(Есе про творчість Ігоря Павлюка)

Ігор Павлюк пише легко і красиво. Оце лишень прохопився одним рядком про муки творчості. Він із загадкової Волині, котра дала нам Лесю Українку і УПА. Колись давно ця держава лягла в основу Київської Русі. Її князі були кістяком останнього спротиву католицизму і Москві. Її повстанська армія виграла безнадійну війну у двох імперій: Німецької і Російської. Волинь залягла на дно української ментальності, як загадкова Атлантида в основу світової цивілізації. Адже це була найбільша на цій території держава від Чорного моря до Балтики на початку нової ери. І от зараз, в той час коли регіональні талановиті літератори не можуть зв’язати докупи сплюндрований від Дунаю до Кавказу край, з Волині, через Петербург, Забайкалля, Львів, Нью-Йорк – нещодавно, років зо два тому, прибув до Києва Ігор Павлюк, працює в Інституті літератури і живе на підступах до Києва в Ірпені. Можна сказати, що у вояжах від Києва до Львова, де проживає його сім’я, він відбувся як (великий) зрілий поет. Можна сказати й так, що не приїхавши в Київ, він не доріс би до того рівня, який ми бачимо в його двох книгах поезій «Бунт свяченої води» і «Магма». Не доріс би тому, що аура Львова лагідна, філістерська. Аура Києва жорстокіша. Тут стикаються інтереси східних і західних захланних сусідів. Тут живуть цинічні і ліричні поети, які не прощають слабкості. Тут іде змагання між талановитими вискочнями з провінцій.

До честі Миколи Жулинсього, що він запросив Ігоря в Київ на роботу, але повинна бути державна програма, яка дозволяла б групувати в Києві, столиці великого народу, національну еліту, як вона була в СРСР по перетягуванню талантів із псевдосоюзних республік у Москву. На рівні галузевих уподобань це вже відбувається. Великий боксер Кличко – йому квартиру в Києві, великий майстер футболу Андрій Шевченко – йому теж квартиру, великий поет Павлюк живе в плацкартному вагоні між Києвом і Львовом.

На останній сторінці обкладинки книги «Магма» подано речення про визнання Ігоря Павлюка Миколою Вінграновським, Іваном Дзюбою, Миколою Жулинським, Валерієм Іллею, Михайлом Осадчим та Богданом Рубчаком, проте з київських я чи не першим («ЛУ», 1999 рік) у статті «На білій мапі проступає материк» писав таке: «Що ж до внутрішньої цілісності творчого методу, якому я надаю особливого значення, то тут перед ведуть П. Вольвач та І. Павлюк, у інших авторів він дещо різностильовий». Я вгадав Павлюків стиль за декількома віршами у антології. Він відгукнувся до мене листом із Львова зі словами вдячності за підтримку, бо там, як я здогадувався, його діставали львівські модерністи за традиційність письма та ще й за те, що він «варяг» із Луцька: «Загалом же я тяжко щасливий, що відбувся в очах такої братви...», – писав він мені, а я у листі-відповіді картав за те, що він засидівся в учнях у Єсеніна. Потім він мені прислав свою книгу «Алергія на вічність», котра була легкою для читання і її з задоволенням читали студентки. Коли 2003 року я відбирав вірші для невеличкої українсько-англійської рекламної антології, куди увійшло 15, на мою думку, найкращих українських поетів другої половини ХХ століття, я помістив туди і вірші Павлюка. Антологія починається з імені Павличка і закінчується віршами Павлюка, бо він у цій компанії наймолодший. Хоча антології „Позадесятники” в мене під рукою тоді не було, і я не зміг помістити в підбірку оці строфи:



І сотні раз я гинув на Русі,

Чумацький шлях сік долю, як нагайка.

Реве на ньому, складений із зір,

Той мідний бик з душею Наливайка.



Хай Батьківщина вибрала мене,

Щоб їй співав, зривався, цвів і плакав, –

Загину я між степом і конем,

Поранений в сплетіння Зодіака.



Динаміка цих рядків, їх історична і космічна обшир, відчайдушність при кожному прочитанні змушує терпнути шкіру. Таких щільних віршів серед тих, які були в збірках «Алергія на вічність» і «Чоловіче ворожіння», було (небагато) мало, вони повинні були прийти в наступних книгах, хоча психологічно я до них не був готовий. Мені здавалось, що Ігор старший чим він є і вже є таким. Варіативно-метафоричний вибух Ігоря Павлюка відбувся вже поза сектором мого бачення, коли він закрутився в лабіринтах Києва, наїжджаючи до своєї бази – Львова, де видаються його книжки. Навіть будучи в цьому році у Львові на книжковому всеукраїнському форумі і зустрівшись там з Ігорем, я не вірив його погрозам, коли він витягував із своєї потертої товстошкірої жовтої сумки дві свіженькі книги віршів у твердих обкладинках і заявляв, що вони сильніші за «Алергію на вічність». (Але диво відбулося) Але це було так. Наповнення строфи ілюзорно – єдино правильним метафоричним рядом сталось.



Поліський край придумував мене,

Ранкових птиць розсипавши коралі.

Я не господар, а лише сонет

Трави, якій схотілося печалі.



Ми з Павлюком і обов’язкова в таких випадках шанувальниця його поезії довгонога львівська красива поетеса ідемо від Львівського університету ім. Франка через парк на презентацію книги Романа Лубківського, і Павлюк розказує, що коли він вчився в цьому університеті, парку ще не було, а лише кущі. Під кожним кущем він читав вірші львівським закоханим в нього студенткам, а на другий день садив на тому місці дерево. Так виник цей могутній парк. Я його уважно слухаю, дивлюсь на столітні дерева і як автор наступного життєпису Поета, занотовую в пам’яті це свідчення як доконаний факт. Отже любовна лірика є першою іпостассю Ігоря Павлюка.



Танцюй же долю, дівчинко, дзвени.

З таким волоссям, станом, самотою.

Як хоч – вини, як хочеш – обмани.

Малюй гріхи свяченою водою.



Другою іпостассю є лірична соціальна замальовка. Відображення нашої сьогоднішньої реальності. Самопізнання.



Знов Украйна...

Край калини й ліні.

Волі край, неволі також – край.

Свиноїди.

Далі жовто-сині.

Мармурові полиски Дніпра.

(з циклу «Провінція»)



Третьою іпостассю є глибина Павлюка – поета в минуле.



На білих корах написи червоні.

Зарослі вітром скелі, скрип сосни.

І спогади, неначе сиві коні,

Пасуться вздовж бандурної струни.



Поезії Ігоря Павлюка на позір прозорі. Перший флер їхнього прочитання зачудовує, але він невловимий. На кожному повороті вас чекає несподівана логічна і разом з тим парадоксальна метафора. Павлюк завжди знаходиться в стані творчого пошуку. Свої вірші він може читати цілий вечір напам’ять, він любить літературу, живе в ній, працює у всіх жанрах, весь час подорожує Україною, читає лекції в Києві, Острозі, Львові і Луцьку, іноді в Канаді. Його оптимізм у ставленні до поетичного слова ховає від нас Павлюка, заклопотаного, як і всі смертні, власними проблемами.

Десь у Львові живе його сім’я: жінка і двоє милих доньок. Десь на Майдані Незалежності Ігор Павлюк вартує Помаранчеву революцію, ночує в наметі, пише вірші, дивиться на зорі і приходить до нас у Спілку грітися. Він хоче пережити катарсис разом зі здеградованою в неволі нацією. Він хоче це написати. Він хоче бути і вже є камертоном народної душі. Він радіє, як дитина, вдало написаному рядку. Він єдиний поет – член Спілки письменників, який грів своїм тілом промерзлий асфальт. Він романтик.

Творчість Ігоря Павлюка-поета необхідна нам ще й тому, аби відповісти на питання, чи потрібен життєвий оптимізм в літературі і взагалі в мистецтві, чи ми остаточно зациклимося на абсурді, деструкції, безнадії, помноженій на накидувані нам закордонними дослідниками похмурі демографічні прогнози. Скептиків, які бачать мистецтво як постійний, хоча й злагоджений хор «за упокій», можна було б запитати, чи винен соловей у тому, що його ще не отруїли гербіцидами і він співає свою радісну пісню в лузі на вербі.

Перечитуючи дві останні солідні книги Ігоря Павлюка (раніше він видавав лише невеличкі збірочки), я вже бачу в них критичну масу зрілого матірного поета. Звичайно, там буде відсів, але що там вже є золоте зерно, в цьому немає ніякого сумніву.



Тихо. Чую дихання калини.

Важко і святково в небесах.

Може, за Вітчизну хто загинув,

А чи кров’ю пісню написав.



Його палітра барвиста, його хода напориста, він подобається молодим поетесам. Він патріот, романтик і оптиміст зі сльозою.



Віями сиву прикусиш сльозу,

Наче Дніпро порогом.

Я тебе знову у рай принесу

І покладу перед Богом.



Другий день книжкового форуму у Львові. Львів кишить презентаціями книг у всіх можливих місцях навколо палацу Потоцького. Ми, (кияни) – Ігор Павлюк, Олеся Мудрак, Василь Рубан, Марія Якубовська – сидимо за фуршетним столом в приміщенні Львівської спілки письменників після презентацій, які тут організувала Голова Львівської спілки письменників. Ігор і Олеся після першої чарки, як і в Києві, вже змагаються у читанні власних свіжих віршів. Потім спохоплюються, пригадуючи, де в цей час ще є якась презентація, щоб піти ще й туди. Я сиджу навпроти них і командую. Сержантська школа не вивітриться з мене вже ніколи:

– Сидіть, генії, тут!

Ігор єхидно примружує очі і каже:

– Одного з них я знаю.

Він, звичайно, має на увазі себе. Я думаю: «Нахаба, п’ять років тому він радів, що я його похвалив», – і кажу:

– Хто з нас геніальний знає лише Олеся Мудрак, вона – муза.

Ми всі сміємось. 8 листопада о 19 годині ми були щасливі і потім розбрелись в різні боки нічного Львова.

*Рядок із вірша І. Павлюка.



14.10.2005, с. Лісники