Нещодавно (17 вересня 2008 року) Львів прощався із дивовижно крилатою творчою особистістю – Юлією Пігель (Рутою Вітер), яка передчасно (27 років!..) пішла з життя земного.


Юлю знаю давно, ще з часів своєї богемної юності. А здається -- вічно. Її неповторні моделі одягу, в якому вона з’являється не лише на подіумах, але й на вулицях Львова, її дзвінкі, звабливі фотографії, зроблені найкращими фотохудожниками (фотографує вона, бо ж сильно відчуває красу, фотографують її, бо вона неповторно красива…). Як художник-живописець Юля їздить на міжнародні виставки… вона літає до моря, в якому минулого року ледь не втопилася… Вона пише наукову роботу про історію ляльки…
Одне слово, більш творчої особи прекрасної статі я не знаю. Отож, те, що Юля творить і вірші, не здивувало мене. Було б дивно, якби вона їх не писала…
Взяте нею невідомо коли псевдо Рута Вітер, направду геніально відповідає природі її вдачі, вдачі її природи. Недаремно в різних народів і в усі часи вітер асоціюється з волею, а воля з романтикою: «Рута -- багаторічна напівкущова трава або трав’яниста рослина родини рутових, яка містить у собі ефірну олію, використовується в медицині та парфумерії. Уживається як символ привабливої краси: «Дівчина-рута», «Дайте мені рути, Щирої отрути, Щоб мені мого нелюба Серденьком забути (П. Куліш, Вибр., 1969, 369)» (читаємо в Енциклопедії)… І тут же -- «Вітер -- більший або менший рух потоку повітря в горизонтальному напрямі».
Отож, рута однозначніша: вона буває молодою, старою, осінньою, весняною… Інша справа з вітром -- він буває сердитий (як у Шевченка), легковажний, вітер у кишенях…
Хоча і рута, і вітер мають пестливі імена (вітерець, рутонька…), Юлина лірика мужня -- без сюсюкання та цьомкання.
Отож, склавши докупи дві номінації (рути й вітру), матимемо «красивий вітер», а додавши трохи кольору, -- червоний вітер або ж вогонь. Вогонь древнього як світ і вічно молодого як Всесвіт циганського вогнища, адже в генах Рути Вітер однозначно багато шляхетно-циганського…
Вона також, як циганська поетеса ХІХ століття Папуша, змушена переживати нерозуміння своїх братів по крові (своєї родини) та братів по духу, які закликають Юлю визначитися, хто вона у творчості: художник? модельєр? фотограф? фотомодель? поет?..
Хто вона у житті?..
Шукає вечорами червону руту на Високому Замку -- і робить з неї… (ох, що ця характерниця тільки з неї не робить!..) казку, легенду -- як мінорну та мажорну половини Міфу Долі, який однозначно первинніший, святіший за Міф Музи.
Рута Вітер алмазно цілісна як творчо пульсуюча субстанція. Тому не так вже й важливо, яка з дев’яти муз поведе Юлю до любові, слави, золота, бо вічності вона залишає енергетично містку легенду про красивий політ… і не лише горизонтальний…

НАРАЗІ УВАГА ЕВТЕРПІ -- МУЗІ ПОЕЗІЇ.
Уже з перших «ковтків» загалом ямбічних чотиривіршів, які ще можна іменувати стансами, відчуваєш, що Рута Вітер -- жінка хайямівсько-східного філософського світовідчуття, хоча слов’янсько-циганської тілобубудови і космічно-калинової душеконструкції, тобто психології: сумно-песимістична (очищально) у віршах, світло-оптимістична у житті, побуті:

Вечір глибокий такий, наче мудрість східна.
Небо, немов щит, сталеве. Місяць -- монета мідна.
Білі тіла наші, мов свіжо змішана тепла глина,
І космос увесь протікає крізь кожну нашу клітину.

Основні теми чотиривіршів Рути Вітер: кохання, космос… Основні ідеї… нема, здається, ідей. І слава Богу. Минула пора поетів-ідеологів. Філософії (дівочо-жіночої) у Рути Вітер -- багато. Психологія -- розвітреного вогнища у степу, в нічному таборі… циганки-гадальниці на лініях річок та автострад, золотій струні Чумацького Шляху.

45
Втікаю від білої пустки зими, мов від власної тіні.
Втікаю в слова -- в єдине на світі і справжнє спасіння.
Вже навіть дерева і ті від жадання весни шаленіють.
Я ж від снігів цих безжальних всією душею міцнію.

168
Небом, життям і туманом у чистому полі пахне трава…
П’ю життя великими ковтками. Ковтаю небо, ковтаю тумани.
Вітер ніжно студить ще вуста ненадлюблені, ще несказані слова…
Ковтаю вітер… і слова, бо нічого не можу змінити словами.

Такі от по-жіночому легкопір’їнні і глобальні мазки. Подібні відчуття викають від споглядання процесу, коли жінка гострить шаблю.
Свого стилю письма ніби й немає, але вже є стиль свого життя. Воно яскраве, сміливе, викличне. Воно енергетично щедре на любов, надію, на дію:

14
Скільки можна мовчати отак вулканом.
Скільки можна дрімати генами степу прадавнього.
Скільки можна тримати в собі шторми океанів.
Пора вибухати щоразу уперше, немов би в останнє.

Кількість рядків і творча розвихреність Юлі, її полімистецькість вже просять моно-, відстояної якості, артезіанської глибини.
І чимало формальних недбалостей (неточних рим, або рим на кшталт «існування»-«міркування» та збитих ритмів), яких би я не подарував поету-філологу чи поетові-схимнику, прощаю Руті Вітер, бо вона ПОЕТ У ЖИТТІ. Бо важко мчати на циганському вкраденому вороному коні, одночасно граючи на білій кришталевій скрипці. Її «запам’ятають і всюди пускатимуть» (кредо Володимира Висоцького, до якого Юля подібна творчою жадністю сприйняття життя) -- як легенду, як Руту, як Вітер, як безпосередню, сміливу, навіть мужню людину (знаю з якою козацькою гідністю переживає Юля життєві негаразди, усміхаючись на людях…), справжнього друга… бо долетворців запам’ятовують, у них беруть (позичають) енергію покоління, а «філігранну» занудність рифмо- та ідеє-пльотів -- ні. Їм платять срібняками.
Стихійна правда ніжного, як… ніж, серця Рути Вітер, потрібніша нашому базарно-глобальному світові не так, як інтернетівсько-парадигматичні розумування сито оплачуваних спецрозвідками «хазяїнів планети» теоретиків дискурсу, постдискурсу тощо, одне слово, декадансу, смакувальників занепадом та любителів порожнечі, пустоти, гнилої смерті.
Юля шалено (її улюблений епітет) любить життя.
І в цьому (за Василем Симоненком) найбільша мудрість, а зараз -- і мужність.

Не боюся самоти, а боюсь пустоти, -- афоризмує вона в одному зі своїх віршів (вірш 121).

І -- далі:
Тільки вчуся літати, хоч знаю про біль падіння (181 вірш).

Отак-от… ріст не як втеча від болю, а як виклик болю-Богу. Може, Перунові, може, Христові, може… Не будемо лізти в душу.
Юля, як чайка на льоту, вміє бачити і впольовувати в поетичній солоній ноосфері творчості своїх попередників, сучасників, а то й послідовників (такі Жінки Щось знають) поетичні повороти сердечної думки, переплавляючи їх у золоті рибки своїх образів, свого червоного, зеленого, жовтого вітру.
Природна єдність стилю життя та стилю тексту Рути Вітер безсумнівна. Це головне. Це я ціную найвище.
Як і кожен романтик Юля дуже часто вживає слова «душа», «доля», «море», «вітер»… широкими та ніжними жестами кладучи їх на папір так, щоби між ними вміщувався космос пісні, космос молитви, космос жіночого тіла.
Може, це і найважливіше для поета -- вміти залишити простір між словами для інших, як екологічно чисту землю для майбутніх поколінь.
У час нашого нового серединного перехідного часу -- Мезозою, пору цинізму, байдужості, модної молитовності при душевній скупості, мистецької продажності, базарності, постмодерного колажного застиглого розумування я, щоби повнокровно (а значить мудро) жити-пульсувати, вибираю творчість таких, як Рута Вітер.
І нехай справдяться Її почуття, доки одушевнюється плоть, отілеснюється душа:

7
Я прийшла із далеких прадавніх й забутих степів,
Як Мамай -- безіменна і вільна душею, мов вітер.
Я ішла… торувала свій шлях так багато ночей і днів…
І нарешті прийшла, щоб тепер назавжди залишитись.

Дай Бог Руті Вітер залишитися самою собою, щоразу повертаючись іншою.