Не нами вперше підмічено, що зоряні вітри усіх зовнішніх (природно-суспільних) – та внутрішніх (душевно-духовних) – явищ, вирують по колу. Дехто каже, що по спіралі. Але ніхто однозначно не знає: по висхідній чи по низхідній.
Література – як сфера одночасно суспільних та душевно-духовних, навіть сакральних, енергій – не виняток, а радше підтвердження цього правила ВсЕсвітнього колообігу, за яким кочують не лише ідеї, сюжети, але й цілі інформаційно-культурні системи, формації. Як там у Еклезіасті: (Екк. 1:9-10): «...і немає нічого нового під сонцем!.. Буває таке, що про нього говорять: «Дивись, – це нове!» та воно вже було від віків, що були перед нами!»
«Термін «постмодернізм» (після модернізму) – сукупна назва художніх тенденцій, які, як відомо, особливо чітко означилися у 1960-ті роки і пов’язані з радикальною переоцінкою позицій модернізму та авангардизму. Утопічні устремління колишнього авангарду змінилися на самокритичне ставлення мистецтва до самого себе, війна з традицією – на співіснування із нею (іронічні діалоги з традицією), принциповий стилістичний плюралізм. Відкидаючи раціоналізм «інтернаціонального стилю», постмодернізм звернувся до наочних цитат із різних сфер гуманітарного та технічного знання, пропонуючи вільну взаємодію з усіма старими та новими стилями», – читаємо в «Енциклопедії Кирила і Мефодія», зауважуючи, зокрема, що «старі засоби вираження (тобто традиційні види живопису, графіки тощо) безпрецедентно щільно сходяться з новими технічними засобами творчості (крім фотографії і кінематографа, відеозапис, електронні звуко- і світлотехніка), виразившись перш за все в поп-арті і кінетизмі. Цей електронно-естетичний синтез досяг особливої складності в «віртуальних образах» комп’ютерних пристроїв останнього покоління».
Український же постмодерн, що складався в умовах «неофіційного мистецтва», альтернативної культури 1970-х років як соц-арт, що протистояв офіційним строгим ідеологічно-художнім канонам Радянського Союзу, від кінця 1980-х (початку розпаду СРСР) і до сьогодні породжує напрями, паралельні західним і російським.
Зовнішні, формальні, ознаки постмодерну у мистецтві, на наш погляд, найкраще пояснити на прикладі архітектури чи кулінарії. Постмодерний твір, скажімо, це – секс-шоп, збудований із будматеріалу старого зруйнованого храму і собачих будок із використанням, скажімо, дверей автомобіля, а вікон (люків) атомного підводного човна... Або – наваристий фірмовий український червоний борщ, у який додали витончених французьких парфумів «Шанель»... адже конституція постмодернізму передбачає іронію, гротеск, гостру підміну і змішування понять і стилів, яскраву еклектику художніх засобів, у тому числі вербальних.
Тобто так чи інакше, постмодерна конструкція твориться із плюралізмів деконструкцій (хоча хтось жартував, що плюралізм в одній голові – це шизофренія), коли новий текст (у літературі) твориться із випадкового набору розмаїтих різностильових текстів, а в тій же архітектурі – хата будується із матеріалів випадково знайдених на смітниках чи на руїнах, згарищах інших будівель, при тому чим полярніших за своїм ужитковим чи сакральним призначенням (скажімо, собор і туалет) – тим виграшніше, епатажніше, адже саме епатаж, залишений у спадок від модернізму – одна зі складових пост-модернізму.
Постмодерн – як хвороба духу, а значить і літератури, в окопах не з’являється, бо на справжній війні, як відомо, простудними і заразними хворобами не хворіють, – лише на руїнах утопій і доль.
В’ячеслав Куріцин, наприклад, називає постмодернізм новою первісною культурою, дехто – антикультурою.
У Європі постмодернізм вважають характерною ознакою інформаційної епохи, яка не встигає провідчувати себе. Звідси – халтура, секондхенд, дисгармонія у суспільній свері і, відповідно, у сфері літератури, дизайну, одягу, навіть у релігійній сфері. Імітація замість оригіналу. Пластик замість органіки. Одне слово, відпочинок традиції.

У безперечно цікавій розмові на тему «Ситуація постмодернізму в Україні», серед учасників якої Оксана Пахльовська, Лариса Брюховецька, Вадим Скуратівський, чимало йшлося, зокрема, про явище постмодернізму як результату провалля між інтелектуалами, які прагнуть комфортного життя, і «так званим» народом (http://www.ktm.ukma.kiev.ua/2001/6/postmodern.html).
Тобто це вже також було: і «мистецтво для мистецтва», і вимога плебсу та аристократії розіп’яти Того, кого потім і ті, й інші будуть обожнювати...
Принципово не називатимемо імен-репрезентантів літературного постмодерну в Україні, хоча вони на слуху для «посвячених», адже в час постмодерн-ізму, як і кожного «ізму» є ще все-таки митці поза «ізмами» та модами, хворобами і комплексами. Вони і продовжують велику традицію високого і глибокого національного стилю у всіх мистецьких та суспільно-політичних його проявах, адже «мистецтву пізнавальної діяльності і її тонкощам не навчишся, читаючи підручник, вона лише в безпосередньому спілкуванні з Майстром» (Майкл Полані). Коли цим правилом нехтують, виникає різновид естетичної брехні, в основі якого не творчість, а компіляція, не створення оригінальних творів, а коллаж. Усе те має свій термін – постмодернізм. Гра називає себе грою наперед, брехня – брехнею. Виходить сурогат, шлак, яким моститься стартовий майданчик для космодромів майбутніх творчих осяянь, одкровень.
Врешті-решт людина захищає себе від світу вогнем або молитвою, цивілізацією або культурою. Наскільки й доскільки можливий їх симбіоз, дотримуючись якого в жодному разі не слід забувати про збереження, дотримання гармонії із рослинним, тваринним та ангельсько-духовним світом, прихильниками альтернативних теорій, наукою, міфом та філософією», – писав я про постмодернізм у своїй книзі «Діагностика і прогностика брехні. Екскурси в теорію комунікації. – Львів: Сполом, 2003. – С. 30» і за останні шість років суттєво не змінив філософію свого бачення суспільно-мистецького явища перехідного періоду, як і фатального розуміння того, що у кожному суспільстві, як і в природі, за вищими законами буття на руїнах-згарищах старого Дому завжди проростає молода трава, а то й деревця нового життя. Приходять нові будівельники, очищують територію – і будують новий Храм, адже давно спостережено, що іноді легше збудувати нове, ніж відремонтувати безнадійно занедбане старе.
Із тієї точки зору постмодернізм в український літературі – лише міжчасся, relax (відпочинок) на руїнах старого храму, накопичення сил і тонких енергій для будівництва нового – тобто давно забутого старого. А за принципом іще одного незмінного загальнокосмічного енергетичного закону – переходу крайності у свою протилежність – після деструктиву постмодерну гряде повернення до духовно конструктивної, готичної, здорової національної літератури, герой якої ще у пошуках самого себе.