("Дзеркало тижня" (№ 47 (827) 18-24 грудня 2010)

Посеред рясного літературного сузір’я Ігор Павлюк — особистість непересічна, цікава. Він автор 27 книжок, понад трьохсот публікацій у періодиці. Навчався ще в Ленінграді — у Вищому військовому інженерно-будівельному училищі, але «вилетів» звідти за вільнодумство… І опинився на «засланні» в Забайкальській тайзі, де будував автомобільну дорогу. З середини 80-х розпочинається його журналістська та літературна діяльність. Він побував і поетом-пілігримом, і ченцем, мандруючи Сполученими Штатами, іншими країнами. Викладав, захищав дисертацію… Сьогодні Ігор Павлюк — професор Національного університету «Острозька академія», член редколегій деяких журналів… І, як відомо, лауреат Народної Шевченківської премії.

— Пане Ігоре, перше запитання, можливо, традиційне: у чому місія сучасного літератора? І наскільки така місія затребувана суспільством сьогодні?

— Це широка тема. Власне, література, як відомо, загалом займається пошуком сенсу життя і його смаку... Тому думати — це одне, відчувати — інше, а змінювати щось у цьому світі — ще інше. У невидимий світ, як у приховану камеру, вірю, звичайно, відчуваю його. У мене вже той вік і досвід, коли інтуїтивно майже безпомилково розрізняю рідне і чуже, друзів і ворогів. Розрізняю те, що можу лише описати і що здатен змінити...

— У літературі інколи роблять поділ на «сільську прозу», на «міську поезію». Все це, звісно, досить умовно. Особисто ви себе зараховуєте до «сільських» чи «міських» літераторів?

— Я людина природна. Виховувався дідами-прадідами у волинському лісі (мама померла, народивши мене), а з 17 років — аристократами Петербурга, зеками серед сопок Забайкалля, куди мене вислали будувати секретну дорогу за те, що я вирішив залишити військове училище і стати поетом...

Повернувшись додому, в Україну, я зрозумів, що ніколи назовсім не покину її, як би далеко не залетів. У село їжджу часто. Маю там хатинку «на курячих лапках» біля озера.

Сучасне село із розореними родовими гніздами мені болить… Намагаюся втручатися в його життя і як письменник (описую сучасні проблеми у повісті «Біографія дерева племені поетів», романах «Мезозой», «Буг», віршованих циклах «Провінція», «Село ХХІ. Ретромодерн»...), і як журналіст: організовував «сходку» селян для «розбірок» із колишнім головою колгоспу з приводу поділу колгоспної землі і техніки. Там багато емоцій та криміналу. Як і колись — коли землю ділили навпаки.

— Борис Олійник пише про вас: «З-поміж поетів свого покоління Ігор Павлюк стоїть дещо осібно»... У чому ваша «осібність» — якщо зробити спробу самоаналізу?

— Звісно, збоку видніше. Сказати, що більшість сучасних митців — моїх ровесників — «діти асфальту», а я — трави, мало що пояснити... Те, що я пишу і прозу, і драматичні речі, і вірші, наукові монографії — теж не є особливою прикметою, харизмою, планидою. Стараюся бути якомога незалежнішим. Хоча любов до наших лісів, степів, озер, зірок над могилами предків — також, як і слава, — свята залежність, очевидно. Одне слово, хай розбираються критики і читачі.

…Христос — як один із найбільших поетів світу, якого зараз, здається мені, навіть не помітили б,
не розп’яли б, а просто цинічно посміялися б із нього, — учив любити ворогів! Та де ж вони — достойні, «кохані, милі» вороги?.. Бачу навколо себе або ж достойних аристократів духу, як от Ліна Костенко, Борис Олійник, Микола Шудря, Ігор Калинець, Микола Малахута, який справді по-геройськи видає в Луганську українські книжки та «Літературну газету», — або ж якихось дрібних пасквілянтів. Про стосунки з ними я в мемуарах напишу. Читачів усе більшає. Не встигаю відповідати на листи, дзвінки. Ось вам і сенс життя..

— Одна з ваших монографій називається «Митець — влада — преса». А як ви ставитеся до політики зараз?

— Кажуть, у шляхетних компаніях не заведено говорити про гроші, релігію, політику — про погане. Але ж про це і найцікавіше говорити, сперечатися. Те, що у нас заведено називати політикою, мені як нормальній людині, чоловікові, батькові двох дорослих доньок, уже давно огидне, як і всім. Як невиправний романтик, я відстояв Майдан усі ночі. Але в нас час розпаду імперії, коли можна купити любов, диплом, «справедливість», — лише печаль зосталася найчеснішим почуттям. Тому мої останні вірші дуже сумні.

— Коли читач запропонує саме вам зробити вибір: на яку з книжок варто звернути увагу в першу чергу?

— Можливо, це повість «Біографія дерева племені поетів», романи «Мезозой», «Вирощування алмазів», «Буг», повість «Масовка», книжки лірики і драматизованих поем «Магма», «Бунт», щойно видана книжка соціальної лірики «Україна в диму»... монографії з теорії та історії преси, як-от «Діагностика і прогностика брехні», наприклад.

Деякі твори друкувалися в журналі «Кур’єр Кривбасу» (2002, 2004, 2005 роки), там-таки готується до друку роман «Буг». «Масовку» друкував журнал «Київ» (2005). Окремими книжками видавати їх не поспішаю, як і свою публіцистику. На все свій час.

— Багато ваших творів можна знайти в Інтернеті. Як взагалі ставитеся до «красного письменства» у «павутині»?

— Інтернет зараз подібний до самвидаву тоталітарного суспільства (як святе, так і грішне місця порожніми не бувають), такий собі андеґраунд, де поряд із високою, доброю і світлою класикою — купа отруйного кітчу та злих закомплексованих анонімів.

— Пане Ігоре, неодноразово інтелігенція намагається порушити тему складного життя літературних видань в Україні. Вони нібито існують у якомусь дивному «маргінальному» просторі…

— Коли в Америці, де я був і ченцем, і науковим працівником, мене запитували: «Чому вашими дівчатами заповнені всі борделі Європи?» — я із затаєним сумом відповідав: «Очевидно тому, що там немає вродливих жінок...». У цьому ж випадку із затаєним сумом відповім так: «Тому, що можновладці бояться чесного і красивого письменницького слова».

Культ особистості митця (не плутати з культом особи!) у нас підмінили естрадники-фанерники, політики-тимчасовці і шарлатани-екстрасенси.

Літературні ж видання справді животіють. Але все ж таки тримаються! Не так щасливо, як еротичні, гламурно-щасливі тощо, але ж ні щасливі люди, ні щасливі журнали вічності не цікаві.

Виходить оновлений журнал «Дніпро», новий журнал «Золота Пектораль» під редагуванням поета Володимира Погорецького, нова «Українська літературна газета» під редагуванням екс-редактора «Літературної України» Михайла Сидоржевського, старі добрі «Березіль», ті ж таки «Кур’єр Кривбасу», «Вітчизна», «Київ», «Дзвін», «Слово Просвіти»...

Друкуватися є де, писати можна про що хочеш і як хочеш, а майбутнє покаже, хто «цінніший для матері-історії». Правда, дехто вважає, що найяскравіше мистецтво твориться у тоталітарних суспільствах, де митця «їсть» політична влада. Нині ж письменники «їдять» письменників або ж займаються самоїдством.

— Ви вважаєте себе конфліктною особистістю?

— Людина, котра дожилася до своїх принципів, не може бути неконфліктною. Я доволі терплячий, толерантний, але, як кажуть, бійся гніву доброї людини. Хоча, за християнським прикладом Шевченка, стараюся сприймати образи і болі, «брехню друзів і доброту ворогів» — як випробування, послані мені Всевишнім.

— А наскільки свідомому письменникові хотілося б жити «краще-веселіше», коли герої літературно-гламурного маскульту сьогодні — головні герої на ТБ і в пресі?

— У мене є доволі багатий друг. Так-от, на прикладі його життя ще раз переконався: красиве життя не гарантує душевної рівноваги, встановленню якої допомагають література, релігія. Врешті, у мене також були (та й зостаються) шанси стати мільйонером. Але це не є метою мого життя, потаємною мрією. Вже краще любов, слава, подорожі...

— А ви писали б, знаючи, що ніхто не надрукує?

— Звичайно. Я й пишу так. Для себе. Такий собі ритуал тонких енергій, замінник молитви, може. За свої гроші книжок не друкую. Гонорарів практично не отримую. Наперед замовлень не маю... Тому чітко розрізняю те, що для себе, для людей і для неба, «піар» і «славу, куплену кров’ю».

Інтерв’ю взяв Василь Худицький