Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ігор Павлюк (1967)
Забув я віршів рвані клаптики:
В руці Творця моя рука...
Із Ним ми творимо галактики
І ДНК!





Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   Барикади зі снігу і вогню, або новий мезозой починається в Україні
    «Як багато ми знаємо і як мало розуміємо».
  •   Заява Ігоря Павлюка
    Шановне Товариство!
    Дорога громадо!
  •   Коли вибухне тиша
    Нещодавно в Києві відбулася презентація випущеної у Польщі книжки віршів Ігоря Павлюка. Пр
  •   Презентація польськомовної книжки Ігоря Павлюка «MĘSKIE WRÓŻBY»
    УНІАН (Київ, Хрещатик, 4), 30 вересня, 15.30
  •   У Польщі вийшла книжка Ігоря Павлюка
    12 липня у Польщі вийшла друком книга лірики Ігоря Павлюка польською мовою:
  •   Ihor Pawluk. Męskie wróżby.
    Napisz mi morzem duży poemat o wichrze.
    Świeżo upieczonym chlebem bezdenny
  •   Сповідь Ігоря Павлюка...
    У відомому санкт-петербурзькому видавництві «Алетейя» вийшла друком книга лірики Ігоря Пав
  •   БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю З ІГОРЕМ ПАВЛЮКОМ
    – Ігоре, нещодавно в Американському престижному видавництві вийшла твоя книга віршів, чере
  •   Ігор Павлюк: «Світ не знає про духовні досягнення українців»
    Інтерв*ю з Ігорем Павлюком у газеті "Високий замок", 19.10.2011.
  •   Ігор Павлюк: «Справжня творчість – це претензія на заснування релігії»
    Пропонуємо розмову поетеси та журналістки Ірини Брунди з поетом Ігорем Павлюком.
  •   Андрій Курков та Ігор Павлюк потрапили до «Письменників Європи»
    У червні цього року в американському видавництві Generеl Books LLC вийшла друком 122 сторі
  •   Ігор Павлюк: «Без літератури свого життя не уявляю»
    Цікавий та оригінальний поет, журналіст, науковець родом із Волині Ігор Павлюк добре відом
  •   "Справа мови - справа гідності"
    http://ukurier.gov.ua/uk/articles/sprava-movi-sprava-gidnosti/
  •   Книга лірики Ігоря Павлюка, Юрія Лазірка вийшла у США трьома мовами
    В американському видавництві CreateSpace (дочірня компанія Amazon.com) вийшла друком книга
  •   ВІТАЮ УСІХ ПОЕТІВ!
    ВІТАЮ УСІХ ПОЕТІВ, А ОСОБЛИВО ПМ-івців, ІЗ ДНЕМ ПОЕЗІЇ ТА ПОЕТИЧНОЮ ПОРОЮ!
    НЕХАЙ ПОЕТИЧНО
  •   Названо лавреатів премії імені Пантелеймона Куліша
    Названо лавреатів Літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша за 2011 рік.

  •   ІГОР ПАВЛЮК: «ЖИТИ ЛЕГКО ДУЖЕ ВАЖКО»
    1 грудня цього року у Київському міжнародному університеті відбулася зустріч першокурсник
  •   Вийшла друком монографія про творчість Ігоря Павлюка
    Пухонська О. Я. Творчість Ігоря Павлюка: проблематика та тропіка: Монографія / О. Я. Пухон
  •   ЧИТАЙТЕ, ДИСКУТУЙТЕ-КОМЕНТУЙТЕ ЕСЕ ІГОРЯ ПАВЛЮКА ПРО УКРСУЧЛІТ ПРОЦЕС
    Думати-говорити-писати про сучасний літпроцес, будучи таким-сяким його учасником, – все од
  •   Ігор Павлюк влип в історію. Разом з Памуком, Петраркою і Пастернаком
    «Великі люди: життєписи і біографії» – так називається російськомовний журнал-енциклопедія
  •   ЩОЙНО (21 БЕРЕЗНЯ) ВИЙШЛА ДРУКОМ КНИГА НОВИХ ВІРШІВ ІГОРЯ ПАВЛЮКА «СТРАТОСФЕРА»
    (ХУДОЖНЄ ОФОРМЛЕННЯ ОЛЬГИ КВАШІ, РЕДАКТОР ПЕТРО КОРОБЧУК, ХУДОЖНІЙ РЕДАКТОР ВОЛОДИМИР КАМІ
  •   ЧОМУ МИ НЕ МАЄМО НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ (Роздуми на тему)
    Питання премій і відзнак (у першому числі світової – Нобелівської) лежить радше у площині
  •   Ігор ПАВЛЮК: «ЛІСОВА ПІСНЯ» ЗВУЧИТЬ ДЛЯ ТОГО, ЩОБИ НАШІ ДУШІ НЕ ЗАБЛУДИЛИСЯ...
    – Чи потрібні наради молодих літераторів?
    – Якщо зорі хтось засвітив – значить це комусь п
  •   ВОЛОДАР «ЗАЛІЗНОГО МАМАЯ»
    УЖЕ ВДРУГЕ В УКРАЇНІ ВИЗНАЧАЮТЬ ЛАУРЕАТА
    «НАРОДНОЇ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ»

  • Огляди

    1. Барикади зі снігу і вогню, або новий мезозой починається в Україні


      «Як багато ми знаємо і як мало розуміємо».
      Альберт Ейнштейн.


      Усе у знаній нами близькій і космічній, мікро і макро природі відбувається, як відомо, по колу спіралі, наближаючись до початку свого. Зима – через весну – прагне стати сама собою, старість будь-якої істоти не без долі іронії називають другим дитинством.
      По колу, як давно вже зауважили мудрі люди, рухаються і суспільні процеси, тобто історія, яка, як відомо, нікого не вчить, але любить з усіх кпити. Культура при цьому (за Карлом Ясперсом) трансформується у цивілізацію, щоби... знову стати культурою. Якщо встигне...
      Це незаперечний факт, як і біологічний закон третього покоління Менделя, згідно з яким внуки подібні на своїх дідів, а не на батьків.
      1. Це я можу підтвердити на своєму життєвому досвіді, адже дитинство і юність мої минули на Заході Україні (Волинь) із моїми дідами і прадідами і по материнській, і по батьківській лініях, брати яких воювали і загинули на різних фронтах, воюючи іноді одні проти одних: дід по маминій лінії родом із Холмщини (тепер територія Польщі) – солдат радянської армії – загинув у Німеччині на річці Одер, дід і прадід по батьковій лінії з історичної Волині – воїни української Повстанської армії, що боролася за державність України у 1942-50-х роках, які були органами КДБ вислані за Урал і там загинули на тяжких роботах. На їх місце умовно в результаті нав’язаної українцям акції «Вісла» приїхали депортовані родичі по материнській лінії, примусово покинувши королівські, історичні українські землі і майно своїх дідів-прадідів.
      Я бачив і відчував, як боляче і важко було тим і тим моїм предкам, які пережили і громадянські, і визвольні війни, і світові, не кажучи вже про особисті, природні біди і проблеми. Навіть розповідати мені про своє минуле вони у радянський час у системі тотального контролю боялися, щоби мені, учневі радянської школи, не перекреслити майбутнє.
      Всі вони померли приблизно тоді, коли розпався Радянський Союз і постала незалежна держава Україна про яку вони мріяли, за яку реально боролися.
      Тобто, як не сумно, я кажу собі: добре, що мій дід не встиг розчаруватися... Що він помер щасливим. Побачивши воскреслу Україну у 1992 році.
      Я ж у цей час, устигнувши повчитися у Санкт-Петербурзі, відбувши заслання в Сибіру, побував у багатьох країнах світу...
      Зробив свої висновки. Написав чимало книг про це все.
      А глобальне і метафізичне Дерево Життя, на щастя людства, росте далі, з таким-от глибоким і парадоксально неоднозначним суспільно-психологічним корінням, на якому моє покоління має вже своє коло, тепер розпускає крону і хоче приносити нові плоди. Для когось бажані. Для когось заборонені і від того ще більш солодкі.
      Всі люди світу плачуть і радіють від того ж самого...
      Ідеології, релігії, літератури можуть як об’єднувати, так і роз’єднувати людей. Як і класові, расові, гендерні теорії. Всі вони, як свідчить історичний досвід, ведуть у тупик. Через усі людство вже, здається, пройшло практично, заплативши за їх спростування кров’ю, іноді трагедії глупо повторюючи фарсами.
      Закони суспільства стають законами природи, Універсуму – і навпаки.
      Природа планети настільки ж утратила зараз динамічну рівновагу , що передбачати погоду, як це робили наші предки, практично стало неможливо.
      Слава Богу, що ми ще більш-менш ідентифікуємо весну, осінь...
      У суспільних процесах складніше.

      2. Тому те, що діється зараз в Україні, також не має для мене однозначної ідентифікації навіть за аналогією із основними процесами у природі: це весна? осінь? Гаряче літо?..
      Для усвідомлення великих подій потрібна велика відстань часу.
      Все відбувається парадоксально, тому геніально.
      Усі банальні сценарії, про які відкрито і пошепки говорить Україна і світ, світ про Україну, руйнуються на очах: що Росія хоче знову загарбати Україну, що Європа та США (Захід) хочуть, по-народному кажучи, з’їсти Україну, що Росія і Європа, як колись у «пакті Молотова – Ріббентропа», таємно хочуть явно розірвати-поділити між собою Україну тощо.
      Україна стояла і стоїть на перетині шляхів із Європи в Азію і з варяг у греки. В тому її плюси, в тому ж і мінуси: бути медіумом, мезозоєм – (мезозой: від грецького μεσο – середній і ζωον – життя) не лише у просторі, але й у часі.
      Мене як письменника більше цікавить зараз вертикаль, а не горизонталь – тобто духовні детермінанти, а не територіально-географічні.
      Адже саме високі глибини універсального духу я без пафосу бачу в очах людей на Майдані і по всій Україні. Вони роблять «Схід і Захід разом» навіть якщо політики та різні бандити, екстремісти, радикали з обох боків, здається, роз’єднують їх.
      Як, на жаль, роз’єднує і діючий президент, зречення престолу яким, можливо, зупинило би горизонтальне протистояння.
      Хоча зараз уже не певен...
      Тому мені цікаво, потрібно, важливо вгадати, відчути, передбачити, на якому колі спіралі перебуваємо ми зараз: у 1920-х роках? У Запорізькій Січі? В домонгольській Київській Русі... Чи ще глибше, далі – якщо не в раю, то десь у мезозойській ері, що як відомо означає, символізує перехідність ер…
      Адже чим глибше – тим ми вільніші і сильніші, тим ми непереможніші, навіть якщо мертві тілом, навіть якщо у Мезозої ще не було людини, лише динозаври.

      Прийняті 16 січня 2014 року явно невчасно і немудро офіційною владою України закони, які мали би регламентувати «новий порядок», насправді дістали в суспільстві назви «закони про диктатуру», «ручні закони».
      Замість обмеження езистенційних та реальних громадянських свобод, вони парадоксально відродили дух свободи у суспільстві, паралельно посіявши їдкий (коктейлемолотівський) вірусний дим суспільного страху (за своє життя, здоров’я, за майбутнє дітей), від якого сильні стали безстрашнішими, а слабкі і боязливі ще боягузливішими, бо ж, як гласить народне прислів’я, не той сміливий, хто не має страху, а той, хто перемагає його у собі... А вільним можна бути і в тюрмі, як і рабом у морі чи в українському степу.
      Слабкість і сила України в тому, що вона виразно дуальна майже по всіх горизонтальних параметрах: різні релігійні конфесії, різні мови (українська і російська), різні політичні орієнтації асоціюють з її сходом і заходом. І все те у процентному відношенні небезпечно половинно, тому й так громадянськи гостро, майже непримеренно: 52 відсотки населення хочуть у Європейський Союз, 45 відсотків – у Митний, звідси – 47 відсотків підтримують Євромайдан, 46 не підтримують, 63,3 відсотка вважають, що потрібно вести перемовини з президентом, 1,6 відсотка населення України – прихильники силових дій.
      Але за/над цією сухою статистикою вже явлені реальні людські страждання «за брата свого», мученицькі чи, здавалось би випадкові, смерті, безглузді арешти, одне слово, пролита кров, одна крапля якої може моментально змінити ці статистичні дані і збаламутити всі тактичні та стратегічні сценарії зовнішніх та внутрішніх учасників процесу, які розумним людям відомі, а статисти уміють тільки сперечатися.
      Хоча насправді вже ніхто напевне не знає, що буде далі. І в цьому найоб’єктиніша правда. Як істина в тому, що все рухається по колу спіралі.
      І тому зрозуміло, якщо переможе вертикаль, тобто героїчний дух предків з інших, здорових, часів – то Україна буде, сильна і красива, якщо горизонтально-низькі людські пристрасті – програють усі: і сусіди, і родичі, і предки, і нащадки.
      Кожен день, кожна година протистоянь дає нам і світові нові приклади середньовічних ієзуєтських зрад і знущань, знижуючи тим самим не лише вартість української гривні, але й людського життя.
      Чого варті інформаційні війни навколо ситуації з активістом автомайдану Дмитром Булатовим, якого, з його слів, нібито катували представники російських спецслужб, зоставивши помирати, як і замученого на смерть львів’янина Юрія Вербицького, у лісі поблизу Києва.
      Затишшя на Майдані також зловіще – вона вже нагадує «тишу перед грозою» (і тут аналогія з природою), тобто перед боєм, навіть тим людям, які, слава Богу, не знали війни у 1990-х роках, коли відносно мирно розпався Радянський Союз і Україна одержала незалежність, ні в 2004 році на помаранчевому Майдані.
      Тепер агресивність постала ніби суспільно-природна компенсація і за минулу інтелігентність протестів.
      В Інституті літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України, де я маю честь працювати і який знаходиться в епіцентрі подій – на Грушевського, 4, повибивані вікна, двері...
      Закони соціуму, як і природи, глибинно високі.
      І не люди за великим рахунком встановлюють їх.
      Тому й мене дещо насторожує на Майдані. Як-от участь релігійних конфесій по обидва боки барикад і радикально-політичні заяви, навіть прокляття окремих священиків.
      При тому я зараз бачу в Україні людей з нетутешніми обличчями, які випромінюють усі найкращі якості людини всіх часів: свободолюбство, честь, гідність, сміливість. Вони – між Богом і людьми. Вони непереможні. Бо вони перемогли самі себе. Раба у собі.

      3. Поети інтуїтивно передчувають...
      Саме поети-романтики, як відомо, духовно розпочинають революції, але плодами їх користуються... політики, бізнесмени, військові, одне слово змії-спокусники.
      Це так само закономірно, як зміна пір року навіть при глобальному розбалансуванні клімату, як/і суспільного організму.
      Але хто слухає муз і грацій, коли говорять гармати?..
      Хоча ще недавно, коли українські, польські та російські політики сварилися/сперечалися між собою, ділячи історію та майбуття, у мене в цих країнах (знову ж таки закономірний парадокс) виходили друком книги віршів у перекладах.
      Тобто поет, за великим рахунком, – миротворець.
      Поети – не моральні авторитети, вони – ченці майбутніх богів, творці майбутніх релігій. Вони в усі часи і в усіх народів були людьми незручними, не від світу цього: від Овідія – до лорда Байрона, українського Тараса Шевченка, якого відомий критик російської імперії Віссаріон Бєлінський принизливо назвав «хохляцьким радикалом».
      Я за радикалізм поетів, а не за радикалізм бандитів, особливо бандитів при владі.
      Зараз поети України роблять колективні та індивідуальні заяви, у яких у віршованій та прозовій формі прославляють віковічні цінності духовно-душевної вертикалі, ганьблять владну диктатуру президента та його олігархічного оточення.
      Ці, воєнні по суті, атмосферні процеси, раніше ворогуючих об’єднують, а нібито друзів роз’єднують, бо, як не парадоксально, саме в диму барикад видно хто-є-хто.

      Аз грішний також виступав на Євро-Майдані в Києві, читав вірші і свою заяву українською та англійською мовами.

      Шановне Товариство!
      Дорога громадо!

      Я, український поет Ігор Павлюк, у жилах якого, можливо, тече кров легендарного гетьмана українського козацтва Павлюка Бута, горджуся сьогодні приналежністю до української нації, хоча ще недавно із тривожним сумом повертаючись додому з Ірландії, Америки чи Польщі, говорив сам собі і друзям: «Що ж, батьківщину не вибирають»...

      Сьогодні я знаю, що Україну бачить гордою і сильною не лише Європа, але й цілий світ. І знатиме її не лише як територію найбільшої техногенної катастрофи людства – Чорнобиля, як територію Голокосту, але як місце дивного зібрання народу, який мирним шляхом хоче прийти до того стану демократії, свободи, до якого багато народів ішли через кров і війни.
      Це божественна особливість України.
      Тому віддамо Богові Боже, а кесарю – кесареве.
      Я був активним романтичним учасником Помаранчевого Майдану, куди йшов, попрощавшись зі своїми доньками і дружиною, бо як колишній курсант військового училища,розумів, що з таких акцій можна й не повернутися.
      На щастя тоді обійшлося без крові.
      Я гордився такою Україною.

      Біда ж моя як батька, чоловіка, доктора наук, професора, громадянина, що мене у ці грудневі дні зрадили.
      Не друзі, не колеги, не сусіди.
      Всі ми люде (саме так – «люде» – писав Тарас Шевченко).
      І Бог усім суддя.

      Мене зрадила моя політична влада – мої слуги, які жирують за рахунок наших податків і не тільки, на жаль, за рахунок них...
      Причому зрадила дуже підло.
      Адже буквально у вівторок я чув, бачив, як три президенти України різних років разів із діючим президентом разом говорили правильні слова про ситуацію в країні і про мирний і мудрий вихід із неї, а вночі... «Беркут» за наказом зверху знову кинувся в атаку на моїх колег, вчителів... дітей... на майбутнє.

      Як каже народне прислів’я: «Бійся гніву доброї людини!»
      На наше горе, почалася війна, але на щастя, не громадянська, а народу із годованою ним владою.
      Я у ній буду поетом-солдатом.
      Як чоловік я ще здоровий і багато чого вмію.
      Я не люблю бійок, не люблю суддівств.
      Я пишу вірші, які помітили і друкують у світі окремими книгами.
      Це мій скромний вклад в інтеграцію України у світове співтовариство, яке я трохи знаю, бо ж удосталь поїздив і пожив у світі. Міг би зостатися і жити в багатій стабільній країні. Я поважно люблю усі нації, народи і окремих їх представників.
      Але я свідомо, серцем вибираю Україну, землю, батьківщину, де закопана моя пуповина, і готовий боротися за її горде і світле майбутнє або вмерти за неї.

      А тепер я читатиму уривки із моєї драматичної поеми «Бут», присвяченої гетьману Павлюку.

      Esteemed colleagues!
      Dear Guests!

      I am Ukrainian poet Ihor Pavlyuk in whose veins might be the blood of the legendary hetman of the Ukrainian Cossacks - Pavlyuk Boot. Today I am proud to belong to the Ukrainian nation, although just recently returning home from Ireland, America or Poland with a sad anxiety, I was telling my friends and myself, "Well, we do not choose our motherland ..."

      Today I know that Ukraine is seen as proud and strong, not only by Europe, but also by the whole world and they will know it not only as a territory of the largest man-made disaster of mankind - Chernobyl, as the territory of the Holocaust, but as a place of strange gathering of people who peacefully want to gain democracy and freedom, which many people received through blood and war.
      This is a divine feature of Ukraine.
      Therefore, "what is Caesar's to Caesar; and what is God's to God."
      I was an active member of the Romantic Orange Revolution, where I went, saying goodbye to my daughters and wife, because as a former cadet, understood that there might be the chance of not coming back.
      Fortunately no blood was shed then.
      I was proud of Ukraine being like that.

      My trouble as the father, husband, PhD, professor, and citizen, is that these December days I was betrayed.
      Those were neither friends, nor colleagues or neighbours.
      We are all people.
      And let the God judge everybody.

      I was betrayed by my political power – our public servants, who are taking advantage of our taxes and the nation’s wealth.
      And betrayed in a very mean way.
      It is only on Tuesday that I heard and saw how three former presidents of Ukraine and the current president during their meeting said the right words about the situation in the country and talked about a peaceful and wise way out of it, but at night Ukrainian riot police “Berkut” by an order from above again rushed to attack my colleagues, teachers ... children ... the future.

      As the proverb says: "Fear the anger of a good man!"
      To our sorrow, the war broke out, but fortunately, not civil, but the war of the people with the ruling power .
      I 'll be a poet-soldier in it.
      As a man I am still healthy and know a lot.
      I do not like fighting, I do not like judging.
      I write poems that are noticed and are printed as individual books in the world.
      This is my humble contribution to Ukraine's integration into the world community, which I know enough, because I travelled and lived in different parts of the world. I had an opportunity to stay in a prosperous and stable country. I love all nations, peoples and their individual representatives.
      But I consciously, with my heart choose Ukraine, land, home, where my umbilical cord is buried, and I am ready to fight for her proud and bright future, or die for it.

      Now I will read excerpts from my dramatic poem “Boot" dedicated to Hetman Pavlyuk.

      Я одержую і відписую листи своїм побратимам письменникам з усього світу, формуючи їм позитивну думку про Україну, хоча багато хто з них пропонує надати мені соціально-політичний притулок...
      Як поет я зостаюся зі своїм народом, адже його не вибирають, як поганих президентів. В ньому народжуються, з ним перероджуються.
      Між народовладдям та хаосом доволі тонка межа.
      Я хочу, щоби народ сам розібрався зі своїми проблемами, не виносячи сміття зі своєї хати, тобто держави, на сусідські подвір’я і не позичаючи грошей у родичів. Адже за гріхи та огріхи предків доведеться платити нащадкам.
      Надіюся у нашої опозиції та у влади на чолі з президентом Віктором Януковичем вистачить мудрості, щоби країна не скотилася у постмодерний туман громадянської війни.
      Ми достатньо терпеливі, щоби витерпіти те, що не можемо змінити, сильні, щоби змінити те, що реально змінити, і мудрі – щоби відрізнити перше від другого...
      З братами по духу і по крові робимо, що можемо, щоби весна була весною, літо літом, осінь – осінню, а зима – не смертю, а сходинкою до майбутніх духовних вершин молодої держави Україна на карті світу.
      Будьте нашими добрими нелукавими друзями.

      Ihor Pavlyuk,
      ukrainian writer and research worker, a winner of the People’s Taras Shevchenko Prize, Hryhorii Skovoroda prize, International Nikolai Gogol literary prize «Triumph», Winner of a 2013 English PEN Award and a Doctor of Social Communication.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Заява Ігоря Павлюка
      Шановне Товариство!
      Дорога громадо!

      Я, український поет Ігор Павлюк, у жилах якого, можливо, тече кров легендарного гетьмана українського козацтва Павлюка Бута, горджуся сьогодні приналежністю до української нації, хоча ще недавно із тривожним сумом повертаючись додому з Ірландії, Америки чи Польщі, говорив сам собі і друзям: «Що ж, батьківщину не вибирають»...

      Сьогодні я знаю, що Україну бачить гордою і сильною не лише Європа, але й цілий світ. І знатиме її не лише як територію найбільшої техногенної катастрофи людства – Чорнобиля, як територію Голокосту, але як місце дивного зібрання народу, який мирним шляхом хоче прийти до того стану демократії, свободи, до якого багато народів ішли через кров і війни.
      Це божественна особливість України.
      Тому віддамо Богові Боже, а кесарю – кесареве.
      Я був активним романтичним учасником Помаранчевого Майдану, куди йшов, попрощавшись зі своїми доньками і дружиною, бо як колишній курсант військового училища,розумів, що з таких акцій можна й не повернутися.
      На щастя тоді обійшлося без крові.
      Я гордився такою Україною.

      Біда ж моя як батька, чоловіка, доктора наук, професора, громадянина, що мене у ці грудневі дні зрадили.
      Не друзі, не колеги, не сусіди.
      Всі ми люде (саме так – «люде» – писав Тарас Шевченко).
      І Бог усім суддя.

      Мене зрадила моя політична влада – мої слуги, які жирують за рахунок наших податків і не тільки, на жаль, за рахунок них...
      Причому зрадила дуже підло.
      Адже буквально у вівторок я чув, бачив, як три президенти України різних років разів із діючим президентом разом говорили правильні слова про ситуацію в країні і про мирний і мудрий вихід із неї, а вночі... «Беркут» за наказом зверху знову кинувся в атаку на моїх колег, вчителів... дітей... на майбутнє.

      Як каже народне прислів’я: «Бійся гніву доброї людини!»
      На наше горе, почалася війна, але на щастя, не громадянська, а народу із годованою ним владою.
      Я у ній буду поетом-солдатом.
      Як чоловік я ще здоровий і багато чого вмію.
      Я не люблю бійок, не люблю суддівств.
      Я пишу вірші, які помітили і друкують у світі окремими книгами.
      Це мій скромний вклад в інтеграцію України у світове співтовариство, яке я трохи знаю, бо ж удосталь поїздив і пожив у світі. Міг би зостатися і жити в багатій стабільній країні. Я поважно люблю усі нації, народи і окремих їх представників.
      Але я свідомо, серцем вибираю Україну, землю, батьківщину, де закопана моя пуповина, і готовий боротися за її горде і світле майбутнє або вмерти за неї.

      А тепер я читатиму уривки із моєї драматичної поеми «Бут», присвяченої гетьману Павлюку.

      Esteemed colleagues!
      Dear Guests!

      I am Ukrainian poet Igor Pavlyuk in whose veins might be the blood of the legendary hetman of the Ukrainian Cossacks - Pavlyuk Boot. Today I am proud to belong to the Ukrainian nation, although just recently returning home from Ireland, America or Poland with a sad anxiety, I was telling my friends and myself, "Well, we do not choose our motherland ..."

      Today I know that Ukraine is seen as proud and strong, not only by Europe, but also by the whole world and they will know it not only as a territory of the largest man-made disaster of mankind - Chernobyl, as the territory of the Holocaust, but as a place of strange gathering of people who peacefully want to gain democracy and freedom, which many people received through blood and war.
      This is a divine feature of Ukraine.
      Therefore, "what is Caesar's to Caesar; and what is God's to God."
      I was an active member of the Romantic Orange Revolution, where I went, saying goodbye to my daughters and wife, because as a former cadet, understood that there might be the chance of not coming back.
      Fortunately no blood was shed then.
      I was proud of Ukraine being like that.

      My trouble as the father, husband, PhD, professor, and citizen, is that these December days I was betrayed.
      Those were neither friends, nor colleagues or neighbours.
      We are all people.
      And let the God judge everybody.

      I was betrayed by my political power – our public servants, who are taking advantage of our taxes and the nation’s wealth.
      And betrayed in a very mean way.
      It is only on Tuesday that I heard and saw how three former presidents of Ukraine and the current president during their meeting said the right words about the situation in the country and talked about a peaceful and wise way out of it, but at night Ukrainian riot police “Berkut” by an order from above again rushed to attack my colleagues, teachers ... children ... the future.

      As the proverb says: "Fear the anger of a good man!"
      To our sorrow, the war broke out, but fortunately, not civil, but the war of the people with the ruling power .
      I 'll be a poet- soldier in it.
      As a man I am still healthy and know a lot.
      I do not like fighting, I do not like judging.
      I write poems that are noticed and are printed as individual books in the world.
      This is my humble contribution to Ukraine's integration into the world community, which I know enough, because I travelled and lived in different parts of the world. I had an opportunity to stay in a prosperous and stable country. I love all nations, peoples and their individual representatives.
      But I consciously, with my heart choose Ukraine, land, home, where my umbilical cord is buried, and I am ready to fight for her proud and bright future, or die for it.

      Now I will read excerpts from my dramatic poem “Boot" dedicated to Hetman Pavlyuk.

      "http://maysterni.com/publication.php?id=97604"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Коли вибухне тиша
      Нещодавно в Києві відбулася презентація випущеної у Польщі книжки віршів Ігоря Павлюка. Представники польських культурницьких інституцій в Україні говорили про цю книжку як про помітну подію у польському поетичному літературному процесі й навіть натякали на можливість висунення її на здобуття Нобелівської премії. На зібранні мав слово і Дмитро ПАВЛИЧКО, скорочений текст якого й пропонуємо вашій увазі:


      — Ігор Павлюк — справжній поет.

      Не подібний до нікого з теперішніх великих.

      Національний і космічний.

      Дуже любить життя веселе, але при тому бачить кінець усього сущого.

      Один із найкращих його віршів — «Христос».

      Христос у метро. В Києві. «Стомлений революціями».

      Його агітують прихильники кандидатів у депутати: «Ти за кого? За тих? Чи за тих?» А він питається: «Як їх звати?». Адже він — тесля. Тесля — це ім’я праці. А хто вони, що роблять оті, за кого належать бути?

      Так про Бога ще ніхто не писав.

      У поезії Ігоря Павлюка повно афоризмів. Як–от: «Маска ховає обличчя, та не ховає очей», «Чекаєм того, що вже відбулося» тощо.

      Є строфи, що їх не забути:

      Сонце — поганська свічка,

      Цукор — весела сіль.

      Постріл — то вічна тиша.

      Бог — то забутий біль.

      Тадей Карабович — український поет і професор — прекрасно переклав Павлюка, геніально відчув поета, якого любить і — розуміє душею.

      Читаючи поезію Павлюка в перекладах Карабовича, я з окремих віршів, де Україна не названа, але незримо присутня, побачив образ сучасного духу нашого народу. Це болісний образ, але правдивий. Тут є такий вірш «Під небом України», де немає жодних патріотичних закликів, навпаки, написано, що в Україні — тиша. Але ж так написано, що ти чуєш не тишу, а те, що буде, коли тиша вибухне.

      А ще є вірш «Про Перуна», який «воскресне не на третій день», але ж воскресне — неначе «двері раю, зірвані з петель».

      Польська книжка Ігоря Павлюка — подія в літературі, перекладений текст успішно виділяється своїми метафорами із сучасної польської поезії, як оригінальне явище. Тож поезія Павлюка має всі дані для того, щоб її читали багатьма мовами в Європі.

      2013

      "http://www.umoloda.kiev.ua/number/2366/164/84170/"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Презентація польськомовної книжки Ігоря Павлюка «MĘSKIE WRÓŻBY»
      УНІАН (Київ, Хрещатик, 4), 30 вересня, 15.30

      Прес-анонс
      Презентація польськомовної книжки Ігоря Павлюка
      «ЧОЛОВІЧЕ ВОРОЖІННЯ»
      («MĘSKIE WRÓŻBY»)


      Творчість Ігоря Павлюка набула особливого інтересу для польських читачів, а його книжку «MĘSKIE WRÓŻBY» («Чоловіче ворожіння») щойно видано в перекладі у престижному польському видавництві («Episteme», перекладач — Тадей Карабович).
      За останні кілька років книжки І. Павлюка були перекладені російською, англійською та іншими мовами. Український письменник став активним учасником літературного процесу. Його поезія привернула увагу визнаних у світі письменників, лауреатів Нобелівської премії.
      Наскільки можлива Нобелівська премія з літератури для України? Яким критеріям має відповідати творчість потенційного нобеліанта? Над цими питаннями Ігор Павлюк (поет і «академік», бо є старшим науковим співробітником Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка) розмірковуватиме на прес-конференції.
      На прес-конференції передбачена заява одного з Нобелівських лауреатів у царині літератури.
      Модератор — Дмитро Дроздовський («Всесвіт»).
      До участі запрошені: Лариса Івшина, Микола Жулинський, Анна Лазар, Борис Олійник, Дмитро Павличко.


      Контактна інформація:
      vovtg@ukr.net, vsesvit.journal@gmail.com


      ---------------------------------------------------------------------------------
      UNIAN (Kyiv, Khreshchatyk, 4), 30 September, 15.30

      Press Notice
      A Presentation of Ihor Pavlyuk's Works Translated and Published in Polish
      'A Masculine Prophecy'

      The work of Ihor Pavlyuk has a particular interest for Polish readers and his book, «MĘSKIE WRÓŻBY» («A Masculine Prophecy»), has just been published in translation by the prestigious Polish press "Episteme" (the translator is T. Karabovycz).
      Over а number of years Ihor Pavlyuk's books have been translated into Russian and other languages. English translations of his poems have been published in numerous journals and his first English collection, published by the prestigious Waterloo Press, will appear shortly. The Ukrainian writer has become an active participant in the world literary process and his poetry has seized the attention of world renowned writers and Nobel Laureates.
      What are the chances of a Nobel Prize for literature for Ukraine? What criteria does the work of a potential laureate have to meet? Ihor Pavlyuk, poet and academic (he is a senior fellow in science at the T.H. Shevchenko Institute) will consider this theme at a press conference.
      A statement by a recent Nobel Laureate in the literary sphere will be presented at the conference.
      Moderator — D. Drozdovskyi (“Vsesvit“).
      Invited to participate: L. Ivshyna, M. Zhulyskyj, A. Lazar, B. Oijnyk, D. Pavlychko.


      Contact information:
      vovtg@ukr.net, vsesvit.journal@gmail.com

      "http://press.unian.net/ukr/press-6233.html"

      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. У Польщі вийшла книжка Ігоря Павлюка
      12 липня у Польщі вийшла друком книга лірики Ігоря Павлюка польською мовою:

      Ihor Pawluk
      MĘSKIE WRÓŻBY
      (Ігор Павлюк.
      ЧОЛОВІЧЕ ВОРОЖІННЯ)

      Przekład na język polski i przedmowa Tadeusza Karabowicza
      (переклад і передмова «Wiersze Ihora Pawluka Męskie wróżby
      jako próba ukazania twórczości
      współczesnego poety ukraińskiego» Тадея Карабовича)

      Художнє оформлення здійснив відомий польський поет і художник
      Збигнев Кресоватий (Zbigniew Kresowaty)


      WYDAWNICTWO «EPISTEME», LUBLIN, 2013. – 64 s.

      "http://www.litgazeta.com.ua/node/4100"

      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Ihor Pawluk. Męskie wróżby.
      * * *

      Napisz mi morzem duży poemat o wichrze.
      Świeżo upieczonym chlebem bezdenny smutek osłoń,
      Jak długo jeszcze umiem lecieć i umiem płonąć,
      I zmartwychwstawać umiem ze stromej, jak magma, pyłu.

      Jak długo blisko do serca przytulam kurhany i przepaści,
      Pępowinę rzeki, co jednoczy słone i proste.
      Hołuja i niewolnika w sobie z korzeniem wyrwę,
      A dziecięce i niewinne w mnie same zamordujecie.

      Niebiesko-srebrne, jak lód, niebiosa nade mną i ptaki,
      I zmartwychwstała wiosna, młoda i lekka, jak Chrystus.
      Współczesne staną wokół i gwoździe, i szafoty,
      I za kogoś, za coś znów pójdzie na nie jeszcze Ktoś.

      Sam sławę na pieszczotę zmieniam i pieniądze – na wolę.
      Grzesznie i prywatnie żyłem, wspominając świętości na święta.
      A teraz ja… teraz kocham się z losem.

      Wyszywaj mi krzyżykiem wieczny smutek o Chrystusie.

      * * *

      Напиши мені морем велику поему про вітер.
      Свіжоспеченим хлібом бездонну печаль затули,
      Доки я іще вмію летіти і вмію горіти,
      Й воскресати умію з крутої, мов магма, золи.

      Доки близько до серця беру я кургани і прірви,
      Пуповину ріки, що єднає солоне й просте.
      Холуя і раба у собі я із коренем вирву,
      А дитяче й невинне в мені ви самі уб’єте.

      Синьо-срібні, як лід, небеса наді мною і птахи,
      І воскресла весна, молода і легка, як Христос.
      Модернові постануть навколо і цвяхи, і плахи,
      І за когось, за щось знову піде на них іще Хтось.

      Сам я славу на ласку міняю і гроші – на волю.
      Грішно й широко жив, приберігши святе на свята.
      А тепер я… тепер я кохаюся з долею.
      Вишивай мені хрестиком вічну печаль про Христа.

      13 груд. 05.

      * * *
      Może, wszystkie moje wiersze –
      Współczesna spowiedź poganina
      Nad rzeką, że długa –
      Jak wycie psa w nocy.

      Zabłądziłem w tożsamości.
      Teraz mi niebiesko-brunatnie.
      A grzechy przed czartem
      Proszą o wybaczenie ręce świecy.

      Śniegami cerkwi zakwitły mi,
      O Boże wszechmocny!.
      I piękna zorza pociekła
      Po grzbiecie do krzyża.
      My skrajem duszy bezsennie
      Bobrowymi futrami.
      O świcie zmieniamy miasta.

      Kąpiemy nerwy w wódce,
      Pąsowiej od zachodu,
      Dopóki gęsta, jak wątroba,
      Opadnie noc.

      Śniegi – jak gdyby sny.
      Maszyny ich "strzałkami" machają.
      A cicho.
      Aż słyszeć –
      Jak przodek milczy we mnie.

      Chcę jeszcze szaleć,
      Żałować i ciąć.
      A może, i nie długo.
      Ta wreszcie już wszystko jedno.

      Ten sen, jak wiadomo, –
      Na śmierć smutne przygotowanie,
      Jak białe wino.

      Jak kręgi po krwi,
      Rozchodzi się sława poety.

      Jak głos po krwi…
      I zorze jaskrawo pałają.

      Do trzewi starła sie
      Oś złotej planety.

      …Dla mnie
      Jak człowiekowi
      Tłoczno –
      Lecz nieludzko
      Tu.

      * * *

      Може, всі мої вірші –
      Модерна сповідь язичника
      Над рікою, що довга –
      Мов пісня собача вночі.

      Заблудився в корінні.
      Тепер мені синьо-коричнево.
      А гріхи перед чортом
      Замолюють руки свічі.

      Снігами церкви зацвіли мені,
      Боже вселюблячий!..
      І красна зоря потекла
      По хребту до хреста.
      Ми кутаєм душі безсонні
      Бобровими шубами.
      На зорі міняєм міста.

      Вимочуєм нерви в горілці,
      Червоній від заходу,
      Допоки густа, як печінка,
      Опуститься ніч.

      Сніги – наче сни.
      Машини їх «стрілками» змахують.
      А тихо…
      Аж чути –
      Як пращур мовчить у мені.

      Мені ще шаліти,
      Жаліти і жалити.
      А може, й не довго…
      Та врешті уже все одно…

      Цей сон, як відомо, –
      До смерті сумна підготовка,
      Як біле вино.

      Мов кола по крові,
      Розходиться слава поета.

      Мов голос по крові…
      І зорі іскристо цвітуть.
      До м’яса зітерлася
      Вісь золотої планети.

      …Мені ж
      Як людині
      Людно –
      Але нелюдяно
      Тут.

      11 лист. 06.

      NA TEMAT NIEŚMIERTELNOŚCI

      Właśnie już, zdawało się, nieśmiertelność – strofą podkreślić...
      Na kuchni mojej, jeszcze radzieckiej, spalenizną jedzie,
      Bo zapisałem się, zgapiwszy się czajnika. mać...
      A gdzieś z lufy jednocześnie – i kula, i pakuły...

      Łza na obliczu powtarza charakter pisma zorzy,
      Droga do się – ten pogruchotany maszt.
      A że złowiliśmy na czarne haczyki kotwic?.
      Epoka, jak ryba, bez tlenu słonego zdechła.

      Jak napis na szabli, pozostaje wiersz młody,
      Jak pamięć piękna narodowi, który wymiera.
      Bez czasu.
      To dziwne.
      Wódkę gnamy z nieszczęścia –
      Języków raju nie ma.

      Tylko cisza jest pobożna i siano, i parzyste mleko...
      I pies jest samotny, otruty radością, kłamie.
      Słupa elektrycznego idol jest pogański, komitet rejonowy...
      I chłopaczek cygański przypuszcza:
      "Orzeł – a czy reszka"?

      A któż to wie, że lepiej: orzeł, a czy resztka...
      Właśnie już, zdaje się, nieśmiertelność...
      Je mi trzeba?.

      To schodzi nad Księżycem Słońce bezdomne, stare
      Z podziemnego nieba.

      Ja już zaświatowy...
      Ani smaku, ani sensu, ani dna.

      Zegar wisi pod ikoną.
      Płacze kukułka.

      Na kuchni mojej, jeszcze radzieckiej,
      Tylko wina i wino.

      A serce – jak kula...

      ДО ТЕМИ БЕЗСМЕРТЯ

      Ось-ось вже, здавалось, безсмертя – строфою подать...
      На кухні моїй, ще радянській, горілим запахло,
      Бо я записався, прогавивши чайника… мать...
      А десь зі ствола одночасно – і куля, і пакля...

      Сльоза на обличчі повторює почерк зорі,
      Дорога до себе – оту переламану щоглу.
      А що ми зловили на чорні гачки якорів?..
      Епоха, як риба, без кисню солоного здохла.

      Мов напис на шаблі, зостанеться вірш молодий,
      Мов пам’ять красива народу, який вимирає.
      Нечасано.
      Чудно.
      Горілку женемо з біди –
      Мов раю немає.

      Лиш тиша набожна і сіно, й парне молоко...
      І пес одинокий, отруєний радістю, бреше.
      Стовпа електричного ідол поганський, райком...
      І хлопчик циганський гадає:
      «Орел – а чи решка?»

      А хрен його знає, що краще: орел, а чи реш…
      Ось-ось вже, здається, безсмертя...
      Воно мені треба?..

      Та сходить над Місяцем Сонце бездомне, старе
      З підземного неба.

      Я вже потойбічний...
      Ні смаку, ні сенсу, ні дна.

      Годинник висить під іконою.
      Плаче зозуля.

      На кухні моїй, ще радянській,
      Лиш вина й вина.

      А серце – мов куля...

      18 черв. 09.

      ASOCJACJE

      Anioł, który śmieje się, –
      To już trochę bies.
      Maski – byłe twarze.
      Trawy – malutki las.

      Mądrość – to pierwsza starość.
      Delikatność – to młodociany nóż.
      Kobza – babcia gitary.
      "Tak" – to wczorajsze "nie".

      Słońce – pogańska świeca.
      Cukier – wesoła sól.
      Strzał – to cisza wieczna.
      Bóg – to zapomniany ból...

      АСОЦІАЦІЇ

      Ангел, який сміється, –
      Це уже трохи біс.
      Маски – колишні лиця.
      Трави – маленький ліс.

      Мудрість – це перша старість.
      Ніжність – це юний ніж.
      Кобза – бабця гітари.
      «Так» – це вчорашнє «ні».

      Сонце – поганська свічка.
      Цукор – весела сіль.
      Постріл – це тиша вічна.
      Бог – то забутий біль...

      26 черв. 09.

      * * *

      Dusza – jak wilk na łańcuchowi -
      Już słyszy jesień.
      Szklanych naczyń czerwienny łomot...
      I raj – właśnie on.

      Tu jabłoni sen i mama barszcz,
      I pachnie piosenka.
      Topole gotyk... Katedra
      Żelazna w krzyżach.

      A list zorzy do lustrzanej tafli
      Stawka... jak u się...
      I kryła korzeniom bolą,
      Bo wołają do się.

      Ogień jest kalinowy twarzą
      W mglistej masce.
      Pod wiatr koci jajko,
      Jak w tej jeszcze baśni.

      Jedne zniewolone słowa,
      Jak chleb – inne.
      U ich duszę schowałem -
      I wyszły wiersze.

      O wszystkim, co jest, było dookoła
      I jeszcze spędzi czas,
      Będę układał do jednego przejrzystego tomu.
      Niech mają ludzie...

      Wiosenną jesień.
      Piekło-raj,
      Miłość i piwo.

      No a kiedy przyjdzie pora -
      To śmierć piękną.

      * * *

      Душа – як вовк на ланцюгу –
      Вже чує осінь.
      Скляних судин червоний гул...
      І рай – ось-ось він.

      Тут яблунь сон і мамин борщ,
      І пахне пісня.
      Тополі готика... Собор
      Хрестозалізний.

      А лист зорі в дзеркальну гладь
      Ставка... як в себе...
      І крила кореню болять,
      Бо звуть до себе.

      Вогонь калиновий лицем
      В туманній масці.
      Під вітер котиться яйце,
      Як в тій ще казці.

      Одні потурчені слова,
      Як хлібчик – інші.
      У них я душу заховав –
      І вийшли вірші.

      Про все, що є, було кругом
      І ще пробуде,
      Складу в один прозорий том.
      Хай мають люде...

      Весняну осінь.
      Пекло-рай,
      Любов і пиво.

      Ну а коли прийде пора –
      То смерть красиву.

      23 верес. 11.

      Z CYKLU "SZKLANA KARCZMA"

      Nadpita butelka na stole.
      Łza na szybie.
      Ktoś wierzy złym świecom luf,
      Ktoś delikatnym skrzypcom.

      Kogoś skaleczyły dawno,
      Kogoś niedawno.
      Prosty "sowiecki" sklep spożywczy...
      Serek topiony.

      Naród zagmatwany, jak na zawołanie,
      (Tam, dalej, cerkwie)
      Przyszedł, gdzie szczęście sprzedają,
      Gdzie gra, na gramy.

      Stary profesor, włóczęga, poeta -
      Wszyscy podobni.
      Całe kłócą się i wypijają miód -
      Jak hajdamacy.

      A tam, za oknami, – szopka,
      Śniegi i wiatr.
      Komuś że raj – nie ogród, a step,
      Nie płód, a kwiaty.

      Komuś sprzykrzyły i wojna,
      Й miłości, i sława.
      A tu – łykniesz sobie wina -
      I kędzierzawy...

      Całe dusze hurtem sprzedają,
      Konserwy są rybne...

      Trumna i kołyska,
      Krew i rtęć
      Stają podobne.

      ДО ЦИКЛУ «СКЛЯНА КОРЧМА»

      Надпита пляшка на столі.
      Сльоза на шибці.
      Хтось вірить злим свічкам стволів,
      Хтось ніжній скрипці.

      Когось поранили давно,
      Когось недавно.
      Простий «совєтський» гастроном...
      Сирочок плавлений.

      Народ пістрявий, тут як тут,
      (Там, далі, храми)
      Прийшов, де щастя продають,
      Де гра, на грами.

      Старий професор, бомж, поет –
      Усі однакі.
      Всі сваряться і дудлять мед –
      Як гайдамаки.

      А там, за вікнами, – вертеп,
      Сніги і вітер.
      Комусь же рай – не сад, а степ,
      Не плід, а квіти.

      Комусь набридли і війна,
      Й кохання, й слава.
      А тут – сьорбнеш собі вина –
      І кучеряво...

      Всі душі оптом продають,
      Консерви рибні...

      Труна й колиска,
      Кров і ртуть
      Стають подібні.

      18 груд. 09.

      * * *

      Pamięci mojej mamy

      Poleski kraj wymyślał mnie,
      Ranki ptaków przesypia koralowcu.
      Ja nie gospodarz, a tylko sonet
      Trawy, której zechciało się smutki.

      Dmuchawce i dziad z kulą w barach.
      Umarła mama.
      Los uśmiechał się.
      I sypiał stary piesek na rękach
      Malutkiego płaczliwego wandala.

      Mijało wszystko. Rdzewiał w niebie sierp.
      A my z koniem już poglądami zbliżeni.
      Mijały całe. A grzeszny sen jezior
      Łamał o lód swoje różowe skrzydła.

      Stara słoma. Wypłowiała mgła.
      Groby przodków myją się deszczami.
      Kogoś jeszcze, kogoś już nie ma
      Między nimi, między kometami,
      Między nami.

      .Moje śnieżynki, po co że na ogień!
      Moja że ty poorze, po co tak wysoko!...
      Kochana, mydła, niebieskie dłoni,
      Po Takim ― tylko wieczny spokój.

      Poleski kraj, ty dziad mi czy brat?
      Ja wyraj twój.
      I nie żałuj, nie złość się.

      Już szybko, szybko wrócę wstecz,
      Jak schody cerkwi wydeptane sercem.

      * * *

      Пам’яті моєї мами

      Поліський край придумував мене,
      Ранкових птиць розсипавши коралі.
      Я не господар, а лише сонет
      Трави, якій схотілося печалі.

      Кульбаби й дід із кулею в плечах.
      Померла мама.
      Доля усміхалась...
      І спав старенький песик на руках
      Маленького плаксивого вандала.

      Минало все.
      Ржавів у небі серп.
      А ми з конем вже поглядами стрілись...
      Минало все.
      А грішний сон озер
      Ламав об лід свої рожеві крила.

      Стара солома.
      Вицвілий туман.
      Могили предків миються дощами.
      Когось іще, когось уже нема
      Між ними, між кометами, між нами.

      ...Мої сніжинки, нащо ж на вогонь!
      Моя ж ти зоре, нащо ж так високо!..
      Кохана, мила, голубе долонь,
      Після такого – тільки вічний спокій.

      Поліський край, ти дід мені чи брат?
      Я – вирій твій.
      І не жалій, не сердься.
      Вже скоро, скоро я вернусь назад,
      Мов сходи храму, вичовганим серцем.

      19 берез. 1992

      O PERUNIE

      Perun zmartwychwstanie nie na trzeci dzień
      Całopalnym białym kogutem nad Poczajną,
      Gdzie niebieska magma pierwotnych piosenek
      Jego oczyści falą smutną.

      Perun zmartwychwstanie nie na trzeci dzień.


      Jeszcze będą długo, długo, jak echo,
      Błądzić między zorzami i śliwami tarnina
      Jego kapłani – z ducha i wina -
      Poeci, kozacy i włóczędzy.

      Błądzić będą długo – jak echo.


      Piosenkami i krwią sławę kupić.
      Naród podejmą.
      Może, i obudzą jeszcze,
      Dopóki trawa świeżo skoszona.
      Dopóki lud i ludziska – to ludzie jeszcze.

      Naród podejmą.
      Może, i obudzą jeszcze.

      Krzyże Perunowi śnią się, jak ptaki.
      Krzyże są samotne, bez krucyfiksów, apostołów.
      I biegają blond dzieci,
      Co lubią wszystko,
      Co zakwitły i nie pościły.

      I biegają blond dzieci.


      Oni jeszcze bunt podejmą krwisty
      Na grach genów, geniuszy z tłumem.
      Perun zmartwychwstanie.
      I zejdą oni
      Ogniem i wiatrem,
      Gliną i wodą.

      Oni jeszcze bunt podejmą krwisty.


      Z niewolników stanie plemię złote,
      Piękne i zdrowe, i trochę gwiaździste -
      Jak drzwi raju, zerwane z pętli,
      Zmarznięte morze, miesiącem zaorane.

      Z niewolników stanie plemię złote.

      Im czas – nic.
      Im obszar – prosto ciało jeszcze,
      Ciasna cerkiewka i ofiarnik...
      Perun ukrzyżowany.
      Ręce u jego – skrzydła.
      Nie ma jego, bo skrzydeł u nas nie ma.


      Ta i on zmartwychwstanie nie na trzeci dzień
      Całopalnym białym kogutem nad Poczajną,
      Gdzie niebieska magma pierwotnych piosenek
      Jego oczyści falą pożegnalną.

      Perun zmartwychwstanie nie na trzeci dzień.

      ПРО ПЕРУНА

      Перун воскресне не на третій день
      Жертовним білим півнем над Почайною,
      Де синя магма первісних пісень
      Його очистить хвилею печальною.

      Перун воскресне не на третій день.


      Ще будуть довго, довго, як луна,
      Блукати поміж зорями і тернами
      Його жерці – із духу і вина –
      Поети, козаки і характерники.

      Блукати будуть довго – як луна.


      Піснями й кров’ю славу купувать.
      Народ піднімуть…
      Може, і розбудять ще,
      Допоки свіжоскошена трава…
      Допоки люд і людище – то люде ще.

      Народ піднімуть…
      Може, і розбудять ще.


      Хрести Перуну сняться, як птахи.
      Хрести самотні, без розп’ять, апостолів.
      І бігають біляві дітлахи,
      Що люблять все,
      Що зацвіли й не постили.

      І бігають біляві дітлахи.


      Вони ще бунт піднімуть кров’яний
      На іграх генів, геніїв з юрбою.
      Перун воскресне.
      І зійдуть вони
      Вогнем і вітром,
      Глиною й водою.

      Вони ще бунт піднімуть кров’яний.


      З рабів постане плем’я золоте,
      Красиве і здорове, й трохи зоряне –
      Як двері раю, зірвані з петель,
      Замерзле море, Місяцем розоране.

      З рабів постане плем’я золоте.


      Їм час – ніщо.
      Їм простір – просто тіло ще,
      Тісна церковця і жертовник мал…
      Перун розп’ятий…
      Руки в нього – крилища.
      Нема його, бо крил у нас нема…


      Та й він воскресне не на третій день
      Жертовним білим півнем над Почайною,
      Де синя магма первісних пісень
      Його очистить хвилею прощальною.

      Перун воскресне не на третій день.

      11 черв. 2003

      DZIEWCZYNKA

      Płacze dziewczynka bosa
      Na babciny próg.
      Zawiedziona jesień
      Chodzi po podwórzu.

      Na duszy ochłoda.
      Nawet kogut ucichł...
      - A kogo ci szkoda?
      Mówi dziewczynka:
      - Wszystkich...

      ДІВЧИНКА

      Плаче дівчинка боса
      На бабусин поріг.
      Розчарована осінь
      Клигає по дворі.

      На душі, прохолода.
      Навіть півень затих...

      – А кого тобі шкода?
      Каже дівчинка:
      – Всіх...

      22 черв. 90

      * * *

      Morze. Noc. I głos delfina.
      Bezimienna zorza drży.
      Twoje ciało – dźwięczne i gołe
      Zaprzeczanie ciemnoty.

      Organiczne, organowe w żyłach,
      Zasolony wydech i wdech.
      Z serc wyrastały by skrzydła,
      Ależ serce nasze z wody.

      My nad morzem ślady zostawiamy.
      Ja – mężczyzna a ty muza.
      Leżymy i zmartwychwstajemy
      Nasze ciało, jest gęste jak miód.

      Tak ... tak... i powyżej.
      Fala musuje i nas niesie.

      My – Życie!
      Z morza wyszliśmy.

      Nad morzem nam można wszystko.

      * * *

      Море. Ніч. І дельфіна голос.
      Безіменна зоря тремтить.
      Твоє тіло – дзвінке і голе
      Заперечення темноти.

      Органічне, органне в жилах,
      Солоніють видох і вдих.
      На серцях виростали б крила,
      Але ж серце наше з води.

      Ми на морі сліди лишаєм.
      Я – муз-чина і муза – ти.
      Розпинаєм і воскрешаєм
      Наше тіло, як мед густий.

      Отако… отако… і вище…
      Хвиля піниться й нас несе.

      Ми – Життя!
      Ми із моря вийшли.

      Біля моря нам можна все.

      11 черв. 2003

      DO MUZY

      Czarnobylskich słucham słowików.
      Rodzinie uśmierzam geny.
      A że pokochałaś wiersze moje
      Tak – jakby nosisz dziecię od mnie.

      Cóż, miła Muzo,
      Ja sam już wiersz
      Z rymem, rytmem boju.

      Tobie wierzę.
      I ty mi wierz.
      Za chwilę będzie nas troje...

      ДО МУЗИ

      Чорнобильських слухаю солов’їв.
      Рідні приборкую гени.
      А ти ж полюбила вірші мої
      Так – мов носиш дитя від мене.

      Що ж, мила Музо,
      Я сам вже вірш
      З римою, ритмом бою.

      Я тобі вірю.
      Ти мені вір.
      Скоро нас буде троє...

      30 верес. 08.

      ZE LWOWA

      W tym mieście nie wszystko jest jasne
      Z wodą i proporcją.
      Siedzą "na kawie"
      Malarze ikon i obrazoburcy.

      Ostatni liść, niby krew,
      Ścieli się po wodzie.
      W tym miejscu, w tym mieście
      Taka swoboda,
      Że w teatrach, na czarnych placach
      Wam malwy zaś.
      I deszcz, jak trawy.
      Cyganka młoda odsłania twarz.

      W ХХІ wieku, gdzie krzyż się dwoi,
      Przypadkowy człowiek.
      Jest szczęśliwy, a także rozpołowiony
      Na poły.

      Na zmarszczkach szramy...
      A niebo jest czyste jak spirytus z apteki.
      W tym mieście
      Na wschód i zachód od własnej ucieczki.

      Przeszłość stała się zbyt bliska,
      Bardzo przejrzysta.

      Malutkie lwiątko,
      Stare oczy,
      Druh mój rudy...

      W tym mieście jestem znany,
      Zostałem sobą.
      Na zmarszczkach – szramy.

      Ja temu miastu
      Nie poddam się bez walki.

      ЗІ ЛЬВОВА

      У цьому місті немає толком
      Води й пропорцій.
      Сидять «на каві»
      Іконописці й іконоборці.

      Останнє листя, немов із кров’ю,
      Ляга на воду.
      У цьому місці, у цьому місті
      Така свобода,
      Що у театрах, на чорних площах
      Вам рожі корчать.
      І дощ, як трави.
      Й циганка юна знімає порчу.

      У ХХІ-ім, де хрест двоїться, –
      Одна людина.
      Вона щаслива, вона розп’ята
      Наполовину.

      На зморшках шрами...
      І небо чисте – як спирт аптечний.
      У цьому місті
      На Схід і Захід від себе втеча.

      Минуле стало близьким занадто,
      Прозорим дуже.

      Маленький левчик,
      Старенькі очі,
      Рудий мій друже...

      У цьому місті я став великим,
      Я став собою.
      На зморшках – шрами…

      Я цьому місту
      Не здамсь без бою.

      7 лют. 2002

      ZNÓW W DOMU

      Znowu tam byłem duszą i myślami...
      Święta babcia modli się do Ziemi.
      Jak oczy – niebo.
      I śmieje się kamień.
      I dziad leży pod brzegiem, jak chleb.

      Ogień umarł. W oczach Księżyc odbity...
      Nasz Bóg żyje w cerkwi jak w więzieniu.
      Myśliwskim rogiem wspomina Polesie
      Wszystko co myślą galaktyki.
      Droga-promień w choinach się zgubiła.
      Płowowłosa szyszka zakryła swój cień.
      Jak cisza, brodzi zjawa księcia Mały.
      Widzę, a śmiać się boję.
      Ślepa chata. Jest skoszony piołun.
      Cieniutki wiatr – sny oczeretów.
      A czas idzie. Nic czas nie czyni.
      Ależ, spójrzcie, – las osierociał.
      Ależ, usłyszcie: mchem jak mrozem,
      Zarosły Perun. I konie nie rżą.
      A czas ucieka... Żółcą się wikliny.
      I ludzkość cała potyka się o brzeg.
      Ciężarnych mało. Wiosny są nie słodkie.
      Nikt się nie śmie oszukiwać.
      Dziady wiosenne siedzą na pniach
      Milczeć duszy tajemnicą.
      Przez ogień zrasta się żelazo.
      Przez łzę... Och, co przez łzę!.
      Tu tory już. A ja wciąż dawnym lasem
      Rusałkę co łaskocze niosę.

      Głuchy świat –
      I raptem: dobrze, lekko...
      I jasno tak...
      Kołyska i skrzydło.
      My tutaj jeszcze – czas.
      My blisko i daleko.
      Lubimy ból.
      Nas długo tu nie było.

      ЗНОВУ ВДОМА

      Я знов там був душею і думками...
      Свята бабуся молиться Землі.
      Як очі – небо.
      І сміється камінь.
      І дід лежить під берегом, як хліб.

      Вогонь помер.
      В очах відбитий Місяць...
      Наш Бог живе у церкві, як в тюрмі.
      Мисливським рогом згадує Полісся
      Усе, що у галактик на умі.

      Дорога-промінь в соснах поламалась.
      Русява шишка впала в тінь свою.
      Мов тиша, бродить привид князя Мала.
      Я бачу, а сміятися боюсь.

      Сліпа хатина.
      Скошений чорнобиль.
      Тоненький вітер – сни очеретів.
      А час іде.
      Нічого час не робить.
      Але ж, погляньте, – ліс осиротів.

      Але ж почуйте: мохом, як морозом,
      Заріс Перун.
      І коні не іржуть.
      А час пішов...
      Жовтіють верболози.
      Все людство спотикнулось об межу.

      Вагітних мало.
      Весни не солодкі.
      Ніхто себе не вміє обмануть.
      Діди весняно ходять на колодки
      Мовчати в душу яко в таїну.

      Через вогонь зростається залізо.
      Через сльозу...
      Ох, що через ельозу!..
      Тут рейки вже.
      А я все древнім лісом
      Русалку залоскочену несу.

      Дрімучий світ –
      І раптом: добре й легко.
      І просто так...
      Колиска і крило.

      Ми всі ще – час.
      Ми близько і далеко.

      Ми любим біль.
      Нас довго не було.

      16 квіт. 1995




      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Сповідь Ігоря Павлюка...
      * * *

      У відомому санкт-петербурзькому видавництві «Алетейя» вийшла друком книга лірики Ігоря Павлюка російською мовою «Исповедь последнего волхва».
      Перекладачі з української Євгенія Більченко, Любов Лібуркіна, Тамара Гордієнко.
      Передмови Бориса Олійника та Євгенії Більченко.

      В оформленні книги використано картину відомого художника Сергія Лаушкіна

      Книга незабаром з’явиться у книжковій мережі Росії, України, СНД.

      * * *

      В известном санкт-петербургском издательстве «Алетейя» вышла книга лирики Игоря Павлюка на русском языке «Исповедь последнего волхва».
      Переводчики с украинского Евгения Бильченко, Любовь Либуркина, Тамара Гордиенко.

      Предисловия Бориса Олейника и Евгении Бильченко

      В оформлении книги использована картина известного художника Сергея Лаушкина

      Книга скоро появится в книжной сети России, Украины, СНГ.

      * * *

      In the known Saint Petersburg publishing house «Aлетейя» («Аletheia») the book of lyric poetry of Ihor Pavlyuk in Russian language is published «Исповедь последнего волхва» («Confession of the last magus»).
      Foreword written Boris Oleinik and Eugene Bil’chenko

      Translators from Ukrainian Eugenia Bil’chenko, Ljubov Lyburkyna, Tamara Gordyenko.

      In the design of the book used the picture of a famous artist Sergey Laushkin.

      A book soon will appear in the book network of Russia, Ukraine, CIS.



      "http://www.moscowbooks.ru/book.asp?id=642935"

      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю З ІГОРЕМ ПАВЛЮКОМ
      – Ігоре, нещодавно в Американському престижному видавництві вийшла твоя книга віршів, через кілька місяців ти потрапив у світове енциклопедичне видання «Письменники Європи», де Україну репрезентують два автори: Андрій Курков та Ігор Павлюк. Із Курковим начебто зрозуміло: він давній учасник європейських тусовок зі своєю російськомовною прозою. А чому саме тебе з українських поетів вибрали, як ти гадаєш?

      – Я вже казав про це коротко у бліц-інтерв’ю газеті «Високий замок»: «Приємно, що Європа нарешті звернула увагу на українських авторів. До цього списку потрапили всесвітньо відомі письменники, багато із них є Нобелівськими лауреатами. Не знаю, за яким принципом відбувався відбір імен. Нікуди не посилав жодних заявок. Тому не можу пояснити, чому саме я і Андрій Курков фігурують на сторінках цього видання. Мене повідомили про вихід книги «Письменники Європи» вже постфактум. Був ще більше приємно здивований, коли побачив, що моє ім’я винесли і на обкладинку книги».
      Днями ж мені пояснив ситуацію один із моїх перекладачів за кордоном: світові, мовляв, не цікавий, не потрібний уже ні соцреалізм, ні постмодернізм, якого вони мають удосталь власного, а цікава національна здорова і талановита література, яку ти репрезентуєш. Багато ж наших митців кинулися більш чи менш успішно копіювати Бродського, Шимборську, зоставшись у кращому випадку епігонами.
      Маркеса скопіювати неможливо, бо він пише про свою маленьку батьківщину і тим потрібний світові. Мені близький його некосмополітичний магічний реалізм...

      – А може, симпатія до тебе у світі останнім часом викликана тим, що ти, скажімо, лауреат Народної Шевченківської премії (володар Залізного Мамая), а не офіційної, державної, межигірської, тобто апріорі в опозиції?..

      – «О думи мої! о славо злая!»... Визнання у світі і в рідній державі не збігаються для справжніх митців. Нема пророка у своїй батьківщині... Тут можна відповісти хіба що словами батька Андрія Малишка, сказані ним після того, як син похвалився йому якимось державним орденом. Батько сумно заважив, що це дуже погано – державна відзнака, що Андрій поганий поет, бо Тараса Шевченка, мовляв, Івана Франка, Лєрмонтова у тюрму садили, на дуелях стріляли, а йому медаль дали... Тобто справжні поети завжди в опозиції, завжди незручні – це абсолютний закон розвитку духу. Тому премії державні, визнання найкраще отримувати посмертно, як і канонізацію церковну, а то справді виходить нонсенс. Цілком погоджуюся із мудрим Самійлом Малишком, земля йому небом.
      А біографія у мене із петербурзько-сибірським, воєнно-«монашим» минулим і паломницьким сьогоденням цілком поетична. Та й письмо у світі, сподобалося, здається... Тому й вибирають.
      Хоча, як там у Анни Ахматової (Горенко) нашої:

      И чем сильней они меня хвалили,
      Чем мной сильнее люди восхищались,
      Тем мне страшнее было в мире жить...



      Взяв Ігор Гургула



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Ігор Павлюк: «Світ не знає про духовні досягнення українців»
      Інтерв*ю з Ігорем Павлюком у газеті "Високий замок", 19.10.2011.

      "http://www.wz.lviv.ua/articles/99402"

      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Ігор Павлюк: «Справжня творчість – це претензія на заснування релігії»
      Пропонуємо розмову поетеси та журналістки Ірини Брунди з поетом Ігорем Павлюком.

      Сайт "Буквоїд".

      "http://bukvoid.com.ua/events/interview/2011/10/11/074213.html"

      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Андрій Курков та Ігор Павлюк потрапили до «Письменників Європи»
      У червні цього року в американському видавництві Generеl Books LLC вийшла друком 122 сторінкова книжка «Письменники Європи» («European writer Introduction: Gjergj Fishta, Nar-Dos, Marko Cepenkov, Johannes Mario Simmel, Ihor Pavlyuk, Mit´hat Frash ri, Vartan Pasha»), у якій представлені і два українські автори – Андрій Курков та Ігор Павлюк.

      Книга можна придбати у найбільшій світовій книготорговельній мережі BARNES & NOBLE: http://www.barnesandnoble.com/w/european-writer-introduction-source-source-wikipedia/1103958201/

      "http://bukvoid.com.ua/events/pesentation/2011/09/07/085312.html"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Ігор Павлюк: «Без літератури свого життя не уявляю»
      Цікавий та оригінальний поет, журналіст, науковець родом із Волині Ігор Павлюк добре відомий далеко за межами рідної батьківщини. Його добре знають не лише у Львові та Києві, поезії та драми автора перекладені російською, білоруською, польською, англійською, японською та іншими мовами світу.

      Результат визнання – десятки літературних нагород, відзнак, премій. Нещодавно Ігор Павлюк захистив у Києві докторську дисертацію у галузі соціальних комунікацій. Сьогодні він – гість «Волинського Монітора».


      – Пане Ігоре, нині багато хто про Вас говорить як про «золотого хлопця», котрий попри молодість уже встиг стати не лише вдалим письменником, а й іменитим науковцем. Важко було стати «ковалем» власного життя?

      – Найважче жити так, щоби людям здавалося, що ти живеш легко. Насправді ж коли і де легко жилося круглому сироті?.. Правда, берегла мене, як я тепер відчуваю, сама природа: адже трагічно усвідомив я своє раннє сирітство аж десь у 30 років, коли стояв пізнього осіннього вечора самотнім на могилі мами... До того ж я себе не бачив збоку, не відчував ранимо якоїсь своєї ущербності. Це мене зберегло. Я спочатку хотів стати офіцером – вчився у Санкт-Петербурзі, у вищому військовому училищі... Коли переконливо для власного серця відчув себе поетом – захотів залишити його. Не відпускали. Такі були жорсткі тоді часи. Коли наполіг – відправили у тайгу: будувати секретну дорогу із засудженими. Потім, коли прийшла перебудова, – працював журналістом, навчався у Львівському державному університеті, захищав кандидатську дисертацію, потім – Київ, праця в Інституті літератури Національної академії наук України, захист докторської дисертації... між тим – робота у США, подорожі по світу... І книги, книги, книги... Читання чужих і публікація своїх, яких наразі 27 зібралося: поезія. проза, для дітей, наукові монографії...

      – Мабуть, недаремно важливу роль у творчості Ігоря Павлюка займає польська тема. Наскільки добре знаю, то дідусь та бабуся, котрі Вас виховали, родом із Польщі і їх торкнулася трагічна доля вигнанців-переселенців?

      – Так, вони щойно збудовану, шикарну на той час («під бляхою»), хату у селі Кулковичі біля Холма мусили зоставити. Туди переселився їх добрий сусід-поляк, із яким дід до самої своєї смерті ностальгійно листувався.

      Про пресу того простору, де жили мої предки по маминій лінії (по батьковій – волиняни з-під Торчина) я видав кілька книг. «Польська» тема присутня у моєму щойно написаному романі «Буг», який готує до публікації журнал «Кур’єр Кривбасу». Поважно люблю творчість Адама Міцкевича, фільми Єжи Гофмана. Важливу роль відіграв у формуванні мого світогляду «Поневолений розум» та вірші нобелівського лауреата Чеслава Мілоша.


      – Ваш творчий доробок вкрай багатий. До півстолітнього ювілею ще ой як далеко, а у власній скарбничці уже майже два десятки поетичних книжок, дві збірки прози, одна книжка із п’єсами, сім монографій, численні переклади на російську мову. У якій іпостасі бачите себе у найближчі роки, у чому хочете себе реалізовувати надалі?

      – Ну, багатий доробок чи скромний – ціну йому складе суворий суддя – час. Дід мій завжди хотів, щоби я був священиком... То, може, нехай здійсниться воля його?.. Ще ж не пізно. Чи у пророки-проповідники піду… Як Сковорода. У пророки-стратеги. Їх менше б’ють, аніж пророків-тактиків. (Сміється, - авт.). Жарт, звичайно. Без літератури я свого життя не уявляю. Вона – моя релігія.

      Надалі буду своїм продюсером. Хочу відшліфувати, довести до пуття написане за 25 років. Писати казки. Подорожувати. Підтвердити слова свої, красиво сказані, добрими ділами. Маю заповітну мрію. Але заповітне – заповідне, тобто інтимне...


      – Ваші твори перекладені вже багатьма мовами світу. Чи відрізняється іноземний читач Ваших творів від вітчизняного?

      – Іноземний читач спочатку бачить у мені українця, а вже потім – письменника, а вітчизняний – навпаки. Хоча не так уже багато перекладено, як би хотілося... Нині виходить у престижному нью-йоркському видавництві «CreateSpace» моя спільна з Юрієм Лазірком (поетом нашого покоління, українцем за походженням, що живе в Америці) тримовна (англо-російсько-українська) книга віршів «Catching Gossamers» («Ловлячи осінні павутинки»), виходила в Україні у перекладах Івана Теплого та Андрія Бондаря «The angel (or) English language?: Книга віршів Ігоря Павлюка англійською мовою», був учасником (як автор) англо-української антології «Ukraine literature today (Українська література сьогодні)». Цілу книгу моєї лірики переклала російською і підготувала до друку в Росії поетеса Євгенія Більченко. Окремі мої твори перекладені ще польською, білоруською... На нещодавній конференції японці мій вірш «Дівчинка» демонстрували... Ірландський поет-бард Томас Мур цілу статтю англомовну про мене написав: «Спокуса доступності: Ігор Павлюк, поезія і мова як постімперська заява». Започаткований ще один серйозний міжнародний проект, але про нього пізніше казатиму – коли буде готовий...


      – Ви вже стали лауреатом Народної премії ім. Т.Г.Шевченка, а ще – переможцем всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, міжнародної літературної премії «Тріумф». Як Ви ставитеся до літературних нагород і премій?

      – Загалом ставлюся легко, адекватно. Колись, правда, коли першу премію вручали – імені Василя Симоненка (головою журі був Іван Драч), то хотів відмовитися, боячись, що не зостануся сам собою. Мене переконали, що це нормально: ні Павлюк Симоненкові, ні Симоненко, мовляв, Павлюкові дороги не заступить... Тобто це той випадок, про який у народі кажуть: дають – бери... Правда, від однієї премії я таки відмовився.

      Невручення Національної Шевченківської, на яку мене подавали тричі, а двічі я був номінантом, пережив важко тому, що вважав її святою ознакою недаремно прожитого мною життя.

      «А що не зломить мене – те загартує», – гласить ще одна народна мудрість. Не зломило. І я тепер на цю «поразку» дивлюся, як на мою перемогу.

      Про Андрія Малишка розповідають цікаву історію у цьому контексті. Мовляв, дали йому державну нагороду за поетичні публікації – медаль. Він приїхав додому похвалитися нею батькові, який доволі скептично ставився до вибору сином такого ризикованого і непевного життєвого шляху, як шлях у літературу, і відповів сумно Андрієві Самійловичу: «Дивно, сину. Якийсь ти несправжній поет. Тараса Шевченка за поезію в тюрму посадили, а тебе – нагородили...». Згадаймо, як ставилася держава до Лєрмонтова («Собаці – собача смерть», – сказав цар, дізнавшись про смерть поета), до Байрона, до Міцкевича... до наших справжніх поетів періоду «розстріляного відродження», до Василя Стуса...

      Тому Народна Шевченківська премія (Залізний Мамай), лауреатом якої я став у 2008 році, – то те, що треба письменникові для збереження честі і гідності в Україні... А світові премії, надіюся, у нас іще попереду, як і майбутня чесна боротьба, подорожі та пригоди.



      Розмовляв Віктор ЯРУЧИК,
      фото Василя ПИЛИПЮКА

      "http://www.monitor-press.com/index.php?option=com_content&view=article&id=542%3A--l-----r&catid=77%3A2009-07-16-14-11-05&Itemid=177&lang=uk"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. "Справа мови - справа гідності"
      http://ukurier.gov.ua/uk/articles/sprava-movi-sprava-gidnosti/



      "http://ukurier.gov.ua/uk/articles/sprava-movi-sprava-gidnosti/"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Книга лірики Ігоря Павлюка, Юрія Лазірка вийшла у США трьома мовами
      В американському видавництві CreateSpace (дочірня компанія Amazon.com) вийшла друком книга лірики Ігоря Павлюка та Юрія Лазірка «Catching Gossamers» («Ловлячи осінні павутинки») трьома мовами: українською, англійською та російською. Один із перекладачів російською – Євгенія Більченко.

      Книжку можна придбати на Amazon.com та інших найпотужніших світових ресурсах, таких як Barnes and Noble.

      The book of lyric poetry written by Ihor Pavlyuk and Iouri Lazirko «Catching Gossamers» («Ловлячи осінні павутинки») in three languages (Ukrainian, English and Russian) was published in the American publishing house CreateSpace (subsidiary company of Amazon.com). One of the translators into Russian is Evgenyya Byl'chenko.

      A book can be ordered on Amazon.com and other resources such as Barnes and Noble.

      В американском издательстве CreateSpace (дочерняя компания Amazon.com) напечатана книга лирики Игоря Павлюка и Юрия Лазирка «Catching Gossamers» («Ловя осенние паутинки») на трех языках: украинском, английском и русском. Один из переводчиков на русский – поэт Евгения Бильченко.

      Книжку можно приобрести на Amazon.com и других лучших мировых ресурсах, таких как Barnes and Noble.






      "http://www.amazon.com/Catching-Gossamers-Gossamers~-Double-Poetry/dp/1461089492/ref=sr_1_1?ie=UTF8&s=books&qid=1304711571&sr=8-1"

      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. ВІТАЮ УСІХ ПОЕТІВ!
      ВІТАЮ УСІХ ПОЕТІВ, А ОСОБЛИВО ПМ-івців, ІЗ ДНЕМ ПОЕЗІЇ ТА ПОЕТИЧНОЮ ПОРОЮ!
      НЕХАЙ ПОЕТИЧНО ПИШЕТЬСЯ, ЛЮБИТЬСЯ, ЖИВЕТЬСЯ, БЕЗСМЕРТИТЬСЯ!.. :)



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Названо лавреатів премії імені Пантелеймона Куліша

      Названо лавреатів Літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша за 2011 рік.

      Цю відзнаку 1 березня 2011 року, за сприяння міжнародних громадських організацій, заснували ГО „Оберіг-Чернігів” та Волинське товариство „Світязь”, – для розвитку вітчизняного книговидання і підтримки українських письменників, митців, науковців, журналістів, працівників культури та освіти, громадських діячів і меценатів. Нещодавно відбулося засідання журі, яке назвало цьогорічних лауреатів. Ними стали:

      1. Письменник, почесний громадянин м. Луцька Василь Слапчук – за збірку поезії „Золоті куполи”;

      2. Письменник, науковець Петро Сорока (м. Тернопіль) – за книгу „На захід від спадаючого сонця” і серію денників останніх років;

      3. Письменник, завідувач редакції радіо ТРА „Новий Чернігів”, почесний професор Луцького інституту розвитку людини Університету „Україна” Сергій Дзюба (м. Чернігів) – за збірку поезії „У липні наших літ” та книги спецрепортажів із радіоверсіями „Тато у декретній відпустці”, „Як я був агентом ЦРУ” та „Ловець снів”;

      4. Письменник Віктор Вербич (м. Луцьк) – за книгу „Карб єдиної дороги. Есеї та діалоги” і збірку поезії „За ширмою дощу”;

      5. Заступник голови Благодійного фонду імені двічі Героя Радянського Союзу Олександра Молодчого Олександр Шкурат (м. Чернігів) – за значну меценатську діяльність.



      Ігор Павлюк,
      голова журі, письменник, доктор наук із соціальних комунікацій, старший науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. ІГОР ПАВЛЮК: «ЖИТИ ЛЕГКО ДУЖЕ ВАЖКО»
      1 грудня цього року у Київському міжнародному університеті відбулася зустріч першокурсників факультету журналістики з Ігорем Зиновійовичем Павлюком. Ця людина не тільки письменник, науковець, доктор наук із соціальних комунікацій, але й журналіст, лауреат Народної Шевченківської премії, низки всеукраїнських літературних премій, міжнародної премії «Тріумф». На зустрічі були також присутні Тарас Ковальський – син його колеги Ніни Юхимівни Гнатюк та Олександр Бакуменко – прозаїк, поет, лауреат престижних літературних всеукраїнських і міжнародних премій. Зустріч відбувалася у формі діалогу, студенти задавали питання, а Ігор Павлюк відповідав, даючи заразом цікаві поради.

      Цікаве питання прозвучало з вуст викладача української мови – Приходько Оксани Юріївни: «Чому ви обрали журналістику, саме цей фах? Якою була тоді журналістика, коли ви її обирали? Як ви це синтезували і пов’язували разом із поетичною обдарованістю?»
      – Після школи, яку закінчив із золотою медаллю, вступив до інженерного військового училища в Санкт-Петербурзі. На II курсі почав писати вірші. Страшно захотів бути поетом, отож, залишивши училище, був засланий у забайкальську тайгу, а потім, коли повернувся, поїхав у районну газету, що на Волині, яка вже друкувала мої вірші і взяла мене на роботу кореспондентом.. 19-річного мене взяли на роботу до газети, де пропрацював майже рік, що для мене було б зараз, як у космос полетіти...
      Коли обирав журналістику, мені подобалося, що вона була дієвою: коли ти щось писав, органи влади мусили реагувати на критику кореспондента газети і недоліки потрібно було негайно виправляти. А коли я, закінчивши з відзнакою факультет, хотів піти в журналістику, вона вже стала недієвою і, здавалося, не на благо людини впливала.
      Для мене ж найбільшим поетом є Ісус Христос. Він сказав те, що зробив, створив учення, релігію – і за нього пішов на смерть. Але тільки те, що померло – може воскреснути. Кожен письменник прагне створити свою релігію, міф, легенду, стратегію... а журналістика це вже інше, тактичніше... літописніше. Ось для мене вона має бути дієвою і правдивою. Професор Володимир Здоровега (царство Йому небесне) запропонував мені піти в науку, що давало б можливість відчувати себе більш-менш вільною людиною у фінансовому сенсі та залишати час для журналістики і поезії. Колись я брав інтерв’ю в одного письменника – і Ліна Костенко висварила мене за це: «Чого це Ви берете інтерв’ю? Це у Вас повинні брати інтерв’ю». Я задумався… як письменник уже трохи задер носа: хай у мене і беруть... Тобто став більше письменником, ніж журналістом. Врешті – кожен письменник так чи інакше журналіст, але не кожен журналіст-інформаційник – письмениик-міфотворець.

      Багато запитань звучало від студентів, їх цікавило буквально все. Ось деякі з них:
      – На вашу думку, чого не вистачає сьогодні в журналістиці України? (Гульченко Антон).
      – Не вистачає зв’язку між цим і Тим світом, коли живеш не тільки для людей, але і для Бога: совісності, честі і чесності. Як і завжди. Якщо по-справжньому не віриш у Бога, то нема тобі чого робити не лише в літературі, але й у журналістиці.

      – Що найприємніше в професії і що є мінусом?» (Присяжнюк Ірина).
      – Те, що є найприємнішим, буває і мінусом, як в сімейному житті. І поразку від перемоги ти не зумієш іноді відрізнити. Мінус – коли треба віддавати (продавати) душу за гроші, плюс – коли з любові чи за переконання душевною енергією ділишся. Приємна та ж дієвість: сказано – зроблено. Журналістика-шоу не для мене.

      – Як ви вважаєте, чи можна у сучасній Україні професійно займатися літературною діяльністю і забезпечити себе?» (Велущак Максим).
      – Бути тільки літератором зараз майже не можливо людям мого покоління, потрібно шукати альтернативу для зарібку, щоби просто вижити. Хтось вибирає журналістику. Не найгірший вибір. Коли вас прив’язує оперативна газета, радіо- чи телеканал, ви, не помітно для самого себе, через кілька років перестаєте бути поетом, адже поети думають повільно... Наука дає можливість мати більше вільного часу, ти менш залежний від маленьких інформаційних жанрів. Поезія – для душі, а не для заробітку. Для мене це замінник релігії. Вона мене ощасливлює, рятує.

      – Ваші діти також журналісти, чи вони обрали для себе іншу професію? (Фещенко Олена).
      – «Старша – навчається на III курсі ін’язу Львівського національного університету, перекладач. А менша – не могла довго себе знайти. Я хотів її умовити піти на факультет журналістики, але вона не хотіла ні на журналістику, ні на філологію. Натомість обрала для себе дизайн та моделювання одягу і зараз готується до вступу в Національну академію мистецтв України.

      – Є багато журналістів, які переходять в політику. Чи перейшли б ви? (Чхапелія Лінда)
      – В мене була вже така альтернатива, коли вручали Народну Шевченківську премію – Залізного Мамая. До мене підійшли від партії «Свобода» привітати і запропонували вступити до них. Але я відчуваю, що не хочу в політику, тобто як поет я не маю права ще туди йти. Бачив, що сталося з тими, хто пішов із поетів… Театр став нині парламентом, а парламент – театром...

      – Скажіть будь ласка, що б Ви могли порадити нам як журналіст, що могло б знадобитися нам у майбутньому? (Тітова Оля)
      – Я записую все цікаве в блокнот: фрази, враження, вислови – так само й ви. Думайте серцем, будьте готові до психофізичних перенавантажень.

      – На вашу думку, якої найбільшої помилки допускаються початкуючі журналісти?
      – Початкуючі якраз є найсправжнішими, найчеснішими журналістами. Тому, як я вже казав, помилки, недосвідченість... можуть парадоксально бути досягненнями. Не бійтесь помилятися.

      – Як на Вашу думку, настрій журналіста впливає на його творчість? Якщо так, то чи є це непрофесіоналізмом? (студентка II курсу)
      – Звичайно, хоча що для журналіста, як для творчої людини, потрібно вчитися впорядковувати емоції. Власне сама творчість і є впорядкування емоцій. Тут вже мова про психотип кожної людини. Але журналіст має бути емоційним і відкритим, щирим, відвертим, це привертає увагу, освічує, освячує. Будьте самі собою і не бійтесь цього. Це найважче і разом з тим найлегше, тобто жити легко дуже важко.

      – Як на Вашу думку, чи є в Україні свобода слова? Що Ви розумієте під виразом «свобода слова? (Чхапелія Лінда)

      – Кохання, грошей, слави і свободи ніколи не буває достатньо людині. Чим більше ти щось маєш, тим знається, що його менше й менше. Внутрішньо вільна людина вільна і в тюрмі. Раб не знає, що зі своєю свободою робити. Тобто свобода, як і «халява», любить сильних. Нині у суспільстві нашого багато обману, а воля з ним не сумісна, тобто це не воля, а вольниця, базарія...

      – Якби про Вас написали книгу, яку б назву Ви їй дали? (Єкімова Олена)
      – Я б назвав її: «Ігор Павлюк… Між Богом і людьми».

      – Що Вас надихає як письменника і як сьогодні молодому письменнику реалізувати себе? (Вікторія Шестакова – студентка II курсу)
      – Кохання, космос, Батьківщина – це три речі, які мене надихають і за які не шкода помирати в бою. Найкращий спосіб реалізуватися молодому письменнику – підійти зі своїм матеріалом до того, кого поважаєте в літературі. Якщо йому сподобається, він дасть вам хорошу рекомендацію.

      Наприкінці Ігор Павлюк прочитав декілька своїх віршів. Усі присутні були дуже задоволені зустрічі з цією людиною. Важливим моментом, також стали слова професора Сергія Івановича Горевалова: «Поэтом можешь ты не быть, а журналистом быть обязан».
      Усе це було дуже цікавим для студентів, які обрали для себе професію журналіста. Вони на мить уявили себе справжніми професіоналами.


      Записала студентка першого курсу факультету журналістики Київського міжнародного університету
      Тетяна Ільєнко





      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Вийшла друком монографія про творчість Ігоря Павлюка
      Пухонська О. Я. Творчість Ігоря Павлюка: проблематика та тропіка: Монографія / О. Я. Пухонська. – Луцьк, ПВД «Твердиня», 2010.)

      Передмова професора Ярослава Поліщука.



      У роботі вперше цілісно представлена художня система, окреслено своєрідну поетику творів сучасного автора Ігоря Павлюка. Також відстежено філософську рефлексію в ліриці поета, досліджено формально-змістову структуру його тексту.

      Авторка праці - Оксана Пухонська - більш відома в літературних колах поетичними книгами «Крізь вени Всесвіту» та «Вогонь».

      Книга може бути використана у практиці шкільного вивчення літератури, при укладанні спецкурсу про сучасну українську поезію на університетських філологіях.


      Книгу можна замовити:

      п/с-9, м. Луцьк-21, 43021,
      тел. 050 295 02 50 (Микола Мартинюк),
      tverdyna@gmail.com

      "http://ihor-pavlyuk.ucoz.ru/news/vijshla_drukom_monografija_pro_tvorchist_igorja_pavljuka/2010-11-14-15"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. ЧИТАЙТЕ, ДИСКУТУЙТЕ-КОМЕНТУЙТЕ ЕСЕ ІГОРЯ ПАВЛЮКА ПРО УКРСУЧЛІТ ПРОЦЕС
      Думати-говорити-писати про сучасний літпроцес, будучи таким-сяким його учасником, – все одно, що витягувати себе самого із болота за... чуба.
      Адже велику літературу, тобто ту, що має хоч якісь шанси стати релігією (письменників вважаємо ченцями майбутніх богів), видно-чути не лише з відносно великої відстані простору, але й часу, який більше відносний для фізиків, аніж для ліриків. Між цвітом і плодом ще так багато спокусливих душевних прірв і небезпечних духовних вершин. Тому багато з того, що ниньки в сучлітукрпросі ніжиться на інформаційній пінистій хвилі дешевої глорії, через років тридцять (вік одного покоління) не те що літературою, твором, текстом ніхто не назве...

      "http://www.bukvoid.com.ua/column/2010/07/06/151915.html"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Ігор Павлюк влип в історію. Разом з Памуком, Петраркою і Пастернаком
      «Великі люди: життєписи і біографії» – так називається російськомовний журнал-енциклопедія, що на сайті biografguru.ru. Серед інформації про найвидатніших особистостей, які дало людство за всю свою історію, – і стаття про уродженця Волині Ігоря Павлюка. Повідомляє «Волинська правда»

      Як значиться в передньому слові згадуваного сайту, тут пропонується інформація про «великих та історичних особистостей, які зробили свій внесок у культуру та суспільне життя людей». Відомості про славетних дозуються за рядом категорій, зокрема – письменники, політики, революціонери, філософи, святі… Звісно ж, Ігоря Павлюка «ВП» віднайшла не серед святих, а в когорті письменників. На літеру «П» він – перший, а за нашим земляком (лауреатом Народної Шевченківської премії, низки інших літературних відзнак, доктором наук із соціальних комунікацій, професором Національного університету «Острозька академія», старшим науковим співробітником Інституту літератури Національної академії наук) «шикуються» і нобеліанти, зокрема Орхан Памук, Борис Пастернак, Марсель Пруст… У цій компанії і Франческо Петрарка – співець кохання. Цікаво, що в категорії «Поети» перелік славетних розпочинається з Павлюка, а закінчується Пушкіним (тим, який Олександр Сергійович).

      Позиція нашого краянина підсилюється цитатами-оцінками його творчості, висловленими Володимиром Базилевським, Миколою Вінграновським, Іваном Дзюбою, Павлом Загребельним, Борисом Олійником. Видання містить і кілька зізнань Ігоря Павлюка, серед яких – і твердження, що «ніхто з художників ще не відобразив душу, всі відображали лише її слід, тінь, крик».

      "http://www.biografguru.ru/about/pavlyuk/?q=3857"

      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. ЩОЙНО (21 БЕРЕЗНЯ) ВИЙШЛА ДРУКОМ КНИГА НОВИХ ВІРШІВ ІГОРЯ ПАВЛЮКА «СТРАТОСФЕРА»
      (ХУДОЖНЄ ОФОРМЛЕННЯ ОЛЬГИ КВАШІ, РЕДАКТОР ПЕТРО КОРОБЧУК, ХУДОЖНІЙ РЕДАКТОР ВОЛОДИМИР КАМІНСЬКИЙ)


      Книга лірики Ігоря Павлюка «Стратосфера» (від давньогрецького στρατός — «військо» і σφαῖρα – «шар», «сфера»; характерна ростом температури з висотою) містить нові його вірші – про кохання, батьківщину, космос...
      Так чи інакше вроджені поети, воїни-характерники (мамаї) завжди першими діагностують сфери розквіту і страти: себе, природи, нації…
      Але ж саме у стратосфері і розміщений шар озоносфери («озоновий шар») – який і асоціюється з Поезією – для тих, хто затримує дихання, дивлячись на зоряне небо над собою і в собі.

      Серед віршів, уміщених у книзі:

      * * *

      В такі часи бувають чудеса.
      В такі часи – згори, але під вітер.
      І туга – як розплетена коса,
      І часто так – мов ти один у світі.

      І пес малий не тулиться до рук.
      В крові нема ні музики, ні блиску.
      Пригадуєш сосну, хатину престару
      І в бабиних очах колосся і колиску.

      Димив дід самосад.
      Він згадував, де був.
      Від шрамів і доріг йому було неважко.
      Та цього року дід вже не почав сівбу
      І сиву кров землі не витрусив із пляшки.

      А як він рвав туман!
      Як брав Європу й ту!..
      Та біс із ними вже –
      Європами й бабами.
      Гріховницю святив
      І зваблював святу
      Чаїними шабельними бровами.

      Давно це все було.
      Часи змінили власть.
      Анархія...
      На жаль, махновщини немає.

      Все, що візьмеш, – твоє.
      Ніхто нічо не дасть.
      Погано.
      Та поет у себе не стріляє.

      І тягнуться шляхи, як руки жебраків
      Тепер, коли усе згори, але під вітер.
      Ідуть в безсмертя ті, хто жити не умів...

      І часто так – мов ти один у світі.



      Книгу можна замовити:

      п/с-9, м. Луцьк-21, 43021,
      тел. 050 295 02 50 (Микола Мартинюк),
      tverdyna@gmail.com

      "http://pravda.lutsk.ua/news/19453/"

      Коментарі (25)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    9. ЧОМУ МИ НЕ МАЄМО НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ (Роздуми на тему)
      Питання премій і відзнак (у першому числі світової – Нобелівської) лежить радше у площині суспільно-політичній, аніж культорологічній. І адресоване воно більше до тих, хто цю премію дає, а не до того, потенційного щасливчика, кому дали-не-дали. А отримує її, премію, не так особистість, і не так країна, як держава, яку той чи інший нобеліант уособлює. «Мені хотілося пожить в моїй державі. Але ж держава батьківщини не додасть» – написалося мені колись після річного життя і праці у США, звідки я повернувся свідомим і загартованим громадянином України, зоставшись, надіюсь, поетом.
      Там же зустрів чимало наших «фізиків і ліриків», тобто репрезентантів як гуманітарних, так і технічних галузей знань. Наші фізики, хіміки, біологи... доволі комфортно і перспективно почувають себе поза межами своєї катастрофічно швидко збіднілої батьківщини-держави, держави-батьківщини, яка не може вже їх забезпечити не те що нормальною зарплатою, більш-менш модерною матеріально-технічною базою для реалізації альтруїстичних творчих планів. Так що про досягнення, які «найбільше прислужилися людству в різних галузях діяльності», – і мови у нас бути не може. Хіба надіятись на якесь ентузіастичне чудо.
      От і виходить, що в негуманітарній галузі у реально видимій перспективі можемо у кращому випадку радіти хіба нобелівському лауреату українського походження, а не українському громадянину, етнічному українцеві.

      * * *
      Що ж до гуманітарної галузі, то тут – окремий дискурс.
      Тут ми маємо кілька нобелівських лауреатів...
      Еге ж. Адже відзнаки для відзнакодавців і «всієї світової громадськості» свідомо чи підсвідомо асоціюються з державами, представники яких ці нагороди одержали.
      Так-ось, із 1901 року, коли згідно і заповітом шведського підприємця, винахідника та філантропа Альфреда Бернарда Нобеля, який весь свій статок (близько 31,5 млн шведських крон) призначив на фінансування міжнародної премії, серед лауреатів Нобелівської – Іван Бунін (1933 рік), Борис Пастернак (1958), Михайло Шолохов (1965), Олександр Солженіцин (1970), Йосип Бродський (1987)...
      Всі вони – представники держав, до яких у той чи інший час входили різні частини української нації: 1918-1939 – частина західної України належала Польщі, а східна Україна тоді, які відомо, асоціювалася із Росією, у прогресивнішому варіанті – із Малоросією.
      Тому із точки зору, скажімо, того ж американця, який донедавна не розрівняв «Юкрейн» і «Рашен» тут все о’кей – ніхто не ображений.
      Нам же, українським, зостається хіба що шукати в нобелівських лауреатів українські корені (Іван Бунін, Михайло Шолохов) – і тішитися хоча б цим, обурюючись у свою чергу шовіністичною статтею Олександра Солженіцина «Як нам облаштувати Росію», відверто антиукраїнським віршем Йосипа Бродського «На незалежність України» (1991), який закінчується рядками:

      С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи!
      Только когда придет и вам помирать, бугаи,
      будете вы хрипеть, царапая край матраса,
      строчки из Александра, а не брехню Тараса.


      Не секрет, що більшість із нобелівських лауреатів мають єврейське коріння, адже євреєм був сам Альфред Нобель: господар – пан.
      І хоч-не-хоч, а думка серед творчої братії константна: Нобелівський комітет зважає не лиш на політичну кон’юнктуру, ієрархія України як держави в якій (чого гріха таїти) зостається доволі низькою, а й на національність номінантів, віддаючи перевагу таким, як, скажімо, Пастернак перед такими, як Блок чи тим більше національний Єсєнін. Винятки, звичайно, є, але вони, як відомо, лише підтверджують правило.
      Звідси, зважаючи на резонну вимогу для номінантів на Нобелівську премію – бути відомим не лише у себе на батьківщині, але й розкрученим у світі: перекладеним, виданим хоча б основними мовами: англійською, німецькою, французькою, іспанською... китайською – у нас, українців, справи йдуть флегматично.
      Знаю-відчуваю це із власного досвіду, тому замість подальших роздумів пропоную конкретне «інтерв’ю на тему», яке у мене три роки тому (після мого повернення з Ірландії) взяв мій друг – волинський поет і журналіст Віктор Вербич. Назва його – досить оптимістична, а постреалії – суто наші, українські... слабодержавницькі.
      У контексті цієї розмови (особливо у постскриптумі) – натяки-відповіді на запитання: «Чому ми не маємо Нобелівської премії?»

      «УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК СТАНЕ НОБЕЛІАНТОМ»

      «Ігор Павлюк, завітавши до СіДу, розтаємничив інформацію про те, коли Україна нарешті матиме свого нобелівського лауреата. Сумніватися в чесності номінанта на Шевченківську премію-2007, члена президії НСПУ, співдоповідача про сучасну українську поезію на останньому письменницькому з’їзді, старшого наукового співробітника Інституту НАН України імені Тараса Шевченка (цей перелік регалій можна продовжувати) не доводиться. Поет, прозаїк, літературознавець, драматург, не просто тусується в літературних колах США, Польщі, Туреччини, Грузії, Великобританії, а має вагомі творчі здобутки, що котуються як Україні, так і за кордоном. А нещодавно він повернувся з Ірландії.

      – Під егідою Ради Європи в Ірландії відбувся міжнародний культурницький семінар, – каже гість СіДу. – Україну представляли бандурист Володимир Єсипок, театральний режисер Сергій Проскурня, Марина Скирда, заступник директора Національного музею мистецтв, і я, Ігор Павлюк. Ми перебували в ролі репрезентантів української культури. Адже Рада Європи зацікавлена, щоб Україна ввійшла у світовий контекст.

      – І в галузі літератури? Але ж українських письменників у світі не знають…
      – Це факт. Тому й у Посольстві України в Ірландії мав доповідь англійською мовою про українську літературу. Її слухали літератори, перекладачі з Великобританії, Ірландії, скандинавських країн. Європа зацікавлена, щоб Україна мала Нобелівську премію. Цього року нобеліантом став Орхан Памук із Туреччини. Польща має кілька лауреатів. Ірландія, населення якої 3,5 мільйона, пишається чотирма нобелівськими лауреатами, бо вони репрезентують країну перед усім світом.

      – Україна оточена державами, що мають своїх нобеліантів. З сусідів у нашому статусі хіба Білорусь, Молдова...
      – Це постколоніальні країни. Та вони принаймні за населенням і територією поступаються майже 50-мільйонній Україні. А 3,5-мільйонна Ірландія намагається нас протегувати. Але справа порятунку того, хто потопає, у його ж руках. Я про це багато говорив і з Яворівським, і з Драчем, і з Жулинським, і з іншими батьками нації. Та руку допомоги простягає не власна держава, а Рада Європи, яка фінансувала й імпрезу, у якій я брав участь. До мене підійшов ірландець Том Мур, який перекладає з російської і хоче вивчити українську. У нас усе впирається у фінанси. Я запропонував провести в Україні міжнародний фестиваль. На державному, національному рівні нам давно треба протегувати наших письменників.

      – В Ірландії поет, прозаїк і літературознавець Павлюк назвав конкретні імена?
      – Звичайно! Але про представників старшого покоління, тих кого в нас вважають класиками, там ніхто й не чув. Вони зовсім не розкручені. А про сорокарічних уже Європа знає. Тож саме їх треба розкручувати.

      – Ти – один із них?
      – Чому би й ні? Під час поїздок Європою... я бачив, як мене сприймають. Усі переконані: українська поезія поки що сильна, але й досі нема жодного нобелівського лауреата. Потрібні фінанси від нашої держави, а назустріч Європа вже рухається. Однак переклади з української на англійську – доморощені. Світ не визнає перекладів українських перекладачів іноземними мовами. Такі переклади не котуються. Це мусить зробити англієць, француз, німець... Та знавців української дуже мало. А той самий Том Мур, відкрита, щира душа, володіє російською (у нього й дружина – росіянка), хоче вивчити нашу мову.

      – Відразу ж випливають асоціації із нині уже покійним ірландцем Патріком, з яким ти працював у Нью-Йорку…
      – Ми разом із ним були „монахами” в барі. А тепер мені ірландці казали: маєте „великого брата” в образі Росії, як ми – в образі Англії. Правда, вони тепер дуже розумно ставляться до свого „великого брата”, намагаючись використовувати всі плюси. В ірландців патріотизм не пафосний, а іронічний. У них навіть шорти – під колір ірландського прапора. Жартують з цього приводу. Та в них нині культ історії, культ кельтської пісні, відродження мови. Ірландська, до речі, дуже відрізняється від англійської. Чиновникам доводиться складати іспити на вільне володіння ірландською мовою! Це багата країна, де люблять життя і ставляться до нього по-філософськи. Хоча там пережили страшний голод (до 90 відсотків населення вимерло), цей народ має дуже важку історію. Люди щирі, відкриті. Ірланцями опікується Рада Європи, а вони, виходячи на наше посольство, хочуть допомогти нам, аби включити у світовий контекст.

      – Невже там українське дипломатичне представництво доросло до відстоювання наших національних інтересів. Складається враження, що повпреди України в інших державах відстоюють передовсім інтереси Москви.
      – В Ірландії Україну репрезентують представники вже молодого покоління, які не зациклені на старі стереотипи. Українців у цій державі з кожним тижнем більшає. Вони – серед тих заробітчан, які подалися в Ірландію.

      – Але ж там навіть кліматичні умови...
      – Тепла країна. Пальми ростуть. Не сподівався я таке побачити! Сонце, правда, нечастий гість. Але постійна температура українського березня. Коли визирне сонце, ірландці залишають усі свої справи (неписані закони!) і підставляють животи під проміння.

      – А щодо літератури...
      – Вони чекають імпульсів від нас. Відповідний обов‘язок відчуваю вже й на собі. Я запропонував організувати міжнародний літературний фестиваль у Києві. Неодмінно запрошу на нього й журналістів „Сім‘ї і дому”. Фестиваль відбудеться навесні, орієнтовно у березні. З цього приводу вже досягнуто домовленості з Кетрін Бусман, координатором культурницьких програм у Раді Європи.

      – Україна вже намагалася мати свого нобеліанта – Івана Франка, Павла Тичину, Василя Стуса...
      – А сьогодні кожен третій український поет за рівнем таланту може стати нобелівським лауреатом. Щоб це стало реальністю вже незабаром, через кілька років, нам допоможуть ірландці англомовними перекладами».

      Інтерв‘ю в Ігоря ПАВЛЮКА взяв Віктор ВЕРБИЧ
      (Сім’я і дім. – Луцьк). – 2007. – 4-10 січ.)

      PS. Кошти на реалізацію запропонованого ірландцями спільного проекту (до речі, досить невеликі) в Україні-державі досі, незважаючи на всі мої зусилля, знайомства, звернення до можновладців найвищого рівня в Україні, так і не знайдені досі... А умовою підтримки таких проектів є саме гроші від держави, а не від приватних спонсорів. Отака-от нобельська (є й така (гумористам дають) в Україні – за назвою села Нобель на Рівненщині) Нобелівська премія... Розумному достатньо?



      Коментарі (26)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    10. Ігор ПАВЛЮК: «ЛІСОВА ПІСНЯ» ЗВУЧИТЬ ДЛЯ ТОГО, ЩОБИ НАШІ ДУШІ НЕ ЗАБЛУДИЛИСЯ...
      – Чи потрібні наради молодих літераторів?
      – Якщо зорі хтось засвітив – значить це комусь потрібно... Тобто, для поетів вроджених (поети, як і відьми: є вроджені і роблені) потрібне все, бо ж у кожній сльозині відбивається Всесвіт. Для митців роблених (несправжніх, пінопластових) важливі у кінцевому підсумку лише матеріальні блага. Але кожен вирішує сам для себе, чи потрібно це йому, як і загалом – віддати себе мистецтву. Хоча зібрання творчої молоді – наради, семінари, фестивалі, «тусовки», для самошліфування, міряння силою, розмахом крил і глибиною коріння, просто для відпочинку завжди корисні. Хоча, вважаю, не варто на них затримуватися довго, адже вони нагадують колиску, а не труну...
      Ті ж птахи у зграї збираються лише перед вирієм: «Перша ознака осені – птахи збираються в зграї» – дозволю собі автоцитату.

      – Самі Ви брали участь у таких дійствах?
      – Моє становлення як поета відбувалось поза різними студіями, нарадами, в «польових» умовах Санкт-Петербурга, забайкальської тайги, з аристократами і зеками. Не наради, а народи вчили мене жити і писати... Тому коли я заглянув у луцький «Лесин кадуб», до «Франкової кузні» у Львівському університеті, то був уже сформованим поетом. Тому у сенсі формального розвитку ці студії на мою творчість мали незначний вплив. Більше – творчість Байрона, Шевченка, Єсєніна, Лєрмонтова... Зате, звичайно, через студії, наради з’явилися творчі побратими, з якими ділю культурно-інформаційний простір досі.

      – Що можна сказати про рівень цієї наради?
      – Організаційний рівень цієї зустрічі, семінару високий. А про творчий говорити ще рано: може, вона дасть плоди через років десять, а може, через дев’ять місяців: хтось щось згадає і напише, може, на ній хтось у когось, наприклад, закохався... Хіба цього мало?.. Хіба це не результат?.. Тут зібралися поети різних рівнів: від справжніх початківців до вже цілісних за стилем життя і письма письменників, як-от Роман Романюк, Олена Харитонюк, Софія Стасюк, Лідія Дружинович...
      З цієї наради можна буде відправити кращих і до Києва, і на міжнародні фестивалі.

      – Як щодо пропорцій? Є вісім дівчат і два хлопці...
      – Цікава біологічно-психологічна річ. В поезії, як у куховарстві: готують здебільшого жінки, а всесвітньо відомі кухарі – чоловіки. Чимало талановитих дівчат приходить у літературу, але окласичнюється більше чоловіків. Та й загалом, із цілого покоління їх і залишається знакових два-три. Одне слово, час відбере безсмертних сам.

      – Нарада проводиться разом із святкуванням Лесиних днів. Яку роль це відіграє?
      – Лесина «Лісова пісня» звучить для того, щоби наша душа не заблудилася у хащах торгів, політики, цивілізації. Леся Українка, як показав той же час, – світове ім’я у сфері духу. В ореолі його світло і гаряче одночасно: тому сильні запалюються, а слабкі гріються. Це потужна енергетика єдності долі і тексту, від якої живляться і молоді, і вже старші, досвідчені письменники. Наші владні чиновники, як бачимо, іноді мусять віддавати данину поважної любові не лише фізично мертвим письменникам, але й живим, нині сущим, серед яких і молодь, і такі відомі митці з різних регіонів України, як Леся Степовичка (Дніпропетровськ), Василь Бондар (Кіровоград), Тетяна Яковенко (Вінниця), Надія Гуменюк, Василь Гей, Іван Чернецький (Луцьк), гості із Польщі та Білорусі, як-от Войтек Пєстка, Мікола Пракаповіч та Алєсь Казко... Окреме слово подяки Ніні Петрівні Горик – голові Волинської організації Національної спілки письменників України, яка зі щирим ентузіазмом стала посередником між різними поколіннями митців і владою, нами і Лесею...

      – Чого не вистачає молодим літераторам? Досвіду, таких зустрічей, чи наставників?
      – Як кому? У кого є талант, той має все – і тому йому... всього бракує. Бо талант – це перш за все здорова безкінечна любов до життя у розмаїтих його з’явах і проявах. А для кого література не Доля, а лише хобі, тому всього забагато: і болю, і щастя, і Сонця, і дощу, і пісні... і наставники дратують. Бо не можна бути наставником поета, не ставши його другом.

      – Як викладач, вважаєш, можна навчити писати всіх студентів?
      – Поезія – це музика, написана словами. Хіба може бути композитором той, хто від природи не має слуху?.. Лише співочі птахи захищають (мітять) свою територію піснею, хижі птахи її мітять кров’ю. Писати можу навчити всіх, але душа поета, переконаний, дається Всевишнім. І нести її важко і медово одночасно.

      – Як може молодий, нікому невідомий поет, вийти на рівень загальноукраїнський?
      – Теоретично талановита людина, якій Долею дано фізично прожити бодай до тридцяти років, так чи інакше реалізується. Що ж до практичних (технічних) порад, то є кілька шляхів до слави: відвідувати літературну студію... подаватися на різні конкурси: «смолоскипи», «гранослови» тощо. Бажано пожити, «потусуватися» в столиці. Хто хоче вийти на світовий рівень – вийде на «загальноукраїнський», а хто на загальноукраїнський хоче, той умовно на районному-обласному залишиться... Шекспір, наприклад, все своє життя хотів творити, як Бог, тому став всесвітнім Шекспіром!..

      – В кого потрібно вчитись?
      – У природи... ровесників, класиків... Бажано серцем вибрати одного письменника-любов... і вивчити його напам’ять як людину і як митця. Влізти в його шкіру, залишивши сили на те, щоби вилізти, випливти з глибини і стати Собою, справжнім, пульсуючим, таким же помітним у своєму часі. Геній – це той, хто переміг свої гени, або ж (парадокс) заклято зберіг вірність їм. Врешті, більше про це все я розмірковую у своїх есеях на сайті http://poezia.org/ua/personnels/15/publications/ куди і пропоную зайти, хто бажає.

      – Ти говорив про стиль життя поета. Яким він має бути?
      – Ну... екстрем... перманентне балансування між смертю і життям... Вино... богема... кохання, війна... Любов, слава, подорож... «Що ж воно напише, як воно не п’є?!.» – казав про одного з молодих поетів Максим Рильський. А якщо філософськи-психологічно узагальнити, то скажу так: Великий Митець – вільна і чесна дитина.

      – Що радиш читати молоді, своїм студентам?
      – Книги світових релігій, казки, фольклор, біографії і твори великих улюблених письменників… А найбільше – себе.

      Інтерв’ю взяла Еліна Форманюк




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. ВОЛОДАР «ЗАЛІЗНОГО МАМАЯ»
      УЖЕ ВДРУГЕ В УКРАЇНІ ВИЗНАЧАЮТЬ ЛАУРЕАТА
      «НАРОДНОЇ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ»

      Цього року переміг поет і письменник Ігор Павлюк. Чи він львів'янин, чи киянин – наразі складно сказати, бо працює в Інституті літератури HAH України, а сім'я його живе у Львові. Та, власне, розмовляли ми не про це.

      – Цю премію дехто називає альтернативною. Це справді так?
      – Я б не сказав. Справа в тому, що на сайті ініціаторів відбувається народне голосування, але за кандидатури, які розглядалися Національним комітетом премії імені Шевченка. Цьогоріч їх було 64, та переможців народного голосування четверо, а не десятеро, як у державній премії.
      Що ж до мене, то я номінувався як автор двох книжок віршів і драматичних поем – «Магма» (художник Сергій Іванов) та "Бунт" (з роботами народного художника України Івана Сколоздри). Оскільки Народна премія не має грошового еквівалента, то я отримаю на згадку лише кованого «Залізного Мамая».

      – Ви захоплюєтеся глибинними народними витоками культури...
      – Я хлопець волинський, так що в мене є і язичницькі, й суто поліські мотиви. Є і кохання, і космічні сфери, і патріотичні почуття. У 41-річного поета вже є різні теми.

      – Судячи з написаного вами, модерних форм поезії ви не любите.
      – Так, справді, я дотримуюся більш традиційної форми. Нетрадиційний у мене зміст! Мені ближчий стиль народної пісні. Я іду за Франком. Щоправда такої мети спеціально не ставив, уже пізніше це усвідомив, коли прочитав, що Франко хотів, аби хоча один з його віршів став народною піснею!.. Пишу, як Бог на душу поклав.

      – Як правило, у творах поета, письменника, відображається його біографія...
      – Моїй біографії нема чого заздрити. Мама померла; народивши мене. Я вчився у військово-інженерному училищі в Петербурзі. Та, почавши писати на другому курсі вірші, покинув його: Зрозумів, що я поет – який вже є. Маю і друзів, і ворогів. Це нормально. Але прихильних до мене людей не бракує. Мені приємно, коли добрі слова про мене кажуть Павло Загребельний, Ліна Костенко. Борис Олійник написав про мене велику статтю.

      – На скільки знаю, це не перша ваша премія.
      – Так, мене нагородили преміями імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, міжнародною літературною премією «Тріумф». Але найщасливіший я лише тоді, коли пишу вірші.

      – Але ви й прозу пишете...
      – Півроку тому вийшла збірка моїх ранніх повістей «Заборонений цвіт». У журналах були опубліковані романи «Мезозой», «Вирощування алмазів» та повісті. Тепер написав роман «Буг», присвячений боротьбі західноукраїнської молодіжної націоналістичної організації за часів Другої світової війни. Сюжет побудований на документальних матеріалах.

      Тетяна Шевченко (Газета «Експрес» (Львів). – 2008. – 21-22 берез.)

      На фото - Ігор Павлюк і його Залізний Мамай.

      "http://tsn.ua/video/video-novini/?page=2062&media_id=50625&items=27719&type=0%2F"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5