(Передмова до збірки поезій авторів журналу «Дніпро» «Дніпрові хвилі» (К.: ТОВ «редакція журналу «Дніпро», 2009. – 160 с.)

Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
...............................................
Здається – кращого немає
Нічого в бога, як Дніпро
Та наша славная країна…

Тарас Шевченко

Дніпро (він же Бористен) нас, українців, споконвіків об’єднує.
Він же нас не раз в історії і роз’єднував, на жаль...
І тепер, коли правобережну і лівобережну Україну знову хочуть протиставити різні зовнішні та внутрішні вороги нашої держави та й батьківщини (хоча не кожна держава додає відчуття батьківщини), Дніпро у вигляді оновленого відомого журналу знову взявся за шляхетну справу: об’єднувати у срібних «хвилях» свого художньо-інформаційного простору золоті рибки та козацькі чайки сучасної української поезії: від, скажімо, села Нове Хмельницької області – до столиці, від лірики поета-студента Юхима Дишканта до поезії класиків – Бориса Олійника, Василя Чумака...
І в цьому також красива весільна, всесильна магія Дніпра, «Дніпра»...
Більшість поетів, презентованих у цьому збірнику, мені відомі: когось зустрічав на поетичних фестивалях, зустрічах, когось на сторінках журналів, на Інтернет-сайтах, комусь писав передмови до книг (як-от Анні Багряній чи тому ж Юхиму Дишканту), хтось, як Борис Олійник, писав передмови мені.
Серед найзнайоміших бачу тут Надію Гуменюк, Олену Пашук, Павла Коробчука та Марину Ковальчук із рідної мені Волині, Ганну Осадко та Наталю Пасічник із Тернопільщини, киян Олега Здорика, Вікторію Осташ, Світлану Богдан, шеф-редактора журналу «Дніпро» Євгена Юхницю, львів’янина Назара Федорака, Оксану Радушинську із м. Староконстянтинівка, Хмельницька обл...
Тобто так чи інакше, як писав ще один класик світової поезії, «поет поету єсть кунак», – побратим, незважаючи на вік, стать поета, форму чи навіть зміст його поезієтворчості. Тим більше, що «Дніпро», зокрема його головний редактор Микола Луків, має смак до поезії найвищого органічного рівня, адже він сам – автор пісень, які стали народними: найзаповітніша мрія кожного поета, бо ж і сам Іван Франко мріяв відати усі свої вірші за один, який би став народною піснею...
Отож, очевидно, наймудріше дивитися на поезію саме через цю безсмертну призму народної пісні, сторожами і освітлювачами, продовжувачами якої в усі часи і в усіх народів були «поети від Бога».

Творити тишу важче, ніж слова.
Творити тишу на усіх началах.
Аби почути, як зросла трава
У час, коли душа твоя мовчала, –

читаємо у вірші чудової молодої поетеси із Ворзеля Юлії Бережко-Камінської – і розуміємо, відчуваємо, що символ життєвості України – Дніпро – знаходить в собі глибоко високі сили очиститись здоровим свіжим вітром і підживитися від незамутнених близьких і далеких джерел, струмків, річечок, незважаючи на всю хаосну хімічно-пінопластову піну постмодерну на обидвох його берегах, підміну вічних зірок Чумацького Шляху салютними вогнями із набережних дач нових капіталістів, яким поезія та й самі поети потрібні так, як і вони поезії...
Пісенно-фольклорна, бунтарсько-шевченківська нота все одно бере верх у видимій і латентній боротьбі з чужою, генетично ворожою нам дисгармонією форми і безформністю змісту, висвітлюючи тут, у збірнику «Поетичні акорди», три основні, бо вічні, теми поезії: батьківщина, кохання, космос.
Саме асоціації із ними запам’ятовуються найбільше і випромінюють найдзвінкішу душевно-духовну енергію, відомо-видиму ще нашим спільним пращурам, які були поетично щасливими, адже часто бачили свого Бога – Сонце.
Процитуємо кілька строф із віршів наших поетів про кохання, адже саме в них, як і в тихих дзеркальних затоках Дніпра, відбивається наше майбутнє, яке, як відомо, – добре забуте наше минуле. І саме поетам, як «медіумам історії», дано вловити і заіскрити спільну невмирущу красу, як-от рустикально наше:

На воді хитнувся місяць повен,
згасли зорі... Темна студінь дна...
В спраглих душах нуртувала повінь
і несла у тиху вічність нас.
(Ярослав Ткачівський, м. Івано-Франківськ, із вірша «Кожен рік пливе у вічну тишу»).

Або ж (урбаністично наше):

Хлопчина у кедах і светрі смугастім, як джміль,
Сп’янілий від хмелю напівсурогатних напоїв…
Дівчатко з очима, що кольором схожі до хвиль,
З волоссям рудим, пофарбованим сонцем і хною.
(Наталка Проців, м. Київ, із вірша «Станція «Площа Льва Толстого»).

Чи просто космічно-морське, також наше, національне:

Все мирно. Все штильно. Корвети корсарські
У мулі. Зжер лодії "грецький вогонь".
А я за вітрило віддав би півцарства,
Хоч царство моє – не від світу сього.
(Дмитро Княжич, м. Київ, із вірша «Лишивши відбитки прибою у мушлях»).
І – на завершення – про сам Дніпро (Іван Левченко, м. Київ, із вірша «Парасолі добра»):

Я мінору припас у рядки про сьогоднішній ранок:
Про туман над Дніпром і холодні дощі...
Хтозна, де воно спить – світле сонце кохане?
Хтозна, де ті слова – світлі фарби душі?

«Світлі фарби душі» – «ті слова» – як бачимо, є у журналі і книжці поезій, надрукованих у ньому в 2009 році, яку Ви тримаєте в руках.
Начитавшись такої довірливої лірики, так і хочеться з доброю усмішкою співати услід за давнім автором журналу поетом Дмитром Луценком, дещо змінюючи рядок його, вже народної, пісні про Київ: «Дорогими для мене стали... вірші «Дніпра».
Тому цитувати варто всіх, надрукованих у журналі (нехай вибачать нецитовані: я вибирав наосліп), хочеться знати біографії поетів та бачити їх фотографії, адже серед них однозначно є ті, хто завтра цитуватиме нас, любитиме цей і Той світи, по-мамайськи оберігатиме все, що було святим для предків, є святим для нас і буде далі і далі, доки кигичуть чайки, ловиться золота риба, луска якої при сході і заході Бога наших предків – Сонця – так поетично нагадує хвилі Дніпра.

* * *

Отож, бажаю нам усім затишку і здоров’я, щоби пережити те щастя, яке нас чекає.
А справжня поезія, яку Дніпро і «Дніпро» ніколи не зраджували, допоможуть нам у всьому.

Будьмо і тримаймося!

Ваш Ігор Павлюк,
лауреат Народної Шевченківської премії.