– Пане Ігоре, скажіть, будь ласка, як Ви ступили на літературну ниву?

– Вступив так, як вступають спекотного дня у гірську річку: боязко і з природним задоволенням одночасно. Хтось зверху мене штовхнув туди (хотів би побачити Його очі), у вічний Бористен, а з глибини Хтось манить і досі...

– Не з'являлося ніколи бажання кинути літературу і стати, наприклад, підприємцем?

– З’являлося миттєво і підприємцем, коли нічого вдома було їсти і не було хати... Так само, як з’являється під водою тієї ж річки бажання не дихати... Після добровільної з’яви на поверхню віддихуєшся за весь час, проведений у глибині. Часто з’являється бажання бути воїном. Адже навіть зразу після школи я хотів ним бути: вступив до Санкт-Петербурзького військового інституту. Потім залишив його – як смертельно захотів стати Поетом. Тепер, коли мені вручили Народну Шевченківську премію, символом якої є Залізний Мамай – образ воїна-характерника, воїна-поета, – усвідомив що мушу бути поетом-воїном, воїном-поетом, якщо треба.

– Як ставиться ваша дружина до того, що Ви поет?

– З розумінням, бо вона сама колись писала пристойні вірші. Тому я з нею і одружився... Потім вона помудрішала, стала серйозним науковцем світового рівня, а я писати вірші, як знаєте, не перестав...

– Чи не хотіли ваші діти піти в літературу?

– Наразі, наскільки мені відомо, ні. Але в їхньому віці ще також не знав, що я поет...

– До якого із літературних напрямів себе зараховуєте?

– До магічного реалізму зранку зараховував. Тепер, в полудень віку, – просто до чесної літератури.

– Коли почали писати прозу, і чому? Вважаєте себе цікавим прозаїком?

– Проза... поезія... Я би так строго письменницької творчості не ділив. Усе натхненне, живе, органічне, магічне – Поезія: і життя, і... смерть, і зорі, і трави, і дзвони, і гнізда, і поезія, і... проза. Прозу у класичному розумінні жанру почав писати із двадцяти восьми років. Чому? Бо так мені захотілося. Став менш сором’язливим, наївним... Поезія – це характерництво, ворожіння, заклинання природних стихій. Проза – це характери. Це втомлена, сива поезія... Вважаю себе цікавим прозаїком, навіть цікавішим, аніж поетом.

– Ваше ставлення до Шевченківської премії?

– Тут треба або лекцію читати, або ж просто і коротко сказати. Якщо Ви маєте на увазі Національну премію імені Тараса Шевченка – то ставлюся до неї так, як і кожен поет до держави... Дивись мою монографію: "Митець - Влада - Преса: історико-типологічний аналіз". А якщо до Народної Шевченківської, лауреатом якої я, грішний, є – то так, як до батьківщини і читачів (із поважною любов’ю).

– Хто ваш улюблений поет, чи наслідували його, якщо так, то в чому саме?

– Без ніяких нескромних паралелей, а лише для ілюстрації моделі розвитку і явлення світові того чи іншого справжнього поета хочу навести приклад ставлення молодого Пушкіна (безперечного генія) до ще одного безперечного генія (його попередника) Байрона: у ранній молодості Пушкін, як він писав друзям, «сходил с ума по Байрону», наслідуючи не лише його, скажемо так, стиль письма, але й манеру одягатися, рухатися, жити... пізніше захопився іншими поетами (Водсворт, Кольрідж, Сауті, Мур), творчістю Вальтера Скотта, Шекспіра. Сергій Єсєнін так само в усьому наслідував Пушкіна: ходив у циліндрі, з тростиною, підкручував волосся, прагнув досягти пушкінської простоти і ясності поетичної строфи (про це багато було сказано ним самим і сучасниками, як-от: «В смысле формального развития теперь меня тянет все больше к Пушкину»). Я ж, іще навчаючись у тодішньому Ленінграді, «божеволів» від Єсєніна... потім були той же Байрон, Ґьоте, Лорка, Блок, Уїтмен, Маланюк, Плужник... у яких я вчився «бути й померти поетом». Досі вчуся. Хоча той же Шекспір казав, що треба тягнутися до Всевишнього. Переконаний, що лише людина, яка може «божеволіти» від іншого митця, має шанс сама стати справжнім митцем: адже відчути Бога у небі може лише той, хто має Його у собі.

– Не хотіли б піти в політику? Якщо так, то в складі якої партії?

– Політики – тимчасовці. А поети – безсмертні. На менше я не згоден, хоча пропозиції серйозні були. Як треба буде взяти (не дай Бог) зброю в руки – то піду... але не в партію, а в парт... изани.

– Якби зараз узаконили дуелі, кого б викликали стрілятися?

– Чоловіче запитання. Викликають того, кого ненавидять (тобто ніжно-ножово люблять...)... ні в якому разі не жінок. У мене зараз нема таких благородно-опозиційних відчуттів до жодного чоловіка. Час туманний. Хоча, інтуїтивно відчуваю, скоро проясниться. Будуть.

– Я знаю, що Ви викладали «літературну творчість» в «Острозькій академії». Чи важко працювати з молоддю і чим особлива сьогоднішня творча молодь?

– Працювати творчій людині завжди важко. Але «коли важко живеться – тоді пишеться легко» (дозволю собі автоцитату). Молодь сучасну я мушу знати і в домашніх, і в польових умовах, бо в мене доньки шкільно-студентського віку. Творча молодь особлива вже хоча би тим, що вона творча... неміщанська, не сира, не сіра... Талановитим прощаю майже все. Випадковим людям на «літературній творчості» зі мною буде... весело.

– Як познайомилися зі своєю дружиною, що це було – любов із перпшого погляду?

– Вона працювала в редакції однієї волинської газети до того, як туди прийшов на роботу я. Прочитав у цій же газеті її симпатичні вірші. Через три місяці випадково (відвідати колишніх колег) зайшла в редакцію вона – студентка-другокурсниця факультету журналістики Львівського університету, особа розумна і творча. Я долучив до уявлення про її вірші її русявий образ – і закохався, оскільки «моя душа чекала вже на когось»... Освідчився – і... потім дві доньки народилися.

– Ваша дружина з самого початку знала, що ви поет?

– Так. Зустрів-застав її за читанням моїх віршів, надрукованих у нашій газеті. А коли вона їх похвалила при мені – закохався в неї ще більше.

– Чим заробляєте собі на життя, література допомагає у цьому?

– Можна сказати, що літературою і заробляю. Хоча в ідеалі, у перспективі, хотів би бути космонавтом-садівником, тобто вирощувати сади на берегах морів орбітальних станцій.

– Перефразовуючи Франка, скільки разів являлася любов Ігорю Павлюку?

– Як метафізик, переконаний: справжня любов до всіх, здатних любити, являється лише тричі. Мені вже двічі являлась...

– У Вас багато муз?

– Музи це не кількісне поняття. Муза в мене завжди одна. Як і віра. А от масок у неї чимало. Як і творів у мене – наших спільних дітей. Остання наша маска – посмертна.

– Щоб Ви побажали читачам...

– Нормальним людям – удачі, а творчим – благородного болю... Бо після нього завжди – всевишня ласка. А «заласканість – також біль»... А біль за ближнього свого – то Бог.

– Дякую за розмову.

– Взаємно. Будьмо! Я старався відповідати як на сповіді.

Інтерв’ю взяв Юхим Дишкант