Лариса Лисогурська із батьківщини незабутнього Миколи Вінграновського – поетичного Первомайська на Миколаївщині. Ми там з нею не так давно і познайомились. І так уже склалося у мене, що все, пов’язане з батьківщиною поета, – поезія, адже «хочеш зрозуміти поета – побувай на його батьківщині», – погоджуюся із Гете.
Тому коли пані Лариса попросила мене написати передмову до її книжки поезій, – вірний братству поетів, я погодився. Адже мені Микола Степанович також писав передмову...
Під романтичною назвою (хоч-не-хоч, а згадаєш іще одного чудового ліро-епіка, знаменитого археолога, степовика – Бориса Мозолевського) – «Пісня скіфського степу» – знайшла прихисток світло-журлива, щебетлива жіноча лірика із історіософським (по духовній вертикалі) та топософськими (по душевній горизонталі) «чураївним» відлунням, як-от:

Сволок мережаний, гак і колиска,
Лава, покрита рядном.
Пам’ять моя, оживи, подивись-но:
Мальви горять за вікном!
(Із вірша «В музеї»)

Або:

Неба блакитна корогва,
Клен в кармазинах стоїть,
А під колеса дорога.
Скільки вже тисячоліть?
–––––––––––––––––––––––
Хоч на лице не впізнати –
Простір і час їх змінив,
І вже не орії – анти
Косу мантачать до жнив.
(Із вірша «Дороги аріїв)

У пісенно-крилатих строфах поетеси виразно, як фрески із-під хімічної фарби сучасних «євроремонтів», проступають слова-знаки, символи, коди універсально та національно вічного, по-степовому, краєвому орнаментального: річка Синюха, Буг, Орлик, Голта, Богополе, байрак, Ольвія, арії...

Отож, «Пісня скіфського степу» нагадує пісенний альбом (у деяких віршів навіть приспіви подано: «Ранкова пісня», наприклад) жінки, генетично вірної степові – хазяйки дому-диму, всього роду свого і тієї частини простору, що за горизонтом, також:

Сонце і степ мене зовсім розніжили.
Пісню б сюди, щоб вершиною щастя!
Бач, огірочок прибився з-під Ніжина,
Гріє на сонці бочок колюкастий.
–––––––––––––––––––––––––––––––––
Птах якийсь пробує квилити чайкою,
Сонях всміхається добрим обличчям.
Ким я була? А таки половчанкою !
Навіть ввісні чую: степ мене кличе.
(Із вірша «Степовичка»)

Яке цікаве слово-епітет: «колюкастий»!..
Авторка ніби продовжує, або, принаймні, зберігає традицію жіночої української пісенної лірики, беручи навіть епіграфами своїх віршів, наприклад, слова: «Чорноморець, матінко, чорноморець / Вивів мене босую на морозець...» (до вірша «Який гарячий був той сніг»), або авторизоване, хоча вже також народне, – тичинівське: «Як упав же він з коня / Та й на білий сніг...» (до вірша «Український мотив»).

І якщо на таких – екзистенційно-публіцистичних – регістрах лірики Лариси Лисогурської (вірші «Урус-шайтан», «Пам’яті жертв голодомору», українська душа дзвенить, то на суто інтимних, отих щебетливо-жіночих (так і хочеться згадати у цьому контексті характерну лірику ще одного поета – Ірини Жиленко) – муркоче, відпочиває: читай вірші «На городі», «Печемо хліб», «Котики цвітуть», «Цвітуть бузки»...
Тобто, як бачимо, чуємо, у цій ліриці все цвіте, пахне, співає, тепло сумує:

У шоломі руського воїна
З тих ще прадавніх століть,
Рана моя незагоєна –
Храм серед пустки стоїть.

Голуби понад дзвінницею,
Понад німою летять.
Душі заковані крицею:
Стукай, не стукай – мовчать.
(Із вірша «Старий храм»)

Календарна, побутово-обрядова, космічна лірика репрезентована віршами «Рік життя», «Передзим’я», «Весняне», «Березень», «Літній дощ», «Закликання дощу», «Самотнє яблуко», «Вересень погожий», «Каштанова осінь», «Зоряна легенда», «Космогонія»… офілософствуване кохання, психологічні мотиви – у творах «Елегія», «Спогад», «В дорозі», «Чекання»...
А ще ж є такі, здавалось би, несподівані для цієї манери письма вірші – як «Бабки співають», «Цигани», яких названо тут «смаглявими дітьми степу»:

Іржання, скрип возів – і тиші вже немає!
Завирувало у здивованім селі:
Земфіра карти нам в подолі розкидає,
І на черешні вже цигинчуки малі,

Бо про сніданок їм не журяться мотрони.
В тіні старий баро з дідами гомонить,
У небо зринуть розполохані ворони,
Як запала вогонь, гітара задзвенить.

Насправді ж усі ці мотиви, теми – тонші чи товстіші струни однієї ліри: ліри українського степу, який у Лариси Лисогурської – і море, і небо... і пісенно-рвані голоси предків та нащадків.
Відмежуємося, хто як може, від сучасного нав’язливого року та «попси», снобізму авторів «філігранних текстів» – і послухаймо їх жіночно-вселенську гармонію (є у книжці і однойменний вірш – «Гармонія»), яка (подекуди поранена, із ламаноритмова) учить заново радіти життю-буттю, бо

У небо прагнем. А між тим
Гармонія всесвітня торжествує:
Поміж промінням золотим
Вітрильник наш до обрію мандрує.
(із вірша «Гармонія»)

Ця перша паморозь осіння,
Цей витвір болю й самоти...
І я, в надії на спасіння,
Пишу до Вічності листи...

(Світлана Костюк. Із циклу «Окрайці думок»)

Чому «листи» Ваші, світло талановитої волинянки, «без конвертів»? Може, тому, що їх Автор – суперсучасна людина і користується лише електронною поштою? Знаю, що користується. І мобільним телефоном також. Більше того, Ви – активний автор відомого сайту «Поетичні майстерні»... І копійка у Вас при Вашій то щедрості і щирості на паперові (ще ті...) конверти, які, до речі, суттєво подорожчали, знайдеться...
А «Листи без конвертів» у Вас тому, по-моєму, що справжнє мистецтво завжди має ретро флер – це по-перше, а по-друге, воно завжди продовжує, підтверджує певну класичну традицію, за якою стоять певні, конкретні імена, зокрема Ліна Костенко у цьому разі, адже це, здається, у контексті її поетичного афоризму («Адресовані людям вірші – найщиріший у світі лист») названа Вами книга лірики, яка одночасно – книга-щоденник, книга-сповідь Жінки, яка по-жіночому загадкова і поетично відкрита сучасному світові, адже найінтимніші листи Ваші – відкриті... Ви щиро і щедро ділитеся з нами своєю тонкою енергією з підсвідомою надією на взаємообмін, в якому зовсім нема взаємообману, користі тощо: свята «співпульсація вен» ліричного героя, який, якщо й не на сто відсотків сам автор, то його найближчий побратим по духу чи й по крові, із нашими...
Врешті, ми не арифметики і не статисти, щоби вимірювати «гармонію алгеброю». Та й для ніжно-ножової душевної енергії людство ще не знайшло одиниці виміру. Краще про це знаєте Ви сама – донька, дружина, мама, подруга, яка довірила мені рукопис своїх листів-віршів чи віршів-листів і за що аз грішний їй безумовно вдячний...
«Листи відкриті відправляю в світ людей... Вони в дорозі вже, беззахисні, як діти... А раптом хтось пригорне до грудей? Або вони когось зуміють обігріти...» – пишете на сторінці «Від автора».
Зуміють когось...
Вірю Вам – авторові, світловолосій симпатичній волинянці-полісянці, яка, як пишете сама про себе, «народилася у мальовничому селі Куклù Маневицького району, на Волині. Місцеву десятирічку закінчила із золотою медаллю. Навчалася спочатку на бібліотекаря, потім закінчила філфак Луцького педінституту ім. Лесі Українки. Працювала в бібліотеці Маневицької середньої школи, кореспондентом районнної газети у Маневичах, директором школи в Іваничівському районі. Зараз проживаю у м. Нововолинську, працюю вчителем рідної мови та літератури».
Так-от пишете про себе, зазначаючи ще, де і що друкували, – і додаєте на завершення: «Довго стримувала себе, але не писати не можу. Тако...».
У тому «тако...» багато поезії, принаймні для мене ключ до неї, до поета, який може бути (знову ж таки за класиком) дипломатом, ченцем, сангвініком, холериком, лордом, купцем... вчителем чи директором школи, але не може не бути поетом, якщо дано... якщо «не писати не можу».
От і пишете Ви, як співаєте, як дихаєте, тому лакмусовим знаком, вищим пілотажем Вашого ліричного дару є насамперед вірші, які стали піснями, як-от «Незвична історія» у чудовому виконанні Оксани Первової, яку можна прослухати на youtube (http://www.youtube.com/watch?v=rL2TRn-eZHI&feature=youtu.be).
Інші вірші, як правило, безсюжетні, строфи, окремі рядки із цієї книжки з доволі розмаїтими римами та ритмами – внутрішня біографія їх автора – також виклично, жестово пританцьовують, плачуть і сміються, прагнучи стати афористичними, самою природою, а отже вічними, як-от:

Гублю ключі, і гроші, і людей...
Гублю усе. Й немає тому спасу...
...Тулю пожовкле фото до грудей,
Де ми у школі, біля твого класу.

У цій, на першій позір не метафоричній, але екзистенційній, строфі з вірша «Гублю» чи не основний лейтмотив усієї Вашої поезії загалом і цієї збірки зокрема: пронизлива ностальгія за юністю, за першим коханням, за малою батьківщиною, за собою... Тобто весь набір душевно-духовних почуттів, які у красивій вербальній формі і в певному часово-просторовому контексті – поезія, яка потрібна людям у відпочинках між працею і молитвою, бо є, на моє переконання, молодшою сестрою релігії.
Канонічна, універсальна тритематичність у поезії загалом (кохання, батьківщина, космос) варіюється у Вас веселкою підтем (відкрито-віршованою душевною «Розмовою із сином», зачудований опис волинської природи (див., приміром, вірш «На Світязі») тощо), розмаїттям психофілософських підтекстів: вірність-зрада, фальшива та істинна позолота, як у вірші «Храм у душі»:

Храм у душі –
Ото справдешній Храм...
Фальшивої не знає позолоти...
Тут вільно найщирішим молитвам
У час важкий вселенської скорботи...
...Далекий він від брязкання монет,
Від суєти кар’єрного зростання,
Корисливих позбавлений тенет...
В нім тиша... поклоніння... покаяння...


Ці, здавалось би банальні, кардіографічні максими із художньою категоричністю інкрустовані символічними багатозначними трикрапками, стають живою поезією в матриці біографія-фотографія-тест, тобто коли віриш у те, що сам автор дожився до цього досвіду всіма фібрами того, що називають душею, яка пройшла і продовжує проходити через білий біль, як і належить християнці, яка ще не забула язичеські високі вогнища і глибокі та чисті ріки та ліси наших протопредків.
Тоді причащаєшся із тих віршів, як ходили на прощу до старців, які не мали вищої, а іноді й середньої освіти, професори, академіки, царі...
Тобто в поезії натурально важливіша освяченість, а не освіченість, якої, безперечно, Вам – золотій медалістці та професійному філологу – не бравує, але Ви інтуїтивно вгадуєте, знаходите ту золоту середину між філологією і власне поезією, позитивізмом та метафізикою, метафізикою та релігією, оперуючи світоглядною термінологією.

* * *
у рідному краї
тривожно й незатишно знов
впокорено волю
надіям обрубано крила
і тільки душа
ще останню свічу не згасила
і тільки душа
прагне рабських позбутись оков

Ловлю себе на сердечній думці, що саме вірші такого – громадянсько-морального, публіцистичного – звучання парадоксально чи не найбільше імпонують, потрібні мені у Вашій жіночій, але не лише жіночній книжці, в контексті якої знову згадую слова поважаної Вами нашої Сучасниці – Ліни Костенко: «Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?»
Питання, судячи із дзеркально білих сторінок рукопису, який нині переді мною, риторичне.
А от прізвища у Вас, дорога Світлано, і в Ліни Василівни однокоріневі...

* * *
Лірика Ваша пахне лісовим сіном.
У ній, як грибів і ягід на рідній мені Волині, разом зі згаданою вище афористичністю, ненав’язливою метафоричністю, просто магічною чарівливістю, створеною Логосом («...Мені б уже / Не гратися ножем / З подвійним лезом. / Ділити біль і невигойний щем / Із білим безом*» (без (діалектне) – бузок), «зимовий вечір лащиться котом / Таким пухнастим і таким розніженим. / Блукає тиша сонна за вікном, / Порипуючи спогадом засніженим»), «Суспільство мені пропонує / Рейдерський світ контракт, / Який рясніє словами: «треба», «повинна», «мушу»... / Але я не здаюся... / Я просто роблю антракт – / Перебинтовую душу...»), багато фігуральних знахідок-поетизмів, як-от: афоризм «А спокій справжній лиш на кладовищі» (вірш «Про себе»), використане чудове діалектне слово «гойно» (вірш «Нап’яті струни серця переріж»), рима – «поруч/покруч» (вірш «Цей темний морок зусібіч...»).
А ще поет, як і життя наше, визначається ритмом...
Звідси, від доброго відчуття та володіння ним, – і пісенність Ваших віршів, шановна пані Світлано: драматично-лірична, жартівлива, протяжно-сумна: від – і до, як кажуть у народі:

Зарясніє сльоза,
Наче зірка небесного саду.
Затремтить тишина,
Як холодний забутий перон...
Я покличу тебе -
Та лиш вітер прийде на розраду
І посадить мене у чужий незігрітий вагон...

Чи –
Назад відмотую кіно
На кінострічці.
Це все було, уже було:
Човни на річці
І лілій дихання святе,
Зелена ряска,
В барвінок вкутане село,
Найперша казка.

Або:

А спогади світлі ще бродять по душ коридорах,
А поле ромашкове манить в омріяні сіті…
А все, що минуло, здається, було тільки вчора…
Є цінність життя в неповторності кожної миті…

І – рядки із кришталевими нотками органічної енергії-сили, які важко читати, не перейшовши у спів-танок із гітаро., лірою чи кобзою у руках:

* * *

Цей темний морок зусібіч…
І так бракує сонця й свіч…
І так бракує висоти…
А ще чомусь не поруч ти…

А ще улесливості бич…
Фальшиві маски слів, облич…
І прогинання тих, що поруч…
І влада вже не влада – покруч…
… Я не плазую, не повзу,
Мене не зігнеш, як лозу…
Натхненним словом захищусь…
Згораю…
Падаю…
Свічусь…


А залишити пісню для поета, яка би стала народною – найвища міра його потрібності як «медіума історії» в світлій і прохолодній вічності.
Ви маєте такий шанс.
А це вже ого-го для поета...

* * *

Аналізувати вірші із цієї книжки, звичайно, можна до безконечності. Але чи не краще благословенно відкрити і прочитати, бажано вголос, бажано у товаристві споріднених.
Не можу не подякувати Авторові за рядки, присвячені мені... Буду старатися бути достойним похвали жінки-поета, поета-жінки.
Бажаю світлого і дзвінкого, теплого відлуння Вашої талановитої лірики у небайдужих до неба на землі і Землі у небі душах.

«Кров - велике діло», - чомусь саме ці слова з булгаковського «Майстра і Маргарити», весело сказані Воландом про вроджений аристократизм Маргарити, приходять на думку, в асоціації з образом давно мені знайомої і вічно загадкової Лани Перлулайнен, яка видимими лише небові України шляхами духу так делікатно і серйозно увійшла в українську літературу, адже вона - Світлана Романівна Жемчужина - народилася і жила в Росії (місто В´ятка). Навчалася в Казанському та Харківському університетах. Мандрувала. Із розпадом Союзу і переродженням України - разом із покійним уже українським поетом із вірменською кров´ю Євгеном Запекою та сином Богданом (нині вченим-фізиком) - у Львові... По чужих квартирах, гуртожитках, підвалах, нарешті в карлсонській якійсь піддаховій кімнатці на площі Ринок - у самому серці легендарного міста: «Вечірній чай. Варення з райських яблук. // Останній поверх з вікнами в туман. // По підвіконню барабанять ямби. // Це може бути Лондон чи Мілан»... Хто кого вибрав? Чому саме тут?.. Легенда у легенді.



А Львів - мій дім. І майстерня - Львів.

Пастка моя. Омана.

Столиця блазнів і королів,

пліток і політиканів.



Як він, заплутаний мій маршрут:

без ладу іду і плану.

Побачите лавочку - знайте: тут

вірші писала Лана, -



читаю ці по-дівочому, навіть по-дитячому безпосередні і по-класичному досконалі Ланині строфи - і антитезово, але парадоксально суголосно за ритмом і всім, що називаємо поезією, асоціюю їх із відомим Марини Цвєтаєвої:



Всяк дом мне чужд, всяк храм мне пуст ,

И всё - равно, и в сё - едино.

Но если по дороге - куст

Встает, особенно - рябина...



Справжні митці завжди традиційні, як підземні ріки, якщо навіть експериментатори, адже відчувають душевно-духовні вітри, як птахи, що летять із вирію чи у вирій, ловлять легкими серцями єдино істинні магнітні потоки Землі.

Звідси (від строгого відчуття своїх слідів на Чумацькому Шляху) уся зовнішня (в одязі, в жестах...) і внутрішня кришталево-органічна акуратність Лани Перлулайнен як жінки і як поета, скупого на слова (на відміну від «многопишущих слабодухів»), але багатого на енергетично місткі Образи, образИ, принципова інструментальна соціальна українськість якого буде хіба розкодована часом, або й ніколи не буде, як таємниця усмішки Джоконди, бо ж у Поезії, як і в Жінки, має бути вічна, задумана Універсумом, загадка. У жінки-поета ця загадка стає легендою - сумно-красивим міфом, який, як відомо, не вмирає.

Перлулайнен же - ключове вербалізоване поняття твореного нею (свідомо, підсвідомо, надсвідомо) міфу Поета, в основі якого - правда духу, який (за євангельською аксіомою) «дише, де хоче», і правда крові: за походженням Лана інгерманландка, тобто репрезентантка субетнічної групи фінів, яка фатально швидко чисельно зменшується... як і українців. Здається, звідси зовнішня стриманість Лани і тонкомережаність, різкорізьбленість її ліричних, ліро-епічних візерунків, часом покритих флером ранимої іронічності, як-от:



Пішли щедрівки, пішли колядки.

Святий Миколай спорожнив мішок.

Народ прокинувся після свята

і позіхає:

- Шо?



Сучасність із гаслами колобродить.

Сучасність не ловить ґав.

Кричить з-під Шевченка:

- Агов, народе!

А той у відповідь:

- Га?



Це також звідси - від північних предків, які довгими зимовими вечорами вишивали сніг і вітер, а дехто й північне сяйво...

Це все інкрустовано, відчутне і на українському, вишитому словом-хрестиком полотні поета, яке постає то інтимно-домашніми сучасними львівськими вуличками, то якимось степовими часово-просторовими психологічно-філософськими ретроспекціями: як-от у трагедії «Автограф на Україні (Іван Мазепа)», де, зокрема, читаємо:



Північ бавилась сигаретами.

З підвіконня тягло віками.



- Я чекала Вас, пане гетьмане.

Відпочиньте з дороги. Кави?

Час був стислим, як епітафія.

Він мовчав, що було нечемно.

Певно, та Петрова анафема

не минула таки даремно.

- За життя Ви були галантнішим.

Звідки зараз - з пекла чи з раю?

Запитав:

- Я для тебе зрадник чи...?

Я сказала:

- Іще не знаю.



Такі-от приблизно обриси тієї дороги духу, на якій гени Лани Перлулайнен витанцьовують, вирізьблюють для неї і для всіх нас той, саме український, пісенно-епічний орнамент, який вічний, бо запитальний, спектральний, репродуктивний, як світло, що спочиває у її вже виданих не лише українсько-, але й україно-мовних, книг: «Звіримо дзвони», «Вживані», «Кличний відмінок», «Між історій всесвітніх», «Посмішки ходять пішки», «Варення з райських яблук», «Точка нестійкої рівноваги», «Поема чорного ходу», «Нотатки на полях долі», помічених відомими сучасниками Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, відзначених премією журналу «Сучасність» та громадською премією імені Василя Стуса.

Попри всі загальносвітові та питомо українські культурні контексти, вагомо, тонко, зримо явлені у творчості Лани (див. хоча б «Два вірші Йосифу Бродському», присвяти Павлові Федюку, Ігорю Римаруку...) Львів у всій Книзі Долі поета чомусь став і зостається точкою спостереження над цвітом, світом, Всесвітом ( «Ще з легенд і провінцій, // із горищ і льохів // сходяться поодинці. // Орієнтир - Львів» ), а можливо, нехай це сумнівно знає лише Лана, точкою відліку, звідки в окулярах чи з біноклем, під мікроскопом чи з-під руки опоетизовуються характерним харАктерним виразним стилем-голосом навіть невидимі притупленому зору аборигенів деталі побуту, сучасної історії та сакральної, ужиткової, по-європейськи матеріалізованої та по-азійськи абстрактної культури:



По вулиці Дудаєва

прогулюється лютий,

студенти повертаються

усталеним маршрутом.

Далеко до Ічкерії,

далеко до Росії.

По різних кафетеріях

розходяться месії.

На вулиці Дудаєва

будинки, як фортеці.

За віденською кавою

сидить інтелігенція.

Тут - Каїни, там - Авелі

сидять і розмовляють.

На вулиці Дудаєва

поки що не стріляють.



* * *

Україна гуде, як Хортиця,

міріадом своїх кав´ярень.

Світ мене сп оживає порціями,

як морозиво в «Кастелярі».

Споживає собі, не давиться,

розкладає на магній-кальцій.

Не спіймають мене обставини:

я - повітря, пройду крізь пальці.

Поза межами і кордонами

позбираю себе - і знову

повернуся - разом із Полтвою -

в береги твої рідні, Львове.



Тобто у поезії Лани Перлулайнен дивним чином поєднані тремтливо-ностальгійні інтонації, знаки, запахи, дотики «теплоти родинного інтиму» (за Станіславом Чернілевським) та впертої, майже войовничої, але щирої, некрикливої, не декларативної, ідейності, патріотичності, соціальності, які історіософськи та предметно єдині, взаємоперехідні, взаємо не- та за-лежні. Слово готове стати тілом, ділом...

До речі, у важкі, перехресні роки зламів тисячоліть саме Лана Перлулайнен і її чоловік Євген Запека були серед тих небагатьох поетів України, які худо-бідно жили за поезію: продавали на вулицях Львова і деінде свої поетичні збірки...

Зараз Лана працює в архіві.

Де ж іще заробляти на життя Поетові у такий час, коли поетів не купують, але продають, за вірші не платять, але й не розстрілюють?..

Пише і прозу.

Вже сама назва її не друкованої ще повісті «Правила ходіння проти вітру» інтригує.

Люблю прозу поетів...

До речі, вже після прочитання цієї статті Лана сказала мені, що ім´я Маргарита, яку я асоціативно згадав на початку статті, по-латині означає «перлина»... Я цього не знав. Так що інтуїція не підвела: метафізика тут присутня.

А наразі, як пише наша інгерманландка у цій своїй книзі вибраних поезій «Вітер часу»:



Умощуйся, закурюй сигарету.

Хай вогником нагадує камін.

Це - затишок осінній в стилі ретро

в одній із європейських Україн...



...І читай вірші Лани Перлулайнен.

Геніально прості.

Молитовно відверті.

Естетично смачні.

Затишні.

Дивовижно справжні.

Днями у Муніципальному театрі Львова, який незабаром має називатися Львівським драматичним театром імені Лесі Українки, відбулась прем’єра вистави «Вертеп» із щемливо-мелодійними давніми українськими колядками і з не менш чаруючим поетичним текстом, що його вклав в уста молодих львівських акторів – переважно студентів – молодий же і водночас маститий український поет і прозаїк, доктор наук Ігор Павлюк.

Його однойменну поему-п’єсу талановитому режисерові, заслуженій артистці України Людмилі Колосович за короткий час у непростих умовах становлення театру (донедавна – Російський драматичний театр) вдалося втілити у півторагодинне захоплююче дійство. Напевне, це було зовсім не просто – з’єднати два тисячоліття християнства в суцільне диво-феєрію, та ще й наскрізь просякнуте духом українства від сивої давнини аж до теперішніх смутних часів.

Ігор Павлюк, без сумніву, завдав молодому режисерові неабияких клопотів з постановкою свого «Вертепу» – і тим самим водночас збурив її творчу фантазію при виборі несподіваних сценічних ефектів та засобів вираження змісту твору. Адже майстер слова навмисне і досить вдало порушив у тексті часову послідовність, співзвучно змушуючи розвіяних у просторі-часі персонажів драми декламувати й співати хором речі глибоко біблійні і водночас такі справді по-сучасному приземлені. Однак святотатства не сталось – режисер зуміла вловити філософський задум автора – і заворожений Дійством глядач зовсім не дивувався одночасній присутності на сцені і Богородиці з Немовлям, і пастушків з ягнятками, і небесних посланців – Янголів, і царя Ірода із свитою, і – о, несподіванка! – українського Гетьмана, який у подобі могутнього парубка з булавою в супроводі бравих запорожців просить прощення за відомі гріхи і дістає його з уст Діви Марії. Поруч перебували і говорили мудрі слова прибулі мудреці зі сходу, і християнські правителі коптські та ефіопські, і підступний Чорт звивався між праведників та свого темного оточення, яке під оплески глядачів виконало неймовірно пластичний, шалений танок нечистих сил. Жваво снував по сцені вічний Лихвар, намагаючись збути популярний між усіх народів трунок. З’являється, нарешті, сама біла Смерть з косою і – що найдивовижніше! – виголошує в залу, здавалося б, неймовірні й недоречні з її уст слова про власну неміч, нездоланну Вічність і торжество Життя на Землі.

У звичному Вертепі біблійні персонажі – застиглі у часі маски із завченими текстами. У Ігоря Павлюка і слова, і персонажі – свіжі, сучасні, земні. І у цьому новизна вічного Вертепу, по-павлюківськи біблійно-українського, веселого і живого. Може, саме через цю неочікувану свіжість віфлеємського сюжету, напередодні, у день св. Марії, на площі перед Оперним театром, сотні мокрих облич – у спалахах ялинкових ліхтариків та святого сяєва зі сцени – світилися Вірою, Надією і Любов’ю: на дощаному помості під відкритим українським заплаканим небом молоді актори Львівського муніципального театру вперше творили справжнє Диво – «Вертеп» Ігоря Павлюка!

Володимир ГАНУЛИЧ,
кандидат фізико-математичних наук, член НСПУ

("Дзеркало тижня" (№ 47 (827) 18-24 грудня 2010)

Посеред рясного літературного сузір’я Ігор Павлюк — особистість непересічна, цікава. Він автор 27 книжок, понад трьохсот публікацій у періодиці. Навчався ще в Ленінграді — у Вищому військовому інженерно-будівельному училищі, але «вилетів» звідти за вільнодумство… І опинився на «засланні» в Забайкальській тайзі, де будував автомобільну дорогу. З середини 80-х розпочинається його журналістська та літературна діяльність. Він побував і поетом-пілігримом, і ченцем, мандруючи Сполученими Штатами, іншими країнами. Викладав, захищав дисертацію… Сьогодні Ігор Павлюк — професор Національного університету «Острозька академія», член редколегій деяких журналів… І, як відомо, лауреат Народної Шевченківської премії.

— Пане Ігоре, перше запитання, можливо, традиційне: у чому місія сучасного літератора? І наскільки така місія затребувана суспільством сьогодні?

— Це широка тема. Власне, література, як відомо, загалом займається пошуком сенсу життя і його смаку... Тому думати — це одне, відчувати — інше, а змінювати щось у цьому світі — ще інше. У невидимий світ, як у приховану камеру, вірю, звичайно, відчуваю його. У мене вже той вік і досвід, коли інтуїтивно майже безпомилково розрізняю рідне і чуже, друзів і ворогів. Розрізняю те, що можу лише описати і що здатен змінити...

— У літературі інколи роблять поділ на «сільську прозу», на «міську поезію». Все це, звісно, досить умовно. Особисто ви себе зараховуєте до «сільських» чи «міських» літераторів?

— Я людина природна. Виховувався дідами-прадідами у волинському лісі (мама померла, народивши мене), а з 17 років — аристократами Петербурга, зеками серед сопок Забайкалля, куди мене вислали будувати секретну дорогу за те, що я вирішив залишити військове училище і стати поетом...

Повернувшись додому, в Україну, я зрозумів, що ніколи назовсім не покину її, як би далеко не залетів. У село їжджу часто. Маю там хатинку «на курячих лапках» біля озера.

Сучасне село із розореними родовими гніздами мені болить… Намагаюся втручатися в його життя і як письменник (описую сучасні проблеми у повісті «Біографія дерева племені поетів», романах «Мезозой», «Буг», віршованих циклах «Провінція», «Село ХХІ. Ретромодерн»...), і як журналіст: організовував «сходку» селян для «розбірок» із колишнім головою колгоспу з приводу поділу колгоспної землі і техніки. Там багато емоцій та криміналу. Як і колись — коли землю ділили навпаки.

— Борис Олійник пише про вас: «З-поміж поетів свого покоління Ігор Павлюк стоїть дещо осібно»... У чому ваша «осібність» — якщо зробити спробу самоаналізу?

— Звісно, збоку видніше. Сказати, що більшість сучасних митців — моїх ровесників — «діти асфальту», а я — трави, мало що пояснити... Те, що я пишу і прозу, і драматичні речі, і вірші, наукові монографії — теж не є особливою прикметою, харизмою, планидою. Стараюся бути якомога незалежнішим. Хоча любов до наших лісів, степів, озер, зірок над могилами предків — також, як і слава, — свята залежність, очевидно. Одне слово, хай розбираються критики і читачі.

…Христос — як один із найбільших поетів світу, якого зараз, здається мені, навіть не помітили б,
не розп’яли б, а просто цинічно посміялися б із нього, — учив любити ворогів! Та де ж вони — достойні, «кохані, милі» вороги?.. Бачу навколо себе або ж достойних аристократів духу, як от Ліна Костенко, Борис Олійник, Микола Шудря, Ігор Калинець, Микола Малахута, який справді по-геройськи видає в Луганську українські книжки та «Літературну газету», — або ж якихось дрібних пасквілянтів. Про стосунки з ними я в мемуарах напишу. Читачів усе більшає. Не встигаю відповідати на листи, дзвінки. Ось вам і сенс життя..

— Одна з ваших монографій називається «Митець — влада — преса». А як ви ставитеся до політики зараз?

— Кажуть, у шляхетних компаніях не заведено говорити про гроші, релігію, політику — про погане. Але ж про це і найцікавіше говорити, сперечатися. Те, що у нас заведено називати політикою, мені як нормальній людині, чоловікові, батькові двох дорослих доньок, уже давно огидне, як і всім. Як невиправний романтик, я відстояв Майдан усі ночі. Але в нас час розпаду імперії, коли можна купити любов, диплом, «справедливість», — лише печаль зосталася найчеснішим почуттям. Тому мої останні вірші дуже сумні.

— Коли читач запропонує саме вам зробити вибір: на яку з книжок варто звернути увагу в першу чергу?

— Можливо, це повість «Біографія дерева племені поетів», романи «Мезозой», «Вирощування алмазів», «Буг», повість «Масовка», книжки лірики і драматизованих поем «Магма», «Бунт», щойно видана книжка соціальної лірики «Україна в диму»... монографії з теорії та історії преси, як-от «Діагностика і прогностика брехні», наприклад.

Деякі твори друкувалися в журналі «Кур’єр Кривбасу» (2002, 2004, 2005 роки), там-таки готується до друку роман «Буг». «Масовку» друкував журнал «Київ» (2005). Окремими книжками видавати їх не поспішаю, як і свою публіцистику. На все свій час.

— Багато ваших творів можна знайти в Інтернеті. Як взагалі ставитеся до «красного письменства» у «павутині»?

— Інтернет зараз подібний до самвидаву тоталітарного суспільства (як святе, так і грішне місця порожніми не бувають), такий собі андеґраунд, де поряд із високою, доброю і світлою класикою — купа отруйного кітчу та злих закомплексованих анонімів.

— Пане Ігоре, неодноразово інтелігенція намагається порушити тему складного життя літературних видань в Україні. Вони нібито існують у якомусь дивному «маргінальному» просторі…

— Коли в Америці, де я був і ченцем, і науковим працівником, мене запитували: «Чому вашими дівчатами заповнені всі борделі Європи?» — я із затаєним сумом відповідав: «Очевидно тому, що там немає вродливих жінок...». У цьому ж випадку із затаєним сумом відповім так: «Тому, що можновладці бояться чесного і красивого письменницького слова».

Культ особистості митця (не плутати з культом особи!) у нас підмінили естрадники-фанерники, політики-тимчасовці і шарлатани-екстрасенси.

Літературні ж видання справді животіють. Але все ж таки тримаються! Не так щасливо, як еротичні, гламурно-щасливі тощо, але ж ні щасливі люди, ні щасливі журнали вічності не цікаві.

Виходить оновлений журнал «Дніпро», новий журнал «Золота Пектораль» під редагуванням поета Володимира Погорецького, нова «Українська літературна газета» під редагуванням екс-редактора «Літературної України» Михайла Сидоржевського, старі добрі «Березіль», ті ж таки «Кур’єр Кривбасу», «Вітчизна», «Київ», «Дзвін», «Слово Просвіти»...

Друкуватися є де, писати можна про що хочеш і як хочеш, а майбутнє покаже, хто «цінніший для матері-історії». Правда, дехто вважає, що найяскравіше мистецтво твориться у тоталітарних суспільствах, де митця «їсть» політична влада. Нині ж письменники «їдять» письменників або ж займаються самоїдством.

— Ви вважаєте себе конфліктною особистістю?

— Людина, котра дожилася до своїх принципів, не може бути неконфліктною. Я доволі терплячий, толерантний, але, як кажуть, бійся гніву доброї людини. Хоча, за християнським прикладом Шевченка, стараюся сприймати образи і болі, «брехню друзів і доброту ворогів» — як випробування, послані мені Всевишнім.

— А наскільки свідомому письменникові хотілося б жити «краще-веселіше», коли герої літературно-гламурного маскульту сьогодні — головні герої на ТБ і в пресі?

— У мене є доволі багатий друг. Так-от, на прикладі його життя ще раз переконався: красиве життя не гарантує душевної рівноваги, встановленню якої допомагають література, релігія. Врешті, у мене також були (та й зостаються) шанси стати мільйонером. Але це не є метою мого життя, потаємною мрією. Вже краще любов, слава, подорожі...

— А ви писали б, знаючи, що ніхто не надрукує?

— Звичайно. Я й пишу так. Для себе. Такий собі ритуал тонких енергій, замінник молитви, може. За свої гроші книжок не друкую. Гонорарів практично не отримую. Наперед замовлень не маю... Тому чітко розрізняю те, що для себе, для людей і для неба, «піар» і «славу, куплену кров’ю».

Інтерв’ю взяв Василь Худицький

«Виходжу в степ, а степу вже немає...» – читаю у книзі Рути Вітер «Туга за степами»...
У Львів виходжу – Юлі вже немає, – тривожить серце невільна асоціація...
Іду на Личаківський цвинтар...
Там легше.
Там вічність.
Там Юля є.
Її пронизливі поезії та дивовижні імпресіоністичні, магічно реалістичні малюнки із книги «Туга за степами» щиро полюбили мої доньки-студентки. Вони, майже її ровесниці, причащаються її чистим романтичним духом... Учаться рости і літати.
Як-от у вірші «Півонії», епіграфом до якого Юля взяла слова Оксани Лятуринської «Коли цвісти – цвісти жагуче, хай тільки літо, тільки мить!»:

Цих півоній жага надчуттєва.
Я пінОю півоній хмелію,
Поринаю у цвіт, і не вірю,
Що ці чари, мов спалах, миттєві.

Миттєві... – знову зауважуємо невільно...
«Чумацьким Шляхом», «Мамай», «Купальські замовляння» – назви Юлиних віршів, які, мов іскри багаття близьких і далеких предків, викресались із генетичного коду нашої нації, її архетипних ритмічних голосінь, що очищують кров і дають силу жити і любити яскраво, ніжно, ножово, на повну... направду українізують космос.
А що із народного крилатого кореня, із народної пісні вийшло, – до них і повернеться... Такий закон Битія.
Тому із нетутешньо красивої, доброї, лагідної дитинно світлої дівчини-моделі, модельєра, художника, фотохудожника, науковця, поета... Жінки з великої літери Рута Вітер стає... легендою. А ми – її сучасники – є сумними свідками цього дива.

...На полОтнах за тином спинилася вічність:
Катерина сміється ніжнопЕрвісним сміхом,
Катерина волоссям ворожить на вітрі,
Оком гострим, як небо, сотворює світло.

Катерина віщує всесилля цвітіння,
Україна росте з насінини у вирій*.
Україна мовчить, жемчуг з ока скотився –
Катерина зорею заплакала тихо.

Це рядки із Юлиного вірша «Буйна» (за мотивами картини Катерини Білокур), взятого мною із одного європейського сайту, де ясно видно: Рута Вітер заповідалася на великого національного і (разом із тим) світового поета, яким вона, врешті, і є, адже стати Легендою – це найвищий, геніальний, рівень душевного подвигу, духовної самореалізації.
Легенда безсмертна.
Хоча і світло-сумна.
Після надраннього обірваного польоту «дітвака із сонцем у кишені» – Богдана-Ігоря Антонича, чесної і вибухової національної романтики ще одного вічного Юлиного ровесника – Василя Симоненка, ранньої пісні Володимира Івасюка про червону руту... та ренесансно одержимої палітри позачасової Катерини Білокур Україна, здається, не знала такої на позір легкої, мов гірська річка, а внутрішньо глибокої та дзвінкої, мов небо над Дніпром, творчої особистості – як Юля Пігель із псевдонімом Рута Вітер.

Її відкрито-святе велике дівоче серце вічно світитиме зі Львова вітряною рутою для тих, хто... має серце, адже у міфах та легендах давньої України рута символізує тугу та гірке життя, а вітер – волелюбство, прагнення до свободи.
Тобто рута – вічно молода сестра основного жіночого символу України – калини...

* * *

Руті Вітер

Пташиних сердець золоті листки.
А люди холодні – готельні речі.
Світ мені, Юлю, без тебе такий...
Як цей от осінній вечір.

Твій голос травою мені проріс
І стала сльоза росою.
І ти уже зірка...
І я ще ліс.
І нас вже не буде троє...

Дзвенітиме скіфська краса твоя
Допоки є воля, вітер.
Зостався в гостях сиротливо я,
А ти уже з Дому світиш.

І віршів твоїх молоді рядки
Крилаті, як долі плечі...

Світ мені, Юлю, без тебе такий,
Немов поминальний вечір...

Земля Юлі Пігель небом.
А нам усім бажаю любити життя так, як любила його, метеоритно, болідно згораючи, талановита, нетутешня дівчина-легенда Рута Вітер.

ПАВЛЮК І. З. ПИСЬМЕННИКИ У ПРЕСІ: УКРАЇНСЬКОМОВНИЙ КУЛЬТУРНО-ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР ПОЛІССЯ, ХОЛМЩИНИ, ПІДЛЯШШЯ (1917-1944) ТА ВОЛИНІ 1917-2000 РОКІВ: МОНОГРАФІЯ. – ЛУЦЬК: ВАТ «ВОЛИНСЬКА ОБЛАСНА ДРУКАРНЯ», 2010. – 148 с.


У книзі на основі архівних матеріалів комплексно досліджено факти присутності біо-бібліографічних відомостей та текстів українських і зарубіжних письменників в українськомовній пресі історичної Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя на різних етапах їх співжиття з іншими українськими етнічними територіями та в контексті загальносвітових історичних процесів ХХ століття: 1917-1939, 1939-1941, 1941-1944, 1944-1990, 1990-2000 рр.


Замовити книгу можна за тел.:
0332-24-41-73, 0332-24-15-27.

У збірці представлені три основні поетичні теми: Батьківщина, космос, кохання, а також витончена пейзажна лірика та вірші-роздуми про сьогодення. Книжка є своєрідною панорамою сучасної української лірики й представляє творчість поетів з усієї України.

Вже в продажу!



Замовлення книг: 0-800-500-584, 0-800-500-589

Ігор Павлюк пише легко і красиво. Оце лишень прохопився одним рядком про муки творчості. Він із загадкової Волині, котра дала нам Лесю Українку і УПА. Колись давно ця держава лягла в основу Київської Русі. Її князі були кістяком останнього спротиву католицизму і Москві. Її повстанська армія виграла безнадійну війну у двох імперій: Німецької і Російської. Волинь залягла на дно української ментальності, як загадкова Атлантида в основу світової цивілізації. Адже це була найбільша на цій території держава від Чорного моря до Балтики на початку нової ери. І от зараз, в той час коли регіональні талановиті літератори не можуть зв’язати докупи сплюндрований від Дунаю до Кавказу край, з Волині, через Петербург, Забайкалля, Львів, Нью-Йорк – нещодавно, років зо два тому, прибув до Києва Ігор Павлюк, працює в Інституті літератури і живе на підступах до Києва в Ірпені. Можна сказати, що у вояжах від Києва до Львова, де проживає його сім’я, він відбувся як (великий) зрілий поет. Можна сказати й так, що не приїхавши в Київ, він не доріс би до того рівня, який ми бачимо в його двох книгах поезій «Бунт свяченої води» і «Магма». Не доріс би тому, що аура Львова лагідна, філістерська. Аура Києва жорстокіша. Тут стикаються інтереси східних і західних захланних сусідів. Тут живуть цинічні і ліричні поети, які не прощають слабкості. Тут іде змагання між талановитими вискочнями з провінцій.

До честі Миколи Жулинсього, що він запросив Ігоря в Київ на роботу, але повинна бути державна програма, яка дозволяла б групувати в Києві, столиці великого народу, національну еліту, як вона була в СРСР по перетягуванню талантів із псевдосоюзних республік у Москву. На рівні галузевих уподобань це вже відбувається. Великий боксер Кличко – йому квартиру в Києві, великий майстер футболу Андрій Шевченко – йому теж квартиру, великий поет Павлюк живе в плацкартному вагоні між Києвом і Львовом.

На останній сторінці обкладинки книги «Магма» подано речення про визнання Ігоря Павлюка Миколою Вінграновським, Іваном Дзюбою, Миколою Жулинським, Валерієм Іллею, Михайлом Осадчим та Богданом Рубчаком, проте з київських я чи не першим («ЛУ», 1999 рік) у статті «На білій мапі проступає материк» писав таке: «Що ж до внутрішньої цілісності творчого методу, якому я надаю особливого значення, то тут перед ведуть П. Вольвач та І. Павлюк, у інших авторів він дещо різностильовий». Я вгадав Павлюків стиль за декількома віршами у антології. Він відгукнувся до мене листом із Львова зі словами вдячності за підтримку, бо там, як я здогадувався, його діставали львівські модерністи за традиційність письма та ще й за те, що він «варяг» із Луцька: «Загалом же я тяжко щасливий, що відбувся в очах такої братви...», – писав він мені, а я у листі-відповіді картав за те, що він засидівся в учнях у Єсеніна. Потім він мені прислав свою книгу «Алергія на вічність», котра була легкою для читання і її з задоволенням читали студентки. Коли 2003 року я відбирав вірші для невеличкої українсько-англійської рекламної антології, куди увійшло 15, на мою думку, найкращих українських поетів другої половини ХХ століття, я помістив туди і вірші Павлюка. Антологія починається з імені Павличка і закінчується віршами Павлюка, бо він у цій компанії наймолодший. Хоча антології „Позадесятники” в мене під рукою тоді не було, і я не зміг помістити в підбірку оці строфи:



І сотні раз я гинув на Русі,

Чумацький шлях сік долю, як нагайка.

Реве на ньому, складений із зір,

Той мідний бик з душею Наливайка.



Хай Батьківщина вибрала мене,

Щоб їй співав, зривався, цвів і плакав, –

Загину я між степом і конем,

Поранений в сплетіння Зодіака.



Динаміка цих рядків, їх історична і космічна обшир, відчайдушність при кожному прочитанні змушує терпнути шкіру. Таких щільних віршів серед тих, які були в збірках «Алергія на вічність» і «Чоловіче ворожіння», було (небагато) мало, вони повинні були прийти в наступних книгах, хоча психологічно я до них не був готовий. Мені здавалось, що Ігор старший чим він є і вже є таким. Варіативно-метафоричний вибух Ігоря Павлюка відбувся вже поза сектором мого бачення, коли він закрутився в лабіринтах Києва, наїжджаючи до своєї бази – Львова, де видаються його книжки. Навіть будучи в цьому році у Львові на книжковому всеукраїнському форумі і зустрівшись там з Ігорем, я не вірив його погрозам, коли він витягував із своєї потертої товстошкірої жовтої сумки дві свіженькі книги віршів у твердих обкладинках і заявляв, що вони сильніші за «Алергію на вічність». (Але диво відбулося) Але це було так. Наповнення строфи ілюзорно – єдино правильним метафоричним рядом сталось.



Поліський край придумував мене,

Ранкових птиць розсипавши коралі.

Я не господар, а лише сонет

Трави, якій схотілося печалі.



Ми з Павлюком і обов’язкова в таких випадках шанувальниця його поезії довгонога львівська красива поетеса ідемо від Львівського університету ім. Франка через парк на презентацію книги Романа Лубківського, і Павлюк розказує, що коли він вчився в цьому університеті, парку ще не було, а лише кущі. Під кожним кущем він читав вірші львівським закоханим в нього студенткам, а на другий день садив на тому місці дерево. Так виник цей могутній парк. Я його уважно слухаю, дивлюсь на столітні дерева і як автор наступного життєпису Поета, занотовую в пам’яті це свідчення як доконаний факт. Отже любовна лірика є першою іпостассю Ігоря Павлюка.



Танцюй же долю, дівчинко, дзвени.

З таким волоссям, станом, самотою.

Як хоч – вини, як хочеш – обмани.

Малюй гріхи свяченою водою.



Другою іпостассю є лірична соціальна замальовка. Відображення нашої сьогоднішньої реальності. Самопізнання.



Знов Украйна...

Край калини й ліні.

Волі край, неволі також – край.

Свиноїди.

Далі жовто-сині.

Мармурові полиски Дніпра.

(з циклу «Провінція»)



Третьою іпостассю є глибина Павлюка – поета в минуле.



На білих корах написи червоні.

Зарослі вітром скелі, скрип сосни.

І спогади, неначе сиві коні,

Пасуться вздовж бандурної струни.



Поезії Ігоря Павлюка на позір прозорі. Перший флер їхнього прочитання зачудовує, але він невловимий. На кожному повороті вас чекає несподівана логічна і разом з тим парадоксальна метафора. Павлюк завжди знаходиться в стані творчого пошуку. Свої вірші він може читати цілий вечір напам’ять, він любить літературу, живе в ній, працює у всіх жанрах, весь час подорожує Україною, читає лекції в Києві, Острозі, Львові і Луцьку, іноді в Канаді. Його оптимізм у ставленні до поетичного слова ховає від нас Павлюка, заклопотаного, як і всі смертні, власними проблемами.

Десь у Львові живе його сім’я: жінка і двоє милих доньок. Десь на Майдані Незалежності Ігор Павлюк вартує Помаранчеву революцію, ночує в наметі, пише вірші, дивиться на зорі і приходить до нас у Спілку грітися. Він хоче пережити катарсис разом зі здеградованою в неволі нацією. Він хоче це написати. Він хоче бути і вже є камертоном народної душі. Він радіє, як дитина, вдало написаному рядку. Він єдиний поет – член Спілки письменників, який грів своїм тілом промерзлий асфальт. Він романтик.

Творчість Ігоря Павлюка-поета необхідна нам ще й тому, аби відповісти на питання, чи потрібен життєвий оптимізм в літературі і взагалі в мистецтві, чи ми остаточно зациклимося на абсурді, деструкції, безнадії, помноженій на накидувані нам закордонними дослідниками похмурі демографічні прогнози. Скептиків, які бачать мистецтво як постійний, хоча й злагоджений хор «за упокій», можна було б запитати, чи винен соловей у тому, що його ще не отруїли гербіцидами і він співає свою радісну пісню в лузі на вербі.

Перечитуючи дві останні солідні книги Ігоря Павлюка (раніше він видавав лише невеличкі збірочки), я вже бачу в них критичну масу зрілого матірного поета. Звичайно, там буде відсів, але що там вже є золоте зерно, в цьому немає ніякого сумніву.



Тихо. Чую дихання калини.

Важко і святково в небесах.

Може, за Вітчизну хто загинув,

А чи кров’ю пісню написав.



Його палітра барвиста, його хода напориста, він подобається молодим поетесам. Він патріот, романтик і оптиміст зі сльозою.



Віями сиву прикусиш сльозу,

Наче Дніпро порогом.

Я тебе знову у рай принесу

І покладу перед Богом.



Другий день книжкового форуму у Львові. Львів кишить презентаціями книг у всіх можливих місцях навколо палацу Потоцького. Ми, (кияни) – Ігор Павлюк, Олеся Мудрак, Василь Рубан, Марія Якубовська – сидимо за фуршетним столом в приміщенні Львівської спілки письменників після презентацій, які тут організувала Голова Львівської спілки письменників. Ігор і Олеся після першої чарки, як і в Києві, вже змагаються у читанні власних свіжих віршів. Потім спохоплюються, пригадуючи, де в цей час ще є якась презентація, щоб піти ще й туди. Я сиджу навпроти них і командую. Сержантська школа не вивітриться з мене вже ніколи:

– Сидіть, генії, тут!

Ігор єхидно примружує очі і каже:

– Одного з них я знаю.

Він, звичайно, має на увазі себе. Я думаю: «Нахаба, п’ять років тому він радів, що я його похвалив», – і кажу:

– Хто з нас геніальний знає лише Олеся Мудрак, вона – муза.

Ми всі сміємось. 8 листопада о 19 годині ми були щасливі і потім розбрелись в різні боки нічного Львова.

*Рядок із вірша І. Павлюка.



14.10.2005, с. Лісники

Юхима Дишканта знаю завжди.
Гоголівський профіль його ось уже цілий рік переді мною, на першій парті в "Острозькій академії".
Його привів до мене глибоко шанований мною письменник Богдан Бастюк.
Із перших же прочитаних ним рядків – ясно: цей тоненький, невисокий на зріст хлопчина, у характері якого вгадувалася тепла селянська самоіронічність, – Поет:

…Я розмінюю все
На зірки і на зілля,
На розтріпаних груш перевіяну мить.
І осиних роїв вечорове застілля
Ясеновим буттям понад літом скрипить.

При тому Юхим Дишкант – поет моєї школи, спільних учителів, серед яких – ліс, поле, луг, вітер, річка, чорна рілля, лелеки, вовки, коні… могили предків.
Вони учать думати серцем.
Помітив у ньому закляту відданість отій музиці, написаній словами – Поезії, яка вже встигла кровно стати для тернопільського хлопця, як і для мене у його віці, другим диханням, яке можна затримати, але без якого – хана.
Тому зразу заговорив до нього як до молодшого побратима, а не студента-першокурсника спеціальності "Літературна творчість".
Радувала як поета і по-батьківськи насторожувала готовність хлопця прийняти поетично-богемний стиль життя, "робити біографію", боротися із долею за волю…
Йому не дається англійська мова – і це, як не дивно, також питома ознака поетичної конструкції організму вродженого (не робленого) сторожа генетичного коду етносу і рідної, української, мови, який поривається їхати "за море", чимось ризикувати, щось у собі ушляхетнювати, заглядати у Безодню, щоби й там, через південний полюс, відчути Небо, нашу-свою епоху.
Магічно-реалістичною Поезією наразі лише захищається, молиться, хоча готовність до нападу на духовного ворога інтуїтивно вгадується у матово-скляному, чорновітровому стилі та розстановці молодих, здорових енергій:

Вишита-невишита прозорість
Кров'ю переціджує в мені,
Дай же чи продай бурлацьку совість,
Долю або юність на коні.
Ниткою по серці кровоточило,
Шабельно слізьми мене дістань,
Гублю свої зорі з тими ночами
Досі ненароджених повстань.

Або:
Десь із степу по піднебінні...
Лоскотатиме. Божий знак.
Порахую на тінях тіні,
Вітер вийшлий із гайдамак,
Десь не хочеться більше жити,
Десь струною зшиваю шрам,
Я і доля сьогодні квити,
Я і доля – сьогодні сам.

Оцей діалектний наголос гУблю, оте “струною зшиваю шрам”, “вітри у вікнах майже як свароги”, “дідух втопився в зірці, як і я”… протяжно-пронизливе однотем’я як плюс, а не мінус голосу, який мажорний на людях, але мінорний із бого-словом – все мені добре, органічно, справжньо, перспективно у поезії Юхима Дишканта, у поезії "Юхим Дишкант", на яких написав рекомендацію на премію імені Василя Симоненка, де характеризував номінанта як представника “тієї духовно здорової творчої молоді, за якою в роки постмодерного епігонства зачекалася Україна”, який “уже засвітив себе органічним українським поетом із бездоганною віршованою технікою, глибоко патріотичним власним голосом”.
Філософія, психологія, ідеологія світу для Юхима Дишканта – метафора.
Нею він переплавляє і Стікс, і Харона, і наше язичество, і хрести, і шаблі, і перше кохання, і фарисеїв, і барвінок, усі часи та простори… те, несказанне, несказане, що ловко уміли ловити, як нетутешній вітер, до Нього Ісікава Такубоку, Гарсіа Лорка, Сергій Єсєнін, Євген Плужник…

Недавно Юхим прислав мені електронною поштою до Києва свою триєдину іпостась (вірші, фото та біографію) для розміщення на поетичному сайті.
“Дишкант Юхим Борисович, народився 18 вересня 1988 року в селі Бодаки Збаразького району Тернопільської області. Саме тоді і звідти почався політ у життя, і крилами своїми він вбирав поезію, що здатна торкати струни людської душі, народжуючи нові почуття, враження…” – у третій особі писав про себе поет.
А на фото Юхим був не сам: впевнено (куди твоє діло!..) возсідав на карому осідланому Пегасі, у вишиванці, у солом’яному капелюсі… а’ля… Дишкант (каже, що наголос на першому складі).
Фон – дерев’яно-зелений.
У гриві Пегаса – червона ружа.
Сумніву нема – в поезію летючо їде нове Ім’я.
Привітаємо Його "Гітарну кров" у нашому святому цеховому Братстві, до якого сам належу від народження і в якому колись, на горизонті, волів би сказати: Юхим Дишкант – мій учень.

P. S.
І – щоби останнім, який має стати першим, був Юхим, – Його вірш:

Доспівала осінь, доспівала,
А душа – чужий іконостас,
З мого серця витекла Каяла,
Я не каявсь, ніби перший раз.
Жовтоблудно мучилися вени
І когось ховали дзвонарі,
П'яний дощ, відв'язаний од мене,
По калинній ідольній корі
Долітав до світу і до Бога,
І молились добре, бо ж були.
Шаблею горбатіла дорога,
Вітер з тілом мертвої бджоли,
Що життя впустила чи вмирала?
Чи воскресла, може, як земля,
Все текла розхитана Каяла,
Як в мені поламана стріла.

Після цього для тих, “що мають вуха”, направду достатньо.

Плюскіт... і вічність гойдається кволими колами –
брижами дихають сутінки, мліє у тремі ріка.
Хлипає тиша - розхлюпана, вкрай невдоволена...
Плином торочиться місяця, витканий сріблом, рукав.

Всесвіт хвилюється, крається, гусне настояно –
оку не випити стільки, цей трунок хмільніший за сон.
Видно до голки, збирай що на килимі зорянім...
Спокій, здогадкою зораний, серце бере у полон.
(«Плюскіт», 29 Листопада 2007)

...Так, чорно-червоно, тонко вишиває словом Юрій Лазірко.
Українськомовний поет, який живе в околицях Нью-Йорка.
Особисто ми незнайомі: подати один одному руки не було нагоди. Заочно познайомила нас Леся Романчук, яка має смак у житті і в літературі. Випадково (?) зустрічав його фото- і текстографію на літературних Інтернет-сайтах, де він, до речі, доволі активно спілкується і з творчими побратимами, і з не менш креативними читачами.
Що ж, поезія у наш час із площ та барикад загнана у віртуальну реальність. Наелектризовується від суспільних гроз, як шерсть заповідних вовків від оголених електричних сторожів із червоними прапорцями. Вірніше, кольорова гама прапорців та прапорів, яких не так то просто переступити поету, при тому зоставшись поетом, значно барвистіша.
У різні часи під прапорами інших країн творили справжню українську літературу Тарас Шевченко, Євген Маланюк, Іван Багряний, Василь Барка...

І все ж мені важко зрозуміти (легше відчути) життєвий вибір Юрія, хоч я сам майже рік прожив і пропрацював у тій же Америці. Зостатися не хотів, бо не міг... Навіть образився на одного колишнього поета (тепер, наскільки знаю, він успішний бізнесмен), який покинув Україну і запитав мене: «Як ти там живеш?!. Там же неможливо!».
Врешті, не знаю, як і де має жити поет.
«У кожного своя доля і свій шлях широкий»...
Тому й хочу зрозуміти, відчути Юрія Лазірка, який живе в Америці вже 18 років. «Приїхав – працював з 5-ї ранку до 5-ї вечора на будові, а вечорами вчився в університеті – на комп’ютерника-програміста. Так було 6 років. Потім довго працював, щоб якось стати на ноги. Довго нічого не писав – не до того було», – пише він про себе.
Ще мене із Юрком єднає сирітство – смерть мами. У мене дуже раннє, у нього пізніше...
Він за освітою технар, я також навчався в інженерному військовому вузі.

Така от доленосна вища математика, яка, прийнято вважати, – також поезія: музика, тільки писана цифрами, а не словами.
Нею (поезією) він, західноукраїнський міський хлопець, не захищається від долі. Він нею захищає саму свою (як знаємо, не завжди прихильну) долю: книжку ось назвав: «Дощовик для долі».
Що ж, це багато дає для розуміння філософсько-психологічної системи координат автора, для прослуховування «звукової картини нутра», зовнішньої суєти і болотних вогнів капіталістичного реалізму, в якому, як я розумію, кожен справжній поет рано чи пізно абсолютно самотній.
Виїхавши іще з радянського минулого, яке, на жаль, зостається українським сьогоденням, Юрій Лазірко, завдяки поезії («дощовику для долі») душевно не обамериканізувався. Його лірика по-плужниківськи пронизлива, місцями навіть немодно сентиментальна (вірш «Сирітка») і формозмістовно українська.
Зупинімось, наприклад, на строфах:

А планета летить, мов направлений постріл.
І гойдається біль у колисках сиріт.
А у Райських Садах облітає все... поспіль...
І червить від спокус заборонений плід.
(«Недоношені ягідки»),

Час відбув
і проник
потаємно
у крок перехожих –
через поспіхи ніг,
під падіння
перевтомлених вій.
І за безцінь пішли...
безпритульного сни
та вельможі
за словами,
де шпальти,
роздиралися
вітром подій.
(«Урбаністична Рефлексія»),

Або ж перша і остання строфи з вірша «Відхід»:

Загнеться час – загасну сам не свій,
По мідяку на око ляже спокій.
Не чутиму я дзвонів перебій
І стане лунко, де було глибоко.
––––––––––––––––––––––––––––––
Зацвяхне серце стуком молотка,
Вінки, два метри, яма і лопата.
І буде сипатись життя в грудках...
Так пригортають лиш земля та мати.

Така от сумно-легка і глибока сучасна українська поезія в Америці – про вічне, архетипове, а значить – нетипове.
Вона не дає відповіді на практичні та й філософські питання заморського і вселюдського буття, бо ніщо так не псує ціль, як попадання… Вона просто пульсує і маячить, маячить для пілігримів серед громів і тиш.
Матеріально забезпечене життя, якого він відносно досяг поза батьківщиною, як бачимо, не гарантує душевної рівноваги, яку дає поезія, релігія, поезія релігії і поезія як релігія. Не знаю, що первинне для Юрія, але що не матеріальні цінності – то однозначно.
Як і у всіх вроджених поетів, основні теми його віршів (хоча, до речі, Ю. Лазірко пише і цікаву іронічну прозу (див. на сайті «Поетичні майстерні») – кохання, космос і батьківщина... дитинства.
Дивно (хоча, мабуть, для чоловіків закономірно: вірші мінорні (така печаль очищує кров), а проза – мажорна (така іронія здоровить душу).
Складається враження, що зовнішні (та й внутрішні) символи, знаки, коди, атрибути, міфи американізованої цивілізації не проникли в ядро авторового музикально-слов’янського слова, яке зберігає наші кольори, звуки, запахи. Досі пахне полином, львівським високозамковим туманом, храмовим ладаном і зовсім трохи – технічним димком короткого замикання бездротової комп’ютерної «мишки». Може, саме в цю закономірно нервову мить американського комп’ютерного програміста українського походження Юрія Лазірка пробиває на вічнодорожнє, одкровенне, як-от:

Не шукай у дорозі щастя,
Бо тим щастям дорога є.
У розлуці, чи на причасті
Хай душа молитовність п’є.

Хто не жив – той не чув насправді,
Бо глухим видавався кут.
A по два береги – дві правди,
І на кожному боці бруд.

І не ангел, не біс, а люди
Переходять, мовчать, плюють.
То від них розтискає груди,
Через них розриває лють.

День за днем відлягає вічність,
Не терпиться i небесам –
Вітре путній та вітре стрічний,
Проведіть у Господній храм.

Не віщуй нам біди, тривого, –
Хай терновий вінок сплетуть.
Серцем вишито цю дорогу –
Щастя вкладене стуком тут.
(«Дорога», 18 Жовтня 2007)

Чимось генотипно нашим, василевосимоненківським віддає ця неекспериментальна, чесна поезія, якій направду не загрожують «ні Америки, ні Росії».
Тобто Україна в Америці завжди з Юрієм Лазірком. У ньому. У його, захищеній Поезією, від кислотних дощів глобального потепління клімату і похолодання душ, чужих зірок, долі. Такою, формально традиційною, як наша народна пісня, а змістовно несподіваною (як усе органічно справжнє), вона зостанеться і в космосі часу і простору.

Вона прасвідомо кличе ніжно-ножове людське серце до суворої боротьби за свободу від усього, крім долі, трансформуючись на шляху в епос свободи.
Адже свобода, як і доля, щастя, поважно люблять сильних.
Де-де, а в Америці це знають і відчувають історично...
Юрій Лазірко, судячи з усього, завоював Америку, не втративши Україну.
Це гідне загальнолюдської і родової поваги.
Добре було би широко розповсюдити цей «Дощовик для долі» серед усього світового українства, як один із символів стійкості сучасного українського поетичного слова в ноосфері, обов’язково додавши на другій сторінці деталізовану біографію автора, з якої постає доля і справжні вірші.

Ігор Павлюк.