Перший раз почув справжнього Вінграновського від Майї Сергіївни Білан у 1987 році — редактора моєї першої поетичної книжки “Острови юності”, яка готувалася до виходу у світ у львівському видавництві “Каменяр”. Вона розкрила переді мною журнал “Київ” і показала вірш “Остання сповідь Наливайка”. До того я нічого подібного за силою впливу на мене українською мовою не читав.

…“Живу - назад. Я - Наливайко. Все.
Ми починаєм битву за Вкраїну.
Наш чорний вус у чорний гнів тече,
І юний меч наш розгинає спину.
----------------------------------------
...В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлиналася руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її...
----------------------------------------
...Забіліли сніги мої чорні,
Засміялась душа молода:
Воріженьки стоять видзігорні,
Воріженьки стоять, як вода...”

До горла підкотилося велике солоне яблуко і заіскріло в зіницях полином. Таке — як на могилі моєї зовсім молодої ще мами, якої не пам’ятаю…
Предки ставали переді мною і крізь мене кликали нащадків.
Саме цей вірш, а потім сам роман Миколи Вінграновського про Северина Наливайка серйозно повернули мене до української поезії, бо ж я починався як поет у Ленінграді і вчився у російських класиків, чи то з вини вчителів, чи зі своєї, чи то через нашу, трактовану зайдами, історію, не зачепившись у школі ні за Плужника, ні за Сосюру, ні за Свідзинського…
Саме ці метафори вибухнули в моїх затромбованих сотнями років генетичної неволі венах — і енергетично зарядили мене написати драматичну поему про гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка Бута під однойменною назвою “Бут”, на козацько-кобзарський нерв у моїх рядках, за кожен із яких я готувався платити кров’ю. Бо тільки така екзистенція мала сенс. Бо тільки таким вгадувався мені вже близький і вже легендарний Вінграновський, до козаків якого я вже ріс крізь красивий і гордий біль.
Гармонійно, якраз зі швидкістю плину крові та води Дніпра і Бугу, дзвеніли мені рядки Миколи Вінграновського:

“Блакитно на душі... забув, коли мовчав...
Вже гасли пальці, билася дорога,
А тут тобі і нате: молочай
При березі, в камінні, на порогах...

Кричало серце літака за ним!
А там, внизу, вода свій берег мила,
І весни починалися із зим,
І ти неподалеченьку ходила.”

І таке ось – мов зоря, мов сльоза по шаблі, ніжна й чоловіча водночас:

“Не починайся. Ні з очей,
Ні з губ не починайся.
В Холодній Балці сон тече -
Не снись. Не звись. Не називайся.

Труїти душу кожен раз
Я вже не можу - будь я проклят!

Пищать дощі, і води топлять
І душу, і терпіння, й час...

Степліло подихом легким,
Степліло в прикрощах минулих
Тепло заснулої руки,
Тепло щасливих губ заснулих.”

І…

“Не руш мене. Я сам сумую.
Собі у руки сам дивлюсь.
А душу більше не лікую.
Хай погиба. Я не боюсь.

Переживу. Перечорннію.
Перекигичу. Пропаду.
Зате - нічого. Все. Німію.
Байдужість в голови кладу.

Не - відбувалось. Не - тремтіло.
Не - золотіло. Не - текло.
Не - полотніло. Не - біліло.
Не... - господи!.. - не - не було!..

Як танський фарфор - все минає:
Корою, снігом, рукавом...
Лише бджола своє співає
Над малиновим будяком.”

Така поезія не потребувала коментарів з допомогою заморських термінів. Тим, хто Ïї відчуває, — вони, коментарі, не потрібні, а тим, хто не відчуває, — не допоможуть.
Енергія такої лірики допомагала мені жити гідно, бути поетом за смаком і сенсом життя, коли я навчався на факультеті журналістики Львівського університету.

* * *
Перший раз я побачив самого Вінграновського (пам’ятаю, як зараз) у львівському кінотеатрі “Україна”: Він виступав і розповідав про Довженка перед демонстрацією фільму свого вчителя “Земля”. Підійти й познайомитись тоді з Миколою Степановичем я не наважився, хоча й уже відчував себе поетом. Може, якраз тому і не наважувався. Між зовнішнім і внутрішнім моїми образами Поета різниці не було, адже із фотографій на останніх Його книжках поставав для мене літнього віку степовик на кшталт Тараса Бульби чи сина його Остапа — важкий (грузний), сильний і пісенно летючий водночас.
Читав дитячі “косолапі” вірші Миколи Степановича своїм дітям.
Потім… аж через десятиліття, був лист до мене красивої вже не молодої жінки, з якою випадково (?) познайомився, працюючи науковим співробітником Науково-дослідного центру періодики НАН України у Львові, яка виявилася… однокласницею М. С. Вінграновського і Його… дзвінким юнацьким коханням:

“Ігоре, шановний Ігоре!
Вас можуть запитати, що спонукало саме Вас оприлюднити Миколи Степановича перші поетичні твори і листи до мене і звідки вони у Вас.
Нагадую Вам, що коли Ви збирались за запрошенням М.С. на о. Хортицю, Ви з таким захопленням, повагою говорили мені про це, що я не втрималась і вперше за 50 (майже) років зізналась Вам, що і я шаную його творчість і у мене є перші поетичні твори, написані ним ще в школі і студентські роки саме мені (1955-1959 рр.). І що частково вони у мене збереглись. Що ці вірші такі ліричні і чисті… Тоді Ви попросили мене ознайомитись з ними, а потім на Х Форумі видавців у 2003 році при зустрічі з Миколою Степановичем Ви повідомили його, що юнацька поезія є частково збереженою у мене. Очевидно, що М.С. схвально віднісся до того, що саме Вам, людині з чистою, ліричною душею, романтику, знаному поету і вченому, якій він симпатизував, я довірила його ранні твори.
Після цього я довірила Вам, щоб Ви впорядкували цей матеріал. І яка тепер різниця, кому були написані листи і вірші? Якій Світлані, якій дівчині “рожевокосій”. Це було так давно. Але М.С., мабуть, просто придумав собі такий образ, щоб так писати.
Я гадаю, що вони, ці вірші, заповнять якусь крихітну частинку творчої біографії. Цілком свідома того, що деякі з них десь уже були надрукованими, а можливо, в ті роки він не лише мені присвячував свої вірші. Можливо після того, як ви їх впорядкуєте, хтось на Вашу адресу теж щось надішле?
А збереглися у мене ці вірші і деякі листи тому, що я завжди любила творчість М.С.: і поезію, і прозу, і листи (теж поетичні і натхненні). В школі ми вели щоденники чи зошити, у які записували цитати, вірші, пісні з любовної лірики. Ось я, одержуючи його листи — вірші переписувала в цей зошит, а пізніше, коли він став студентом, деякі, які особливо мені подобались, — зберігала.
Ось і все. Віддаю їх Вам, на ваш розсуд. Єдине прошу, щоб прізвище моє не звучало.
Нехай назавжди я для нього буду Свєтланою, а не Світланою!
З повагою, Світлана А.”

Адресат цього листа і (Вона ж) адресант юнацьких листів класика української літератури Миколи Степановича Вінграновського побажала зостатися невідомою, хоча я делікатно переконав Ïї надрукувати разом із листами і віршами Ïх фотографії юності, шкільної юності — поряд, якими вони були тоді, коли Микола Вінграновський писав їй — Свєті, Світлані, Свєтлані — такі ж… як він сам тоді, листи і найраніші вірші, летючі, романтичні… Коли Він Ïї любив так, як… у листах видно — Як!
Така ось шляхетність.
Таке от бажання залишитися інкогніто, але оприлюднити Пісню, яка “тепер уже має належати всім”, бо вона справжня, бо вона чиста й талановита, і сильна, і добра, і… свята. А якщо й сумна інколи — то сум її очищує, просвітлює, омолитовлює.
Так я волею долі (за що Ïй ніжно вдячний) став посередником між душами двох красивих людей — “МВ” (так М.С. Вінграновський, як правило, підписував ці листи) і Свєтлани (як Ïї називав), власником листів із фотографіями та ранніми віршами Миколи Вінграновського і стараюся бути достойним цієї довіри.
А коли шанований мною редактор журналу “Кур’єр Кривбасу” Григорій Гусейнов запропонував мені написати спогади про Вінграновського, коли вже Його фізично не стало, я сказав Григорію, що не встиг, на жаль, стати близьким побратимом Миколи Степановича, бо й телефонувати не наважувався, і листи Йому писати не вважав себе достойним… що провів у Його товаристві лише один день, а ще один — біля його могили та в Його квартирі на поминальному обіді, де я особисто познайомився із ще одним Поетом, якого поважно люблю, — Ліною Костенко. Сердечно вдячний дружині М. С. Вінграновського — Лесі Іванівні — за запрошення.
Григорію Гусейнову через рік я розповів про скарб, який у мене вже був, і… познайомив Його із панею Світланою.

* * *
Що ж до одного дня, проведеного у товаристві Миколи Степановича Вінграновського, то було це у Львові, на Форумі видавців, куди восени 2003 року Микола Степанович приїхав на презентацію своєї книги “Манюня”, що вийшла у світ у львівському видавництві “Літопис”. З ним приїхали Олесь Ульяненко та Павло Вольвач, які залишили речі у мене вдома, а моя дружина Людмила нагодувала нас пшоняною кашею, про яку Олесь згадує досі. На офіційну презентацію-зустріч, яка мала відбутися у Дзеркальному залі Львівського університету, ми чекали з годину, зустрівши біля головного корпусу університету ще одного поета — побратима Миколи Степановича — Мирослава Лазарука, з яким обмінялися своїми книжками, ініціатора видання “Манюні” та цієї презентації Романа Дідулу та нашу з ним приятельку — гарного львівського поета Оксану Лозову.
Підійшли Ігор Калинець, Марія Людкевич.
Гомоніли. Фотографувалися.
І хоча пам’ятаю цю зустріч до деталей — від першого до останнього потиску руки Миколи Степановича Вінграновського — скажу лише про головне, “несказанне нехай залишається несказаним”.
Відчувалося, що Вінграновському фізично важко, що якась невидима хвороба мучить Його, як дерево із міцною серцевиною, але без кори…
Ми з Павлом та Олесем допомогли Йому піднятися по довгих сходах Львівського університету на другий поверх — власне у презентаційний зал, який вже був переповнений студентами, викладачами та журналістами. З офіціозу виступили, здається, ректор Іван Вакарчук та тодішній декан філологічного факультету Тарас Салига. Про саме слово Миколи Вінграновського писати нема сенсу, бо воно було надруковане в газетах та передане на радіо, окрім того, що я чекав знаменитого читання Поетом своїх віршів. І воно мене не розчарувало. Я вже відчував Вінграновського. А коли майстра запитали про ставлення до молодої української літератури — він назвав і моє прізвище.
Потім ми — сам Микола Степанович, Його водій, Роман Дідула, Мирослав Лазарук, Павло Вольвач, Олесь Ульяненко, я та Оксана Лозова, яку я вже ледь виловив на львівських, тоненьких, як панський нерв, вуличках, схвильовану можливістю такого близького спілкування “із самим Вінграновським” — пішли-поїхали у готель “Дністер” на горі, за парком навпроти університету.
Неформальна зустріч запам’яталася найглибше. До найдрібніших деталей. І те, як Микола Степанович читав напам’ять перші абзаци своєї нової прози, поетичнішої, ніж деяка поезія, і як Оксана театрально і переконливо читала “Сеньйориту акацію” для всіх нас, для Нього… І золоте вино, і червоне листя за сонячним вікном…
Щодо моїх зауваг парадоксальних деталей, яким геній, як відомо, — друг, так це, наприклад, та, що мені здавалося, що поет такої емоційної напруги просто фізично не може носити галстук на шиї, який стискує його стихійний горизонт… Микола Степанович був у добротному костюмі і з галстуком. Йому не можна було пити після інсульту, а він міг “з горла” перехилити “тієї, що горить”, мотивуючи це тим, що “місяць туди — місяць сюди” вже ніякого значення не має.
Смішно розповідав, як мусив перед відповідальними виступами перехопити чарчину, бо хвилювався, а вона знімала хвилювання. Про те, як підвело його слово-паразит “курва”, яке Він смачно іноді вставляв у свій усний текст на крутих висхідних польотах поетичної думки. Так ось, якось Йому вручали якусь високоакадемічну премію (здається, Вернадського). Мовляв, “цілий зал академіків, всі при галстуках, поважні. Сам Патон вручає. А я, беручи з його рук диплом і якусь коробочку, кажу: — Дякую… курва, за премію. — Президент Академії не почув чи вдав , що не почув, а я, опам’ятавшись, кажу: — Дякую дуууже за премію”. Зал зреагував добродушно.
Справдилося моє інтуїтивне відчуття, що Великий Поет — це велика вільнолюбна і життєлюбна велика дитина, з потужною долею іронії та самоіронії, усмішка якої зразу ж відкриває Ïї серце навиліт, обеззахиснює її перед побутом і логікою, чиновництвом і чинопочитанієм.
Згадався Моцарт у фільмі про нього — “Амадеус”, де актор, щоби явити генія, чудово зіграв трохи капризну, іноді навіть по-дитячому жорстоку, але парадоксально ангельсько великосердну крилату істоту, великі крила якої заважають присутнім доступитися до влади, грошей, місця в автобусі…
Це була остання земна осінь Миколи Вінграновського.
Моя перша й остання зустріч із ним віч-на-віч.
Я подарував Йому свою книжку любовної лірики “Стихія” та книжечку-п’єсу для дітей “Літаючий казан”, а він мені “Манюню”.
…Потім був дзвінок Павла Вольвача із Києва — “Микола Степанович… помер”.
Про творчість Миколи Степановича Вінграновського я не скажу краще, ніж він сказав про мою: “Ігор Павлюк — поет, у якого нема зазору між словом і серцем”.
“Це Тобі замість передмови, якої ти вже не потребуєш”, — написав мені Майстер, очевидно, приймаючи мене до свого Цеху.
Ці слова ще раз передавав мені Василь Герасим’юк, відвідавши вже смертельно хворого Поета, біля якого лежала книжка моєї лірики.
Днями вийшла нова книжка моїх віршів “Бунт свяченої води”. Там перед анотацією ці слова Вчителя, якого люблю, ставленням якого дорожу, пам’ять про якого для мене священна.
Але я ні в якому разі не прагну “примазуватися” до високих, шанованих мною імен, яких називаю і увагою яких дорожу і буду дорожити як поет, як брат по Цеху, передаючи цю мою поважну любов своїм дітям і учням, щоби й вони далі несли… Розумію, що у кожного митця свій шлях, і ніякі дивіденди сильних і добрих не спасуть і не врятують, тим більше, що я ніколи не належав до тих, що шукали ласки великих попередників, а от бути побратимом тих, кого любиш і поважаєш, — найбільше людське щастя. Тому дуже дорожу побратимським ставленням до мене найближчих друзів Миколи Степановича Вінграновського — Леоніда Талалая, у якого люблю гостювати на острові Водники під Києвом, Анатолія Качана, який приїжджає до мене в Ірпінь, де живу вже майже рік. Люблю їх творчість, їх спосіб мислення, їх людяність, справжність. Хто знає мою творчу біографію — повірить мені, що завжди відстоював і відстоюватиму принципи честі, гідності і сильної доброти, а не сильного зла в літературі і в житті. А що наші шляхи пересікаються, так талановитість — це ж хрест, а не нагорода. І чесну славу кожен із нас має здобувати лише своєю кров’ю. Знаю, що творчість кожного з нас (самотнього, мов Крузо) лише тоді має смак і сенс, коли стає народною піснею, або ж нащадки складають пісню про творця пісні, який вже сам — Пісня (Маруся Чурай, наприклад… “Маруся Чурай”).
Крапка.
Ні.
Три крапки...


* * *
М. С. Вінграновському

Сонце красиво в море заходить.
Сняться махновські коні…
Блудні, як вітер, діти природи,
Молимось Бугу іконі.

Криниць степових золоті глибини.
Пищать ластівки, літають.
А я тулюся до батьківщини,
Бо мами не маю.


Плахи і фрески.
І небо спільне.
Козацька печаль за раєм.
А ми, від європ і від азій вільні,
Живем… тобто повільно вмираєм.

Струм кришталевий живих поезій.
Моря зоряний голос.

Сонце красиво заходить —
Як в серце лезо,
А сходить
Горлом.

Коней махновських полинні крила.
Вовча розкіш свободи…

Земля Вам небом,
Красива сило,
Вічне дитя природи.


Ігор Павлюк