ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2025.04.05 22:27
Нехай біснуються, а я люблю —
переплелися душами й тілами
до божевілля, присмаку жалю.
Обоє сунем голови в петлю
і за життя чіпляємось губами.

Ніколи не косила лободу,
та цього разу, як лихий попутав.

Борис Костиря
2025.04.05 21:52
Колишнє життя, як Атлантида,
потонуло на дні океану.
Чи існувало воно насправді?
Чи не було воно маренням?
Колишнє життя стало
материком, який пішов
під воду чи розчинився
у кислоті забуття.

Іван Потьомкін
2025.04.05 20:00
Не бузувір я, хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невт

Віктор Кучерук
2025.04.05 11:42
Розпізнаю війни запеклість
І лють, і злість її щодня, –
Іще засмучує далекість
І душу точить незнання.
Я так давно тебе не бачив,
Через появу в нас біди,
Що знемагаю без побачень,
Як степ улітку без води.

Віктор Насипаний
2025.04.05 07:02
В село якось примчав дорослий внук
До свого діда врешті в гості:
- Авто я маю, хату, ноутбук.
Мене шанують на роботі.

І непогана, звісно, зарплатня.
Я, діду, програміст хороший.
До долара прив’язана вона.

Микола Соболь
2025.04.05 06:55
Осяде пил на убиті тіла,
понівечені жили доріг,
моя любове, аби ж ти могла,
врятувати в ту мить Кривий Ріг,
ще кров гаряча стікає з чола,
лежать дітки убиті, поглянь,
моя любове, аби ж ти могла…
я б віддав тебе всю без вагань.

Хельґі Йогансен
2025.04.05 00:14
— Добрий ранок, кохана! Як спалось?
— Жартівник! Це вже майже обід.
Таки справді без чогось дванадцять,
Лиш спросоння не видно мені.
На столі пахне тепла ще кава,
Сонце сяє грайливо в вікні.
Ти усміхнена, ніжна і гарна,
Наче Еос, мов цвіт навесні.

Борис Костиря
2025.04.04 21:50
Ця синиця вміщає в собі
цілий Всесвіт.
Синиця вміщає в собі
голку Кощія.
Так велике ховається
у малому.
Зруйнуєш малий Всесвіт,
розвалиться великий.

Борис Костиря
2025.04.04 21:45
Руйнується немічне тіло, мов замок.
Руйнується плоть, як уламки сторіч.
Руйнується те, що виходить із рамок,
Немовби відлуння лихих протиріч.

І те, що цвіло, переходить в занепад.
А те, що буяло, упало в труху.
І нас поглинає ненависті невід

Тетяна Левицька
2025.04.04 21:17
Нестерпілось, незлюбилось,
навіть уві сні...
Ніч заквецяла чорнилом
зорі чарівні.
Вітер хмари поганяє
пружним батогом...
Сніг пухнастим горностаєм
стелиться кругом.

Ігор Терен
2025.04.04 21:16
І
Ніколи кажуть не кажи, – ніколи.
Не має сенсу парадигма ця,
немає ні початку, ні кінця
абсурду, що вертається по колу
сансарою во ім’я гаманця.
Америка «кришує» Україну
як рекетир і поки тліє край,

Іван Потьомкін
2025.04.04 19:13
«Чому розладналися твої заручини з Томом?» «Бачиш, він обдурив мене: казав, що є фахівцем з печінки й нирок,а насправді працює в м’ясній лавці». 2 «Чому ти не відповіла на мій лист?» «Я не отримала його. З іншого боку, мені не подобається, що в ньому

Ольга Олеандра
2025.04.04 12:06
В міцних обіймах прохолоди
Після тягучого дощу
Хвилюються Дніпрові води
Розходяться Дніпрові води
По змоченому згарищу.
Віки прокочуються ними
І чайки звично ґелґотять
Середньовічні довгі зими

Микола Соболь
2025.04.04 10:50
Хай квітень нас розсудить і мине.
Впаде на землю квітом абрикоси.
За все, що не збулось, пробач мене
і за холодні, світанкові роси.
Переродись у дрібочку тепла,
почуй, як вітер небозвід колише,
коли сльоза по шибі потекла,
хай не карає спогадами бі

Козак Дума
2025.04.04 09:25
Гаптується часом верета вінчальна,
вкриває гілля білий квіт,
та вітер навіює присмак печалі
і линуть думки у політ,
а цвіт опадає із віт…

Доносить віола безмірності звуки,
лунає прийдешнього суть –

Юрій Гундарєв
2025.04.04 09:16
квітня - День народження видатної американської співачки українського походження.
До речі, зверніть увагу, як римуються: Квітень і Квітка…


Українка Квітослава Цісик народилася і все життя прожила у США. Батько, скрипаль родом зі Львова, називав її К
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Самослав Желіба
2024.05.20

Наталія Близнюк
2021.12.12

Тарас Ніхто
2020.01.18

Сергій Губерначук
2019.07.07

Юля Костюк
2018.01.11

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ігор Павлюк (1967) / Рецензії

 Між степом і землею


Лариса Лисогурська із батьківщини незабутнього Миколи Вінграновського – поетичного Первомайська на Миколаївщині. Ми там з нею не так давно і познайомились. І так уже склалося у мене, що все, пов’язане з батьківщиною поета, – поезія, адже «хочеш зрозуміти поета – побувай на його батьківщині», – погоджуюся із Гете.
Тому коли пані Лариса попросила мене написати передмову до її книжки поезій, – вірний братству поетів, я погодився. Адже мені Микола Степанович також писав передмову...
Під романтичною назвою (хоч-не-хоч, а згадаєш іще одного чудового ліро-епіка, знаменитого археолога, степовика – Бориса Мозолевського) – «Пісня скіфського степу» – знайшла прихисток світло-журлива, щебетлива жіноча лірика із історіософським (по духовній вертикалі) та топософськими (по душевній горизонталі) «чураївним» відлунням, як-от:

Сволок мережаний, гак і колиска,
Лава, покрита рядном.
Пам’ять моя, оживи, подивись-но:
Мальви горять за вікном!
(Із вірша «В музеї»)

Або:

Неба блакитна корогва,
Клен в кармазинах стоїть,
А під колеса дорога.
Скільки вже тисячоліть?
–––––––––––––––––––––––
Хоч на лице не впізнати –
Простір і час їх змінив,
І вже не орії – анти
Косу мантачать до жнив.
(Із вірша «Дороги аріїв)

У пісенно-крилатих строфах поетеси виразно, як фрески із-під хімічної фарби сучасних «євроремонтів», проступають слова-знаки, символи, коди універсально та національно вічного, по-степовому, краєвому орнаментального: річка Синюха, Буг, Орлик, Голта, Богополе, байрак, Ольвія, арії...

Отож, «Пісня скіфського степу» нагадує пісенний альбом (у деяких віршів навіть приспіви подано: «Ранкова пісня», наприклад) жінки, генетично вірної степові – хазяйки дому-диму, всього роду свого і тієї частини простору, що за горизонтом, також:

Сонце і степ мене зовсім розніжили.
Пісню б сюди, щоб вершиною щастя!
Бач, огірочок прибився з-під Ніжина,
Гріє на сонці бочок колюкастий.
–––––––––––––––––––––––––––––––––
Птах якийсь пробує квилити чайкою,
Сонях всміхається добрим обличчям.
Ким я була? А таки половчанкою !
Навіть ввісні чую: степ мене кличе.
(Із вірша «Степовичка»)

Яке цікаве слово-епітет: «колюкастий»!..
Авторка ніби продовжує, або, принаймні, зберігає традицію жіночої української пісенної лірики, беручи навіть епіграфами своїх віршів, наприклад, слова: «Чорноморець, матінко, чорноморець / Вивів мене босую на морозець...» (до вірша «Який гарячий був той сніг»), або авторизоване, хоча вже також народне, – тичинівське: «Як упав же він з коня / Та й на білий сніг...» (до вірша «Український мотив»).

І якщо на таких – екзистенційно-публіцистичних – регістрах лірики Лариси Лисогурської (вірші «Урус-шайтан», «Пам’яті жертв голодомору», українська душа дзвенить, то на суто інтимних, отих щебетливо-жіночих (так і хочеться згадати у цьому контексті характерну лірику ще одного поета – Ірини Жиленко) – муркоче, відпочиває: читай вірші «На городі», «Печемо хліб», «Котики цвітуть», «Цвітуть бузки»...
Тобто, як бачимо, чуємо, у цій ліриці все цвіте, пахне, співає, тепло сумує:

У шоломі руського воїна
З тих ще прадавніх століть,
Рана моя незагоєна –
Храм серед пустки стоїть.

Голуби понад дзвінницею,
Понад німою летять.
Душі заковані крицею:
Стукай, не стукай – мовчать.
(Із вірша «Старий храм»)

Календарна, побутово-обрядова, космічна лірика репрезентована віршами «Рік життя», «Передзим’я», «Весняне», «Березень», «Літній дощ», «Закликання дощу», «Самотнє яблуко», «Вересень погожий», «Каштанова осінь», «Зоряна легенда», «Космогонія»… офілософствуване кохання, психологічні мотиви – у творах «Елегія», «Спогад», «В дорозі», «Чекання»...
А ще ж є такі, здавалось би, несподівані для цієї манери письма вірші – як «Бабки співають», «Цигани», яких названо тут «смаглявими дітьми степу»:

Іржання, скрип возів – і тиші вже немає!
Завирувало у здивованім селі:
Земфіра карти нам в подолі розкидає,
І на черешні вже цигинчуки малі,

Бо про сніданок їм не журяться мотрони.
В тіні старий баро з дідами гомонить,
У небо зринуть розполохані ворони,
Як запала вогонь, гітара задзвенить.

Насправді ж усі ці мотиви, теми – тонші чи товстіші струни однієї ліри: ліри українського степу, який у Лариси Лисогурської – і море, і небо... і пісенно-рвані голоси предків та нащадків.
Відмежуємося, хто як може, від сучасного нав’язливого року та «попси», снобізму авторів «філігранних текстів» – і послухаймо їх жіночно-вселенську гармонію (є у книжці і однойменний вірш – «Гармонія»), яка (подекуди поранена, із ламаноритмова) учить заново радіти життю-буттю, бо

У небо прагнем. А між тим
Гармонія всесвітня торжествує:
Поміж промінням золотим
Вітрильник наш до обрію мандрує.
(із вірша «Гармонія»)




  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2015-03-27 22:08:14
Переглядів сторінки твору 2720
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 0 / --  (5.096 / 5.72)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.911 / 5.75)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.785
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Автор востаннє на сайті 2025.01.26 22:15
Автор у цю хвилину відсутній