(Виступ на презентації)

«Виходжу в степ, а степу вже немає...» – читаю у книзі Рути Вітер «Туга за степами»...
У Львів виходжу – Юлі вже немає, – тривожить серце невільна асоціація...
Іду на Личаківський цвинтар...
Там легше.
Там вічність.
Там Юля є.
Її пронизливі поезії та дивовижні імпресіоністичні, магічно реалістичні малюнки із книги «Туга за степами» щиро полюбили мої доньки-студентки. Вони, майже її ровесниці, причащаються її чистим романтичним духом... Учаться рости і літати.
Як-от у вірші «Півонії», епіграфом до якого Юля взяла слова Оксани Лятуринської «Коли цвісти – цвісти жагуче, хай тільки літо, тільки мить!»:

Цих півоній жага надчуттєва.
Я пінОю півоній хмелію,
Поринаю у цвіт, і не вірю,
Що ці чари, мов спалах, миттєві.

Миттєві... – знову зауважуємо невільно...
«Чумацьким Шляхом», «Мамай», «Купальські замовляння» – назви Юлиних віршів, які, мов іскри багаття близьких і далеких предків, викресались із генетичного коду нашої нації, її архетипних ритмічних голосінь, що очищують кров і дають силу жити і любити яскраво, ніжно, ножово, на повну... направду українізують космос.
А що із народного крилатого кореня, із народної пісні вийшло, – до них і повернеться... Такий закон Битія.
Тому із нетутешньо красивої, доброї, лагідної дитинно світлої дівчини-моделі, модельєра, художника, фотохудожника, науковця, поета... Жінки з великої літери Рута Вітер стає... легендою. А ми – її сучасники – є сумними свідками цього дива.

...На полОтнах за тином спинилася вічність:
Катерина сміється ніжнопЕрвісним сміхом,
Катерина волоссям ворожить на вітрі,
Оком гострим, як небо, сотворює світло.

Катерина віщує всесилля цвітіння,
Україна росте з насінини у вирій*.
Україна мовчить, жемчуг з ока скотився –
Катерина зорею заплакала тихо.

Це рядки із Юлиного вірша «Буйна» (за мотивами картини Катерини Білокур), взятого мною із одного європейського сайту, де ясно видно: Рута Вітер заповідалася на великого національного і (разом із тим) світового поета, яким вона, врешті, і є, адже стати Легендою – це найвищий, геніальний, рівень душевного подвигу, духовної самореалізації.
Легенда безсмертна.
Хоча і світло-сумна.
Після надраннього обірваного польоту «дітвака із сонцем у кишені» – Богдана-Ігоря Антонича, чесної і вибухової національної романтики ще одного вічного Юлиного ровесника – Василя Симоненка, ранньої пісні Володимира Івасюка про червону руту... та ренесансно одержимої палітри позачасової Катерини Білокур Україна, здається, не знала такої на позір легкої, мов гірська річка, а внутрішньо глибокої та дзвінкої, мов небо над Дніпром, творчої особистості – як Юля Пігель із псевдонімом Рута Вітер.

Її відкрито-святе велике дівоче серце вічно світитиме зі Львова вітряною рутою для тих, хто... має серце, адже у міфах та легендах давньої України рута символізує тугу та гірке життя, а вітер – волелюбство, прагнення до свободи.
Тобто рута – вічно молода сестра основного жіночого символу України – калини...

* * *

Руті Вітер

Пташиних сердець золоті листки.
А люди холодні – готельні речі.
Світ мені, Юлю, без тебе такий...
Як цей от осінній вечір.

Твій голос травою мені проріс
І стала сльоза росою.
І ти уже зірка...
І я ще ліс.
І нас вже не буде троє...

Дзвенітиме скіфська краса твоя
Допоки є воля, вітер.
Зостався в гостях сиротливо я,
А ти уже з Дому світиш.

І віршів твоїх молоді рядки
Крилаті, як долі плечі...

Світ мені, Юлю, без тебе такий,
Немов поминальний вечір...

Земля Юлі Пігель небом.
А нам усім бажаю любити життя так, як любила його, метеоритно, болідно згораючи, талановита, нетутешня дівчина-легенда Рута Вітер.

19 вересня на Форумі видавців у Львові відбулася презентація книг поезій та монографії Рути Вітер (Юлії Пігель) у Її світлу пам’ять: «Повернутися іншою» (польський переклад), «Туга за степами», «Сценічний костюм львівських театрів кінця ХХ – поч. ХХІ ст. Художні особливості, пошуки образності» за участю заслуженого діяча мистецтв України Галини Воловецької. Вступне слово – Ігор Павлюк.