1. В українській політиці, як ми знаємо, лишилися ті ж люди, що свого часу творили розвинений соціалізм. Те ж спостерігаємо і в літературі. Особливо це стосується старших поколінь літературознавців і критиків. Виникає питання: чи спроможні ці люди перейматися ідеями іншої літератури на противагу соцреалістичній?
— Про політику зараз говорити принципово не хочу.
У 1997 році вийшла у світ моя книжка «Митець — Влада — Преса: історико-типологічний аналіз». Там на значному-знаковому фактографічному матеріалі підтверджується, «що ще не було епохи для поетів, але були поети для епох».
Для того ж, кому потрібна література як релігія: із запасом енергетично красивого світла на тисячоліття, а не на десятиліття («сімдесятники», «дев’яностики»...») соціал-ізми-капітал-ізми, постмодерн-ізми... та інші «ізми» — ні до чого. А що люди, які «Лєніна бачили», зосталися — наші батьки, діди, — так дай їм Всевишній здоров’я. Ми ж не спартанці... І хто скаже однозначно, коли митцеві було рабськи, а коли райськи: адже жилося і творилося — різні поняття. Невже ми такі мишині, що боїмося перестарілих сталіністів?
А Володимир Базилевський, Іван Дзюба, Микола Жулинський, чи Володимир Моренець, Тарас Салига, Михайло Слабошпицький... — хіба не сучасні літературознавці-критики?
Мене більше лякають молоді, неакуратно розжирілі на заморських «гнилоковбасних» грантах зрадники, які «пісають» на колеса млинів убивчих для нас ідеологій за ситуації, коли наша національна ідеологія і механізми її захисту — в анабіозі.

2. На Вашу думку, чим є сьогодні літературна критика? Чи її взагалі не стало? Натомість маємо низку філологинь-феміністок та «інститут» самообслуговування, коли письменники пишуть один про одного.
— Щоби говорити сьогодні на цю тему, варто віддиференціювати три поняття: Головліт, критика, реклама.
6 червня 1922 року усю цензуру було об’єднано в спеціально створений орган — Головне управління у справах літератури і видавництв при Народному комісаріаті освіти, яке у нас було ліквідовано у 1991 році.
Головліт контролював репертуар творчих установ на місцях, «забороняючи видавати й розповсюджувати твори, які а) мають агітацію проти радянської влади, б) розголошують військові таємниці, в) збурюють громадську думку шляхом поширення неправдивих відомостей, г) мають порнографічний характер. Не допускав у світ творів, які відображали «ворожу ідеологію в основних питаннях (політиці, релігії, економіці, у національному питанні, галузі мистецтва тощо)».
Все закономірно і нормально для будь-якої Системи — від клітини до держави: мати захисну мембрану, охороняти свій генетичний код від мутацій, від виродження. Інша справа — як це вділюється в життя.
У США, де я рік працював, нині ідеологічна цензура не менш жорстка, як в СРСР періоду холодної війни. А в нас — «демократія»!..
Критика (грецькою — судження) як одна з основних літературознавчих дисциплін разом із теорією та історією літератури — нині, у час тотальної комерціалізації всього святого-ірраціонального, — більше реклама (повідомлення про річ з метою продажу) ніж ідеологія, етика чи естетика.
Щодо «філологинь-феміністок»... Вони нещасні, «на Бога ображені». Їх, як плакав Паніковський, «ніхто не любить». Мила Анно! Ви ж знаєте, я джентльмен...

3. Протягом останніх років відбувається своєрідна поляризація явищ літ процесу: з одного боку, відверта порнографія, тобто література найнижчих «полиць», з другого, постмодерністська депресивна проза. Як обслуговує літ критика ці, сказати б, літ потоки?
— От цей маразм, «що не тоне», і обслуговує «за тридцять срібняків» таку ж саму «літературу», яку б Ви і я своїм дітям не показували, адже нація наша і так вимирає... Моя література — це Хемінґвей, Плужник, Борис Олійник, Джек Лондон, Такубоку, Єсєнін, Вінграновський, брати Тютюнники... Ліна Костенко, Богдан Бастюк... Боюся, що в «мирне плем’я шухи-мухи» знову захоче прийти (прийшло) якесь «плем’я шобло-й...» — і «наробити потерухи, здоровенне одоробло» (як писав Іван Драч) нам — господарям на батьківській землі. Як у часи подій описаних у «Слові о полку Ігоревім», автор якого благав руських князів об’єднатися, а вони об’їдалися…
Нам із зовнішніми ворогами треба визначитися, а не «самим себе звойовувати».

4. Зі зникненням Головліту зникла цензура. Це добре чи зле? Чи, може, цензура все таки існує?
— Ні святе, ні грішне місця порожніми не бувають. Якщо, наприклад, із часопису «Критика» мені пишуть: «ви не наш формат», — для мене то і є цензура. Тільки не наша, не національна. Національні журнали нидіють.
Ми наївно-аборигенськи віддали агресивним і хитрим неоконкістадорам і їх служкам «із наших» зброю, заводи, жінок, інтелект, ідеологію... цензуру...
Тепер вони хочуть наші душі.
Тому як письменник я не буду стояти осторонь.
Цензура ж у нас наразі відсутня лише в Інтернеті.

5. Як Ви почуваєтесь у нових умовах творення літ процесу? Що Вам у ньому подобається, а що — ні?
— Як риба в польоті. Чоловік я загартований, не заґратований... Доволі самоіронічний. Мені приємно, що про мою творчість пишуть найкращі критики України, а світ почав мене перекладати. А критики-ворóни (дрискачові розмаїті), якщо й капають, то, вважається у нас, «на щастя», так чи інакше — вони трубадури моєї письменницької слави. Як писав класик, «мені подобається, коли каменюки лайки летять у мене...».
Подобається те, що держава письменників не убиває (хоча загибель журналістів у декого породжує атмосферу страху).
Не подобається те, що національна, душевна, здорова, корінно-крилата (наша) література — на дні, а зверху плаває те, що оплачене Сходом, Заходом, Північчю, Півднем.... Вірус попси. Як у двадцятих роках ХХ століття — партійно-комсомольські агітки Дєм’яна Бєдного, тепер — якоїсь Вєркі Ахметової.
Не подобається, що моральна шкода не має чіткого визначення в українському законодавстві. Я вже колись казав, що хотів би узаконення дуелей. Тоді би кожен відповідав за «базар».

6. Як Ви вважаєте, є перспектива у літератури, котра не обслуговується літературною критикою?
— Є. Адже літературна критика — самостійний вид творчої діяльності. Чимало критиків — латентні поети, які не відбулися, тобто люди закомплексовані, які прагнуть паразитувати на творчості Митців «від Бога». Як там у Шевченка:
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки (...)
Хоча є критики вроджені, наші, як-от (з молодших) Ярослав Голобородько, Євген Баран, Олена Логвиненко, Петро Сорока, Людмила Тарнашинська, Петро Іванишин, Ігор Ольшевський, Дмитро Дроздовський...

7. Чи можливе повернення нашої літератури в лоно соціалістичного реалізму?
— У нас тепер не соціалістичний і не капіталістичний реалізм. Ми беремо секондхенд і з капіталізму, і з соціалізму. У нас нині СНІДД — синдром набутого імуно-духодефіциту.
А повернення можливе і соціально реальне, адже «все повертається на круги своя». І, як казав мій дід: «Так-то-воно-так, браття, — але що скаже Китай?..». Не забуваймо, що успішний нині і потужний на планеті сусід нашого сусіда — Китай — духовно соціалістичний. І Головліт у нього є... І нобелівський літературний лауреат Гао Сінцзянь...
Бо всі сильні нації у світі (і великі, і маленькі) свій час і себе люблять, а минуле і сусідів по планеті поважають.
Так я кажу своїм дітям.

На запитання Анни Лобановської відповідав Ігор Павлюк.