Передмова до книги: "Дишкант Юхим. Гітарна кров: Поезії. – Рівне: Волинські обереги, 2007. – 52 с."

Юхима Дишканта знаю завжди.
Гоголівський профіль його ось уже цілий рік переді мною, на першій парті в "Острозькій академії".
Його привів до мене глибоко шанований мною письменник Богдан Бастюк.
Із перших же прочитаних ним рядків – ясно: цей тоненький, невисокий на зріст хлопчина, у характері якого вгадувалася тепла селянська самоіронічність, – Поет:

…Я розмінюю все
На зірки і на зілля,
На розтріпаних груш перевіяну мить.
І осиних роїв вечорове застілля
Ясеновим буттям понад літом скрипить.

При тому Юхим Дишкант – поет моєї школи, спільних учителів, серед яких – ліс, поле, луг, вітер, річка, чорна рілля, лелеки, вовки, коні… могили предків.
Вони учать думати серцем.
Помітив у ньому закляту відданість отій музиці, написаній словами – Поезії, яка вже встигла кровно стати для тернопільського хлопця, як і для мене у його віці, другим диханням, яке можна затримати, але без якого – хана.
Тому зразу заговорив до нього як до молодшого побратима, а не студента-першокурсника спеціальності "Літературна творчість".
Радувала як поета і по-батьківськи насторожувала готовність хлопця прийняти поетично-богемний стиль життя, "робити біографію", боротися із долею за волю…
Йому не дається англійська мова – і це, як не дивно, також питома ознака поетичної конструкції організму вродженого (не робленого) сторожа генетичного коду етносу і рідної, української, мови, який поривається їхати "за море", чимось ризикувати, щось у собі ушляхетнювати, заглядати у Безодню, щоби й там, через південний полюс, відчути Небо, нашу-свою епоху.
Магічно-реалістичною Поезією наразі лише захищається, молиться, хоча готовність до нападу на духовного ворога інтуїтивно вгадується у матово-скляному, чорновітровому стилі та розстановці молодих, здорових енергій:

Вишита-невишита прозорість
Кров'ю переціджує в мені,
Дай же чи продай бурлацьку совість,
Долю або юність на коні.
Ниткою по серці кровоточило,
Шабельно слізьми мене дістань,
Гублю свої зорі з тими ночами
Досі ненароджених повстань.

Або:
Десь із степу по піднебінні...
Лоскотатиме. Божий знак.
Порахую на тінях тіні,
Вітер вийшлий із гайдамак,
Десь не хочеться більше жити,
Десь струною зшиваю шрам,
Я і доля сьогодні квити,
Я і доля – сьогодні сам.

Оцей діалектний наголос гУблю, оте “струною зшиваю шрам”, “вітри у вікнах майже як свароги”, “дідух втопився в зірці, як і я”… протяжно-пронизливе однотем’я як плюс, а не мінус голосу, який мажорний на людях, але мінорний із бого-словом – все мені добре, органічно, справжньо, перспективно у поезії Юхима Дишканта, у поезії "Юхим Дишкант", на яких написав рекомендацію на премію імені Василя Симоненка, де характеризував номінанта як представника “тієї духовно здорової творчої молоді, за якою в роки постмодерного епігонства зачекалася Україна”, який “уже засвітив себе органічним українським поетом із бездоганною віршованою технікою, глибоко патріотичним власним голосом”.
Філософія, психологія, ідеологія світу для Юхима Дишканта – метафора.
Нею він переплавляє і Стікс, і Харона, і наше язичество, і хрести, і шаблі, і перше кохання, і фарисеїв, і барвінок, усі часи та простори… те, несказанне, несказане, що ловко уміли ловити, як нетутешній вітер, до Нього Ісікава Такубоку, Гарсіа Лорка, Сергій Єсєнін, Євген Плужник…

Недавно Юхим прислав мені електронною поштою до Києва свою триєдину іпостась (вірші, фото та біографію) для розміщення на поетичному сайті.
“Дишкант Юхим Борисович, народився 18 вересня 1988 року в селі Бодаки Збаразького району Тернопільської області. Саме тоді і звідти почався політ у життя, і крилами своїми він вбирав поезію, що здатна торкати струни людської душі, народжуючи нові почуття, враження…” – у третій особі писав про себе поет.
А на фото Юхим був не сам: впевнено (куди твоє діло!..) возсідав на карому осідланому Пегасі, у вишиванці, у солом’яному капелюсі… а’ля… Дишкант (каже, що наголос на першому складі).
Фон – дерев’яно-зелений.
У гриві Пегаса – червона ружа.
Сумніву нема – в поезію летючо їде нове Ім’я.
Привітаємо Його "Гітарну кров" у нашому святому цеховому Братстві, до якого сам належу від народження і в якому колись, на горизонті, волів би сказати: Юхим Дишкант – мій учень.

P. S.
І – щоби останнім, який має стати першим, був Юхим, – Його вірш:

Доспівала осінь, доспівала,
А душа – чужий іконостас,
З мого серця витекла Каяла,
Я не каявсь, ніби перший раз.
Жовтоблудно мучилися вени
І когось ховали дзвонарі,
П'яний дощ, відв'язаний од мене,
По калинній ідольній корі
Долітав до світу і до Бога,
І молились добре, бо ж були.
Шаблею горбатіла дорога,
Вітер з тілом мертвої бджоли,
Що життя впустила чи вмирала?
Чи воскресла, може, як земля,
Все текла розхитана Каяла,
Як в мені поламана стріла.

Після цього для тих, “що мають вуха”, направду достатньо.