На вершину духовну бреду по небесній драбині.
І мені помагають – ножами у спину – «брати».
Впав мій ідол учора.
Я вільний, спокійний віднині.
Злий був ідол...
Я ж думав – що ледь не святий.

Не для тих, що отут, вже складаю пісні і поеми.
Зрозуміють їх ті, що, надіюсь, прийдуть після нас, –
Коли в космосі дальнім потраплять у холод і темінь.
Прочитають мій вірш – мов нап’ються земного вина.

І відчують, що я хотів бути то звіром, то древом,
То поетом, то ангелом...
Врешті собою самим.
Прислухався до серця за злим епохальності ревом.
Написав тільки пісню...
А міг написати томи.

Безконечно дивився на груди дівочі і зорі.
Потім каявся так – аж до дна діставав – і назад.
Був щасливим, коли мені вірші складались прозорі
І коли я любив – море, жінку, печаль, райський сад...

Чорний мій циферблат в ночі світлі нагадував прірву.
І боліла в мені, і стогнала мені далина,
Із якої, мов зуб, я тоску свою нарвану вирву,
Від нестерпних суєт заховавшись у снах.

Ідол мохом обріс.
Хай валяється, злий і самотній.
В ієрархії духу колись був мені золотий...

Де був кисень над ним – там ліниві молекули водню.
Де був ідол – Всевишній зорить з висоти.