
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.02
21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
2025.07.02
17:34
На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
2025.07.02
05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
2025.07.02
03:14
Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
2025.07.01
23:57
Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
2025.07.01
22:02
На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
2025.07.01
21:47
Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
2025.07.01
21:21
Якщо ти хочеш проковтнути це - вперед.
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
2025.07.01
13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
2025.07.01
12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
2025.07.01
10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
2025.07.01
09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
2025.07.01
08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ігор Павлюк (1967) /
Рецензії
Відкритий лист до Світлани Костюк
Ця перша паморозь осіння,
Цей витвір болю й самоти...
І я, в надії на спасіння,
Пишу до Вічності листи...
(Світлана Костюк. Із циклу «Окрайці думок»)
Чому «листи» Ваші, світло талановитої волинянки, «без конвертів»? Може, тому, що їх Автор – суперсучасна людина і користується лише електронною поштою? Знаю, що користується. І мобільним телефоном також. Більше того, Ви – активний автор відомого сайту «Поетичні майстерні»... І копійка у Вас при Вашій то щедрості і щирості на паперові (ще ті...) конверти, які, до речі, суттєво подорожчали, знайдеться...
А «Листи без конвертів» у Вас тому, по-моєму, що справжнє мистецтво завжди має ретро флер – це по-перше, а по-друге, воно завжди продовжує, підтверджує певну класичну традицію, за якою стоять певні, конкретні імена, зокрема Ліна Костенко у цьому разі, адже це, здається, у контексті її поетичного афоризму («Адресовані людям вірші – найщиріший у світі лист») названа Вами книга лірики, яка одночасно – книга-щоденник, книга-сповідь Жінки, яка по-жіночому загадкова і поетично відкрита сучасному світові, адже найінтимніші листи Ваші – відкриті... Ви щиро і щедро ділитеся з нами своєю тонкою енергією з підсвідомою надією на взаємообмін, в якому зовсім нема взаємообману, користі тощо: свята «співпульсація вен» ліричного героя, який, якщо й не на сто відсотків сам автор, то його найближчий побратим по духу чи й по крові, із нашими...
Врешті, ми не арифметики і не статисти, щоби вимірювати «гармонію алгеброю». Та й для ніжно-ножової душевної енергії людство ще не знайшло одиниці виміру. Краще про це знаєте Ви сама – донька, дружина, мама, подруга, яка довірила мені рукопис своїх листів-віршів чи віршів-листів і за що аз грішний їй безумовно вдячний...
«Листи відкриті відправляю в світ людей... Вони в дорозі вже, беззахисні, як діти... А раптом хтось пригорне до грудей? Або вони когось зуміють обігріти...» – пишете на сторінці «Від автора».
Зуміють когось...
Вірю Вам – авторові, світловолосій симпатичній волинянці-полісянці, яка, як пишете сама про себе, «народилася у мальовничому селі Куклù Маневицького району, на Волині. Місцеву десятирічку закінчила із золотою медаллю. Навчалася спочатку на бібліотекаря, потім закінчила філфак Луцького педінституту ім. Лесі Українки. Працювала в бібліотеці Маневицької середньої школи, кореспондентом районнної газети у Маневичах, директором школи в Іваничівському районі. Зараз проживаю у м. Нововолинську, працюю вчителем рідної мови та літератури».
Так-от пишете про себе, зазначаючи ще, де і що друкували, – і додаєте на завершення: «Довго стримувала себе, але не писати не можу. Тако...».
У тому «тако...» багато поезії, принаймні для мене ключ до неї, до поета, який може бути (знову ж таки за класиком) дипломатом, ченцем, сангвініком, холериком, лордом, купцем... вчителем чи директором школи, але не може не бути поетом, якщо дано... якщо «не писати не можу».
От і пишете Ви, як співаєте, як дихаєте, тому лакмусовим знаком, вищим пілотажем Вашого ліричного дару є насамперед вірші, які стали піснями, як-от «Незвична історія» у чудовому виконанні Оксани Первової, яку можна прослухати на youtube (http://www.youtube.com/watch?v=rL2TRn-eZHI&feature=youtu.be).
Інші вірші, як правило, безсюжетні, строфи, окремі рядки із цієї книжки з доволі розмаїтими римами та ритмами – внутрішня біографія їх автора – також виклично, жестово пританцьовують, плачуть і сміються, прагнучи стати афористичними, самою природою, а отже вічними, як-от:
Гублю ключі, і гроші, і людей...
Гублю усе. Й немає тому спасу...
...Тулю пожовкле фото до грудей,
Де ми у школі, біля твого класу.
У цій, на першій позір не метафоричній, але екзистенційній, строфі з вірша «Гублю» чи не основний лейтмотив усієї Вашої поезії загалом і цієї збірки зокрема: пронизлива ностальгія за юністю, за першим коханням, за малою батьківщиною, за собою... Тобто весь набір душевно-духовних почуттів, які у красивій вербальній формі і в певному часово-просторовому контексті – поезія, яка потрібна людям у відпочинках між працею і молитвою, бо є, на моє переконання, молодшою сестрою релігії.
Канонічна, універсальна тритематичність у поезії загалом (кохання, батьківщина, космос) варіюється у Вас веселкою підтем (відкрито-віршованою душевною «Розмовою із сином», зачудований опис волинської природи (див., приміром, вірш «На Світязі») тощо), розмаїттям психофілософських підтекстів: вірність-зрада, фальшива та істинна позолота, як у вірші «Храм у душі»:
Храм у душі –
Ото справдешній Храм...
Фальшивої не знає позолоти...
Тут вільно найщирішим молитвам
У час важкий вселенської скорботи...
...Далекий він від брязкання монет,
Від суєти кар’єрного зростання,
Корисливих позбавлений тенет...
В нім тиша... поклоніння... покаяння...
Ці, здавалось би банальні, кардіографічні максими із художньою категоричністю інкрустовані символічними багатозначними трикрапками, стають живою поезією в матриці біографія-фотографія-тест, тобто коли віриш у те, що сам автор дожився до цього досвіду всіма фібрами того, що називають душею, яка пройшла і продовжує проходити через білий біль, як і належить християнці, яка ще не забула язичеські високі вогнища і глибокі та чисті ріки та ліси наших протопредків.
Тоді причащаєшся із тих віршів, як ходили на прощу до старців, які не мали вищої, а іноді й середньої освіти, професори, академіки, царі...
Тобто в поезії натурально важливіша освяченість, а не освіченість, якої, безперечно, Вам – золотій медалістці та професійному філологу – не бравує, але Ви інтуїтивно вгадуєте, знаходите ту золоту середину між філологією і власне поезією, позитивізмом та метафізикою, метафізикою та релігією, оперуючи світоглядною термінологією.
* * *
у рідному краї
тривожно й незатишно знов
впокорено волю
надіям обрубано крила
і тільки душа
ще останню свічу не згасила
і тільки душа
прагне рабських позбутись оков
Ловлю себе на сердечній думці, що саме вірші такого – громадянсько-морального, публіцистичного – звучання парадоксально чи не найбільше імпонують, потрібні мені у Вашій жіночій, але не лише жіночній книжці, в контексті якої знову згадую слова поважаної Вами нашої Сучасниці – Ліни Костенко: «Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?»
Питання, судячи із дзеркально білих сторінок рукопису, який нині переді мною, риторичне.
А от прізвища у Вас, дорога Світлано, і в Ліни Василівни однокоріневі...
* * *
Лірика Ваша пахне лісовим сіном.
У ній, як грибів і ягід на рідній мені Волині, разом зі згаданою вище афористичністю, ненав’язливою метафоричністю, просто магічною чарівливістю, створеною Логосом («...Мені б уже / Не гратися ножем / З подвійним лезом. / Ділити біль і невигойний щем / Із білим безом*» (без (діалектне) – бузок), «зимовий вечір лащиться котом / Таким пухнастим і таким розніженим. / Блукає тиша сонна за вікном, / Порипуючи спогадом засніженим»), «Суспільство мені пропонує / Рейдерський світ контракт, / Який рясніє словами: «треба», «повинна», «мушу»... / Але я не здаюся... / Я просто роблю антракт – / Перебинтовую душу...»), багато фігуральних знахідок-поетизмів, як-от: афоризм «А спокій справжній лиш на кладовищі» (вірш «Про себе»), використане чудове діалектне слово «гойно» (вірш «Нап’яті струни серця переріж»), рима – «поруч/покруч» (вірш «Цей темний морок зусібіч...»).
А ще поет, як і життя наше, визначається ритмом...
Звідси, від доброго відчуття та володіння ним, – і пісенність Ваших віршів, шановна пані Світлано: драматично-лірична, жартівлива, протяжно-сумна: від – і до, як кажуть у народі:
Зарясніє сльоза,
Наче зірка небесного саду.
Затремтить тишина,
Як холодний забутий перон...
Я покличу тебе -
Та лиш вітер прийде на розраду
І посадить мене у чужий незігрітий вагон...
Чи –
Назад відмотую кіно
На кінострічці.
Це все було, уже було:
Човни на річці
І лілій дихання святе,
Зелена ряска,
В барвінок вкутане село,
Найперша казка.
Або:
А спогади світлі ще бродять по душ коридорах,
А поле ромашкове манить в омріяні сіті…
А все, що минуло, здається, було тільки вчора…
Є цінність життя в неповторності кожної миті…
І – рядки із кришталевими нотками органічної енергії-сили, які важко читати, не перейшовши у спів-танок із гітаро., лірою чи кобзою у руках:
* * *
Цей темний морок зусібіч…
І так бракує сонця й свіч…
І так бракує висоти…
А ще чомусь не поруч ти…
А ще улесливості бич…
Фальшиві маски слів, облич…
І прогинання тих, що поруч…
І влада вже не влада – покруч…
… Я не плазую, не повзу,
Мене не зігнеш, як лозу…
Натхненним словом захищусь…
Згораю…
Падаю…
Свічусь…
А залишити пісню для поета, яка би стала народною – найвища міра його потрібності як «медіума історії» в світлій і прохолодній вічності.
Ви маєте такий шанс.
А це вже ого-го для поета...
* * *
Аналізувати вірші із цієї книжки, звичайно, можна до безконечності. Але чи не краще благословенно відкрити і прочитати, бажано вголос, бажано у товаристві споріднених.
Не можу не подякувати Авторові за рядки, присвячені мені... Буду старатися бути достойним похвали жінки-поета, поета-жінки.
Бажаю світлого і дзвінкого, теплого відлуння Вашої талановитої лірики у небайдужих до неба на землі і Землі у небі душах.
Контекст : http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/08/21/073940.html
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Відкритий лист до Світлани Костюк
Передмова до книжки "Костюк Світлана. Листи без конвертів : поезія [текст] / С. С. Костюк ; худ. оформл. А. О. Костюка. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2013. – 112 с."

Цей витвір болю й самоти...
І я, в надії на спасіння,
Пишу до Вічності листи...
(Світлана Костюк. Із циклу «Окрайці думок»)
Чому «листи» Ваші, світло талановитої волинянки, «без конвертів»? Може, тому, що їх Автор – суперсучасна людина і користується лише електронною поштою? Знаю, що користується. І мобільним телефоном також. Більше того, Ви – активний автор відомого сайту «Поетичні майстерні»... І копійка у Вас при Вашій то щедрості і щирості на паперові (ще ті...) конверти, які, до речі, суттєво подорожчали, знайдеться...
А «Листи без конвертів» у Вас тому, по-моєму, що справжнє мистецтво завжди має ретро флер – це по-перше, а по-друге, воно завжди продовжує, підтверджує певну класичну традицію, за якою стоять певні, конкретні імена, зокрема Ліна Костенко у цьому разі, адже це, здається, у контексті її поетичного афоризму («Адресовані людям вірші – найщиріший у світі лист») названа Вами книга лірики, яка одночасно – книга-щоденник, книга-сповідь Жінки, яка по-жіночому загадкова і поетично відкрита сучасному світові, адже найінтимніші листи Ваші – відкриті... Ви щиро і щедро ділитеся з нами своєю тонкою енергією з підсвідомою надією на взаємообмін, в якому зовсім нема взаємообману, користі тощо: свята «співпульсація вен» ліричного героя, який, якщо й не на сто відсотків сам автор, то його найближчий побратим по духу чи й по крові, із нашими...
Врешті, ми не арифметики і не статисти, щоби вимірювати «гармонію алгеброю». Та й для ніжно-ножової душевної енергії людство ще не знайшло одиниці виміру. Краще про це знаєте Ви сама – донька, дружина, мама, подруга, яка довірила мені рукопис своїх листів-віршів чи віршів-листів і за що аз грішний їй безумовно вдячний...
«Листи відкриті відправляю в світ людей... Вони в дорозі вже, беззахисні, як діти... А раптом хтось пригорне до грудей? Або вони когось зуміють обігріти...» – пишете на сторінці «Від автора».
Зуміють когось...
Вірю Вам – авторові, світловолосій симпатичній волинянці-полісянці, яка, як пишете сама про себе, «народилася у мальовничому селі Куклù Маневицького району, на Волині. Місцеву десятирічку закінчила із золотою медаллю. Навчалася спочатку на бібліотекаря, потім закінчила філфак Луцького педінституту ім. Лесі Українки. Працювала в бібліотеці Маневицької середньої школи, кореспондентом районнної газети у Маневичах, директором школи в Іваничівському районі. Зараз проживаю у м. Нововолинську, працюю вчителем рідної мови та літератури».
Так-от пишете про себе, зазначаючи ще, де і що друкували, – і додаєте на завершення: «Довго стримувала себе, але не писати не можу. Тако...».
У тому «тако...» багато поезії, принаймні для мене ключ до неї, до поета, який може бути (знову ж таки за класиком) дипломатом, ченцем, сангвініком, холериком, лордом, купцем... вчителем чи директором школи, але не може не бути поетом, якщо дано... якщо «не писати не можу».
От і пишете Ви, як співаєте, як дихаєте, тому лакмусовим знаком, вищим пілотажем Вашого ліричного дару є насамперед вірші, які стали піснями, як-от «Незвична історія» у чудовому виконанні Оксани Первової, яку можна прослухати на youtube (http://www.youtube.com/watch?v=rL2TRn-eZHI&feature=youtu.be).
Інші вірші, як правило, безсюжетні, строфи, окремі рядки із цієї книжки з доволі розмаїтими римами та ритмами – внутрішня біографія їх автора – також виклично, жестово пританцьовують, плачуть і сміються, прагнучи стати афористичними, самою природою, а отже вічними, як-от:
Гублю ключі, і гроші, і людей...
Гублю усе. Й немає тому спасу...
...Тулю пожовкле фото до грудей,
Де ми у школі, біля твого класу.
У цій, на першій позір не метафоричній, але екзистенційній, строфі з вірша «Гублю» чи не основний лейтмотив усієї Вашої поезії загалом і цієї збірки зокрема: пронизлива ностальгія за юністю, за першим коханням, за малою батьківщиною, за собою... Тобто весь набір душевно-духовних почуттів, які у красивій вербальній формі і в певному часово-просторовому контексті – поезія, яка потрібна людям у відпочинках між працею і молитвою, бо є, на моє переконання, молодшою сестрою релігії.
Канонічна, універсальна тритематичність у поезії загалом (кохання, батьківщина, космос) варіюється у Вас веселкою підтем (відкрито-віршованою душевною «Розмовою із сином», зачудований опис волинської природи (див., приміром, вірш «На Світязі») тощо), розмаїттям психофілософських підтекстів: вірність-зрада, фальшива та істинна позолота, як у вірші «Храм у душі»:
Храм у душі –
Ото справдешній Храм...
Фальшивої не знає позолоти...
Тут вільно найщирішим молитвам
У час важкий вселенської скорботи...
...Далекий він від брязкання монет,
Від суєти кар’єрного зростання,
Корисливих позбавлений тенет...
В нім тиша... поклоніння... покаяння...
Ці, здавалось би банальні, кардіографічні максими із художньою категоричністю інкрустовані символічними багатозначними трикрапками, стають живою поезією в матриці біографія-фотографія-тест, тобто коли віриш у те, що сам автор дожився до цього досвіду всіма фібрами того, що називають душею, яка пройшла і продовжує проходити через білий біль, як і належить християнці, яка ще не забула язичеські високі вогнища і глибокі та чисті ріки та ліси наших протопредків.
Тоді причащаєшся із тих віршів, як ходили на прощу до старців, які не мали вищої, а іноді й середньої освіти, професори, академіки, царі...
Тобто в поезії натурально важливіша освяченість, а не освіченість, якої, безперечно, Вам – золотій медалістці та професійному філологу – не бравує, але Ви інтуїтивно вгадуєте, знаходите ту золоту середину між філологією і власне поезією, позитивізмом та метафізикою, метафізикою та релігією, оперуючи світоглядною термінологією.
* * *
у рідному краї
тривожно й незатишно знов
впокорено волю
надіям обрубано крила
і тільки душа
ще останню свічу не згасила
і тільки душа
прагне рабських позбутись оков
Ловлю себе на сердечній думці, що саме вірші такого – громадянсько-морального, публіцистичного – звучання парадоксально чи не найбільше імпонують, потрібні мені у Вашій жіночій, але не лише жіночній книжці, в контексті якої знову згадую слова поважаної Вами нашої Сучасниці – Ліни Костенко: «Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?»
Питання, судячи із дзеркально білих сторінок рукопису, який нині переді мною, риторичне.
А от прізвища у Вас, дорога Світлано, і в Ліни Василівни однокоріневі...
* * *
Лірика Ваша пахне лісовим сіном.
У ній, як грибів і ягід на рідній мені Волині, разом зі згаданою вище афористичністю, ненав’язливою метафоричністю, просто магічною чарівливістю, створеною Логосом («...Мені б уже / Не гратися ножем / З подвійним лезом. / Ділити біль і невигойний щем / Із білим безом*» (без (діалектне) – бузок), «зимовий вечір лащиться котом / Таким пухнастим і таким розніженим. / Блукає тиша сонна за вікном, / Порипуючи спогадом засніженим»), «Суспільство мені пропонує / Рейдерський світ контракт, / Який рясніє словами: «треба», «повинна», «мушу»... / Але я не здаюся... / Я просто роблю антракт – / Перебинтовую душу...»), багато фігуральних знахідок-поетизмів, як-от: афоризм «А спокій справжній лиш на кладовищі» (вірш «Про себе»), використане чудове діалектне слово «гойно» (вірш «Нап’яті струни серця переріж»), рима – «поруч/покруч» (вірш «Цей темний морок зусібіч...»).
А ще поет, як і життя наше, визначається ритмом...
Звідси, від доброго відчуття та володіння ним, – і пісенність Ваших віршів, шановна пані Світлано: драматично-лірична, жартівлива, протяжно-сумна: від – і до, як кажуть у народі:
Зарясніє сльоза,
Наче зірка небесного саду.
Затремтить тишина,
Як холодний забутий перон...
Я покличу тебе -
Та лиш вітер прийде на розраду
І посадить мене у чужий незігрітий вагон...
Чи –
Назад відмотую кіно
На кінострічці.
Це все було, уже було:
Човни на річці
І лілій дихання святе,
Зелена ряска,
В барвінок вкутане село,
Найперша казка.
Або:
А спогади світлі ще бродять по душ коридорах,
А поле ромашкове манить в омріяні сіті…
А все, що минуло, здається, було тільки вчора…
Є цінність життя в неповторності кожної миті…
І – рядки із кришталевими нотками органічної енергії-сили, які важко читати, не перейшовши у спів-танок із гітаро., лірою чи кобзою у руках:
* * *
Цей темний морок зусібіч…
І так бракує сонця й свіч…
І так бракує висоти…
А ще чомусь не поруч ти…
А ще улесливості бич…
Фальшиві маски слів, облич…
І прогинання тих, що поруч…
І влада вже не влада – покруч…
… Я не плазую, не повзу,
Мене не зігнеш, як лозу…
Натхненним словом захищусь…
Згораю…
Падаю…
Свічусь…
А залишити пісню для поета, яка би стала народною – найвища міра його потрібності як «медіума історії» в світлій і прохолодній вічності.
Ви маєте такий шанс.
А це вже ого-го для поета...
* * *
Аналізувати вірші із цієї книжки, звичайно, можна до безконечності. Але чи не краще благословенно відкрити і прочитати, бажано вголос, бажано у товаристві споріднених.
Не можу не подякувати Авторові за рядки, присвячені мені... Буду старатися бути достойним похвали жінки-поета, поета-жінки.
Бажаю світлого і дзвінкого, теплого відлуння Вашої талановитої лірики у небайдужих до неба на землі і Землі у небі душах.
Контекст : http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/08/21/073940.html
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію