10 жовтня на 84-му році життя помер Іван Овксентійович Денисюк, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка – вчитель кількох поколінь філологів.
Пропоную своє есе про нього.


Братство по духу в усі часи, в усіх народів цінувалося вище, ніж братство по крові… Згадаймо біографії творців світових релігій, загалом духовних подвижників ― воїнів, ченців, бунтарів, поетів…
Для багатьох «чужі» «добрії люде» стали ближчими і дорожчими за «своїх», ще й тому, що Доля передчасно забрала «кровних» у Інші світи.
Так сталося і в мене. За все, за всіх дорогих мені «братів по крові» разом із надто рано (через десять днів після мого народження) заснулою вічним сном мамою я молився з дитинства, а з вісімнадцяти років молився ще й віршами, які привели мене з волинського лісового села через Петербург, забайкальську тайгу до Львова, на факультет журналістики тоді державного університету імені Івана Франка.
Десь на перших місяцях ревного мого навчання і перших віршованих публікацій, які принесли мені першу поетичну славу «у вузьких колах», тоді ще доцент нашого факультету Олександра Антонівна Сербенська запитала мене: «А чи знайомі Ви із Вашим земляком ― професором Денисюком Іваном Овксентійовичем?» Я відповів, що ні. На що Олександра Антонівна, яку зараховую до близьких мені по духу людей, порадила обов’язково зазнайомитися, самою інтонацією та жестами красномовно охарактеризувавши Його як Ого-го… Як Ви, мовляв, не знаєте Такого свого земляка?!
Доки я, студент-першокурсник, гадав, як же мені зустрітися із тим, кого з такою поважною любов’ю називали поза очі, знову через пана-Випадка втрутилась пані-Доля, запропонувавши у рецензенти моєї першої поетичної книжки, яка вже готувалася до друку у видавництві «Каменяр» (історія її виходу ― окрема тема) саме «І. О. Денисюка, проф. кафедри української літератури Львівського ордена Леніна державного університету ім. Ів. Франка» ― як було зазначено у «Рецензії на збірку віршів Ігоря Павлюка «Острови юності» і яку одержано видавництвом «Каменяр» «03. 03. 1989 р.».
Рецензія мала аж п’ять машинописних сторінок! Стільки і так на той час про мої вірші ще ніхто не писав: «У віршах Ігоря Павлюка, як і в кожного справжнього поета, світовідчуття завжди конкретне, хоч і не вузько-суб’єктивне (…). Щирість, постійна здатність до подивування навіть найбуденнішими деталями буття, з яких поет добуває тільки ним відчуту красу, життєнаповненість деталей, їх пластика, мила наївність і поважна медитативність ― усе це і становить неповторний чар і поваб віршів Ігоря Павлюка (...) виявив значний талант і має чималий художній доробок (…).»
Мені потрібно було кілька днів самозаглибленої тиші у студентському гуртожитку на Майорівці, щоби знайти формулу свого подальшого буття між людьми і Богом уже як поета. І я не знайшов нічого простішого, як вважати свій «значний талант» не моєю заслугою, а даром (предків? Природи? Всевишнього ?), тому й смішно гоноровитися, надувати худі тоді щоки зі своєю першою на другому курсі університету книжкою над друзями, побратимами, братами по духу і родичами по крові уже як поет, а зосередитися більше на тому, яка я людина… захищаючись від щирих компліментів самоіронією, а від нещирих ― іронією…
Що я на правильному шляху, підтвердило й перше фізичне знайомство із Професором (так Його називали всі, хто був тоді поруч нього в Інституті франкознавства, де Іван Овксентійович директорував): Тарас Кознарський, Іван Дмитрович Остапик, який керував літературною студією «Франкова кузня», учасником якої я був, зайшлий Роман Горак, який саме тоді видав «Тричі мені являлася любов», яке моє студентське оточення із запоєм читало… Компанія «розкрутила» мене на першу в моєму житті пляшку коньяку «за перший гонорар» ― 1650 радянських карбованців. Пам’ятаю, Роман Горак живо придивлявся до мене, можливо, вже тоді прийнявши рішення запросити мене своїм заступником в музей Івана Франка через років п’ять, чим я був дуже оприємнений, але від чого відмовився… Така моя доля.
З Іваном Овксентійовичем Денисюком ― Професором ― мені зразу ж було настільки легко і добре, як із найріднішими мені людьми, з якими я виріс у волинському селі ― дідом, бабою, прадідом, прабабою… Саме так. Його товариство зовсім не втомлювало, «не навантажувало», говорячи студентським сленгом, а навпаки ― просвітлювало і гріло, та ще ж із нами, як велике Вогнище, була поезія, яку ми однаково ніжно-наївно і сильно-ніжно любили…
Потім ще були засідання літературної студії «Франкова кузня» під керівництвом Івана Овксентійовича, куди ми ― Тарас Кознарський, Тарас Девдюк, Зоряна Гладка, Роман Скиба і я ― ходили, як… врешті, хто на Що, а Ігор Павлюк ходив як у Храм, де служили музі Поезії ― Евтерпі. Випускали стінгазету, організовували вечорниці із чаєм і тортами, які самі пекли, і які нагадували барокові поеми, яких нам уже ніколи не написати… Слухали розповіді Професора про живих і вічно живих класиків української та світової літератури, багато з яких, як-от Ірину Вільде чи Дмитра Павличка, він добре знав сам, а от подробиці «інтиму письменницької праці» інших із пікантними подробицями «на вухо» розказував лише мені й Кознарському», бо ми вже були «після армії», Зоряна ― дівчинкою, а Скиба з Девдюком ― ще малими.
Отож, вперше у своєму поетичному житті і в житті в поезії я задумався над тим, як поряд може бути людське і Боже, низьке і високе, миттєве і вічне в Ній, бо так є і в самому Житті, дізнавшись від Івана Овксентійовича, що написав «парадоксов друг» ― Олександр Сергійович Пушкін ― на звороті листка із його знаменитим віршем «Я помню чудное мгновенье» і яка передісторія його написання…
Потім, після успішного закінчення мною факультету журналістики, Іван Овксентійович шукав мені роботу в університеті… і я, попрацювавши у світській та релігійній журналістиці, в академічній структурі, таки прийшов сюди ― викладачем на факультет журналістики та старшим науковим працівником та керівником легендарної «Франкової кузні»… пізніше.
А поки що професор Іван Овксентійович Денисюк був присутнім на моїх поетичних вечорах (порівняно нечастих, бо я не любив і не люблю їх організовувати), презентаціях із моєю участю, зокрема дуже розчулено виступив на презентації книжки «Нетутешній вітер» у видавництві «Каменяр» у 1993 році… писав відгук на мою кандидатську дисертацію «Митець ― Влада ― Преса: історико-типологічний аналіз», яку я захищав у 1996 році в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка під керівництвом професора Володимира Йосиповича Здоровеги, який також багато хорошого зробив мені у житті. «В особі Ігоря Павлюка дуже своєрідно поєднується самобутній поет, недавній лауреат літературної премії імені Василя Симоненка, і дослідник яскраво вираженого філософськи-теоретичного мислення. Тут багато оригінальних думок, інколи дискусійних, як у кожній нешаблонній праці, до того ж такій, де відчувається пульс життя (див. зворот обкладинки книги Павлюк І. З. Митець ― Влада ― Преса: історико-типологічний аналіз: Монографія. ― Луцьк: Надстир’я, 1997. ― 112 с.), ― зазначалося зокрема в ньому і яким я поряд із відгуками Миколи Григоровича Жулинського, Бориса Леонідовича Кухти, Володимира Івановича Шкляра, мого ровесника Юрка Бедрика був дуже втішений.
Кандидатська була успішно захищена.
Евтерпа не зраджувала мене. Я не зраджував Евтерпу. Увиразнився мій світогляд, кристалізувалися мої принципи і поняття про світ та літературу, за які я готовий… З’явилися нові творчі побратими і недруги. Виходили у світ мої нові поетичні та наукові книги, з якими я приходив до Івана Овксентійовича хвалитися, адже мені подобався і подобається він не лише як Професор, Людина, але і як постмодерновий письменник, який, будучи відвертим противником псевдо-постмодерної «туманології», здатен створити постмодерний текст чи здискурсувати класичний твір найвищої проби: варто прочитати хоча би Його дослідження про волинських амазонок, передмови до «Українського Декамерона» чи книжки Лариси Крушельницької «Рубали ліс», де, зокрема, читаємо: «Матеріал, що пульсує драматизмом, ― оті парадокси режимів і війн та химерність доль людських довелося нараторові побачити, відчути й пережити надто зблизька, як Ікарові жар сонця (…). Так звана література факту ― листи, щоденники, спогади, есеї ― нині досягла рангу белетристики й переживає свій ренесанс. Читача вже мало приваблюють знекровлені штучні образи у кривляннях постмодерну і деформація аж до абсурду і так деформованої дійсності (…). Ні, ні, спокійно ― без сліз і сміху, без захоплення цих спогадів читати не можна. І ще одне: знайдено оптимальну позицію, яку повинен у мемуарах зайняти оповідач-автор. Він не може бути механічним зчіплювачем вагонів ув ешелоні. Це дійова особа, заанґажована у драматургію зображеної дійсності. Яка ж спокуслива нагода показати себе епіцентром світу, за рахунок ґльорифікації себе принизити оточення! Такт художника й високоінтеліґентної скромної людини ніколи не зраджує Ларису Іванівну».
Оцей, нібито селянський за походженням, а насправді універсальний, аристократизм ніколи не зраджує і самого автора передмови ― ні у творах, ні у житті.
Поважно люблять і любовно поважають Івана Овксентійовича Денисюка і сусіди… мається на увазі не лише квартирні і «по дачі» (про наше спільне перебування на ній ― окрема розмова)… але й сябри із Білорусі та пани з Польщі, земляки з Волині, сери із Нью-Йорка, у чому я глибоко переконався, коли самого доля завела у Мінськ, Вроцлав, Варшаву, Брест… Америку і звідки передавав вітання Іванові Денисюкові і від професора В’ячеслава Рагойші з Тетяною Кобржицькою, і від Тамари Скрипки, і від Тараса Кознарського, і від Віктора Давидюка… Володимира Денисюка… і навіть Джорджа Грабовича…
У 1997 році у мене народився вірш «Хтось питає мене, чому їду туди…» ― про нашу спільну з Професором маленьку батьківщину ― Волинь, Полісся… згадуючи про яку за вином і чаєм, ми кілька років уже вербально-уявно стали організаторами «волинської мафії», членство в якій наших друзів, як-от Лариси Петрівни Бондар, строго засекречене…

ЛИСТ ДО СТАРШОГО ДРУГА

Денисюку Іванові Овксентійовичу,
шановному професору

Хтось питає мене, чому їду туди...
Народився я там, там діди мої.
Там річки, як дівчата, набрали води,
І хати у вишневому димові.

Це Полісся й моє...
Древній саван лісів
І космічна мелодія Світязя...
Я «від зайчика» міг наносити грибів,
Вечорами у вирій дивитися.

Прадід мій засвітив тут калиновий світ,
А діди світлу хату поставили.
Прабабуся моя у фаті з юних літ
Подружилася з нашою мавкою.

Коронована синь пелюстками лілей.
Там – конвалії дзвони й малинники.
Миє носа в росі козенятко мале,
Як внучатко легенди волинської.

Журавлеві криниці, журливі пісні,
Вишиванки – як далі, розважливі...
Тихо родяться зорі сумні-сумні
Над чорнобильськими ромашками...
(поетична збірка «Чоловіче ворожіння», Львів, вид-во Сполом, 2002).

Вірш цей мені захотілося присвятити саме Професору як «старшому другові», щирістю стосунків оправдовуючи зазіхання на панібратство.
Тепер так не напишу… Як там у Гоголя? ― О моя юність, о моя свіжість!.. На зміну безпосередності, майстерності-щирості приходить майстерність-досвід. У цьому ж контексті ще виразніше прочитується душевно-духовна гармонія Професора, яка не звіряється алгеброю: і в поважному фізичному віці Його душа зостається веснянотрав’яною, чутливою до всього живого, смішного, молодого, еротично-природного і природно-еротичного, свідчення чого і велика любов Івана Овксентійовича до анекдотів, у розказуванні яких ми змагалися колись шість годин і випили «мирові нічийні» гальби пива… і які Він вважає ядрами пройдешніх і прийдешніх новел.
― А Ви вже маєте «Бандурку»? ― запитав Професор, маючи на увазі збірку українських сороміцьких пісень у записах З. Доленги-Ходаковського, М.Максимовича, П. Лукашевича, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Чубинського, Хв. Вовка, І. Франка, В. Гнатюка, яка вийшла друком у видавництві «Дніпро» у 2001 році.
― Так, я вже дванадцять років одружений, ― відповів я.
― О, то Ви вже знаєте, що означало в наших предків «бандурка»! ― зрозумівши мій підтекст відповів Іван Овксентійович, який звертається до мене то на Ви, то на Ти. Закономірності ― коли і як ― я до сих пір не вловив. ― Письменник обов’язково мусить мати цю книжку здорового ставлення до кохання, до любові, до життя.
Воістину, «у світі той наймудріший, хто найдужче любить життя» ― писав вічно молодий Василь Симоненко.
Професор Великий життєлюб.
У результаті непоодиноких бесід із ним я переконався, наскільки здорове і глибоко-тонке, як артезіанська свердловина, у нього ставлення до всього святого і грішного: релігії, жінки, понять предки-нащадки, наше-чуже, вічне-миттєве…
Глибокий і крилатий поліський духовний корінь Професора робить Його вільним, як робить вільною людину істина.
― Я не був дисидентом, я не міг, бо я… слабкий, ― каже мені Іван Овксентійович, коли я передаю Йому вітання від Євгена Сверстюка, який також Його любить і поважає, ― але я схиляюся перед тими, хто пішов за свої переконання у тюрми, хто не зламався… І у цьому якомусь по-дитячому щирому і водночас мужньому по-чоловічому зізнанні більше правди і честі, ніж у заявах багатьох колишніх спритнячків-парторгів, конформістів-колаборантів, які тепер, одягнувши вишиті сорочки хочуть бути подібними до Стуса… як тоді до Дзержинського, майже переконали себе, що «були потрібні українському народові тут», бо ж «не всі могли сісти». Перевертням не вірю. Вони і тепер при владі. І це найбільша слабкість мого народу. Колись назву і їх прізвища.
Іванові Овксентійовичу Денисюку вірю, хоч він, ветеран Великої Вітчизняної війни, і не сидів. Бо він більше, ніж Професор. Він Людина… яка… сміхом Тараса Бульби сміялася з мене, коли я у нього на дачі забувся свою сумку, з якої не розлучаюся навіть коли йду… «мити руки», бо там, у ній, все моє багатство ― рукописи… А тут… опам’ятався, що забув біля Професорового «білого будиночка» в Наварії і опам’ятався аж удома ― на Сихові, про що й зателефонував Винуватцю торжества «Іван Денисюк ― людина року 1998» зразу ж додому, на що він, очевидно, маючи на увазі і свою забудькуватість, зреагував:
― Ха-ха-ха-ха!.. Будеш професором, будеш! Пам’ять у Тебе професорська.
Мені ж було не до жартів: у портфелі зосталися документи, мої і чужі рукописи… а дачі, як мені, заспокоюючи, розповідала Людина Року, обкрадають… Хоча якимось восьмим інтуїтивним чуттям, знаючи уже всі відтінки голосу Професора, чув: а чи не Його це, так би мовити, «дружній жарт», прости Господи за помилку: дуже вже не спішив він їхати забирати моє «добро», яке направду не пропало. «Злодії віршів не читають» ― вручив мені через кілька днів сумку «MAN OF THE YEAR 1998», про що я написав у газету «День» за 12 листопада 1998 року під рубрикою «Особистість»: «Професора, ― мовляв, ― люблять усі. День народження професора ― свято поетів і літературознавців. Кожного року 12 грудня вони збираються звідусіль (…) на щирому столі у цей день печена картопля, великий добрий пиріг тощо. Професор ― патріарх Львівського університету ― молодий (…). «Іван Денисюк вибраний людиною року 1998 на основі його видатних досягнень до сьогодні й гідного прикладу, який він подає своїм колегам і всій суспільності. Санкціоновано Американським Біографічним Інститутом і його Комітетом Міжнародних досліджень. Велике таки видно з відстані старої доброї статуї Свободи».
Про ставлення Професора до Америки і її стилю життя та «тексту», нав’язуваного нам, як і майже цілому світові ― окрема тема розмови, анекдотів.
Зараз людину навряд чи здивуєш інтелектуальністю, жорсткою силою характеру, геніальним злом, навіть красою... На все те людство XXI століття уже надивилося. А от справжня великодушна доброта дивує…
Іван Овксентійович любив «свою хату поліську, свій зажурений ліс»… любив Львів, Київ… Брест, яблука, які ми натрясли із молодих і не дуже яблунь на його скромній дачі в Наварії та шампанське… подорожі та флегматичні цілоденні роздуми-споглядання над вишнею, що цвіте… Любить Життя і не заважає, а допомагає любити Його іншим, незважаючи ні на що. Тому світ любить Його ― як свого ближнього, як глибокого і чистого, мов первісна Ріка, шліфована часом і голосом серця народна пісня.
У Професора було ще багато планів, один із яких наш спільний – поїхати на найближчу студентську фольклорну практику в одне з найліричніших поліських сіл Любохини.
Чекав тієї поїздки до свого крилатого коріння із нетерпінням...


Semper tiro
Ігор Павлюк