Барикади зі снігу і вогню, або новий мезозой починається в Україні
«Як багато ми знаємо і як мало розуміємо».
Альберт Ейнштейн.
Усе у знаній нами близькій і космічній, мікро і макро природі відбувається, як відомо, по колу спіралі, наближаючись до початку свого. Зима – через весну – прагне стати сама собою, старість будь-якої істоти не без долі іронії називають другим дитинством.
По колу, як давно вже зауважили мудрі люди, рухаються і суспільні процеси, тобто історія, яка, як відомо, нікого не вчить, але любить з усіх кпити. Культура при цьому (за Карлом Ясперсом) трансформується у цивілізацію, щоби... знову стати культурою. Якщо встигне...
Це незаперечний факт, як і біологічний закон третього покоління Менделя, згідно з яким внуки подібні на своїх дідів, а не на батьків.
1. Це я можу підтвердити на своєму життєвому досвіді, адже дитинство і юність мої минули на Заході Україні (Волинь) із моїми дідами і прадідами і по материнській, і по батьківській лініях, брати яких воювали і загинули на різних фронтах, воюючи іноді одні проти одних: дід по маминій лінії родом із Холмщини (тепер територія Польщі) – солдат радянської армії – загинув у Німеччині на річці Одер, дід і прадід по батьковій лінії з історичної Волині – воїни української Повстанської армії, що боролася за державність України у 1942-50-х роках, які були органами КДБ вислані за Урал і там загинули на тяжких роботах. На їх місце умовно в результаті нав’язаної українцям акції «Вісла» приїхали депортовані родичі по материнській лінії, примусово покинувши королівські, історичні українські землі і майно своїх дідів-прадідів.
Я бачив і відчував, як боляче і важко було тим і тим моїм предкам, які пережили і громадянські, і визвольні війни, і світові, не кажучи вже про особисті, природні біди і проблеми. Навіть розповідати мені про своє минуле вони у радянський час у системі тотального контролю боялися, щоби мені, учневі радянської школи, не перекреслити майбутнє.
Всі вони померли приблизно тоді, коли розпався Радянський Союз і постала незалежна держава Україна про яку вони мріяли, за яку реально боролися.
Тобто, як не сумно, я кажу собі: добре, що мій дід не встиг розчаруватися... Що він помер щасливим. Побачивши воскреслу Україну у 1992 році.
Я ж у цей час, устигнувши повчитися у Санкт-Петербурзі, відбувши заслання в Сибіру, побував у багатьох країнах світу...
Зробив свої висновки. Написав чимало книг про це все.
А глобальне і метафізичне Дерево Життя, на щастя людства, росте далі, з таким-от глибоким і парадоксально неоднозначним суспільно-психологічним корінням, на якому моє покоління має вже своє коло, тепер розпускає крону і хоче приносити нові плоди. Для когось бажані. Для когось заборонені і від того ще більш солодкі.
Всі люди світу плачуть і радіють від того ж самого...
Ідеології, релігії, літератури можуть як об’єднувати, так і роз’єднувати людей. Як і класові, расові, гендерні теорії. Всі вони, як свідчить історичний досвід, ведуть у тупик. Через усі людство вже, здається, пройшло практично, заплативши за їх спростування кров’ю, іноді трагедії глупо повторюючи фарсами.
Закони суспільства стають законами природи, Універсуму – і навпаки.
Природа планети настільки ж утратила зараз динамічну рівновагу , що передбачати погоду, як це робили наші предки, практично стало неможливо.
Слава Богу, що ми ще більш-менш ідентифікуємо весну, осінь...
У суспільних процесах складніше.
2. Тому те, що діється зараз в Україні, також не має для мене однозначної ідентифікації навіть за аналогією із основними процесами у природі: це весна? осінь? Гаряче літо?..
Для усвідомлення великих подій потрібна велика відстань часу.
Все відбувається парадоксально, тому геніально.
Усі банальні сценарії, про які відкрито і пошепки говорить Україна і світ, світ про Україну, руйнуються на очах: що Росія хоче знову загарбати Україну, що Європа та США (Захід) хочуть, по-народному кажучи, з’їсти Україну, що Росія і Європа, як колись у «пакті Молотова – Ріббентропа», таємно хочуть явно розірвати-поділити між собою Україну тощо.
Україна стояла і стоїть на перетині шляхів із Європи в Азію і з варяг у греки. В тому її плюси, в тому ж і мінуси: бути медіумом, мезозоєм – (мезозой: від грецького μεσο – середній і ζωον – життя) не лише у просторі, але й у часі.
Мене як письменника більше цікавить зараз вертикаль, а не горизонталь – тобто духовні детермінанти, а не територіально-географічні.
Адже саме високі глибини універсального духу я без пафосу бачу в очах людей на Майдані і по всій Україні. Вони роблять «Схід і Захід разом» навіть якщо політики та різні бандити, екстремісти, радикали з обох боків, здається, роз’єднують їх.
Як, на жаль, роз’єднує і діючий президент, зречення престолу яким, можливо, зупинило би горизонтальне протистояння.
Хоча зараз уже не певен...
Тому мені цікаво, потрібно, важливо вгадати, відчути, передбачити, на якому колі спіралі перебуваємо ми зараз: у 1920-х роках? У Запорізькій Січі? В домонгольській Київській Русі... Чи ще глибше, далі – якщо не в раю, то десь у мезозойській ері, що як відомо означає, символізує перехідність ер…
Адже чим глибше – тим ми вільніші і сильніші, тим ми непереможніші, навіть якщо мертві тілом, навіть якщо у Мезозої ще не було людини, лише динозаври.
Прийняті 16 січня 2014 року явно невчасно і немудро офіційною владою України закони, які мали би регламентувати «новий порядок», насправді дістали в суспільстві назви «закони про диктатуру», «ручні закони».
Замість обмеження езистенційних та реальних громадянських свобод, вони парадоксально відродили дух свободи у суспільстві, паралельно посіявши їдкий (коктейлемолотівський) вірусний дим суспільного страху (за своє життя, здоров’я, за майбутнє дітей), від якого сильні стали безстрашнішими, а слабкі і боязливі ще боягузливішими, бо ж, як гласить народне прислів’я, не той сміливий, хто не має страху, а той, хто перемагає його у собі... А вільним можна бути і в тюрмі, як і рабом у морі чи в українському степу.
Слабкість і сила України в тому, що вона виразно дуальна майже по всіх горизонтальних параметрах: різні релігійні конфесії, різні мови (українська і російська), різні політичні орієнтації асоціюють з її сходом і заходом. І все те у процентному відношенні небезпечно половинно, тому й так громадянськи гостро, майже непримеренно: 52 відсотки населення хочуть у Європейський Союз, 45 відсотків – у Митний, звідси – 47 відсотків підтримують Євромайдан, 46 не підтримують, 63,3 відсотка вважають, що потрібно вести перемовини з президентом, 1,6 відсотка населення України – прихильники силових дій.
Але за/над цією сухою статистикою вже явлені реальні людські страждання «за брата свого», мученицькі чи, здавалось би випадкові, смерті, безглузді арешти, одне слово, пролита кров, одна крапля якої може моментально змінити ці статистичні дані і збаламутити всі тактичні та стратегічні сценарії зовнішніх та внутрішніх учасників процесу, які розумним людям відомі, а статисти уміють тільки сперечатися.
Хоча насправді вже ніхто напевне не знає, що буде далі. І в цьому найоб’єктиніша правда. Як істина в тому, що все рухається по колу спіралі.
І тому зрозуміло, якщо переможе вертикаль, тобто героїчний дух предків з інших, здорових, часів – то Україна буде, сильна і красива, якщо горизонтально-низькі людські пристрасті – програють усі: і сусіди, і родичі, і предки, і нащадки.
Кожен день, кожна година протистоянь дає нам і світові нові приклади середньовічних ієзуєтських зрад і знущань, знижуючи тим самим не лише вартість української гривні, але й людського життя.
Чого варті інформаційні війни навколо ситуації з активістом автомайдану Дмитром Булатовим, якого, з його слів, нібито катували представники російських спецслужб, зоставивши помирати, як і замученого на смерть львів’янина Юрія Вербицького, у лісі поблизу Києва.
Затишшя на Майдані також зловіще – вона вже нагадує «тишу перед грозою» (і тут аналогія з природою), тобто перед боєм, навіть тим людям, які, слава Богу, не знали війни у 1990-х роках, коли відносно мирно розпався Радянський Союз і Україна одержала незалежність, ні в 2004 році на помаранчевому Майдані.
Тепер агресивність постала ніби суспільно-природна компенсація і за минулу інтелігентність протестів.
В Інституті літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України, де я маю честь працювати і який знаходиться в епіцентрі подій – на Грушевського, 4, повибивані вікна, двері...
Закони соціуму, як і природи, глибинно високі.
І не люди за великим рахунком встановлюють їх.
Тому й мене дещо насторожує на Майдані. Як-от участь релігійних конфесій по обидва боки барикад і радикально-політичні заяви, навіть прокляття окремих священиків.
При тому я зараз бачу в Україні людей з нетутешніми обличчями, які випромінюють усі найкращі якості людини всіх часів: свободолюбство, честь, гідність, сміливість. Вони – між Богом і людьми. Вони непереможні. Бо вони перемогли самі себе. Раба у собі.
3. Поети інтуїтивно передчувають...
Саме поети-романтики, як відомо, духовно розпочинають революції, але плодами їх користуються... політики, бізнесмени, військові, одне слово змії-спокусники.
Це так само закономірно, як зміна пір року навіть при глобальному розбалансуванні клімату, як/і суспільного організму.
Але хто слухає муз і грацій, коли говорять гармати?..
Хоча ще недавно, коли українські, польські та російські політики сварилися/сперечалися між собою, ділячи історію та майбуття, у мене в цих країнах (знову ж таки закономірний парадокс) виходили друком книги віршів у перекладах.
Тобто поет, за великим рахунком, – миротворець.
Поети – не моральні авторитети, вони – ченці майбутніх богів, творці майбутніх релігій. Вони в усі часи і в усіх народів були людьми незручними, не від світу цього: від Овідія – до лорда Байрона, українського Тараса Шевченка, якого відомий критик російської імперії Віссаріон Бєлінський принизливо назвав «хохляцьким радикалом».
Я за радикалізм поетів, а не за радикалізм бандитів, особливо бандитів при владі.
Зараз поети України роблять колективні та індивідуальні заяви, у яких у віршованій та прозовій формі прославляють віковічні цінності духовно-душевної вертикалі, ганьблять владну диктатуру президента та його олігархічного оточення.
Ці, воєнні по суті, атмосферні процеси, раніше ворогуючих об’єднують, а нібито друзів роз’єднують, бо, як не парадоксально, саме в диму барикад видно хто-є-хто.
Аз грішний також виступав на Євро-Майдані в Києві, читав вірші і свою заяву українською та англійською мовами.
Шановне Товариство!
Дорога громадо!
Я, український поет Ігор Павлюк, у жилах якого, можливо, тече кров легендарного гетьмана українського козацтва Павлюка Бута, горджуся сьогодні приналежністю до української нації, хоча ще недавно із тривожним сумом повертаючись додому з Ірландії, Америки чи Польщі, говорив сам собі і друзям: «Що ж, батьківщину не вибирають»...
Сьогодні я знаю, що Україну бачить гордою і сильною не лише Європа, але й цілий світ. І знатиме її не лише як територію найбільшої техногенної катастрофи людства – Чорнобиля, як територію Голокосту, але як місце дивного зібрання народу, який мирним шляхом хоче прийти до того стану демократії, свободи, до якого багато народів ішли через кров і війни.
Це божественна особливість України.
Тому віддамо Богові Боже, а кесарю – кесареве.
Я був активним романтичним учасником Помаранчевого Майдану, куди йшов, попрощавшись зі своїми доньками і дружиною, бо як колишній курсант військового училища,розумів, що з таких акцій можна й не повернутися.
На щастя тоді обійшлося без крові.
Я гордився такою Україною.
Біда ж моя як батька, чоловіка, доктора наук, професора, громадянина, що мене у ці грудневі дні зрадили.
Не друзі, не колеги, не сусіди.
Всі ми люде (саме так – «люде» – писав Тарас Шевченко).
І Бог усім суддя.
Мене зрадила моя політична влада – мої слуги, які жирують за рахунок наших податків і не тільки, на жаль, за рахунок них...
Причому зрадила дуже підло.
Адже буквально у вівторок я чув, бачив, як три президенти України різних років разів із діючим президентом разом говорили правильні слова про ситуацію в країні і про мирний і мудрий вихід із неї, а вночі... «Беркут» за наказом зверху знову кинувся в атаку на моїх колег, вчителів... дітей... на майбутнє.
Як каже народне прислів’я: «Бійся гніву доброї людини!»
На наше горе, почалася війна, але на щастя, не громадянська, а народу із годованою ним владою.
Я у ній буду поетом-солдатом.
Як чоловік я ще здоровий і багато чого вмію.
Я не люблю бійок, не люблю суддівств.
Я пишу вірші, які помітили і друкують у світі окремими книгами.
Це мій скромний вклад в інтеграцію України у світове співтовариство, яке я трохи знаю, бо ж удосталь поїздив і пожив у світі. Міг би зостатися і жити в багатій стабільній країні. Я поважно люблю усі нації, народи і окремих їх представників.
Але я свідомо, серцем вибираю Україну, землю, батьківщину, де закопана моя пуповина, і готовий боротися за її горде і світле майбутнє або вмерти за неї.
А тепер я читатиму уривки із моєї драматичної поеми «Бут», присвяченої гетьману Павлюку.
Esteemed colleagues!
Dear Guests!
I am Ukrainian poet Ihor Pavlyuk in whose veins might be the blood of the legendary hetman of the Ukrainian Cossacks - Pavlyuk Boot. Today I am proud to belong to the Ukrainian nation, although just recently returning home from Ireland, America or Poland with a sad anxiety, I was telling my friends and myself, "Well, we do not choose our motherland ..."
Today I know that Ukraine is seen as proud and strong, not only by Europe, but also by the whole world and they will know it not only as a territory of the largest man-made disaster of mankind - Chernobyl, as the territory of the Holocaust, but as a place of strange gathering of people who peacefully want to gain democracy and freedom, which many people received through blood and war.
This is a divine feature of Ukraine.
Therefore, "what is Caesar's to Caesar; and what is God's to God."
I was an active member of the Romantic Orange Revolution, where I went, saying goodbye to my daughters and wife, because as a former cadet, understood that there might be the chance of not coming back.
Fortunately no blood was shed then.
I was proud of Ukraine being like that.
My trouble as the father, husband, PhD, professor, and citizen, is that these December days I was betrayed.
Those were neither friends, nor colleagues or neighbours.
We are all people.
And let the God judge everybody.
I was betrayed by my political power – our public servants, who are taking advantage of our taxes and the nation’s wealth.
And betrayed in a very mean way.
It is only on Tuesday that I heard and saw how three former presidents of Ukraine and the current president during their meeting said the right words about the situation in the country and talked about a peaceful and wise way out of it, but at night Ukrainian riot police “Berkut” by an order from above again rushed to attack my colleagues, teachers ... children ... the future.
As the proverb says: "Fear the anger of a good man!"
To our sorrow, the war broke out, but fortunately, not civil, but the war of the people with the ruling power .
I 'll be a poet-soldier in it.
As a man I am still healthy and know a lot.
I do not like fighting, I do not like judging.
I write poems that are noticed and are printed as individual books in the world.
This is my humble contribution to Ukraine's integration into the world community, which I know enough, because I travelled and lived in different parts of the world. I had an opportunity to stay in a prosperous and stable country. I love all nations, peoples and their individual representatives.
But I consciously, with my heart choose Ukraine, land, home, where my umbilical cord is buried, and I am ready to fight for her proud and bright future, or die for it.
Now I will read excerpts from my dramatic poem “Boot" dedicated to Hetman Pavlyuk.
Я одержую і відписую листи своїм побратимам письменникам з усього світу, формуючи їм позитивну думку про Україну, хоча багато хто з них пропонує надати мені соціально-політичний притулок...
Як поет я зостаюся зі своїм народом, адже його не вибирають, як поганих президентів. В ньому народжуються, з ним перероджуються.
Між народовладдям та хаосом доволі тонка межа.
Я хочу, щоби народ сам розібрався зі своїми проблемами, не виносячи сміття зі своєї хати, тобто держави, на сусідські подвір’я і не позичаючи грошей у родичів. Адже за гріхи та огріхи предків доведеться платити нащадкам.
Надіюся у нашої опозиції та у влади на чолі з президентом Віктором Януковичем вистачить мудрості, щоби країна не скотилася у постмодерний туман громадянської війни.
Ми достатньо терпеливі, щоби витерпіти те, що не можемо змінити, сильні, щоби змінити те, що реально змінити, і мудрі – щоби відрізнити перше від другого...
З братами по духу і по крові робимо, що можемо, щоби весна була весною, літо літом, осінь – осінню, а зима – не смертю, а сходинкою до майбутніх духовних вершин молодої держави Україна на карті світу.
Будьте нашими добрими нелукавими друзями.
Ihor Pavlyuk,
ukrainian writer and research worker, a winner of the People’s Taras Shevchenko Prize, Hryhorii Skovoroda prize, International Nikolai Gogol literary prize «Triumph», Winner of a 2013 English PEN Award and a Doctor of Social Communication.
Прокоментувати
Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
Executed in 0.2362 seconds