Передмова до книжки "Костюк Світлана. Листи без конвертів : поезія [текст] / С. С. Костюк ; худ. оформл. А. О. Костюка. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2013. – 112 с."

Ця перша паморозь осіння,
Цей витвір болю й самоти...
І я, в надії на спасіння,
Пишу до Вічності листи...

(Світлана Костюк. Із циклу «Окрайці думок»)

Чому «листи» Ваші, світло талановитої волинянки, «без конвертів»? Може, тому, що їх Автор – суперсучасна людина і користується лише електронною поштою? Знаю, що користується. І мобільним телефоном також. Більше того, Ви – активний автор відомого сайту «Поетичні майстерні»... І копійка у Вас при Вашій то щедрості і щирості на паперові (ще ті...) конверти, які, до речі, суттєво подорожчали, знайдеться...
А «Листи без конвертів» у Вас тому, по-моєму, що справжнє мистецтво завжди має ретро флер – це по-перше, а по-друге, воно завжди продовжує, підтверджує певну класичну традицію, за якою стоять певні, конкретні імена, зокрема Ліна Костенко у цьому разі, адже це, здається, у контексті її поетичного афоризму («Адресовані людям вірші – найщиріший у світі лист») названа Вами книга лірики, яка одночасно – книга-щоденник, книга-сповідь Жінки, яка по-жіночому загадкова і поетично відкрита сучасному світові, адже найінтимніші листи Ваші – відкриті... Ви щиро і щедро ділитеся з нами своєю тонкою енергією з підсвідомою надією на взаємообмін, в якому зовсім нема взаємообману, користі тощо: свята «співпульсація вен» ліричного героя, який, якщо й не на сто відсотків сам автор, то його найближчий побратим по духу чи й по крові, із нашими...
Врешті, ми не арифметики і не статисти, щоби вимірювати «гармонію алгеброю». Та й для ніжно-ножової душевної енергії людство ще не знайшло одиниці виміру. Краще про це знаєте Ви сама – донька, дружина, мама, подруга, яка довірила мені рукопис своїх листів-віршів чи віршів-листів і за що аз грішний їй безумовно вдячний...
«Листи відкриті відправляю в світ людей... Вони в дорозі вже, беззахисні, як діти... А раптом хтось пригорне до грудей? Або вони когось зуміють обігріти...» – пишете на сторінці «Від автора».
Зуміють когось...
Вірю Вам – авторові, світловолосій симпатичній волинянці-полісянці, яка, як пишете сама про себе, «народилася у мальовничому селі Куклù Маневицького району, на Волині. Місцеву десятирічку закінчила із золотою медаллю. Навчалася спочатку на бібліотекаря, потім закінчила філфак Луцького педінституту ім. Лесі Українки. Працювала в бібліотеці Маневицької середньої школи, кореспондентом районнної газети у Маневичах, директором школи в Іваничівському районі. Зараз проживаю у м. Нововолинську, працюю вчителем рідної мови та літератури».
Так-от пишете про себе, зазначаючи ще, де і що друкували, – і додаєте на завершення: «Довго стримувала себе, але не писати не можу. Тако...».
У тому «тако...» багато поезії, принаймні для мене ключ до неї, до поета, який може бути (знову ж таки за класиком) дипломатом, ченцем, сангвініком, холериком, лордом, купцем... вчителем чи директором школи, але не може не бути поетом, якщо дано... якщо «не писати не можу».
От і пишете Ви, як співаєте, як дихаєте, тому лакмусовим знаком, вищим пілотажем Вашого ліричного дару є насамперед вірші, які стали піснями, як-от «Незвична історія» у чудовому виконанні Оксани Первової, яку можна прослухати на youtube (http://www.youtube.com/watch?v=rL2TRn-eZHI&feature=youtu.be).
Інші вірші, як правило, безсюжетні, строфи, окремі рядки із цієї книжки з доволі розмаїтими римами та ритмами – внутрішня біографія їх автора – також виклично, жестово пританцьовують, плачуть і сміються, прагнучи стати афористичними, самою природою, а отже вічними, як-от:

Гублю ключі, і гроші, і людей...
Гублю усе. Й немає тому спасу...
...Тулю пожовкле фото до грудей,
Де ми у школі, біля твого класу.

У цій, на першій позір не метафоричній, але екзистенційній, строфі з вірша «Гублю» чи не основний лейтмотив усієї Вашої поезії загалом і цієї збірки зокрема: пронизлива ностальгія за юністю, за першим коханням, за малою батьківщиною, за собою... Тобто весь набір душевно-духовних почуттів, які у красивій вербальній формі і в певному часово-просторовому контексті – поезія, яка потрібна людям у відпочинках між працею і молитвою, бо є, на моє переконання, молодшою сестрою релігії.
Канонічна, універсальна тритематичність у поезії загалом (кохання, батьківщина, космос) варіюється у Вас веселкою підтем (відкрито-віршованою душевною «Розмовою із сином», зачудований опис волинської природи (див., приміром, вірш «На Світязі») тощо), розмаїттям психофілософських підтекстів: вірність-зрада, фальшива та істинна позолота, як у вірші «Храм у душі»:

Храм у душі –
Ото справдешній Храм...
Фальшивої не знає позолоти...
Тут вільно найщирішим молитвам
У час важкий вселенської скорботи...
...Далекий він від брязкання монет,
Від суєти кар’єрного зростання,
Корисливих позбавлений тенет...
В нім тиша... поклоніння... покаяння...


Ці, здавалось би банальні, кардіографічні максими із художньою категоричністю інкрустовані символічними багатозначними трикрапками, стають живою поезією в матриці біографія-фотографія-тест, тобто коли віриш у те, що сам автор дожився до цього досвіду всіма фібрами того, що називають душею, яка пройшла і продовжує проходити через білий біль, як і належить християнці, яка ще не забула язичеські високі вогнища і глибокі та чисті ріки та ліси наших протопредків.
Тоді причащаєшся із тих віршів, як ходили на прощу до старців, які не мали вищої, а іноді й середньої освіти, професори, академіки, царі...
Тобто в поезії натурально важливіша освяченість, а не освіченість, якої, безперечно, Вам – золотій медалістці та професійному філологу – не бравує, але Ви інтуїтивно вгадуєте, знаходите ту золоту середину між філологією і власне поезією, позитивізмом та метафізикою, метафізикою та релігією, оперуючи світоглядною термінологією.

* * *
у рідному краї
тривожно й незатишно знов
впокорено волю
надіям обрубано крила
і тільки душа
ще останню свічу не згасила
і тільки душа
прагне рабських позбутись оков

Ловлю себе на сердечній думці, що саме вірші такого – громадянсько-морального, публіцистичного – звучання парадоксально чи не найбільше імпонують, потрібні мені у Вашій жіночій, але не лише жіночній книжці, в контексті якої знову згадую слова поважаної Вами нашої Сучасниці – Ліни Костенко: «Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?»
Питання, судячи із дзеркально білих сторінок рукопису, який нині переді мною, риторичне.
А от прізвища у Вас, дорога Світлано, і в Ліни Василівни однокоріневі...

* * *
Лірика Ваша пахне лісовим сіном.
У ній, як грибів і ягід на рідній мені Волині, разом зі згаданою вище афористичністю, ненав’язливою метафоричністю, просто магічною чарівливістю, створеною Логосом («...Мені б уже / Не гратися ножем / З подвійним лезом. / Ділити біль і невигойний щем / Із білим безом*» (без (діалектне) – бузок), «зимовий вечір лащиться котом / Таким пухнастим і таким розніженим. / Блукає тиша сонна за вікном, / Порипуючи спогадом засніженим»), «Суспільство мені пропонує / Рейдерський світ контракт, / Який рясніє словами: «треба», «повинна», «мушу»... / Але я не здаюся... / Я просто роблю антракт – / Перебинтовую душу...»), багато фігуральних знахідок-поетизмів, як-от: афоризм «А спокій справжній лиш на кладовищі» (вірш «Про себе»), використане чудове діалектне слово «гойно» (вірш «Нап’яті струни серця переріж»), рима – «поруч/покруч» (вірш «Цей темний морок зусібіч...»).
А ще поет, як і життя наше, визначається ритмом...
Звідси, від доброго відчуття та володіння ним, – і пісенність Ваших віршів, шановна пані Світлано: драматично-лірична, жартівлива, протяжно-сумна: від – і до, як кажуть у народі:

Зарясніє сльоза,
Наче зірка небесного саду.
Затремтить тишина,
Як холодний забутий перон...
Я покличу тебе -
Та лиш вітер прийде на розраду
І посадить мене у чужий незігрітий вагон...

Чи –
Назад відмотую кіно
На кінострічці.
Це все було, уже було:
Човни на річці
І лілій дихання святе,
Зелена ряска,
В барвінок вкутане село,
Найперша казка.

Або:

А спогади світлі ще бродять по душ коридорах,
А поле ромашкове манить в омріяні сіті…
А все, що минуло, здається, було тільки вчора…
Є цінність життя в неповторності кожної миті…

І – рядки із кришталевими нотками органічної енергії-сили, які важко читати, не перейшовши у спів-танок із гітаро., лірою чи кобзою у руках:

* * *

Цей темний морок зусібіч…
І так бракує сонця й свіч…
І так бракує висоти…
А ще чомусь не поруч ти…

А ще улесливості бич…
Фальшиві маски слів, облич…
І прогинання тих, що поруч…
І влада вже не влада – покруч…
… Я не плазую, не повзу,
Мене не зігнеш, як лозу…
Натхненним словом захищусь…
Згораю…
Падаю…
Свічусь…


А залишити пісню для поета, яка би стала народною – найвища міра його потрібності як «медіума історії» в світлій і прохолодній вічності.
Ви маєте такий шанс.
А це вже ого-го для поета...

* * *

Аналізувати вірші із цієї книжки, звичайно, можна до безконечності. Але чи не краще благословенно відкрити і прочитати, бажано вголос, бажано у товаристві споріднених.
Не можу не подякувати Авторові за рядки, присвячені мені... Буду старатися бути достойним похвали жінки-поета, поета-жінки.
Бажаю світлого і дзвінкого, теплого відлуння Вашої талановитої лірики у небайдужих до неба на землі і Землі у небі душах.