– Чи потрібні наради молодих літераторів?
– Якщо зорі хтось засвітив – значить це комусь потрібно... Тобто, для поетів вроджених (поети, як і відьми: є вроджені і роблені) потрібне все, бо ж у кожній сльозині відбивається Всесвіт. Для митців роблених (несправжніх, пінопластових) важливі у кінцевому підсумку лише матеріальні блага. Але кожен вирішує сам для себе, чи потрібно це йому, як і загалом – віддати себе мистецтву. Хоча зібрання творчої молоді – наради, семінари, фестивалі, «тусовки», для самошліфування, міряння силою, розмахом крил і глибиною коріння, просто для відпочинку завжди корисні. Хоча, вважаю, не варто на них затримуватися довго, адже вони нагадують колиску, а не труну...
Ті ж птахи у зграї збираються лише перед вирієм: «Перша ознака осені – птахи збираються в зграї» – дозволю собі автоцитату.

– Самі Ви брали участь у таких дійствах?
– Моє становлення як поета відбувалось поза різними студіями, нарадами, в «польових» умовах Санкт-Петербурга, забайкальської тайги, з аристократами і зеками. Не наради, а народи вчили мене жити і писати... Тому коли я заглянув у луцький «Лесин кадуб», до «Франкової кузні» у Львівському університеті, то був уже сформованим поетом. Тому у сенсі формального розвитку ці студії на мою творчість мали незначний вплив. Більше – творчість Байрона, Шевченка, Єсєніна, Лєрмонтова... Зате, звичайно, через студії, наради з’явилися творчі побратими, з якими ділю культурно-інформаційний простір досі.

– Що можна сказати про рівень цієї наради?
– Організаційний рівень цієї зустрічі, семінару високий. А про творчий говорити ще рано: може, вона дасть плоди через років десять, а може, через дев’ять місяців: хтось щось згадає і напише, може, на ній хтось у когось, наприклад, закохався... Хіба цього мало?.. Хіба це не результат?.. Тут зібралися поети різних рівнів: від справжніх початківців до вже цілісних за стилем життя і письма письменників, як-от Роман Романюк, Олена Харитонюк, Софія Стасюк, Лідія Дружинович...
З цієї наради можна буде відправити кращих і до Києва, і на міжнародні фестивалі.

– Як щодо пропорцій? Є вісім дівчат і два хлопці...
– Цікава біологічно-психологічна річ. В поезії, як у куховарстві: готують здебільшого жінки, а всесвітньо відомі кухарі – чоловіки. Чимало талановитих дівчат приходить у літературу, але окласичнюється більше чоловіків. Та й загалом, із цілого покоління їх і залишається знакових два-три. Одне слово, час відбере безсмертних сам.

– Нарада проводиться разом із святкуванням Лесиних днів. Яку роль це відіграє?
– Лесина «Лісова пісня» звучить для того, щоби наша душа не заблудилася у хащах торгів, політики, цивілізації. Леся Українка, як показав той же час, – світове ім’я у сфері духу. В ореолі його світло і гаряче одночасно: тому сильні запалюються, а слабкі гріються. Це потужна енергетика єдності долі і тексту, від якої живляться і молоді, і вже старші, досвідчені письменники. Наші владні чиновники, як бачимо, іноді мусять віддавати данину поважної любові не лише фізично мертвим письменникам, але й живим, нині сущим, серед яких і молодь, і такі відомі митці з різних регіонів України, як Леся Степовичка (Дніпропетровськ), Василь Бондар (Кіровоград), Тетяна Яковенко (Вінниця), Надія Гуменюк, Василь Гей, Іван Чернецький (Луцьк), гості із Польщі та Білорусі, як-от Войтек Пєстка, Мікола Пракаповіч та Алєсь Казко... Окреме слово подяки Ніні Петрівні Горик – голові Волинської організації Національної спілки письменників України, яка зі щирим ентузіазмом стала посередником між різними поколіннями митців і владою, нами і Лесею...

– Чого не вистачає молодим літераторам? Досвіду, таких зустрічей, чи наставників?
– Як кому? У кого є талант, той має все – і тому йому... всього бракує. Бо талант – це перш за все здорова безкінечна любов до життя у розмаїтих його з’явах і проявах. А для кого література не Доля, а лише хобі, тому всього забагато: і болю, і щастя, і Сонця, і дощу, і пісні... і наставники дратують. Бо не можна бути наставником поета, не ставши його другом.

– Як викладач, вважаєш, можна навчити писати всіх студентів?
– Поезія – це музика, написана словами. Хіба може бути композитором той, хто від природи не має слуху?.. Лише співочі птахи захищають (мітять) свою територію піснею, хижі птахи її мітять кров’ю. Писати можу навчити всіх, але душа поета, переконаний, дається Всевишнім. І нести її важко і медово одночасно.

– Як може молодий, нікому невідомий поет, вийти на рівень загальноукраїнський?
– Теоретично талановита людина, якій Долею дано фізично прожити бодай до тридцяти років, так чи інакше реалізується. Що ж до практичних (технічних) порад, то є кілька шляхів до слави: відвідувати літературну студію... подаватися на різні конкурси: «смолоскипи», «гранослови» тощо. Бажано пожити, «потусуватися» в столиці. Хто хоче вийти на світовий рівень – вийде на «загальноукраїнський», а хто на загальноукраїнський хоче, той умовно на районному-обласному залишиться... Шекспір, наприклад, все своє життя хотів творити, як Бог, тому став всесвітнім Шекспіром!..

– В кого потрібно вчитись?
– У природи... ровесників, класиків... Бажано серцем вибрати одного письменника-любов... і вивчити його напам’ять як людину і як митця. Влізти в його шкіру, залишивши сили на те, щоби вилізти, випливти з глибини і стати Собою, справжнім, пульсуючим, таким же помітним у своєму часі. Геній – це той, хто переміг свої гени, або ж (парадокс) заклято зберіг вірність їм. Врешті, більше про це все я розмірковую у своїх есеях на сайті http://poezia.org/ua/personnels/15/publications/ куди і пропоную зайти, хто бажає.

– Ти говорив про стиль життя поета. Яким він має бути?
– Ну... екстрем... перманентне балансування між смертю і життям... Вино... богема... кохання, війна... Любов, слава, подорож... «Що ж воно напише, як воно не п’є?!.» – казав про одного з молодих поетів Максим Рильський. А якщо філософськи-психологічно узагальнити, то скажу так: Великий Митець – вільна і чесна дитина.

– Що радиш читати молоді, своїм студентам?
– Книги світових релігій, казки, фольклор, біографії і твори великих улюблених письменників… А найбільше – себе.

Інтерв’ю взяла Еліна Форманюк