністер” на горі, за парком навпроти університету.
Неформальна зустріч запам’яталася найглибше. До найдрібніших деталей. І те, як Микола Степанович читав напам’ять перші абзаци своєї нової прози, поетичнішої, ніж деяка поезія, і як Оксана театрально і переконливо читала “Сеньйориту акацію” для всіх нас, для Нього… І золоте вино, і червоне листя за сонячним вікном…
Щодо моїх зауваг парадоксальних деталей, яким геній, як відомо, — друг, так це, наприклад, та, що мені здавалося, що поет такої емоційної напруги просто фізично не може носити галстук на шиї, який стискує його стихійний горизонт… Микола Степанович був у добротному костюмі і з галстуком. Йому не можна було пити після інсульту, а він міг “з горла” перехилити “тієї, що горить”, мотивуючи це тим, що “місяць туди — місяць сюди” вже ніякого значення не має.
Смішно розповідав, як мусив перед відповідальними виступами перехопити чарчину, бо хвилювався, а вона знімала хвилювання. Про те, як підвело його слово-паразит “курва”, яке Він смачно іноді вставляв у свій усний текст на крутих висхідних польотах поетичної думки. Так ось, якось Йому вручали якусь високоакадемічну премію (здається, Вернадського). Мовляв, “цілий зал академіків, всі при галстуках, поважні. Сам Патон вручає. А я, беручи з його рук диплом і якусь коробочку, кажу: — Дякую… курва, за премію. — Президент Академії не почув чи вдав , що не почув, а я, опам’ятавшись, кажу: — Дякую дуууже за премію”. Зал зреагував добродушно.
Справдилося моє інтуїтивне відчуття, що Великий Поет — це велика вільнолюбна і життєлюбна велика дитина, з потужною долею іронії та самоіронії, усмішка якої зразу ж відкриває Ïї серце навиліт, обеззахиснює її перед побутом і логікою, чиновництвом і чинопочитанієм.
Згадався Моцарт у фільмі про нього — “Амадеус”, де актор, щоби явити генія, чудово зіграв трохи капризну, іноді навіть по-дитячому жорстоку, але парадоксально ангельсько великосердну крилату істоту, великі крила якої заважають присутнім доступитися до влади, грошей, місця в автобусі…
Це була остання земна осінь Миколи Вінграновського.
Моя перша й остання зустріч із ним віч-на-віч.
Я подарував Йому свою книжку любовної лірики “Стихія” та книжечку-п’єсу для дітей “Літаючий казан”, а він мені “Манюню”.
…Потім був дзвінок Павла Вольвача із Києва — “Микола Степанович… помер”.
Про творчість Миколи Степановича Вінграновського я не скажу краще, ніж він сказав про мою: “Ігор Павлюк — поет, у якого нема зазору між словом і серцем”.
“Це Тобі замість передмови, якої ти вже не потребуєш”, — написав мені Майстер, очевидно, приймаючи мене до свого Цеху.
Ці слова ще раз передавав мені Василь Герасим’юк, відвідавши вже смертельно хворого Поета, біля якого лежала книжка моєї лірики.
Днями вийшла нова книжка моїх віршів “Бунт свяченої води”. Там перед анотацією ці слова Вчителя, якого люблю, ставленням якого дорожу, пам’ять про якого для мене священна.
Але я ні в якому разі не прагну “примазуватися” до високих, шанованих мною імен, яких називаю і увагою яких дорожу і буду дорожити як поет, як брат по Цеху, передаючи цю мою поважну любов своїм дітям і учням, щоби й вони далі несли… Розумію, що у кожного митця свій шлях, і ніякі дивіденди сильних і добрих не спасуть і не врятують, тим більше, що я ніколи не належав до тих, що шукали ласки великих попередників, а от бути побратимом тих, кого любиш і поважаєш, — найбільше людське щастя. Тому дуже дорожу побратимським ставленням до мене найближчих друзів Миколи Степановича Вінграновського — Леоніда Талалая, у якого люблю гостювати на острові Водники під Києвом, Анатолія Качана, який приїжджає до мене в Ірпінь, де живу вже майже рік. Люблю їх творчість, їх спосіб мислення, їх людяність, справжність. Хто знає мою творчу біографію — повірить мені, що завжди відстоював і відстоюватиму принципи честі, гідності і сильної доброти, а не сильного зла в літературі і в житті. А що наші шляхи пересікаються, так талановитість — це ж хрест, а не нагорода. І чесну славу кожен із нас має здобувати лише своєю кров’ю. Знаю, що творчість кожного з нас (самотнього, мов Крузо) лише тоді має смак і сенс, коли стає народною піснею, або ж нащадки складають пісню про творця пісні, який вже сам — Пісня (Маруся Чурай, наприклад… “Маруся Чурай”).
Крапка.
Ні.
Три крапки...


* * *
М. С. Вінграновському

Сонце красиво в море заходить.
Сняться махновські коні…
Блудні, як вітер, діти природи,
Молимось Бугу іконі.

Криниць степових золоті глибини.
Пищать ластівки, літають.
А я тулюся до батьківщини,
Бо мами не маю.


Плахи і фрески.
І небо спільне.
Козацька печаль за раєм.
А ми, від європ і від азій вільні,
Живем… тобто повільно вмираєм.

Струм кришталевий живих поезій.
Моря зоряний голос.

Сонце красиво заходить —
Як в серце лезо,
А сходить
Горлом.

Коней махновських полинні крила.
Вовча розкіш свободи…

Земля Вам небом,
Красива сило,
Вічне дитя природи.


Ігор Павлюк

10 жовтня на 84-му році життя помер Іван Овксентійович Денисюк, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка – вчитель кількох поколінь філологів.
Пропоную своє есе про нього.


Братство по духу в усі часи, в усіх народів цінувалося вище, ніж братство по крові… Згадаймо біографії творців світових релігій, загалом духовних подвижників ― воїнів, ченців, бунтарів, поетів…
Для багатьох «чужі» «добрії люде» стали ближчими і дорожчими за «своїх», ще й тому, що Доля передчасно забрала «кровних» у Інші світи.
Так сталося і в мене. За все, за всіх дорогих мені «братів по крові» разом із надто рано (через десять днів після мого народження) заснулою вічним сном мамою я молився з дитинства, а з вісімнадцяти років молився ще й віршами, які привели мене з волинського лісового села через Петербург, забайкальську тайгу до Львова, на факультет журналістики тоді державного університету імені Івана Франка.
Десь на перших місяцях ревного мого навчання і перших віршованих публікацій, які принесли мені першу поетичну славу «у вузьких колах», тоді ще доцент нашого факультету Олександра Антонівна Сербенська запитала мене: «А чи знайомі Ви із Вашим земляком ― професором Денисюком Іваном Овксентійовичем?» Я відповів, що ні. На що Олександра Антонівна, яку зараховую до близьких мені по духу людей, порадила обов’язково зазнайомитися, самою інтонацією та жестами красномовно охарактеризувавши Його як Ого-го… Як Ви, мовляв, не знаєте Такого свого земляка?!
Доки я, студент-першокурсник, гадав, як же мені зустрітися із тим, кого з такою поважною любов’ю називали поза очі, знову через пана-Випадка втрутилась пані-Доля, запропонувавши у рецензенти моєї першої поетичної книжки, яка вже готувалася до друку у видавництві «Каменяр» (історія її виходу ― окрема тема) саме «І. О. Денисюка, проф. кафедри української літератури Львівського ордена Леніна державного університету ім. Ів. Франка» ― як було зазначено у «Рецензії на збірку віршів Ігоря Павлюка «Острови юності» і яку одержано видавництвом «Каменяр» «03. 03. 1989 р.».
Рецензія мала аж п’ять машинописних сторінок! Стільки і так на той час про мої вірші ще ніхто не писав: «У віршах Ігоря Павлюка, як і в кожного справжнього поета, світовідчуття завжди конкретне, хоч і не вузько-суб’єктивне (…). Щирість, постійна здатність до подивування навіть найбуденнішими деталями буття, з яких поет добуває тільки ним відчуту красу, життєнаповненість деталей, їх пластика, мила наївність і поважна медитативність ― усе це і становить неповторний чар і поваб віршів Ігоря Павлюка (...) виявив значний талант і має чималий художній доробок (…).»
Мені потрібно було кілька днів самозаглибленої тиші у студентському гуртожитку на Майорівці, щоби знайти формулу свого подальшого буття між людьми і Богом уже як поета. І я не знайшов нічого простішого, як вважати свій «значний талант» не моєю заслугою, а даром (предків? Природи? Всевишнього ?), тому й смішно гоноровитися, надувати худі тоді щоки зі своєю першою на другому курсі університету книжкою над друзями, побратимами, братами по духу і родичами по крові уже як поет, а зосередитися більше на тому, яка я людина… захищаючись від щирих компліментів самоіронією, а від нещирих ― іронією…
Що я на правильному шляху, підтвердило й перше фізичне знайомство із Професором (так Його називали всі, хто був тоді поруч нього в Інституті франкознавства, де Іван Овксентійович директорував): Тарас Кознарський, Іван Дмитрович Остапик, який керував літературною студією «Франкова кузня», учасником якої я був, зайшлий Роман Горак, який саме тоді видав «Тричі мені являлася любов», яке моє студентське оточення із запоєм читало… Компанія «розкрутила» мене на першу в моєму житті пляшку коньяку «за перший гонорар» ― 1650 радянських карбованців. Пам’ятаю, Роман Горак живо придивлявся до мене, можливо, вже тоді прийнявши рішення запросити мене своїм заступником в музей Івана Франка через років п’ять, чим я був дуже оприємнений, але від чого відмовився… Така моя доля.
З Іваном Овксентійовичем Денисюком ― Професором ― мені зразу ж було настільки легко і добре, як із найріднішими мені людьми, з якими я виріс у волинському селі ― дідом, бабою, прадідом, прабабою… Саме так. Його товариство зовсім не втомлювало, «не навантажувало», говорячи студентським сленгом, а навпаки ― просвітлювало і гріло, та ще ж із нами, як велике Вогнище, була поезія, яку ми однаково ніжно-наївно і сильно-ніжно любили…
Потім ще були засідання літературної студії «Франкова кузня» під керівництвом Івана Овксентійовича, куди ми ― Тарас Кознарський, Тарас Девдюк, Зоряна Гладка, Роман Скиба і я ― ходили, як… врешті, хто на Що, а Ігор Павлюк ходив як у Храм, де служили музі Поезії ― Евтерпі. Випускали стінгазету, організовували вечорниці із чаєм і тортами, які самі пекли, і які нагадували барокові поеми, яких нам уже ніколи не написати… Слухали розповіді Професора про живих і вічно живих класиків української та світової літератури, багато з яких, як-от Ірину Вільде чи Дмитра Павличка, він добре знав сам, а от подробиці «інтиму письменницької праці» інших із пікантними подробицями «на вухо» розказував лише мені й Кознарському», бо ми вже були «після армії», Зоряна ― дівчинкою, а Скиба з Девдюком ― ще малими.
Отож, вперше у своєму поетичному житті і в житті в поезії я задумався над тим, як поряд може бути людське і Боже, низьке і високе, миттєве і вічне в Ній, бо так є і в самому Житті, дізнавшись від Івана Овксентійовича, що написав «парадоксов друг» ― Олександр Сергійович Пушкін ― на звороті листка із його знаменитим віршем «Я помню чудное мгновенье» і яка передісторія його написання…
Потім, після успішного закінчення мною факультету журналістики, Іван Овксентійович шукав мені роботу в університеті… і я, попрацювавши у світській та релігійній журналістиці, в академічній структурі, таки прийшов сюди ― викладачем на факультет журналістики та старшим науковим працівником та керівником легендарної «Франкової кузні»… пізніше.
А поки що професор Іван Овксентійович Денисюк був присутнім на моїх поетичних вечорах (порівняно нечастих, бо я не любив і не люблю їх організовувати), презентаціях із моєю участю, зокрема дуже розчулено виступив на презентації книжки «Нетутешній вітер» у видавництві «Каменяр» у 1993 році… писав відгук на мою кандидатську дисертацію «Митець ― Влада ― Преса: історико-типологічний аналіз», яку я захищав у 1996 році в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка під керівництвом професора Володимира Йосиповича Здоровеги, який також багато хорошого зробив мені у житті. «В особі Ігоря Павлюка дуже своєрідно поєднується самобутній поет, недавній лауреат літературної премії імені Василя Симоненка, і дослідник яскраво вираженого філософськи-теоретичного мислення. Тут багато оригінальних думок, інколи дискусійних, як у кожній нешаблонній праці, до того ж такій, де відчувається пульс життя (див. зворот обкладинки книги Павлюк І. З. Митець ― Влада ― Преса: історико-типологічний аналіз: Монографія. ― Луцьк: Надстир’я, 1997. ― 112 с.), ― зазначалося зокрема в ньому і яким я поряд із відгуками Миколи Григоровича Жулинського, Бориса Леонідовича Кухти, Володимира Івановича Шкляра, мого ровесника Юрка Бедрика був дуже втішений.
Кандидатська була успішно захищена.
Евтерпа не зраджувала мене. Я не зраджував Евтерпу. Увиразнився мій світогляд, кристалізувалися мої принципи і поняття про світ та літературу, за які я готовий… З’явилися нові творчі побратими і недруги. Виходили у світ мої нові поетичні та наукові книги, з якими я приходив до Івана Овксентійовича хвалитися, адже мені подобався і подобається він не лише як Професор, Людина, але і як постмодерновий письменник, який, будучи відвертим противником псевдо-постмодерної «туманології», здатен створити постмодерний текст чи здискурсувати класичний твір найвищої проби: варто прочитати хоча би Його дослідження про волинських амазонок, передмови до «Українського Декамерона» чи книжки Лариси Крушельницької «Рубали ліс», де, зокрема, читаємо: «Матеріал, що пульсує драматизмом, ― оті парадокси режимів і війн та химерність доль людських довелося нараторові побачити, відчути й пережити надто зблизька, як Ікарові жар сонця (…). Так звана література факту ― листи, щоденники, спогади, есеї ― нині досягла рангу белетристики й переживає свій ренесанс. Читача вже мало приваблюють знекровлені штучні образи у кривляннях постмодерну і деформація аж до абсурду і так деформованої дійсності (…). Ні, ні, спокійно ― без сліз і сміху, без захоплення цих спогадів читати не можна. І ще одне: знайдено оптимальну позицію, яку повинен у мемуарах зайняти оповідач-автор. Він не може бути механічним зчіплювачем вагонів ув ешелоні. Це дійова особа, заанґажована у драматургію зображеної дійсності. Яка ж спокуслива нагода показати себе епіцентром світу, за рахунок ґльорифікації себе принизити оточення! Такт художника й високоінтеліґентної скромної людини ніколи не зраджує Ларису Іванівну».
Оцей, нібито селянський за походженням, а насправді універсальний, аристократизм ніколи не зраджує і самого автора передмови ― ні у творах, ні у житті.
Поважно люблять і любовно поважають Івана Овксентійовича Денисюка і сусіди… мається на увазі не лише квартирні і «по дачі» (про наше спільне перебування на ній ― окрема розмова)… але й сябри із Білорусі та пани з Польщі, земляки з Волині, сери із Нью-Йорка, у чому я глибоко переконався, коли самого доля завела у Мінськ, Вроцлав, Варшаву, Брест… Америку і звідки передавав вітання Іванові Денисюкові і від професора В’ячеслава Рагойші з Тетяною Кобржицькою, і від Тамари Скрипки, і від Тараса Кознарського, і від Віктора Давидюка… Володимира Денисюка… і навіть Джорджа Грабовича…
У 1997 році у мене народився вірш «Хтось питає мене, чому їду туди…» ― про нашу спільну з Професором маленьку батьківщину ― Волинь, Полісся… згадуючи про яку за вином і чаєм, ми кілька років уже вербально-уявно стали організаторами «волинської мафії», членство в якій наших друзів, як-от Лариси Петрівни Бондар, строго засекречене…

ЛИСТ ДО СТАРШОГО ДРУГА

Денисюку Іванові Овксентійовичу,
шановному професору

Хтось питає мене, чому їду туди...
Народився я там, там діди мої.
Там річки, як дівчата, набрали води,
І хати у вишневому димові.

Це Полісся й моє...
Древній саван лісів
І космічна мелодія Світязя...
Я «від зайчика» міг наносити грибів,
Вечорами у вирій дивитися.

Прадід мій засвітив тут калиновий світ,
А діди світлу хату поставили.
Прабабуся моя у фаті з юних літ
Подружилася з нашою мавкою.

Коронована синь пелюстками лілей.
Там – конвалії дзвони й малинники.
Миє носа в росі козенятко мале,
Як внучатко легенди волинської.

Журавлеві криниці, журливі пісні,
Вишиванки – як далі, розважливі...
Тихо родяться зорі сумні-сумні
Над чорнобильськими ромашками...
(поетична збірка «Чоловіче ворожіння», Львів, вид-во Сполом, 2002).

Вірш цей мені захотілося присвятити саме Професору як «старшому другові», щирістю стосунків оправдовуючи зазіхання на панібратство.
Тепер так не напишу… Як там у Гоголя? ― О моя юність, о моя свіжість!.. На зміну безпосередності, майстерності-щирості приходить майстерність-досвід. У цьому ж контексті ще виразніше прочитується душевно-духовна гармонія Професора, яка не звіряється алгеброю: і в поважному фізичному віці Його душа зостається веснянотрав’яною, чутливою до всього живого, смішного, молодого, еротично-природного і природно-еротичного, свідчення чого і велика любов Івана Овксентійовича до анекдотів, у розказуванні яких ми змагалися колись шість годин і випили «мирові нічийні» гальби пива… і які Він вважає ядрами пройдешніх і прийдешніх новел.
― А Ви вже маєте «Бандурку»? ― запитав Професор, маючи на увазі збірку українських сороміцьких пісень у записах З. Доленги-Ходаковського, М.Максимовича, П. Лукашевича, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Чубинського, Хв. Вовка, І. Франка, В. Гнатюка, яка вийшла друком у видавництві «Дніпро» у 2001 році.
― Так, я вже дванадцять років одружений, ― відповів я.
― О, то Ви вже знаєте, що означало в наших предків «бандурка»! ― зрозумівши мій підтекст відповів Іван Овксентійович, який звертається до мене то на Ви, то на Ти. Закономірності ― коли і як ― я до сих пір не вловив. ― Письменник обов’язково мусить мати цю книжку здорового ставлення до кохання, до любові, до життя.
Воістину, «у світі той наймудріший, хто найдужче любить життя» ― писав вічно молодий Василь Симоненко.
Професор Великий життєлюб.
У результаті непоодиноких бесід із ним я переконався, наскільки здорове і глибоко-тонке, як артезіанська свердловина, у нього ставлення до всього святого і грішного: релігії, жінки, понять предки-нащадки, наше-чуже, вічне-миттєве…
Глибокий і крилатий поліський духовний корінь Професора робить Його вільним, як робить вільною людину істина.
― Я не був дисидентом, я не міг, бо я… слабкий, ― каже мені Іван Овксентійович, коли я передаю Йому вітання від Євгена Сверстюка, який також Його любить і поважає, ― але я схиляюся перед тими, хто пішов за свої переконання у тюрми, хто не зламався… І у цьому якомусь по-дитячому щирому і водночас мужньому по-чоловічому зізнанні більше правди і честі, ніж у заявах багатьох колишніх спритнячків-парторгів, конформістів-колаборантів, які тепер, одягнувши вишиті сорочки хочуть бути подібними до Стуса… як тоді до Дзержинського, майже переконали себе, що «були потрібні українському народові тут», бо ж «не всі могли сісти». Перевертням не вірю. Вони і тепер при владі. І це найбільша слабкість мого народу. Колись назву і їх прізвища.
Іванові Овксентійовичу Денисюку вірю, хоч він, ветеран Великої Вітчизняної війни, і не сидів. Бо він більше, ніж Професор. Він Людина… яка… сміхом Тараса Бульби сміялася з мене, коли я у нього на дачі забувся свою сумку, з якої не розлучаюся навіть коли йду… «мити руки», бо там, у ній, все моє багатство ― рукописи… А тут… опам’ятався, що забув біля Професорового «білого будиночка» в Наварії і опам’ятався аж удома ― на Сихові, про що й зателефонував Винуватцю торжества «Іван Денисюк ― людина року 1998» зразу ж додому, на що він, очевидно, маючи на увазі і свою забудькуватість, зреагував:
― Ха-ха-ха-ха!.. Будеш професором, будеш! Пам’ять у Тебе професорська.
Мені ж було не до жартів: у портфелі зосталися документи, мої і чужі рукописи… а дачі, як мені, заспокоюючи, розповідала Людина Року, обкрадають… Хоча якимось восьмим інтуїтивним чуттям, знаючи уже всі відтінки голосу Професора, чув: а чи не Його це, так би мовити, «дружній жарт», прости Господи за помилку: дуже вже не спішив він їхати забирати моє «добро», яке направду не пропало. «Злодії віршів не читають» ― вручив мені через кілька днів сумку «MAN OF THE YEAR 1998», про що я написав у газету «День» за 12 листопада 1998 року під рубрикою «Особистість»: «Професора, ― мовляв, ― люблять усі. День народження професора ― свято поетів і літературознавців. Кожного року 12 грудня вони збираються звідусіль (…) на щирому столі у цей день печена картопля, великий добрий пиріг тощо. Професор ― патріарх Львівського університету ― молодий (…). «Іван Денисюк вибраний людиною року 1998 на основі його видатних досягнень до сьогодні й гідного прикладу, який він подає своїм колегам і всій суспільності. Санкціоновано Американським Біографічним Інститутом і його Комітетом Міжнародних досліджень. Велике таки видно з відстані старої доброї статуї Свободи».
Про ставлення Професора до Америки і її стилю життя та «тексту», нав’язуваного нам, як і майже цілому світові ― окрема тема розмови, анекдотів.
Зараз людину навряд чи здивуєш інтелектуальністю, жорсткою силою характеру, геніальним злом, навіть красою... На все те людство XXI століття уже надивилося. А от справжня великодушна доброта дивує…
Іван Овксентійович любив «свою хату поліську, свій зажурений ліс»… любив Львів, Київ… Брест, яблука, які ми натрясли із молодих і не дуже яблунь на його скромній дачі в Наварії та шампанське… подорожі та флегматичні цілоденні роздуми-споглядання над вишнею, що цвіте… Любить Життя і не заважає, а допомагає любити Його іншим, незважаючи ні на що. Тому світ любить Його ― як свого ближнього, як глибокого і чистого, мов первісна Ріка, шліфована часом і голосом серця народна пісня.
У Професора було ще багато планів, один із яких наш спільний – поїхати на найближчу студентську фольклорну практику в одне з найліричніших поліських сіл Любохини.
Чекав тієї поїздки до свого крилатого коріння із нетерпінням...


Semper tiro
Ігор Павлюк

Духовний горизонт творчих особистостей масштабу Павла Загребельного якщо й замикається на одному жанрі, як-от на прозі – Лев Толстой, Джек Лондон, Ернест Хемінгвей... то хіба в координатах їх власне художніх текстів. Коло ж їхнього спілкування, як правило, виходить далеко за межі жанру, виду, класу, гендеру тощо.
Зважаючи на відсутність у вітчизняному літературознавстві серйозних компаративістских міжжанрових досліджень, цікаво і повчально вивчати творчо-особистісні стосунки репрезентантів різних родів літератури (та й різних видів мистецтва), які так чи інакше впливають на саму літературу з її соціально-політичними, міфотворчими, суто художніми («чисте мистецтво») функціями.
Так, приміром, відверто негативне ставлення того ж Льва Толстого до поезії як жанру («писать стихи – все равно что идти за плугом приплясывая») не завадило йому «по-житейськи» дружньо спілкуватися із такими власне поетами як Ніколай Некрасов.
Пари-антиподи в координатах жанру: Байрон та Руссо, Тарас Шевченко та Марко Вовчок, Леся Українка та Ольга Кобилянська, Борис Олійник та Григір Тютюнник...
Нарешті такий письменник («принциповий» прозаїк-енциклопедист) як Павло Загребельний, який був головою Спілки письменників України, навіть через службові обов’язки спілкувався із представниками інших літературних жанрів: Борисом Олійником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Іваном Драчем... Тому мова лише про умовну щирість, глибину, репрезентативність цього співтворчого співтовариства, а також про присутність власне поезії у художньому тексті прозаїка як цитати, як елементу стилю, скажімо, у новелі, оповіданні, повісті, романі... чи як звертання, апелювання, наприклад, в координатах епістолярних чи мемуарних текстів.

Так одна з дійових осіб роману письменника «Диво», події у якому починаються в «надмор’ї» ранньої весни 1965 року, – поет («Один був iнженер, один (що вже й зовсiм незвично) – поет, один – лiкар, четвертий – Отава»).
Між цими репрезентантами різних професій, стилів зовнішнього та внутрішнього буття відбувається розмова, у якій, звичайно, свідомо чи підсвідомо, мисленно чи чуттєво задіяний і головний ліричний герой – тобто сам Павло Загребельний: «Поет перший вчепився поглядом у гiлочку, що несмiливо стримiла збоку, ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактної скульптури або небачений корал, що виринув iз темних океанiчних глибин.
– Я писатиму про це дерево, – сказав вiн, освистуючи вiд вдоволення. Вiн робив це отак: сi-сi i дуже втiшався своїм оригiнальним свистiнням, а ще бiльше тим, що нiхто не догадався висловлювати майже всi свої почуття таким дивним робом. – Коли мене люди не бачать, я вiддаю їм свої вiршi, – казав вiн,- коли ж присутнiй я сам, тодi – сi-сi!
– Сонет чи вiдразу поему? – прискалив насмiшкувате око Отава, який чiплявся з своїм кепкуванням до всiх, i всi, хоч як це дивно, досить легко зносили його насмiшкуватiсть, призвичаїлися до неї i навiть нудьгували без свого лукавого товариша.
– Старий, – не ображаючись, мовив поет, – ти нiчого не розумiєш. Така гiлочка не вмiститься й у поемі. Сi-сi!
– Людина повинна бути оригiнальною,- сказав iнженер. – Якщо в тебе немає оригiнальностi, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для вас оце вiкно. Що далi?
– А далi ми питимемо чорну каву, – сказав лiкар.
–- З медицинським спиртом, – додав Отава.
– По-моєму, в тебе було тяжке дитинство, – незлобиво сказав лiкар.Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.
– А буває гумор бiлий? – поцiкавився Отава.
– Старi, я прочитаю вам один свiй вiрш, – втрутився поет. – Це вiрш про аристократизм. Сi-сi!
Вiн був маленький i широкий, майже квадратовий у постатi. Мабуть, у минулому штангiст чи боксер, його про це нiхто не розпитував, а вiн не-мав часу на розповiдi, бо або ж сiсiкав, або ж без кiнця читав свої вiршi, якi всi троє за кiлька днiв знали напам'ять. Вiрш був модерний, як вiкно, коло якого вони сидiли.

Якщо ти прокинешся рано-вранцi
Серед бiлого сум'яття простирадл i подушок,
I снiгова бiлiсть рiзоне тобi в очi,
I ти задихнешся вiд крижаного холоду самотностi,
I помандруєш поглядом до вiкна,
Мерщiй пошлеш блискавицю свого погляду до вiкна –-
До цього прорубу в одвiчнiй людськiй самотностi –
I станеш шукати там неба великих надiй,
Бо, прокидаючись, ми завжди вимандр...

У цьому уривку, особливо в останньому (перед віршем) абзаці, – ймовірно, бачення письменником-прозаїком самої ірраціонально-метафізичної природи поета – медіума історії (за Ліною Костенко), який «не-мав часу на розповiдi, бо або ж сiсiкав, або ж без кiнця читав свої вiршi».
Врешті, до 18 століття, усе, що прийнято називати літературою, було поезією. Проза як жанр закріпилася лише у віці 19-му.
Тому чи не усі талановиті прозаїки десь у третьому поколінні – латентні поети. Тобто не кожен органічний поет – прозаїк, але кожен натуральний прозаїк – потомствений поет.
Такий делікатний, метафізично-здогадувальний дискурс (по-нашому – розмірковування) про стосунки прозаїка, який фізично відійшов у вічність, із поезією та поетами апріорі вимагає розлогішого посилання на його ж тексти і авторитетні, бажано письмові, свідчення тих літераторів, хто знав його творчість і його особисто.
«Не знаю чи писав він замолоду вірші. Його судження про поетів і поезію були такі ж суперечливі, як і його характер. Одних він безоглядно хвалив, інших безоглядно заперечував. Пригадую захоплене читання ним пушкінського шедевра «Приметы»:

Я ехал к вам: живые сны
За мной вились толпой игривой,
И месяц с правой стороны
Сопровождал мой бег ретивый.
Я ехал прочь: иные сны…
Душе влюбленной грустно было;
И месяц с левой стороны
Сопровождал меня уныло…

Є закономірність у тому, що саме Загребельний і ніхто інший (той інший навіть не уявляється)/ як редактор «ЛУ», надав її сторінки літературним новобранцям, імена яких стали потім знаковими, – пише про письменника один із близьких до нього побратимів по перу відомий літературознавець, поет Володимир Базилевський, резюмуючи: – Попри жорсткість чи й жовчність, у ньому незрідка озивався поет. Кваплюся уточнити – у сенсі світоглядному. На користь цієї думки свідчить і його імпульсивність. Зрештою, проза теж, — уважне прочитання її під кутом авторського фенотипу могло б дати додаткові докази для мотивації цього твердження» [1].
Мотивацією твердження про небайдужість Павла Архиповича Загребельного до поезії як літжанру і самих поетів якнайпереконливіше слугує його відома стаття «Три долі. Шевченко», надрукована 19-25 лютого цього року у газеті «Слово Просвіти» [3], де прозаїк Павло Загребельний, осягаючи життєву і творчу долю генія, у контексті нашої теми зокрема зазначає: «Коли історичні умови склалися так, що ми не мали професійних поетів, народ створив сотні тисяч пісень, неповторні думи, билини. Усі великі українці були поетами: полководець Хмельницький, філософ Сковорода, письменник Шевченко. Хмельницький був не тільки великий гетьман, а й великий поет. Може, добра половина дум про його часи — це його власні. Не записували — все потонуло в безіменності й смутку часів. Шаблею здобули державну волю, але особистої волі ні шабля Хмеля, ні гайдамацькі вила не дали. Шевченко, мовби відчуваючи це (бачить на власному гіркому досвіді), обирає слово. Тоді — Франко, Леся, Коцюбинський, Тичина ». Нижче (у цьому ж, багатому енергією духу письмі) говорить про своїх сучасників-поетів: «Поет повинен промовляти до світу мовою і голосом свого народу — тільки тоді він стане великим. Нині вік зоднаковіння. Драч пише, як Вознесенський, Вознесенський — як Ален Гінзберг. А от Вінграновський не зважає ні на які літературні моди і вперто пише по-своєму. “Лягла зима, і білі солов’ї затьохкали холодними вустами…”. Пізніше (тут же) знову реверсує аж до античності: «Гесіод розповідав, як музи вчили його пісень біля підніжжя Гелікону, де він пас батьківські вівці. А Шевченко? Які музи вчили його, коли він пас ягнята за селом? Гайдамацькі музи, музи степів, Дніпра, сивих туманів, диких бур’янів і козацького реготу. Шевченко був упертий, як мала дитина, як пророк, як геній».
І – знову у контекст Шевченкового часу: «Про поетів найкраще сказав Гоголь: “Поэты берутся не откуда же нибудь из-за моря, но исходят из своего народа. Это — огни, из него излетевшие, передовые вестники сил его”. Ще він сказав, що справжні поети: “Точно разнозвонные колокола”.

Судячи із цих-от текстів, Павло Загребельний однозначно поважав, а то й поважно любив поетів, за великим рахунком і не ділячи майстрів високої, талановитої літератури за віком, статтю чи жанрами, які вони моно- чи політеїстично репрезентували.
Звичайно, найближчим часом вийдуть друком свіжі статті-спогади про письменника світового рівня Павла Загребельного, автори яких будуть «незлим тихим», чи й ображено голосним словом згадувати класика, як-от Іван Драч в інтерв’ю львівській газеті після смерті класика [4]:
«– Я вдячний Павлові Загребельному за те, що він свого часу врятував мене – взяв на роботу у “Літературну Україну” (письменник був головним редактором видання у 1961-1963 pp. – Г. Г.), коли мене вигнали з університету. Підтримав мене у важкий час, – розповідав Іван Драч “ВЗ”. - Згодом почав друкувати й інших шістдесятників: Миколу Вінграновського, Віталія Коротича, Володимира Дрозда, Івана Дзюбу... Власне, шістдесятники й вийшли із “Літературної газети” Павла Загребельного. Він прихищав талановитих людей. Між ним і мною було не лише 12 років різниці у віці – була ще й статусна “відстань”. Загребельний був чоловіком високого рангу. Керував Спілкою письменників, був близьким до Володимира Щербицького.

– Павло Загребельний мав непростий характер. Письменник Роман Іваничук навіть назвав його “бурчуном”...
– Та він, великою мірою, був навіть противним чоловіком. У товаристві міг сказати на чиюсь адресу щось не надто приємне. На нього ображалися. Але схиляли голови – й пробачали все, бо це був Павло Загребельний».

Були і на моєму творчому шляху зустрічі із Павлом Загребельним. На жаль, заочні. Перша: як представник письменницького цеху я із благословення автора «Роксолани» літав разом із Ольгою Сумською на поетично-театральну презентацію цього роману турецькою мовою у Стамбул [2], друга – письменник прислав мені дві свої книги («Брухт» і «Думки на розхрист») із дарчими написами та дуже характерний із погляду філософії, психології життєтворчості лист, запрошував у гості, але вже через тиждень через стан здоров’я зустріч була скасована...
Лист у контексті нашої теми годиться навести повністю, відкинувши зайву професійну скромність, оскільки він як епістолярно-щирий, не на показ, зостається документом епохи, відображає ставлення письменника до політики, смерті, літератури, поезії:

«Шановний Ігоре!
Клопоти мені з цими варязькими іменами.
Пишеш І-горе, читається: горе. Пишеш І-горю, читається: горю. А я, хоч маю апостольське ймення, – ні писати, ні говорити не можу. Два роки був практично мертвий, лежав без руху і без мови, дружина моя Елла Михайлівна воскресила мене, тепер терзають уколами, щоб видужав. Навіщо? Бути головнокомандувачем? Мається Ющенко. Стати генієм? Вже є Гончар. Тому тільки й лишається мені, що радіти успіхам на поетичній ниві Ігоря Павлюка та Грицька Лютого з його махновським епосом»Мама Марія», а самому потихеньку перечитувати Геннадія Айгі:

Мы умрем, и останется
Тоска людей
По еле чувствуему следу
Какой-то волны, ушедшей
Из их снов, из их слуха,
Из их усталости
По следу того,
Что когда-то называлось нами.

Місяць тому я послав Вам свою книжку на адресу Спілки письменників. Мабуть, вона там десь загубилася. На книжці я написав: Ігореві Павлюку, поетові невичерпної сили, в таємничій поліській душі якого дивним, майже містичним чином відлунюють буйні степові голоси незабутніх Миколи Вінграновського і Валерія Іллі.
Отака моя «передмова». На більше не маю снаги.
Поза тим Vale, як казали розбишаки-римляни.

Щиро Ваш ще живий П. Загребельний у Кончі Озерній
23 липня 2008 р.

P.S. Я став читати поета Ігоря Павлюка з часу публікації його поезії в журналі «Основа». Валерій Ілля тоді передрікав поетові велике майбуття. Не помилився. Його слова годилося б оголосити якимось чином.
П. Загребельний».

Коментувати це лист, особливо його адресату, неетично. Тут, на порозі вічності, усе класично просто, прозоро, сумно.
В історії світової літератури Майстри часто благословляли і підтримували підмайстрів. Тому цей лист зобов’язує і підтримує водночас.
Годилось би лише нагадати, у рамках нашої теми – дискурсу поезії у прозаїка-класика, що згадуваний тут прозаїк-класик Олесь Гончар вірші писав (у 1985 році видана його книжка «Фронтові поезії»), а цитований тут Геннадій Айгі – прекрасний російсько-чуваський поет-дисидент, лауреат премії імені Бориса Пастернака, а Валерій Ілля – ще не оцінений належно вітчизняною критикою наш, вітчизняний, поет, редактор-продовжувач ще шевченківського журналу «Основа» у 90-х роках ХХ століття.
Глибина та обшир проникнення Павлом Загребельним у філософію, психологію та й ідеологію внутрішнього та зовнішнього світу його героїв та соціально-природних систем дає можливість на які завгодно теоретичні препарації із його текстом-надтекстом-підтекстом (дискурсом) та накладання на них і наймодніших, і ретро-матричних теорій, включно із релігійними, національними, класовими расовими, соціостатевими (гендерними), які, очевидно, відкривають реципієнтам, аналітикам, письменникам-практикам те, що, як правило, відбувається на рівні підсвідомому, надсвідомому, тобто інтуїтивному, гармонійному, тому й поетичному.
Як бачимо, Павло Загребельний, на відміну від Льва Толстого, не заперечував поезії як жанру, а поважно любив її, підтримував поетів... І, очевидно, для літературного світу не було би нестерпно дивним, якби у великій спадщині класика світового рівня з’явилася і збірка поезій.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ:

1. Базилевський В. Павло Загребельний. Людина високого зросту. До 85-річчя від дня народження Павла Загребельного // http://artvertep.dp.ua/print?cont=9036.
2. Гуляв Ігор із Роксоланою вулицями Стамбула: Інтерв’ю Віктора Вербича з Ігорем Павлюком // Сім’я і дім (Луцьк). – 2006. – 3-9 серп.
3. Загребельний П. Три долі. Шевченко // Слово Просвіти. – 2009. – Ч. 7 (488). – 19-25 лют.
4. Іван Драч: «Загребельний працював, як скажений комбайн, продукуючи роман за романом» (Інтерв’ю взяла Галина Гузьо) // Високий Замок. – 2009. – 5 лют.

з приводу публікації Людмили Панів «Пісня над обелісками»: до питання про авторство»
(Літературна Україна. – 2009. – 22 жовтня)

Воістину, «не роби людям добра, зла не одержиш» – гласить народна мудрість.
«О tempora, о mores!» – волаємо ми вслід за Ціцероном, як волали древні римські аристократи, коли їм вдячністю за шляхетність і доброчинність були ножі у спину.
Хто з нас не відчував їх під серцем чи під ребром, особливо останнім часом, коли уявлення про честь, гідність, порядність розсипалися, як той бісер перед...
Хоча ті, перед ким не радять сипати бісер, як і коні, не винні.
А винні, як завжди, люде, які злобно гризуть не лише «братів наших менших», але й представників свого роду, особливо смакують чомусь руки, щиро простягнуті їм для допомоги.
Так сталося і в цьому випадку.
Вся культура людства разом із одержимими порадами Ціцерона не стримують хама від хамства, плебея від плебейства, міщан від міщанства...
А справа ось у чому.
У 2005 році мені настирливо телефонувала Наталя Дем’янівна Григораш. Просила написати спогади про свого покійного батька – доцента кафедри української преси Дем’яна Семеновича Григораша, який у мене читав курс теорії і практики радянської журналістики. Я, по-людськи, погодився. Написав так, як пишуть про мертвих, хоча якихось особливих стосунків із цим викладачем не мав: «Клітинка» Дем’яна Семеновича, яка рятує і мою гармонію // Дем’ян Григораш: Біобібліографічний покажч. ― Львів: Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2004. – 234 с.».
Зателефонувала дружина Д. С. Григораша – трепетно дякувала «за добре слово».
Через день-два Н. Григораш зателефонувала мені додому знову – і вони обидві несподівано просили мене допомогти видати книгою старий (1989 року) рукопис покійного батька і чоловіка, який, мовляв, ніхто видавати не береться, незважаючи на всі їх старання.
Звичайна людська, природна готовність допомогти людям, та ще й двом самотнім жінкам, зробила свою справу. Ми зустрілися із Наталею на «львівській каві». Надрукований на машинці жовтий рукопис «Проспект книги «Пісня над обелісками: Книга укладена з віршів радянських поетів, які впали на фронтах Великої вітчизняної війни. Укладач і автор перекладів Д.С. Григораш» дійсно був «немодним» і за формою, і за змістом. І видати його, чесно кажучи, і з моїм на той час чималим досвідом видання книг (лише своїх видав двадцять) не було практично ніяких шансів.
Але, знову ж таки... На те й чоловіки, щоби робити для пам’яті предків і жінок неможливе – вважав і вважаю досі.
Я пообіцяв – і зробив, задіявши для цього всі можливі і неможливі столичні зв’язки: підготував клопотання, в якому, як міг, розхвалював, свого покійного викладача – упорядника, жодним словом не перехопившись про свою заслугу ні в упорядкуванні, ні в підготовці до друку «безнадійного рукопису», для М. Г. Жулинського – директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, у якому на його запрошення працюю, для Б. І. Олійника, який написав передмову до моєї книжки «Україна в диму» і по-батьківськи ставиться до мене, для професора А. Г. Погрібного (на жаль, уже покійного). Чомусь його ім’я не згадане у статті «бібліографа» Людмили Панів (хоча так само винесене мною на другу сторінку книги для подяки), якої, до речі, не знаю (можливо, це псевдонім?).
Із цими рекомендаціями і своєю передмовою до книжки (0, 9 друк. арк.) написаної також на прохання Н. Д. Григораш, аз грішний місяцями оббивав пороги Київської мерії, вислуховуючи скептичні виклики клерків: «А каму это нада?..».
Нарешті вперто добився виділення коштів, які направили у столичне видавництво «Фенікс».
Відніс рукопис у видавництво.
Познайомився з його високопрофесійними працівниками, попросивши уважно поставитися до «святої справи», адже старенький машинописний рукопис потрібно було перебрати на комп’ютері, уважно вичитати, не переплутати фотографії поетів, що було технічно досить проблемно, зважаючи і на їх погану якість і на відсутність багатьох тощо.
Щасливий, що зробив «святу справу» – і можу зайнятися своїми скорбними ділами, я зателефонував Н. Григораш, мовляв, «приїжджайте, пані Наталю, до Києва, у видавництво «Фенікс» (адреса така-то-така-то) – і насолоджуйтесь рутинною, але щасливою для вас, очевидно, працею над підготовкою рукопису свого батька до друку. Я зробив усе, що обіцяв. Можу, правда, у перспективі допомогти в організації презентації книжки у Києві, де Ви не забудьте ж подякувати очі-в-очі нашим шановним академікам, усім, хто через не-можу долучився до її видання. Сам же скромно розраховую на горнятко кави, не більше (пожартував)».
На мій превеликий подив донька автора книги – Д. С. Григораша – їхати до Києва однозначно відмовлялася, заявивши мені: «Доводьте книгу до видання самі. Можете поставити себе співупорядником».
Мені «співупорядництво» було зовсім не потрібне із двох причин: по-перше, я ще не уявляв масштабу моєї видавничої роботи над книгою, по-друге, ставити своє ім’я на книзі відверто слабеньких із літературної точки зору перекладів (чого вже гріха таїти?) не міг собі дозволити також.
Отож, я скромно відмовився.
Ходив у видавництво, як на роботу. Вичитував гранки, звіряв фотографії з оригіналами, придумував із художником-дизайнером О. Саричевим макет обкладинки тощо.
На завершення подякував працівникам видавництва, організувавши «квітку», – і з почуттям виконаного обов’язку поїхав займатися своїми справами, адже робота над цією, як мені здавалося, шляхетною справою, зовсім і надовго вибила мене з колії.
Через місяць-другий прозвучав дзвінок із видавництва: «Ваша книжка готова. Приїжджайте за тиражем!».
Я, знову ж таки, щасливий, як був би щасливим хіба що сам Д. С. Григораш чи ті хлопці-поети, пам’ять про яких хоч якось воскресла через роки, біжу у Фонд культури до Бориса Ілліча Олійника просити машину, щоби ж забрати тираж. Він радо допомагає.
Зразу ж, іще не бачачи книжки, вирішуємо із ним зробити презентацію у Музеї Великої Вітчизняної війни, організацією якої знову маю займатися аз грішний. Скриплю серцем, бо живу у поїздах «Львів-Київ», але погоджуюся: на святе ж діло ідем! Дзвонимо у Музей. Домовляємося про дату. У присутності ж Бориса Ілліча телефоную Н. Григораш. Вітаю з книгою. Запрошую на презентацію. Знову чую відмову: мовляв, не приїду. Здивуванню моєму немає меж, але... треба доводити розпочату справу до завершення.
Їдемо у видавництво, де мене вже зустрічають, як свого.
Виносять запаковані книги «Пісня над обелісками: Вірші різнонаціональних поетів, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. – К.: Фенікс, 2006. – 568 с.».
Я беру одну з них – і... бачу на обкладинці під написом «Дем’ян Григораш» і напис «Ігор Павлюк».
Це мене направду обурює.
Кажу про це працівникам видавництва і запитую, чи можна ще передрукувати тираж, щоби я значився лише як автор передмови.
Вони дивляться на мене з подивом: мовляв, за всіма писаними і неписаними законами видавничої справи ви, хто стільки працював над цією технічно зовсім не підготовленою до друку книжкою, справді законний співупорядник. А про якийсь передрук і мови бути не може!
Дійсно, подумав я: ледве знайшов кошти на видання, а тут...
Що маю робити?..
Телефоную Н. Григораш. Ще раз вітаю. Повідомляю про прикрий, як на мене, недогляд, видавництва не з моєї вини. Вона каже, що «сама пропонувала мені бути співупорядником».
Мене із названих вище, зрозумілих причин це зовсім не радує.
Вожу пачки книг поїздами і трамваями з Києва до Львова для сім’ї Григорашів, організовую презентацію за участі Бориса Олійника у тому ж Музеї, де, до слова, отримав записку від відомого письменника мого покоління Олександра Ярового: «Старий, вітаю тебе з успіхом, а ще більше зі справою совісті і честі...», пропагую книгу де лише можу: від всеукраїнських до міжнародних конференцій (Гомель, Білорусь, 17-20 травня 2005 р.).
З’являються рецензії на неї, як-от: Мазаров В. Строка, сраженная войной // Коммунист. – 2007. – 5 июля.; Дзюба С. Найчесніші, найщиріші, найтепліші, найлюдяніші // Сіверянський літопис. – 2007. – №6 (68). – С.160-162.
В останній, зокрема зазначено: «Відверто кажучи, ті переклади навряд чи побачили б світ, якби не подвижництво письменника Ігоря Павлюка. Здавалося б, за такого постійного цейтноту часу, Ігор Павлюк мав просто чемно вибачитися перед пані Наталією, пояснивши їй свою неймовірну зайнятість. І його можна було б зрозуміти. Якщо чесно, саме так я б і вчинив. Але Ігор вкотре всіх нас приємно здивував, зважившись на таку велику і невдячну працю. Так, саме невдячну, адже, будемо відвертими, кого з наших політиків, чиновників та й літераторів молодшого покоління цікавлять твори поетів-фронтовиків, до того ж, людей різних національностей, які загинули, в основному, в юному віці і не встигли здобути прижиттєве визнання?!».
Знову ж таки зі щирою радістю везу всі позитивні відгуки про книжку, виданні якої присвятив стільки часу та енергії, сім’ї Григорашів, надіючись не на каву (якої, до речі, так і не дочекався... Бог із нею...), а на людську співрадість, розуміння, співпереживання. Мовчанка. Без пояснень і вияснень.
Адже неважко було зв’язатися з видавництвом!.. (?)

* * *
...А тут – через три роки! – на тобі!.. «Получай... гранату!..». Щоби знав, як уміють «віддячувати» доцент Львівського національного університету імені Івана Франка Н. Д. Григораш – організатор статті «...до питання про авторство», адже лише вона знає деталі моєї одіссеї з рукописом, та «бібліограф Людмила Панів», яка безвідповідально, не вияснивши, як і власне сама Н. Григораш, справжньої ситуації зі станом справ (хто винен і що робити) зліпила такий-от пасквіль на мене. Може, варто було все-таки хоч раз поїхати у видавництво книги, до якого я знімаю свої претензії, як і відхрещуюся прилюдно ще раз від усякого співупорядкування її.
Передмовою та організаторською роботою горджуся принаймні перед пам’яттю рано полеглих поетів.
А тепер, шановне Товариство, публікацію Людмили Панів «Пісня над обелісками» (Літературна Україна. – 2009. – 22 жовтня) ще раз прочитайте – і порівняйте писання по пунктах, «не минайте ані титли, ніже тії коми!».
Подальшу розмову із Н. Д. Григораш та Людмилою Панів, гадаю, варто провести в суді, найкращому і найгуманнішому, як відомо, у світі...
Мені честь поета, на відміну від честі доцента для Н. Григораш та «бібліографа» для Людмили Панів, дорога і непродажна.
Досить, що уже наші можновладці ставляться до поетів, як до «несусвітніх маргіналів», чесно кажучи, не відчуваючи належного опору з їх боку, так тут іще «бібліографи» та «доценти», ніби «свої люде» – туди ж, копати без попередження (навіть міліція робить попереджувальний постріл перед контрольним) – замість тихого незлого слова подяки.
Досить.
Справжній поет у нас колись був не лише співцем, а й воїном – Мамаєм.
Доведеться у такий кислий час для нашої літератури і суспільства загалом зв’язувати цю благородну струну самим поетам, щоби нахабні «доценти» та «бібліографи» добре зважили, чи можуть із такими низькими моральними засадами учити наших дітей та безкарно паплюжити справи та «бібліографувати» публікації поетів.

* * *

Як казала Мати Тереза, «так, люди непослідовні, нерозумні й егоїстичні. І все ж люби їх! Якщо ти робиш добро, люди винуватять тебе в потаємній корисливості і себелюбності. І все ж твори добро! Віддай світу найкраще, що маєш, і натомість одержиш жорстокий удар. І все ж віддай світу найкраще, що в тебе є!».
Погоджуюсь.

P.S. «Літературна Україна» хоч і зазначає, що «не завжди поділяє думки авторів публікацій», мала би спочатку хоч якось розібратися у суті справи, перш ніж друкувати типовий замовний пасквіль (нам відомо, звідки «руки ростуть») на давнього свого автора, недавнього члена Президії Національної спілки письменників України, органом якої вона є.
Чи ми вже, Товариство, зовсім втратили честь, гідність, порядність, здатність до елементарного розуміння, прощення?..
Самі себе звоювати завжди встигнемо.
Залишаю за собою право друкувати цей лист в інших засобах масової інформації.
Прошу не змінювати жодного друкарського знака у цій статті.

Отож,
Будьмо і тримаймося!

Ігор Павлюк,
лауреат Народної Шевченківської премії.

Нещодавно (17 вересня 2008 року) Львів прощався із дивовижно крилатою творчою особистістю – Юлією Пігель (Рутою Вітер), яка передчасно (27 років!..) пішла з життя земного.


Юлю знаю давно, ще з часів своєї богемної юності. А здається -- вічно. Її неповторні моделі одягу, в якому вона з’являється не лише на подіумах, але й на вулицях Львова, її дзвінкі, звабливі фотографії, зроблені найкращими фотохудожниками (фотографує вона, бо ж сильно відчуває красу, фотографують її, бо вона неповторно красива…). Як художник-живописець Юля їздить на міжнародні виставки… вона літає до моря, в якому минулого року ледь не втопилася… Вона пише наукову роботу про історію ляльки…
Одне слово, більш творчої особи прекрасної статі я не знаю. Отож, те, що Юля творить і вірші, не здивувало мене. Було б дивно, якби вона їх не писала…
Взяте нею невідомо коли псевдо Рута Вітер, направду геніально відповідає природі її вдачі, вдачі її природи. Недаремно в різних народів і в усі часи вітер асоціюється з волею, а воля з романтикою: «Рута -- багаторічна напівкущова трава або трав’яниста рослина родини рутових, яка містить у собі ефірну олію, використовується в медицині та парфумерії. Уживається як символ привабливої краси: «Дівчина-рута», «Дайте мені рути, Щирої отрути, Щоб мені мого нелюба Серденьком забути (П. Куліш, Вибр., 1969, 369)» (читаємо в Енциклопедії)… І тут же -- «Вітер -- більший або менший рух потоку повітря в горизонтальному напрямі».
Отож, рута однозначніша: вона буває молодою, старою, осінньою, весняною… Інша справа з вітром -- він буває сердитий (як у Шевченка), легковажний, вітер у кишенях…
Хоча і рута, і вітер мають пестливі імена (вітерець, рутонька…), Юлина лірика мужня -- без сюсюкання та цьомкання.
Отож, склавши докупи дві номінації (рути й вітру), матимемо «красивий вітер», а додавши трохи кольору, -- червоний вітер або ж вогонь. Вогонь древнього як світ і вічно молодого як Всесвіт циганського вогнища, адже в генах Рути Вітер однозначно багато шляхетно-циганського…
Вона також, як циганська поетеса ХІХ століття Папуша, змушена переживати нерозуміння своїх братів по крові (своєї родини) та братів по духу, які закликають Юлю визначитися, хто вона у творчості: художник? модельєр? фотограф? фотомодель? поет?..
Хто вона у житті?..
Шукає вечорами червону руту на Високому Замку -- і робить з неї… (ох, що ця характерниця тільки з неї не робить!..) казку, легенду -- як мінорну та мажорну половини Міфу Долі, який однозначно первинніший, святіший за Міф Музи.
Рута Вітер алмазно цілісна як творчо пульсуюча субстанція. Тому не так вже й важливо, яка з дев’яти муз поведе Юлю до любові, слави, золота, бо вічності вона залишає енергетично містку легенду про красивий політ… і не лише горизонтальний…

НАРАЗІ УВАГА ЕВТЕРПІ -- МУЗІ ПОЕЗІЇ.
Уже з перших «ковтків» загалом ямбічних чотиривіршів, які ще можна іменувати стансами, відчуваєш, що Рута Вітер -- жінка хайямівсько-східного філософського світовідчуття, хоча слов’янсько-циганської тілобубудови і космічно-калинової душеконструкції, тобто психології: сумно-песимістична (очищально) у віршах, світло-оптимістична у житті, побуті:

Вечір глибокий такий, наче мудрість східна.
Небо, немов щит, сталеве. Місяць -- монета мідна.
Білі тіла наші, мов свіжо змішана тепла глина,
І космос увесь протікає крізь кожну нашу клітину.

Основні теми чотиривіршів Рути Вітер: кохання, космос… Основні ідеї… нема, здається, ідей. І слава Богу. Минула пора поетів-ідеологів. Філософії (дівочо-жіночої) у Рути Вітер -- багато. Психологія -- розвітреного вогнища у степу, в нічному таборі… циганки-гадальниці на лініях річок та автострад, золотій струні Чумацького Шляху.

45
Втікаю від білої пустки зими, мов від власної тіні.
Втікаю в слова -- в єдине на світі і справжнє спасіння.
Вже навіть дерева і ті від жадання весни шаленіють.
Я ж від снігів цих безжальних всією душею міцнію.

168
Небом, життям і туманом у чистому полі пахне трава…
П’ю життя великими ковтками. Ковтаю небо, ковтаю тумани.
Вітер ніжно студить ще вуста ненадлюблені, ще несказані слова…
Ковтаю вітер… і слова, бо нічого не можу змінити словами.

Такі от по-жіночому легкопір’їнні і глобальні мазки. Подібні відчуття викають від споглядання процесу, коли жінка гострить шаблю.
Свого стилю письма ніби й немає, але вже є стиль свого життя. Воно яскраве, сміливе, викличне. Воно енергетично щедре на любов, надію, на дію:

14
Скільки можна мовчати отак вулканом.
Скільки можна дрімати генами степу прадавнього.
Скільки можна тримати в собі шторми океанів.
Пора вибухати щоразу уперше, немов би в останнє.

Кількість рядків і творча розвихреність Юлі, її полімистецькість вже просять моно-, відстояної якості, артезіанської глибини.
І чимало формальних недбалостей (неточних рим, або рим на кшталт «існування»-«міркування» та збитих ритмів), яких би я не подарував поету-філологу чи поетові-схимнику, прощаю Руті Вітер, бо вона ПОЕТ У ЖИТТІ. Бо важко мчати на циганському вкраденому вороному коні, одночасно граючи на білій кришталевій скрипці. Її «запам’ятають і всюди пускатимуть» (кредо Володимира Висоцького, до якого Юля подібна творчою жадністю сприйняття життя) -- як легенду, як Руту, як Вітер, як безпосередню, сміливу, навіть мужню людину (знаю з якою козацькою гідністю переживає Юля життєві негаразди, усміхаючись на людях…), справжнього друга… бо долетворців запам’ятовують, у них беруть (позичають) енергію покоління, а «філігранну» занудність рифмо- та ідеє-пльотів -- ні. Їм платять срібняками.
Стихійна правда ніжного, як… ніж, серця Рути Вітер, потрібніша нашому базарно-глобальному світові не так, як інтернетівсько-парадигматичні розумування сито оплачуваних спецрозвідками «хазяїнів планети» теоретиків дискурсу, постдискурсу тощо, одне слово, декадансу, смакувальників занепадом та любителів порожнечі, пустоти, гнилої смерті.
Юля шалено (її улюблений епітет) любить життя.
І в цьому (за Василем Симоненком) найбільша мудрість, а зараз -- і мужність.

Не боюся самоти, а боюсь пустоти, -- афоризмує вона в одному зі своїх віршів (вірш 121).

І -- далі:
Тільки вчуся літати, хоч знаю про біль падіння (181 вірш).

Отак-от… ріст не як втеча від болю, а як виклик болю-Богу. Може, Перунові, може, Христові, може… Не будемо лізти в душу.
Юля, як чайка на льоту, вміє бачити і впольовувати в поетичній солоній ноосфері творчості своїх попередників, сучасників, а то й послідовників (такі Жінки Щось знають) поетичні повороти сердечної думки, переплавляючи їх у золоті рибки своїх образів, свого червоного, зеленого, жовтого вітру.
Природна єдність стилю життя та стилю тексту Рути Вітер безсумнівна. Це головне. Це я ціную найвище.
Як і кожен романтик Юля дуже часто вживає слова «душа», «доля», «море», «вітер»… широкими та ніжними жестами кладучи їх на папір так, щоби між ними вміщувався космос пісні, космос молитви, космос жіночого тіла.
Може, це і найважливіше для поета -- вміти залишити простір між словами для інших, як екологічно чисту землю для майбутніх поколінь.
У час нашого нового серединного перехідного часу -- Мезозою, пору цинізму, байдужості, модної молитовності при душевній скупості, мистецької продажності, базарності, постмодерного колажного застиглого розумування я, щоби повнокровно (а значить мудро) жити-пульсувати, вибираю творчість таких, як Рута Вітер.
І нехай справдяться Її почуття, доки одушевнюється плоть, отілеснюється душа:

7
Я прийшла із далеких прадавніх й забутих степів,
Як Мамай -- безіменна і вільна душею, мов вітер.
Я ішла… торувала свій шлях так багато ночей і днів…
І нарешті прийшла, щоб тепер назавжди залишитись.

Дай Бог Руті Вітер залишитися самою собою, щоразу повертаючись іншою.

(Замість передмови до альманаху «Пролог» літературної студії “Франкова кузня” при Інституті франкознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка)

Сторожі генетичного коду: [Стаття] // Літературна Україна. – 2003. – 22 трав.


Все почалося зі Слова – кажуть лірики.
Все почалося з великого вибуху – кажуть фізики.
Буду говорити про корінь. Про крилатий корінь. Про пісню, яка з нього (кореня крилатого) починається і в ньому (як у Бозі) і спочиває, і воскресає, і очищає, ошляхетнює, обожествляє уречевлене і... мітить територію.
Так-так. Саме піснею співочі птахи мітять свою територію. Хижі – кров’ю. Мова про перших – співочих, воїнів за плугом, кобзарів, скоморохів, по-сучасному – поетів, які без своєї території (по-людському – батьківщини) – ніхто, ніщо. На ній вони пташенят виводять, до неї через моря-океани з Вирію повертаються і співають: одні “кру-кру-кру”, інші “цвіх-тьох-тьох-тьох”, пісні ще інших передаються лише нотами...
Найтонші, найвищі, найдушевніші пісні стають слізьми радості чи болю, туги... але слізьми, які під ласкою часу і простору, часопростору закодовуються у пам’ять роду, олегенднюються, онароднюються і робляться, як тепер модно казати, знаковими – символічними – міфічними. На те й поет: “Якщо лише він хоче бути справжнім поетом, – повинен творити міфи, а не розмірковування” (учив сам Платон), міфи, тобто легенди (mythos, грецькою мовою – легенда), а не розмірковування – дискурс (discursus – розмірковування – латинською).
Тому так важливо, здається нам, мати перед собою не лише твори того чи іншого митця, але і його портрет та біографію. Саме остання іноді олегенднює автора Слова більше, ніж саме Слово, або ж не менше, сама біографія яко чин (вчинок) стає піснею-легендою. Варто згадати хоча б засновників релігій – найбільших поетів з погляду творення духовного корінного і крилатого коду, його сторожів-охоронців.
Коли територія (свій рай), на якій той крилатий корінь має цвісти і плодоносити, охороняється недостатньо пильно, потужно, відважно, талановито – за законом боротьби за існування-виживання охороняється, приходять вороги (хижі чи й співочі з інших територій батьківщини) і своїми диссонансними співами-легендами, міфами-убивцями очищують собі територію, слабо “помічену” корінними, крилатими.
Хижакам (міфам-яструбам) має за природно-суспільними законами протистояти армія, тобто свої хижаки, а от співочим конкістадорам, експансіоністам – свої, корінні сторожі своїх, корінно-крилатих легенд, генетичного коду, серед яких і письменники. Може, письменники – найбільше.
Так було завжди за період фіксованої та інтуїтивно вгадуваної історії людства, буття природи і загалом Буття: сильніший (Імперія) прагне різними способами освоїти-засвоїти, помітити кров’ю чи піснею якомога більше території, купуючи воїнів та бардів, бардів-воїнів та просто бардів інших батьківщин або ж знищуючи їх пісенно-генетичний код фізично (вогнем та мечем), чугунними емськими, залізними... указами (так, наприклад, з українцями (і не тільки) намагалися чинити всілякі жечіпосполиті, рассєйські і совєтські імперії), або ж (і це найтонше, найпідступніше, найневловиміше – бо ж під сам корінь, якого не видно), але без того ні цвіту, ні світу, ні минулого, ні майбутнього, – убивати легенду (міф) анти легендою або ж міфом-убивцею, міфом-нейтралізатором.
Так через україномовні (але не наші) засоби масової інформації, фінансовані потужними інститутами пропаганди останньої імперії, ось уже десять років устами тих, хто знає нашу мову, нашу землю і трави, і води, але, очевидно, не любить їх (бо можна помилятися і люблячи) твердить нам, що “Слово о полку Ігоревім” – не оригінал, а підробка ХІХ століття, “Велесова книга” – теж, генетична гармонія Т.Г. Шевченка препарується алгебраїчно-хірургічними методами дослідження.
Почитаєш, послухаєш таких гробовичів наших легенд, то виходить, що ти ніхто, ніщо, що лише міф Імперської демократії – найлогічніша, найживучіша модель, матриця культурно-генетичного коду, а ми не цивілізація і не культура...
То хто ми?
Авангард героїв, у якого позаду немає ні Москви, ні перунів... нічого?
Авангард яко піна від хвиль великого Оушена (океану) битв, переселень і пристрастей народів?
Авангардисти, які б’ють вікна у корчмах, доки справжні митці на барикадах?
А чим же нам тепер, як не легендами, охороняти свою територію (про яку експансію можна вести мову, коли ми і зброю віддали, як шмаркатий хлопчина рогатку великим дядькам за цукерку, а коли за іншою прийшов, то запотиличника дістав, бо не до нього: великі дядьки вже мітять його територію і ще багато таких територій – чиїхось батьківщин?). Саме з них, як із кореня Древа, росте мова, тому нашу мову (крону, листя) ніхто з мудрих ворогів не зриває, не забороняє (як колись Російська імперія, викликаючи, до речі, тим самим живий спротив і накачування духовних мускулів у корінної автохтонної інтелігенції, духовних аборигенів): коли помруть основні міфи (а проти них і направлені удари куплених “патріотів”), мова відімре сама собою, а з нею і самоусвідомлення себе... не скажу українцями – земляками, землянами, сонячносистемниками... Патріотизм істинний, бо він не тупиковий, він безкрайній за наявності зовнішньої загрози і разом із тим регламентований нею, як інтелігентність (розумність), яка, по-моєму, має два корінних крила: інтелектуальність плюс моральність. Голий інтелектуалізм, як і відірване від життя моралізаторство,. – такі ж хвороби систем, як більшовизм чи фашизм, колективні голосіння та маргінальні плачі, звихнена кастовість, карнавальне бродіння “під час чуми”, галасливість і рекламність надто експансивного, рекламного мистецтва (мистецтва-меча, а не мистецтва-щита), модерна (-нова) порожнеча, “знак-код-дискурс” – замість “віра-надія-любов”, поділ літератури (гуманізму плюс політики) на панську та хлопську, тобто поділ, розпад, руйнація всього матеріального, матеріально-духовного, духовно-матеріального – аж до генетичного коду... аж до ядра атома урану. А для руйнації природно “душі” не треба, з Душею лише будують, створюють, єднають. Духопідганяльний крик “Ура!” і є тим найвиразнішим словом-кодом убивцею-руйнівником, другою стадією гріха за уявленнями основних релігій (перший – думка про вбивство, третій – сам фізичний акт вбивства). ... Вбивства неприродного, не заради одержання їжі, а заради... самого вбивства індивіда, групи, етносу, планети, зоряної системи, галактики... пісні.
Пісня лікує. Пісня зрівноважує. Пісня єднає з усім сущим і несе у несказанне по вертикалі (не лише по горизонталі), мітить територію.
Саме із вбивством пісні, легенди, як бачимо, і все починається, тобто закінчується. Саме вона – перша і остання зброя сторожів універсального (як уже довели біологи) для всього живого генетичного коду. І як немає поета без батьківщини (він просто не відбувається), так нема землі (батьківщини) без поета.
Отож, поважаю і, може, й люблю, наприклад, монгола, який любить свою батьківщину Монголію і мітить піснями с в о ю територію, але як мушу ставитись як до свого земляка, який любить ту ж, наприклад, Монголію більше, ніж Україну – за хліб і пісню, за хліб, за пісню?!.. Хоча всі тисячолітні мудрості народів гласять: якщо зберегти пісню – хліб наживеться, але якщо дбати лише про хліб – з часом втрачається і с в і й хліб, і с в о я пісня, тобто хворіє, руйнується матриця, модель генетичного коду. Але якщо ядро атома урану при своєму руйнуванні виділяє надпотужну енергію, то генетичний код мусив би – прощальну пісню, або легенду – як про Атлантиду, наприклад.
На жаль, знаю чимало репрезентантів гуманітарної сфери, які “за шмат гнилої ковбаси” і поцвілі гуманітарні крихти зі столів Європи не лише перестають бути сторожами с в о й о г о генетичного коду, але й стають воїнами ворожого, отруюючи с в о ю культуру чужою не як альтернативою, а як єдино правильною за стилем, “духом і літерою”... підгризаючи тим самим коріння наших оптимістичних (казка) та трагічних (легенда) міфів, яких, як і людей, можна швидко вбити, але важко штучно створити. Та й штучні довго не живуть, а природних не так легко убити. Це й обнадіює, що нове покоління сторожів генетичного коду вибирає не лише “Пепсі”, але й Гонту як корінну національну неоромантику (за поетом Павлом Вольвачем), захищаючи тим самим ядерно-генетичний код свого Роду, свій Міф від грабування та гробування більшими чи меншими сусідами, зайдами, преріями чи імперіями, репрезентанти яких порівнюють міфи із грішми. Якщо це не міф, що Імперія демократична, – то чого б не порівняти міф і з тампексами. Але саме цей Міф найнебезпечніший у світі. Мов кров чужорідної групи, він впорскується аборигенам, руйнуючи їх культурно-інформаційні коди, мов храми ацтеків і майя, жертовники Перуна, пропонуючи взамін стерильне благополуччя та вакуумну порожнечу, естетику смерті (народ ставить пам’ятники жертвам голодомору...), гумове словоблудство (коли слово не має ціни, або “гріш йому ціна”).
Поміж тим культура це ж лише фіговий листок цивілізації – як розіп’ятий Христос, як безрука Венера... як баба кам’яна із талією-горизонтом і корінням, що дістає до ядра планети, до магми, до архаїчних знаків раси, які й приречений зберігати нескурвлений (вибачте) Митець, не флюгер, не планер, а сторож генетичного коду... міфотворець (але за Платоном).
Інкрустоване ворогами-воріженьками в наш генетичний код холуйство, хохляцтво, флюгерство, так різко, жорстко витравлюване кращими нашими “сторожами” – від Шевченка, Франка, Лесі Українки, Маланюка – до Бориса Олійника, Ліни Костенко чи Вінграновського, ще не позбувшись формального тиску з боку однієї імперії, потрапило під благодатне зрошування іншої...
І от з’являється Міфія – як скіфія, як піфія, як сізіфія... Чотирнадцять молодих сторожів генетичного коду, яких зібрав біля мене пан Випадок, а значить – пані Доля: Снежик Михайло, Марта Рибальська, Таня Коберніченко, Настя Судиловська, Саша Черняк, Ліля Демидюк, Гурин Марта, Школик Ірина, Хорочко Юля. Вони не апостоловані, Вони, може, й не вибрані, але вони звані: одні з них приходили на засідання легендарної “Франкової кузні” при Львівському національному університеті, роботу якої мене “підвивала” оновити директор Інституту франкознавства Лариса Петрівна Бондар, інші (полтавчанин Сергій Осока, киянки Олеся Мамчич та Наталія Чибісова) присилали мені листи з віршами, хотіли познайомитись. Наталя Скосарева (працює у видавництві “Сполом”) допомагала “робити” цей альманах, нашу “Міфію” – видання не конкурсне, стихійне, ентузіастичне, як загалом література, бо видання конкурсні, може, й виграють іноді за якимись параметрами, але мають щось у собі спортивно-дистанційне, дистанційоване, тоді як література в нашому розумінні – поняття ш л я х о в е. Вибраних визначає народ... читач... реципієнт (як тепер модно казати), а не звані. І так правильно, істинно, панове. Безгрішно. Безгріховно. По-нашому. “По понятіям”, бо

Степ мій, степ веде мене так п’янко,
Чебрецем розхлюпується жаль.
Я мала усміхнена скіф’янка –
Світ мені цвіте, як пектораль, –

подає у вірші “Скіф’янка” Олеся Мамчич. І зразу ж відчуваєш хребтом і генами, що це – коріння і що автор Сторож, а справжні Сторожі – як діти, які оживлюють все, що існує, говорять із ляльками та ідолами, деревами, звірами, вітрами, предками й нащадками... вірять у богів любові, торгівлі, вина... і цей наївний, голубиний максималізм і є енергією, яка найлегше засвоюється іншими “закодованими” на крилатий корінь, бо (не можу не процитувати цей вірш, який Олеся, аж підлітаючи, читала мені напам’ять при першій зустрічі у Києві, до кінця:

Небо майже плещеться в долоні,
І на мить розбігся весь полин...
Вміють тільки теплі скіфські коні
Мчати, не прим’явши бадилин.

Коні мої проковтнули вітер!
Кину в руки травам свій браслет.
Він важкий – а хочеться летіти!
Так натхненно – і лише вперед!

Що мені займисті обладунки?
Що кольє рубінно-вогняне?
Приколюсь вустами в поцілунки
Скіфу,
що мене
пережене!

Це і є оте “натуральне творення легенди, оце брунькування, оживлення слова-музики, яке (за віки віків [...] всотало в себе світ і здеконкретизувалося до безпорадності, ба навіть до олжі” (Моринець В. Слово, що випало з мовчання філософів: Передмова до віршів Михайла Григоріва. – К.: Світовид, 1997. – С.31).

Подібно у Сергія Осоки:

Тугою гарячих предків
Чорна кров моя озвалась,
Цілувала, цілувала
Міцно мій прощальний клекіт.
(із вірша “Тугою гарячих предків”),

або
Отак, як завжди. І чортик малий прилине,
Як янгол. Як місяць. Я жовту їстиму паску.
Він трохи попросить. І я відповім: “будь ласка”.
Він візьме спочатку, а потім на землю кине.
(Із вірша “Великдень”).

Справжні вірші, загалом, твори мистецтва, ніби олюднюють релігію, ніби самі є передвісниками нових, грядущих релігій, як і митці – ченцями майбутніх богів, напівбогами, розіп’ятими (отже, летючими) людьми, чутливими і сильними водночас. Навіть будучи найортодоксальнішими мусульманами, християнами чи буддистами, вони (як за Б.-І. Антоничем) – язичники, бо вони (справжні) – корінні, хоча й крилаті, а значить розіп’яті хоча би в польоті, бо як не вишукує Марта Грибальська різні орнаменти, пишучи писанки, “а завжди виходить хрест”. “Це не традиція. Моєю рукою водить Ангел. Напевно, це примирення” – пише вона у своїх “образках” “Ангел Охоронець”, і підсумовуючи інший твір (“Фатальна жінка”), каже, що “фатальність – це дорога, яка ніколи не приведе до тихого врівноваженого щастя і постійного пристанища”.
Творчість також фатальність. Виклик. Характер. Ніжність. Часто – героїзм. Безтекстовість (як у Жанни Д’арк, наприклад). Текст створюють інші, як-от Наталя Чибісова, яка написала цілу поему “Жанна Д’арк” (схожу, до речі, на поему Лесі Українки у доброму сенсі паралелей), героїня якої творить молитву й побожно на “колінах”, помічає, що Бог “зовсім не такий”, як на церковних стінах” , а “ікони і статуї в мідних латах”, якими увічнюють нащадки героїв-поетів чи поетів-героїв, хіба вони здатні плакать?”
Але так уже склалося, що кращий поет – мертвий поет:

Причеплять картонні крила
і німб з золотою різьбою.
І будь, собі на здоров’я,
і нам на радість святою.
(Із поеми “Жанна Д’арк”).

Залишаю це епічне, з біблійним розмахом полотно для публікації повністю, як і практично твори інших учасників “Міфії”, як і їх біографії. Сказано було подати до двадцяти віршів і автобіографію... Хто як себе подав – так і буде. Свобода (як і “халява”) любить сильних.
Тому й пише Марта Гурин:

Зігнена гілка щаслива,
Коли з неї плід зірвати.
Боже, дай мені сили
Знайти те, що хочу сказати.
(Із вірша “Зігнена гілка щаслива”)

Ранок починається з мелодії
Теплої землі і вогких трав.
В час, коли мільйони зорелодій
Проковтне небесний синій став.
(Із вірша “Ранок починається з мелодії”).

...Мелодією, музикою прагнуть стати всі мистецтва (навіть архітектура...), бо Музика – це абсолютна емоція плюс абсолютний порядок. Її поєднання (як і ніжності та сили) і породжують оту трав’яно-космічну енергію, яка, мов пуповина, здається, поєднує нас із Творцем, із коренем отим крилатим.
Отже, талановита проза – це також музика, як-от у Олександри Черняк, ще учениці СШ № 100 у м. Львові, вже перші рядки якої інтригують, захоплюють, чи, принаймні, зацікавлюють:

Вперше я вирішила вийти заміж, коли мені було 5 років. Я розповідала про це мамі, вона засміялась і сказала:
– Ні, Сашуню, так не можна. Спочатку дівчину мають посватати, а тебе ще досі ніхто не посватав . (із новели “Перше сватання”).

Так, жінкам-письменникам (не “письменницям”, бо “письменниця” – дружина письменника...) потрібен для життя справжній Муз-чина, чоловік чину (дії), Музика-чоловік, теж талановитий, бо “хто не має власного таланту, того присутність генія гнітить”... Відомо.
У “Сашуні” Черняк є все для того, щоби стати справжнім сторожем генетичного коду етносу. Врешті, вона вже ним є.
Кохання, космос, вітер, води і земля дзвенять крізь знако-символічну систему Лілії Демидюк, Рути-Вітер, Наталі Скосаревої, Михайла Снежика, Насті Судиловської, Юлі Хорочко та Ірини Школик.
Ліля Демидюк подала цілу поему-цикл із 16-ти частин “Ти – скінчений апокриф повітря”, над 4-ою частиною якого стоїть присвята: “Пам’яті Романа Федоріва”, де, зокрема, читаємо:

Чи замерзнеш
і обрієм станеш...
На долонях твоїх зима
повирізьблює
гнізда часу
і печаль твоя
вся до дна
переллється у коси осені
пересиплеться в грона дощу
і багряним каменем
босим
ти впадеш
на зомлілу траву.
Твої весни
зупиняться соснами
серед саду
сталевих снів.

...Знову ж звернення до крилатого кореня – митця-предка, попереднього вузлика на бабиному літі душі.
Знову медіумність, знову вертикаль: від предків до нащадків – у Рути-Вітер:

Так солодко мовчить
цвинтар духів – місто Лева,
підзаряджена енергією сновидь,
пізнаю чуттєве...

Ще непізнані об’єкти
ширяють у небі.
Я хочу піти
з тобою у тебе
і зникнути в нас
прибульцем з Альфа Центаври.
(вірш “Чуттєве”).

Наталя Скосарева модерново-язичеська богиня юності і кохання, кохання і юності, про які пише майстерно, летючо-чесно, зі знанням справи, бо пережито, бо красиво боліло:

Задивлена, замріяна, прекрасна,
божественна, самотня і нещасна,
засмучена зажурою німою,
оздоблена прозорою сльозою,
дитинна жінка
ходою вільною чи поспіхом-ходою
дитинна жінка
зникла між людьми.
(Із вірша “Задивлена, замріяна, прекрасна”).

Тихо співає щасливий годинник,
Певний у тому, що створює час;
Добрий від віку, старенький будинок
вірить у сон, де народжує нас, –

пише у вірші “Ілюзії” Михайло Снежик (до речі, старанний староста “Франкової кузні” ), ніби підтверджуючи ніцшеанський умовивід про те, що “справжнє покликання письменника – відволікати людину своєю творчістю від Правди, бо чесність, Правда іноді ведуть людину до загибелі...”
Існують і полюсно протилежні погляди на мистецтво, як, врешті, і правда в кожного своя. То істина Єдина. Але хто ж її знає, ту істину? Тому мені дорожчий друг Платон, друг Сковорода, друг Михайло...
І – Настя Судиловська, яка “роздумує у храмі”, хоча, здавалося б, – що там роздумувати, у храмі молитися треба.
А поет роздумує: “ Гарні тут стіни з чужими обличчями. Вони завжди сумують – створюють непогану перспективу для радості. Та все так не буде. Звуки повільно виникають та зникають, ніби і тиші не існує – це лише перехід від чогось одного до чогось іншого.
– Будьте ласкаві, посуньтеся. Я собі присяду. Дякую.
Всі такі задумані, ні, не занепокоєні, не схвильовані, а просто задумані. В стані первинного анабіозу потреб. Видно цю напругу буттєвих тлумачень. І все ж таки все так спокійно, ясно...
І стояти у світлі вогняних поглядів запалених душ, тобто лише свічок. Але скільки сенсу у бажанні життя для мертвих? Одиноко відчувати себе одиноким. Неспроможно правильні думки лізуть у голову. Я буду святою-пресвятою. Я буду просити пробачення, обліплюючи стіни поцілунками. А в людей? А за що в них? Я ж нічого не зробила.
Зробити б щось добре, але все таке знівельовано неправильне.
Повісити б на олтар “Крик” Мунка. Було б правильніше вклонятися чорному страху. А при виході жовті соняшники Ван Гога – не все так погано”.
Наводжу цей текст повніше, бо в ньому виразно прослідковується процес зародження Бунту, з якого і починається Митець, герой, особистість, геній. З відрази до матеріалу (глини, фарби, слова) починається професіоналізм, до якого так прагнуть звані і вибрані, і наблизившись до якого, проклинають його, як “ідіотську досконалість”, як вершину вулкана, тобто вершину-прірву...
Дехто зі студійців, здається, дійде до того, навіть перейде. Хтось не дійде, хтось упаде, перегорить. Як і хто – знає Доля, Хтось?
Вічність і Безкрайність – загадкові сестрички. Як і всі Жінки.
А наразі

Повітря пахне терпко-терпко.
Вересень...
Бруківка львівська, дощ, кафе, мости.
І раптом синьоока, ніби березень,
остання літня квітка, спогад, ти, –

пише Юля Хорочко, –

Листопадові плечі, як одвірок
підперли двері в зиму,
осінь, дощ...
Думки плетуться сірим пілігримом.
Посоловіле небо журавлями
стікає в обрій, ніби плаче,
сум...

Ліричний сум очищає душу, те, що люди називають душею, те, що, надіємось, вічне, язичеське і модернове водночас. Воно – любов:

– Привіт, коханий. Я знову з тобою. Я і ти .
– Вітьок, блін, де ти ходиш, наші програли, 4:1, блін, козли; хрестиком їм вишивати, а не у футбол грати .
– Олю, Олю, що з тобою? – всі кинулися до молодесенької медсестри, яка, схопившись за голову і присівши на коліна, шепотіла: “Він, він, Боже, це він приходив увісні і сказав, що зустрінемось з ним, що я його кохання, він..” .
Була ніч. Годинник щойно пробив дванадцяту. Вчора було ще сьогодні, а телевізор далі плакав: наші ж знову програли у футбол”, – написала у новелі без назви Ірина Школик. Програти у футбол – це погано, але не смертельно...

Втратити свої легенди у духовній боротьбі із вбивцями їх, легенд і мови (а ще гірше – у боротьбі із самими собою) – втратити вертикаль “ корінь-гнізда-під-творець”, втратити сенс Шляху, а значить, свою територію, Все.

Учасники нашої “Міфії”, наголошую ще раз, може (поки що!), не най-най (не вибрані), але вони звані, а не всі вибрані, на жаль, звані бути Сторожами генетичного візерунка (коду) нашого народу.
Отож, думайте, читайте...

Ігор Павлюк,
керівник літературної студії “Франкова кузня” у 2003-2004 роках

Зазначу спочатку, бо дуже не хочу всує образити своїх друзів: СТАТТЯ НАПИСАНА У 2006 РОЦІ!
Зараз автор репрезентував би тут дещо інші імена. Тому прошу вибачення у моїх молодих побратимів, серед яких Євгенія Більченко, Тетяна Винник, Юхим Дишкант, Олег Короташ, Вікторія Каневська, Оля Ляснюк, Олена Пашук, Оксана Пухонська, Роман Романюк, Софія Стасюк, Еліна Форманюк, Павло Щириця... і ще імена поетів, не згаданих тут, яких особисто не знаю, але поважаю за публікаціями, як-от Костя Мордатенко, Ганна Осмоловська, Юлія Фульмес...

Тепер обовязково мушу написати нову статтю!..
А наразі... Може, комусь буде цікавою тогочасна фіксація авторської свідомості і... підсвідомості.


...Якщо ще років п’ять тому я був здоровим песимістом щодо перспектив розвитку української літератури, вірячи у потенційну спроможність політичного державотворчого чинника, то за останній рік – навпаки, тісно спілкуючись із молодими (до тридцяти років включно: адже часто саме в цьому віці забирали боги до себе своїх улюбленців, які зосталися для нас вічно молодими), я повірив у нашу літературу. Одним писав передмови, рекомендації (Оксані Самарі, Олені Поживіл, Олесі Мудрак, Тетяні Яков’юк, Вікторії Осташ, Олесі Мамчич, Руті Вітер, Катерині Єгорушкіній…), інші писали листи мені… як Тарас Кремінь, Сергій Осока, Наталя Чибісова… Оксана Максимчук, ще інших – просто зустрічав на вулицях Києва, Львова, Ялти, Луцька, дружньо дискутував із ними в кав’ярнях та на барикадах Майдану, включав їх твори до впорядкованого мною альманаху «Пролог» , простежував і протежував їхні публікації в журналах. Маю досвід спілкування з молодими як голова літературної студії «Франкова кузня» при Львівському національному університеті, викладач курсу «Теорія і практика віршування» в Національному університеті «Острозька академія», керівник творчих семінарів у Національній спілці письменників України.
Констатую: на волі між диким капіталізмом та здеградованим соціалізмом виросло покоління, яке вже не бажає копіювати-мавпувати секондхендівські світові зразки «постмодерну», охудожнювати збанкрутілі класові, расові, статеві теорії, які чомусь вітчизняними теоретиками літературознавцями та літераторами-практиками пов’язуються не з квазіідеологією, а з естетикою, етикою, загалом духовністю, до якої були причетними настільки, як нещасний піддослідний собака Павлова до оперного співу.
Вторинний постмодернізм як кокаколовий відпочинок («рілекс») із хімічною «травкою» на Шляху закінчився, нічого не залишивши позаду себе, окрім нудного блазнювання, блюзнірства, знущання над первісними фізіологічними потребами (не хочеш… – не муч…), які закономірно підпсували здоров’я европейських епігонів, «дітей капіталу-гранта» зі старими претензіями на нове, блискучі, як дешева фольга, успіхи… у стилі євроремонт а’ля Вєрка Сердючка чи Паоло Коельо.
Найкращі молоді поети, книжки яких вийшли друком протягом останніх років, уже не приколюються над святим, нашим, корінним: поняттями батьківщини, космосу, вірності, любові, а пробують створити свою Пісню для посилу у заесемеснений, заемейлований, змобілізований, але від цього чомусь не тепліший, а ще холодніший Універсум, вкорінюючись у фольклор, яко археолог у курган, крильми, щоби видобувати на гора енергетично місткі перлини етнічних живих логометафор, а не комп’ютерні віруси глобалізованих пластмасово-мертвих словоблудств. А якщо й сміються, то сміх їх здоровішає, іронія добрішає – і стає такою, як і те, що пережило в красному письменстві тисячоліття, – добрим і сильним, красивим і готичним…
Мені подобається набутий і пущений у молоду кров корінно-крилатий, мускулистий патріотизм молодих митців, які готові захищати його не лише словом, але й… оловом, що довів Майдан і що я бачу на кожному занятті чи семінарі, почасти навіть незловмисне провокуючи «сторожів генетичного коду нації», «інженерів людських душ», «майстрів пера», «медіумів історії», поетів та поеток… Останніх, до речі, якщо й говорити про фемінізм у контексті літератури, на овиді літературному більше як удвічі більше, ніж хлопців-поетів, що, очевидно, є предметом препарацій соціальних психологів, а не гендерних студій.
Повіряючи гармонію алгеброю, я провів за матеріалами інтернетівського сайту «Поетика» (http://poetry.uazone.net) та книжками молодих українських поетів дослідження: скільки разів у творах-текстах, текстах-творах, просто текстах і просто творах молодих українських поетів у нейтральних емоційних контекстах вживаються такі символічні, архетипні, сакральні ключові слова як «Бог (Творець, Господь)», «Христос», «хрест», «батьківщина», «поезія», «Україна», «душа», «дитинство»… творячи метафізику нової (радше давно забутої старої) реальності.
Так-от, у 48 706 словах українських сучасних молодих поетів, узятих для вивчення (серед яких 22 представники чоловічої статі і 49 – статі прекрасної) віком від двадцяти до тридцяти років слово з коренем «Бог» вжито 150 разів, «душа» – 110 разів, «дух» – 24, «хрест» – 25 разів, «ангел» – 21, «Христос» – 9, «рай» – 20, «пекло» – 15, «Вітчизна (батьківщина)» – 7 разів, «Україна» – 8, «поет (поезія)» – 28 разів, «дитинство» – 8 разів, «минуле» – 18, «майбутнє» – 8, «святе» – 45 разів, Івана Купала – 47 разів…
Навіть взята без контексту, ця поетична математика свідчить про те, що поезія була й лишається найнадійнішим засобом окреслення (мічення) нашої духовної території, збереження і перманентної тяглості творення наших казок і легенд (міфів), незважаючи на те, що держава хоч якось платить науковцям-дослідникам поезії і зовсім нічого тому, кого досліджують… Можна ж передбачити якусь систему грантів для кращих національних письменників, адже дають же шведи чи німці гранти деяким нашим райтерам! А пенсія українського поета-лауреата у п’ятдесят разів менша за пенсію депутата… тобто наша держава поетів не любить, не ненавидить: вона до них просто байдужа. І геройство поета-сучасника не в тому, щоби бути опозиціонером (того, очевидно, ніхто й не помітить), а в тому, щоби жити «несуєтно і дзвінко», не зраджувати своєму кореню, роблячи його крилатим (образ крилатого кореня вніс у нашу літературу Григорій Лютий).
Тому за останні роки багато моїх ровесників – побратимів по перу – просто пропадають… на Шляху… захлинаючись від безпросвітної туги за горизонтом, оповитим оковитими туманами, втомившись від безгрошів’я, непотрібності, безнадійності. Ті, що знайшли в собі сили зачепитися за якусь справу, деякі навіть за депутатство, бізнес, закордон тощо, для поезії пропадають ще провальніше, ще безпросвітніше. Майбутні літописці духовного процесу яскравіше побачать їхні постаті, оскільки направду велике бачиться з великої відстані. Зостануться лише ті, для кого поезія – як дихання, ті хто живе не заради поезії, а завдяки їй, творячи Пісню, а не крикливий синтетичний рекламний слоган.

* * *
Сьогодні ж мова про молодих поетів України, які Є, серед яких (нехай пробачать мені ті, кого, незабутнього, забув) Анна Багряна, Микола Байдюк, Віра Балдинюк, Ярослав Бантина, Ольга Башкирова, Олександра Бердник, Валерій Богуненко, Настя Богуславська, Богдана Бойко, Андрій Босий, Марина Брацило, Рута Вітер, Надія Гаврилюк, Олена Гаран, Галина Гевків, Ольга Германова, Петро Гнида, Олена Горбатюк, Ольга Городецька, Юрко Гуцуляк, Лілія Демидюк, Тетяна Дорош-Мішеніна, Михайло Зарічний, Юрій Заруцький, ЗиНовій, Катерина Калитко, Вікторія Каневська, Тетяна Каплунова, Ольга Кирилова, Марія Ковалик, Олесь Корж, Олег Коцарев, той же Тарас Кремінь, Марія Криштопа, Ніна Кур’ята, Юрій Кучерявий, Іван Кушнір, Дмитро Лазуткін, Олеся Лященко, Марія Макуха, Оксана Максимчук, Анна Малігон, Альбіна Маляр, Олеся Мамчич, Богдана Матіяш, Ліда Мельник, Тетяна Мігунова, Олеся Мудрак, Олена Никора, Олексій Онуфрієнко, Наталія Палій, Наталя Пасічник, Наталя Петрів, Оксана Радушинська, Іваф Рицібух, Оляна Рута, Марина Соколян, Дмитро Стаховський, Поліна Стіже, Галина Ткачук, Тор Варра, Роман Трифонов, Ірина Цілик, Вікторія Черняхівська, Наталя Чибісова, Людмила Шевченко, Ярослава Шекера, Олекса Юр, Олександр Юськів, Тетяна Яков’юк…

Звичайно, цікавіше і повчальніше шукати між ними те, що різнить їх між собою і від попередників, аніж спільне. Бо спільного і так удосталь – це екзистенція одного і того ж часу у тому ж самому просторі.
Названі вище поети – репрезентанти різних регіонів України (Київ, Запоріжжя, Хмельниччина, Львів, Івано-Франківськ, Шпола Черкаської області, Харків, Дніпропетровськ, Полтава, Сумщина, Вінниця і Вінниччина… Волинь, навіть Філадельфія (США) – Оксана Максимчук. Більша частина з них – жителі великих міст, молоді люди з вищою гуманітарною, а то й інженерно-фізичною (Дмитро Лазуткін) освітою. Вони всі, як правило, займалися у тих чи інших поетичних студіях… Частина з них є аспірантами, здобувачами наукових ступенів та кандидатами наук (Ольга Кирилова, Тетяна Дорош-Мішеніна, Марина Брацило, Олеся Лященко, Ольга Германова), лауреатами різних поетичних конкурсів із «Гранословом» та «Смолоскипом» включно, як-от та ж Ольга Германова, Анна Багряна, Оксана Радушинська, Дмитро Лазуткін, Людмила Шевченко, Олена Гаран, Ліда Мельник, Анна Малігон, набуваючи подекуди не зовсім зрозумілого мені спортивного олімпійського азарту, дещо оспортивненого інтересу до літературних лаврових перемог яко хвороби росту, яку найкращі з поетів, я впевнений, переростуть і набудуть натомість олімпійської шляхетності. Адже поезія – це Шлях, а не дистанція… Хтось коми вжива, хтось пише без ком, блондином є чи брюнетом… (перегуки із рядками віршів Ліни Костенко). Хтось із молодих поетів зі стьобу починав, хтось ним завершує… Але ніхто з них не є непоетом.
У когось із них поетичніша, драматичніша біографія яко основний твір Долі-музи і Музи-долі, в когось «тексти», хтось уже перестав писати, хтось лише починає… Так чи інакше названі тут поети вже є авторами книг віршів, декого з них як своїх близьких побратимів я благословляв у вільний політ передмовами, декого добрим словом, і відчуваю їх не лише з публікацій і не лише з парадного входу, а так, як лише поет може любити і знати іншого поета.
Ось кілька (взятих довільно) прикладів автобіографій молодих поетів України:

«Юрій Заруцький. Народився 1978 року на Тернопільщині. В 2000 році закінчив Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка. З 1997 року працює на “Радіо Тернопіль”. Пройшов шлях від ведучого авторських програм, ведучого прямого ефіру до редактора інформаційного відділу. Є співзасновником низки молодіжних та громадських організацій, інформаційним референтом Спілки української молоді в Україні. Разом з друзями створив у Тернополі неформальне мистецьке об’єднання “Зелена брама”, був співавтором самвидавських альманахів “Зелена фея” та “Зелена брама”. Вірші Юрка Заруцького друкували часописи “Крилаті”, “Вітрила”, “Гроно”, Шлях перемоги”. Лауреат премії Кабінету Міністрів України “За внесок молоді в розбудову української держави”, хреста “За заслуги перед Тернополем”.

Марія Ковалик. Народилася 8 квітня 1983 р. у Львові. У 2000 р. закінчила СШ №89; зараз навчається на театральному факультеті ЛДУ культури і мистецтв та на факультеті журналістики ЛНУ ім. Ів. Франка. З 1997 р. займається у літературно-журналістській студії “На горищі”. Брала участь у літературних конкурсах: “Трикрилий птах” (Львів, 1998 р.), всеукраїнському “О мово моя, душа голосна України” (Львів, 1999 р. – нагороджена грамотою як переможець міського туру), у літ. конкурсі “Привітання життя” 1999 р. і 2000 р. присвяченого Б.-І. Антоничу (вірші відібрано до колективної збірки), у конкурсі юних літераторів Львівщини, організованого МАН ЛНУ ім .Ів.Франка (2000 р., твори увійшли до колективного збірника “Весняний легіт”), “Країна весняного воскресіння” (2000 р.) та у всеукраїнському конкурсі “Христос – моя любов” (Ів.-Франківськ, 2001 р.); була учасницею фестивалю поезії “Молоде вино”.
Людмила Шевченко. Спроба автобіографії. Я, Людмила Шевченко, народилася 1977 року в місті Шпола, що на Черкащині. Моя мама – вчитель, батько – ветеринарний лікар. Молодша сестра – (на даний момент) студентка КНУ ім. Тараса Шевченка. Цей же навчальний заклад (філологічний факультет, відділення класичної філології) два роки тому закінчила я сама. Рік пропрацювала в Київському медичному університеті ім. О.О. Богомольця на посаді викладача латинської мови. Нині мешкаю в батьків, у м. Городищі Черкаської області. Працюю кореспондентом городищенського радіо, маю дві власні передачі. Вірші пишу із шести років, з восьми – друкуюся в періодиці, регулярно беру участь у конкурсах різноманітних видавництв, які на мене не реагують аж ніяк. Захоплююся перекладом (з латини, давньогрецької – я ж фахівець, з англійської). В однієї американської дівчинки були такі рядки:
От якби я була поетом!..
Розказала б себе, як вірша,
Аби люди з навколо світу
Повернулись послухать мене.
От якби!.. І не заради слави, а щоби справді послухали і зрозуміли. Вважаю, що найдовершеніший витвір – це світ. Нічого вигадувати не треба, слід лише уважно помічати і влучно передавати те, що бачиш, чуєш, відчуваєш. Поки що все.

Ярослава Шекера. У 13 — майстер традиційного народного мистецтва; в 16 — перша поетична збірка “Кольорова тиша” (К.: Задруга, 1998. — 48 с.); в 19 — член НСПУ; у 20 — викладач ВНЗу (асистент Інституту філології КНУ ім. Т.Шевченка). Інші збірки: “А небо журавками вишите” (К.: Задруга, 2000. — 48 с.), “Танське небо: китайська поезія доби Тан” (К.: Задруга, 2003. — 64 с.) та ще дві невидані. Невиправна мрійниця і романтик. Життєве кредо — китаїстика і Україна.

Ірина Шувалова. Народилася у Києві 13 березня 1986 року. Штудіюю філософію в Київському національному університеті. Книжок не видавала, в літературних колах не тусувалася. Маю маленьку дочку і великі плани на майбутнє. Живу з метою жити».

Прочитавши вибірково навіть такі біографії та анотації до окремих (також стихійно вибраних) поетичних збірок, уже можна скласти більш-менш об’єктивну картину про сучасну молоду поезію:

Каневська Вікторія. Плач за світлим: Поезії. – Рівне: Волинські обереги, 2004. – 64 с.
Основні мотиви цієї книжки – прагнення філософського осмислення нашого буття, роздуми про минуле. Сьогодення і майбутнє, про внутрішній світ сучасника, утвердження краси і добра у людських взаєминах.

Малігон Анна. Дзвінок у двері: Поезії. – К.: Гопак, 2003. – 40 с.
Парадоксальні й, можливо, не завжди оправдані, але завжди інтригуючо-несподівані образи, трепетна свіжість сприймання життя, багата лексика й оте – ледь-ледь – зависання над землею та часом, аби краще побачити і відчути, - це вірші Анни Малігон.

Маляр Альбіна. Причетність: Поезії. – Броварі: Українська ідея, 2003. – 96 с.
«Причетність» – перша книжка Альбіни Маляр. Пульс її поезії по-молодому пристрасний прискорений. Юна поетеса шукає себе в собі, у навколишньому світі, у Всесвіті; пробує означити духовні й морально-етичні орієнтири та цінності. Часом у віршах Альбіни звучать не по літах дорослі ноти, які змушують дивуватись і замислюватись. Чи не здається вам, читачу, що це і є одна з іпостасей поезії?

Оксана Поживіл. Відкритий простір: Поезії. – К.: Гопак, 2004. – 28 с.
У першій книжці автора той, хто любить поезію, знайде легку філософію юного чистого серця, яке ще не вміє, не хоче танцювати під загальні ритми нового тисячоліття, а шукає свої кольори і звуки. Через вірш-другий інтуїтивно вловлюєш енергетику жінки…

Сергій Осока. Сьома сніжинка січня: Поезія. – Редакції загальнопедагогічних газет, 2002. – 84 с.
Якась незвичайна присутність чогось магічного, що людина віками носить у собі, що не має назви, означення, не може бути вичерпно виражене жодними словами, а вгадується хіба що у незмінному, неохопному протистоянні – Я і Воно, – відчувається у багатьох віршах Сергія Осоки – молодого поета з Полтавщини. Ця тисячолітня сакральна прапам’ять, витіснена із нашої свідомості і з нашого життя, разуразно зринає на поверхню і вимагає своєї відчутної у всіх проявах матеріалізації, а головне – втілення найтоншого і найвищого: втілення у слові.
У поезії Сергія Осоки трапляється певна причетність, міфологізація, здавалося би, буденного і звичайного, перетворення його на надреальне і надзвичайне.

Щодо самих творів молодих поетів, то одержую повний катарсис від окремих рядків, строф, віршів, гармонійної єдності біографії, фотографії та текстотворчості того чи іншого поета, коментувати які немає сенсу ні у філософських, ні у психологічних, ні тим більше в ідеологічних системах координат. Дехто з поетів цього, треба сказати, не наймолодшого, покоління, бо є ще летючо, корінно талановиті поети-школярі, про яких окрема розмова, вже здобувся й на поеми, як Наталя Чибісова, наприклад (поема Жанна Д’арк). Дехто, як-от Ольга Кирилова, Оксана Радушинська, Марія Криштопа, Тетяна Яков’юк, пишуть прозу, есеїстику. В Анни Багряної є драматичні речі. Богдана Бойко, Тетяна Дорош-Мішеніна пишуть і для дітей. Ольга Кирилова ще й перекладає з російської мови, Людмила Шевченко – з латини, давньогрецької, англійської, Ольга Германова – з англійської (володіє англійською, іспанською, польською мовами), Ярослава Шекера – з китайської, а Оксана Максимчук – навпаки: перекладає українську поезію англійською мовою – для світу.

Майже в кожного поета є рядки, строфи, а то й цілі вірші про місце, роль, долю поета у світі, світу в поетичній інтерпретації.
Як-от у Олександри Бердник:
ПОЕТ
Кориця з медом… Вірші пишуть прозу,
Зігрієш руки запахом жасмину,
Слова гірчать і мають запах тмину.
Погана звичка на ніч їсти тишу.
Сценарій без логічного початку
Твій олівець продовжує писати,
Щасливий автор може обирати
Писати букву, слово, чи рядок.
Вбиває страх, чи ти його вбиваєш,
Коли тобою пишуть олівці,
Мій поцілунок в тебе на щоці,
Колись, насправді, з’їж кориці з медом.

У Галини Гевків:
ПОЕТОВІ
Мерщій в байдужість двері зачини!
В тій порожнечі нічого шукати!
Поглянь — он стогне слово від вини,
Щоночі каючись у котрій втраті.
На виставках відречення ікон,
на сполох б’ють писання у в’язниці,
гниють піднебних залишки колон,
кують вигнанці сором свій із криці.
Сліпі глухим роз’яснюють накази,
киплять у піхвах змовчані образи,
терпіння ржавим ланцюгом скрипить.
Візьми те слово зболене за зброю,
ввійди в буття сміливою ходою,
віддай себе у цю священну мить!

У Марини Брацило:
Ще вiд часiв найпершого поета,
Що сонце стяг за променi до нiг,
Так повелося: з слiв плетуть тенета,
А iнодi пiснi трапляють в них.
Стається це раптово i миттєво –
Ось так, цiлунком виглушивши крик,
Обвився змiй навколо стану Єви
I поглядом смарагдовим пропiк.
I хоч звiдтодi хлiб їмо не прiсний,
А солений ропою iз чола, –
Людина починає жити з пiснi,
I пiсня ж – доказ, що вона – була.
Вона простує пiснею, мов полем,
Крiзь все життя, чекаючи стради,
I пiснею ж вiддихується з болем,
Коли її зацiджують “пiд дих”.
А потiм – далi, далi, аж до краю,
У безвiсть переходячи крiзь днi…
Людина не вмирає, а змовкає,
Останню ноту кинувши в зенiт.

Таке-от бачення місії, ролі, місця поета в Універсумі сучасними поетами, кожен із яких уже заслуговує окремої розмови, отож в оглядовій статті зупинимось на симптоматичних художніх моментах, максимах творчості покоління, репрезентанти якого попри всі спокуси глобалізації-цивілізації претендують бути «ченцями майбутніх богів», а не «жалкими, смішними канарейками-брязкальцями, що співають із чужого голосу», вибирають все-таки Гонту, а не «пепсі»:
І у світі, де, наче краплина,
герметично захована я,
наворожу вітчизну і сина
і повернусь, і буду твоя.
(Білецька Наталка. Друга ріка: Поезія. – Львів: Сполом, 2005. – С.11.

А все ж, як гірко жити без романтики:
Полови трішки, трішки муляжів.
Ні жар пустель, ні овиди Атлантики
Вже не хвилюють нинішніх мужів.
(Горбатюк Олена. Серце плаче дощем: Поезії. – Костопіль: «Роса», 2005. – С. 49).

Що сталось – те сталось. Не можна із пам’яті стерти
Горе, що врізалось в цілі людські покоління.
Той, хто створив смерть, повинен померти.
Смерть сотворила істота з ім’ям людина.
(Каневська Вікторія. Кличе дзвін: Поезії. – Рівне: Перспектива, 2003. – С. 17).

Хтозна, може, те місце – моє?
Може, я заслуговую?
А там розсівся Кобзар і п’є
Тумани. І думи гоїть.
………………………………
Я колись, натомлена. Примощусь,
порадіємо поряд просто
Обоє охочі до прадощу.
Та вір же у мене, Господи.
(Малігон Анна. Дзвінок у двері: Поезії. – К.: Гопак, 2003. – С. 35).

Там, де міт, огорнений молитвою.
Ще бринить у полинових снах,
Диха скит надіями розбитими,
І шумить легенда в колосках.
(Шекера Ярослава. Межи двома стінами жита: Поезії. – К.: ПВП «Задруга», 2004. – С. 94).

Тому поети справжні, бо пропащі…
Послухаю востаннє пульс трави.
Життя – то все найгірше і найкраще,
що нам Господь в дарунок сотворив.
(Яков’юк Тетяна. Молитва: Поезії. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. – С. 27).

Читаючи такі от строфи ще раз (о Господи!) переконуюся в тому, що справжнє, кровне подібне… що живе, пульсує воно і множиться в руслі великої національної та всесвітової високої традиції – писати про складне просто, музикально і світло. Тому сьогоднішні двадцятип’ятирічні беруть епіграфами своїх книг рядки Лесі Українки, Уласа Самчука, Віктора Ґюго… тому пишуть вони про найголовніше, як і їх попередники не лише тридцять, але й тисячу, три тисячі років тому: про кохання, космос і батьківщину в розхристаних координатах часу-і-простору, деколи вважаючи батьківщину коханою, а коханого космосом… звідки й починається те, що ми називаємо поезією: музикою, написаною словами:

Життя –
один великий заголовок
на сто піщин.
Моя причетність міряється
словом,
і більш нічим.

Шляхи назад бувають
несуттєві,
бо день почавсь.
Миттєвість зачепилась за
миттєвість –
і вийшов час.
(Мамчич Олеся. Перекотиболе: Поезії. – К.: Унів. Вид-во «Пульсари», 2004. – С. 63).

Інколи поети цього покоління, як і загалом справжні поети людства, збиваються на пронизливу публіцистику, що їм не прощають їх більш камерні колеги, але зрозуміють (я впевнений) нащадки:
Ну хіба мені мало
в Україні роздолля?
Ну хіба мені мало
української пісні?
Скільки часу п’ємо-наливаєм:
«За волю!»
Й за кордони втікаєм,
бо в хаті нам тісно.
(Яков’юк Тетяна. Молитва: Поезії. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. – С. 41).

Формозмісти і змістоформи їх творів можна порівнювати між собою, можна із попередниками, можна шукати паралелі в інших літературах та інших видах мистецтв з якими вони акустують, а можна (і треба) у них просто вчитися, просто черпати внутрішню енергію захисту від зовнішнього непоетичного світу, вчитися кольороподілу, найтоншому інструментуванню вірша, вмінню складати ціну римованим рядкам про несуттєві дрібниці і про головне.
Адже їхнє покоління, як і покоління їх прадідів, яке писало вірші в окопах Великої вітчизняної, батьків-«афганців», захищаються від світу молитвою та (іноді) щирою лайкою… яку їм час пробачить, як пробачає Артюру Рембо, Федеріко Гарсіа Лорці, Володимирові Сосюрі, Павлові Васільєву, Євгенові Плужнику, Миколі Вінграновському, Сергію Єсєніну…
А те, що написано під анотаціями до їх перших і наступних книжок: «Для широкого читацького загалу» – зараз звучить дещо знущально, бо ж усі ми чудово знаємо, що кількість екземплярів видаваних у світ поетичних книг десь у п’ять разів менша, ніж кількість самих членів Спілки письменників. І винні у цьому в першу чергу явно не поети, які (за визначенням того ж Лорки) – дуенте: тобто ті, що дарують душу, українську душу, бо, як не дивно це звучить на п’ятнадцятому році незалежності, відважуються писати українською, зрівноважуючи наші внутрішні та зовнішні перехідні світи (мезозої).
І говорити про них у контексті якихось модних, але енергетично немістких теорій-ізмів, як-от модерн-ізм, постмодернізм, фемін-ізм – ущербно і несерйозно. Називати їх дев’яностиками – просто смішно, бо це асоціюється з якимось довгоносиками, п’тидесятниками… одне слово від таких термінів віє сектанством і до маразму здрібнює Парнас.
Щодо впливів на молодих, хоча краще казати сучасних, поетів України інших літератур світу, – то це тема окремого дослідження, хоча певні тенденції, ґенеза наяву: якщо ще років двадцять тому українські поети свідомо, підсвідомо чи надсвідомо відчували на собі вплив російського поетичного космосу, то тепер горизонт розірвано, і дехто з молодих упав-запав у іншу крайність: запопадливо європеїзувався… Хоча, повторюю, на останніх семінарах у Спілці письменників я відчув, як поети – сторожі генетичного коду нації – летять у глибину, в корінь, до фольклору, до ріднобожжя, до рідної природи та історії – тобто до дерев на соборах.
Жанри і види літератури закономірно змінюють один одного, як пори року: після розквіту прози йде драматургія, потім – публіцистика, а після неї, як весна духу, – поезія. Зараз, на початку нового тисячоліття, гряде Її час, час нетерплячої і вічно молодої Евтерпи.

Я прийшла,
щоб з’єднати століття…–

написала Ольга Городецька в епіграфі до свого вірша «Хтось зім’яв почуття».
Ці ж слова, можна вважати, – кредо сучасної вічно молодої поезії України, молодого і знайомого нам племені, яке ми поважно любимо, бо воно наше продовження, як і ми його…

(БОЛЬОВІ ТОЧКИ ПУЛЬСАЦІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ)

Виступ-співдоповідь на V Зїзді Національної спілки письменників України (17 жовтня 2006 року).

Світ дав тріщину, і вона знову пройшла через серця поетів…
Ми ж, розкидані по всіх материках, багатьох мовах і партіях, так потребуємо пісні, що часом, як от і тепер, на зламі тисячоліть, втрачаємо здатність ідентифікувати свою пісню і чужу, ворожу для нашого гнізда й наших нащадків, відмовляємось від своєї пісні, а значить – і від своєї території, де наші предки хоронили в рідну, як материнська сльоза, земельку зерно – й молитовно чекали його колосистого воскресіння у насущному.
Нам би ще таку державу, як пісню, – і кожен третій наш поет мав би ту блискучу, як нафта, «нобелівку», яка, врешті, погодьмося, поетові від Всевишнього потрібна так само, як сучасним українським мільйонерам наші з вами вірші.
Поет – чутливий, мов дерево Роду без кори (з корою – воїн), камертон, універсумом запрограмований виразник, провідник того етнічно-колективного підсвідомого у вертикалі часу й горизонталі простору.
Саме поетично-метафоричні вербалізовані матриці залишаються вузловими мітками на залізному, асфальтованому, трав’яному чи Чумацькому Шляхах того, нетутешнього, що називаємо душею, яку можна дарувати, яка суть, але яка, як і струм, невидима.
Лише свята відданість поезії як релігії уможливлює створення енергетично місткої пам’яті-легенди про себе, про покоління, про століття, епоху в універсальних координатах Всесвіту.

* * *
Погодьтеся, хто ще так легкозаймисто дав про наш час, вірніше – про безчасся, як геніальний (у молодості, 1918 рік), не зламаний ще Павло Тичина:

* * *
На майдані коло церкви
революція іде.

Революція?..
І – де?..
Адже направду– колиска від труни відрізняється лише характерним настроєм-настроєм орнаменту, який – якщо не Поезія – то що? То хто?
Так де ж і яка вона нині – наша красива колективна українська підсвідомість, музика болю, писана мудрими словами – Поезія?
Хіба серйозно говорити зараз про місце Її величності (Поезії) в контексті нашої культури, в загальноетнічному, тим більше загальнодержавному масштабі, коли на Майдані, поряд із тим Олександрійським стовпом, що за Павлом Загребельним уособлює стовпотворіння, маємо символ Маммони – Райффайзен Банк (зауважте – Райффайзен: пишеться з двома ФФ…) і то фатально символічно у приміщенні магазину «Поезія», в якому ще ми запекло стояли в чергах за книгами один одного, як теперішні інтернатівсько-інтернетні діти – за секондхендом у країні Базарії. Такий-от рай… і такий от ффайзен.
«Мудрий німець» уже не лише на Січі, але й у самому серці України «картопельку садить».
А поліський білявий школяр у потертих секондхендівських джинсах, пропахлий самогоном і самосадом – сіль нашої землі – запитує мене, земляка-поета: чи то правда, що, як пише Григорій Грабович, Шевченко був п’яницею, Леся Українка любила жінок, а не чоловіків… Франко був просто «хорим» чоловіком, а «Слово о полку Ігоревім», «Велесова книга», виявляється, написані тим же Джорджем Грабовичем десь років десять тому – в роки незалежності України.
«Не вчіть нас жить на батьківській землі!..» – як тут не погодитись із Борисом Олійником.
Наші книги поезій не доходять не то що до сіл, до районних центрів, до обласних… навіть у Києві… У той час, коли рак іншомовної попси пустив свої метастази до найтонших корінних духовних капілярів нації. То як і скільки маю пояснювати тим же білявим моїм землякам, органічним, як трава калган, майбутнім геніям нашого етносу, що все те не так просто. Що наші святині, наші пісні, легенди крім нас самих, які вміють також неприродно іконізувати їх, бонзувати, як і стягувати до неоміщанського «новоукраїнського» рівня, тонко й хитро убивають іще й бездушні окупанти то зі Сходу, то із Заходу, то з Півночі, то з Півдня, очищаючи глобально-ліберальну територію для розширення свого життєво-духовного, інформаційно-культурного простору.
А ми ж, поети найпоетичнішої нації у світі (у нас навіть голова Верховної Ради – Олександр Мороз – поет), сторожі її генетичного коду, тихенько пискляво тішачись виходові за власний кошт наших книжечок, які при смішних тиражах роздаровуємо одне одному, кумам і тещам, погідливо киваємо головами і погоджуємося: прогрес нарешті прийшов і до нас! Моголи, моголи…

* * *
Отож, в такому контексті бадьоро і весело звітувати про наші досягнення, наводячи різні статистичні дані з Інтернету про кількість українських поетичних книг і їх тиражі, погодьтеся, несерйозно, нешляхетно перед світом, який ще хоч на йоту поважає нас, може, навіть більше, ніж ми самі себе перед нащадками культурно деградуючої і фізично вимираючої нації. Врешті, література – категорія енергетично якісна, значеннєва, чуттєва, а не кількісна.
До речі, цьогорічну Нобелівську премію в галузі літератури мають наші близькі чорноморські сусіди – турок Орхан Памук, який нещодавно гостював у Києві, не так давно нобеліантом була полька Віслава Шимборська: як то кажуть, бомби падають поруч.
Та, чесно кажучи, не у тій ідеологічній «нобелівці» щастя, радше національний престиж.
Будемо сильною нацією, яка принаймні не займається самоїдством, – сильні світу цього самі прийдуть – і запропонують… подадуть.

* * *
А зараз, оскільки наш З’їзд – то варто означити наш стан, розмах крил наших Муз і Пегасів.
Тим більше, коли не так давно відійшли до предків такі поети як Микола Вінграновський, Тарас Мельничук, Іван Гнатюк, Валерій Ілля, Віктор Кордун, Микола Руденко, Володимир Забаштанський…
На те і з’їзд наш, чи як там у співочих птахів, – злет перед вирієм (чи після вирію?), щоби перев’язати рани, пом’янути полеглих, зважити порох у порохівницях.

— Хай чабан! — усі гукнули,—
за отамана буде.

Отамани нашої поезії, вони ж громадські діячі (дай Бог їм здоров'я) – Борис Олійник, Іван Драч, Дмитро Павличко, Роман Лубківський, Павло Мовчан… Степан Пушик… слава їхнім Музам, ще на Пегасах, активно друкуються, виступають, допомагають як можуть молодшим побратимам по перу: Борис Ілліч вибиванням для нас квартир у влади, Роман Мар'янович – коштів на перші і не тільки книги…
Окремо – у внутрішній еміграції, як у Чорнобильській зоні, Ліна Костенко.
Ченцями майбутніх богів, жерцями, що бережуть традиції і підтримують, високо-довге, як Дніпро, вогнище нашої поезії для дорослих, для дітей, дорослих дітей, є столичні, але світлоликі лірики Леонід Талалай, Ірина Жиленко, Володимир Базилевський, Любов Голота, Світлана Йовенко, Володимир Коломієць, Петро Засенко, Ганна Чубач, Дмитро Чередниченко, Анатолій Качан, Петро Перебийніс, Михайло Ткач…
Поряд із ними пісенні, корінні Михайло Шевченко, Микола Луків, Микола Сом, Дмитро Онкович, старійшина нашої літератури Олекса Ющенко, естрадний Юрій Рибчинський, лірично-іронічні Петро Осадчук та Ніна Гнатюк, лірично-драматичні Марія Влад та Мойсей Фішбейн, пастельний Олесь Лупій, модернові (аж страшно) «київські школярі» Святослав Вишенський, Микола Воробйов, нервово-язичеський Василь Рубан, репрезентанти експериментальної поезії – зоровики, паліндромники, футуристи та інші формалісти, штукарі в сенсі академічного розуміння поезії яко «штуки», перекладачі (нехай всякі «Европи» сховаються), серед яких Микола Мірошниченко, Анатолій Мойсієнко, Микола Луговик, визнані поети Наталка Поклад, Борис Чіп, Теодозія Зарівна, Михайло Сидоржевський, Олег Жупанський, Володимир Бровченко, Віктор Терен, Рауль Чілачава, Василь Клічак, Вадим Пепа, Микола Славинський, Тетяна Пишнюк, Надія Степула, Андрій Поляков, Василь Старун, Григорій Половинка, Леся Мовчун, Валентина Козак, Василь Кухта, Юрій Кібець, Галина Гай, Лідія Повх, Христина Кирита, Ярослав Сачко, Іса Абдурахманов…
Цей список можна продовжити… хоча устократ важливіше бути в Літературі, а не у списках…

Поезія – музика болю, красиво написана словами, коливання між звуком і смислом… ритуал дарування душі («дуенте» – за Лоркою).
Ніхто ще не дав вичерпного означення Її яко тонкоенергетичного явища, яке має справу, як і релігія, із підсвідомістю, надсвідомістю.
Та й не треба.
Та й не біда.
Про неї, Поезію, як і про любов, кохання просто «базарити» – справа невдячна і даремна.
Її відчуваєш...
Вона нібито ірраціональна, дефіцитна – як і поняття аристократизму. Але як нема на планеті найменшого етносу, племені без свого Бога в колективній душі, так нема його і без ритмічно розрідженої, як морський прибій, чи стиснутої, як ядро атома урану, вербалізованої матриці того, що називають піснею, якою не лише гомосапієнси, але й, наприклад, співочі птахи мітять свою територію. Бо хижі мітять кров’ю.
Ми, українці, очевидно, співочі… може, навіть занадто співочі.
Ми – плем’я поетів…
Ми свою історію проспівуємо.
Так тягнемо пісню, аж очі закриваємо у солодкій муці забуття, не помічаючи, що вже й пісня почасти не наша, а заморська, та й не пісня, а якась попсована попса.
Імена-знаки вищої філігранності української сучасної поезії – репрезентанти дещо молодшого покоління: Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Наталка Білоцерківець, Людмила Таран, Тарас Федюк, Оксана Забужко, Наталя Клименко, Іван Малкович, Микола Семенюк, Ігор Маленький, Тарас Унгурян, Андрій Охрімович, замучений нашим безчассям Атилла Могильний… щасливий своїм депутатством Володимир Цибулько… Знають свою справу бубабісти Олександр Ірванець, Віктор Неборак…
Це все поети так званого перехідного періоду, діти перебудови і учасники перших мітингових ейфорій за незалежність, за свободу…
Так і хочеться знову сказати тут нам усім тичинівське:

Прощавайте, ждіте волі,—
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло —
тільки прапори цвітуть…

За ними, поряд попереду молоді й серйозні: до біса дзвінкий, енергетично місткий Павло Вольвач, спадково-козацький Тарас Кремінь, цигансько-романтичний Сергій Пантюк… віртуозно-пружна Маріанна Кіяновська, барикадний Дмитро Корчинський (виявляється, незлецький поет), корчмарський пройдисвіт Роман Скиба, «отруєний голосом» Іван Андрусяк, «уманська дівчина» (за Василем Симоненком) Марина Павленко, театрально-вербальна Мар’яна Савка, дивовижно добрі, світлі Сергій і Тетяна Дзюби, гірка й пронизлива Наталка Фурса, останній неокласик Юрко Бедрик, скрипково-містична Олена Степаненко, органічна, як вітер, Тетяна Яков’юк, еротично-вибухові весталки Антоніна Цвид та Олеся Мудрак, «інтелектуальний коліївець» Сашко Хоменко, романтичний Олександр Довбуш, націонал-патріотичний Андрій Криштальський, козацько-трав’яна Марина Брацило… російськомовні (але наші) поети Василь Дробот, В’ячеслав Рассипаєв, Олександр Кабанов, Марина Муляр…
І зовсім молоді, як незалежність, красиві, двадцятидволітні, за якими майбутнє, дехто з них – діти смолоскипівських та гранословівських гнізд, дехто виріс незалежно ні від чого, ні від кого: Анна Багряна, Ольга Германова, Олеся Мамчич, Тетяна Винник, Катерина Єгорушкіна, Сергій Осока, Лілія Демидюк, Дмитро Лазуткін, Данило Кубай, Вікторія Осташ, Вікторія Каневська, Павло Коробчук, Ірина Цілик, Наталя Чибісова, Ярослава Шекера… три крапки. Дай Бог їм витримати випробування часом і простором на вітрах історії.
Як там у Тичини далі, до них, до нас усіх:

На майдані коло церкви
посмутились матері:
та світи ж ти їм дорогу,
ясен місяць угорі!

Не забуваємо, звичайно, і давніх наших пілігримів із власної волі чи з волі долі, серед яких Віра Вовк, Богдан Рубчак, Яр Славутич, Емма Андієвська, Ігор Качуровський, Марія Ревакович, тих, що живуть за морями-океанами і видають ностальгійні книги віршів, недавно: Оксана Пахльовська, Марія Шунь, Володимир Олейко, Тарас Девдюк, Ярослава Бабич, Оксана Максимчук…
Шануємо хоч добрим словом, згадкою поетів, які пустили коріння не в столиці, але не є провінційними, бо ж «Провінція – то не села! То там, де нема повстань!» (І.П.), а є справжніми, національними, іменами всеукраїнського, а то й всесвітового духовного розкрилля. Адже, погодьтеся: провінційною може бути лише політична влада. Культура – або ж всесвітня, або ж відсутня.
Отож, серед репрезентантів української національної поезії сьогодні на Сході й Заході, Півночі та Півдні, Південному Сході та Північному Заході згадую лауреатів Шевченківської премії Петра Скунця, Дмитра Кременя, Степана Сапеляка, Ігоря Калинця, поета-«афганця» Василя Слапчука, Анатолія Кичинського, а також крилато-корінного Григорія Лютого, класичного Миколу Петренка, благородного Богдана Стельмаха, неповторних Марію Людкевич та Ларису Лишу, Романа Кудлика, Богдана Чепурка, Романа Вархола, Оксану Лозову, Богдана Смоляка, Віктора Палинського, Ліліану Косановську, Анатолія Бортняка, Юрія Сегеду, мого дядька Йосипа Струцюка та друга Віктора Вербича, Івана Чернецького, Лесю Степовичку, Віталія Старченка, Миколу Ткача, Олександра Ярового, Віктора Романюка, Василя Врублевського, Віктора Лазарука та Мирослава Лазарука, Василя Гея, Антоніну Листопад, Олексу Різниченка, Михайла Шевченка, Степана Бабія та Анатолія Криловця, Богдана Бастюка та Михайла Левицького, Анатолія Перерву, В’ячеслава Романовського, Миколу Федунця, Тамару Севернюк, Станіслава Реп’яха… Едуарда Абрамова, Ларису Афанасьєву, Михайла Вишняка, Віктора Інгерова, Адиле Емірову…
Більшість із них недооцінені насамперед через їхню шляхетність. Надіюся, що останні, тим більше не названі із цієї трибуни, таки стануть колись першими.
Кого забув згадати, не користі ради, а токмо через ліричну пам’ять і встановлений Секретаріатом регламент, вибачте тричі… Про всіх поетів і про всі їхні книги дивіться новий Довідник Спілки письменників, бо все одно суб’єктивно перераховуватиму тих поетес, із якими цілувався, і тих поетів, із якими пив чарку… чаю. Інші імена цілими братськими обоймами називав в оглядах, що друкувалися в «Літературній Україні» за 26 січня, 22 та 29 червня цього року.
Врешті, під час перерви можете підійти до мене – і ми впишемо Ваше класичне прізвище у контекст мого виступу перед тим, як віддати його до друку, адже читаю і так удвічі скорочений варіант.
Як багато і добре для пропаганди поетичної творчості своїх колег по перу роблять прекрасні поети, журналісти Світлана Короненко (радіоканал «Культура»), Станіслав Шевченко, Василь Довжик! редактори мистецько-художніх журналів, серед яких «Київ», «Кур’єр Кривбасу», «Дніпро» «Березіль», «Вітчизна», «Дзвін», «Сучасність», «Київська Русь», «Книжник Рев’ю!» (головний редактор Костянтин Родик)… із яких більш-менш серйозні гонорари, наскільки я знаю, платить лише журнал «Київ» (слава редактору Віктору Баранову!), місцеві теле- і радіостанції, упорядники антологій та збірників, як-от Василь Рубан: «Українська література сьогодні», керівники літературних студій, серед яких великі, ще належно неоцінені поети ті ж Дмитро Чередниченко, Йосип Струцюк.
Щойно вийшла друком упорядкована Дем’яном Григорашем та Ігорем Павлюком антологія віршів різнонаціональних поетів українською мовою, які загинули на фронтах Великої вітчизняної війни. Свята антологія.
У масових газетах і на центральних каналах зараз, як Ви знаєте, такий попит на поетів і поезію, що не доступишся… У модних естрадних співаків наша поезія, як правило, також «нарозхват»…
Як казав легендарний герой Ільфа і Петрова, «ми чужі на цьому святі життя».
З’явилися, як жовті поганки, відверто ворожі нашій поезії періодичні видання. Але про це окрема серйозна розмова.
Честь і хвала поетам – головам обласних організацій НСПУ (сам поет, знаю, як обтяжно займатися організаційною буденщиною), серед яких, окрім уже названих, Володимир Рабенчук, Ніна Горик, Станіслав Жуковський, Марія Якубовька, Андрій Медведенко, В’ячеслав Качурін, Генадій Щипківський, Олена Гаран, Олександр Вертіль, Іван Перепеляк, Василь Загороднюк, Григорій Білоус, Віталій Колодій.
Вдячність від імені усіх поетів організаторам Всеукраїнських фестивалів поезії, таким як Микола Кротенко (він же креатор сайту http://poezia.org), засновник сайту столичної поезії http://www.virshi.kiev.ua і також організатор фестивалів Микола Підгорний, як і креаторам інших відомих поетичних інтернет-сайтів, критикам, літературознавцям, які досліджують сучасну українську поезію, серед яких той же Володимир Базилевський, Ярослав Голобородько, Ігор Бондар-Терещенко, Анна Біла, Євген Баран, Петро Іванишин, Ігор Ольшевський, Олександр Гордон, Марія Якубовська, Олена Логвиненко… таким поетам-перекладачам як Анатоль Перепадя, Анна-Галя Горбач, …
Окрема подяка і щирий поклін від імені українських поетів усіх поколінь Володимирові Родіоновичу Коломійцю – ентузіасту-упоряднику унікальної антології-хрестоматії української поезії у трьох книгах від маловідомого фольклору до наших днів: «Небо України», «Українське диво», «Слово заповітне». Дві перші книги уже вийшли друком, остання готується.
Зайве нагадувати, що Великої поезії не буває без великих жертв, без великих Особистостей, Героя нашого часу, якого наша поезія шукає у дружбі із прозою, драматургією, публіцистикою.
А поза тим, що каже про нас ще молодий Павло Тичина:

На майдані пил спадає.
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч.

Та поки що на Майдані коло серця… Райффайзен Банк.


Ігор Павлюк

Вступна лекція для студентів або ж бесіда зі своїми дітьми

Учити генія бути генієм – все одно, що сороканіжку вчити, за яким порядком вона має переставляти свої ніжки.
Із цього погляду теорія мистецтва, зокрема теорія літератури, не більше й не менше як окремий літературний жанр. Бо генієві вона, здається, непотрібна: він, геній, на те і приходить, щоби порушувати канони, норми… А не-геній теорію літератури не засвоїть.
Хоча є в мене один приятель, який абсолютно не вміє співати, але чудово грає по нотах на піаніно.
Композитором він не стане, звичайно, але… Я не знаю, що але… Що йому дало вісім років відвідування музичної школи. Напевно, що час, потрачений на безрезультатну боротьбу з природою міг би бути використаний людиною на щось щасливіше у його житті, адже щастя (за Сковородою) у «сродній праці».
Про найбільші, найвідоміші, найпотужніші твори художньої літератури (до них, до речі, належать «Дон Кіхот» Сервантеса, «Війна і мир» Льва Толстого, «Злочин і кара» Достоєвського) написано набагато більше за обсягом, ніж обсяг тих же творів.
Отож, будемо вважати, що література – це пристрасть: як ЛЮБОВ, СЛАВА, ПОДОРОЖ, ГРОШІ… а ПРИСТРАСТЬ бездонна і по горизонталі, і по вертикалі.
Її вершини різко стають прірвами, а прірви вершинами.
На вершинах незатишно. Страшно. Холодно. Але вони, як і прірви, манять. Як там у поета? – «Єсть упоєніє в бою і бєздни мрачной на краю».
Отож, про вершини письменників – альпіністів духу, ченців майбутніх богів – хочеться почати із однієї бувальщини, яка, як і годиться бувальщинам про «великих людей», стала легендою.
До Вільяма Шекспіра у розквіті його життєво-творчих сил прийшов юнак:
– Я такий-то такий-то, – відрекомендувався він, – дуже хочу бути таким же великим письменником, як Ви. – Що потрібно для цього, шановний пане Шекспір? Навчіть мене, як жити?!
– Ні, Ви ніколи не станете таким за величиною письменником, як я, – відповів Шекспір, навіть не дивлячись на молодого зухвальця…
Амбітного хлопця це дуже обурило:
– Але ж, пане Шекспір! – якось так, напевно, вигукнув молодий письменник. – Ви ж навіть ще не читали моїх творів!..
– Я відчуваю логіку життя, – приблизно так відповів великий Шекспір, – Міркуйте за мною : Я все своє свідоме життя хотів бути таким Творцем, як Бог, але став лише маленьким Шекспіром… То ким станете Ви, якщо прагнете стати лише таким, як Шекспір?!.
Дійсно, той, хто ставить високу планку у творчій сфері, має шанси досягти середньої, хто середню – низької, а хто найвищу – вищої. У будь якій сфері людської діяльності.
І цей вибір свободи-несвободи здійснювати самій особистості. Адже одна людина може підвести коня до водопою, але змусити його напитися не може й тисяча людей… Природа, як і природна особа, може вмерти – але не скоритися.
Але ми сьогодні говоримо про гуманітарну сферу. Зокрема про ЛІТЕРАТУРУ як вид МИСТЕЦТВА. Зокрема про її теоретичні аспекти.
Серед притч, пов’язаних загалом із теорією мистецтва, є ще й такі:
Одного разу до Моцарта завітав молодий композитор, щоби проконсультуватися, як розвивати свій талант.
– Я би порадив Вам починати з простих речей, – сказав Моцарт. – З пісень, наприклад.
Але ж Ви вже в дитинстві писали симфонії! – заперечив чоловік.
Це правда. Але тоді я не мав до кого ходити за порадою, як розвивати свій талант.

Або:
Чоловік писав кандидатську дисертацію з філософії. Його дружина зрозуміла, наскільки серйозно він ставився до своїх досліджень лише тоді, коли запитала його:
– Чому ти мене так сильно кохаєш?
Відповідь була швидкою, наче постріл:
– Коли ти кажеш «так сильно», то це стосується інтенсивності, глибини, частоти, якості чи тривалості?

Мораль: розтинаючи пелюстки, ніхто й ніколи ще не довів краси троянди.

* * *
Отож, теорія літератури…
Гуманітарний курс, який вчить думати… А думати – це вже майже творити. Бо ще творіння передбачає переживання, чутливість, характер і характерність, «Божу іскру».
Загалом же, якщо є явище, то і є його теорія.
Кожну гармонію людство прагне перевірити алгеброю, а кожну алгебраїчно точну річ опоетизувати.
Тут головне розібратися лише – що виникло раніше: курка чи яйце, тобто література чи теорія літератури
Але спершу погодимось – якщо є теорія, то є, була чи буде практика.
Той, хто пише, мусить вірити у загробне життя, хоч у щось вірити, інакше його писання перетворюється у мертву еквілібристику ума, нікому і нічому у кращому разі непотрібні, а в гіршому шкідливі, вбивчі – як для суспільної, так і для фізіологічної системи.
Мало того, письменник має бути готовим захищати своє слово ділом – скрізь, завжди. Він, як білий вовк, чистий сам, має очищувати суспільний ліс від мертвечини, моральних виродків, злочинців різних рівнів. Лікарі мають клятву Гіпократа (першого лікаря), яка за законами честі-совісті зобов’язує його приходити на допомогу всякому хворому в будь якому часопросторі. Впевнений, що й письменники мали би мати подібну клятву… Такий собі Кодекс честі. Адже його мали японські самураї, німецькі рицарі… Приклади – від побутових, до політичних. Той, хто здатний казати правду своєму начальнику, водієві автобуса, який, наприклад, занадто голосно увімкнув музику, здатний виступити і проти президента, диктатора.
Але якщо системна функція, наприклад, журналіста – гармонізувати, ожиттєвлювати світ реальностей, реалій, то письменника, як і священика, жерця, суспільство гомо сапієнс «придумало», щоби забезпечувати гармонію між зовнішнім та внутрішнім світами, цим і Тим світом.
Тому, як і в релігії, у літературі (етимологія очевидно ґрунтується на слові «літера») багато часу й місця відводиться красі, «красності»(є такий термін: література – красне письменство), копирсанні, «розборці» із душею, по-грецьки psyche (психеєю). Від цього й психо-логія – душа+слово, та філософія (мудрість+слово), тобто розум. Істина десь посередині – між душею і розумом, очевидно. Оцей сплав, одночасну дію енергій душі та розуму ще можна назвати Інтуїцією. Чим більшим даром інтуїції обдарована людина, тим вона більший митець. Тобто інтуїція – це талант, або геній, який, як відомо (за Пушкіним) «парадоксів друг»… Талановиті люди бувають нестерпними в побуті і таке інше… Недаремно ж літературу ще наші батьки й діди називали «інженерією душ».
Отож, оскільки вивчати душу ми просто не можемо, не знаючи, що це Таке, бо ніхто її не бачив, то займатимемося власне інженерією.
У цьому контексті, по-моєму, мав рацію російський поет Васілій Фьодоров, говорячи приблизно таке: дайте мені студента першого курсу гуманітарного факультету – і я навчу його писати вірші, він буде друкуватися, де завгодно, але чи буде він справжнім поетом, якого із читатимуть у віках, я сказати не можу, бо це справа рук вищих і більших за мої. Я ж підведу його лише до підніжжя вулкану, яке називається мистецтво, а вже те, чи згорить він, чи зігріє інших… Мало хто залишається.
Кожен добрий, справжній письменник може бути активним, тобто є пасивним журналістом. Але далеко не кожен журналіст – письменник. Це, очевидно, рідкісніший, а тому важчий дар. А наскільки дар таланту загалом важкий, можна зробити висновок за долями великих митців. Не люблю слова «літератор», як і слова «текст», бо не люблю мумію, навіть якщо їй у сотні разів більше років, ніж вічно 28-літнім Михайлові Лєрмонтову та Василеві Симоненку, 30-літнім Сергію Єсєніну чи Персі Біші Шеллі, 42-річним Миколі Гоголю, Лесі Українці, Володимирові Висоцькому, 47-літнім Тарасові Шевченкові, Василеві Стусу… Творчі люди (а люди, на моє глибоке переконання, взагалі діляться на творчих і не-творчих) живуть, як правило, недовго, але цікаво. Той же Лєрмонтов за свої 28 земних років видав у ноосферу очевидно набагато більше якісної духовної енергії (не знаю, якими одиницями виміряти, не бітами ж інформації голої), ніж якийсь 128-літній пастух овець на Кавказі. І ми, розкинувши радари своїх душевних тіл і тілесних душ, підживлюємось тією енергією, цим пульсаром до сих пір, сотні, тисячі років, як і будь-яким релігійним міфом. Варто було Ісусу Христу лише підтвердити ділом (піти на хрест) свої усні слова (зауважте, навіть не письмові, не розтиражовані ним самим заповіді, які загалом, по-моєму, зводяться до однієї: живіть так, як вам хочеться, але не заважайте жити іншим) як уже дві тисячі років його енергією «підживлюються» душі сотень мільйонів багатьох поколінь гнаних та голодних.
Коли ділиться ядро атома урану, теж виділяється величезна енергія, але не-душевна, а фізична. І може вона бути як руйнівною так і конструктивною, інженерною, як і міф, – казкою, легендою, або ж ідеологемою, пропагемою, міфом-убивцею, антиміфом.
А от відомий гарвардський професор Джордж Грабович зайнявся створенням анти-міфу, анти-легенди, вірусу-убивці чи антивірусу, які нібито мали би оживити забронзовілого, забонзовілого Тараса Григоровича… Наївна і духовно небезпечна справа – ігри із соціальною мікробіологією.
Отож, вся гуманітарна діяльність людини, врешті, й зводиться до творення або ж убивання міфів.
Можна цим займатися як той же Віссаріон Бєлінський, який, як відомо, не визнавав Шевченка за великого поета… Зокрема «нєістовий Віссаріон», як у свій час називали цього відомого критика, писав: «Якщо пани кобзарі думають своїми поемами принести користь нижчому класові своїх співвітчизників, то в цьому вони дуже помиляються… позбавлені простоти вигадки й розповіді, сповнені викрутасами й замашками, властивими всім поганим піїтам, часто ні скільки ні народні, хоч і підкреслюються посиланнями на історію, пісні, перекази, – і, отже, згідно з усіма цими причинами вони незрозумілі простому народові й не мають нічого з ним симпатизуючого (Белинский В.Г. Полн. Собр. Соч. : В 13 т. – М.: Изд-во АН УССР, 1955. – Т.6. – С. 172).
Можна ― як професор Гарвардського університету Джордж Грабович, який знає українську мову, зі свого комфортабельного «апартменту» зі Сполучених Штатів Америки. Можна, як у Києві Бузина…
Так пропагандистські інститути одних, як правило, імперських, держав намагаються духовно-душевно обеззброїти свої колонії, своїх сусідів, пояснюючи це парадоксально і зворушливо: ви відсталі, «невчоні», ми «учоні» навчимо Вас жити «по-модньому». Так «навчені жити» індіанці в Америці, де була дивовижна культура ацтеків і майя, так тепер учать жити Ірак, «демократизуючи його», взамін хотячи так мало – всього-на-всього нафту. Так Російська, ще царська, Імперія забороняла українську мову в Малоросії кількома указами на офіційному рівні: 1804-го, 1826 -го, 1863-го, 1865-го, 1876-го років… Так тепер американський міф демократії вступає у конфлікт із міфами інших народів… І робиться це, як правило, руками репрезентантів цих же самих народів за кошти своїх «господарів». Так буває і з фізичним геноцидом, який за розробленою імперським урядом ідеологією, руками ж «своїх» забирав останні крихти зерна у селян під час голоду 30-х років минулого століття, спровоковував громадянські війни, війни між народами, сусідами, народами-сусідами.
На жаль, усе те має безпосереднє відношення і до літератури, бо, як говорив французький філософ Дельоз, «усе врешті-решт політика», а в періоди зломів суспільних симетрій чимало найбільших митців фізично ідуть із життя: їх знищує система – як іспанського поета Федеріко Гарсіа Лорку, як письменників «українського розстріляного відродження», серед яких Григорій Косинка, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Зінаїда Тулуб, Гео Шкурупій… Деякі, як Володимир Маяковський, Сергій Єсєнін, закінчили життя самогубством… Хоча навіть навколо факту їхньої смерті до сих пір сперечаються.
Загалом же про стосунки митця, політичної влади і преси можна почитати у книзі Вашого покірного слуги, яка так і називається – «Митець-Влада-Преса: історико-типологічний аналіз».
Тобто, врешті-решт усе зводиться до того, що крім природного таланту Митець має мати Характер, позицію. Може, саме письменник із характером найближчий до журналіста, зокрема до публіциста, бо справжній письменник завжди бунтар – один у формі – пише вірші без розділових знаків, наприклад, інший – у змісті: антицарська поема «Сон» Тараса Шевченка, за яку його ув’язнили… чи Стуса – за антисистемні виступи, наприклад.
Я не проти літератури, яка реагує на суспільний крик, де вона не лише філологія, тобто любов до слова, але й бажання того, щоби слово стало чином, ділом.
Врешті-решт, як і журналістику, так і літературу можна від кореня поділити на дієву і недієву. Прикладів достатньо. А вже ті дві групи дробити, диференціювати як завгодно – аж до молекулярного рівня: на роди, жанри, види… метафори, образи, гіперболи, епітети тощо.
Поза тим, завдання Митця ― чутливо реагувати на світ, а не роздумувати про нього… Реагувати… і зрівноважувати.
Поза тим усім, скільки би мудрих теорій не набратися про те, як, наприклад, кохатися, якщо є любов, то природа сама підкаже… Якщо є любов або бажання, «життєвий потяг», енергія йти: та ж сороканіжка не задумується про порядок руху своїх сорока ніжок. Усе те згармонізувала природа. Отож, чим ближче Митець до природи, тим більше енергії він може передати іншим, закодувавши її літерами на папері чи в електронних засобах масової комунікації, словами в теле– чи радіоефірі.
А на практиці це виглядає так: полюбіть когось із уже визнаних великих митців-сучасників чи тих, кого вже нема з нами у цьому світі, більше за все – і повчіться у нього, щоби хоч на краплинку подовжити його. Не бійтеся стати його фаном, фанатом чи навіть епігоном на перших порах, бо всі великі митці починали з наслідування. Навіть абсолютно геніальний, здається, Пушкін і то, говорячи про свого сучасника Джорджа Гордона Ноеля Байрона, казав: «Я схожу с ума от етово чєловєка!» Намагався копіювати його навіть у побутових жестах.
Отож, читаймо книги про життя великих митців: Анре Моруа – про Бальзака, Жорж Санд, Байрона, Гюго, Ірвінга Стоуна про Джека Лондона, Павла Зайцева про Шевченка… Як на мене, то нема цікавішої літератури. Ви підключаєтесь до матриць, до моделей абсолютної геніальності (не плутати з ідіотською досконалістю) – і або зрозумієте, відчуєте, що ніколи не зможете досягти таких висот-глибин, або набиретесь мужності спробувати, мовлячи собі, коханому: «Е, подумаєш, Байрон! А чим я?!.» Адже прорік колись той же Лєрмонтов: «Нєт, я нє Байрон, я другой, єщьо нє вєдомий ізбраннік. Как он, гонімий міром страннік, но только с русскою душой».
Тобто велика творчість – це завжди виклик, бунт: проти себе, проти світу, за себе, за світ, за любов. Нема любові чи її протилежності-сестри – ненависті, немає енергії, нема чого мамрати папір. Бо що може передати будь яка система іншій системі, якщо навіть для себе немає енергії? Творчість – це завжди надлишок енергії і природна потреба поділитися нею з іншими, отримавши взамін енергію-славу, чи еквівалент енергії – гроші, чи енергію-любов. Чи енергію-ненависть… чи навіть кулю в лоб чи ніж у спину – і нібито смішну, але тривку і справжню, бо куплену кров’ю, славу посмертну.
Врешті, все справжнє, органічне замішане на крові або на світлі.
Інший полюс, інше джерело, акумулятор творчої енергії для митця – словники. Вони вам дають голу інформацію для роздумів, для творення власного внутрішнього світу, який ви захочете, коли він уже буде переливатися через край, продавати чи дарувати іншим.
Є ще третій – саме життя. Про нього, про Життя-Буття ще в одинадцятому столітті казав Омар Хайям – поет, математик, філософ: «Сорок років розмірковував я над земним життям. Немає незрозумілого нічого для мене Під Місяцем. Я знаю, що я нічого не знаю. Ось моя остання правда».
Врешті, будуючи гармонію між внутрішнім та зовнішнім світами літератор, журналіст, ніби йде до горизонту, який невловимий, як і щастя. Літератор вибудовує свої гіпотези Буття, найабсурдніші на перший погляд із яких потім стають релігіями, тобто я не метафорично назвав творчих людей ченцями майбутніх богів.
Теорія літератури розмірковує про літературу.
Є ще зараз таке модне, запозичене слово «дискурс». Він, урешті, й означає – «роз-мір-ко-ву-ван-ня». Жартуючи, кажуть, що чим більше людей розмірковує, дискурсує, дискутує про якийсь твір мистецтва, тим менше таких, що можуть його, сякий-такий дискурс, створити.
Знову про зрівноваження внутрішнього та зовнішнього світів…
Цікаве явище літературна критика: тобто це ніби й журналістика, ніби й література. Кажуть, що ті, хто не став поетом, стає критиком, хто не вміє бути й критиком, стає вчителем, а хто і вчителем не може на хліб заробляти, той чесно оре землю чи пасе овець… Погоджуюся.
Є особи знову ж таки унікальні – і критики, і письменники, і журналісти, і менеджери в одній особі.
Напевно, і в літературі, і в журналістиці, як ніде, потрібно хоч самому собі у години безсонь признатися, що ти хочеш від життя найбільше – слави, любові, подорожей (зміни вражень), грошей… чи усього разом, чи кількох із тих речей. І вже мріяти, не забуваючи про це, про гармонію внутрішнього та зовнішнього світів, коливання між звуком і смислом.

1. В українській політиці, як ми знаємо, лишилися ті ж люди, що свого часу творили розвинений соціалізм. Те ж спостерігаємо і в літературі. Особливо це стосується старших поколінь літературознавців і критиків. Виникає питання: чи спроможні ці люди перейматися ідеями іншої літератури на противагу соцреалістичній?
— Про політику зараз говорити принципово не хочу.
У 1997 році вийшла у світ моя книжка «Митець — Влада — Преса: історико-типологічний аналіз». Там на значному-знаковому фактографічному матеріалі підтверджується, «що ще не було епохи для поетів, але були поети для епох».
Для того ж, кому потрібна література як релігія: із запасом енергетично красивого світла на тисячоліття, а не на десятиліття («сімдесятники», «дев’яностики»...») соціал-ізми-капітал-ізми, постмодерн-ізми... та інші «ізми» — ні до чого. А що люди, які «Лєніна бачили», зосталися — наші батьки, діди, — так дай їм Всевишній здоров’я. Ми ж не спартанці... І хто скаже однозначно, коли митцеві було рабськи, а коли райськи: адже жилося і творилося — різні поняття. Невже ми такі мишині, що боїмося перестарілих сталіністів?
А Володимир Базилевський, Іван Дзюба, Микола Жулинський, чи Володимир Моренець, Тарас Салига, Михайло Слабошпицький... — хіба не сучасні літературознавці-критики?
Мене більше лякають молоді, неакуратно розжирілі на заморських «гнилоковбасних» грантах зрадники, які «пісають» на колеса млинів убивчих для нас ідеологій за ситуації, коли наша національна ідеологія і механізми її захисту — в анабіозі.

2. На Вашу думку, чим є сьогодні літературна критика? Чи її взагалі не стало? Натомість маємо низку філологинь-феміністок та «інститут» самообслуговування, коли письменники пишуть один про одного.
— Щоби говорити сьогодні на цю тему, варто віддиференціювати три поняття: Головліт, критика, реклама.
6 червня 1922 року усю цензуру було об’єднано в спеціально створений орган — Головне управління у справах літератури і видавництв при Народному комісаріаті освіти, яке у нас було ліквідовано у 1991 році.
Головліт контролював репертуар творчих установ на місцях, «забороняючи видавати й розповсюджувати твори, які а) мають агітацію проти радянської влади, б) розголошують військові таємниці, в) збурюють громадську думку шляхом поширення неправдивих відомостей, г) мають порнографічний характер. Не допускав у світ творів, які відображали «ворожу ідеологію в основних питаннях (політиці, релігії, економіці, у національному питанні, галузі мистецтва тощо)».
Все закономірно і нормально для будь-якої Системи — від клітини до держави: мати захисну мембрану, охороняти свій генетичний код від мутацій, від виродження. Інша справа — як це вділюється в життя.
У США, де я рік працював, нині ідеологічна цензура не менш жорстка, як в СРСР періоду холодної війни. А в нас — «демократія»!..
Критика (грецькою — судження) як одна з основних літературознавчих дисциплін разом із теорією та історією літератури — нині, у час тотальної комерціалізації всього святого-ірраціонального, — більше реклама (повідомлення про річ з метою продажу) ніж ідеологія, етика чи естетика.
Щодо «філологинь-феміністок»... Вони нещасні, «на Бога ображені». Їх, як плакав Паніковський, «ніхто не любить». Мила Анно! Ви ж знаєте, я джентльмен...

3. Протягом останніх років відбувається своєрідна поляризація явищ літ процесу: з одного боку, відверта порнографія, тобто література найнижчих «полиць», з другого, постмодерністська депресивна проза. Як обслуговує літ критика ці, сказати б, літ потоки?
— От цей маразм, «що не тоне», і обслуговує «за тридцять срібняків» таку ж саму «літературу», яку б Ви і я своїм дітям не показували, адже нація наша і так вимирає... Моя література — це Хемінґвей, Плужник, Борис Олійник, Джек Лондон, Такубоку, Єсєнін, Вінграновський, брати Тютюнники... Ліна Костенко, Богдан Бастюк... Боюся, що в «мирне плем’я шухи-мухи» знову захоче прийти (прийшло) якесь «плем’я шобло-й...» — і «наробити потерухи, здоровенне одоробло» (як писав Іван Драч) нам — господарям на батьківській землі. Як у часи подій описаних у «Слові о полку Ігоревім», автор якого благав руських князів об’єднатися, а вони об’їдалися…
Нам із зовнішніми ворогами треба визначитися, а не «самим себе звойовувати».

4. Зі зникненням Головліту зникла цензура. Це добре чи зле? Чи, може, цензура все таки існує?
— Ні святе, ні грішне місця порожніми не бувають. Якщо, наприклад, із часопису «Критика» мені пишуть: «ви не наш формат», — для мене то і є цензура. Тільки не наша, не національна. Національні журнали нидіють.
Ми наївно-аборигенськи віддали агресивним і хитрим неоконкістадорам і їх служкам «із наших» зброю, заводи, жінок, інтелект, ідеологію... цензуру...
Тепер вони хочуть наші душі.
Тому як письменник я не буду стояти осторонь.
Цензура ж у нас наразі відсутня лише в Інтернеті.

5. Як Ви почуваєтесь у нових умовах творення літ процесу? Що Вам у ньому подобається, а що — ні?
— Як риба в польоті. Чоловік я загартований, не заґратований... Доволі самоіронічний. Мені приємно, що про мою творчість пишуть найкращі критики України, а світ почав мене перекладати. А критики-ворóни (дрискачові розмаїті), якщо й капають, то, вважається у нас, «на щастя», так чи інакше — вони трубадури моєї письменницької слави. Як писав класик, «мені подобається, коли каменюки лайки летять у мене...».
Подобається те, що держава письменників не убиває (хоча загибель журналістів у декого породжує атмосферу страху).
Не подобається те, що національна, душевна, здорова, корінно-крилата (наша) література — на дні, а зверху плаває те, що оплачене Сходом, Заходом, Північчю, Півднем.... Вірус попси. Як у двадцятих роках ХХ століття — партійно-комсомольські агітки Дєм’яна Бєдного, тепер — якоїсь Вєркі Ахметової.
Не подобається, що моральна шкода не має чіткого визначення в українському законодавстві. Я вже колись казав, що хотів би узаконення дуелей. Тоді би кожен відповідав за «базар».

6. Як Ви вважаєте, є перспектива у літератури, котра не обслуговується літературною критикою?
— Є. Адже літературна критика — самостійний вид творчої діяльності. Чимало критиків — латентні поети, які не відбулися, тобто люди закомплексовані, які прагнуть паразитувати на творчості Митців «від Бога». Як там у Шевченка:
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки (...)
Хоча є критики вроджені, наші, як-от (з молодших) Ярослав Голобородько, Євген Баран, Олена Логвиненко, Петро Сорока, Людмила Тарнашинська, Петро Іванишин, Ігор Ольшевський, Дмитро Дроздовський...

7. Чи можливе повернення нашої літератури в лоно соціалістичного реалізму?
— У нас тепер не соціалістичний і не капіталістичний реалізм. Ми беремо секондхенд і з капіталізму, і з соціалізму. У нас нині СНІДД — синдром набутого імуно-духодефіциту.
А повернення можливе і соціально реальне, адже «все повертається на круги своя». І, як казав мій дід: «Так-то-воно-так, браття, — але що скаже Китай?..». Не забуваймо, що успішний нині і потужний на планеті сусід нашого сусіда — Китай — духовно соціалістичний. І Головліт у нього є... І нобелівський літературний лауреат Гао Сінцзянь...
Бо всі сильні нації у світі (і великі, і маленькі) свій час і себе люблять, а минуле і сусідів по планеті поважають.
Так я кажу своїм дітям.

На запитання Анни Лобановської відповідав Ігор Павлюк.

каже відомий український сучасний письменник
Ігор Павлюк

Ігор Павлюк – автор вісімнадцяти поетичних та наукових книг, лауреат Всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка та імені Григорія Сковороди, імені Бориса Нечерди, львівської найпрестижнішої премії імені Маркіяна Шашкевича та Міжнародної літературної премії „Тріумф”… член Національної Спілки письменників України, кандидат філологічних наук. Окремі твори Ігоря Павлюка перекладені англійською, російською, польською, білоруською… Автор п’єс, які взяті до постановки у театрах України. Окремі вірші стали піснями.
Цього року дві його книги віршів і драматизованих поем «Бунт свяченої води» і «Магма» подані на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.

* * *

Він все своє життя присвятив служінню Літературі.
Його поезія давно вже відома за межами рідного Львова, хоча народився він і виріс на Волині, вчився у Санкт-Петербурзі…подорожує світом.
А його служіння її величності Музі викликає неабияке захоплення.
На запитання: в якому ж місті він живе – Ігор не може дати відповідь. У Львові в нього сім’я і друзі, у Києві робота і теж безліч друзів. Як вважає сам поет, переїзди з одного міста до іншого плюс іще з заїздом до Острозької академії, де читає лекції, плюс виїзди-вильоти за межі України його і втомлюють, і надихають… Адже вірші однаково добре пишуться і в поїзді, і в літаку, і на київських вулицях, якими так полюбляє прогулюватись поет, і в маленькій кімнаті затишного будинку творчості, що розташований майже посеред лісу в Ірпені, під Києвом. У ньому письменник знімає кімнату. Колись тут жили Олександр Довженко, Павло Тичина, Максим Рильський, Андрій Малишко…заїжджали зарубіжні класики. Не випадково, мабуть, опинився тут Ігор...
Саме в цій кімнаті і відбулася наша розмова. Що найбільше вразило – так це велика кількість акуратно розкладених книжок. Вони були усюди… Попри те, що знайомі ми з Ігорем досить давно, – шалено цікаво було відкривати в ньому нові грані.

– З чого почалася історія „неповторного” Ігоря Павлюка?

– Ох і неповторного!.. А чого ж?.. Як і всі і все неповторне. Хоч уже й клонують… Всім, що в мені історичного і, як ви кажете, неповторного – я завдячую матінці-природі і родинній глибоко релігійній атмосфері моїх дідів і прадідів, з якими ріс і яких поховав до своїх сімнадцяти років. Біля моєї колиски, скільки себе пам’ятаю, часто-часто стояла труна, а прабабусині казки мусили чути жалібні голосіння за тими, хто йшов від мене (але не мого серця) навічно… У нашій волинсько-холмській родині християнські та сонцепоклонні світовідчуття так зрослися, що релігія для мене з дитинства була поезією, а поезія дотепер – релігією. …Із десяти днів я круглий сирота: через фатальну помилку лікарів померла, народивши мене, мама… батько в горі жив окремо… а я дитинував із дідами-прадідами маминої родинної лінії – холмщаками, примусово викорчуваними з рідної землі і поселеними на Волині, які навчили мене молитися і радіти життю, яким би болючим і нестерпним воно не було. Жорсткої лайки я не чув до років дев’ятнадцяти – коли вже пішов у світ… тоді ж і першу склянку горілки випив… Хоча в дитинстві був забіякою і відмінником водночас.

– Коли відчули себе письменником?

– Мій дід хотів, щоби я був священиком… Але це також, як і письменництво, особливе Боже покликання. Перший… кайф від написаного вірша – десь у тринадцять років… перший катарсис… коли формувалася статева зрілість… У цьому віці починали разом із Природою майже всі вроджені митці. Бо митці, як і характерники, священики, відьми… є вроджені і роблені. Роблених не люблю. Не вірю їм. Перші публікації мої – ще у школі, у стінній газеті. Але зрозумів письменництво як свою долю, спосіб свого душевно-тілесного битія, коли вчився в Петербурзі у військовому училищі, у вісімнадцять років. Тому і вперто і тяжко (не відпускали півроку) залишив його, бо відчув непереборний потяг до Поезії: на рівні життя-смерть. Хоча тоді просто так залишити армію було неможливо – і мене етапом послали в тайгу забайкальську – відбувати покарання… будувати воєнну дорогу – як зека... Там поезія і врятувала те, що називають душею. Але це тема окремої розмови. Врешті, трохи про мій сибірський період життєтворчості я написав у романі «Вирощування алмазів», надрукованому у журналі «Кур’єр Кривбасу» за серпень і вересень 2004 року.

– А коли відчули себе знаменитим?

– На жаль чи на щастя, у мене ще не було так, як у Байрона після публікації перших частин «Паломництва Чайльд Гарольда», чи в Лєрмонтова – коли його вірш «Смерть поета» після смерті Пушкіна розповсюдився у списках: одного ранку прокинувся знаменитим. Це кількісне чи якісне поняття – знаменитість? Якщо якісне – тоді я знаменитий для десь… десятьох людей на планеті, які по-справжньому люблять і знають мою творчість, бо навіть уведення моїх віршів із портретом у шкільні хрестоматії знаменитим не робить… Зараз лише політики та естрадники можуть бути знаменитими у популярному розумінні цього слова, його кількісних (горизонтальних) вимірах. До поетів слава, вважаю, приходить пізніше… після їх смерті... і то, як правило, не зразу. Слава зі смертю – кровна родина. За славу, любов читачів треба заплатити не лише талантом від Всевишнього – а долею, тобто кров’ю, як би банально це не було… при тому не забуваючи, що похвала (слава) від людей позбавляє нас похвали (слави) від Всевишнього. Така вища енергетична справедливість. Слава, гроші, кохання, влада… про них усі книги, від них усе світле й темне, вершини і прірви, білий біль і чорна нірвана… пекло і рай… життя і смерть, врешті. Їх ніколи не буває достатньо – як опіуму... Якщо мою знаменитість порівняти зі світовою славою, наприклад, Ернеста Хемінґвея… Але ж я живу не заради літератури, а завдяки їй, як і дихаю, щоби жити, а не навпаки, тому розрізняю, що кесареві, а що Тому, кого всує не треба згадувати. Що я ще перевірив на собі: виїжджаючи зі Львова до Києва, я стаю… знаменитішим у Львові, із Києва, скажімо, до Парижа, – знаменитішим у Києві, а полечу у Всесвіт – отримаю нобелівську премію, – і мене будуть знати земляни... Така соціальна психологія: нема пророка у своїй батьківщині, якщо він у ній живе…
І ще один парадокс: чим менше мені слава стає потрібною, тим більше вона до мене лащиться – як і жінка, яку чим менше любимо, тим легше їй подобаємось…

– Така кількість ваших книг на ваш вік – це багато. Як ви поєднуєте все? – науку, поезію, драматургію, прозу (читала ваш прецікавий роман «Мезозой» в останніх числах «Кур’єра Кривбасу» за 2005 рік), організаційні справи, сімейні турботи?

– Не поєдную – тому що стараюся не розрізняти, не розбивати гармонії алгеброю. Для мене Все життя – поезія, велика мікро-макросимфонія, тобто музика, передавана словами, жестами, кольорами, запахами (якби ви знали із чого росте алмаз!..), тобто таємниче біоенергетичне коливання між звуками і смислами. Хоча й ніжно дорожу оцінкою проникливих критиків – таких як Володимир Базилевський, Ярослав Голобородько, Петро Іванишин, Марія Якубовська, Олександр Гордон… які написали про мою творчість глибокі дослідження, допомагаючи подивитися на себе з боку у часі і просторі, так само – поїздки за межі України. Глупі, недалекі жовчні критики мене смішать. А кількість виданих чи написаних мною книг – це, знову ж таки, відносно. Головне у мистецтві – якість і неповторність. Про двох своїх доньок – Надію (16 років) та Олесю (13 років) – впевнено кажу: вони неповторні! А про книги – покаже час. А не покаже – теж нестрашно! Головне, що я жив, любив, не вбив, не вкрав… не був не бідним, не багатим… займався «сродною працею»… Чого Бога гнівити!

– Як все встигаєте?

– А як ми дихати встигаємо? Не встигаю я нічого! Життя ж – як їзда на велосипеді: перестанеш крутити педалі – упадеш, тобто фізично помреш. Хоча, якщо відверто, без пози, я вже смерті не боюся… постійно думаю про неї, проникаюся… може й, тому люблю життя і відчуваю його смак… прагну зрозуміти через творчість. І нічого не хочу встигати: музи, як відомо не терплять суєти. Вважаю що те що повинен зробити – обов’язково зроблю. Вчуся насолоджуватися життям. Не люблю слова «робота», люблю – «творчість». Окрім літератури трепетно обожнюю поліську природу, море, вино… красивих (таких як ви…) жінок, дружні вечірки, зброю (хоча не стріляю в живих створінь)… свободу… люблю бути любимим… як наш домашній папуга Пундик: свободи нібито й не має – а здається щасливим, бо його люблять… ласкають… У всьому є потреба прагнути гар-мо-ні-ї! Хорошого – в міру…

– Яким бачите літературний процес через 20-30 років? Чи можете назвати імена письменників, які б могли тримати літературу на своїх плечах?

– Література – це особистість. Особистість – література. Процеси придумують судді (згадаймо 20-30 роки ХХ століття) та критики, постфактум, які, як правило, колишні невдахи-посередності у письменництві. Вони на справжніх митцях і жирують. Хоча є критики «від Бога» – не заперечую. Прогнозувати щось у літературі – все одно, що обіцяти комусь місце в раю чи у пеклі. Уся манлива краса мистецтва якраз у не прогнозованості, несподіваності явлення… Шевченка, Єсєніна, Льва Толстого… Василя Симоненка, Григора Тютюнника… Ісікави Такубоку… Якщо існуватиме людство (тут у мене прогнози песимістичніші), то буде й поезія… адже нема жодного племені без поезії та своєї! релігії. Через 20-30 років у літературі стане класичним моє покоління, яке я не можу не любити… Ех! Як хочеться зараз почати називати імена моїх побратимів!.. Але… святим, іменами побратимів не розкидаються… Хоча… хоча справжній митець, за великим рахунком дуже самотній. Гидую снобами, які лізуть у літературу, моралістами-ханжами, тими, хто на літературі робить собі нелітературну кар’єру, всілякою кастовістю-вибраністю, групівщиною, зоїловістю, яловістю, не добрістю (література, як і релігія, має бути доброю! Може, не завжди світлою, але сильною і доброю) та іншою зацвілою імпотенцію.

– Для вас, як для профессіонала, існують люди, поезію яких ви ніколи не станете рецензувати, критикувати?

– Не люблю вважати себе професіоналом. Але якщо ви мене таким вважаєте – це чомусь приємно… У мене, природно, за двадцять років буття з літературою виробилися свої принципи. Найголовніший із них такий: писати про своїх побратимів по перу або добре – або нічого. У розмовах за пивом іноді дозволяю собі різні, провокативні оцінки побратимів по перу, але писати – лише добре, тому не сприймаю критиків-злючок. Довгий час рецензій принципово не писав. Почав із тих пір, як працюю в Інституті літератури у Києві, куди мене запросив Микола Григорович Жулинський і за що я йому духовно вдячний. Зараз роблю велике дослідження про українську поезію: там буде про… все. Героїв рецензій часто мені пропонує мені випадок… який стає, знову ж таки, долею… Зараз пішла мода на мої передмови до книг. Роблю це із задоволенням, особливо до книжок талановитих молодих.

– Чи часто переймаєтесь думками когось з приводу вашої творчості?

– Якщо ти чуєш себе орлом – переймайся небом і гніздом, а всякі повзучі нехай переймаються тобою… Думками того, кого поважаю, – переймаюся, до інших виробив собі сильні імунітети. Душа моя у досить міцній, як бачите, тілесній масці, отож, може і в вухо дати за діло…

– З написаного вами є улюблені твори? Чим вони особисто вам дорогі?

– Їх кілька. Скажімо, у кожному жанрі по-одному. У прозі це – повістина „Біографія дерева племені поетів”, у ліриці – перекладений багатьма мовами вірш ”Дівчинка”, у драматургії – драматична поема про княгиню Ольгу «Регентка»… Чим дорогі?.. Не знаю… відчуваю… найбеззахисніші вони… найщиріші…

– А творчі наставники хто?

– Оскільки поезія – моя релігія, то у мене є свої канонізовані «грішники»: Байрон, Хемінґвей, Джек Лондон, Єсєнін, Лєрмонтов, Сосюра, Плужник, Григір Тютюнник, у музиці – Моцарт, Бетховен…

– В Ірпені ви черпаєте натхнення, у Львові живуть ваші рідні, на Волині ви народилися, а в Києві працюєте. То яке місто для вас є найріднішим?

– Моє найрідніше міс…це – волинський хвойний ліс біля озера, бо там, на вершечку ялини, мені найлегше, найширше і найглибше пишеться. Кожне місто ж люблю по-іншому: жив у Львові (20 років), у Києві – три роки… у Нью-Йорку – рік… народився у волинському Торчині… так що я «Торчин-продукт»…

– При всіх Ваших переїздах з одного міста до іншого (Волинь-Львів-Київ, Київ-Львів) чи можна назвати вас домашньою людиною?

– Однозначно. Все більше і більше… Все менша і менша потреба публічності, шуму. Адже направду об’їздив і облітав усю земну кулю: Сполучені Штати, Мексику, Радянський Союз – аж до озера Байкал і вище – до Якутії. Був на Кавказі, жив і вчився в Ленінграді, Туреччина… Ірландія… Польща… та при всьому цьому нестерпно скучаю за домом, за рідними по духу і по крові людьми… Стараюся останнім часом вимикати телефони… Мені добре із домашніми та з героями моїх писаній. А живу я зараз так – як хочу. Майже.

– Чи не думали ви про те, щоб створити власну поетичну школу, гурток?

– Протягом року я був керівником легендарної літературної студії «Франкова кузня» при Львівському університеті імені Івана Франка, керівником творчих семінарів у Спілці письменників України, зараз читаю курс літературної творчості в Національному університеті «Острозька академія». У мене є свої віддані і щирі учні серед молодих. Отож, час покаже, що вони скажуть… чи вони у мене чогось навчилися. Бо я у них навчився…

– Як вважаєте, ваші вихованці можуть стати великими поетами?

– Звичайно. Дехто з них, як-от Юхим Дишкант, Вікторія Каневська, Оксана Пухонська, Олена Горбатюк, Дарія Гузенкова, уже є великими поетами, але невідомими, без біографій. Зуміють створити про себе легенду, свою легенду – будуть великими і відомими!..

– Чи користуєтесь своїм поетичним даром з корисною метою і чи бувало таке, щоб ви писали вірш задля заробітку?

– Я ж не гіпнотизер. Хоча поетичним поглядом приворожую тих же муз… Оскільки поезія – все для мене, мій стиль життя-смерті, то все, що я маю в житті матеріального і духовного, болючого і приємного, гарячого і холодного – завдячую Їй. За перший гонорар я купив собі дорогу вишиту сорочку і купу енциклопедій і поїхав із майбутньою дружиною на море… Тепер гонорарів нема, але писати я не перестаю. Тобто не користі ради, а токмо через волю Того, хто послав сюди…

– Високопосадовці, скажімо, політики вірші замовляли? Які у вас стосунки із класиками?

– Було… але я на замовлення принципово не пишу, бо… не вмію. Правда, Микола Григорович Жулинський написав мені вірша . Борис Ілліч Олійник за власною ініціативою допомагає вирішити „квартирне питання”, а Ліна Василівна Костенко пише передмову… Дорожу високою оцінкою моєї творчості Миколою Степановичем Вінграновським, Іваном Михайловичем Дзюбою, його теплими листами до мене, хорошими людськими стосунками із Романом Мар’яновичем Лубківським, Володимиром Олександровичем Яворівським… молодшими – Василем Герасим’юком, Марією Матіос, Дмитром Стусом… Можу хоч цілий день розповідати Вам про тих, кого поважно і задерикувато люблю… як, приміром, Леоніда Миколайовича Талалая, вчуся у них. Але це справи інтимні… У мене є такий текст – «Інтимне дихання епохи». Там – про все, всіх…

– Складається враження, що у вас просто не може бути ворогів, а лише друзі, приятелі, хороші знайомі.

– Особистих ворогів?.. Вороженьки є, аякже, дрібнота нервова... заздрісники. Дві людини на земній кулі, яким при зустрічі не подам руки. Окрім того всі вороги етносу, до якого належу, – мої вороги. Це окрема тема розмови. Ворог може стати… другом, а заздрісник – ніколи. Хоча найкращі вороги, на жаль, бувають із колишніх друзів.

– А недоліки у вас є?

– Ну у вас і запитання?.. Як на сповіді. …Нема! Ха-ха. Страшно багато недоліків… Не до ліків уже… Маю традиційні недоліки, тобто гріхи, класичних поетів: люблю душевну компанію за чаркою (вік би чаркувався), жінок (вік би…), екзотичні подорожі… Буваю емоційно неврівноваженим, злим, майже не ходжу до церкви, не дотримуюся посту… іноді лаюся… одне слово, егоїст-любитель. Одне спасіння – мучить совість, то на старості (якщо доживу) буду ревно каятися і відмолювати гріхи поетичної молодості і поетичні гріхи…

– Навколо Вас повно красивих дівчат. Це Музи?

– А ви думаєте – хто?.. Сестри милосердя?
– Прихильниці творчості…
– Кожна красива прихильниця – потенційна муза, а кожна муза – прихильниця… Хоча деякі Музи самі пишуть вірші, а деякі навіть поетки, поетеси, Поети. То я для них Муз-чина. Серед них є справжні друзі. Хоча буває від любові боляче. Я легше переживаю нелюбов, ніж любов, бо ж знову та заласканість – це теж біль, адже навіть від вітру боляче буває:

Колючий вітер…
Голому болить.
Іржавіють дерева, наче кольти.

Смакує гріх божественно, коли
То елегійно, то високовольтно, –

– Черговий вірш ви написали...

– Сьогодні вночі. В процесі житейської суєти виникає багато замальовок-заготовок поетичних рядків, але цілісне оформлення у вірш я здійснюю, як правило, відразу.

– Як вважаєте, чи ви вже переросли багатьох відомих, маститих поетів, чи ви лише на стадії до зростання?

– Перерости великих поетів неможливо. Можна бути у своєму часі і своєму просторі справжнім поетом, можливо, навіть рівним їм за парадоксальною енергетикою творчості і долі. У теперішній поганій екологічній ситуації дорости до таких як Гете чи Байрон фізіологічно проблематично. Я тягнуся до природи та творців релігій, до своїх генів. Адже геніальний, той, хто не зрадив своїх генів… Загалом відчуваю себе початківцем. Чесно.

– Ви хоч і не вважаєте себе відомим, але тим не менше цього року ваші книги лірики і драматизованих поем "Бунт свяченої води" та "Магма" подані на здобуття Шевченківської премії. Що означає особисто для вас ця премія і чому ви прагнете її отримати, адже як для поета премій у вас, здається, предостатньо?


– Кажу ще раз: відомим справжній письменник як письменник, а не кон’юнктурник, політик, комерсант у теперішньому суспільстві бути не-мо-же. Як і той чернець-печерник. Відомі єпископи, патріархи… настоятелі багатих храмів. Преміям не надаю серйозного значення, може, тому їх мені дають. А, як кажуть у нас на Волині, дають – бери, б’ють – бери автомат… Відмовився від однієї престижної премії лише раз. Просто не поважаю поета, чийого імені ця премія. Що ж до світлого поетичного Імені Тараса Григоровича Шевченка… коли запропонували подати книги – не відмовився. А чого відмовлятися?.. Сам факт подання привертає увагу до поета. Для лірика я вже не такий і молодий: сорок років скоро. А геройства чи якогось принципу в тому, щоби не подаватися, не бачу, а бачу в іншому – завжди стараюся стояти на сторожі своєї і чужої честі. Інша справа, що визначає достойників не сам Кобзар… так у Комітеті більшість митців, яких я поважаю. Дадуть – погріюся біля великого іскристого поетичного вогнища Тараса Шевченка, іскрами якого ми всі, українські поети, є, чого тут носа дерти?.. Без Нього української літератури та й нації не було б такої… а значить – і мене. А не дадуть – теж не катастрофа: не сам же Тарас Григорович не оцінив…

– Бажаю Вам успіхів у всьому!

– Взаємно. І здоров’я. І везіння нам усім! З Новим Роком! Будьмо! І тримаймося! Летимо!..

Розмову вела Тетяна Давидченко.